• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

§ 3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Важливе значення для України мають двосторонні дого_

вори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах

колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в

основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно виз_

наченого в угоді правопорядку.

Характерні риси договорів про правову допомогу у спад_

кових нормах:

1) майже всі вони надають національний режим громадя_

нам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до

складання заповіту і здатності отримувати майно і права;

2) договори виходять з розщеплення спадкування згідно

з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується

принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується

закон громадянства чи постійного місця проживання, а до

нерухомого – закон його місця знаходження;

3) форма заповіту майже завжди визначається за законом

громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складан_

ня заповіту.

На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосто_

ронніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з

Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких

діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння

Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з

Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирсь_

кою Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Ту_

нісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою

Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорсь_

кою Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених

спадкуванню.

Відповідно, прив’язку до закону громадянства стосовно

рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять

договори з Корейською Народною Демократичною Респуб_

лікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою

(1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.),

ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37,

Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею

(1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістич_

ною Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією

(2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. При_

в’язку до закону постійного місця проживання для рухомо_

го майна та місцезнаходження для нерухомого використо_

вують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Ли_

товською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія

(1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34,

Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою

Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Рес_

публікою (2000 р.), ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив’язку до закону

громадянства використовують договори з Румунською На_

родною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республі_

кою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Респуб_

лікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократич_

ною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою

Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.),

ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою

В’єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чесь_

кою Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською

Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34,

підкоряють це питання регулюванню у відповідності з на_

ціональним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном

(1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону

Спадкування у міжнародному приватному праві 201

місця укладення акта. Відповідно, норма про заповідальну

здатність не міститься в договорах з Фінляндською Респуб_

лікою (1978 р.), Грецькою Республікою (1981 р.), Республі_

кою Кіпр (1984 р.), Литовською Республікою (1993 р.), Лат_

війською Республікою (1995 р.), а також в Угоді з Турець_

кою Республікою 2000 р.).

Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сто_

рони, де було складено заповіт в договорах із Корейською

Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38,

Румунською Народною Республікою, (1958 р.), ст. 39, На_

родною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 37, Угорською

Народною Республікою, (1958 р.) ст. 39, Республікою Куба

(1984 р.), ст. 33, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 37,

Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Польщею (1993 р.),

ст. 39, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 36, Естонською

Республікою (1995 р.), ст. 36, Латвійською Республікою

(1995 р.), ст. 38, Соціалістичною Республікою В’єтнам (2000 р.),

ст. 36, Республікою Македонія (2000 р.), ст. 36, Чеською

Республікою (2001 р.), ст. 40. Прив’язки до місця укладан_

ня заповіту, до громадянства на момент укладання запові_

ту чи смерті, місця проживання на момент укладання запо_

віту чи смерті, а також місця знаходження нерухомості —

для нерухомого майна фіксують договори з Народною

Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Фінляндською Рес_

публікою (1978 р.), ст. 25, Грецькою Республікою (1981 р.),

ст. 22, Республікою Кіпр (1984 р.), ст. 22. І тільки договір з

Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 встановлює для форми запо_

віту колізійну прив’язку до місця проживання на момент

укладання заповіту, а угода з Турецькою Республікою

(2000 р.) у ст. 32 передбачає кумуляцію прив’язок — зако_

ну громадянства та закону місця укладання заповіту, яким

є законодавство Договірної Сторони.

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про пра_

вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних,

кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня

1993 р., ч. V якої присвячена спадковим правовідносинам,

хоча вона значною мірою збігається з нормами двосторонніх

договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спад_

кування нерухомості визначається за законом держави, де

вона знаходиться, а іншого майна — за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна

здатність особи установлюється за законом місця її прожи_

вання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна

відповідати вимогам закону останнього місця проживання

або місця укладання заповіту (ст. 47).

Винятковим прикладом регіональної уніфікації може

бути Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому 20 статей (144—

163) присвячені виключно спадкуванню. Основні засади

спадкування з іноземними характеристиками в цьому до_

кументі зводяться до єдиного закону спадкування незалеж_

но від категорій майна, застосування як прив’язки в основ_

ному особистого закону, а також встановлення правил

«міжнародного публічного порядку» щодо форми заповіту.

Кодекс Бустаманте діє вже понад 70 років для 15 країн Ла_

тинської Америки (Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватема_

ли, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста_

Рики, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чилі,

Еквадору), що само по собі свідчить про непересічний ха_

рактер цього акта. Більше того, Кодекс Бустаманте засто_

совується і в інших країнах, завдяки своїм рисам «розум_

ності й доцільності».

