• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

§ 1. Визначення і регламентація шлюбу у МПП

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

У сфері МПП регулювання шлюбно_сімейних відносин посі_

дає виняткове місце у зв’язку зі значними розбіжностями внут_

рішнього матеріального права різних країн. Правові настанови

внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов’я_

заністю з моральними й релігійними уявленнями, економіч_

ними, побутовими особливостями, історичним розвитком, со_

ціальним рівнем, національною, етнічною та культурною спе_

цифікою, пов’язаністю з основними правовими принципами,

які прирівнюють до основ публічного порядку тощо.

У правовій літературі визнається, що у праві різних країн

немає однакового визначення поняття «шлюб». У доктрині

шлюби умовно класифікують на три види: шлюб_договір,

шлюб_статус, шлюб_партнерство. Перша концепція означає,

що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо

реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшко_

дування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлю_

бу, встановлення договірного режиму майна. Друга концеп_

ція базується на тому, що основною метою шлюбу є створен_

ня сім’ї, народження і виховання дітей, тому шлюб — це

особливий статус, який набувається суб’єктом на основі за_

кону і включає певні права і обов’язки, які сторони за влас_

ною волею не можуть змінити. Третя концепція характери_

зується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої

фіксації прав і обов’язків сторін1.

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлю_

бу, з відсутністю яких пов’язують його недійсність або за_

перечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і докт_

рині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні.

Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві

умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умо_

ви, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питан_

ня про дійсність шлюбу1. Ними можуть бути: шлюбний вік,

відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох

сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан

здоров’я, відсутність між сторонами родинних зв’язків до

певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчен_

ня так званого «жалобного строку», згода батьків або інших

осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ

до шлюбу і т. ін.

Неоднаковими є умови вступу до шлюбу в різних краї_

нах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років,

хоча трапляється встановлення і нижчої межі (для жінок

зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для

чоловіків — 18, для жінок — 15 років; в Англії — 16 років

за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН — 18 років; в Японії —

відповідно 18 і 16 років; в Італії — 16 років для чоловіків і

14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може

бути додатково знижений на два роки відповідно до поста_

нови державного прокурора при суді); в Іспанії — 14 років

для чоловіків і 12 років для жінок; у США в різних штатах

шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від

14 до 18 років для жінок; у країнах Латинської Америки —

16—18 років для чоловіків і 14—15 років для жінок; для

Колумбії та Еквадору — шлюбний вік чоловіків і жінок —

відповідно 14 і 12 років; за законодавством Ємену здатність

вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному ви_

падку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчи_

на — 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості, —

вони мають право вступити до шлюбу. Найчастіше для

шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які

здійснюють батьківську владу, опіку тощо.

Інша умова — моногамія, що визнається як умова шлю_

бу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і

багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишають_

ся полігамними (найчастіше від двох до чотирьох жінок); у

країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.

Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в норма_

тивних актах шлюбно_сімейного права США, Франції, Англії

та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського

Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибо_

ру сім’ї нареченого або договору між сім’ями нареченого й

нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не

тільки не обов’язкова, а й не вимагається взагалі. Питання

згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій

конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлю_

бу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої

без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не

допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав).

Різностатевість сторін до недавнього часу була традицій_

ною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випад_

ки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або

прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до

шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно

до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та

деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними.

У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з

особами, що страждають на венеричне захворювання або

ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають

заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки,

глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для всту_

пу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження.

Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні

відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у ме_

дичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною

дати згоду на вступ до шлюбу.

Відсутність між сторонами певної ступені родинних

зв’язків є обов’язковою умовою за законодавствами Швеції,

Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Найчастіше заборо_

няються шлюби між родичами по прямій висхідній і

низхідній лініях, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами

і сестрами; свояцтво є перешкодою для вступу до шлюбу у

Франції, Англії, деяких штатах США, країнах індуського

права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлю_

би між усиновителями й усиновленими, їх родичами і своя_

ками, між опікунами та підопічними (Перу, Бразилія). Хоча

в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з

усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання

дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.

«Жалобний строк» встановлюється для запобігання про_

блемам, пов’язаним із встановленням батьківства, коли

жінка не може впродовж законодавчо_встановленого стро_

ку вийти заміж вдруге після смерті чоловіка (Японія). Ана_

логічно встановлюється строк після розлучення, який дорі_

внює 300 дням у Франції і Швейцарії та 302 дням у ФРН.

