• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

§ 3. Право, що застосовується до змісту правочину (зобов’язальний статут)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Поняття зобов’язального статуту та сфера його дії.

У кожній державі діють свої колізійні норми, з допомогою

яких встановлюється право, що підлягає застосуванню до

правочинів з іноземним елементом. В науці МПП право, яке

підлягає застосуванню до правочину з іноземним елементом,

часто іменується зобов’язальним статутом.

Слід зазначити, що під зобов’язальний статут підпадають

далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і

тому важливим є визначення сфери дії зобов’язального ста_

туту (тобто обраного права). У чинному законодавстві не

встановлено, на які правовідносини, що виникають у зв’яз_

ку з укладенням, виконанням чи припиненням правочину,

поширюється зобов’язальний статут — це можна визначи_

ти лише шляхом аналізу всієї системи колізійних норм. Так,

спеціальні колізійні норми існують щодо форми правочи_

ну, правоздатності та дієздатності сторін правочину, довіреності, права власності на предмет зобов’язання, строку

позовної давності, виконання зобов’язання тощо1.

Які ж питання залишаються у сфері дії зобов’язального

статуту? Проект Закону про МПП у ст. 31 визначає сферу

дії права, що застосовується до змісту правочину, закріп_

люючи, що воно охоплює питання дійсності та недійсності

правочину, його тлумачення, права та обов’язки сторін й

інші відносини, зокрема передбачені у ст. 46. Ця стаття виз_

начає сферу дії права, що застосовується до договору — ним

охоплюються: 1) дійсність договору; 2) тлумачення догово_

ру; 3) права та обов’язки сторін; 4) виконання договору;

5) наслідки невиконання або неналежного виконання дого_

вору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності до_

говору; 8) передання вимоги та переведення боргу у зв’язку

з договором. Такий підхід відповідає міжнародним тради_

ціям регулювання, що знайшли своє відбиття у Конвенції

про право, що застосовується до договорів міжнародної

купівлі_продажу товарів 1986 р.

Колізійні норми внутрішнього законодавства Украї_

ни щодо правочинів. З втратою чинності ЦК УРСР актами

внутрішнього законодавства, що містять колізійні норми

щодо правочинів з іноземним елементом, є Господарський

кодекс України та Закон України «Про зовнішньоекономіч_

ну діяльність». Стаття 6 зазначеного Закону містить низку

взаємопов’язаних норм, призначених для визначення пра_

ва, що підлягає застосуванню до прав та обов’язків2 сторін

1 Ці норми існували до того, як втратив чинність ЦК УРСР. Хоча пе_

редбачалося, що одночасно зі вступом у дію нового ЦК України почне

діяти і Закон про МПП, але цього забезпечити не вдалося, і тому на сьо_

годнішній день у цій галузі колізійного права існує певний вакуум. Але

це явище є тимчасовим і не повинно сприйматись як загальна тенденція.

2 Слід звернути увагу, що у ст. 6 йдеться лише про права і обов’язки

сторін і це породжує численні проблеми на практиці, бо інші елементи

договору, що традиційно охоплювалися зобов’язальним статутом зали_

шаються неврегульованими (дійсність договору; наслідки невиконан_

ня або неналежного виконання договору; припинення договору; на_

слідки недійсності договору; передання вимоги та переведення боргу у

зв’язку з договором). Ці елементи лише частково можна трактувати як

«права і обов’язки сторін», а тому на практиці виникають проблеми при

обранні права, що підлягає застосуванню.

Правочини з іноземним елементом 169

зовнішньоекономічної угоди і зовнішньоекономічного дого_

вору (контракту).

