• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

§ 1. Колізійне регулювання деліктних зобов’язань

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Глобалізація економік і культур, розширення міжнарод_

них культурних і господарських контактів у приватній сфері,

міжнародний туризм і міграція населення, науково_техніч_

ний прогрес, світові екологічні катастрофи й інші подібні

чинники спонукають до прийняття різних зобов’язань, у тому

числі й деліктних у міжнародному приватному праві.

Характеру міжнародно_правових набувають ті делікти у

приватній сфері, які так чи інакше пов’язані більш як з од_

ним правопорядком. Зобов’язання із заподіяння шкоди має

зв’язок більш як з одним правопорядком, коли:

а) підстава деліктних відносин (протиправна шкода) про_

являється у кількох державах;

б) принаймні один із суб’єктів деліктних відносин — іно_

земець;

в) дія делінквента, що породжує обов’язок відшкодувати

заподіяну шкоду, простирається в іноземну правову сферу;

г) предмет деліктних відносин (у зобов’язальних майно_

вих відносинах) пошкоджується в умовах іноземного пра_

вопорядку;

ґ) суб’єктивне право потерпілого і юридичний обов’язок

делінквента виникають в одних державах, а реалізуються в

інших;

д) права третіх осіб обговорюються за законодавством

іноземної держави;

е) право на відшкодування шкоди є похідним від договір_

них відносин сторін чи від інших преюдиціальних фактів, що обговорюються за іноземним правом (договір страхуван_

ня, договір найму, угода про звільнення делінквента від обо_

в’язку відшкодувати шкоду і т. ін.);

є) справа про відшкодування шкоди розглядається в іно_

земному суді;

ж) рішення про відшкодування шкоди виконується в іно_

земній країні1.

Для прикладу можна навести таку ситуацію.

Для того щоб відcвяткувати золоту річницю вступу до

шлюбу, шведські громадяни придбали в агента ВАТ «Інту_

рист» ваучер на двотижневу поїздку до Москви з метою

подивитися балет «Лебедине озеро». Їх зустріли, відповід_

но до умов договору, в аеропорту Шереметьєво, розмісти_

ли в готелі «Національ», але коли подружжя звернулося по

квитки в бюро обслуговування в готелі, їм запропонували

квитки не до Великого театру, а до цирку, пояснивши, що

балетна трупа Великого театру вже протягом двох

місяців гастролює в Японії. Від квитків подружжя відмо_

вилось і, повернувшись до Швеції, подало позов до агента

«Інтурист» про відшкодування як матеріальної, так і мо_

ральної шкоди.

Позов було задоволено судом у Стокгольмі, а пізніше у

порядку регресу відповідні суми були стягнені з ВАТ «Інту_

рист»2.

Наведений приклад можна іменувати «простою» колі_

зією, що має звичайний міжнародний характер. Але трап_

ляються і такі випадки, коли про наявність делікту в міжна_

родному приватному праві можна говорити в разі існуван_

ня деліктних відносин, які пов’язані з більшою кількістю

правопорядків.

Через грубу необережність наземного диспетчера при за_

ході на посадку в аеропорту м. Вашингтона зіштовхнулись у повітрі два літаки: пасажирський «Дуглас» з 55 паса_

жирами і членами екіпажу на борту і болівійський військо_

вий літак, що робив пробний політ. Зіткнення сталося у

повітряному просторі над рікою Потомак. Аеропорт роз_

міщений не в окрузі Колумбія, як місто Вашингтон, а у

штаті Віргінія.

Усі особи, що були у пасажирському літаку, загинули.

Ніс цього літака упав у ріку Потомак (округ Колумбія),

кормова частина — на берег ріки (штат Віргінія). Болівій_

ський літак упав у ріку, льотчик був пораненей, але зали_

шився живий.

Відповідальність за дії диспетчера повинна нести дер_

жава (США).

Перед судом постало запитання: право якого штату

слід застосовувати?1.

Складні, з точки зору правового регулювання, бувають

випадки, які отримали в науковій літературі назву «транс_

кордонні делікти». Характеризуються вони тим, що дія має

місце в одній країні, а наслідки цієї дії проявляються в

іншій.

Наприклад, голландське підприємство, що займається

вирощуванням квітів, в основному використовує воду, що

надходить з ріки Рейн. У результаті забруднення води

калієм, що видобувається шахтою в Ельзасі, вирощуваним

рослинам заподіювалася шкода. Шахта розміщена в райо_

ні Мюльхаузена (Франція).

Власник підприємства подав позов проти шахти в суді

м. Роттердама2.

Загальновідомо, що право кожної країни має свої особ_

ливості, у тому числі при регулюванні деліктних зобов’я_

зань. Навіть визначення поняття «делікт» за різними пра_

вовими системами значно відрізняється. Так, за кодексом

Наполеону 1804 р., протиправною визнається будь_яка дія,

що спричинила шкоду іншому (ст. 1382). Таке формулюван_

ня протиправної дії дістало назву «генеральний делікт». У

країнах англо_американського права зобов’язальне право для визначення протиправних діянь оперує значною

кількістю категорій (torts, negligence, gross negligence,

delicts) і встановлює цілу низку самостійних складів ци_

вільних правопорушень. Така система має назву «сингу_

лярні делікти». Законодавства Німеччини та Швейцарії по_

єднують загальне визначення делікту з описом конкретних

правопорушень.

За таких умов повинні діяти правові регулятори для ви_

рішення вказаних протиріч. Ними виступають насамперед

колізійні норми у сфері деліктних зобов’язань. Вони, як і

будь_які інші колізійні норми міжнародного приватного

права, мають двочленну структуру: обсяг і прив’язку. Об_

сяг колізійної норми деліктного права — це вказівка на

деліктні відносини, що регулюються даною нормою. При_

кладом таких вказівок можуть бути: «Права і обов’язки за

зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шко_

ди» — ст. 1289 ЦК Вірменії; «Обов’язок відшкодування

шкоди» — ст. 42 Закону Грузії про міжнародне приватне

право; «Позадоговірні зобов’язання про відшкодування

шкоди» — § 48 Федерального закону Австрії 1978 р. про

міжнародне приватне право; «Претензії з недозволеної дії» —

ст. 40 Ввідного закону 1896 р. до Німецького цивільного уло_

ження; «Відносини з правопорушення» — ст. 26 Цивільного

кодексу Греції 1940 р.; «Позови із заподіяння шкоди» —

ст. 129 Федерального закону Швейцарії 1987 р. Про міжна_

родне приватне право тощо.

Така різноманітність у визначенні обсягів колізійних

норм, що регулюють деліктні зобов’язання, спричинена

тим, що кола питань, які регулюються статутом деліктного

зобов’язання в різних країнах значно розрізняються. Про_

те найчастіше статутом деліктного зобов’язання, що сто_

сується підстав такого зобов’язання, його обсягу, характе_

ру відшкодування шкоди, межі деліктної відповідальності,

розміру відшкодування і т. ін. На законодавчому ж рівні

чітке встановлення обсягу статуту деліктних відносин1 зустрічається вкрай рідко. Позитивним прикладом цього

може бути ст. 107 Закону Румунії 1992 р. № 105 щодо регу_

лювання відносин міжнародного приватного права, яка

фіксує вісім аспектів деліктного статуту. Це питання делікт_

ної право_ і дієздатності; умов і обсягу відповідальності;

підстав обмеження відповідальності чи звільнення від неї і

розподілу відповідальності між тим, хто заподіяв шкоду, і

потерпілим; відповідальності довірителя за дії довіреної

особи; характеру збитків, які можуть бути відшкодовані;

способів і розміру відшкодування; допустимості поступки

права на відшкодування; осіб, які мають право на відшко_

дування понесених збитків.

Прив’язки колізійних норм деліктного права безпосеред_

ньо вказують на право певної країни, за яким слід вирішу_

вати спірні питання деліктного зобов’язання у сфері міжна_

родного приватного права.

У сфері деліктних зобов’язань міжнародного приватного

права основною, найбільш поширеною прив’язкою, що набли_

жається до звичаєвої, має довгу історію практичного застосу_

вання і повсюдного закріплення як на рівні національного за_

конодавства, так і на рівні міжнародних угод, є прив’язка до

закону місця вчинення делікту (lex loci delicti commissii).

Ця прив’язка відображає інтереси держави й потреби

цивільного обігу в застосуванні деліктних норм законодав_

ства країни, де мав місце делікт. Зобов’язання із заподіян_

ня шкоди заглиблені у той правопорядок, в надрах якого

вони виникли. І так само, як весь правопорядок у цілому,

деліктні відносини несуть на собі відбиток економічного й

суспільного устрою, що затвердився в даній державі. Відсил_

ка до закону місця здійснення правопорушення відображає

внутрішні, спонтанні зв’язки, що об’єднують зобов’язальні

відносини з місцевим правовим устроєм. Усвідомлена не_

обхідність у застосуванні legis loci delicti commissi виникає

тоді, коли делікт не просто оточений чужорідною для нього

правовою сферою, а органічно з нею пов’язаний1.

Без будь_яких застережень прив’язка lex loci delicti

commissii на сьогоднішній день застосовується у законодав_

ствах таких країн, як Мадагаскар, Куба, Іспанія, Греція,

Чехія, Франція, а за кодексом Бустаманте в ряді латино_

американських країн (Аргентині, Болівії, Бразилії, Ко_

лумбії, Коста_Риці, Кубі, Домініканській Республіці, Еква_

дорі тощо) в основному шляхом прямого закріплення її у

законодавстві. Наприклад, у ст. 26 Цивільного кодексу

Греції 1940 року записано: «Відносини з правопорушення

визначаються законодавством держави, на території якої

правопорушення було вчинено». Винятком у цьому кон_

тексті є лише Франція: абз. 1 ст. 3 Кодексу Наполеона за_

значає, що «закони благоустрою і безпеки обов’язкові для

всіх, хто проживає на території (Франції)». Через розши_

рювальне тлумачення цього положення доктриною і прак_

тикою робиться висновок про те, що деліктні правовідноси_

ни регулюються за місцем їх виникнення.

