• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

§ 5. Правовий інститут усиновлення у МПП

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин

є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.)

ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька,

вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дити_

ни, а якщо вона їх знайде — повернути дитину їм. У праві

стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення

забезпечувалася наявність сина і спадкоємця у бездітних

осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності,

титулів і т. ін. З цією метою були усиновленими декілька

римських імператорів (Тиберій, Нерон)1.

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків;

раніше в європейському законодавстві воно було засобом

підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлен_

ня має на меті задоволення індивідуальних інтересів без_

дітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають

батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення

відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних

зв’язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть усинов_

лювати за своїми релігійними законами, Туніс і Індонезія

дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише не_

повнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різни_

ця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16—21 рік);

крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна

усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за зако_

нодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими

громадянами не допускається (крім родичів усиновлювано_

го). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий,

адміністративний, релігійний (Індія, Непал). У країнах

Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім’єю її

походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші

країни його не передбачають і т. ін.2. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Доміні_

канській Республіці усиновити можна лише дитину, яка

досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії — 7, Болівії, Японії —

6, Коста_Ріці — 14, Таїті — 16 років1.

Предметом регламентації норм МПП є також так зване

міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних

правопорядків, або усиновлення має місце на території іно_

земної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі

стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світо_

вої війни, коли усиновлення стало інтернаціональним про_

цесом2. До цього часу національним законодавствам інсти_

тут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його

регламентації застосовувалися норми внутрішнього усинов_

лення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало

закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно бага_

тодітна країна була вимушена певним чином розмістити

дітей_сиріт, що залишилися без батьківської опіки після

військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії

громадян висловили бажання усиновити цих дітей, зверта_

ючись по допомогу до посередників та перших агенцій з

організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60_і роки ХХ ст., із

залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися ко_

лоніальної залежності. На кінець 80_х років у всьому світі

щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. За_

звичай законодавства країн, що «дебютують» на арені

міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це поро_

джує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного за_

конодавства і т. ін.3

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на

рівні національного й міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійно_

му і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені

вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлю_

ють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця

проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом

усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання

згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства

Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії,

Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії,

Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозво_

ляють усиновлення, якщо воно не передбачено законом уси_

новлення, очевидно для запобігання виникненню «шку_

тильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують

1—2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до

закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Кана_

да), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Поль_

ща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламен_

тується статтями 282—287 Сімейного кодексу, главою 35_А

Цивільно_процесуального кодексу, ст. 31 Консульського

статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р.

№ 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є гро_

мадянами України, на усиновлення громадянам України та

іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами

їх проживання у сім’ях усиновлювачів, і Наказом Міністер_

ства охорони здоров’я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив

Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хво_

рих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку

в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти Ук_

раїни. З метою колізійного регулювання Сімейний кодекс

застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосто_

ронніх договорів про правову допомогу між Україною і

низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією,

Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповід_

но до цих договорів, усиновлення регулюється законом гро_

мадянства усиновителя, інколи — законом країни його по_

стійного проживання і правом країни громадянства дити_

Правове регулювання шлюбно8сімейних відносин... 287

ни. Конвенція СНД «Про правову допомогу та правові відно_

сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993

р. встановлює прив’язку до закону громадянства усинови_

теля, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені

норми Декларації про соціальні й правові принципи, що

стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка

затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3 груд_

ня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью_

Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції про захист

дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлен_

ня від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Кон_

венції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про

колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р.,

Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції

по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т. ін.

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин

є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.)

ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька,

вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дити_

ни, а якщо вона їх знайде — повернути дитину їм. У праві

стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення

забезпечувалася наявність сина і спадкоємця у бездітних

осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності,

титулів і т. ін. З цією метою були усиновленими декілька

римських імператорів (Тиберій, Нерон)1.

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків;

раніше в європейському законодавстві воно було засобом

підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлен_

ня має на меті задоволення індивідуальних інтересів без_

дітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають

батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення

відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних

зв’язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть усинов_

лювати за своїми релігійними законами, Туніс і Індонезія

дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише не_

повнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різни_

ця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16—21 рік);

крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна

усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за зако_

нодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими

громадянами не допускається (крім родичів усиновлювано_

го). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий,

адміністративний, релігійний (Індія, Непал). У країнах

Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім’єю її

походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші

країни його не передбачають і т. ін.2. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Доміні_

канській Республіці усиновити можна лише дитину, яка

досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії — 7, Болівії, Японії —

6, Коста_Ріці — 14, Таїті — 16 років1.

Предметом регламентації норм МПП є також так зване

міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних

правопорядків, або усиновлення має місце на території іно_

земної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі

стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світо_

вої війни, коли усиновлення стало інтернаціональним про_

цесом2. До цього часу національним законодавствам інсти_

тут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його

регламентації застосовувалися норми внутрішнього усинов_

лення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало

закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно бага_

тодітна країна була вимушена певним чином розмістити

дітей_сиріт, що залишилися без батьківської опіки після

військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії

громадян висловили бажання усиновити цих дітей, зверта_

ючись по допомогу до посередників та перших агенцій з

організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60_і роки ХХ ст., із

залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися ко_

лоніальної залежності. На кінець 80_х років у всьому світі

щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. За_

звичай законодавства країн, що «дебютують» на арені

міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це поро_

джує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного за_

конодавства і т. ін.3

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на

рівні національного й міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійно_

му і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені

вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлю_

ють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця

проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом

усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання

згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства

Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії,

Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії,

Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозво_

ляють усиновлення, якщо воно не передбачено законом уси_

новлення, очевидно для запобігання виникненню «шку_

тильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують

1—2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до

закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Кана_

да), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Поль_

ща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламен_

тується статтями 282—287 Сімейного кодексу, главою 35_А

Цивільно_процесуального кодексу, ст. 31 Консульського

статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р.

№ 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є гро_

мадянами України, на усиновлення громадянам України та

іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами

їх проживання у сім’ях усиновлювачів, і Наказом Міністер_

ства охорони здоров’я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив

Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хво_

рих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку

в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти Ук_

раїни. З метою колізійного регулювання Сімейний кодекс

застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосто_

ронніх договорів про правову допомогу між Україною і

низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією,

Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповід_

но до цих договорів, усиновлення регулюється законом гро_

мадянства усиновителя, інколи — законом країни його по_

стійного проживання і правом країни громадянства дити_

Правове регулювання шлюбно8сімейних відносин... 287

ни. Конвенція СНД «Про правову допомогу та правові відно_

сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993

р. встановлює прив’язку до закону громадянства усинови_

теля, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені

норми Декларації про соціальні й правові принципи, що

стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка

затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3 груд_

ня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью_

Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції про захист

дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлен_

ня від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Кон_

венції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про

колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р.,

Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції

по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т. ін.