У ч. 8 ст. 6 закріплено, що права та обов’язки сторін зов_

нішньоекономічної угоди визначаються правом місця її ук8

ладення, якщо сторони не погодили інше. Проблеми із зас_

тосуванням цієї норми породжуються невизначеністю тер_

міну «зовнішньоекономічна угода», який вживається у

тексті закону без будь_якого пояснення. Вважаємо, що цим

терміном можуть охоплюватися односторонні зовнішньо_

економічні правочини (наприклад, рішення іноземного

суб’єкта господарювання про заснування в Україні одноосо_

бового господарського товариства). На думку Д. В. Задихай_

ла, зазначена норма спрямована на регулювання спожив_

чих правочинів1 (хоча такі правочини не повинні підпадати

під сферу регулювання Закону). Скоріш за все, законодавець

просто продублював у тексті Закону України «Про зовніш_

ньоекономічну діяльність» норму ст. 569 ЦК УРСР, особ_

ливо не замислюючись над її змістом і співвідношенням з

іншими колізійними нормами, закріпленими у ст. 6.

У ч. 8 ст. 6 також встановлюється, що місце укладення

угоди визначається законами України1. У ст. 211 ЦК перед_

бачено, що якщо у правочині не вказане місце його вчинен_

ня, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце

вираження волі сторони. Відповідно до ст. 647 ЦК, договір

вважається укладеним у місці проживання фізичної особи

або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила

пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено до_

говором. Таким чином, сторона (сторони) правочину наді_

лені правом самостійно визначити в правочині (договорі)

місце його укладення на власний розсуд. І навіть якщо фак_

тично правочин було вчинено в іншому місці, місцем укла_

дення правочину має вважатися місце, вказане у тексті пра_

вочину або визначене відповідно до правил статей 211 і 647

ЦК. Такий формальний підхід законодавця зумовлений тим, що місце укладення правочину в багатьох випадках виз_

начити неможливо або дуже складно (особливо це стосується

правочинів, що вчиняються у мережі Інтернет), крім того,

часто сторони вчиняють правочин у країні, зовсім не пов’я_

заної ні з ними особисто, ні з сутністю даного правочину.

Щодо зовнішньоекономічних договорів (контрактів)

ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить

такі колізійні норми.

1. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних до_

говорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної

сторонами при укладенні договору (контракту) або в резуль_

таті подальшого погодження. Тобто діє принцип автономії

волі сторін. Така автономія волі є необмеженою, оcкільки

закон не вимагає того, щоб обране право було пов’язане з

правовідносинами, що регулюються.

Іноді сторони зовнішньоекономічного договору (контрак_

ту) вважають, що обираючи право, яке застосовуватиметь_

ся до укладеного між ними контракту, вони можуть уник_

нути застосування норм податкового, митного, зовнішньо_

економічного законодавства тощо. Але під обранням права

розуміється обрання саме цивільного права, яке регулюва_

тиме тільки ті питання, що підпадають під дію зобов’язаль_

ного статуту.

Вибір права не може буди здійснений стосовно деяких

категорій зовнішньоекономічних договорів (контрактів)1:

— до зовнішньоекономічного договору (контракту) про

створення спільного підприємства застосовується право

країни, на території якої спільне підприємство створюєть_

ся і офіційно реєструється;

— до зовнішньоекономічного договору (контракту), ук_

ладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі,

застосовується право країни, на території якої відбуваєть_

ся аукціон, конкурс або розміщена біржа.

2. У разі відсутності між сторонами погодження віднос_

но права, яке має застосовуватися до зовнішньоекономіч_

них договорів (контрактів), застосовується право країни, де

заснована, має своє місце проживання або основне місце

діяльності сторона, яка є: продавцем — у договорі купівлі_

продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму;

ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання

виключних або аналогічних прав; охоронцем — у договорі

зберігання; комітентом (консигнантом) — у договорі комісії

(консигнації); довірителем — у договорі доручення; пере_

візником — у договорі перевезення; експедитором — у до_

говорі транспортно_експедиторського обслуговування; стра_

хувачем — у договорі страхування; кредитором — у дого_

ворі кредитування; дарувальником — у договорі дарування;

поручителем — у договорі поруки; заставником — у дого_

ворі застави. Тобто основною прив’язкою виступає особис8

тий закон однієї із сторін контракту (тієї, яка здійснює ви_

конання, що є істотним для договору цього виду). До зовні_

шньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче

співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання

будівельно_монтажних робіт застосовується право країни,

де здійснюється така діяльність або де створюються перед8

бачені договором (контрактом) результати.