Колізійний принцип lex loci delicti commissii походить,

на думку Рабеля, від кримінального підходу, згідно з яким

кожний деліктний акт слід визначати відповідно до зако_

нодавства країни, на території якої він був здійснений.

Згідно з американською правовою доктриною, вказана при_

в’язка має концептуальну основу в доктрині благонабутих

прав, яка означає, що право на відшкодування за інозем_

ним деліктом завдячує своїй появі й існуванню праву тієї

юрисдикції, де мала місце шкода. Принцип lex loci delicti

commissii підтримувався в законодавстві та доктрині бага_

тьох країн (хоча lex loci delicti commissii мав альтернативу

(lex fori) ще у працях Бартола і Савіньї)1 і залишався єдино_

застосовуваним приблизно до 60_х років, хоча критичні за_

уваження щодо нього мали місце ще в 30_х роках ХХ ст.,

особливо в американській доктрині. Так, нові шляхи регулювання колізій в американській доктрині запропонував

Девід Ф. Каверс у своїй роботі «Критика проблеми вибору

закону» (1933 р.). Пізніше вони були трансформовані Бреі_

нердом Кюррі в теорію «аналізу інтересів» («Interest

analysis»), які він виклав у роботі «Зауваження, методи й

цілі в колізійному праві» (1959 р.).

Роботи Б. Кюррі не мали значного впливу на американсь_

ке колізійне право до рішення 1963 року апеляційного суду

Нью_Йорка у справі Babcock v. Jackson, що стала поворот_

ним моментом в історії колізійного права і практики засто_

сування колізійної прив’язки до lex loci delicti commissii.

Суть справи така:

У п’ятницю 16 вересня 1960 р. міс Джорджіа Бебкок як

гість зі своїми друзями, подружжям Джексонів (усі — меш_

канці Рочестера, штату Нью_Йорк), рушили з міста ма_

шиною містера Джексона на уїкенд до Канади. Через кілька

годин, уже на території Канади, в провінції Онтаріо, м_р

Джексон, очевидно, втратив контроль над машиною; вона

з’їхала з дороги і врізалась у кам’яну стіну, що примикала

до неї. Міс Бебкок дістала серйозні каліцтва. Повернув_

шись до свого штату, вона подала позов проти Вільяма

Джексона, звинувативши його в необережності при керу_

ванні автомобілем.

На час інциденту в провінції Онтаріо чинним був закон,

який передбачав, що власник автомобіля не несе відпові_

дальності за шкоду, що заподіяна здоров’ю осіб, які знахо_

дяться у машині, якщо тільки не йдеться про ділові поїздки

чи перевезення пасажирів за плату (Highway Traffic Act

R.S.O. 1960, c.172, s. 105 (2)). Відповідач позов не визнав,

спираючись на закон місця події.

Апеляційний суд штату Нью_Йорк п’ятьма голосами

проти двох вирішив застосувати право не провінції Онта_

ріо, тобто lex loci delicti, а штату Нью_Йорк. Суд обґрун_

тував своє рішення тим, що «зв’язок» цієї справи з правом

штату Нью_Йорк незрівнянно більш тісний, ніж з правом

провінції Онтаріо, і «інтерес» штату Нью_Йорк значно

більший: потерпілий і делінквент — його мешканці, маши_

на зареєстрована, застрахована і, якщо не використо_

вується, то стоїть у гаражі в штаті Нью_Йорк, подорож розпочалась і повинна була закінчитися саме тут. Єдиний

зв’язок з Онтаріо — те, що подія по чистій випадковості

мала місце в цій провінції.

Позиція законодавчих органів штату Нью_Йорк до про_

блеми відшкодування збитків, які вчинені тому, хто при_

їхав з іншого штату (guest), у результаті необережності

водія, однозначна — шкода, понесена в такій ситуації, має

бути відшкодована. Більше того, кілька разів законодавчі

органи штату Нью_Йорк відмовлялися приймати закон,

що обмежував права потерпілого. Аргументи, наведені в

рішенні суду, завершуються запитанням: чому ж суди

штату Нью_Йорк повинні відмовлятися від такої позиції

лише через те, що інцидент, який зачіпає інтереси меш_

канців цього штату, стався за його межами?

Суд також висловив впевненість, що у законодавця

провінції Онтаріо не було наміру позбавити права на

відшкодування мешканця штату Нью_Йорк, який пост_

раждав через свого земляка. Метою цього закону було

відвернення можливості пред’явлення шахрайських вимог

пасажирів до водіїв і страхових компаній провінції.

Далі суд зазначив, що хоча оцінка поведінки відповіда_

ча (тобто, правомірна вона чи ні) може залежати від за_

конів тієї території, якою проїздить автомобіль, права і

обов’язки водія і пасажирів стосовно одне до одного не по_

винні змінюватись залежно від пересування машини. На

практиці інколи застосовуються закони, аналогічні зако_

ну провінції Онтаріо, але ніколи раніше питання не сто_

яло так, як у даному випадку, і сліпе слідування закону без

урахування його мети й інших факторів може призвести

до несправедливого результату. Суд зробив висновок, що він

не вбачає причин підкоряти всі питання, що виникають з

деліктних вимог, одному правопорядку1.

На основі рішення, винесеного в цій справі, в колізійно_

му деліктному праві було обґрунтовано необхідність функ_

ціонування альтернативи для домінуючої жорсткої колізійної прив’язки — lex loci delicti commissii. Такою альтерна_

тивою з допомогою описаного рішення фактично стали два

нові для деліктного права колізійні підходи — теорія

«найбільш тісного зв’язку» і теорія «аналізу інтересу». Крім

того, з допомогою доктринального дослідження Д. Каверса

було запропоновано ще один колізійний підхід — урахуван_

ня результату. Фактично всі вказані колізійні начала знай_

шли своє втілення у даному рішенні, а пізніше — в законо_

давстві і практиці багатьох країн.

Так, принцип lex loci delicti commissii поступився своїм

пріоритетом найбільш тісному зв’язку у США 1972 р. в

Restatement II. Основне положення, визначене в § 145 за_

значеного акта, означає, що права і обов’язки сторін віднос_

но делікту визначаються за внутрішнім законодавством

країни, яка має найбільш тісний зв’язок з подією і сторона_

ми. Для визначення останнього необхідно враховувати

принципи Restatement II, а також такі обставини, як місце

настання шкоди, місце вчинення шкоди, доміциль, місце

проживання, громадянство, місце інкорпорації, місце

здійснення комерційної діяльності сторін, місце, де скла_

лися відносини між сторонами.

У законодавствах таких країнах, як Австрія, Ліхтенш_

тейн, Туреччина, Великобританія, Німеччина, штат Луїзі_

ана (США), також містяться норми, що підкоряють деліктні

відносини або закону найбільш тісного зв’язку, або прин_

ципу lex loci delicti commissii. Так, ч. 1 ст. 25 Закону Туреч_

чини 1982 р. № 2675 про міжнародне приватне право і

міжнародний цивільний процес встановлює, що «зобов’я_

зання, які виникають з неправомірних дій, підкоряються

законодавству місця, де неправомірні дії було здійснено», а

ч. 3 цієї статті визначає, що «у випадку, якщо зобов’язан_

ня, які виникли з неправомірних дій, мають більш тісний

зв’язок з іншою країною, може бути застосоване законодав_

ство цієї країни».

Теорія «аналізу інтересу» була запроваджена, зокрема,

у практиці і законодавстві штату Луїзіана. Так, Цивільний

кодекс 1825 р. у ст. 3542 встановлює загальне правило,

згідно з яким будь_яке питання у деліктних зобов’язаннях

регулюється законодавством штату, устремлінням якого

була б нанесена більш серйозна шкода, якби його законо_

давство не було застосоване до цього питання. Цей штат ви_

значається оцінюванням сили й доцільності устремлінь за_

лучених штатів, що мають відношення до справи у світлі:

(1) контактів кожного штату, що мають відношення до спра_

ви зі сторонами і подіями, які породжують суперечку, вклю_

чаючи місце дії і шкоди, доміциль, звичайне місцеперебу_

вання чи місце комерційного обзаведення сторін, а також

штат, в якому відносини між сторонами, за їх наявності,

були зосереджені, і (2) законодавство штату, устремлінням

якого була б нанесена найбільш серйозна шкода, якби його

законодавство не було застосоване до цього питання; уст_

ремлінь і потреб міжштатних і міжнародних систем, вклю_

чаючи устремління на підтримку законних очікувань сторін

і мінімізацію негативних наслідків, які можуть мати місце

при підкоренні сторони законодавству більш як одного шта_

ту; устремлінь запобігати неправомірну поведінку і виправ_

ляти наслідки шкідливих дій. Таким чином, на основі оцін_

ки та «зважування» інтересів різних країн щодо застосу_

вання їх права по відношенню до деліктних відносин з

іноземними характеристиками і буде встановлено статут

деліктного зобов’язання. При цьому враховуються зацікав_

леність держав у застосуванні їх права, значення і сфера

застосування внутрішніх норм, ступінь порушення певно_

го правопорядку тощо.

Запропонований американською колізійною доктриною

підхід урахування «результату» також знайшов своє втілен_

ня у законодавстві і практиці деяких країн. Він ґрунтуєть_

ся на тому, що в разі виникнення деліктних відносин слід

застосовувати право тієї країни, згідно з яким потерпілий

отримає максимальне відшкодування шкоди. Проявом цьо_

го положення стали законодавчі норми, в яких право вибо_

ру законодавства у деліктних відносинах належить суду на

основі врахування інтересів потерпілого.

Крім того, для цілей врахування інтересів потерпілого в

деяких законодавствах встановлюється можливість його

автономії волі, яка означає, що потерпілий може у законо_

давчо_визначених межах самостійно здійснити вибір права

для відшкодування шкоди, яка йому завдана. Можливість

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 247

автономії волі потерпілого встановлена за законодавствами

Венесуели, Німеччини, Італії, Тунісу, Естонії. Так, Закон

Італії «Реформа італійської системи міжнародного приват_

ного права» 1995 р. № 218 у ст. 62 встановлює, що відпові_

дальність із заподіяння шкоди регулюється правом країни,

на території якої настала шкода. Однак потерпілий може

вимагати застосування права країни, на території якої мала

місце дія, що спричинила заподіяння шкоди. Наведений

приклад можна іменувати односторонньою автономією волі.

