• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVN! — початок XX ст.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Розподіл українських земель між Російською та Авст­рійською імперіями, їхнє соціально-економічне становище.

Українське національне відродження першої половини XIX ст.

Імперські реформи та їх вплив на подальший розви­ток українських земель.

Суспільно-політичне життя другої половини XIX— початку XX ст. Виникнення перших українських полі­тичних партій.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають зрозуміти, що боротьба між великими європейськими державами наприкінці

XVIII  ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що
внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українсь-
ких земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської
імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а
до Австрійської імперії — Галичина. Згідно Константино-
польської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отри-
мала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійсь-
кої династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями
регіон — Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно вхо-
дило, підпорядкувалося Австрійській імперії).

Росія наприкінці XVIII ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XIX ст. — Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперія­ми — Російською та Австрійською.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку

XIX     ст. В Україні налічувалося дев'ять губерній та три генерал-
губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінюва-
вся. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розме-
жованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Бу-
ковина входили до «Королівства Галіції та Лодомерії», а
Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Брати-
славського) намісництва.

Студенти повинні з'ясувати, що для соціально-економічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XIX ст. була характерна криза феода­льної системи, виникнення товарно-грошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем — відживаючої фе­одально-кріпосницької та нової — капіталістичної.

На підросійській території частина поміщиків почала розвива­ти товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пше­ниці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу фео­дально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав почат­

ковий етап промислового перевороту у 30—40-х роках. b засну­ванням базових галузей промисловості — машинобудівної, мета­лургійної та вугільної — закладалися основи майбутнього інду­стріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.

На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробива­ла собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на ни­зькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття за­лишались у першій половині XIX ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.

Особливе місце в цій темі займає друге питання. Саме кінець XVIII — початок XIX ст. більшість істориків називають почат­ком національного відродження українського народу. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Для студентів має бути зрозумілим, що українське національне відродження мало своє джерело, з одного боку, в історичній тра­диції, а з другого — у пробудженні почуття своєї народності. Оскільки історична традиція збереглася, головним чином, на тих частинах української землі, які до кінця XVIII ст. жили своїм власним життям, зберігаючи свою політичну й культурну авто­номію (а це були лівобережні українські землі — Гетьманщина і Слобідська Україна) — то саме на цих землях спочатку насту­пало пробудження народності. Цьому сприяло й відкриття у 1805 р. в Xаркові першого університету на території підросійської України.

Спочатку носієм українського національного відродження стало українське дворянство, яке заклало основу в формуванні національної інтелігенції. З початком XIX ст. ця нова суспільна група поповнювалась вихідцями з міщанства, козаків та селянства.

Можна виділити такі основні напрями українського націо­нального відродження:

— Насамперед, звернення до героїчного минулого народу й популяризація історичних знань. Саме на цей період припадає початок оформлення історичної науки. Зусилля вчених були зо­середжені на збиранні, систематизації та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів і альмана­хів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час з'являються перші істо­ричні твори — С. Лукомського «Зібрання історичного» (1770), В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777). О.Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), «Історія Русів» анонімного автора, Д. Бантиш-Каменського «!сторія Малої Росії» (1822), О. Мартоса «!сторія Малоросії» та ін. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятив­ність, фрагментарність, ідеалізація та ін.), їхня поява свідчила про початок активного осмислення й узагальнення вузлових мо­ментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою става­ла думка про те, що український народ має власну історію та са­мобутню культуру.

Започатковано дослідження з етнографії. Саме поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів, фольклору. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мо­вознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. ви­ходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських просто­народних обрядів» Г. Каліновського було фактично започатко­вано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фолькло­ристики став М. Церетелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней».

Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої I. Котляревським. Розпочинаються науко­ві дослідження української мови, написання її граматики, скла­дання словників. У 1818 р. з'явилася перша друкована грамати­ка української мови — «Граматика малорусского наречия»

0.         Павловського. важливе значення для розгортання процесу
національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника
української мови, укладеного I. Войцеховичем. характерно, що
у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала
українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираю-
чою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно ви-
ступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових
поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст

1.         Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на
памятники украинской народной словесности», лейтмотивом
якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а пов-
ноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.
Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих
байкарів П. Гулака-Артемівського та Є. Гребінки, талановитого
прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевчен-
ка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал
української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманіт-
нили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зрос­танню бажання відстоювати свої права.

Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм україн­ського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкін­ці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване то­вариство для поширення народної освіти, історії, української мо­ви й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У надрукованому трак­таті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність украї­нської мови, доводив, що її початки сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угру­повання «Руська Трійця». Його засновники — Я. Головацький, I. Вагилевич, М. Шакевич — були студентами Львівського уні­верситету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова». Власті, вва­жаючи діяльність «Руської Трійці» небезпечною, заборонили поши­рювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до від­повідальності. Незабаром це об'єднання розпалося.

Слід відзначити, що у порівнянні із Наддніпрянщиною здобу­тки національного відродження в західноукраїнських землях бу­ли значно скромніші, зокрема, тут так і не вирішилося питання запровадження літературної української мови.

Розглядаючи політичне життя цього періоду, студенти пови­нні мати на увазі, що одним із перших таємних політизованих рухів було масонство (масонські ложі діяли у Полтаві, Києві, Житомирі та ін. містах). Також на терені України діяли декабри­стські організації. Водночас у Правобережній Україні і в Одесі виникли польські таємні організації, які готували збройне повс­тання. Але і виступ декабристів у 1825 р., і польське повстання

1830—1831 рр. не знайшли підтримки селянства, яке вважало ці рухи поміщицькими.

Наприкінці 1845 р. у Києві виникла перша українська полі­тична організація — «Кирило-Мефодїївське товариство», акти­вними членами якого стали М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко. Політична програма товари­ства формулювалася у двох документах — «Статуті Слов'ян­ського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Книзі буття україн­ського народу». У цих програмних документах вперше чітко бу­ли сформульовані політичні вимоги — ліквідація кріпосного пра­ва, повалення самодержавства, скасування станів, національне визволення слов'янських народів й об'єднання їх у республікан­ську федерацію на засадах рівноправності й суверенності, поши­рення освіти серед народу.

Практична діяльність кирило-мефодіївців була досить багато­гранною: вони поширювали радикальні програмні документи, революційні твори Шевченка, проповідували ідеї товариства в університеті, військових училищах та інших учбових закладах, займалися науковою працею і поширенням освіти серед народу. У 1847 р. товариство припинило свою діяльність після доносу провокатора.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фак­тично поклала початок переходу від культурницького до полі­тичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світово­му історичному контексті.

Поштовхом соціально-економічного розвитку українських земель стали реформи, проведені в середині XIX ст. в обох ім­періях. Під тиском революційних подій 1848 р. австрійський уряд примушений був піти на ряд поступок, зокрема, скасувати кріпосне право та проголосити скликання парламенту. У Росій­ській імперії селянська реформа розпочалася у 1861 р. Ця ре­форма давала селянам юридичну свободу, але зберігала помі­щицьке землеволодіння і примусила селян сплачувати викупні платежі за отримані невеличкі земельні наділи. Також були проведені й інші реформи — земська; місцевого самоврядуван­ня; військова; судова; освіти тощо. Не дивлячись на непослідов­ність і суперечливість проведених реформ, вони все-таки ство­рили умови для розвитку капіталістичних відносин на україн­ських землях і певною мірою сприяли лібералізації суспільно-політичного життя.

На початку 60-х років у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. В цей час осередком українського суспільно-політичного та культурного життя стає Петербург, де після заслання працюють колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства». Саме тут у 1861—1862 рр. виходить перший в Російській імперії український часопис «Основа», по­чинає діяти науково-просвітницька організація «Громада».

В Україні «Громади» з'являються у Києві, Чернігові, Xаркові, Полтаві та ін. містах. Громадівці виступали на захист української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, займалися видавництвом навчальної та науково-популярної літе­ратури. Власті називали громадівський рух «українофільством». На цей період припадає й діяльність так званих «хлопоманів» на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, що зберігла пам'ять про славне минуле України, розмов­ляла тільки українською мовою, одягалася в національні костю­ми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Але ця поміркова­на і суто культурницька робота українофілів викликає незадо­волення російського уряду, внаслідок чого видається Валуєвсь-кий 1863 р. указ, який заборонив видання наукової, публіцисти­чної та релігійної літератури українською мовою. Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування.

Відродження громад спостерігається на початку 70-х років. На той час «старі» громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з якою почали діяти молоді громади. Громадів-ський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що ви­кликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю за­ймалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу у травні 1876 р., який не тільки забороняв українську мову в літературі та театрі, а й ввезення на територію Російської імперії книжок українською мовою.