3. До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними дого_

ворами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, засто_

совується право країни, де заснована чи має місце прожи8

вання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює

виконання такого договору (контракту), що має вирішаль8

не значення для його змісту (ця норма лише виражає загаль_

не правило, за яким були побудовані попередні колізійні

норми).

У ч. 15 ст. 6 передбачено, що у разі приймання виконан8

ня за зовнішньоекономічним договором (контрактом) до

уваги береться право місця проведення такого приймання,

оскільки сторони не погодили інше. Отже, питання вико_

нання договору (контракту) частково випадають з_під сфе_

ри дії зобов’язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм

викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: «Права та

обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контрак_

ту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторо_

ни не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнен_

ня згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється

законом про зовнішньоекономічну діяльність». Ця норма

викладена вкрай суперечливо, оскільки спочатку законода_

вець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо

вибору права, має застосовуватися право місця укладення

договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального зако_

ну, який також має визначити право, що підлягає застосу_

ванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

На практиці дуже часто постають запитання щодо пра_

ва, яке має застосовуватися до договорів про відступлення

права вимоги чи передання боргу. Чинне законодавство не

містить спеціальних колізійних норм щодо таких договорів.

М. Г. Розенберг, аналізуючи практику МКАС, вважає, що у

даному випадку виникає дві групи зобов’язальних відносин,

до яких застосовуються окремі колізійні прив’язки1. Відно_

сини між первісним і новим кредитором (боржником) ма_

ють регулюватися обраним ними правом або правом, визна_

ченим на підставі колізійної норми. Тоді як питання допус_

тимості відступлення вимоги чи передання боргу та умови

її вчинення (згода кредитора, повідомлення третім особам

тощо) мають визначатися відповідно до права, яке застосо_

вується до основного договору.

Іноді внаслідок заміни осіб у зобов’язанні договір (кон_

тракт) втрачає ознаки зовнішньоекономічного. Наприклад,

кредитор_іноземна компанія відступає право вимоги стосов_

но товариства, зареєстрованого в Україні, іншому українсь_

кому суб’єкту підприємницької діяльності. У такому разі

обидві сторони договору є вітчизняними суб’єктами госпо_

дарської діяльності і їхні відносини вже не можуть регулю_

ватись іноземним правом2.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»

містить застереження про публічний порядок такого змісту:

«Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути ви_

знано недійсним у судовому порядку, якщо він не відпові_

дає вимогам законів України або міжнародних договорів Ук_

раїни» (ч. 5 ст. 6). Аналогічна норма закріплена і у ч. 6 ст.

382 ГК. На практиці ця норма тлумачиться неоднозначно.

На перший погляд, з цієї норми випливає обов’язкове зас_

тосування до зовнішньоекономічного договору (контракту)

права України в будь_якому випадку, незважаючи на пра_

во, яке було обране сторонами або на підставі колізійної нор_

ми судом (арбітражем). Але таке розуміння даної норми су_

перечило б основним принципам колізійного права. Вважає_

мо, що у зазначеній нормі йдеться про невідповідність

зовнішньоекономічного договору (контракту) вимогам імпе_

ративних норм публічного законодавства України та над8

імперативних норм міжнародного приватного права.

Щодо правочинів споживчого характеру з участю інозем_

ного елементу, то чинне законодавство України не містить

колізійних норм, присвячених їх регулюванню. За анало_

гією, до таких правочинів можуть застосовуватися норми

ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Слід мати на увазі, що проаналізовані нами колізійні

норми внутрішнього законодавства України застосовувати_

муться тільки у разі, якщо спір, що виник між сторонами,

розглядатиметься компетентним судом України або міжна_

родним комерційним арбітражем, що розміщений на її те_

риторії, та за умови відсутності міжнародного договору,

який містить відповідні колізійні норми або прямо регулює

відносини з участю іноземного елементу.