Проте у законодавстві деяких країн встановлюється проти_

лежна ситуація, коли право вибору законодавства для ре_

гулювання деліктних зобов’язань з іноземними характери_

стиками належить не лише потерпілому, а й тій особі, яка

заподіяла шкоду. Таку ситуацію можна іменувати двосторон_

ньою автономією волі у деліктних зобов’язаннях. Вона існує

за законодавствами Вірменії, Грузії, Австрії, Швейцарії. Так,

відповідно до ст. 132 Федерального закону Швейцарії 1987 р.

про міжнародне приватне право, сторони можуть у будь_який

час після настання наслідків, що спричинили заподіяння

шкоди, домовитися про застосування права суду.

З наведених та інших норм різних законодавств, які до_

зволяють автономію волі, випливає, що остання може бути

тільки обмеженою. Це означає, що суб’єкт автономії волі

вправі її здійснити у межах закону суду, закону, де настали

наслідки шкідливої дії, чи їх результат. Однак є і такі краї_

ни, які у своїх законодавствах нічим не обмежують автоно_

мію волі у деліктних відносинах, що пов’язані більш ніж з

одним правопорядком (Вірменія, Грузія, Австрія).

Таким чином, певне значення для перегляду єдино мож_

ливої прив’язки lex loci delicti commissii в європейських та

інших країнах альтернативні варіанти відшукання відпо_

відного права все ж таки отримали.

Так, у ряді країн традиційна прив’язка до lex loci delicti

commissii застосовується поруч із законом суду (lex fori).

Остання проголошувалася керівною навіть таким адептом

концепції відшукання права, притаманного даним право_

відносинам, як Ф. К. Савіньї, який вважав закони, що на_

лежать до деліктів, примусовими та суворо позитивними на

тій підставі, що позови з деліктів завжди носять елемент покарання. Використання прив’язки до закону cуду пояс_

нюється, очевидно, міркуваннями публічного порядку і тим,

що національні законодавства прагнуть ширше використо_

вувати свою юрисдикцію над власними громадянами через

встановлення імперативних норм колізійного права. Най_

частіше такі імперативні норми стосуються деліктних ви_

мог, які передбачені за іноземним правом, але невідомі або

перевищують можливі вимоги за національним правом.

Прикладом цього може бути ч. 3 ст. 1129 Цивільного кодек_

су Білорусі 1998 р., де встановлено, що іноземне право не

застосовується, якщо дія чи інша обставина, що постала

підставою для вимоги про відшкодування шкоди за законо_

давством Республіки Білорусь не є протиправною. Ана_

логічні норми містяться у законодавствах Казахстану, Кир_

гизії, Узбекистану, Єгипту, КНР, ОАЕ, Таїланду, Півден_

ної Кореї, Японії.

Ситуація, коли за іноземним законом діяння визнається

протиправним, а за законом суду — ні, отримала в літера_

турі назву «негативні колізії» (на відміну від позитивних,

коли діяння визнається протиправним за обома законодав_

ствами). Найчастіше негативні колізії деліктних зобов’я_

зань вирішуються на користь lex forі.

Колізійна прив’язка lex fori з кінця ХІХ ст. застосовува_

лася судами Великої Британії. Однак із запровадженням

1995 р. Закону «Про міжнародне приватне право» ситуація

змінилась. За ст. 11 цього Закону, основним правилом у цій

сфері є принцип lex loci delicti commissii. У разі, якщо скла_

дові цієї події відбулися в різних місцевостях, то діятимуть

прив’язки до місця, де особа зазнала шкоди у разі заподіян_

ня особистої шкоди; місця, де знаходилось майно, у разі за_

подіяння останньому шкоди; в інших випадках — за пра_

вом місця, де відбулась основна частина цих дій. Якщо ж

стане очевидним більш тісний зв’язок обставин справи із

законодавством іншої країни — застосованим буде останній.

Прив’язка до національного закону діє тільки в Ємені.

Досить часто у деліктному праві різних країн встанов_

люється прив’язка до законодавства країни громадянства

сторін деліктних відносин. Очевидно, це зумовлено доціль_

ністю застосування права спільного громадянства, що не

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 249

здатне спричинити заперечень з боку суб’єктів відносин, які

виникають із заподіяння шкоди. З іншого боку, право

спільного громадянства сторін делікту, якщо воно не

збігається з правом місця його вчинення, власне не опосе_

редковує ті відносини, що виникають з делікту. Супе_

речність між можливими прив’язками до закону спільного

громадянства сторін делікту і місця його вчинення є

найбільш гострою, коли за першою прив’язкою певні дії

визнаються деліктом, а за другою — ні. Напевне, через такі

міркування прив’язка до закону громадянства сторін делік_

ту визнається не всіма країнами, хоча її закріплення спос_

терігається на законодавчому рівні таких країн, як: Біло_

русь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, В’єтнам, Італія,

Монголія, Польща, Португалія. Аналогічно діє прив’язка

до спільного місця звичайного перебування сторін делікту

або місця їх спільного проживання за законодавствами та

практикою Грузії, Угорщини, Німеччини, Канади, Порту_

галії, Тунісу, Швейцарії.

Для колізійного регулювання деліктних зобов’язань ве_

лике значення має проблема кваліфікації місця делікту: що

саме слід розуміти під «місцем» вчинення делікту? Місце,

де здійснюється неправомірна дія чи настає її результат?

Вважається, що першою судовою справою, яка постави_

ла ці запитання, була справа, що стала хрестоматійною, —

«Kansas—Oklahoma».

Ферма позивача розміщувалась на кордоні штатів Кан_

зас і Оклахома і була повністю розташована на території

Оклахоми. Паровоз відповідача знаходився на канзаській

стороні, і іскри від нього підпалили жилий будинок на фермі.

Суд (американський) вирішив, що правопорушення було

здійснене в Оклахомі. Пануюча французька доктрина

місцем здійснення делікту об’явила б Канзас. Німецький

верховний суд вирішив би, що делікт було здійснено в обох

штатах і що позивач може посилатися на будь_яку з двох

правових систем1.

Іншою, не менш цікавою ілюстрацією колізій у законо_

давстві і доктрині може бути таке.

Принцесу Кароліну, старшу дочку князя Рейнера і його

дружини – американської кінозірки Грейс Келлі, постійно

переслідували «папарацці» (за її словами, вони буквально ні

на хвилину не залишали її у спокої), знімаючи її з великої

відстані для різних бульварних журналів. Так, за завданням

ілюстрованого журналу, що видається в Гамбурзі, який роз_

повсюджується також і у Франції, і у Монако, вони зробили

кілька знімків принцеси під час купання в басейні приват_

ної вілли на італійському курорті Сан Ремо. В іншому ви_

падку фотографи зняли її під час бесіди з кіноактором

В. Ліндоном в саду одного з ресторанів Франції і на вулиці.

Кароліна пред’явила позови в німецьких судах. Її адвока_

ти посилалися на порушення прав особи, втручання у при_

ватне життя і вимагали відшкодування нанесеної шкоди.

Зокрема, вони посилались на ст. 38 Ввідного закону до НЦУ,

відповідно до якого на підставі здійсненої за кордоном недо_

зволеної дії німцю можуть бути пред’явлені вимоги в обсязі

не більшому, ніж це передбачають німецькі закони.

У відношенні вказаних знімків, за виключенням зробле_

них на вулиці, суд у Гамбурзі визнав правомірність вимог

принцеси. Щодо питань застосування права у випадку по_

рушення особистих немайнових прав, суддя у цих рішеннях

виходив з принципу застосування права країни_місця

здійснення дії.

Як може суд вирішити питання про право, що має бути

застосованим? Якщо виходити з принципу місця заподі_

яння шкоди, то тоді необхідно встановити місце, де була

заподіяна шкода (Італія, Франція, Німеччина). Саме фо_

тографування в Італії чи Франції німецька судова прак_

тика розглядає як підготовчу дію. При відповіді на запи_

тання про визначення місця здійснення дії в оглядах судо_

вої практики зверталась увага на те, що позови були

пред’явлені у зв’язку з публікацією знімків, тому місцем

заподіяння шкоди (місцем здійснення недозволених дій)

слід вважати Німеччину, де були здійснені лише дії підго_

товчого характеру. Інші автори розглядають як місце за_

подіяння шкоди країну (чи країни), де розповсюджувались

журнали (Німеччина, Франція, Монако і т. ін.)1.

Як видається, для місця визначення делікту є три докт_

ринальні напрямки, які, однак, не позбавлені певних вад:

місце вчинення дій, від яких настає шкода (прив’язка не є

точною через можливість дій більш як в одній країні); місце

настання шкоди (прив’яка не враховує ряд питань: настан_

ня наслідків більш як в одній країні, неможливість локалі_

зації моральної шкоди тощо); місце, яке обере потерпілий

(прив’язка надає надмірну привілейованість потерпілому)1.

У законодавстві деяких країн визначенню місця вчинен_

ня делікту присвячується окрема норма, що оперує прив’яз_

кою до закону дії (Австрія, Угорщина, Єгипет, Канада, Ве_

лика Британія), до закону наслідків (Венесуела, Італія) чи

до закону суду (Китай).

