• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

КНЯЖА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Передумови створення Київської Русі. Етапи розвитку.

Політичний устрій, економічні відносини, соціальний склад населення Київської Русі.

Причини занепаду та розпаду Київської держави.

Галицько-Волинське князівство — спадкоємець Київ­ської Русі.

Починаючи розгляд даної теми потрібно підкреслити, що ви­токи давньоруської державності губляться у далекій історії схід­ного слов'янства. У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Гльмень на півночі й майже до Чорного моря на півдні. !сторичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали літописні поляни. Східними сусідами полян були сіверяни, далі знаходилися землі радими­чів, в'ятичів. На захід від полян розміщувалися древляни, дре­говичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен ся­гали Прикарпаття, де мешкали хорвати, і ріки Західний Буг, вздовж течії якої тягнулися землі дулібів. Північну групу слов'янських племен становили кривичі, полочани і словени новгородські. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє По­волжя, простори Валдая, побережжя Західної Двіни та басейну Тльменя й Чудського озера. У межиріччі Дністра і Дунаю у пів­денно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких — на схід від Дністра — були уличі.

Головною формою суспільної організації східних слов'ян на­передодні утворення Київської держави були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етніч­ною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності.

Перший етап утворення східнослов'янської держави відно­ситься до середини I тис. н.е., а можливо й до більш раннього часу. Він збігається з тим періодом, коли одна з груп східно­слов'янських племен, відома в джерелах під назвою антів, створила своє політичне об'єднання — Антський союз, яке ві­діграло важливу роль в історії Східної та Південно-Східної Єв­ропи. Це об'єднання було ще не досить тривке і в VII ст., як за­значалося вище, розпалося під ударами аварів. Але воно відіграло значну роль в історичній долі східних слов'ян, у скла­данні їх державності.

Дальші етапи історії східнослов'янської державності відобра­жені в наших джерелах недостатньо. Очевидно, після розпаду антського об'єднання, а можливо й поряд з ним, у різних части­нах східнослов'янської території виникали інші об'єднання або державні утворення. Спираючись на свідчення арабського гео­графа аль-Балхі (850—934), ряд істориків вважає, що напередодні утворення Київської держави на її території існувало три полі­тичних об'єднання — Куябія, Славія і Артанія. Перше було об'єднанням придніпровських слов'ян із центром у Києві (по арабські Куяба). Друге — об'єднання новгородських слов'ян, які і в літопису називалися словенами. Можливо у цьому випадку мова йде про ширше об'єднання, на чолі якого стояли новгород­ські слов'яни. Визначити третє з цих об'єднань важче через недо­статню ясність самого джерела. Більшість дослідників вважає, що Артанія знаходилася в Приазов'ї і Причономор'ї, де пізніше було Тмутараканське князівство епохи Київської Русі. Дехто з істори­ків взагалі не поділяє думки щодо можливого існування подібно­го об'єднання.

Суспільно-політичний устрій цих об'єднань набував характе­рних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — во­єнній демократії. Спочатку верховним органом племінного само­управління було віче. Подальший розвиток родоплемінної органі­зації обумовлював появу спочатку виборної, а пізніше — спадко­вої князівської влади, що ставала вищим виконавчим органом племінного управління. У сферу її компетенції входили керівни­цтво фінансами, судові і релігійні функції.

Проведені дослідження дають підставу стверджувати, що вну­трішня соціально-економічна еволюція східних слов'ян, зокрема, досягнутий ними на цьому етапі рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зу­мовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньокласової держави.

Наступним кроком на шляху утворення Київської держави можна вважати виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов'янських земель у Півні­чній Русі увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як сповіщається в літописі, під 859 р. змушені були платити данину варягам, які приходили за нею із-за моря. Варяги не мали тут постійних пунктів представ­ництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». Згідно з оповіддю літописця, 862 р. населення земель північноруської конфедерації відмовило ва­рягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за мо­ре. Однак, звільнившись від зовнішньої експансії, ці племена стали ворогувати між собою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, вирішили по­шукати собі володаря на стороні. Так на новгородському кня­зівському столі утвердилася варязька правляча династія на чолі з князем Рюриком.