Якщо ж спір між сторонами розглядатиметься за кордо_

ном, то іноземний суд чи арбітраж застосовуватиме колізійні

норми законодавства місця свого перебування, які можуть

значно відрізнятися від вітчизняних.

Міжнародні колізійні норми. Міжнародним договором

можуть встановлюватись інші колізійні норми, ніж внутріш_

нім законодавством. Так, Угода СНД «Про порядок вирі8

шення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської

діяльності» 1992 р. відмовляється від складної системи прив’язок і передбачає, що, якщо сторони не здійснили вибір

права, то застосовується закон місця укладення угоди. За

низкою договорів України про правову допомогу права та

обов’язки сторін за правочином теж визначаються за зако_

нодавством місця його вчинення, якщо інше не передбаче_

но домовленістю сторін1.

Новації проекту Закону про МПП. Насамкінець слід

звернутися до положень проекту Закону про МПП, який

передбачає досить істотне реформування колізійного зако_

нодавства у цій сфері.

Проект залишає принцип автономії волі як провідний,

закріплюючи, що зміст правочину може регулюватися пра_

вом, зазначеним у правочині, якщо інше не передбачено

законом.

Але в разі відсутності вибору права або якщо правочин

згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину

застосовується право, яке має більш тісний зв’язок з пра8

вочином. Втім, на відміну від англо_американського колі_

зійного права, проект не залишає питання щодо обрання та_

кого права на виключний розсуд суду, а доповнює: «Вва_

жається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті

правочину або сукупності обставин справи, що правочин

більш тісно пов’язаний з правом країни, в якій сторона, що

повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значен_

ня для змісту правочину, має своє звичайне місцеперебуван_

ня або місцезнаходження» (ст. 30 проекту). Таким чином,

нібито зберігаючи старі прив’язки, проект розширює мож_

ливості суду, надаючи йому змогу відступити від жорстких

формул прикріплення, зазначених у законі, і застосувати

інше право, яке, на його думку, є більш тісно пов’язаним з

правовідносинами. Аналогічні норми закріплені і у статтях

41 і 42 проекту, що містять колізійні норми стосовно дого_

ворів.

Крім того, якщо чинним законодавством стосовно певних

видів договорів сторонам заборонено обирати право, яке

підлягає застосуванню, то в проекті така заборона залиши_

лася лише стосовно засновницького договору, що «є уста_

новчим документом юридичної особи з участю іноземного

елементу». Такий договір має регулюватися правом місця

знаходження юридичної особи (ст. 45). На думку В. І. Кисі_

ля, подібне регулювання, хоча й відповідає загальній тен_

денції встановлення гнучкого колізійного регулювання, але

криє в собі загрозу свавільного обходу сторонами законів,

що мають з договором тісніший зв’язок1. Проте не слід за_

бувати, що проект передбачає можливість встановлення за_

борони вибору права сторонами правочину у спеціальних

законах (ч. 1 ст. 30, ст. 41).

Як уже зазначалося, проект відмовляється від окремо_

го регулювання зовнішньоекономічних договорів (кон_

трактів) і містить загальні колізійні норми стосовно пра_

вочинів і договорів. У той самий час, проект виділяє окре_

му групу правочинів споживання, для яких є властивою

принаймні одна з таких умов: 1) укладенню договору пе_

редувала спеціальна оферта або реклама у країні, в якій

споживач має звичайне місце перебування, та споживач

здійснив усе необхідне для укладення договору в цій країні;

2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні;

3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож

за кордон з метою укладення договору щодо придбання

товарів. Стосовно таких договорів проект передбачає ку_

муляцію прив’язок. До них застосовується право, обране

сторонами, але засоби захисту споживача визначаються

також імперативними нормами права його звичайного

місця перебування. А у разі відсутності вибору права сто_

ронами до договору, в тому числі до його форми, застосо_

вується право країни, в якій споживач має звичайне місця

перебування (ст. 43).