Таким чином, домінуюче в 60—70-х роках українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище україн­ського народу. Наслідком цього стало те, що молодь почала об­минати українофільські громади й вступати до народницьких гу­ртків, байдужих до національних змагань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціа­льного визволення у 80-ті роки робили М. Драгоманов та його послідовники — члени гуртків «українських соціалістів-феде-ралістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в

Xаркові та ін. пошук нових ідей, організаційних форм визвольно­го руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських партій. Першим серед них було «Братст­во тарасівців».

В західноукраїнських землях громадсько-політичний рух та­кож набуває більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії. У 60-ті роки внаслідок заборони українсь­кої мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на «москво­філів» й «народовців», які суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були Д. Зуб-рицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогре­сивний характер. У ньому поєдналися з одного боку — опір на­сильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійсь­кий уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з іншого — зневіра в можливостях власної нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі. Спочатку москвофільство мало культурницьке спряму­вання, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно почало набирати політич­ного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росі­ян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування україн­ців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. й виникли народовці, які орієнтувалися на власний народ і виступали за впровадження української мови в літературі. Ліде­рами народовців були В. Барвинський, Ю. Романчук, В. Навроць-кий, О. Огоновський, А. Вахнянин. народовці сповідували прин­цип національного відродження, відстоювали права українського народу на державне життя. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативі у 1864 р. у Львові засновано перший український театр, у 1861 р. — культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1868 р. — «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови й літератури ма­ло створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товарист­во ім. Шевченка.

Між двома течіями точилася гостра боротьба. Спочатку біль­ший вплив у суспільстві мали москвофіли, однак із зміцненням української інтелігенції, вже до кінця 70-х років XIX ст. народо­вці стали провідною силою в культурному житті Галичини. Під-

твердженням цього стало, насамперед, остаточне закріплення за

українською мовою статусу літературної.

Наприкінці XIX — початку XX ст. український суспільний рух вступає у новий етап — створення політичних партій, які

у своїх програмах поряд із соціальними ставили й національні вимоги. З огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, в Галичині. У 90-х роках XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії — Націонал-демократична партія, Русько-українська радикальна партія і Українська соціал-демократична партія. У національному питанні партії стояли на спільній платформі — політична самостійність України, як «програма-максимум», а як «програма-мінімум» — вимога об'єднання всіх українських зе­мель в один Коронний край з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламент­ські партії, які мали свої фракції у парламенті.

У Наддніпрянщині першою українською політичною партією стала Революційна українська партія (РУП), створена в 1900 р. у Xаркові на зборах студентських громад. У практичній діяльно­сті руповці відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважа­ли основою української нації. Пізніше з РУП вийшли Народна українська партія на чолі з М. Міхновським і соціал-демокра-тична спілка.

У 1904 р. утворилися партії ліберального напрямку — Демок­ратична (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Ра­дикальна (УРП), очолювана Б. Грінченком і С. Єфремовим. Піз­ніше вони об'єдналися в одну партію — УРДП.

У 1905 р. одну з частин РУП було реорганізовано в Україн­ську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), ліде­рами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. Піс­ля поразки революції 1905—1907 рр., у період реакції деякі з перелічених партій утворили Товариство українських поступо­вців (ТУП), яке діяло напівлегально і стояло на поміркованих позиціях.

На противагу західноукраїнським партіям, наддніпрянські партії не мали спільної політичної платформи. На позиції само­стійності України стояла тільки НУП, а інші — висували гасло автономії України у складі Росії.

Список літератури

Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студ. вузів. — К.: Акаде­мія, 2005. — 687 с.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної українсь­кої нації XIX—XX ст.: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1996. — 360 с.

Історія України / Ю. Зайцев, В. Баран, Я. Грицак та ін. — 2 вид. — Л.: Світ, 2002. — 520 с.

Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / В. Ю. Король (уклад., комент.). — К.: Академія, 2002. — 448 с.

Історія України: Навч. посіб. / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко — К.: Знання-Прес, 2002. — 670 с.

Історія України: навч. посіб. / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гур-жий та ін. — К.: Альтернативи, 002. — 472 с.

Історія України: Xрестоматія: У 2-х ч. / Упор. С. М. Клапчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. — К.: ІЗМН, 1996. — Ч. І. — 372 с. — Ч. ІІ. — 336 с.

Лановик Б. Д. та ін. Історія України: Навч. Посібник для студ. — К.:

Знання, 2000. — 574 с.

Остафійчук В. Ф. Історія України: Сучасне бачення: Навч. посіб­ник. — К.: Знання-Прес, 2002. — 352 с.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчаль­них закладів / За ред. В. І. Танцюри — К.: Академія, 2001. — 488 с.

Субтельний Орест. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1994. — 736 с.

