• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

1.5. Дієздатність іноземців в Україні

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у

зв’язку з тим, що законодавства окремих держав по_різно_

му вирішують питання її настання та обмеження, тобто вста_

новлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні

умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна ци_

вільна дієздатність фізичної особи за законодавством Німеч_

чини та Великої Британії настає з 18 років, у Швейцарії та

Японії — з 20 років, в Аргентині — з 22 років. Водночас

законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприк_

лад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності

повнолітніх можуть також мати місце відмінності (не всі

держави визнають обмеження дієздатності через марнотрат_

ство чи через фізичні вади — сліпоту, глухоту — та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішують_

ся за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При

цьому у більшості держав «сім’ї континентального права»

дієздатність іноземних громадян визначається за законом

їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за зако_

ном місця їх проживання. У державах «сім’ї загального

права» застосовується закон доміциля (постійного місця

проживання). Ці держави не визнають принципів визначен_

ня дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздат_

ності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особис_

тим законом, повинна вважатися такою і в інших держа_

вах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних

приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздат_

ною за особистим законом, не завжди вважається такою в

інших державах.

Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Ци_

вільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині право_

чин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним,

вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо

німецький закон визнає його таким щодо цього правочину.

Даний принцип з деякими застереженнями закріплено і в

Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім’ї загального права» ще

більше обмежує дію особистого закону: невідомі праву суду

іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до ува_

ги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнаний

недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності

через марнотратство особою, оскільки таке обмеження

дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укла_

дати угоди з нерухомістю визначається за законом місце_

знаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнарод_

не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. №2274, дієздатність

фізичної особи визначається за її особистим законом. Про_

те, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізич_

ної особи щодо правочинів і зобов’язань, що виникають внас_

лідок завдання шкоди, може визначатися також за правом

країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’я_

зань у зв’язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16).

У міжнародних угодах України вказані питання можуть

вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про

правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей_

них і кримінальних справах (укладена 1993 року у Мінську)

взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки

право держав_учасниць СНД однаково вирішує питання щодо

віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздат8

ним. Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за

яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмеже_

но дієздатним вирішуються за законодавством тієї держа_

ви, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави

визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві дер_

жав є різними.

У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було

закріплено саме таку колізійну норму — визнання інозем_

ця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за

законом держави його постійного місця проживання (ч. 3

ст. 566_1). Проект Закону України «Про міжнародне при_

ватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 містить дещо іншу

норму. Згідно з проектом підстави та правові наслідки ви_

знання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність

якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї осо_

би (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу1 дане питання

вирішується так. У справах про визнання особи недієздат_

ною або про обмеження в дієздатності компетентним вва_

жається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що

має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

При цьому суд застосовує своє національне законодавство,

тобто діє закон суду — закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання,

встановить, що існують підстави для обмеження в дієздат_

ності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином

іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд дер_

жави громадянства. Якщо суд держави громадянства про_

тягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї

думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести

справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздат_

ною відповідно до законодавства своєї держави, якщо

підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздат_

ною передбачені також законодавством держави громадян_

ства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або

про визнання недієздатною пересилається відповідному

суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення

його померлим. Чинний Цивільний кодекс України не

містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно

відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту

статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу на_

дання іноземцям національного режиму, тільки іноземці,

які постійно проживають на території України (іммігран_

ти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи

оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед дво_

сторонніми, більш детально регламентується порядок і на_

слідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошен_

ня їх померлими. У справах про визнання особи безвісно

відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд

держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа

може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала

місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які прожи_

вають на території цієї держави та права яких основані на її

законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку за_

стосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно зі ст. 18 проекту Закону України «Про міжнарод_

не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. №2274 підстави

та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або

Суб’єкти міжнародного приватного права 87

оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з

відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки

визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен_

ня її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та де_

яких інших державах. Разом з тим праву окремих держав

(наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно

відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише

оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової

ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове вве_

дення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання

шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США

взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим

є лише встановлення для даної конкретної справи пре_

зумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей

протягом семи років1. Вказані суттєві відмінності в матері_

альному праві окремих держав можуть стати підґрунтям

для виникнення такого небажаного у правовому регулю_

ванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде

визнана померлою за правом однієї держави, а за правом

іншої вона вважатиметься живою).

