• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЗНОСИНИ ІЗ ЗОВНІШНІМ СВІТОМ (1648 — кінець XVII ст.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Причини, характер і основні етапи визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українська Козацька держава, її виникнення і еволюція.

Розвиток української держави у другій половині XVII ст.

Інкорпорація українських земель Російською імперією.

На основі аналізу становища українського етносу у складі Речі Посполитої, студенти переконуються, що політика польського уряду спричинила різке загострення економічних, релігійних, со­ціальних та етнічних відносин, результатом чого й став вибух національно-визвольної війни (національної революції) під проводом Б. Хмельницького. Основними її причинами стали:

— наступ на права козацтва й небажання надати козацькі пра­ва значній кількості покозачених селян і міщан;

посилення гніту селян і міщан;

незахищеність прав української шляхти від свавілля поль­ських магнатів;

переслідування прав духовенства;

національно-релігійні утиски населення.

Почавшись як станова, суто козацька війна (боротьба козаків за свої права та привілеї), вона поступово охопила всі верстви на­селення України й вилилася у всенародну визвольну війну за волю й незалежність України.

У сучасній історичній літературі не існує єдиної точки зору щодо визначення хронологічних меж визвольної війни. Стосовно початку війни дослідники називають дві дати — січень 1648 р. (обрання Б^мельницького гетьманом на Запорізькій Січі) та кві­тень 1648 р. (безпосередній початок військових дій). Що торка-

ється кінцевої дати, то тут думки вчених значно розходяться.

Єдиним спільним моментом є те, що сучасні українські історики більше не поділяють позиції радянської історіографії, за якою війна закінчувалася в 1654 р. підписанням Переяславської угоди. Ця дата логічно випливала з тенденційного трактування її основ­ної мети — приєднання до Росії.

На сьогодні є кілька варіантів щодо того, які події слід вва­жати кінцем війни. На думку деяких вчених, це Віленська угода 1656 р. між Москвою та Польщею, яка поклала початок практи­ки розв'язання цими державами українського питання без попе­реднього узгодження з Гетьманщиною та без урахування інте­ресів її народу, істеблішменту. Значна частина дослідників вважає, що визвольну війну слід закінчувати 1657 р., бо після смерті Б. Xмельницького змінюється характер війни — з визво­льної вона поступово перетворюється на громадянську. Ряд іс­ториків стоїть на позиції, що війна тягнулася аж до 1676 р., коли були ліквідовані державні інституції в Правобережній Україні і П.Дорошенко склав булаву перед І.Самойловичем, що й озна­менувало поразку національної революції. Гадається, що логіч­нішою, переконливішою за іншу виглядає кінцева грань, пов'язана з 1657 р.

Відсутність єдиної позиції щодо хронологічних рамок виз­вольної війни (революції) зумовила й відмінності у її періоди­зації. Тому в навчальних посібниках студенти зустрінуться з різними варіантами періодизації визвольної війни, в залежнос­ті від вибору критерію — два головних: перебіг військових дій проти Польщі, чи соціально-політичні процеси (зрушення) в Україні.

Значними подіями війни стали перші перемоги козацького війська — на Жовтих Водах, під Корсунем (травень 1648 р.), під Пилявцями (вересень 1648 р.), що відкрило можливість для українського державотворення, а підписання Зборівського дого­вору (серпень 1649 р.) вводило ці процеси в міжнародно-правове русло. При цьому державне будівництво розвивалося поволі, по висхідній лінії — від реалізації ідеї козацької автономії до повно­го відокремлення від Польщі, рішучого усамостійнення.

Проте після поразки під Берестечком (червень 1651 р.) з вини союзника — кримського хана й укладення Білоцерківського до­говору (вересень 1651 р.), Українська держава втратила частину своїх земель і зменшила чисельність армії. Становище України не змінилося й після блискучої перемоги під Батогом (червень 1652 р.). Під Жванцем польський король Ян Казимир у 1653 р. уклав з кримським ханом мир, згідно з яким погодився поверну­тися до умов Зборівського договору, але в таємній угоді дозволив татарам взяти ясир з козацької території.

Порозуміння між Польщею й Кримським ханством, при паси­вності Стамбула (кримський хан був васалом турецького султа­на), ставило Україну в дуже небезпечне становище і змушувало Б. Xмельницького шукати нового союзника. Цим союзником з рештою стає Московське царство. В січні 1654 р. на Переяс­лавській раді було ухвалено приєднання до Московщини. А ос­таточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті).

