• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (XIV — перша половина XVII ст.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Занепад Галицько-Волинської держави та боротьба за її землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.

Русько-литовський період. Устрій та побут українських земель у складі Великого Литовського князівства.

Доба Речі Посполитої.

Виникнення козацтва та його розвиток.

Вивчаючи дану тему, студенти мають вирізняти два періоди перебування українських земель у складі сусідніх держав — Ве­ликого Литовського князівства (сер. XIV — сер. XVI ст.) та Речі Посполитої (сер. XVI — сер. XVII ст.). Окремою яскравою сторінкою історії цих часів є феномен козацтва й виникнення За­порізької Січі.

Після смерті Юрія-Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава. Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою, Московщиною, які саме переживали період піднесення.

Однак основними претендентами на Галицько-Волинські зем­лі в середині XIV ст. були Литва та Польща. Литовському кня­зю Гедиміну вдалося посадити на Волині свого сина Любарта, який номінально вважався галицько-волинським князем. В той же час польський король Казимир III розпочав завойовницькі походи проти Галичини. Після другої спроби у 1349 р. він захо­пив її. У 1351—1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За пермир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, а Волинь і Берестейська земля — під владою Литви.

Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літерату­рі Русько-литовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. З огляду на

це сучасні історики виділяють всередині Русько-Литовського пе­ріоду окремі етапи:

I           етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340— 1363 рр.).

Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «за­воювання» (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше нази­вають «проникнення», «включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося перева­жно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київсь­кої Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки по­лягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.

Внаслідок перемоги об'єднаних українсько-литовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.

II         етап — «обрусіння» литовських правителів (1362—
1385 рр.).

Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої полі­тичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимі­льовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу — «обрусін­ня» або «ослов'янення» литовської правлячої верхівки, насам­перед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом «Ми старовини не чіпаємо, новини не вводи­мо». Литовська держава фактично формувалася за зразком Ки­ївської Русі. Залишився традиційний адміністративно-територі­альний поділ на князівства та землі; збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюрикови-чів поступилася литовській династії Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залишилась «руська мова». Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні подат­кової системи тощо. З огляду на це створювалася ілюзія продо­вження давньоруської держави.

Та насправді Литва суттєво відрізнялася за своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувала­ся у руках великого литовського князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Держа­вний лад Литви був більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно пов'язувалася з військовою службою, що давало можливість ве­ликому князю утримувати потужні збройні сили й вільно розпо­ряджатися всіма матеріальними ресурсами держави.

III — втрата українськими землями залишків автономії

(1385—1480 рр.).

Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньо­політичному становищі — існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні — Ягайло одружувався з польською коро­левою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовсь­ка та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу влас­ній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутріш­ньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польсь­ких інтересів.

Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше пе­ребування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, мак­симально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства, починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівс­тва. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.

Вплив на литовсько-українські стосунки мала й Городельсь-ка унія 1413 р., яка обмежувала участь православних у держав­ному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської

шляхти.

Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — по­ряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині).

IV — посилення литовсько-московської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480—1569 рр.).

Наприкінці XV ст. у Литви в боротьбі за впливи на українські землі з'являється серйозний суперник в обличчі Московщини. Звільнившись у 1480 р. від Золотої Орди, Московське князівство стає центром об'єднання північно-руських земель і проголошує себе продовжувачем традицій Київської Русі, захисником право­слав'я (Москва — третій Рим). На фоні непопулярної литовської політики в українських землях посилюються промосковські на­строї. Зокрема, це виявляється у добровільному переході під вла­ду Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі: Болєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі); в організації змов і повстань (1481 р. — змова Оле-льковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. — антилитовське повстання М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселеннях селян на територію Мо­сковщини. Литва була безсила хоч якось запобігти цим процесам.

Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими ко­ристувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї унії Литва та Польща об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана дер­жава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину гро­шову одиницю. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберіга­ло автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які раніше належали литовцям, пере­ходили під владу Польської корони.

Таким чином, з підписанням Люблінської унії завершився Ру­сько-литовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.