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у

зв’язку з тим, що законодавства окремих держав по_різно_

му вирішують питання її настання та обмеження, тобто вста_

новлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні

умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна ци_

вільна дієздатність фізичної особи за законодавством Німеч_

чини та Великої Британії настає з 18 років, у Швейцарії та

Японії — з 20 років, в Аргентині — з 22 років. Водночас

законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприк_

лад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності

повнолітніх можуть також мати місце відмінності (не всі

держави визнають обмеження дієздатності через марнотрат_

ство чи через фізичні вади — сліпоту, глухоту — та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішують_

ся за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При

цьому у більшості держав «сім’ї континентального права»

дієздатність іноземних громадян визначається за законом

їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за зако_

ном місця їх проживання. У державах «сім’ї загального

права» застосовується закон доміциля (постійного місця

проживання). Ці держави не визнають принципів визначен_

ня дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздат_

ності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особис_

тим законом, повинна вважатися такою і в інших держа_

вах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних

приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздат_

ною за особистим законом, не завжди вважається такою в

інших державах.

Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Ци_

вільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині право_

чин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним,

вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо

німецький закон визнає його таким щодо цього правочину.

Даний принцип з деякими застереженнями закріплено і в

Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім’ї загального права» ще

більше обмежує дію особистого закону: невідомі праву суду

іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до ува_

ги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнаний

недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності

через марнотратство особою, оскільки таке обмеження

дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укла_

дати угоди з нерухомістю визначається за законом місце_

знаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнарод_

не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. №2274, дієздатність

фізичної особи визначається за її особистим законом. Про_

те, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізич_

ної особи щодо правочинів і зобов’язань, що виникають внас_

лідок завдання шкоди, може визначатися також за правом

країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’я_

зань у зв’язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16).

У міжнародних угодах України вказані питання можуть

вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про

правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей_

них і кримінальних справах (укладена 1993 року у Мінську)

взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки

право держав_учасниць СНД однаково вирішує питання щодо

віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздат8

ним. Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за

яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмеже_

но дієздатним вирішуються за законодавством тієї держа_

ви, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави

визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві дер_

жав є різними.

У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було

закріплено саме таку колізійну норму — визнання інозем_

ця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за

законом держави його постійного місця проживання (ч. 3

ст. 566_1). Проект Закону України «Про міжнародне при_

ватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 містить дещо іншу

норму. Згідно з проектом підстави та правові наслідки ви_

знання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність

якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї осо_

би (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу1 дане питання

вирішується так. У справах про визнання особи недієздат_

ною або про обмеження в дієздатності компетентним вва_

жається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що

має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

При цьому суд застосовує своє національне законодавство,

тобто діє закон суду — закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання,

встановить, що існують підстави для обмеження в дієздат_

ності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином

іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд дер_

жави громадянства. Якщо суд держави громадянства про_

тягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї

думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести

справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздат_

ною відповідно до законодавства своєї держави, якщо

підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздат_

ною передбачені також законодавством держави громадян_

ства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або

про визнання недієздатною пересилається відповідному

суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення

його померлим. Чинний Цивільний кодекс України не

містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно

відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту

статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу на_

дання іноземцям національного режиму, тільки іноземці,

які постійно проживають на території України (іммігран_

ти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи

оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед дво_

сторонніми, більш детально регламентується порядок і на_

слідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошен_

ня їх померлими. У справах про визнання особи безвісно

відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд

держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа

може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала

місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які прожи_

вають на території цієї держави та права яких основані на її

законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку за_

стосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно зі ст. 18 проекту Закону України «Про міжнарод_

не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. №2274 підстави

та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або

Суб’єкти міжнародного приватного права 87

оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з

відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки

визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен_

ня її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та де_

яких інших державах. Разом з тим праву окремих держав

(наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно

відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише

оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової

ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове вве_

дення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання

шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США

взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим

є лише встановлення для даної конкретної справи пре_

зумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей

протягом семи років1. Вказані суттєві відмінності в матері_

альному праві окремих держав можуть стати підґрунтям

для виникнення такого небажаного у правовому регулю_

ванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде

визнана померлою за правом однієї держави, а за правом

іншої вона вважатиметься живою).