Цей союзний договір передбачав по суті конфедеративну спі­льність і військовий союз при збереженні певних прав України у міжнародних відносинах, у формуванні політики і веденні еко­номіки своєї держави. Так, українська адміністрація і судочинст­во не підпорядковувались Москві, гетьман і старшина обиралися радою, Україна мала право вести переговори з іншими держава­ми (окрім Польщі й Туреччини), податки надходили до українсь­кої скарбниці, залишалося козацьке військо. Водночас московсь­кий цар мав право тримати в Києві воєводу із залогою, царя були зобов'язані інформувати про закордонні посольства та про вибо­ри нового гетьмана.

Союз з Москвою не був метою національно-визвольної рево­люції, не був втіленням багатовікового прагнення українського народу возз'єднатися з російським, як це кваліфікувалося знач­ною частиною великоросійських та радянських істориків. Це був союз, жорсткодетермінований реальними умовами, коли Україна не мала можливості самостійно протистояти Польщі. Б. Xмель-

ницький розрахував завдяки допомозі православної Московщини остаточно позбутися впливу Польщі і йти до власної мети — не­залежної держави.

Процес розбудови цієї держави з самого початку зазнав знач­ного впливу козацьких традицій. Практично за основу був взятий державно-політичний устрій Запорізької Січі. Територія України була поділена на полки та сотні. Керівництво державою здійсню­вали вибраний гетьман і старшина (назва старшинських посад співпадала з відповідними назвами у Запорізькій Січі).

Головним органом влади вважалася загальна Козацька Рада. Проте, скоро стало зрозумілим, що організаційні форми, які себе виправдали серед нечисленного козацького населення, виявилися малоефективними у масштабах великої країни. Насамперед, це торкалось головного органу влади — Ради. її функції дуже скоро перейшли до Ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й вона не мала повної за­конодавчої компетенції і була лише дорадчим органом — остан­нє слово лишалося за гетьманом.

Однак, зберегти в повній мірі здобутки визвольної війни не вдалося. Після смерті Б. Xмельницького в Україні розпочинаєть­ся так званий період «Руїни», це період руйнації основних засад української державності. Основними ознаками цього періоду були:

послаблення влади гетьмана; поділ території України на Лівобережну та Правобережну на чолі з окремими гетьманами;

боротьба різних політичних угруповань за владу, що фак­тично переросла у громадянську війну;

намагання іноземних держав оволодіти українськими зем-

лями;

— економічний занепад, спустошення значних територій.

Юридично поділ українських земель під час «Руїни» закріп­лювався Віленською угодою (1656), Андрусівським договором (1667), Бахчисарайським договором (1681), «Вічним миром»

(1686).

Внаслідок останньої міжнародної угоди Україна остаточно була поділена між Московщиною та Польщею. У більш сприят­ливих політичних і економічних умовах опинилося Лівобережжя, що знаходилося під протекторатом Москви і зберегло свій авто­номний устрій (дістало назву Гетьманщина). Але це був тимча­совий виграш, оскільки в плани російського уряду не входило збереження будь-якої політичної незалежності України. Вже на­прикінці Xyil ст. чітко позначилися основні напрямки російської політики щодо України — поступове обмеження автономних прав, втручання в економічну та фінансову сфери, що у кінцево­му рахунку мало привести до повної її інкорпорації.

Ці процеси особливо посилилися після приходу до влади в Ро­сії Петра І, а після придушення невдалої спроби І. Мазепи у 1708—1709 рр. відстояти автономію набрали нищівного характе­ру і значних масштабів. Петром i були істотно обмежені права і повноваження гетьмана, майже повністю ліквідована українська адміністрація, зруйнована і заборонена Запорізька Січ. А після переможного закінчення Північної війни була створена Малоро­сійська колегія для управління Україною, вперше скасована по­сада гетьмана.

Наступні десятиліття Xyill ст. були позначені, з одного боку, подальшим прагненням російського уряду підпорядкувати собі Україну, а, з іншого, — намаганням української старшини від­стояти права Гетьманщини. У цей час двічі вдавалося відновити гетьманство, повернути деякі автономні права. Але вцілому, пов­нота автономії Гетьманщини залежала вже не стільки від її внут­рішньої сили, скільки від особистої прихильності того чи іншого російського монарха.

Справу нищення Гетьманщини закінчила Катерина ІІ. У 1764 р. востаннє скасовується посада гетьмана, у 1775 р. знищу­ється Запорізька Січ (Нова Січ), у 1781 р. — ліквідовується пол-ково-сотенний адміністративний устрій і замінюється на російсь­кий зразок (поділ на губернії та генерал-губернаторства), у 1783 р. — вдруге проходить закріпачення селян. Внаслідок всіх цих заходів Україна остаточно втрачає свій автономний статус і перетворюється на звичайну провінцію Російської імперії.