У Франції, Англії та Італії шлюби неповнолітніх (до 21

року) можливі лише за згодою батьків або інших установ_

лених у законодавстві осіб.

Заборона шлюбу може бути пов’язана з релігійними нор_

мами (обітниця ченця), а також з етично_правовими норма_

ми, за якими не можуть побратися особи, винні у пере_

любстві (Німеччина), або дружина (чоловік) жертви й осо_

ба, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія,

Аргентина). У мусульманських країнах не дозволяються

шлюби з «невірними», а громадяни Іспанії не можуть бра_

ти шлюб з розлученими іноземцями, причому навіть у тому

разі, якщо за своїм національним правом такий іноземець

має правошлюбну здатність1.

Друга група умов, що дістала назву формальних, або

«умов форми», означає вимоги до форми шлюбу. У правовій

літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіля_

1 Сучасне сімейне право більшості країн дозволяє шлюби з інозем_

цями. У Радянському Союзі шлюби з іноземцями були категорично за_

боронені указом 15 грудня 1947 р., а 26 листопада 1953 р. знов дозво_

лені. Отримання дозволу на шлюби з іноземцями до 1957 р. вимагалося

в Румунії, Чехословаччині, Угорщині, Югославії. На думку західних

правників, людяність зобов’язує надати іноземцям можливість обзаве_

стися сім’єю в країні, де вони проживають. Див.: Раапе Л. Междуна_

родное частное право. — М.: Изд_во иностр. лит., 1960. — С. 244.

Правове регулювання шлюбно8сімейних відносин... 263

ються на такі, що дозволяють тільки цивільну форму реє_

страції шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів

США); країни, які дозволяють лише церковну форму ук_

ладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія);

країни, в яких визнаються і породжують юридичні на_

слідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибо_

ром осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Шве_

ція, Норвегія, Данія); такі країни, в яких визнаються юри_

дично не оформлені шлюби чи «шлюби за загальним

правом», «за звичаєм і загальною думкою» чи інші нефор_

мальні шлюби (деякі штати США).

Проте і серед зазначених форм шлюбу є значні розбіж_

ності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН і Швеції обо_

в’язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до

шести); у Франції, Італії та ФРН обов’язковим є публічне

повідомлення про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві

або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих

друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення

про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами,

які у разі незгоди наречених розглядаються в суді. В Англії

і США шлюб можливий тільки після отримання спеціаль_

ного дозволу (ліцензії), що має строковий характер, і стає

недійсним після спливу строку, на який був виданий (від 1

місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що

вступають до шлюбу, обов’язкова, однак в деяких країнах

можливий шлюб за дорученням через представника (Іспа_

нія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика) або за пись_

мовим волевиявленням без наречених (така форма шлюбу

з’явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному

стосовно військовослужбовців).

Для визнання шлюбами не оформлених юридично сто_

сунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, на_

явність спільного проживання протягом певного строку,

сприйняття даних осіб сусідами й друзями як подружжя,

здійснення певних обрядів тощо.

Наведені й багато інших прикладів розбіжностей матер_

іального права різних країн, а також реєстрація так званих

«іноземних» шлюбів (іноземне походження однієї чи обох

сторін, що вступають до шлюбу) і реєстрація шлюбів за кордоном породжують необхідність узгодження законодавчих

позицій в їх регулюванні.

Специфіка внутрішнього шлюбно_сімейного права позна_

чається на практичній неможливості його уніфікації на ма_

теріальному рівні у сфері шлюбно_сімейних відносин на су_

часному етапі. Тому особливого значення набуває колізій_

не регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного

права.

Законодавства більшості країн з МПП при регулюванні

колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєн_

ня умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання

матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні кри_

терії, а для формальних умов — інші1. Єдиною перешко_

дою в цьому є те, що за законодавствами одних держав певні

умови належать до форми, а за законодавствами інших дер_

жав ці самі умови належать до матеріальних умов вступу

до шлюбу.

Загалом колізійні прив’язки шлюбно_сімейного права не

можна назвати різноманітними. Відсутність значної

кількості колізійних прив’язок у даній сфері пов’язують з

витоками правового регулювання шлюбно_сімейних відно_

син з канонічного права, римської патерналістської кон_

цепції верховенства глави сім’ї, превалюючого значення

принципу територіальності у класичному міжнародному

приватному праві тощо.