Розподіл українських земель між Російською та Авст­рійською імперіями, їхнє соціально-економічне становище.

Українське національне відродження першої половини XIX ст.

Імперські реформи та їх вплив на подальший розви­ток українських земель.

Суспільно-політичне життя другої половини XIX— початку XX ст. Виникнення перших українських полі­тичних партій.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають зрозуміти, що боротьба між великими європейськими державами наприкінці

XVIII  ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що
внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українсь-
ких земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської
імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а
до Австрійської імперії — Галичина. Згідно Константино-
польської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отри-
мала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійсь-
кої династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями
регіон — Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно вхо-
дило, підпорядкувалося Австрійській імперії).

Росія наприкінці XVIII ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XIX ст. — Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперія­ми — Російською та Австрійською.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку

XIX     ст. В Україні налічувалося дев'ять губерній та три генерал-
губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінюва-
вся. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розме-
жованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Бу-
ковина входили до «Королівства Галіції та Лодомерії», а
Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Брати-
славського) намісництва.

Студенти повинні з'ясувати, що для соціально-економічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XIX ст. була характерна криза феода­льної системи, виникнення товарно-грошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем — відживаючої фе­одально-кріпосницької та нової — капіталістичної.

На підросійській території частина поміщиків почала розвива­ти товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пше­ниці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу фео­дально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав почат­

ковий етап промислового перевороту у 30—40-х роках. b засну­ванням базових галузей промисловості — машинобудівної, мета­лургійної та вугільної — закладалися основи майбутнього інду­стріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.

На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробива­ла собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на ни­зькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття за­лишались у першій половині XIX ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.

Особливе місце в цій темі займає друге питання. Саме кінець XVIII — початок XIX ст. більшість істориків називають почат­ком національного відродження українського народу. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Для студентів має бути зрозумілим, що українське національне відродження мало своє джерело, з одного боку, в історичній тра­диції, а з другого — у пробудженні почуття своєї народності. Оскільки історична традиція збереглася, головним чином, на тих частинах української землі, які до кінця XVIII ст. жили своїм власним життям, зберігаючи свою політичну й культурну авто­номію (а це були лівобережні українські землі — Гетьманщина і Слобідська Україна) — то саме на цих землях спочатку насту­пало пробудження народності. Цьому сприяло й відкриття у 1805 р. в Xаркові першого університету на території підросійської України.

Спочатку носієм українського національного відродження стало українське дворянство, яке заклало основу в формуванні національної інтелігенції. З початком XIX ст. ця нова суспільна група поповнювалась вихідцями з міщанства, козаків та селянства.

Можна виділити такі основні напрями українського націо­нального відродження:

— Насамперед, звернення до героїчного минулого народу й популяризація історичних знань. Саме на цей період припадає початок оформлення історичної науки. Зусилля вчених були зо­середжені на збиранні, систематизації та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів і альмана­хів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час з'являються перші істо­ричні твори — С. Лукомського «Зібрання історичного» (1770), В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777). О.Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), «Історія Русів» анонімного автора, Д. Бантиш-Каменського «!сторія Малої Росії» (1822), О. Мартоса «!сторія Малоросії» та ін. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятив­ність, фрагментарність, ідеалізація та ін.), їхня поява свідчила про початок активного осмислення й узагальнення вузлових мо­ментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою става­ла думка про те, що український народ має власну історію та са­мобутню культуру.

Започатковано дослідження з етнографії. Саме поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів, фольклору. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мо­вознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. ви­ходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських просто­народних обрядів» Г. Каліновського було фактично започатко­вано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фолькло­ристики став М. Церетелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней».

Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої I. Котляревським. Розпочинаються науко­ві дослідження української мови, написання її граматики, скла­дання словників. У 1818 р. з'явилася перша друкована грамати­ка української мови — «Граматика малорусского наречия»

0.         Павловського. важливе значення для розгортання процесу
національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника
української мови, укладеного I. Войцеховичем. характерно, що
у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала
українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираю-
чою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно ви-
ступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових
поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст

1.         Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на
памятники украинской народной словесности», лейтмотивом
якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а пов-
ноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.
Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих
байкарів П. Гулака-Артемівського та Є. Гребінки, талановитого
прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевчен-
ка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал
української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманіт-
нили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зрос­танню бажання відстоювати свої права.

Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм україн­ського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкін­ці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване то­вариство для поширення народної освіти, історії, української мо­ви й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У надрукованому трак­таті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність украї­нської мови, доводив, що її початки сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угру­повання «Руська Трійця». Його засновники — Я. Головацький, I. Вагилевич, М. Шакевич — були студентами Львівського уні­верситету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова». Власті, вва­жаючи діяльність «Руської Трійці» небезпечною, заборонили поши­рювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до від­повідальності. Незабаром це об'єднання розпалося.

Слід відзначити, що у порівнянні із Наддніпрянщиною здобу­тки національного відродження в західноукраїнських землях бу­ли значно скромніші, зокрема, тут так і не вирішилося питання запровадження літературної української мови.

Розглядаючи політичне життя цього періоду, студенти пови­нні мати на увазі, що одним із перших таємних політизованих рухів було масонство (масонські ложі діяли у Полтаві, Києві, Житомирі та ін. містах). Також на терені України діяли декабри­стські організації. Водночас у Правобережній Україні і в Одесі виникли польські таємні організації, які готували збройне повс­тання. Але і виступ декабристів у 1825 р., і польське повстання

1830—1831 рр. не знайшли підтримки селянства, яке вважало ці рухи поміщицькими.

Наприкінці 1845 р. у Києві виникла перша українська полі­тична організація — «Кирило-Мефодїївське товариство», акти­вними членами якого стали М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко. Політична програма товари­ства формулювалася у двох документах — «Статуті Слов'ян­ського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Книзі буття україн­ського народу». У цих програмних документах вперше чітко бу­ли сформульовані політичні вимоги — ліквідація кріпосного пра­ва, повалення самодержавства, скасування станів, національне визволення слов'янських народів й об'єднання їх у республікан­ську федерацію на засадах рівноправності й суверенності, поши­рення освіти серед народу.

Практична діяльність кирило-мефодіївців була досить багато­гранною: вони поширювали радикальні програмні документи, революційні твори Шевченка, проповідували ідеї товариства в університеті, військових училищах та інших учбових закладах, займалися науковою працею і поширенням освіти серед народу. У 1847 р. товариство припинило свою діяльність після доносу провокатора.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фак­тично поклала початок переходу від культурницького до полі­тичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світово­му історичному контексті.

Поштовхом соціально-економічного розвитку українських земель стали реформи, проведені в середині XIX ст. в обох ім­періях. Під тиском революційних подій 1848 р. австрійський уряд примушений був піти на ряд поступок, зокрема, скасувати кріпосне право та проголосити скликання парламенту. У Росій­ській імперії селянська реформа розпочалася у 1861 р. Ця ре­форма давала селянам юридичну свободу, але зберігала помі­щицьке землеволодіння і примусила селян сплачувати викупні платежі за отримані невеличкі земельні наділи. Також були проведені й інші реформи — земська; місцевого самоврядуван­ня; військова; судова; освіти тощо. Не дивлячись на непослідов­ність і суперечливість проведених реформ, вони все-таки ство­рили умови для розвитку капіталістичних відносин на україн­ських землях і певною мірою сприяли лібералізації суспільно-політичного життя.

На початку 60-х років у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. В цей час осередком українського суспільно-політичного та культурного життя стає Петербург, де після заслання працюють колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства». Саме тут у 1861—1862 рр. виходить перший в Російській імперії український часопис «Основа», по­чинає діяти науково-просвітницька організація «Громада».

В Україні «Громади» з'являються у Києві, Чернігові, Xаркові, Полтаві та ін. містах. Громадівці виступали на захист української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, займалися видавництвом навчальної та науково-популярної літе­ратури. Власті називали громадівський рух «українофільством». На цей період припадає й діяльність так званих «хлопоманів» на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, що зберігла пам'ять про славне минуле України, розмов­ляла тільки українською мовою, одягалася в національні костю­ми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Але ця поміркова­на і суто культурницька робота українофілів викликає незадо­волення російського уряду, внаслідок чого видається Валуєвсь-кий 1863 р. указ, який заборонив видання наукової, публіцисти­чної та релігійної літератури українською мовою. Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування.

Відродження громад спостерігається на початку 70-х років. На той час «старі» громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з якою почали діяти молоді громади. Громадів-ський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що ви­кликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю за­ймалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу у травні 1876 р., який не тільки забороняв українську мову в літературі та театрі, а й ввезення на територію Російської імперії книжок українською мовою.

Таким чином, домінуюче в 60—70-х роках українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище україн­ського народу. Наслідком цього стало те, що молодь почала об­минати українофільські громади й вступати до народницьких гу­ртків, байдужих до національних змагань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціа­льного визволення у 80-ті роки робили М. Драгоманов та його послідовники — члени гуртків «українських соціалістів-феде-ралістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в

Xаркові та ін. пошук нових ідей, організаційних форм визвольно­го руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських партій. Першим серед них було «Братст­во тарасівців».