Поняття зобов’язального статуту та сфера його дії.

У кожній державі діють свої колізійні норми, з допомогою

яких встановлюється право, що підлягає застосуванню до

правочинів з іноземним елементом. В науці МПП право, яке

підлягає застосуванню до правочину з іноземним елементом,

часто іменується зобов’язальним статутом.

Слід зазначити, що під зобов’язальний статут підпадають

далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і

тому важливим є визначення сфери дії зобов’язального ста_

туту (тобто обраного права). У чинному законодавстві не

встановлено, на які правовідносини, що виникають у зв’яз_

ку з укладенням, виконанням чи припиненням правочину,

поширюється зобов’язальний статут — це можна визначи_

ти лише шляхом аналізу всієї системи колізійних норм. Так,

спеціальні колізійні норми існують щодо форми правочи_

ну, правоздатності та дієздатності сторін правочину, довіреності, права власності на предмет зобов’язання, строку

позовної давності, виконання зобов’язання тощо1.

Які ж питання залишаються у сфері дії зобов’язального

статуту? Проект Закону про МПП у ст. 31 визначає сферу

дії права, що застосовується до змісту правочину, закріп_

люючи, що воно охоплює питання дійсності та недійсності

правочину, його тлумачення, права та обов’язки сторін й

інші відносини, зокрема передбачені у ст. 46. Ця стаття виз_

начає сферу дії права, що застосовується до договору — ним

охоплюються: 1) дійсність договору; 2) тлумачення догово_

ру; 3) права та обов’язки сторін; 4) виконання договору;

5) наслідки невиконання або неналежного виконання дого_

вору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності до_

говору; 8) передання вимоги та переведення боргу у зв’язку

з договором. Такий підхід відповідає міжнародним тради_

ціям регулювання, що знайшли своє відбиття у Конвенції

про право, що застосовується до договорів міжнародної

купівлі_продажу товарів 1986 р.

Колізійні норми внутрішнього законодавства Украї_

ни щодо правочинів. З втратою чинності ЦК УРСР актами

внутрішнього законодавства, що містять колізійні норми

щодо правочинів з іноземним елементом, є Господарський

кодекс України та Закон України «Про зовнішньоекономіч_

ну діяльність». Стаття 6 зазначеного Закону містить низку

взаємопов’язаних норм, призначених для визначення пра_

ва, що підлягає застосуванню до прав та обов’язків2 сторін

1 Ці норми існували до того, як втратив чинність ЦК УРСР. Хоча пе_

редбачалося, що одночасно зі вступом у дію нового ЦК України почне

діяти і Закон про МПП, але цього забезпечити не вдалося, і тому на сьо_

годнішній день у цій галузі колізійного права існує певний вакуум. Але

це явище є тимчасовим і не повинно сприйматись як загальна тенденція.

2 Слід звернути увагу, що у ст. 6 йдеться лише про права і обов’язки

сторін і це породжує численні проблеми на практиці, бо інші елементи

договору, що традиційно охоплювалися зобов’язальним статутом зали_

шаються неврегульованими (дійсність договору; наслідки невиконан_

ня або неналежного виконання договору; припинення договору; на_

слідки недійсності договору; передання вимоги та переведення боргу у

зв’язку з договором). Ці елементи лише частково можна трактувати як

«права і обов’язки сторін», а тому на практиці виникають проблеми при

обранні права, що підлягає застосуванню.

Правочини з іноземним елементом 169

зовнішньоекономічної угоди і зовнішньоекономічного дого_

вору (контракту).