Найчастіше здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні

умови шлюбу регулюються за допомогою широкого форму_

лювання особистого закону або його різновидів: місця про_

живання або місцеперебування, громадянства. За вислов_

ленням деяких колізіоністів, через те що шлюб пов’язаний

з особистими питаннями самовизначення, єдино можливою

колізійною прив’язкою може бути прив’язка до особистого

закону (що може означати громадянство, доміциль, місцесуванню підлягає виключно lex fori, відображає політику

законодавця щодо недопустимості іноземного права у влас_

ну юрисдикцію, що характерно, як правило, для відособле_

них правових систем. Жорстке застосування lex fori щодо

регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтере_

сам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реа_

лізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу в ряді

випадків обирається випадково, і прив’язувати відносини

до права відповідної держави — означає породжувати

фіктивний зв’язок відносин і правопорядку1.

У деяких законодавствах спостерігається кумуляція ко_

лізійних прив’язок. Так, законодавства Грузії і В’єтнаму

надають пріоритет особистому закону або своєму власному

закону. Аналогічний підхід використовується в Конвенції

СНД про правову допомогу та правові відносини у цивіль_

них, сімейних і кримінальних справах (ст. 26) і у двосто_

ронніх договорах про правову допомогу між Україною та

іншими державами. Так, у договорах з Кубою (ст. 21), Гру_

зією (ст. 25), Литвою (ст. 25), Латвією (ст. 24), В’єтнамом

(ст. 24), Узбекистаном (ст. 26) записано, що «умови укла_

дання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступа_

ють у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадя_

нином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укла_

дання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства

Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб».

Такі країни, як Німеччина, Швейцарія, передбачають

кумулятивну дію прив’язок до закону громадянства або сво_

го власного закону. Прив’язки до місця проживання і місця

укладання шлюбу зі зверненням до публічного порядку

штату, чиє право застосовується, передбачені за законодав_

ством штату Луїзіана (США).

Формальні умови вступу до шлюбу найчастіше регулює

прив’язка lex loci celebrationis. Це пов’язано з тим, що шлюб

реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі

відносини, які пов’язані з процедурою його реєстрації і форми — адміністративні, а тому виходячи із суб’єктного скла_

ду ці відносини можуть регулюватись тільки законодав_

ством країни місця реєстрації шлюбу1. Прив’язка lex loci

celebrationis передбачена законодавствами Буркіна_Фасо,

Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії,

Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії,

Південної Кореї. Так, за законодавством останньої, форма

шлюбу регулюється законом місця, де шлюб укладено (ст. 15

Закону Кореї 1962 р. про колізію законів). Форма укладан_

ня шлюбу визначається законодавством Договірної Сторо_

ни, на території якої укладається шлюб, у зазначених стат_

тях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про

правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей_

них і кримінальних справах 1993 р.

У багатьох законодавствах прив’язка lex loci celebrationis

поєднується з особистим законом (Австрія, Німеччина, Іта_

лія, Латвія, Ліхтенштейн, ОАЕ, Польща). Наприклад, § 16

Федерального закону Австрії 1978 р. про міжнародне при_

ватне право передбачає, що форма укладання шлюбу всере_

дині країни [Австрії] визначається відповідно до місцевих на_

станов про форму. Форма укладання шлюбу за кордоном ви_

значається відповідно до особистого закону кожного, хто

вступає до шлюбу; достатньо, однак, виконання настанов

про форму місця укладання шлюбу. Прив’язка lex loci

celebrationis діє кумулятивно із законом громадянства у

Греції, Тунісі, Японії. З місцевим правом lex loci celebrationis

поєднується у Швейцарії та за Кодексом Бустаманте. Відпо_

відно до законодавства Франції, необхідно дотримуватися

форми у місці укладання шлюбу, а також вимог французь_

кого права щодо публікації про шлюб, і деяких інших на_

станов (ст. 170 Цивільного кодексу Франції 1804 р.). При_

в’язка lex loci celebrationis поєднується у колізійній нормі

Канади з доміцилем і громадянством, а в Італії — з націо_

нальним законом чи місцеперебуванням подружжя на мо_

мент реєстрації шлюбу.