Законодавства деяких країн встановлюють спеціальні

норми відповідальності, які стосуються страхування, тру_

дового права, недоліків товару, конкуренції, ядерної шко_

ди, відповідальності у відкритому морі, дифамації, відпові_

дальності за дорожньо_транспортні події тощо. Спеціальні

норми про колізії відносно страхової відповідальності вста_

новлені у законодавствах Грузії, Канади, Румунії, Тунісу,

Швейцарії. Так, за п. 3 ст. 42 Закону Грузії 1998 р. № 1362–ІІс

про міжнародне приватне право, потерпілий може пред’я_

вити свої вимоги безпосередньо страхователю відповідаль_

ності, якщо це передбачено законодавством країни, що за_

стосовується у відношенні відповідальності за відшкодуван_

ня шкоди, чи законодавством країни, якому підкоряється

договір про страхування. Прив’язка до національного пра_

ва діє в Канаді (Квебек); до закону договору страхування —

в Румунії; до закону шкідливої дії чи до договору страху_

вання — в Тунісі; в Швейцарії законодавчо встановлено

можливість вибору юрисдикції у справах про позови до стра_

ховщика з_поміж законів місця ділового обзаведення стра_

ховщика, місця здійснення протиправної дії чи місця на_

стання шкідливих наслідків.

У багатьох законодавствах встановлено окремі норми, що

стосуються регулюванню колізій, пов’язаних із заподіянням шкоди через недоліки товарів. Так, ст. 1118 Цивільно_

го кодексу Казахстану 1999 р. встановлює, що стосовно ви_

мог про відшкодування шкоди, яка виникла у споживача у

зв’язку з купівлею товару чи наданням йому послуг, за ви_

бором цього споживача застосовується законодавство краї_

ни: 1) місця проживання споживача, 2) місця проживання

або місцезнаходження виробника чи особи, що надала по_

слугу, 3) або (країни), де споживач придбав товар чи йому

була надана послуга. Аналогічні норми містяться у цивіль_

них кодексах Киргизії та Узбекистану. За законодавством

Італії, потерпілий може обрати законодавство країни — місця

свого проживання, місцезнаходження органу правління

виробника або (країни), де виріб було придбано, якщо тільки

виробник не доведе, що виріб було введено в комерційний

обіг без його на те згоди. За Цивільним кодексом Квебеку

(ст. 3117), споживач, незалежно від обраного сторонами за_

конодавства, має захист імперативними нормами країни

свого проживання. Подібне регулювання колізійних питань

відповідальності за неякісні товари здійснюється законодав_

чими актами штату Луїзіана (США), Естонії, Ліхтенштей_

ну, Швейцарії, Тунісу.

Досить часто країни намагаються встановити колізійні нор_

ми для регулювання питань, пов’язаних з конкуренцією (Гру_

зія, Австрія, Швейцарія, Естонія). Відповідно до § 167 Закону

Естонії 1994 р. про загальні принципи цивільного кодексу,

якщо шкода заподіяна недобросовісною конкуренцією чи

будь_яким іншим незаконним обмеженням конкуренції, за_

стосовується законодавство країни, де виникла шкода. При_

в’язка до права країни, на ринку якої настали шкідливі на_

слідки, поєднується з прив’язкою місцезнаходження

підприємства за законодавством Швейцарії стосовно вимог,

що основані на недобросовісній конкуренції; стосовно ж ви_

мог, які випливають з обмеження конкуренції, застосовуєть_

ся право держави, на ринку якої настали шкідливі наслідки

безпосередньо для потерпілого. За законом Австрії та Грузії,

вимоги з недобросовісної конкуренції визначаються за пра_

вом країни, на ринок якої конкуренція чинить вплив.

Як загальне правило, колізійна прив’язка до місця події,

що спричинила ядерну шкоду, встановлюється в законо_

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 253

давстві Швейцарії, що, однак, доповнюється прив’язками

до місцезнаходження установки, яке збігається з місцезна_

ходженням швейцарського суду; для відповідальності за

шкоду, заподіяну при транспортуванні ядерної сировини,

діє прив’язка до місця події у поєднанні з законом суду за

місцем проживання особи, яка здійснювала це транспорту_

вання, чи за обраним місцем.

Для відшкодування шкоди, заподіяної за межами суве_

ренних держав на зареєстрованих засобах водного чи по_

вітряного транспорту, також встановлюється окрема ко_

лізійна прив’язка lex flagi — закон права держави, під

прапором чи іншим розпізнавальним знаком якого транс_

портний засіб пересувався на момент здійснення правопо_

рушення (Угорщина); для В’єтнаму прив’язкою у цій сфері

буде національність повітряного судна чи корабля.

Інколи спеціальні колізійні норми встановлюються для

відшкодування шкоди, завданої дифамацією — поширен_

ням ганебних відомостей. За законодавством Швейцарії,

потерпілий має можливість здійснити вибір права з_поміж

права держави звичайного місця свого перебування, права

держави місця ділового обзаведення чи звичайного перебу_

вання заподіювача шкоди та права держави настання

шкідливих наслідків.

Угорщина, Туніс і Швейцарія у своїх законодавствах

встановлюють спеціальну колізійну норму для регулюван_

ня вибору права у випадках спричинення шкоди порушен_

ням правил дорожнього руху. Так, Угорщина встановлює

колізійну прив’язку місця спричинення шкоди; Туніс —

місця події; законодавство Швейцарії має бланкетну нор_

му, яка відсилає вирішення указаних питань до Гаазької

конвенції від 4 травня 1971 р. про право, що застосовуєть_

ся до дорожньо_транспортних подій (далі — Конвенція

1971 р.).

Конвенція 1971 р. вступила в силу для 18 країн, зокрема

Австрії, Білорусі, Бельгії, Боснії, Польщі, Хорватії, Чехії,

Македонії, Франції та ін. Але вказана Конвенція може бути

застосована й тоді, коли обране за її колізійними нормами

право буде правом країни, що не бере в ній участі (ст. 11).

Сфера дії цієї Конвенції поширюється на встановлення права для застосування до цивільних позадоговірних зобов’я_

зань, що виникають із транспортних інцидентів.

Відповідно до ст. З Конвенції 1971 р., право, що застосо_

вуватиметься, є правом країни, де сталася подія (lex loci

delicti commissii). Однак загальне правило доповнюється

кількома винятками (ст. 4): якщо у подію був залучений

тільки один транспортний засіб і він зареєстрований не в тій

державі, де сталася подія, — для визначення відповідаль_

ності застосовуватиметься внутрішній закон держави реє_

страції транспортного засобу по відношенню до:

1) водія, власника чи іншої особи, під контролем чи інте_

ресом якої був транспортний засіб, незважаючи на їх місце

проживання;

2) потерпілого пасажира, чиє постійне місце проживан_

ня розміщене не в державі, де сталася подія;

3) потерпілого поза транспортним засобом на місці події,

який постійно проживає у державі реєстрації транспортно_

го засобу.

Якщо потерпілих два і більше — закон для застосування

буде встановлений для кожного з них окремо.

Якщо два чи більше транспортних засоби залучено до

події, то вказані положення застосовуються у разі, якщо всі

вони (транспортні засоби) зареєстровані в одній державі.

Якщо одна чи більше осіб поза транспортним засобом (за_

собами) на місці події залучені до неї і можуть нести відпо_

відальність, то вказані положення застосовуються, якщо всі

ці особи постійно проживають за місцем реєстрації транс_

портного засобу. Те саме застосовуватиметься, якщо ці осо_

би є жертвами події.

Відповідно до ст. 6 Конвенції 1971 р., якщо транспортні

засоби не зареєстровані або зареєстровані у кількох держа_

вах, застосовуватиметься право держави, де вони звичайно

знаходяться. Цей же принцип буде застосовано, якщо ані

власник, ані особа, у володінні чи під контролем якої був

транспортний засіб, не мають постійного проживання у дер_

жаві реєстрації транспортного засобу на момент події.

Для визначення відповідальності до уваги повинні бути

прийняті норми, що стосуються контролю й безпеки руху,

які є чинними на місці під час події (ст. 7 Конвенції 1971 р.).

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 255

Очевидно, що такий широкий спектр колізійних прив’язок

може сприяти відшуканню права, що притаманне саме да_

ним відносинам.

Обране за Конвенцією 1971 р. законодавство визначати_

ме: основи та ступінь відповідальності, підстави для

звільнення від відповідальності, обмеження відповідаль_

ності та її розподілу; існування та види втрат і пошкоджень,

що можуть бути компенсовані; види і розмір пошкоджень,

питання про те, чи може бути право на відшкодування пе_

редане чи успадковане; осіб, які понесли збитки і хто може

заявити вимоги за своїм правом; відповідальність принци_

пала за дії його «агентів»; правила давності і позовної дав_

ності, включаючи правила про початок періоду давності чи

позовної давності та припинення і призупинення цього пе_

ріоду.

Іншою конвенцією, що встановлює спеціальні норми у

царині відповідальності за заподіяння шкоди, є Гаазька кон_

венція про закон, що застосовується до відповідальності за

товар від 2 жовтня 1973 р. (далі — Конвенція 1973 р.). Вона

набула сили для десяти країн: Хорватії, Фінляндії, Маке_

донії, Франції, Люксембурга, Нідерландів та ін.

Конвенція 1973 р. визначає закон, який треба застосову_

вати щодо відповідальності виробника кінцевої продукції

чи її компонентів; виробників натуральної продукції; поста_

чальників продукції; інших осіб, включаючи тих, хто

здійснює ремонт і володіє складами; агентів і найманих пра_

цівників указаних вище осіб (ст. 3).

Колізійними прив’язками за цією Конвенцією є прив’яз_

ка до внутрішнього закону держави місця шкоди, якщо ця

держава також є місцем постійного проживання особи, що

безпосередньо постраждала від шкоди, чи основним місцем

роботи особи, яка має нести відповідальність, чи місцем, де

продукт було придбано особою, яка безпосередньо постраж_

дала (ст. 4).

Деліктні зобов’язання за Конвенцією 1973 р. включають

такі питання: підстава і розмір відповідальності; підстави

для звільнення від відповідальності, будь_які обмеження і

розподіл відповідальності; види шкоди, за які передбачаєть_

ся відповідальність, форми компенсації та їх розмір; питання про можливість передачі та успадкування права на

відшкодування; особи, які можуть заявляти вимоги про

відшкодування; відповідальність принципала за дії його

«агентів»; обов’язок доказування; питання давності та по_

зовної давності (ст. 8).