У ч. 8 ст. 6 закріплено, що права та обов’язки сторін зов_

нішньоекономічної угоди визначаються правом місця її ук8

ладення, якщо сторони не погодили інше. Проблеми із зас_

тосуванням цієї норми породжуються невизначеністю тер_

міну «зовнішньоекономічна угода», який вживається у

тексті закону без будь_якого пояснення. Вважаємо, що цим

терміном можуть охоплюватися односторонні зовнішньо_

економічні правочини (наприклад, рішення іноземного

суб’єкта господарювання про заснування в Україні одноосо_

бового господарського товариства). На думку Д. В. Задихай_

ла, зазначена норма спрямована на регулювання спожив_

чих правочинів1 (хоча такі правочини не повинні підпадати

під сферу регулювання Закону). Скоріш за все, законодавець

просто продублював у тексті Закону України «Про зовніш_

ньоекономічну діяльність» норму ст. 569 ЦК УРСР, особ_

ливо не замислюючись над її змістом і співвідношенням з

іншими колізійними нормами, закріпленими у ст. 6.

У ч. 8 ст. 6 також встановлюється, що місце укладення

угоди визначається законами України1. У ст. 211 ЦК перед_

бачено, що якщо у правочині не вказане місце його вчинен_

ня, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце

вираження волі сторони. Відповідно до ст. 647 ЦК, договір

вважається укладеним у місці проживання фізичної особи

або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила

пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено до_

говором. Таким чином, сторона (сторони) правочину наді_

лені правом самостійно визначити в правочині (договорі)

місце його укладення на власний розсуд. І навіть якщо фак_

тично правочин було вчинено в іншому місці, місцем укла_

дення правочину має вважатися місце, вказане у тексті пра_

вочину або визначене відповідно до правил статей 211 і 647

ЦК. Такий формальний підхід законодавця зумовлений тим, що місце укладення правочину в багатьох випадках виз_

начити неможливо або дуже складно (особливо це стосується

правочинів, що вчиняються у мережі Інтернет), крім того,

часто сторони вчиняють правочин у країні, зовсім не пов’я_

заної ні з ними особисто, ні з сутністю даного правочину.

Щодо зовнішньоекономічних договорів (контрактів)

ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить

такі колізійні норми.

1. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних до_

говорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної

сторонами при укладенні договору (контракту) або в резуль_

таті подальшого погодження. Тобто діє принцип автономії

волі сторін. Така автономія волі є необмеженою, оcкільки

закон не вимагає того, щоб обране право було пов’язане з

правовідносинами, що регулюються.

Іноді сторони зовнішньоекономічного договору (контрак_

ту) вважають, що обираючи право, яке застосовуватиметь_

ся до укладеного між ними контракту, вони можуть уник_

нути застосування норм податкового, митного, зовнішньо_

економічного законодавства тощо. Але під обранням права

розуміється обрання саме цивільного права, яке регулюва_

тиме тільки ті питання, що підпадають під дію зобов’язаль_

ного статуту.

Вибір права не може буди здійснений стосовно деяких

категорій зовнішньоекономічних договорів (контрактів)1:

— до зовнішньоекономічного договору (контракту) про

створення спільного підприємства застосовується право

країни, на території якої спільне підприємство створюєть_

ся і офіційно реєструється;

— до зовнішньоекономічного договору (контракту), ук_

ладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі,

застосовується право країни, на території якої відбуваєть_

ся аукціон, конкурс або розміщена біржа.

2. У разі відсутності між сторонами погодження віднос_

но права, яке має застосовуватися до зовнішньоекономіч_

них договорів (контрактів), застосовується право країни, де

заснована, має своє місце проживання або основне місце

діяльності сторона, яка є: продавцем — у договорі купівлі_

продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму;

ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання

виключних або аналогічних прав; охоронцем — у договорі

зберігання; комітентом (консигнантом) — у договорі комісії

(консигнації); довірителем — у договорі доручення; пере_

візником — у договорі перевезення; експедитором — у до_

говорі транспортно_експедиторського обслуговування; стра_

хувачем — у договорі страхування; кредитором — у дого_

ворі кредитування; дарувальником — у договорі дарування;

поручителем — у договорі поруки; заставником — у дого_

ворі застави. Тобто основною прив’язкою виступає особис8

тий закон однієї із сторін контракту (тієї, яка здійснює ви_

конання, що є істотним для договору цього виду). До зовні_

шньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче

співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання

будівельно_монтажних робіт застосовується право країни,

де здійснюється така діяльність або де створюються перед8

бачені договором (контрактом) результати.