Ця літописна розповідь довгий час була головним аргументом для тверджень істориків-норманистів про норманське походжен­ня давньоруської правлячої династії, а відтак і державності. Не заперечуючи факт запрошення у Новгород князя Рюрика, заува­жимо, що ця подія була наслідком внутрішнього суспільно-політичного розвитку конфедерації північноруських земель, на службу до якої він був поставлений. За часів раннього середньо­віччя найманці-варяги залучалися на державну службу в багатьох країнах тогочасної Європи. До того ж питання про етнічне походження Рюрика остаточно не з'ясовано. Не виключно, як вважає відомий дослідник Толочко П. П., що він міг бути із північно-західнослов'янського міста Реріка, від якого і отримав своє ім'я.

Виникнення ранньодержавного об'єднання у дніпровських слов'ян відбувалося в інших історичних умовах. Область Серед­нього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму соціально-економічному, політичному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські землі. На зламі VIII—IX ст. на цій території в результаті внутрішньопо­літичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньо-державне об'єднання — «Руська земля» з центром у Києві. Його первісним територіально-політичним осереддям було полянське племінне княжіння.

Це об'єднання стало саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська, правляча ди­настія. Територіальні межі «Руської землі» IX ст. включали землі, що згодом, у XI—XII ст. увійшли до складу Київського, Черні­гівського і Переяславського князівств. Єдність території цього об'єднання ґрунтувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній, яка складалася у результаті поширення влади, па­нування та ідеології києво-полянської знаті. Локалізація «Руської землі» чи Русі у Середньому Подніпров'ї підтверджується не тільки археологічними, а й матеріалами писемних джерел.

Об'єднання на початку 80-х років IX ст. південного і північно­го утворень східного слов'янства стало заключним етапом у процесі формування відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі (назву дав М. Грушевський).

У своєму розвитку Київська Русь пройшла три головних етапи:

Перший, дістав в історичній науці назву «збирання земель», тобто це період виникнення і становлення держави. На цей пері­од припадає правління таких князів — Олега (882—912), Ігоря (912—945), Ольги (945—964), Святослава (964—972). Харак­терними ознаками цього періоду стали наступні:

формування території держави та централізація влади (до складу Русі ввійшли землі деревлян, сіверян, кривичів, ради­мичів, хорватів, уличів, в'ятичів та ін.);

ствердження Русі на міжнародній арені (вдалі війни з Віза­нтією, заведення дипломатичних стосунків із європейськими державами);

боротьба із кочовиками (спочатку із Хазарським каганатом, а після його послаблення — із печенігами).

У цілому рівень консолідації держави на той час був недоста­тнім, малоефективним було управління нею. Адже велика тери­торія, розпорошеність населення ускладнювали процес централі­зації держави, вимагали великих зусиль для захисту земель від сусідів, утримання в покорі племінних князів. Тому Русь цієї епохи була ще аморфною державою.

Другий період — розквіт та піднесення держави (кінець X — середина XI ст.). Він припадає на час князювання Володи­мира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1019— 1054). Ознаки цього періоду:

завершення  процесу  формування  території Київської

Русі;

проведення реформ, спрямованих на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова тощо);

перетворення християнства на державну релігію;

активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю;

поступове оформлення руського кодексу правових норм («Закон земляний» за Володимира, «Руська правда за Ярослава);

високий розвиток культури.

Третій період — період поступового занепаду та розвалу держави. Він розпочинається після смерті Ярослава Мудрого. Цей період позначений:

послабленням влади великого князя;

посиленням деценетристських тенденцій в середині дер­жави;

постійними міжусобними війнами князів,

частими нападами половців.

Ці процеси посилилися з оформленням феодальної вотчини та закріпленням окремих князівств за конкретними князів­ськими династіями (рішення Любенького з'їзду 1097 р.). На короткий час припинити розвал держави вдалося Володимиру Мономаху (1113—1125), але після смерті його сина Мстислава (1132) Київська Русь практично припинила своє існування як єдиний державний організм, розпавшись на окремі князівства-держави.