Розглядаючи цей період української історії студенти мають зрозуміти, що польське проникнення в українські землі суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу Польща одразу поклала тотальну католізацію, полонізацію, коло­нізацію краю. Підвалини такої політики заклав ще Казимир III, приєднавши у 1349 р. Галичину. Спочатку його політика була досить обережною — залишилися назва «Королівство Русі» та деякі форми місцевої влади. Але водночас галицьке боярство по­ступово зміщувалося з адміністративних посад і замінювалося польськими намісниками, українські землі широко роздавалися польській шляхті, протегувалася польська та німецька торгівля, підтримувалися місії франкісканців і домініканців. Наступники Казимира діяли ще наполегливіше — проводилося насильницьке окатоличення населення, обмеження політичних і економічних прав галицької верхівки. Після підписання Люблінської унії ця політика поширюється на всю Україну. З огляду на це, в науковій літературі політика Польщі щодо українських земель позначаєть­ся терміном «експансія», бо її метою було не тільки приєднати ці землі, а й змінити існуючий лад на свій зразок.

Передусім були знищені рештки українських державних тра­дицій. Скасовується українське право, запроваджуються польські суди й уряди, польський адміністративний поділ. «Руська мова» перестає бути державною, її поволі витіснили польська та латин­ська. У результаті прийняття ряду польських урядових законів більшість українських селян до середини XVI ст. стали кріпаками при фільварках. Крім того, значно посилюється релігійний гніт, особливо після Брестської церковної унії 1596 р.

У ці ж бездержавні часи українське Закарпаття було захоп­лене Угорщиною (після її розпаду в 1543 р. західна частина За­карпаття підпадає під владу австрійських Габсбургів, а східна — відійшла до складу Трансільванії), Буковину захоплюють Мол­давія і Туреччина, а частину Чернігово-Сіверщини — Мос­ковська держава. Водночас в степовому Криму і Причорномор'ї на руїнах Золотої Орди утворилася нова держава — Кримське ханство, звідки здійснюються постійні напади на українські зем­лі. У причорноморських містах утверджується Туреччина, яка у 1453 р. завоювала Візантію. Таким чином, на карту було постав­лено саме існування українського народу.

Проте сила народу була нездоланною і проявилася в утворенні козацтва як масового явища з кінця XV ст. Термін «козак» згадується в джерелах ще 1240 р. і означає тюркськими мовами «одинокий», «схильний до розбою», половецькою — «страж».

Аналіз різних варіантів приводить до визначення як «воїн-одинак». Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих не­зайнятих земель, що чекали на колонізацію (освоєння) зростаю­чою людністю Великого князівства Литовського. Також до при­чин виникнення козацтва слід віднести й посилення феодально-кріпосницького гніту з боку магнатів, що примушувало селян і міщан шукати кращої долі на неосяжних степових просторах. Сучасні дослідники умовно виділяють три стадії розвитку

козацтва:

Перша — кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури й організації. З огляду на це, маємо небагато достовірних згадок про нього. Навіть перша спроба його організації — заснування Д. Вишневецьким (Бай­дою) Січі в 1552—1558 рр., оповита напівлегендарними сюжетами.

Друга — 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, формуються його організаційні структури та різнови­ди. У цілому в цей період склалось три чітко не розмежовані ка­тегорії козаків — запорожці, що жили поза межами Речі Поспо­литої на Запорізькій Січі, яка стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм; заможні реєстрові козаки, що стояли на службі польського короля і були єдиною визнаною законом категорією козацтва; та величезна бі­льшість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу з боку польського уряду. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої був досить легким.

Третя — перша половина XVII ст. Протягом цього часу ко­зацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка виступила на захист інтересів українського народу, виявилася могутнім джерелом його державотворчої енергії, стала ядром бо­ротьби за національне визволення, навколо якого групувалися всі інші політичні сили суспільства. На міжнародній арені козаки уо­собили захист християнського світу від мусульманської загрози, сформувалися у важливий політичний чинник на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Список літератури

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. Апанович О. М. Розповіді про запорізьких козаків. — К., 1991.

Голобуцъкий В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.

Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. — Львів, 1997.

Котляр М. Ф. Галицька Русь в другій половині XIV — першій чвер­ті XV ст. — К., 1978.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—XVIII ст.: кордони воєводств у світлі джерел. — К., 1993.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

Марочкін В. Антифеодальний визвольний рух в Україні в першій

чверті XVII ст. — К., 1989.

Нічик Б. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і рефор­маційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст.). — К., 1990.

Пашук А. І. Іван Вишенський — мислитель і борець. — Львів, 1990.

Шабулъдо Д. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого кня­жества Литовского. — М., 1987.

Яворнщъкий Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — Львів, 1990—1992.