Список літератури

Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969.

Бжеський Р. Переяславська умова в планах Б. Xмельницького та «Переяславська легенда». — Торонто, 1954.

Боплан Гійом. Опис України. Меріме Проспер. Українські козаки. Б. Xмельницький. — Львів, 1990.

Борисенко В. И. Соціально-економічний розвиток Лівобережої України в другій половині XVII ст. — К., 1986.

Борщак І. Мазепа, Орлик, Войнаровський. — Львів, 1991.

Вивід прав України, Збірник документів і матеріалів. — Львів, 1991.

Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст. Збірник документів. — К.,

1970.

Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734—1775. — К., 1961.

Грабовецький В. В. Антифеодальна боротьба карпатського оприш-ківства у XVI—XIX ст. Львів, 1966.

Документи Б. Xмельницького. — К., 1961.

Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобереж­ної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

Запорожці. До історії козацької культури. — К., 1993.

Історія Русів. Український переклад I. Драча. — К., 1961.

Крип'якевич І. П. Б. Xмельницький. — Львів, 1990.

Липинський В. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. — Філадельфія, 1991.

Літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки. — К., 1992.

Літопис Самійла Величка. — К., 1991. — Т. 1 — 2.

Літопис Самовидця. — К., 1971.

Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20—60-х рр. — К., 1965. Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII —

60-х годов XVIII вв. — К., 1971.

Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К., 1992.

Нічик В. Юрій Немирович та його ідеї // Слово. — 1991. — № 8.

Олійник О. Л. Ще раз про причини ліквідації Запорізької Січі // Укр. іст. журнал. — 1990. — № 2.

Пріцак О. П. Орлик, його Конституція і бачення проблеми тогочас­ної України // Дзвін. — 1990. — № 2.

Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. —Львів, 1992.

Сергіенко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці

XVII — на початку XVIII ст. — К., 1963.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Xмельницький. — К., 1993.

Шевальє П'єр. Історія війни крзаків проти Польщі: 3 розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію... / Перекл. з фр. Ю. І. Назаренка — К., 1993.

Причини, характер і основні етапи визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українська Козацька держава, її виникнення і еволюція.

Розвиток української держави у другій половині XVII ст.

Інкорпорація українських земель Російською імперією.

На основі аналізу становища українського етносу у складі Речі Посполитої, студенти переконуються, що політика польського уряду спричинила різке загострення економічних, релігійних, со­ціальних та етнічних відносин, результатом чого й став вибух національно-визвольної війни (національної революції) під проводом Б. Хмельницького. Основними її причинами стали:

— наступ на права козацтва й небажання надати козацькі пра­ва значній кількості покозачених селян і міщан;

посилення гніту селян і міщан;

незахищеність прав української шляхти від свавілля поль­ських магнатів;

переслідування прав духовенства;

національно-релігійні утиски населення.

Почавшись як станова, суто козацька війна (боротьба козаків за свої права та привілеї), вона поступово охопила всі верстви на­селення України й вилилася у всенародну визвольну війну за волю й незалежність України.

У сучасній історичній літературі не існує єдиної точки зору щодо визначення хронологічних меж визвольної війни. Стосовно початку війни дослідники називають дві дати — січень 1648 р. (обрання Б^мельницького гетьманом на Запорізькій Січі) та кві­тень 1648 р. (безпосередній початок військових дій). Що торка-

ється кінцевої дати, то тут думки вчених значно розходяться.

Єдиним спільним моментом є те, що сучасні українські історики більше не поділяють позиції радянської історіографії, за якою війна закінчувалася в 1654 р. підписанням Переяславської угоди. Ця дата логічно випливала з тенденційного трактування її основ­ної мети — приєднання до Росії.

На сьогодні є кілька варіантів щодо того, які події слід вва­жати кінцем війни. На думку деяких вчених, це Віленська угода 1656 р. між Москвою та Польщею, яка поклала початок практи­ки розв'язання цими державами українського питання без попе­реднього узгодження з Гетьманщиною та без урахування інте­ресів її народу, істеблішменту. Значна частина дослідників вважає, що визвольну війну слід закінчувати 1657 р., бо після смерті Б. Xмельницького змінюється характер війни — з визво­льної вона поступово перетворюється на громадянську. Ряд іс­ториків стоїть на позиції, що війна тягнулася аж до 1676 р., коли були ліквідовані державні інституції в Правобережній Україні і П.Дорошенко склав булаву перед І.Самойловичем, що й озна­менувало поразку національної революції. Гадається, що логіч­нішою, переконливішою за іншу виглядає кінцева грань, пов'язана з 1657 р.