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ран­ньофеодальної монархії. З розширенням території держави змі­цнювалася влада великого князя, традиційне віче (народні збори) втрачало своє значення. Поступово на Русі утворилася складна система васально-ієрархічних відносин. Вищий щабель у ній зайняв «великий князь руський», який уважався власником зе­

млі і уособлював собою державу. До його компетенції входило: охорона кордонів; керівництво військовими походами; збір дани­ни; судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб; військово-дипломатична діяльність; будівництво шляхів; охорона торговельних шляхів; придушення заколотів; поширення християнства; скликання княжих з'їздів; призначення на вищі посади; видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів.

У залежності від «великого князя» перебували «світлі князі», що володіли князівствами, землями, великими містами і уособ­лювали державну владу на місцях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм терито­рії. Дрібними феодалам — васалам князів належали невеликі міс­течка й села. З часом влада місцевих князів посилювалася, ніве­люючи вплив великого князя.

Студентам варто звернути увагу на значні успіхи в розвитку землеробства, ремесла й торгівлі, на те, що за часів князів Воло­димира Великого й Святослава Мудрого Русь стала однією з наймогутніших, найбагатших і найкультурніших країн тодішньо­го світу, територія якої простягнулася від Карпат до Волги, від Балтики до Причорномор'я й Приазов'я. Велике значення в цьо­му мала праця й талант людей, які не знали рабства; багатство землі; вигідне географічне положення. У цілому позитивним фа­ктором розвитку держави було остаточне запровадження христи­янства. Хоч воно й порушило язичницьку гармонію сприйняття природи простою людиною, з ним пов'язані значні досягнення культури й освіти, а також швидка інтеграція Київської Русі в єв­ропейську цивілізацію.

Особливе місце в цій темі займає питання «Галицько-Волинське князівство». Об'єднавши у 1199 р. Галичину й Во­линь, а пізніше Київське князівство, князі Роман (онук Володи­мира Мономаха), а згодом і Данило Романович фактично створи­ли нову державу, яку історики розглядають вже як українську. Майже всі сучасні українські території до Чорного моря і Дунаю входили до складу цього князівства, яке стало могутньою держа­вою Європи. На його чорноземах здавна розвивалися землеробс­тво й скотарство. Високого рівня досягло ремесло (обробка залі­за, ювелірна справа, гончарне виробництво, будівництво тощо), зростали міста — Перемишль, Галич, Володимир-Волинський, Теребовль, Львів, Холм та ін. (понад 80 міст у XIII ст.), жваво ве­лася торгівля (сіль), здійснювалася активна зовнішня політика.

Виступивши проти золотоординців, Данило Галицький (1228— 1264) став першим королем, а його онук Юрій знову прийняв титул короля Русі. Загалом Королівство Русі, як називали Русь після 1253 р., було більш незалежним від орди і менш ізольованим від Європи порівняно з Північно-Східними землями.

Розвиток Галицько-Волинського князівства був зумовлений його вигідним географічним положенням: близькість до євро­пейських торговельних шляхів і віддаленість від «дикого по­ля». Так було до середини XIV поки могутність цієї держави не була остаточно підірвана її сусідами. У 1340 р. зі смертю останнього з гілки українських князів Юрія II вона втрачає рештки незалежності.

Таким чином, Галицько-Волинська держава зробила знач­ний внесок у збереження етнічної й культурної цілісності українського народу, бо після занепаду Києва вона більше ніж століття відігравала головну роль у політичному й торго­во-економічному житті українських земель. Галицько-Волин­ська держава успадкувала політичну традицію Київської Русі, збагативши, розвинувши її у контексті тогочасних європейсь­ких тенденцій.

Список літератури

Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994.

Літопис Руський. — К, 1989.

Повість временних літ. — К., 1990.

Слово о полку проревім. — К., 1989.

Боровсъкий Я. С. Світогляд давніх слов'ян. — К., 1992.

Брайчевсъкий М. Ю. Походження Русі. — К., 1988.

Брайчевсъкий М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

Василенко Г. К. Велика Скіфія. — К., 1991.

Давня історія України. Кн. 1—2. — К., 1994 — 1995.

!сторія України в особах: IX — XVIII ст. — К., 1993.

Котляр М., Смолій В. !сторія в життєписах. — К., 1994.

Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

ПівторакГ. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.

Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. — М., 1980.

Толочко П. Київська Русь. — К., 1997.