Глобалізація економік і культур, розширення міжнарод_

них культурних і господарських контактів у приватній сфері,

міжнародний туризм і міграція населення, науково_техніч_

ний прогрес, світові екологічні катастрофи й інші подібні

чинники спонукають до прийняття різних зобов’язань, у тому

числі й деліктних у міжнародному приватному праві.

Характеру міжнародно_правових набувають ті делікти у

приватній сфері, які так чи інакше пов’язані більш як з од_

ним правопорядком. Зобов’язання із заподіяння шкоди має

зв’язок більш як з одним правопорядком, коли:

а) підстава деліктних відносин (протиправна шкода) про_

являється у кількох державах;

б) принаймні один із суб’єктів деліктних відносин — іно_

земець;

в) дія делінквента, що породжує обов’язок відшкодувати

заподіяну шкоду, простирається в іноземну правову сферу;

г) предмет деліктних відносин (у зобов’язальних майно_

вих відносинах) пошкоджується в умовах іноземного пра_

вопорядку;

ґ) суб’єктивне право потерпілого і юридичний обов’язок

делінквента виникають в одних державах, а реалізуються в

інших;

д) права третіх осіб обговорюються за законодавством

іноземної держави;

е) право на відшкодування шкоди є похідним від договір_

них відносин сторін чи від інших преюдиціальних фактів, що обговорюються за іноземним правом (договір страхуван_

ня, договір найму, угода про звільнення делінквента від обо_

в’язку відшкодувати шкоду і т. ін.);

є) справа про відшкодування шкоди розглядається в іно_

земному суді;

ж) рішення про відшкодування шкоди виконується в іно_

земній країні1.

Для прикладу можна навести таку ситуацію.

Для того щоб відcвяткувати золоту річницю вступу до

шлюбу, шведські громадяни придбали в агента ВАТ «Інту_

рист» ваучер на двотижневу поїздку до Москви з метою

подивитися балет «Лебедине озеро». Їх зустріли, відповід_

но до умов договору, в аеропорту Шереметьєво, розмісти_

ли в готелі «Національ», але коли подружжя звернулося по

квитки в бюро обслуговування в готелі, їм запропонували

квитки не до Великого театру, а до цирку, пояснивши, що

балетна трупа Великого театру вже протягом двох

місяців гастролює в Японії. Від квитків подружжя відмо_

вилось і, повернувшись до Швеції, подало позов до агента

«Інтурист» про відшкодування як матеріальної, так і мо_

ральної шкоди.

Позов було задоволено судом у Стокгольмі, а пізніше у

порядку регресу відповідні суми були стягнені з ВАТ «Інту_

рист»2.

Наведений приклад можна іменувати «простою» колі_

зією, що має звичайний міжнародний характер. Але трап_

ляються і такі випадки, коли про наявність делікту в міжна_

родному приватному праві можна говорити в разі існуван_

ня деліктних відносин, які пов’язані з більшою кількістю

правопорядків.

Через грубу необережність наземного диспетчера при за_

ході на посадку в аеропорту м. Вашингтона зіштовхнулись у повітрі два літаки: пасажирський «Дуглас» з 55 паса_

жирами і членами екіпажу на борту і болівійський військо_

вий літак, що робив пробний політ. Зіткнення сталося у

повітряному просторі над рікою Потомак. Аеропорт роз_

міщений не в окрузі Колумбія, як місто Вашингтон, а у

штаті Віргінія.

Усі особи, що були у пасажирському літаку, загинули.

Ніс цього літака упав у ріку Потомак (округ Колумбія),

кормова частина — на берег ріки (штат Віргінія). Болівій_

ський літак упав у ріку, льотчик був пораненей, але зали_

шився живий.

Відповідальність за дії диспетчера повинна нести дер_

жава (США).

Перед судом постало запитання: право якого штату

слід застосовувати?1.

Складні, з точки зору правового регулювання, бувають

випадки, які отримали в науковій літературі назву «транс_

кордонні делікти». Характеризуються вони тим, що дія має

місце в одній країні, а наслідки цієї дії проявляються в

іншій.

Наприклад, голландське підприємство, що займається

вирощуванням квітів, в основному використовує воду, що

надходить з ріки Рейн. У результаті забруднення води

калієм, що видобувається шахтою в Ельзасі, вирощуваним

рослинам заподіювалася шкода. Шахта розміщена в райо_

ні Мюльхаузена (Франція).

Власник підприємства подав позов проти шахти в суді

м. Роттердама2.

Загальновідомо, що право кожної країни має свої особ_

ливості, у тому числі при регулюванні деліктних зобов’я_

зань. Навіть визначення поняття «делікт» за різними пра_

вовими системами значно відрізняється. Так, за кодексом

Наполеону 1804 р., протиправною визнається будь_яка дія,

що спричинила шкоду іншому (ст. 1382). Таке формулюван_

ня протиправної дії дістало назву «генеральний делікт». У

країнах англо_американського права зобов’язальне право для визначення протиправних діянь оперує значною

кількістю категорій (torts, negligence, gross negligence,

delicts) і встановлює цілу низку самостійних складів ци_

вільних правопорушень. Така система має назву «сингу_

лярні делікти». Законодавства Німеччини та Швейцарії по_

єднують загальне визначення делікту з описом конкретних

правопорушень.

За таких умов повинні діяти правові регулятори для ви_

рішення вказаних протиріч. Ними виступають насамперед

колізійні норми у сфері деліктних зобов’язань. Вони, як і

будь_які інші колізійні норми міжнародного приватного

права, мають двочленну структуру: обсяг і прив’язку. Об_

сяг колізійної норми деліктного права — це вказівка на

деліктні відносини, що регулюються даною нормою. При_

кладом таких вказівок можуть бути: «Права і обов’язки за

зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шко_

ди» — ст. 1289 ЦК Вірменії; «Обов’язок відшкодування

шкоди» — ст. 42 Закону Грузії про міжнародне приватне

право; «Позадоговірні зобов’язання про відшкодування

шкоди» — § 48 Федерального закону Австрії 1978 р. про

міжнародне приватне право; «Претензії з недозволеної дії» —

ст. 40 Ввідного закону 1896 р. до Німецького цивільного уло_

ження; «Відносини з правопорушення» — ст. 26 Цивільного

кодексу Греції 1940 р.; «Позови із заподіяння шкоди» —

ст. 129 Федерального закону Швейцарії 1987 р. Про міжна_

родне приватне право тощо.

Така різноманітність у визначенні обсягів колізійних

норм, що регулюють деліктні зобов’язання, спричинена

тим, що кола питань, які регулюються статутом деліктного

зобов’язання в різних країнах значно розрізняються. Про_

те найчастіше статутом деліктного зобов’язання, що сто_

сується підстав такого зобов’язання, його обсягу, характе_

ру відшкодування шкоди, межі деліктної відповідальності,

розміру відшкодування і т. ін. На законодавчому ж рівні

чітке встановлення обсягу статуту деліктних відносин1 зустрічається вкрай рідко. Позитивним прикладом цього

може бути ст. 107 Закону Румунії 1992 р. № 105 щодо регу_

лювання відносин міжнародного приватного права, яка

фіксує вісім аспектів деліктного статуту. Це питання делікт_

ної право_ і дієздатності; умов і обсягу відповідальності;

підстав обмеження відповідальності чи звільнення від неї і

розподілу відповідальності між тим, хто заподіяв шкоду, і

потерпілим; відповідальності довірителя за дії довіреної

особи; характеру збитків, які можуть бути відшкодовані;

способів і розміру відшкодування; допустимості поступки

права на відшкодування; осіб, які мають право на відшко_

дування понесених збитків.

Прив’язки колізійних норм деліктного права безпосеред_

ньо вказують на право певної країни, за яким слід вирішу_

вати спірні питання деліктного зобов’язання у сфері міжна_

родного приватного права.

У сфері деліктних зобов’язань міжнародного приватного

права основною, найбільш поширеною прив’язкою, що набли_

жається до звичаєвої, має довгу історію практичного застосу_

вання і повсюдного закріплення як на рівні національного за_

конодавства, так і на рівні міжнародних угод, є прив’язка до

закону місця вчинення делікту (lex loci delicti commissii).

Ця прив’язка відображає інтереси держави й потреби

цивільного обігу в застосуванні деліктних норм законодав_

ства країни, де мав місце делікт. Зобов’язання із заподіян_

ня шкоди заглиблені у той правопорядок, в надрах якого

вони виникли. І так само, як весь правопорядок у цілому,

деліктні відносини несуть на собі відбиток економічного й

суспільного устрою, що затвердився в даній державі. Відсил_

ка до закону місця здійснення правопорушення відображає

внутрішні, спонтанні зв’язки, що об’єднують зобов’язальні

відносини з місцевим правовим устроєм. Усвідомлена не_

обхідність у застосуванні legis loci delicti commissi виникає

тоді, коли делікт не просто оточений чужорідною для нього

правовою сферою, а органічно з нею пов’язаний1.

Без будь_яких застережень прив’язка lex loci delicti

commissii на сьогоднішній день застосовується у законодав_

ствах таких країн, як Мадагаскар, Куба, Іспанія, Греція,

Чехія, Франція, а за кодексом Бустаманте в ряді латино_

американських країн (Аргентині, Болівії, Бразилії, Ко_

лумбії, Коста_Риці, Кубі, Домініканській Республіці, Еква_

дорі тощо) в основному шляхом прямого закріплення її у

законодавстві. Наприклад, у ст. 26 Цивільного кодексу

Греції 1940 року записано: «Відносини з правопорушення

визначаються законодавством держави, на території якої

правопорушення було вчинено». Винятком у цьому кон_

тексті є лише Франція: абз. 1 ст. 3 Кодексу Наполеона за_

значає, що «закони благоустрою і безпеки обов’язкові для

всіх, хто проживає на території (Франції)». Через розши_

рювальне тлумачення цього положення доктриною і прак_

тикою робиться висновок про те, що деліктні правовідноси_

ни регулюються за місцем їх виникнення.