У деяких країнах (Бразилії, Угорщині, Португалії, Ру_

мунії, Туреччині, Франції, Естонії, Буркіна_Фасо), за Кодек_

сом Бустаманте можливими є так звані консульські, або дипломатичні шлюби. Реєстрацію і визнання «консульсь_

ких» шлюбів у правовій літературі інколи називають зви_

чаєм міжнародного приватного права. Україна також тра_

диційно дотримується визнання консульських шлюбів між

громадянами України, що проживають за межами України

(ст. 277 Сімейного кодексу України). Ця позиція послідов_

но прослідковується у нормах Консульського статуту Украї_

ни (ст. 29: «Консул провадить укладання шлюбу… відпові_

дно до законодавства України»), консульських конвенціях,

укладених між урядом колишнього СРСР, а також Украї_

ною з іншими державами. Згідно з цими конвенціями, до

консульських функцій належить, зокрема, функція реєст_

рування шлюбів, якщо обидві особи, котрі одружуються, є

громадянами репрезентованої держави (Консульські кон_

венції з США, Японією, Францією, Швецією, Польщею,

Сомалі, Норвегією, Румунією, Монголією, Єменом, Руму_

нією, КНР, Російською Федерацією, В’єтнамом). Інші Кон_

сульські конвенції ставлять реєстрацію консульських

шлюбів у залежність від законодавства акредитуючої держа_

ви (Консульські конвенції з Фінляндією, Кубою, Угорщиною,

КНДР, Литвою, Молдовою, Болгарією, Грузією, Азербай_

джаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Туреччиною).

Питанням реєстрації і визнання шлюбів присвячена Га_

азька конвенція від 14 березня 1978 р. «Про укладання і

визнання дійсності шлюбів», відповідно до ст. 2 якої фор_

мальні вимоги щодо шлюбу повинні відповідати законодав_

ству місця укладання шлюбу. Відповідно до суттєвих умов

діє принцип lex loci celebrationis кумулятивно із законом

громадянства чи місцем проживання однієї із сторін. Стат_

тя 9 Конвенції фіксує обов’язковість визнання законно ук_

ладених шлюбів (а також консульських) в інших державах.

У сфері МПП регулювання шлюбно_сімейних відносин посі_

дає виняткове місце у зв’язку зі значними розбіжностями внут_

рішнього матеріального права різних країн. Правові настанови

внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов’я_

заністю з моральними й релігійними уявленнями, економіч_

ними, побутовими особливостями, історичним розвитком, со_

ціальним рівнем, національною, етнічною та культурною спе_

цифікою, пов’язаністю з основними правовими принципами,

які прирівнюють до основ публічного порядку тощо.

У правовій літературі визнається, що у праві різних країн

немає однакового визначення поняття «шлюб». У доктрині

шлюби умовно класифікують на три види: шлюб_договір,

шлюб_статус, шлюб_партнерство. Перша концепція означає,

що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо

реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшко_

дування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлю_

бу, встановлення договірного режиму майна. Друга концеп_

ція базується на тому, що основною метою шлюбу є створен_

ня сім’ї, народження і виховання дітей, тому шлюб — це

особливий статус, який набувається суб’єктом на основі за_

кону і включає певні права і обов’язки, які сторони за влас_

ною волею не можуть змінити. Третя концепція характери_

зується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої

фіксації прав і обов’язків сторін1.

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлю_

бу, з відсутністю яких пов’язують його недійсність або за_

перечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і докт_

рині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні.

Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві

умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умо_

ви, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питан_

ня про дійсність шлюбу1. Ними можуть бути: шлюбний вік,

відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох

сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан

здоров’я, відсутність між сторонами родинних зв’язків до

певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчен_

ня так званого «жалобного строку», згода батьків або інших

осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ

до шлюбу і т. ін.