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному

рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі кон_

венції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів

спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 рр. Ево_

люцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити

на такому прикладі. Конвенція 1928 р. «Про конфлікт за_

конів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за

заповітом» містила основний і майже єдиний колізійний

принцип — національний закон на момент смерті для ви_

значення закону регулювання спадкових відносин з обме_

женнями лише на користь закону місцезнаходження для

так званого «особливого майна». Зовсім іншими прив’яз_

ками оперує Конвенція про закон, що застосовується до

спадкування майна померлих осіб (1989 р.). Для вирішен_

ня колізійних питань спадкового права ця конвенція

містить розгалужену структуру колізійних прив’язок від

постійного місця проживання через закон громадянства до

закону найбільш тісного зв’язку (статті 3, 5, 6).

Спадкування у міжнародному приватному праві 203

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про пра_

вову допомогу й породжені практичною необхідністю узго_

дити сталість і консерватизм філософії спадкового права з

прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній

сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах

уніфікації — внутрішній та міжнародній, що є, безпереч_

но, позитивним моментом.

Так, Конвенція 1961 р. про колізію законів щодо форми

заповідальних розпоряджень (учасниками якої є 31 країна,

зокрема Німеччина, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспа_

нія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Япо_

нія, колишня Югославія) встановлює у ст. 1 найбільшу

кількість альтернативних прив’язок стосовно форми запові_

ту з_поміж інших міжнародних документів, причому достат_

ньо, щоб заповіт був дійсним за будь_яким із зазначених за_

конів з урахуванням основ публічного порядку (закону місця

укладання, громадянства на момент укладання або смерті,

доміциля на момент укладання або смерті, місця звичайного

місця проживання на момент укладання чи смерті, відносно

нерухомості — місця її знаходження). За певних обставин

може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку.

Конвенція застосовується до форми укладання і скасування

заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше

особами в одному документі. Дана Конвенція через мно_

жинність застережень надає можливість широкого обмежен_

ня її норм країнами_учасницями.

Важливе значення для України мають двосторонні дого_

вори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах

колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в

основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно виз_

наченого в угоді правопорядку.

Характерні риси договорів про правову допомогу у спад_

кових нормах:

1) майже всі вони надають національний режим громадя_

нам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до

складання заповіту і здатності отримувати майно і права;

2) договори виходять з розщеплення спадкування згідно

з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується

принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується

закон громадянства чи постійного місця проживання, а до

нерухомого – закон його місця знаходження;

3) форма заповіту майже завжди визначається за законом

громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складан_

ня заповіту.

На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосто_

ронніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з

Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких

діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння

Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з

Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирсь_

кою Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Ту_

нісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою

Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорсь_

кою Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених

спадкуванню.

Відповідно, прив’язку до закону громадянства стосовно

рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять

договори з Корейською Народною Демократичною Респуб_

лікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою

(1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.),

ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37,

Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею

(1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістич_

ною Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією

(2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. При_

в’язку до закону постійного місця проживання для рухомо_

го майна та місцезнаходження для нерухомого використо_

вують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Ли_

товською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія

(1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34,

Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою

Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Рес_

публікою (2000 р.), ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив’язку до закону

громадянства використовують договори з Румунською На_

родною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республі_

кою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Респуб_

лікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократич_

ною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою

Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.),

ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою

В’єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чесь_

кою Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською

Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34,

підкоряють це питання регулюванню у відповідності з на_

ціональним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном

(1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону

Спадкування у міжнародному приватному праві 201

місця укладення акта. Відповідно, норма про заповідальну

здатність не міститься в договорах з Фінляндською Респуб_

лікою (1978 р.), Грецькою Республікою (1981 р.), Республі_

кою Кіпр (1984 р.), Литовською Республікою (1993 р.), Лат_

війською Республікою (1995 р.), а також в Угоді з Турець_

кою Республікою 2000 р.).

Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сто_

рони, де було складено заповіт в договорах із Корейською

Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38,

Румунською Народною Республікою, (1958 р.), ст. 39, На_

родною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 37, Угорською

Народною Республікою, (1958 р.) ст. 39, Республікою Куба

(1984 р.), ст. 33, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 37,

Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Польщею (1993 р.),

ст. 39, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 36, Естонською

Республікою (1995 р.), ст. 36, Латвійською Республікою

(1995 р.), ст. 38, Соціалістичною Республікою В’єтнам (2000 р.),

ст. 36, Республікою Македонія (2000 р.), ст. 36, Чеською

Республікою (2001 р.), ст. 40. Прив’язки до місця укладан_

ня заповіту, до громадянства на момент укладання запові_

ту чи смерті, місця проживання на момент укладання запо_

віту чи смерті, а також місця знаходження нерухомості —

для нерухомого майна фіксують договори з Народною

Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Фінляндською Рес_

публікою (1978 р.), ст. 25, Грецькою Республікою (1981 р.),

ст. 22, Республікою Кіпр (1984 р.), ст. 22. І тільки договір з

Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 встановлює для форми запо_

віту колізійну прив’язку до місця проживання на момент

укладання заповіту, а угода з Турецькою Республікою

(2000 р.) у ст. 32 передбачає кумуляцію прив’язок — зако_

ну громадянства та закону місця укладання заповіту, яким

є законодавство Договірної Сторони.

Прикладом регіональної уніфікації є Конвенція про пра_

вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних,

кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня

1993 р., ч. V якої присвячена спадковим правовідносинам,

хоча вона значною мірою збігається з нормами двосторонніх

договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спад_

кування нерухомості визначається за законом держави, де

вона знаходиться, а іншого майна — за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна

здатність особи установлюється за законом місця її прожи_

вання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна

відповідати вимогам закону останнього місця проживання

або місця укладання заповіту (ст. 47).

Винятковим прикладом регіональної уніфікації може

бути Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому 20 статей (144—

163) присвячені виключно спадкуванню. Основні засади

спадкування з іноземними характеристиками в цьому до_

кументі зводяться до єдиного закону спадкування незалеж_

но від категорій майна, застосування як прив’язки в основ_

ному особистого закону, а також встановлення правил

«міжнародного публічного порядку» щодо форми заповіту.

Кодекс Бустаманте діє вже понад 70 років для 15 країн Ла_

тинської Америки (Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватема_

ли, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста_

Рики, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чилі,

Еквадору), що само по собі свідчить про непересічний ха_

рактер цього акта. Більше того, Кодекс Бустаманте засто_

совується і в інших країнах, завдяки своїм рисам «розум_

ності й доцільності».

Для регулювання спадкових відносин на міжнародному

рівні понад століття тому почали розроблятись Гаазькі кон_

венції щодо вибору закону для регулювання різних аспектів

спадкування: 1894, 1904, 1925, 1928, 1961, 1989 рр. Ево_

люцію колізійних норм цих конвенцій можна простежити

на такому прикладі. Конвенція 1928 р. «Про конфлікт за_

конів і юрисдикцій в області спадкування за законом і за

заповітом» містила основний і майже єдиний колізійний

принцип — національний закон на момент смерті для ви_

значення закону регулювання спадкових відносин з обме_

женнями лише на користь закону місцезнаходження для

так званого «особливого майна». Зовсім іншими прив’яз_

ками оперує Конвенція про закон, що застосовується до

спадкування майна померлих осіб (1989 р.). Для вирішен_

ня колізійних питань спадкового права ця конвенція

містить розгалужену структуру колізійних прив’язок від

постійного місця проживання через закон громадянства до

закону найбільш тісного зв’язку (статті 3, 5, 6).

Спадкування у міжнародному приватному праві 203

Гаазькі конвенції значно відмінні від договорів про пра_

вову допомогу й породжені практичною необхідністю узго_

дити сталість і консерватизм філософії спадкового права з

прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній

сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах

уніфікації — внутрішній та міжнародній, що є, безпереч_

но, позитивним моментом.

Так, Конвенція 1961 р. про колізію законів щодо форми

заповідальних розпоряджень (учасниками якої є 31 країна,

зокрема Німеччина, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспа_

нія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Япо_

нія, колишня Югославія) встановлює у ст. 1 найбільшу

кількість альтернативних прив’язок стосовно форми запові_

ту з_поміж інших міжнародних документів, причому достат_

ньо, щоб заповіт був дійсним за будь_яким із зазначених за_

конів з урахуванням основ публічного порядку (закону місця

укладання, громадянства на момент укладання або смерті,

доміциля на момент укладання або смерті, місця звичайного

місця проживання на момент укладання чи смерті, відносно

нерухомості — місця її знаходження). За певних обставин

може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку.

Конвенція застосовується до форми укладання і скасування

заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше

особами в одному документі. Дана Конвенція через мно_

жинність застережень надає можливість широкого обмежен_

ня її норм країнами_учасницями.