3. До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними дого_

ворами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, засто_

совується право країни, де заснована чи має місце прожи8

вання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює

виконання такого договору (контракту), що має вирішаль8

не значення для його змісту (ця норма лише виражає загаль_

не правило, за яким були побудовані попередні колізійні

норми).

У ч. 15 ст. 6 передбачено, що у разі приймання виконан8

ня за зовнішньоекономічним договором (контрактом) до

уваги береться право місця проведення такого приймання,

оскільки сторони не погодили інше. Отже, питання вико_

нання договору (контракту) частково випадають з_під сфе_

ри дії зобов’язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм

викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: «Права та

обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контрак_

ту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторо_

ни не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнен_

ня згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється

законом про зовнішньоекономічну діяльність». Ця норма

викладена вкрай суперечливо, оскільки спочатку законода_

вець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо

вибору права, має застосовуватися право місця укладення

договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального зако_

ну, який також має визначити право, що підлягає застосу_

ванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

На практиці дуже часто постають запитання щодо пра_

ва, яке має застосовуватися до договорів про відступлення

права вимоги чи передання боргу. Чинне законодавство не

містить спеціальних колізійних норм щодо таких договорів.

М. Г. Розенберг, аналізуючи практику МКАС, вважає, що у

даному випадку виникає дві групи зобов’язальних відносин,

до яких застосовуються окремі колізійні прив’язки1. Відно_

сини між первісним і новим кредитором (боржником) ма_

ють регулюватися обраним ними правом або правом, визна_

ченим на підставі колізійної норми. Тоді як питання допус_

тимості відступлення вимоги чи передання боргу та умови

її вчинення (згода кредитора, повідомлення третім особам

тощо) мають визначатися відповідно до права, яке застосо_

вується до основного договору.

Іноді внаслідок заміни осіб у зобов’язанні договір (кон_

тракт) втрачає ознаки зовнішньоекономічного. Наприклад,

кредитор_іноземна компанія відступає право вимоги стосов_

но товариства, зареєстрованого в Україні, іншому українсь_

кому суб’єкту підприємницької діяльності. У такому разі

обидві сторони договору є вітчизняними суб’єктами госпо_

дарської діяльності і їхні відносини вже не можуть регулю_

ватись іноземним правом2.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»

містить застереження про публічний порядок такого змісту:

«Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути ви_

знано недійсним у судовому порядку, якщо він не відпові_

дає вимогам законів України або міжнародних договорів Ук_

раїни» (ч. 5 ст. 6). Аналогічна норма закріплена і у ч. 6 ст.

382 ГК. На практиці ця норма тлумачиться неоднозначно.

На перший погляд, з цієї норми випливає обов’язкове зас_

тосування до зовнішньоекономічного договору (контракту)

права України в будь_якому випадку, незважаючи на пра_

во, яке було обране сторонами або на підставі колізійної нор_

ми судом (арбітражем). Але таке розуміння даної норми су_

перечило б основним принципам колізійного права. Вважає_

мо, що у зазначеній нормі йдеться про невідповідність

зовнішньоекономічного договору (контракту) вимогам імпе_

ративних норм публічного законодавства України та над8

імперативних норм міжнародного приватного права.

Щодо правочинів споживчого характеру з участю інозем_

ного елементу, то чинне законодавство України не містить

колізійних норм, присвячених їх регулюванню. За анало_

гією, до таких правочинів можуть застосовуватися норми

ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Слід мати на увазі, що проаналізовані нами колізійні

норми внутрішнього законодавства України застосовувати_

муться тільки у разі, якщо спір, що виник між сторонами,

розглядатиметься компетентним судом України або міжна_

родним комерційним арбітражем, що розміщений на її те_

риторії, та за умови відсутності міжнародного договору,

який містить відповідні колізійні норми або прямо регулює

відносини з участю іноземного елементу.

