• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

3.3. Види імунітетів держави

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави —

забезпечується такими складовими частинами сувереніте_

ту, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держа_

ва незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іно_

земному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім

правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не

законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно_

правових відносинах держава підкоряється тільки власно_

му законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внас_

лідок цього при укладенні державою приватноправової уго_

ди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку,

якщо сторони не визначили застосування до їх відносин

відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена

воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповід_

ного приватноправового договору з її участю іншого право_

порядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі

сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмеже_

но. Приватноправове зобов’язання суверена не може підпа_

дати під чинність іноземного закону, якщо держава не по_

годилася на вибір такого іноземного правопорядку. За зго_

дою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані

вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іно_

земному законодавству. У той самий час подібні виключен_

ня із загального правила не можуть трактуватися розшире_

но, а повинні реалізовуватися в суворій відповідності із зас_

тереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще й податковий іму_

нітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є част_

ковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування

держави дії іноземних законів (у даному разі податкового

законодавства).

Показовою в цьому плані є судова практика США. 1812 р.

Верховний суд прийняв рішення у справі з приводу належ_

ності шхуни «Іксчейндж». Суд, відмовляючи у позові аме_

риканським громадянам, що вимагали відновити їх у пра_

вах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована

Францією та стала частиною її морського флоту, у своєму

рішенні вказав, що хоча всі суверени мають права терито_

ріальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на

інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керів_

ним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 чер_

вня 1929 р., розглядаючи справи про позики югославського

і бразильського урядів («справи про сербські і бразильські

позики»), які були розміщені серед французьких громадян,

визнала, що питання про силу «золотого застереження» по

цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бра_

зилії, а не французькому законодавству, тому що «до особ_

ливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вва_

жається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов’язань

іншому закону, ніж своєму власному».

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іно_

земної держави підпорядкування «чужому» законодавству.

У силу цього, при укладенні міжнародно_правових договорів

Суб’єкти міжнародного приватного права 131

держави особливо обговорюють подібного роду аспекти своїх

відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполу_

чених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням

від 6 травня 1992 р. визначає, що від імені США діятиме

спеціальний уповноважений орган, іменований «емітен_

том», — Корпорація закордонних приватних інвестицій

(ОПІК), та встановлює: «Емітент як некомерційне агентство

Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію

законодавства України, що застосовується до комерційних

організацій, які займаються страховою або фінансовою

діяльністю»1.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид іму_

нітету містить:

— імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді;

— імунітет від попередніх дій;

— імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імуні_

тет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імуні_

тету, але все_таки розрізняють власне юрисдикційний іму_

нітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та іму_

нітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії,

Великої Британії, Канади презюмується, що згода інозем_

ної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не

означає згоди щодо застосування заходів для попереднього

забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред’явлення позову прийнято іменувати

судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид

імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іно_

земному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в

суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи.

Однак заява позову до держави в іноземному суді, як пра_

вило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася

на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така

згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має

бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

Правило про непред’явлення позову в суді до іноземної

держави поширюється на всі категорії позовів, будь це по_

зови, що заявляються безпосередньо державі (іn personam —

прямі позови), або непрямі позови (іn rem), коли вимога по_

в’язана, наприклад, з майном, що належить державі. Ти_

повим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу держав_

них морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд,

що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної

держави, не вправі застосовувати будь_які заходи для попе_

реднього забезпечення позову, тому що такі міри носять

примусовий характер. Часто заходи для забезпечення по_

зову розглядаються і приймаються судом ще до порушення

і слухання справи за участю держави. У будь_якому випад_

ку, якщо такі міри стосуються держави та її власності

(арешт державних рахунків в іноземних банках, опис май_

на, обмеження права держави користуватися своїм майном

і т. ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного

суду. Відносно держави та її власності не можуть бути зас_

тосовані будь_які примусові заходи для виконання інозем_

ного (арбітражного) рішення органами цієї або будь_якої

іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виклю_

чення з цього правила, що дозволяють у випадку відмови

іноземної держави від виконання судового рішення засто_

совувати примусові засоби відносно власності останньої.

Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава доб_

ровільно взяла участь в іноземному судовому процесі,

рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Інши_

ми словами, для застосування заходів на виконання або за_

безпечення судового рішення суд повинен отримати окре_

му згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим

недоторканності власності, що знаходиться на території іно_

земної держави. Юридичним змістом даного виду імуніте_

ту є заборона звернення стягнення і примусового вилучен_

ня майна, що належить державі. Власність користується

імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона

Суб’єкти міжнародного приватного права 133

користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у во_

лодінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення

питань власності як самостійного елементу змісту імуніте_

ту, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у

рішенні англійського суду, що дістало визнання у світі, у

справі судна «Crіstіna» (1938 р.) підкреслюється, що неза_

лежно від того, чи є суверен стороною в процесі чи ні, суди

не можуть виносити рішення про захоплення або затримку

власності, що йому належить або перебуває у його володінні

чи під його контролем1. На такій позиції ґрунтуються і

міжнародно_правові акти.

Проте якщо власність держави використовується в комер_

ційних цілях, то на неї не поширюються положення про іму_

нітет власності держави, що передбачається і в розроблено_

му Комісією міжнародного права проекті статей про юрис_

дикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про

імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великій Британії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі

іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій

відносно об’єктів права власності, які використовують в тор_

говельних цілях.

Разом з тим, до деяких об’єктів права власності іноземної

держави надається повний імунітет від попередніх заходів і

виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщен_

ня та інша власність держави, яка використовується для ве_

дення дипломатичної і консульської діяльності її представ_

ництв, консульств, спеціальних місій і т. ін., імунітет яких

закріплений у «Віденській конвенції про дипломатичні зно_

сини» від 18 квітня 1961 р.2, «Віденській конвенції про кон_

сульські зносини» від 24 квітня 1963 р.3, «Конвенції про спе_

ціальні місії» від 16 грудня 1969 р.4 Застосування імунітету

для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки,

передбачено і у статті 19(1) проекту Комісії міжнародного

права (Велика Британія, Пакистан та ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосо_

вується також до об’єктів права власності, які використову_

ються чи призначені для використання у зв’язку з військовою

діяльністю або є військовими за своєю природою, або контро_

люються військовою владою (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у

проекті Комісії міжнародного права виділено ще дві кате_

горії власності, до яких не можуть бути застосовані приму_

сові заходи: власність, «яка являє собою частину культур_

ного надбання іноземної держави або частину його архівів»

й не виставлена на продаж, і власність, «яка складає части_

ну виставки об’єктів наукового, культурного або історично_

го значення» та не виставлена на продаж1.

Режим недоторканності державної власності тісно пов’яза_

ний з міжнародно_правовою доктриною «акта держави»,

відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити

рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її тери_

торії. Якщо держава придбала власність на підставі акта, прий_

нятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обго_

ворювати правомірність приналежності цієї власності. Імуні_

тет власності виявляється в тому, що, якщо майном володіє

держава, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи

іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього

факту. У відомому рішенні англійського суду у справі «Лютер

проти Сегора», пов’язаному з радянською націоналізацією

(1921 р.), було записано: «Якщо Красин привіз із собою ці то_

вари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони нале_

жать російському урядові, то ... жоден англійський суд не

може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне

розслідування суперечило б міжнародній ввічливості у відно_

синах між незалежними суверенними державами»2.

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літе_

ратурі формулюється, наприклад, так: «суд ... не має юрис_

дикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших про_

цесуальних дій проти якого_небудь іноземного суверена.

Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може

мати місця в британському суді проти іноземного суверена,

власність іноземного суверена не може бути піддана ареш_

ту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, що зай_

мається торгівлею. Розрізняють два випадки: а) власність

іноземної держави знаходиться в руках представника цієї

держави, і останній користується судовою недоторканністю;

б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої

особи, що не користується судовою недоторканністю (іму_

нітетом). Навіть у другому випадку ця власність користуєть_

ся недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки

буде доведено, що вона належить суверенній державі1.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу іму_

нітету вільна від примусових заходів для здійснення інозем_

них законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цьо_

го випливає, що приватноправові відносини міжнародного

характеру за участю держави, зокрема угоди, що уклада_

ються державою з іноземними фізичними чи юридичними

особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо

тільки самі сторони не домовляться про застосування іно_

земного права. Це правило давно вже склалося в іноземній

судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних

договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашинг_

тонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних су_

перечок між державами й іноземними особами від 18 берез_

ня 1965 р.2, яка ратифікована Законом України «Про рати_

фікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних

спорів між державами та іноземними особами» від 16 берез_

ня 2000 р. № 1547_III3. Згідно зі ст. 42, інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, об_

раного сторонами; у разі відсутності такого вибору засто_

совується право держави, що виступає як сторона в супе_

речці.