Неоднаковими є умови вступу до шлюбу в різних краї_

нах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років,

хоча трапляється встановлення і нижчої межі (для жінок

зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для

чоловіків — 18, для жінок — 15 років; в Англії — 16 років

за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН — 18 років; в Японії —

відповідно 18 і 16 років; в Італії — 16 років для чоловіків і

14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може

бути додатково знижений на два роки відповідно до поста_

нови державного прокурора при суді); в Іспанії — 14 років

для чоловіків і 12 років для жінок; у США в різних штатах

шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від

14 до 18 років для жінок; у країнах Латинської Америки —

16—18 років для чоловіків і 14—15 років для жінок; для

Колумбії та Еквадору — шлюбний вік чоловіків і жінок —

відповідно 14 і 12 років; за законодавством Ємену здатність

вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному ви_

падку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчи_

на — 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості, —

вони мають право вступити до шлюбу. Найчастіше для

шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які

здійснюють батьківську владу, опіку тощо.

Інша умова — моногамія, що визнається як умова шлю_

бу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і

багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишають_

ся полігамними (найчастіше від двох до чотирьох жінок); у

країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.

Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в норма_

тивних актах шлюбно_сімейного права США, Франції, Англії

та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського

Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибо_

ру сім’ї нареченого або договору між сім’ями нареченого й

нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не

тільки не обов’язкова, а й не вимагається взагалі. Питання

згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій

конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлю_

бу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої

без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не

допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав).

Різностатевість сторін до недавнього часу була традицій_

ною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випад_

ки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або

прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до

шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно

до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та

деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними.

У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з

особами, що страждають на венеричне захворювання або

ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають

заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки,

глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для всту_

пу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження.

Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні

відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у ме_

дичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною

дати згоду на вступ до шлюбу.

Відсутність між сторонами певної ступені родинних

зв’язків є обов’язковою умовою за законодавствами Швеції,

Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Найчастіше заборо_

няються шлюби між родичами по прямій висхідній і

низхідній лініях, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами

і сестрами; свояцтво є перешкодою для вступу до шлюбу у

Франції, Англії, деяких штатах США, країнах індуського

права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлю_

би між усиновителями й усиновленими, їх родичами і своя_

ками, між опікунами та підопічними (Перу, Бразилія). Хоча

в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з

усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання

дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.

«Жалобний строк» встановлюється для запобігання про_

блемам, пов’язаним із встановленням батьківства, коли

жінка не може впродовж законодавчо_встановленого стро_

ку вийти заміж вдруге після смерті чоловіка (Японія). Ана_

логічно встановлюється строк після розлучення, який дорі_

внює 300 дням у Франції і Швейцарії та 302 дням у ФРН.

У Франції, Англії та Італії шлюби неповнолітніх (до 21

року) можливі лише за згодою батьків або інших установ_

лених у законодавстві осіб.

Заборона шлюбу може бути пов’язана з релігійними нор_

мами (обітниця ченця), а також з етично_правовими норма_

ми, за якими не можуть побратися особи, винні у пере_

любстві (Німеччина), або дружина (чоловік) жертви й осо_

ба, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія,

Аргентина). У мусульманських країнах не дозволяються

шлюби з «невірними», а громадяни Іспанії не можуть бра_

ти шлюб з розлученими іноземцями, причому навіть у тому

разі, якщо за своїм національним правом такий іноземець

має правошлюбну здатність1.

Друга група умов, що дістала назву формальних, або

«умов форми», означає вимоги до форми шлюбу. У правовій

літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіля_

1 Сучасне сімейне право більшості країн дозволяє шлюби з інозем_

цями. У Радянському Союзі шлюби з іноземцями були категорично за_

боронені указом 15 грудня 1947 р., а 26 листопада 1953 р. знов дозво_

лені. Отримання дозволу на шлюби з іноземцями до 1957 р. вимагалося

в Румунії, Чехословаччині, Угорщині, Югославії. На думку західних

правників, людяність зобов’язує надати іноземцям можливість обзаве_

стися сім’єю в країні, де вони проживають. Див.: Раапе Л. Междуна_

родное частное право. — М.: Изд_во иностр. лит., 1960. — С. 244.

Правове регулювання шлюбно8сімейних відносин... 263

ються на такі, що дозволяють тільки цивільну форму реє_

страції шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів

США); країни, які дозволяють лише церковну форму ук_

ладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія);

країни, в яких визнаються і породжують юридичні на_

слідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибо_

ром осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Шве_

ція, Норвегія, Данія); такі країни, в яких визнаються юри_

дично не оформлені шлюби чи «шлюби за загальним

правом», «за звичаєм і загальною думкою» чи інші нефор_

мальні шлюби (деякі штати США).