Якщо ж спір між сторонами розглядатиметься за кордо_

ном, то іноземний суд чи арбітраж застосовуватиме колізійні

норми законодавства місця свого перебування, які можуть

значно відрізнятися від вітчизняних.

Міжнародні колізійні норми. Міжнародним договором

можуть встановлюватись інші колізійні норми, ніж внутріш_

нім законодавством. Так, Угода СНД «Про порядок вирі8

шення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської

діяльності» 1992 р. відмовляється від складної системи прив’язок і передбачає, що, якщо сторони не здійснили вибір

права, то застосовується закон місця укладення угоди. За

низкою договорів України про правову допомогу права та

обов’язки сторін за правочином теж визначаються за зако_

нодавством місця його вчинення, якщо інше не передбаче_

но домовленістю сторін1.

Новації проекту Закону про МПП. Насамкінець слід

звернутися до положень проекту Закону про МПП, який

передбачає досить істотне реформування колізійного зако_

нодавства у цій сфері.

Проект залишає принцип автономії волі як провідний,

закріплюючи, що зміст правочину може регулюватися пра_

вом, зазначеним у правочині, якщо інше не передбачено

законом.

Але в разі відсутності вибору права або якщо правочин

згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину

застосовується право, яке має більш тісний зв’язок з пра8

вочином. Втім, на відміну від англо_американського колі_

зійного права, проект не залишає питання щодо обрання та_

кого права на виключний розсуд суду, а доповнює: «Вва_

жається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті

правочину або сукупності обставин справи, що правочин

більш тісно пов’язаний з правом країни, в якій сторона, що

повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значен_

ня для змісту правочину, має своє звичайне місцеперебуван_

ня або місцезнаходження» (ст. 30 проекту). Таким чином,

нібито зберігаючи старі прив’язки, проект розширює мож_

ливості суду, надаючи йому змогу відступити від жорстких

формул прикріплення, зазначених у законі, і застосувати

інше право, яке, на його думку, є більш тісно пов’язаним з

правовідносинами. Аналогічні норми закріплені і у статтях

41 і 42 проекту, що містять колізійні норми стосовно дого_

ворів.

Крім того, якщо чинним законодавством стосовно певних

видів договорів сторонам заборонено обирати право, яке

підлягає застосуванню, то в проекті така заборона залиши_

лася лише стосовно засновницького договору, що «є уста_

новчим документом юридичної особи з участю іноземного

елементу». Такий договір має регулюватися правом місця

знаходження юридичної особи (ст. 45). На думку В. І. Кисі_

ля, подібне регулювання, хоча й відповідає загальній тен_

денції встановлення гнучкого колізійного регулювання, але

криє в собі загрозу свавільного обходу сторонами законів,

що мають з договором тісніший зв’язок1. Проте не слід за_

бувати, що проект передбачає можливість встановлення за_

борони вибору права сторонами правочину у спеціальних

законах (ч. 1 ст. 30, ст. 41).

Як уже зазначалося, проект відмовляється від окремо_

го регулювання зовнішньоекономічних договорів (кон_

трактів) і містить загальні колізійні норми стосовно пра_

вочинів і договорів. У той самий час, проект виділяє окре_

му групу правочинів споживання, для яких є властивою

принаймні одна з таких умов: 1) укладенню договору пе_

редувала спеціальна оферта або реклама у країні, в якій

споживач має звичайне місце перебування, та споживач

здійснив усе необхідне для укладення договору в цій країні;

2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні;

3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож

за кордон з метою укладення договору щодо придбання

товарів. Стосовно таких договорів проект передбачає ку_

муляцію прив’язок. До них застосовується право, обране

сторонами, але засоби захисту споживача визначаються

також імперативними нормами права його звичайного

місця перебування. А у разі відсутності вибору права сто_

ронами до договору, в тому числі до його форми, застосо_

вується право країни, в якій споживач має звичайне місця

перебування (ст. 43).