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави —

забезпечується такими складовими частинами сувереніте_

ту, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держа_

ва незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іно_

земному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім

правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не

законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно_

правових відносинах держава підкоряється тільки власно_

му законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внас_

лідок цього при укладенні державою приватноправової уго_

ди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку,

якщо сторони не визначили застосування до їх відносин

відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена

воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповід_

ного приватноправового договору з її участю іншого право_

порядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі

сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмеже_

но. Приватноправове зобов’язання суверена не може підпа_

дати під чинність іноземного закону, якщо держава не по_

годилася на вибір такого іноземного правопорядку. За зго_

дою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані

вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іно_

земному законодавству. У той самий час подібні виключен_

ня із загального правила не можуть трактуватися розшире_

но, а повинні реалізовуватися в суворій відповідності із зас_

тереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще й податковий іму_

нітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є част_

ковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування

держави дії іноземних законів (у даному разі податкового

законодавства).

Показовою в цьому плані є судова практика США. 1812 р.

Верховний суд прийняв рішення у справі з приводу належ_

ності шхуни «Іксчейндж». Суд, відмовляючи у позові аме_

риканським громадянам, що вимагали відновити їх у пра_

вах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована

Францією та стала частиною її морського флоту, у своєму

рішенні вказав, що хоча всі суверени мають права терито_

ріальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на

інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керів_

ним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 чер_

вня 1929 р., розглядаючи справи про позики югославського

і бразильського урядів («справи про сербські і бразильські

позики»), які були розміщені серед французьких громадян,

визнала, що питання про силу «золотого застереження» по

цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бра_

зилії, а не французькому законодавству, тому що «до особ_

ливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вва_

жається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов’язань

іншому закону, ніж своєму власному».

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іно_

земної держави підпорядкування «чужому» законодавству.

У силу цього, при укладенні міжнародно_правових договорів

Суб’єкти міжнародного приватного права 131

держави особливо обговорюють подібного роду аспекти своїх

відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполу_

чених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням

від 6 травня 1992 р. визначає, що від імені США діятиме

спеціальний уповноважений орган, іменований «емітен_

том», — Корпорація закордонних приватних інвестицій

(ОПІК), та встановлює: «Емітент як некомерційне агентство

Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію

законодавства України, що застосовується до комерційних

організацій, які займаються страховою або фінансовою

діяльністю»1.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид іму_

нітету містить:

— імунітет від пред’явлення позову в іноземному суді;

— імунітет від попередніх дій;

— імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імуні_

тет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імуні_

тету, але все_таки розрізняють власне юрисдикційний іму_

нітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та іму_

нітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії,

Великої Британії, Канади презюмується, що згода інозем_

ної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не

означає згоди щодо застосування заходів для попереднього

забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред’явлення позову прийнято іменувати

судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид

імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іно_

земному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в

суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи.

Однак заява позову до держави в іноземному суді, як пра_

вило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася

на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така

згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має

бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

Правило про непред’явлення позову в суді до іноземної

держави поширюється на всі категорії позовів, будь це по_

зови, що заявляються безпосередньо державі (іn personam —

прямі позови), або непрямі позови (іn rem), коли вимога по_

в’язана, наприклад, з майном, що належить державі. Ти_

повим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу держав_

них морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд,

що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної

держави, не вправі застосовувати будь_які заходи для попе_

реднього забезпечення позову, тому що такі міри носять

примусовий характер. Часто заходи для забезпечення по_

зову розглядаються і приймаються судом ще до порушення

і слухання справи за участю держави. У будь_якому випад_

ку, якщо такі міри стосуються держави та її власності

(арешт державних рахунків в іноземних банках, опис май_

на, обмеження права держави користуватися своїм майном

і т. ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного

суду. Відносно держави та її власності не можуть бути зас_

тосовані будь_які примусові заходи для виконання інозем_

ного (арбітражного) рішення органами цієї або будь_якої

іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виклю_

чення з цього правила, що дозволяють у випадку відмови

іноземної держави від виконання судового рішення засто_

совувати примусові засоби відносно власності останньої.

Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава доб_

ровільно взяла участь в іноземному судовому процесі,

рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Інши_

ми словами, для застосування заходів на виконання або за_

безпечення судового рішення суд повинен отримати окре_

му згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим

недоторканності власності, що знаходиться на території іно_

земної держави. Юридичним змістом даного виду імуніте_

ту є заборона звернення стягнення і примусового вилучен_

ня майна, що належить державі. Власність користується

імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона

Суб’єкти міжнародного приватного права 133

користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у во_

лодінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення

питань власності як самостійного елементу змісту імуніте_

ту, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у

рішенні англійського суду, що дістало визнання у світі, у

справі судна «Crіstіna» (1938 р.) підкреслюється, що неза_

лежно від того, чи є суверен стороною в процесі чи ні, суди

не можуть виносити рішення про захоплення або затримку

власності, що йому належить або перебуває у його володінні

чи під його контролем1. На такій позиції ґрунтуються і

міжнародно_правові акти.

Проте якщо власність держави використовується в комер_

ційних цілях, то на неї не поширюються положення про іму_

нітет власності держави, що передбачається і в розроблено_

му Комісією міжнародного права проекті статей про юрис_

дикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про

імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великій Британії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі

іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій

відносно об’єктів права власності, які використовують в тор_

говельних цілях.

Разом з тим, до деяких об’єктів права власності іноземної

держави надається повний імунітет від попередніх заходів і

виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщен_

ня та інша власність держави, яка використовується для ве_

дення дипломатичної і консульської діяльності її представ_

ництв, консульств, спеціальних місій і т. ін., імунітет яких

закріплений у «Віденській конвенції про дипломатичні зно_

сини» від 18 квітня 1961 р.2, «Віденській конвенції про кон_

сульські зносини» від 24 квітня 1963 р.3, «Конвенції про спе_

ціальні місії» від 16 грудня 1969 р.4 Застосування імунітету

для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки,

передбачено і у статті 19(1) проекту Комісії міжнародного

права (Велика Британія, Пакистан та ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосо_

вується також до об’єктів права власності, які використову_

ються чи призначені для використання у зв’язку з військовою

діяльністю або є військовими за своєю природою, або контро_

люються військовою владою (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у

проекті Комісії міжнародного права виділено ще дві кате_

горії власності, до яких не можуть бути застосовані приму_

сові заходи: власність, «яка являє собою частину культур_

ного надбання іноземної держави або частину його архівів»

й не виставлена на продаж, і власність, «яка складає части_

ну виставки об’єктів наукового, культурного або історично_

го значення» та не виставлена на продаж1.

Режим недоторканності державної власності тісно пов’яза_

ний з міжнародно_правовою доктриною «акта держави»,

відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити

рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її тери_

торії. Якщо держава придбала власність на підставі акта, прий_

нятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обго_

ворювати правомірність приналежності цієї власності. Імуні_

тет власності виявляється в тому, що, якщо майном володіє

держава, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи

іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього

факту. У відомому рішенні англійського суду у справі «Лютер

проти Сегора», пов’язаному з радянською націоналізацією

(1921 р.), було записано: «Якщо Красин привіз із собою ці то_

вари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони нале_

жать російському урядові, то ... жоден англійський суд не

може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне

розслідування суперечило б міжнародній ввічливості у відно_

синах між незалежними суверенними державами»2.

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літе_

ратурі формулюється, наприклад, так: «суд ... не має юрис_

дикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших про_

цесуальних дій проти якого_небудь іноземного суверена.

Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може

мати місця в британському суді проти іноземного суверена,

власність іноземного суверена не може бути піддана ареш_

ту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, що зай_

мається торгівлею. Розрізняють два випадки: а) власність

іноземної держави знаходиться в руках представника цієї

держави, і останній користується судовою недоторканністю;

б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої

особи, що не користується судовою недоторканністю (іму_

нітетом). Навіть у другому випадку ця власність користуєть_

ся недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки

буде доведено, що вона належить суверенній державі1.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу іму_

нітету вільна від примусових заходів для здійснення інозем_

них законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цьо_

го випливає, що приватноправові відносини міжнародного

характеру за участю держави, зокрема угоди, що уклада_

ються державою з іноземними фізичними чи юридичними

особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо

тільки самі сторони не домовляться про застосування іно_

земного права. Це правило давно вже склалося в іноземній

судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних

договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашинг_

тонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних су_

перечок між державами й іноземними особами від 18 берез_

ня 1965 р.2, яка ратифікована Законом України «Про рати_

фікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних

спорів між державами та іноземними особами» від 16 берез_

ня 2000 р. № 1547_III3. Згідно зі ст. 42, інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, об_

раного сторонами; у разі відсутності такого вибору засто_

совується право держави, що виступає як сторона в супе_

речці.