Щапов Я. Н. Государство и церковь в Древней Руси X—XIII вв. —

К., 1989.

Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. — К, 1992.

Передумови створення Київської Русі. Етапи розвитку.

Політичний устрій, економічні відносини, соціальний склад населення Київської Русі.

Причини занепаду та розпаду Київської держави.

Галицько-Волинське князівство — спадкоємець Київ­ської Русі.

Починаючи розгляд даної теми потрібно підкреслити, що ви­токи давньоруської державності губляться у далекій історії схід­ного слов'янства. У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Гльмень на півночі й майже до Чорного моря на півдні. !сторичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали літописні поляни. Східними сусідами полян були сіверяни, далі знаходилися землі радими­чів, в'ятичів. На захід від полян розміщувалися древляни, дре­говичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен ся­гали Прикарпаття, де мешкали хорвати, і ріки Західний Буг, вздовж течії якої тягнулися землі дулібів. Північну групу слов'янських племен становили кривичі, полочани і словени новгородські. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє По­волжя, простори Валдая, побережжя Західної Двіни та басейну Тльменя й Чудського озера. У межиріччі Дністра і Дунаю у пів­денно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких — на схід від Дністра — були уличі.

Головною формою суспільної організації східних слов'ян на­передодні утворення Київської держави були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етніч­ною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності.

Перший етап утворення східнослов'янської держави відно­ситься до середини I тис. н.е., а можливо й до більш раннього часу. Він збігається з тим періодом, коли одна з груп східно­слов'янських племен, відома в джерелах під назвою антів, створила своє політичне об'єднання — Антський союз, яке ві­діграло важливу роль в історії Східної та Південно-Східної Єв­ропи. Це об'єднання було ще не досить тривке і в VII ст., як за­значалося вище, розпалося під ударами аварів. Але воно відіграло значну роль в історичній долі східних слов'ян, у скла­данні їх державності.

Дальші етапи історії східнослов'янської державності відобра­жені в наших джерелах недостатньо. Очевидно, після розпаду антського об'єднання, а можливо й поряд з ним, у різних части­нах східнослов'янської території виникали інші об'єднання або державні утворення. Спираючись на свідчення арабського гео­графа аль-Балхі (850—934), ряд істориків вважає, що напередодні утворення Київської держави на її території існувало три полі­тичних об'єднання — Куябія, Славія і Артанія. Перше було об'єднанням придніпровських слов'ян із центром у Києві (по арабські Куяба). Друге — об'єднання новгородських слов'ян, які і в літопису називалися словенами. Можливо у цьому випадку мова йде про ширше об'єднання, на чолі якого стояли новгород­ські слов'яни. Визначити третє з цих об'єднань важче через недо­статню ясність самого джерела. Більшість дослідників вважає, що Артанія знаходилася в Приазов'ї і Причономор'ї, де пізніше було Тмутараканське князівство епохи Київської Русі. Дехто з істори­ків взагалі не поділяє думки щодо можливого існування подібно­го об'єднання.

Суспільно-політичний устрій цих об'єднань набував характе­рних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — во­єнній демократії. Спочатку верховним органом племінного само­управління було віче. Подальший розвиток родоплемінної органі­зації обумовлював появу спочатку виборної, а пізніше — спадко­вої князівської влади, що ставала вищим виконавчим органом племінного управління. У сферу її компетенції входили керівни­цтво фінансами, судові і релігійні функції.

Проведені дослідження дають підставу стверджувати, що вну­трішня соціально-економічна еволюція східних слов'ян, зокрема, досягнутий ними на цьому етапі рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зу­мовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньокласової держави.

Наступним кроком на шляху утворення Київської держави можна вважати виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов'янських земель у Півні­чній Русі увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як сповіщається в літописі, під 859 р. змушені були платити данину варягам, які приходили за нею із-за моря. Варяги не мали тут постійних пунктів представ­ництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». Згідно з оповіддю літописця, 862 р. населення земель північноруської конфедерації відмовило ва­рягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за мо­ре. Однак, звільнившись від зовнішньої експансії, ці племена стали ворогувати між собою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, вирішили по­шукати собі володаря на стороні. Так на новгородському кня­зівському столі утвердилася варязька правляча династія на чолі з князем Рюриком.