Колізійний принцип lex loci delicti commissii походить,

на думку Рабеля, від кримінального підходу, згідно з яким

кожний деліктний акт слід визначати відповідно до зако_

нодавства країни, на території якої він був здійснений.

Згідно з американською правовою доктриною, вказана при_

в’язка має концептуальну основу в доктрині благонабутих

прав, яка означає, що право на відшкодування за інозем_

ним деліктом завдячує своїй появі й існуванню праву тієї

юрисдикції, де мала місце шкода. Принцип lex loci delicti

commissii підтримувався в законодавстві та доктрині бага_

тьох країн (хоча lex loci delicti commissii мав альтернативу

(lex fori) ще у працях Бартола і Савіньї)1 і залишався єдино_

застосовуваним приблизно до 60_х років, хоча критичні за_

уваження щодо нього мали місце ще в 30_х роках ХХ ст.,

особливо в американській доктрині. Так, нові шляхи регулювання колізій в американській доктрині запропонував

Девід Ф. Каверс у своїй роботі «Критика проблеми вибору

закону» (1933 р.). Пізніше вони були трансформовані Бреі_

нердом Кюррі в теорію «аналізу інтересів» («Interest

analysis»), які він виклав у роботі «Зауваження, методи й

цілі в колізійному праві» (1959 р.).

Роботи Б. Кюррі не мали значного впливу на американсь_

ке колізійне право до рішення 1963 року апеляційного суду

Нью_Йорка у справі Babcock v. Jackson, що стала поворот_

ним моментом в історії колізійного права і практики засто_

сування колізійної прив’язки до lex loci delicti commissii.

Суть справи така:

У п’ятницю 16 вересня 1960 р. міс Джорджіа Бебкок як

гість зі своїми друзями, подружжям Джексонів (усі — меш_

канці Рочестера, штату Нью_Йорк), рушили з міста ма_

шиною містера Джексона на уїкенд до Канади. Через кілька

годин, уже на території Канади, в провінції Онтаріо, м_р

Джексон, очевидно, втратив контроль над машиною; вона

з’їхала з дороги і врізалась у кам’яну стіну, що примикала

до неї. Міс Бебкок дістала серйозні каліцтва. Повернув_

шись до свого штату, вона подала позов проти Вільяма

Джексона, звинувативши його в необережності при керу_

ванні автомобілем.

На час інциденту в провінції Онтаріо чинним був закон,

який передбачав, що власник автомобіля не несе відпові_

дальності за шкоду, що заподіяна здоров’ю осіб, які знахо_

дяться у машині, якщо тільки не йдеться про ділові поїздки

чи перевезення пасажирів за плату (Highway Traffic Act

R.S.O. 1960, c.172, s. 105 (2)). Відповідач позов не визнав,

спираючись на закон місця події.

Апеляційний суд штату Нью_Йорк п’ятьма голосами

проти двох вирішив застосувати право не провінції Онта_

ріо, тобто lex loci delicti, а штату Нью_Йорк. Суд обґрун_

тував своє рішення тим, що «зв’язок» цієї справи з правом

штату Нью_Йорк незрівнянно більш тісний, ніж з правом

провінції Онтаріо, і «інтерес» штату Нью_Йорк значно

більший: потерпілий і делінквент — його мешканці, маши_

на зареєстрована, застрахована і, якщо не використо_

вується, то стоїть у гаражі в штаті Нью_Йорк, подорож розпочалась і повинна була закінчитися саме тут. Єдиний

зв’язок з Онтаріо — те, що подія по чистій випадковості

мала місце в цій провінції.

Позиція законодавчих органів штату Нью_Йорк до про_

блеми відшкодування збитків, які вчинені тому, хто при_

їхав з іншого штату (guest), у результаті необережності

водія, однозначна — шкода, понесена в такій ситуації, має

бути відшкодована. Більше того, кілька разів законодавчі

органи штату Нью_Йорк відмовлялися приймати закон,

що обмежував права потерпілого. Аргументи, наведені в

рішенні суду, завершуються запитанням: чому ж суди

штату Нью_Йорк повинні відмовлятися від такої позиції

лише через те, що інцидент, який зачіпає інтереси меш_

канців цього штату, стався за його межами?

Суд також висловив впевненість, що у законодавця

провінції Онтаріо не було наміру позбавити права на

відшкодування мешканця штату Нью_Йорк, який пост_

раждав через свого земляка. Метою цього закону було

відвернення можливості пред’явлення шахрайських вимог

пасажирів до водіїв і страхових компаній провінції.

Далі суд зазначив, що хоча оцінка поведінки відповіда_

ча (тобто, правомірна вона чи ні) може залежати від за_

конів тієї території, якою проїздить автомобіль, права і

обов’язки водія і пасажирів стосовно одне до одного не по_

винні змінюватись залежно від пересування машини. На

практиці інколи застосовуються закони, аналогічні зако_

ну провінції Онтаріо, але ніколи раніше питання не сто_

яло так, як у даному випадку, і сліпе слідування закону без

урахування його мети й інших факторів може призвести

до несправедливого результату. Суд зробив висновок, що він

не вбачає причин підкоряти всі питання, що виникають з

деліктних вимог, одному правопорядку1.

На основі рішення, винесеного в цій справі, в колізійно_

му деліктному праві було обґрунтовано необхідність функ_

ціонування альтернативи для домінуючої жорсткої колізійної прив’язки — lex loci delicti commissii. Такою альтерна_

тивою з допомогою описаного рішення фактично стали два

нові для деліктного права колізійні підходи — теорія

«найбільш тісного зв’язку» і теорія «аналізу інтересу». Крім

того, з допомогою доктринального дослідження Д. Каверса

було запропоновано ще один колізійний підхід — урахуван_

ня результату. Фактично всі вказані колізійні начала знай_

шли своє втілення у даному рішенні, а пізніше — в законо_

давстві і практиці багатьох країн.

Так, принцип lex loci delicti commissii поступився своїм

пріоритетом найбільш тісному зв’язку у США 1972 р. в

Restatement II. Основне положення, визначене в § 145 за_

значеного акта, означає, що права і обов’язки сторін віднос_

но делікту визначаються за внутрішнім законодавством

країни, яка має найбільш тісний зв’язок з подією і сторона_

ми. Для визначення останнього необхідно враховувати

принципи Restatement II, а також такі обставини, як місце

настання шкоди, місце вчинення шкоди, доміциль, місце

проживання, громадянство, місце інкорпорації, місце

здійснення комерційної діяльності сторін, місце, де скла_

лися відносини між сторонами.

У законодавствах таких країнах, як Австрія, Ліхтенш_

тейн, Туреччина, Великобританія, Німеччина, штат Луїзі_

ана (США), також містяться норми, що підкоряють деліктні

відносини або закону найбільш тісного зв’язку, або прин_

ципу lex loci delicti commissii. Так, ч. 1 ст. 25 Закону Туреч_

чини 1982 р. № 2675 про міжнародне приватне право і

міжнародний цивільний процес встановлює, що «зобов’я_

зання, які виникають з неправомірних дій, підкоряються

законодавству місця, де неправомірні дії було здійснено», а

ч. 3 цієї статті визначає, що «у випадку, якщо зобов’язан_

ня, які виникли з неправомірних дій, мають більш тісний

зв’язок з іншою країною, може бути застосоване законодав_

ство цієї країни».

Теорія «аналізу інтересу» була запроваджена, зокрема,

у практиці і законодавстві штату Луїзіана. Так, Цивільний

кодекс 1825 р. у ст. 3542 встановлює загальне правило,

згідно з яким будь_яке питання у деліктних зобов’язаннях

регулюється законодавством штату, устремлінням якого

була б нанесена більш серйозна шкода, якби його законо_

давство не було застосоване до цього питання. Цей штат ви_

значається оцінюванням сили й доцільності устремлінь за_

лучених штатів, що мають відношення до справи у світлі:

(1) контактів кожного штату, що мають відношення до спра_

ви зі сторонами і подіями, які породжують суперечку, вклю_

чаючи місце дії і шкоди, доміциль, звичайне місцеперебу_

вання чи місце комерційного обзаведення сторін, а також

штат, в якому відносини між сторонами, за їх наявності,

були зосереджені, і (2) законодавство штату, устремлінням

якого була б нанесена найбільш серйозна шкода, якби його

законодавство не було застосоване до цього питання; уст_

ремлінь і потреб міжштатних і міжнародних систем, вклю_

чаючи устремління на підтримку законних очікувань сторін

і мінімізацію негативних наслідків, які можуть мати місце

при підкоренні сторони законодавству більш як одного шта_

ту; устремлінь запобігати неправомірну поведінку і виправ_

ляти наслідки шкідливих дій. Таким чином, на основі оцін_

ки та «зважування» інтересів різних країн щодо застосу_

вання їх права по відношенню до деліктних відносин з

іноземними характеристиками і буде встановлено статут

деліктного зобов’язання. При цьому враховуються зацікав_

леність держав у застосуванні їх права, значення і сфера

застосування внутрішніх норм, ступінь порушення певно_

го правопорядку тощо.

Запропонований американською колізійною доктриною

підхід урахування «результату» також знайшов своє втілен_

ня у законодавстві і практиці деяких країн. Він ґрунтуєть_

ся на тому, що в разі виникнення деліктних відносин слід

застосовувати право тієї країни, згідно з яким потерпілий

отримає максимальне відшкодування шкоди. Проявом цьо_

го положення стали законодавчі норми, в яких право вибо_

ру законодавства у деліктних відносинах належить суду на

основі врахування інтересів потерпілого.

Крім того, для цілей врахування інтересів потерпілого в

деяких законодавствах встановлюється можливість його

автономії волі, яка означає, що потерпілий може у законо_

давчо_визначених межах самостійно здійснити вибір права

для відшкодування шкоди, яка йому завдана. Можливість

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 247

автономії волі потерпілого встановлена за законодавствами

Венесуели, Німеччини, Італії, Тунісу, Естонії. Так, Закон

Італії «Реформа італійської системи міжнародного приват_

ного права» 1995 р. № 218 у ст. 62 встановлює, що відпові_

дальність із заподіяння шкоди регулюється правом країни,

на території якої настала шкода. Однак потерпілий може

вимагати застосування права країни, на території якої мала

місце дія, що спричинила заподіяння шкоди. Наведений

приклад можна іменувати односторонньою автономією волі.