Відсутність єдиної позиції щодо хронологічних рамок виз­вольної війни (революції) зумовила й відмінності у її періоди­зації. Тому в навчальних посібниках студенти зустрінуться з різними варіантами періодизації визвольної війни, в залежнос­ті від вибору критерію — два головних: перебіг військових дій проти Польщі, чи соціально-політичні процеси (зрушення) в Україні.

Значними подіями війни стали перші перемоги козацького війська — на Жовтих Водах, під Корсунем (травень 1648 р.), під Пилявцями (вересень 1648 р.), що відкрило можливість для українського державотворення, а підписання Зборівського дого­вору (серпень 1649 р.) вводило ці процеси в міжнародно-правове русло. При цьому державне будівництво розвивалося поволі, по висхідній лінії — від реалізації ідеї козацької автономії до повно­го відокремлення від Польщі, рішучого усамостійнення.

Проте після поразки під Берестечком (червень 1651 р.) з вини союзника — кримського хана й укладення Білоцерківського до­говору (вересень 1651 р.), Українська держава втратила частину своїх земель і зменшила чисельність армії. Становище України не змінилося й після блискучої перемоги під Батогом (червень 1652 р.). Під Жванцем польський король Ян Казимир у 1653 р. уклав з кримським ханом мир, згідно з яким погодився поверну­тися до умов Зборівського договору, але в таємній угоді дозволив татарам взяти ясир з козацької території.

Порозуміння між Польщею й Кримським ханством, при паси­вності Стамбула (кримський хан був васалом турецького султа­на), ставило Україну в дуже небезпечне становище і змушувало Б. Xмельницького шукати нового союзника. Цим союзником з рештою стає Московське царство. В січні 1654 р. на Переяс­лавській раді було ухвалено приєднання до Московщини. А ос­таточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті).

Цей союзний договір передбачав по суті конфедеративну спі­льність і військовий союз при збереженні певних прав України у міжнародних відносинах, у формуванні політики і веденні еко­номіки своєї держави. Так, українська адміністрація і судочинст­во не підпорядковувались Москві, гетьман і старшина обиралися радою, Україна мала право вести переговори з іншими держава­ми (окрім Польщі й Туреччини), податки надходили до українсь­кої скарбниці, залишалося козацьке військо. Водночас московсь­кий цар мав право тримати в Києві воєводу із залогою, царя були зобов'язані інформувати про закордонні посольства та про вибо­ри нового гетьмана.

Союз з Москвою не був метою національно-визвольної рево­люції, не був втіленням багатовікового прагнення українського народу возз'єднатися з російським, як це кваліфікувалося знач­ною частиною великоросійських та радянських істориків. Це був союз, жорсткодетермінований реальними умовами, коли Україна не мала можливості самостійно протистояти Польщі. Б. Xмель-

ницький розрахував завдяки допомозі православної Московщини остаточно позбутися впливу Польщі і йти до власної мети — не­залежної держави.

Процес розбудови цієї держави з самого початку зазнав знач­ного впливу козацьких традицій. Практично за основу був взятий державно-політичний устрій Запорізької Січі. Територія України була поділена на полки та сотні. Керівництво державою здійсню­вали вибраний гетьман і старшина (назва старшинських посад співпадала з відповідними назвами у Запорізькій Січі).

Головним органом влади вважалася загальна Козацька Рада. Проте, скоро стало зрозумілим, що організаційні форми, які себе виправдали серед нечисленного козацького населення, виявилися малоефективними у масштабах великої країни. Насамперед, це торкалось головного органу влади — Ради. її функції дуже скоро перейшли до Ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й вона не мала повної за­конодавчої компетенції і була лише дорадчим органом — остан­нє слово лишалося за гетьманом.

Однак, зберегти в повній мірі здобутки визвольної війни не вдалося. Після смерті Б. Xмельницького в Україні розпочинаєть­ся так званий період «Руїни», це період руйнації основних засад української державності. Основними ознаками цього періоду були:

послаблення влади гетьмана; поділ території України на Лівобережну та Правобережну на чолі з окремими гетьманами;

боротьба різних політичних угруповань за владу, що фак­тично переросла у громадянську війну;

намагання іноземних держав оволодіти українськими зем-

лями;

— економічний занепад, спустошення значних територій.