Ця літописна розповідь довгий час була головним аргументом для тверджень істориків-норманистів про норманське походжен­ня давньоруської правлячої династії, а відтак і державності. Не заперечуючи факт запрошення у Новгород князя Рюрика, заува­жимо, що ця подія була наслідком внутрішнього суспільно-політичного розвитку конфедерації північноруських земель, на службу до якої він був поставлений. За часів раннього середньо­віччя найманці-варяги залучалися на державну службу в багатьох країнах тогочасної Європи. До того ж питання про етнічне походження Рюрика остаточно не з'ясовано. Не виключно, як вважає відомий дослідник Толочко П. П., що він міг бути із північно-західнослов'янського міста Реріка, від якого і отримав своє ім'я.

Виникнення ранньодержавного об'єднання у дніпровських слов'ян відбувалося в інших історичних умовах. Область Серед­нього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму соціально-економічному, політичному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські землі. На зламі VIII—IX ст. на цій території в результаті внутрішньопо­літичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньо-державне об'єднання — «Руська земля» з центром у Києві. Його первісним територіально-політичним осереддям було полянське племінне княжіння.

Це об'єднання стало саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська, правляча ди­настія. Територіальні межі «Руської землі» IX ст. включали землі, що згодом, у XI—XII ст. увійшли до складу Київського, Черні­гівського і Переяславського князівств. Єдність території цього об'єднання ґрунтувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній, яка складалася у результаті поширення влади, па­нування та ідеології києво-полянської знаті. Локалізація «Руської землі» чи Русі у Середньому Подніпров'ї підтверджується не тільки археологічними, а й матеріалами писемних джерел.

Об'єднання на початку 80-х років IX ст. південного і північно­го утворень східного слов'янства стало заключним етапом у процесі формування відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі (назву дав М. Грушевський).

У своєму розвитку Київська Русь пройшла три головних етапи:

Перший, дістав в історичній науці назву «збирання земель», тобто це період виникнення і становлення держави. На цей пері­од припадає правління таких князів — Олега (882—912), Ігоря (912—945), Ольги (945—964), Святослава (964—972). Харак­терними ознаками цього періоду стали наступні:

формування території держави та централізація влади (до складу Русі ввійшли землі деревлян, сіверян, кривичів, ради­мичів, хорватів, уличів, в'ятичів та ін.);

ствердження Русі на міжнародній арені (вдалі війни з Віза­нтією, заведення дипломатичних стосунків із європейськими державами);

боротьба із кочовиками (спочатку із Хазарським каганатом, а після його послаблення — із печенігами).

У цілому рівень консолідації держави на той час був недоста­тнім, малоефективним було управління нею. Адже велика тери­торія, розпорошеність населення ускладнювали процес централі­зації держави, вимагали великих зусиль для захисту земель від сусідів, утримання в покорі племінних князів. Тому Русь цієї епохи була ще аморфною державою.

Другий період — розквіт та піднесення держави (кінець X — середина XI ст.). Він припадає на час князювання Володи­мира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1019— 1054). Ознаки цього періоду:

завершення  процесу  формування  території Київської

Русі;

проведення реформ, спрямованих на зміцнення державного управління (адміністративна, військова, судова тощо);

перетворення християнства на державну релігію;

активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю;

поступове оформлення руського кодексу правових норм («Закон земляний» за Володимира, «Руська правда за Ярослава);

високий розвиток культури.

Третій період — період поступового занепаду та розвалу держави. Він розпочинається після смерті Ярослава Мудрого. Цей період позначений:

послабленням влади великого князя;

посиленням деценетристських тенденцій в середині дер­жави;

постійними міжусобними війнами князів,

частими нападами половців.

Ці процеси посилилися з оформленням феодальної вотчини та закріпленням окремих князівств за конкретними князів­ськими династіями (рішення Любенького з'їзду 1097 р.). На короткий час припинити розвал держави вдалося Володимиру Мономаху (1113—1125), але після смерті його сина Мстислава (1132) Київська Русь практично припинила своє існування як єдиний державний організм, розпавшись на окремі князівства-держави.