Проте у законодавстві деяких країн встановлюється проти_

лежна ситуація, коли право вибору законодавства для ре_

гулювання деліктних зобов’язань з іноземними характери_

стиками належить не лише потерпілому, а й тій особі, яка

заподіяла шкоду. Таку ситуацію можна іменувати двосторон_

ньою автономією волі у деліктних зобов’язаннях. Вона існує

за законодавствами Вірменії, Грузії, Австрії, Швейцарії. Так,

відповідно до ст. 132 Федерального закону Швейцарії 1987 р.

про міжнародне приватне право, сторони можуть у будь_який

час після настання наслідків, що спричинили заподіяння

шкоди, домовитися про застосування права суду.

З наведених та інших норм різних законодавств, які до_

зволяють автономію волі, випливає, що остання може бути

тільки обмеженою. Це означає, що суб’єкт автономії волі

вправі її здійснити у межах закону суду, закону, де настали

наслідки шкідливої дії, чи їх результат. Однак є і такі краї_

ни, які у своїх законодавствах нічим не обмежують автоно_

мію волі у деліктних відносинах, що пов’язані більш ніж з

одним правопорядком (Вірменія, Грузія, Австрія).

Таким чином, певне значення для перегляду єдино мож_

ливої прив’язки lex loci delicti commissii в європейських та

інших країнах альтернативні варіанти відшукання відпо_

відного права все ж таки отримали.

Так, у ряді країн традиційна прив’язка до lex loci delicti

commissii застосовується поруч із законом суду (lex fori).

Остання проголошувалася керівною навіть таким адептом

концепції відшукання права, притаманного даним право_

відносинам, як Ф. К. Савіньї, який вважав закони, що на_

лежать до деліктів, примусовими та суворо позитивними на

тій підставі, що позови з деліктів завжди носять елемент покарання. Використання прив’язки до закону cуду пояс_

нюється, очевидно, міркуваннями публічного порядку і тим,

що національні законодавства прагнуть ширше використо_

вувати свою юрисдикцію над власними громадянами через

встановлення імперативних норм колізійного права. Най_

частіше такі імперативні норми стосуються деліктних ви_

мог, які передбачені за іноземним правом, але невідомі або

перевищують можливі вимоги за національним правом.

Прикладом цього може бути ч. 3 ст. 1129 Цивільного кодек_

су Білорусі 1998 р., де встановлено, що іноземне право не

застосовується, якщо дія чи інша обставина, що постала

підставою для вимоги про відшкодування шкоди за законо_

давством Республіки Білорусь не є протиправною. Ана_

логічні норми містяться у законодавствах Казахстану, Кир_

гизії, Узбекистану, Єгипту, КНР, ОАЕ, Таїланду, Півден_

ної Кореї, Японії.

Ситуація, коли за іноземним законом діяння визнається

протиправним, а за законом суду — ні, отримала в літера_

турі назву «негативні колізії» (на відміну від позитивних,

коли діяння визнається протиправним за обома законодав_

ствами). Найчастіше негативні колізії деліктних зобов’я_

зань вирішуються на користь lex forі.

Колізійна прив’язка lex fori з кінця ХІХ ст. застосовува_

лася судами Великої Британії. Однак із запровадженням

1995 р. Закону «Про міжнародне приватне право» ситуація

змінилась. За ст. 11 цього Закону, основним правилом у цій

сфері є принцип lex loci delicti commissii. У разі, якщо скла_

дові цієї події відбулися в різних місцевостях, то діятимуть

прив’язки до місця, де особа зазнала шкоди у разі заподіян_

ня особистої шкоди; місця, де знаходилось майно, у разі за_

подіяння останньому шкоди; в інших випадках — за пра_

вом місця, де відбулась основна частина цих дій. Якщо ж

стане очевидним більш тісний зв’язок обставин справи із

законодавством іншої країни — застосованим буде останній.

Прив’язка до національного закону діє тільки в Ємені.

Досить часто у деліктному праві різних країн встанов_

люється прив’язка до законодавства країни громадянства

сторін деліктних відносин. Очевидно, це зумовлено доціль_

ністю застосування права спільного громадянства, що не

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 249

здатне спричинити заперечень з боку суб’єктів відносин, які

виникають із заподіяння шкоди. З іншого боку, право

спільного громадянства сторін делікту, якщо воно не

збігається з правом місця його вчинення, власне не опосе_

редковує ті відносини, що виникають з делікту. Супе_

речність між можливими прив’язками до закону спільного

громадянства сторін делікту і місця його вчинення є

найбільш гострою, коли за першою прив’язкою певні дії

визнаються деліктом, а за другою — ні. Напевне, через такі

міркування прив’язка до закону громадянства сторін делік_

ту визнається не всіма країнами, хоча її закріплення спос_

терігається на законодавчому рівні таких країн, як: Біло_

русь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, В’єтнам, Італія,

Монголія, Польща, Португалія. Аналогічно діє прив’язка

до спільного місця звичайного перебування сторін делікту

або місця їх спільного проживання за законодавствами та

практикою Грузії, Угорщини, Німеччини, Канади, Порту_

галії, Тунісу, Швейцарії.

Для колізійного регулювання деліктних зобов’язань ве_

лике значення має проблема кваліфікації місця делікту: що

саме слід розуміти під «місцем» вчинення делікту? Місце,

де здійснюється неправомірна дія чи настає її результат?

Вважається, що першою судовою справою, яка постави_

ла ці запитання, була справа, що стала хрестоматійною, —

«Kansas—Oklahoma».

Ферма позивача розміщувалась на кордоні штатів Кан_

зас і Оклахома і була повністю розташована на території

Оклахоми. Паровоз відповідача знаходився на канзаській

стороні, і іскри від нього підпалили жилий будинок на фермі.

Суд (американський) вирішив, що правопорушення було

здійснене в Оклахомі. Пануюча французька доктрина

місцем здійснення делікту об’явила б Канзас. Німецький

верховний суд вирішив би, що делікт було здійснено в обох

штатах і що позивач може посилатися на будь_яку з двох

правових систем1.

Іншою, не менш цікавою ілюстрацією колізій у законо_

давстві і доктрині може бути таке.

Принцесу Кароліну, старшу дочку князя Рейнера і його

дружини – американської кінозірки Грейс Келлі, постійно

переслідували «папарацці» (за її словами, вони буквально ні

на хвилину не залишали її у спокої), знімаючи її з великої

відстані для різних бульварних журналів. Так, за завданням

ілюстрованого журналу, що видається в Гамбурзі, який роз_

повсюджується також і у Франції, і у Монако, вони зробили

кілька знімків принцеси під час купання в басейні приват_

ної вілли на італійському курорті Сан Ремо. В іншому ви_

падку фотографи зняли її під час бесіди з кіноактором

В. Ліндоном в саду одного з ресторанів Франції і на вулиці.

Кароліна пред’явила позови в німецьких судах. Її адвока_

ти посилалися на порушення прав особи, втручання у при_

ватне життя і вимагали відшкодування нанесеної шкоди.

Зокрема, вони посилались на ст. 38 Ввідного закону до НЦУ,

відповідно до якого на підставі здійсненої за кордоном недо_

зволеної дії німцю можуть бути пред’явлені вимоги в обсязі

не більшому, ніж це передбачають німецькі закони.

У відношенні вказаних знімків, за виключенням зробле_

них на вулиці, суд у Гамбурзі визнав правомірність вимог

принцеси. Щодо питань застосування права у випадку по_

рушення особистих немайнових прав, суддя у цих рішеннях

виходив з принципу застосування права країни_місця

здійснення дії.

Як може суд вирішити питання про право, що має бути

застосованим? Якщо виходити з принципу місця заподі_

яння шкоди, то тоді необхідно встановити місце, де була

заподіяна шкода (Італія, Франція, Німеччина). Саме фо_

тографування в Італії чи Франції німецька судова прак_

тика розглядає як підготовчу дію. При відповіді на запи_

тання про визначення місця здійснення дії в оглядах судо_

вої практики зверталась увага на те, що позови були

пред’явлені у зв’язку з публікацією знімків, тому місцем

заподіяння шкоди (місцем здійснення недозволених дій)

слід вважати Німеччину, де були здійснені лише дії підго_

товчого характеру. Інші автори розглядають як місце за_

подіяння шкоди країну (чи країни), де розповсюджувались

журнали (Німеччина, Франція, Монако і т. ін.)1.

Як видається, для місця визначення делікту є три докт_

ринальні напрямки, які, однак, не позбавлені певних вад:

місце вчинення дій, від яких настає шкода (прив’язка не є

точною через можливість дій більш як в одній країні); місце

настання шкоди (прив’яка не враховує ряд питань: настан_

ня наслідків більш як в одній країні, неможливість локалі_

зації моральної шкоди тощо); місце, яке обере потерпілий

(прив’язка надає надмірну привілейованість потерпілому)1.

У законодавстві деяких країн визначенню місця вчинен_

ня делікту присвячується окрема норма, що оперує прив’яз_

кою до закону дії (Австрія, Угорщина, Єгипет, Канада, Ве_

лика Британія), до закону наслідків (Венесуела, Італія) чи

до закону суду (Китай).