Юридично поділ українських земель під час «Руїни» закріп­лювався Віленською угодою (1656), Андрусівським договором (1667), Бахчисарайським договором (1681), «Вічним миром»

(1686).

Внаслідок останньої міжнародної угоди Україна остаточно була поділена між Московщиною та Польщею. У більш сприят­ливих політичних і економічних умовах опинилося Лівобережжя, що знаходилося під протекторатом Москви і зберегло свій авто­номний устрій (дістало назву Гетьманщина). Але це був тимча­совий виграш, оскільки в плани російського уряду не входило збереження будь-якої політичної незалежності України. Вже на­прикінці Xyil ст. чітко позначилися основні напрямки російської політики щодо України — поступове обмеження автономних прав, втручання в економічну та фінансову сфери, що у кінцево­му рахунку мало привести до повної її інкорпорації.

Ці процеси особливо посилилися після приходу до влади в Ро­сії Петра І, а після придушення невдалої спроби І. Мазепи у 1708—1709 рр. відстояти автономію набрали нищівного характе­ру і значних масштабів. Петром i були істотно обмежені права і повноваження гетьмана, майже повністю ліквідована українська адміністрація, зруйнована і заборонена Запорізька Січ. А після переможного закінчення Північної війни була створена Малоро­сійська колегія для управління Україною, вперше скасована по­сада гетьмана.

Наступні десятиліття Xyill ст. були позначені, з одного боку, подальшим прагненням російського уряду підпорядкувати собі Україну, а, з іншого, — намаганням української старшини від­стояти права Гетьманщини. У цей час двічі вдавалося відновити гетьманство, повернути деякі автономні права. Але вцілому, пов­нота автономії Гетьманщини залежала вже не стільки від її внут­рішньої сили, скільки від особистої прихильності того чи іншого російського монарха.

Справу нищення Гетьманщини закінчила Катерина ІІ. У 1764 р. востаннє скасовується посада гетьмана, у 1775 р. знищу­ється Запорізька Січ (Нова Січ), у 1781 р. — ліквідовується пол-ково-сотенний адміністративний устрій і замінюється на російсь­кий зразок (поділ на губернії та генерал-губернаторства), у 1783 р. — вдруге проходить закріпачення селян. Внаслідок всіх цих заходів Україна остаточно втрачає свій автономний статус і перетворюється на звичайну провінцію Російської імперії.

Список літератури

Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969.

Бжеський Р. Переяславська умова в планах Б. Xмельницького та «Переяславська легенда». — Торонто, 1954.

Боплан Гійом. Опис України. Меріме Проспер. Українські козаки. Б. Xмельницький. — Львів, 1990.

Борисенко В. И. Соціально-економічний розвиток Лівобережої України в другій половині XVII ст. — К., 1986.

Борщак І. Мазепа, Орлик, Войнаровський. — Львів, 1991.

Вивід прав України, Збірник документів і матеріалів. — Львів, 1991.

Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст. Збірник документів. — К.,

1970.

Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734—1775. — К., 1961.

Грабовецький В. В. Антифеодальна боротьба карпатського оприш-ківства у XVI—XIX ст. Львів, 1966.

Документи Б. Xмельницького. — К., 1961.

Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобереж­ної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

Запорожці. До історії козацької культури. — К., 1993.

Історія Русів. Український переклад I. Драча. — К., 1961.

Крип'якевич І. П. Б. Xмельницький. — Львів, 1990.

Липинський В. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. — Філадельфія, 1991.

Літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки. — К., 1992.

Літопис Самійла Величка. — К., 1991. — Т. 1 — 2.

Літопис Самовидця. — К., 1971.

Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20—60-х рр. — К., 1965. Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII —

60-х годов XVIII вв. — К., 1971.

Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К., 1992.

Нічик В. Юрій Немирович та його ідеї // Слово. — 1991. — № 8.

Олійник О. Л. Ще раз про причини ліквідації Запорізької Січі // Укр. іст. журнал. — 1990. — № 2.

Пріцак О. П. Орлик, його Конституція і бачення проблеми тогочас­ної України // Дзвін. — 1990. — № 2.

Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. —Львів, 1992.

Сергіенко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці

XVII — на початку XVIII ст. — К., 1963.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Xмельницький. — К., 1993.

Шевальє П'єр. Історія війни крзаків проти Польщі: 3 розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію... / Перекл. з фр. Ю. І. Назаренка — К., 1993.