Проте і серед зазначених форм шлюбу є значні розбіж_

ності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН і Швеції обо_

в’язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до

шести); у Франції, Італії та ФРН обов’язковим є публічне

повідомлення про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві

або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих

друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення

про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами,

які у разі незгоди наречених розглядаються в суді. В Англії

і США шлюб можливий тільки після отримання спеціаль_

ного дозволу (ліцензії), що має строковий характер, і стає

недійсним після спливу строку, на який був виданий (від 1

місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що

вступають до шлюбу, обов’язкова, однак в деяких країнах

можливий шлюб за дорученням через представника (Іспа_

нія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика) або за пись_

мовим волевиявленням без наречених (така форма шлюбу

з’явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному

стосовно військовослужбовців).

Для визнання шлюбами не оформлених юридично сто_

сунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, на_

явність спільного проживання протягом певного строку,

сприйняття даних осіб сусідами й друзями як подружжя,

здійснення певних обрядів тощо.

Наведені й багато інших прикладів розбіжностей матер_

іального права різних країн, а також реєстрація так званих

«іноземних» шлюбів (іноземне походження однієї чи обох

сторін, що вступають до шлюбу) і реєстрація шлюбів за кордоном породжують необхідність узгодження законодавчих

позицій в їх регулюванні.

Специфіка внутрішнього шлюбно_сімейного права позна_

чається на практичній неможливості його уніфікації на ма_

теріальному рівні у сфері шлюбно_сімейних відносин на су_

часному етапі. Тому особливого значення набуває колізій_

не регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного

права.

Законодавства більшості країн з МПП при регулюванні

колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєн_

ня умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання

матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні кри_

терії, а для формальних умов — інші1. Єдиною перешко_

дою в цьому є те, що за законодавствами одних держав певні

умови належать до форми, а за законодавствами інших дер_

жав ці самі умови належать до матеріальних умов вступу

до шлюбу.

Загалом колізійні прив’язки шлюбно_сімейного права не

можна назвати різноманітними. Відсутність значної

кількості колізійних прив’язок у даній сфері пов’язують з

витоками правового регулювання шлюбно_сімейних відно_

син з канонічного права, римської патерналістської кон_

цепції верховенства глави сім’ї, превалюючого значення

принципу територіальності у класичному міжнародному

приватному праві тощо.

Найчастіше здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні

умови шлюбу регулюються за допомогою широкого форму_

лювання особистого закону або його різновидів: місця про_

живання або місцеперебування, громадянства. За вислов_

ленням деяких колізіоністів, через те що шлюб пов’язаний

з особистими питаннями самовизначення, єдино можливою

колізійною прив’язкою може бути прив’язка до особистого

закону (що може означати громадянство, доміциль, місцесуванню підлягає виключно lex fori, відображає політику

законодавця щодо недопустимості іноземного права у влас_

ну юрисдикцію, що характерно, як правило, для відособле_

них правових систем. Жорстке застосування lex fori щодо

регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтере_

сам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реа_

лізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу в ряді

випадків обирається випадково, і прив’язувати відносини

до права відповідної держави — означає породжувати

фіктивний зв’язок відносин і правопорядку1.

У деяких законодавствах спостерігається кумуляція ко_

лізійних прив’язок. Так, законодавства Грузії і В’єтнаму

надають пріоритет особистому закону або своєму власному

закону. Аналогічний підхід використовується в Конвенції

СНД про правову допомогу та правові відносини у цивіль_

них, сімейних і кримінальних справах (ст. 26) і у двосто_

ронніх договорах про правову допомогу між Україною та

іншими державами. Так, у договорах з Кубою (ст. 21), Гру_

зією (ст. 25), Литвою (ст. 25), Латвією (ст. 24), В’єтнамом

(ст. 24), Узбекистаном (ст. 26) записано, що «умови укла_

дання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступа_

ють у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадя_

нином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укла_

дання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства

Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб».

Такі країни, як Німеччина, Швейцарія, передбачають

кумулятивну дію прив’язок до закону громадянства або сво_

го власного закону. Прив’язки до місця проживання і місця

укладання шлюбу зі зверненням до публічного порядку

штату, чиє право застосовується, передбачені за законодав_

ством штату Луїзіана (США).