Законодавства деяких країн встановлюють спеціальні

норми відповідальності, які стосуються страхування, тру_

дового права, недоліків товару, конкуренції, ядерної шко_

ди, відповідальності у відкритому морі, дифамації, відпові_

дальності за дорожньо_транспортні події тощо. Спеціальні

норми про колізії відносно страхової відповідальності вста_

новлені у законодавствах Грузії, Канади, Румунії, Тунісу,

Швейцарії. Так, за п. 3 ст. 42 Закону Грузії 1998 р. № 1362–ІІс

про міжнародне приватне право, потерпілий може пред’я_

вити свої вимоги безпосередньо страхователю відповідаль_

ності, якщо це передбачено законодавством країни, що за_

стосовується у відношенні відповідальності за відшкодуван_

ня шкоди, чи законодавством країни, якому підкоряється

договір про страхування. Прив’язка до національного пра_

ва діє в Канаді (Квебек); до закону договору страхування —

в Румунії; до закону шкідливої дії чи до договору страху_

вання — в Тунісі; в Швейцарії законодавчо встановлено

можливість вибору юрисдикції у справах про позови до стра_

ховщика з_поміж законів місця ділового обзаведення стра_

ховщика, місця здійснення протиправної дії чи місця на_

стання шкідливих наслідків.

У багатьох законодавствах встановлено окремі норми, що

стосуються регулюванню колізій, пов’язаних із заподіянням шкоди через недоліки товарів. Так, ст. 1118 Цивільно_

го кодексу Казахстану 1999 р. встановлює, що стосовно ви_

мог про відшкодування шкоди, яка виникла у споживача у

зв’язку з купівлею товару чи наданням йому послуг, за ви_

бором цього споживача застосовується законодавство краї_

ни: 1) місця проживання споживача, 2) місця проживання

або місцезнаходження виробника чи особи, що надала по_

слугу, 3) або (країни), де споживач придбав товар чи йому

була надана послуга. Аналогічні норми містяться у цивіль_

них кодексах Киргизії та Узбекистану. За законодавством

Італії, потерпілий може обрати законодавство країни — місця

свого проживання, місцезнаходження органу правління

виробника або (країни), де виріб було придбано, якщо тільки

виробник не доведе, що виріб було введено в комерційний

обіг без його на те згоди. За Цивільним кодексом Квебеку

(ст. 3117), споживач, незалежно від обраного сторонами за_

конодавства, має захист імперативними нормами країни

свого проживання. Подібне регулювання колізійних питань

відповідальності за неякісні товари здійснюється законодав_

чими актами штату Луїзіана (США), Естонії, Ліхтенштей_

ну, Швейцарії, Тунісу.

Досить часто країни намагаються встановити колізійні нор_

ми для регулювання питань, пов’язаних з конкуренцією (Гру_

зія, Австрія, Швейцарія, Естонія). Відповідно до § 167 Закону

Естонії 1994 р. про загальні принципи цивільного кодексу,

якщо шкода заподіяна недобросовісною конкуренцією чи

будь_яким іншим незаконним обмеженням конкуренції, за_

стосовується законодавство країни, де виникла шкода. При_

в’язка до права країни, на ринку якої настали шкідливі на_

слідки, поєднується з прив’язкою місцезнаходження

підприємства за законодавством Швейцарії стосовно вимог,

що основані на недобросовісній конкуренції; стосовно ж ви_

мог, які випливають з обмеження конкуренції, застосовуєть_

ся право держави, на ринку якої настали шкідливі наслідки

безпосередньо для потерпілого. За законом Австрії та Грузії,

вимоги з недобросовісної конкуренції визначаються за пра_

вом країни, на ринок якої конкуренція чинить вплив.

Як загальне правило, колізійна прив’язка до місця події,

що спричинила ядерну шкоду, встановлюється в законо_

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 253

давстві Швейцарії, що, однак, доповнюється прив’язками

до місцезнаходження установки, яке збігається з місцезна_

ходженням швейцарського суду; для відповідальності за

шкоду, заподіяну при транспортуванні ядерної сировини,

діє прив’язка до місця події у поєднанні з законом суду за

місцем проживання особи, яка здійснювала це транспорту_

вання, чи за обраним місцем.

Для відшкодування шкоди, заподіяної за межами суве_

ренних держав на зареєстрованих засобах водного чи по_

вітряного транспорту, також встановлюється окрема ко_

лізійна прив’язка lex flagi — закон права держави, під

прапором чи іншим розпізнавальним знаком якого транс_

портний засіб пересувався на момент здійснення правопо_

рушення (Угорщина); для В’єтнаму прив’язкою у цій сфері

буде національність повітряного судна чи корабля.

Інколи спеціальні колізійні норми встановлюються для

відшкодування шкоди, завданої дифамацією — поширен_

ням ганебних відомостей. За законодавством Швейцарії,

потерпілий має можливість здійснити вибір права з_поміж

права держави звичайного місця свого перебування, права

держави місця ділового обзаведення чи звичайного перебу_

вання заподіювача шкоди та права держави настання

шкідливих наслідків.

Угорщина, Туніс і Швейцарія у своїх законодавствах

встановлюють спеціальну колізійну норму для регулюван_

ня вибору права у випадках спричинення шкоди порушен_

ням правил дорожнього руху. Так, Угорщина встановлює

колізійну прив’язку місця спричинення шкоди; Туніс —

місця події; законодавство Швейцарії має бланкетну нор_

му, яка відсилає вирішення указаних питань до Гаазької

конвенції від 4 травня 1971 р. про право, що застосовуєть_

ся до дорожньо_транспортних подій (далі — Конвенція

1971 р.).

Конвенція 1971 р. вступила в силу для 18 країн, зокрема

Австрії, Білорусі, Бельгії, Боснії, Польщі, Хорватії, Чехії,

Македонії, Франції та ін. Але вказана Конвенція може бути

застосована й тоді, коли обране за її колізійними нормами

право буде правом країни, що не бере в ній участі (ст. 11).

Сфера дії цієї Конвенції поширюється на встановлення права для застосування до цивільних позадоговірних зобов’я_

зань, що виникають із транспортних інцидентів.

Відповідно до ст. З Конвенції 1971 р., право, що застосо_

вуватиметься, є правом країни, де сталася подія (lex loci

delicti commissii). Однак загальне правило доповнюється

кількома винятками (ст. 4): якщо у подію був залучений

тільки один транспортний засіб і він зареєстрований не в тій

державі, де сталася подія, — для визначення відповідаль_

ності застосовуватиметься внутрішній закон держави реє_

страції транспортного засобу по відношенню до:

1) водія, власника чи іншої особи, під контролем чи інте_

ресом якої був транспортний засіб, незважаючи на їх місце

проживання;

2) потерпілого пасажира, чиє постійне місце проживан_

ня розміщене не в державі, де сталася подія;

3) потерпілого поза транспортним засобом на місці події,

який постійно проживає у державі реєстрації транспортно_

го засобу.

Якщо потерпілих два і більше — закон для застосування

буде встановлений для кожного з них окремо.

Якщо два чи більше транспортних засоби залучено до

події, то вказані положення застосовуються у разі, якщо всі

вони (транспортні засоби) зареєстровані в одній державі.

Якщо одна чи більше осіб поза транспортним засобом (за_

собами) на місці події залучені до неї і можуть нести відпо_

відальність, то вказані положення застосовуються, якщо всі

ці особи постійно проживають за місцем реєстрації транс_

портного засобу. Те саме застосовуватиметься, якщо ці осо_

би є жертвами події.

Відповідно до ст. 6 Конвенції 1971 р., якщо транспортні

засоби не зареєстровані або зареєстровані у кількох держа_

вах, застосовуватиметься право держави, де вони звичайно

знаходяться. Цей же принцип буде застосовано, якщо ані

власник, ані особа, у володінні чи під контролем якої був

транспортний засіб, не мають постійного проживання у дер_

жаві реєстрації транспортного засобу на момент події.

Для визначення відповідальності до уваги повинні бути

прийняті норми, що стосуються контролю й безпеки руху,

які є чинними на місці під час події (ст. 7 Конвенції 1971 р.).

Деліктні зобов’язання у міжнародному приватному... 255

Очевидно, що такий широкий спектр колізійних прив’язок

може сприяти відшуканню права, що притаманне саме да_

ним відносинам.

Обране за Конвенцією 1971 р. законодавство визначати_

ме: основи та ступінь відповідальності, підстави для

звільнення від відповідальності, обмеження відповідаль_

ності та її розподілу; існування та види втрат і пошкоджень,

що можуть бути компенсовані; види і розмір пошкоджень,

питання про те, чи може бути право на відшкодування пе_

редане чи успадковане; осіб, які понесли збитки і хто може

заявити вимоги за своїм правом; відповідальність принци_

пала за дії його «агентів»; правила давності і позовної дав_

ності, включаючи правила про початок періоду давності чи

позовної давності та припинення і призупинення цього пе_

ріоду.

Іншою конвенцією, що встановлює спеціальні норми у

царині відповідальності за заподіяння шкоди, є Гаазька кон_

венція про закон, що застосовується до відповідальності за

товар від 2 жовтня 1973 р. (далі — Конвенція 1973 р.). Вона

набула сили для десяти країн: Хорватії, Фінляндії, Маке_

донії, Франції, Люксембурга, Нідерландів та ін.

Конвенція 1973 р. визначає закон, який треба застосову_

вати щодо відповідальності виробника кінцевої продукції

чи її компонентів; виробників натуральної продукції; поста_

чальників продукції; інших осіб, включаючи тих, хто

здійснює ремонт і володіє складами; агентів і найманих пра_

цівників указаних вище осіб (ст. 3).

Колізійними прив’язками за цією Конвенцією є прив’яз_

ка до внутрішнього закону держави місця шкоди, якщо ця

держава також є місцем постійного проживання особи, що

безпосередньо постраждала від шкоди, чи основним місцем

роботи особи, яка має нести відповідальність, чи місцем, де

продукт було придбано особою, яка безпосередньо постраж_

дала (ст. 4).

Деліктні зобов’язання за Конвенцією 1973 р. включають

такі питання: підстава і розмір відповідальності; підстави

для звільнення від відповідальності, будь_які обмеження і

розподіл відповідальності; види шкоди, за які передбачаєть_

ся відповідальність, форми компенсації та їх розмір; питання про можливість передачі та успадкування права на

відшкодування; особи, які можуть заявляти вимоги про

відшкодування; відповідальність принципала за дії його

«агентів»; обов’язок доказування; питання давності та по_

зовної давності (ст. 8).