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.

Занепад Галицько-Волинської держави та боротьба за її землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.

Русько-литовський період. Устрій та побут українських земель у складі Великого Литовського князівства.

Доба Речі Посполитої.

Виникнення козацтва та його розвиток.

Вивчаючи дану тему, студенти мають вирізняти два періоди перебування українських земель у складі сусідніх держав — Ве­ликого Литовського князівства (сер. XIV — сер. XVI ст.) та Речі Посполитої (сер. XVI — сер. XVII ст.). Окремою яскравою сторінкою історії цих часів є феномен козацтва й виникнення За­порізької Січі.

Після смерті Юрія-Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава. Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою, Московщиною, які саме переживали період піднесення.

Однак основними претендентами на Галицько-Волинські зем­лі в середині XIV ст. були Литва та Польща. Литовському кня­зю Гедиміну вдалося посадити на Волині свого сина Любарта, який номінально вважався галицько-волинським князем. В той же час польський король Казимир III розпочав завойовницькі походи проти Галичини. Після другої спроби у 1349 р. він захо­пив її. У 1351—1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За пермир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, а Волинь і Берестейська земля — під владою Литви.

Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літерату­рі Русько-литовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. З огляду на

це сучасні історики виділяють всередині Русько-Литовського пе­ріоду окремі етапи:

I           етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340— 1363 рр.).

Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «за­воювання» (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше нази­вають «проникнення», «включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося перева­жно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київсь­кої Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки по­лягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.

Внаслідок перемоги об'єднаних українсько-литовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.

II         етап — «обрусіння» литовських правителів (1362—
1385 рр.).

Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої полі­тичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимі­льовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу — «обрусін­ня» або «ослов'янення» литовської правлячої верхівки, насам­перед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом «Ми старовини не чіпаємо, новини не вводи­мо». Литовська держава фактично формувалася за зразком Ки­ївської Русі. Залишився традиційний адміністративно-територі­альний поділ на князівства та землі; збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюрикови-чів поступилася литовській династії Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залишилась «руська мова». Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні подат­кової системи тощо. З огляду на це створювалася ілюзія продо­вження давньоруської держави.

Та насправді Литва суттєво відрізнялася за своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувала­ся у руках великого литовського князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Держа­вний лад Литви був більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно пов'язувалася з військовою службою, що давало можливість ве­ликому князю утримувати потужні збройні сили й вільно розпо­ряджатися всіма матеріальними ресурсами держави.

III — втрата українськими землями залишків автономії

(1385—1480 рр.).

Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньо­політичному становищі — існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні — Ягайло одружувався з польською коро­левою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовсь­ка та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу влас­ній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутріш­ньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польсь­ких інтересів.

Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше пе­ребування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, мак­симально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства, починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівс­тва. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.

Вплив на литовсько-українські стосунки мала й Городельсь-ка унія 1413 р., яка обмежувала участь православних у держав­ному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської

шляхти.

Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — по­ряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині).

IV — посилення литовсько-московської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480—1569 рр.).

Наприкінці XV ст. у Литви в боротьбі за впливи на українські землі з'являється серйозний суперник в обличчі Московщини. Звільнившись у 1480 р. від Золотої Орди, Московське князівство стає центром об'єднання північно-руських земель і проголошує себе продовжувачем традицій Київської Русі, захисником право­слав'я (Москва — третій Рим). На фоні непопулярної литовської політики в українських землях посилюються промосковські на­строї. Зокрема, це виявляється у добровільному переході під вла­ду Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі: Болєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі); в організації змов і повстань (1481 р. — змова Оле-льковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. — антилитовське повстання М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселеннях селян на територію Мо­сковщини. Литва була безсила хоч якось запобігти цим процесам.

Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими ко­ристувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї унії Литва та Польща об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана дер­жава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину гро­шову одиницю. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберіга­ло автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які раніше належали литовцям, пере­ходили під владу Польської корони.

Таким чином, з підписанням Люблінської унії завершився Ру­сько-литовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.