Формальні умови вступу до шлюбу найчастіше регулює

прив’язка lex loci celebrationis. Це пов’язано з тим, що шлюб

реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі

відносини, які пов’язані з процедурою його реєстрації і форми — адміністративні, а тому виходячи із суб’єктного скла_

ду ці відносини можуть регулюватись тільки законодав_

ством країни місця реєстрації шлюбу1. Прив’язка lex loci

celebrationis передбачена законодавствами Буркіна_Фасо,

Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії,

Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії,

Південної Кореї. Так, за законодавством останньої, форма

шлюбу регулюється законом місця, де шлюб укладено (ст. 15

Закону Кореї 1962 р. про колізію законів). Форма укладан_

ня шлюбу визначається законодавством Договірної Сторо_

ни, на території якої укладається шлюб, у зазначених стат_

тях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про

правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей_

них і кримінальних справах 1993 р.

У багатьох законодавствах прив’язка lex loci celebrationis

поєднується з особистим законом (Австрія, Німеччина, Іта_

лія, Латвія, Ліхтенштейн, ОАЕ, Польща). Наприклад, § 16

Федерального закону Австрії 1978 р. про міжнародне при_

ватне право передбачає, що форма укладання шлюбу всере_

дині країни [Австрії] визначається відповідно до місцевих на_

станов про форму. Форма укладання шлюбу за кордоном ви_

значається відповідно до особистого закону кожного, хто

вступає до шлюбу; достатньо, однак, виконання настанов

про форму місця укладання шлюбу. Прив’язка lex loci

celebrationis діє кумулятивно із законом громадянства у

Греції, Тунісі, Японії. З місцевим правом lex loci celebrationis

поєднується у Швейцарії та за Кодексом Бустаманте. Відпо_

відно до законодавства Франції, необхідно дотримуватися

форми у місці укладання шлюбу, а також вимог французь_

кого права щодо публікації про шлюб, і деяких інших на_

станов (ст. 170 Цивільного кодексу Франції 1804 р.). При_

в’язка lex loci celebrationis поєднується у колізійній нормі

Канади з доміцилем і громадянством, а в Італії — з націо_

нальним законом чи місцеперебуванням подружжя на мо_

мент реєстрації шлюбу.

У деяких країнах (Бразилії, Угорщині, Португалії, Ру_

мунії, Туреччині, Франції, Естонії, Буркіна_Фасо), за Кодек_

сом Бустаманте можливими є так звані консульські, або дипломатичні шлюби. Реєстрацію і визнання «консульсь_

ких» шлюбів у правовій літературі інколи називають зви_

чаєм міжнародного приватного права. Україна також тра_

диційно дотримується визнання консульських шлюбів між

громадянами України, що проживають за межами України

(ст. 277 Сімейного кодексу України). Ця позиція послідов_

но прослідковується у нормах Консульського статуту Украї_

ни (ст. 29: «Консул провадить укладання шлюбу… відпові_

дно до законодавства України»), консульських конвенціях,

укладених між урядом колишнього СРСР, а також Украї_

ною з іншими державами. Згідно з цими конвенціями, до

консульських функцій належить, зокрема, функція реєст_

рування шлюбів, якщо обидві особи, котрі одружуються, є

громадянами репрезентованої держави (Консульські кон_

венції з США, Японією, Францією, Швецією, Польщею,

Сомалі, Норвегією, Румунією, Монголією, Єменом, Руму_

нією, КНР, Російською Федерацією, В’єтнамом). Інші Кон_

сульські конвенції ставлять реєстрацію консульських

шлюбів у залежність від законодавства акредитуючої держа_

ви (Консульські конвенції з Фінляндією, Кубою, Угорщиною,

КНДР, Литвою, Молдовою, Болгарією, Грузією, Азербай_

джаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Туреччиною).

Питанням реєстрації і визнання шлюбів присвячена Га_

азька конвенція від 14 березня 1978 р. «Про укладання і

визнання дійсності шлюбів», відповідно до ст. 2 якої фор_

мальні вимоги щодо шлюбу повинні відповідати законодав_

ству місця укладання шлюбу. Відповідно до суттєвих умов

діє принцип lex loci celebrationis кумулятивно із законом

громадянства чи місцем проживання однієї із сторін. Стат_

тя 9 Конвенції фіксує обов’язковість визнання законно ук_

ладених шлюбів (а також консульських) в інших державах.