В західноукраїнських землях громадсько-політичний рух та­кож набуває більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії. У 60-ті роки внаслідок заборони українсь­кої мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на «москво­філів» й «народовців», які суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були Д. Зуб-рицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогре­сивний характер. У ньому поєдналися з одного боку — опір на­сильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійсь­кий уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з іншого — зневіра в можливостях власної нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі. Спочатку москвофільство мало культурницьке спряму­вання, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно почало набирати політич­ного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росі­ян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування україн­ців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. й виникли народовці, які орієнтувалися на власний народ і виступали за впровадження української мови в літературі. Ліде­рами народовців були В. Барвинський, Ю. Романчук, В. Навроць-кий, О. Огоновський, А. Вахнянин. народовці сповідували прин­цип національного відродження, відстоювали права українського народу на державне життя. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативі у 1864 р. у Львові засновано перший український театр, у 1861 р. — культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1868 р. — «Просвіту». Велике значення для розвитку української мови й літератури ма­ло створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товарист­во ім. Шевченка.

Між двома течіями точилася гостра боротьба. Спочатку біль­ший вплив у суспільстві мали москвофіли, однак із зміцненням української інтелігенції, вже до кінця 70-х років XIX ст. народо­вці стали провідною силою в культурному житті Галичини. Під-

твердженням цього стало, насамперед, остаточне закріплення за

українською мовою статусу літературної.

Наприкінці XIX — початку XX ст. український суспільний рух вступає у новий етап — створення політичних партій, які

у своїх програмах поряд із соціальними ставили й національні вимоги. З огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, в Галичині. У 90-х роках XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії — Націонал-демократична партія, Русько-українська радикальна партія і Українська соціал-демократична партія. У національному питанні партії стояли на спільній платформі — політична самостійність України, як «програма-максимум», а як «програма-мінімум» — вимога об'єднання всіх українських зе­мель в один Коронний край з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламент­ські партії, які мали свої фракції у парламенті.

У Наддніпрянщині першою українською політичною партією стала Революційна українська партія (РУП), створена в 1900 р. у Xаркові на зборах студентських громад. У практичній діяльно­сті руповці відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважа­ли основою української нації. Пізніше з РУП вийшли Народна українська партія на чолі з М. Міхновським і соціал-демокра-тична спілка.

У 1904 р. утворилися партії ліберального напрямку — Демок­ратична (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Ра­дикальна (УРП), очолювана Б. Грінченком і С. Єфремовим. Піз­ніше вони об'єдналися в одну партію — УРДП.

У 1905 р. одну з частин РУП було реорганізовано в Україн­ську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), ліде­рами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. Піс­ля поразки революції 1905—1907 рр., у період реакції деякі з перелічених партій утворили Товариство українських поступо­вців (ТУП), яке діяло напівлегально і стояло на поміркованих позиціях.

На противагу західноукраїнським партіям, наддніпрянські партії не мали спільної політичної платформи. На позиції само­стійності України стояла тільки НУП, а інші — висували гасло автономії України у складі Росії.

Список літератури

Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студ. вузів. — К.: Акаде­мія, 2005. — 687 с.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної українсь­кої нації XIX—XX ст.: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1996. — 360 с.

Історія України / Ю. Зайцев, В. Баран, Я. Грицак та ін. — 2 вид. — Л.: Світ, 2002. — 520 с.

Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / В. Ю. Король (уклад., комент.). — К.: Академія, 2002. — 448 с.

Історія України: Навч. посіб. / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко — К.: Знання-Прес, 2002. — 670 с.

Історія України: навч. посіб. / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гур-жий та ін. — К.: Альтернативи, 002. — 472 с.

Історія України: Xрестоматія: У 2-х ч. / Упор. С. М. Клапчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. — К.: ІЗМН, 1996. — Ч. І. — 372 с. — Ч. ІІ. — 336 с.

Лановик Б. Д. та ін. Історія України: Навч. Посібник для студ. — К.:

Знання, 2000. — 574 с.

Остафійчук В. Ф. Історія України: Сучасне бачення: Навч. посіб­ник. — К.: Знання-Прес, 2002. — 352 с.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчаль­них закладів / За ред. В. І. Танцюри — К.: Академія, 2001. — 488 с.

Субтельний Орест. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1994. — 736 с.