Розглядаючи цей період української історії студенти мають зрозуміти, що польське проникнення в українські землі суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу Польща одразу поклала тотальну католізацію, полонізацію, коло­нізацію краю. Підвалини такої політики заклав ще Казимир III, приєднавши у 1349 р. Галичину. Спочатку його політика була досить обережною — залишилися назва «Королівство Русі» та деякі форми місцевої влади. Але водночас галицьке боярство по­ступово зміщувалося з адміністративних посад і замінювалося польськими намісниками, українські землі широко роздавалися польській шляхті, протегувалася польська та німецька торгівля, підтримувалися місії франкісканців і домініканців. Наступники Казимира діяли ще наполегливіше — проводилося насильницьке окатоличення населення, обмеження політичних і економічних прав галицької верхівки. Після підписання Люблінської унії ця політика поширюється на всю Україну. З огляду на це, в науковій літературі політика Польщі щодо українських земель позначаєть­ся терміном «експансія», бо її метою було не тільки приєднати ці землі, а й змінити існуючий лад на свій зразок.

Передусім були знищені рештки українських державних тра­дицій. Скасовується українське право, запроваджуються польські суди й уряди, польський адміністративний поділ. «Руська мова» перестає бути державною, її поволі витіснили польська та латин­ська. У результаті прийняття ряду польських урядових законів більшість українських селян до середини XVI ст. стали кріпаками при фільварках. Крім того, значно посилюється релігійний гніт, особливо після Брестської церковної унії 1596 р.

У ці ж бездержавні часи українське Закарпаття було захоп­лене Угорщиною (після її розпаду в 1543 р. західна частина За­карпаття підпадає під владу австрійських Габсбургів, а східна — відійшла до складу Трансільванії), Буковину захоплюють Мол­давія і Туреччина, а частину Чернігово-Сіверщини — Мос­ковська держава. Водночас в степовому Криму і Причорномор'ї на руїнах Золотої Орди утворилася нова держава — Кримське ханство, звідки здійснюються постійні напади на українські зем­лі. У причорноморських містах утверджується Туреччина, яка у 1453 р. завоювала Візантію. Таким чином, на карту було постав­лено саме існування українського народу.

Проте сила народу була нездоланною і проявилася в утворенні козацтва як масового явища з кінця XV ст. Термін «козак» згадується в джерелах ще 1240 р. і означає тюркськими мовами «одинокий», «схильний до розбою», половецькою — «страж».

Аналіз різних варіантів приводить до визначення як «воїн-одинак». Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих не­зайнятих земель, що чекали на колонізацію (освоєння) зростаю­чою людністю Великого князівства Литовського. Також до при­чин виникнення козацтва слід віднести й посилення феодально-кріпосницького гніту з боку магнатів, що примушувало селян і міщан шукати кращої долі на неосяжних степових просторах. Сучасні дослідники умовно виділяють три стадії розвитку

козацтва:

Перша — кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури й організації. З огляду на це, маємо небагато достовірних згадок про нього. Навіть перша спроба його організації — заснування Д. Вишневецьким (Бай­дою) Січі в 1552—1558 рр., оповита напівлегендарними сюжетами.

Друга — 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, формуються його організаційні структури та різнови­ди. У цілому в цей період склалось три чітко не розмежовані ка­тегорії козаків — запорожці, що жили поза межами Речі Поспо­литої на Запорізькій Січі, яка стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм; заможні реєстрові козаки, що стояли на службі польського короля і були єдиною визнаною законом категорією козацтва; та величезна бі­льшість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу з боку польського уряду. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої був досить легким.

Третя — перша половина XVII ст. Протягом цього часу ко­зацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка виступила на захист інтересів українського народу, виявилася могутнім джерелом його державотворчої енергії, стала ядром бо­ротьби за національне визволення, навколо якого групувалися всі інші політичні сили суспільства. На міжнародній арені козаки уо­собили захист християнського світу від мусульманської загрози, сформувалися у важливий політичний чинник на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Список літератури

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. Апанович О. М. Розповіді про запорізьких козаків. — К., 1991.

Голобуцъкий В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.

Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. — Львів, 1997.

Котляр М. Ф. Галицька Русь в другій половині XIV — першій чвер­ті XV ст. — К., 1978.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—XVIII ст.: кордони воєводств у світлі джерел. — К., 1993.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

Марочкін В. Антифеодальний визвольний рух в Україні в першій

чверті XVII ст. — К., 1989.

Нічик Б. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і рефор­маційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст.). — К., 1990.

Пашук А. І. Іван Вишенський — мислитель і борець. — Львів, 1990.

Шабулъдо Д. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого кня­жества Литовского. — М., 1987.

Яворнщъкий Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — Львів, 1990—1992.

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.