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ран­ньофеодальної монархії. З розширенням території держави змі­цнювалася влада великого князя, традиційне віче (народні збори) втрачало своє значення. Поступово на Русі утворилася складна система васально-ієрархічних відносин. Вищий щабель у ній зайняв «великий князь руський», який уважався власником зе­

млі і уособлював собою державу. До його компетенції входило: охорона кордонів; керівництво військовими походами; збір дани­ни; судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб; військово-дипломатична діяльність; будівництво шляхів; охорона торговельних шляхів; придушення заколотів; поширення християнства; скликання княжих з'їздів; призначення на вищі посади; видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів.

У залежності від «великого князя» перебували «світлі князі», що володіли князівствами, землями, великими містами і уособ­лювали державну владу на місцях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм терито­рії. Дрібними феодалам — васалам князів належали невеликі міс­течка й села. З часом влада місцевих князів посилювалася, ніве­люючи вплив великого князя.

Студентам варто звернути увагу на значні успіхи в розвитку землеробства, ремесла й торгівлі, на те, що за часів князів Воло­димира Великого й Святослава Мудрого Русь стала однією з наймогутніших, найбагатших і найкультурніших країн тодішньо­го світу, територія якої простягнулася від Карпат до Волги, від Балтики до Причорномор'я й Приазов'я. Велике значення в цьо­му мала праця й талант людей, які не знали рабства; багатство землі; вигідне географічне положення. У цілому позитивним фа­ктором розвитку держави було остаточне запровадження христи­янства. Хоч воно й порушило язичницьку гармонію сприйняття природи простою людиною, з ним пов'язані значні досягнення культури й освіти, а також швидка інтеграція Київської Русі в єв­ропейську цивілізацію.

Особливе місце в цій темі займає питання «Галицько-Волинське князівство». Об'єднавши у 1199 р. Галичину й Во­линь, а пізніше Київське князівство, князі Роман (онук Володи­мира Мономаха), а згодом і Данило Романович фактично створи­ли нову державу, яку історики розглядають вже як українську. Майже всі сучасні українські території до Чорного моря і Дунаю входили до складу цього князівства, яке стало могутньою держа­вою Європи. На його чорноземах здавна розвивалися землеробс­тво й скотарство. Високого рівня досягло ремесло (обробка залі­за, ювелірна справа, гончарне виробництво, будівництво тощо), зростали міста — Перемишль, Галич, Володимир-Волинський, Теребовль, Львів, Холм та ін. (понад 80 міст у XIII ст.), жваво ве­лася торгівля (сіль), здійснювалася активна зовнішня політика.

Виступивши проти золотоординців, Данило Галицький (1228— 1264) став першим королем, а його онук Юрій знову прийняв титул короля Русі. Загалом Королівство Русі, як називали Русь після 1253 р., було більш незалежним від орди і менш ізольованим від Європи порівняно з Північно-Східними землями.

Розвиток Галицько-Волинського князівства був зумовлений його вигідним географічним положенням: близькість до євро­пейських торговельних шляхів і віддаленість від «дикого по­ля». Так було до середини XIV поки могутність цієї держави не була остаточно підірвана її сусідами. У 1340 р. зі смертю останнього з гілки українських князів Юрія II вона втрачає рештки незалежності.

Таким чином, Галицько-Волинська держава зробила знач­ний внесок у збереження етнічної й культурної цілісності українського народу, бо після занепаду Києва вона більше ніж століття відігравала головну роль у політичному й торго­во-економічному житті українських земель. Галицько-Волин­ська держава успадкувала політичну традицію Київської Русі, збагативши, розвинувши її у контексті тогочасних європейсь­ких тенденцій.

Список літератури

Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1994.

Літопис Руський. — К, 1989.

Повість временних літ. — К., 1990.

Слово о полку проревім. — К., 1989.

Боровсъкий Я. С. Світогляд давніх слов'ян. — К., 1992.

Брайчевсъкий М. Ю. Походження Русі. — К., 1988.

Брайчевсъкий М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

Василенко Г. К. Велика Скіфія. — К., 1991.

Давня історія України. Кн. 1—2. — К., 1994 — 1995.

!сторія України в особах: IX — XVIII ст. — К., 1993.

Котляр М., Смолій В. !сторія в життєписах. — К., 1994.

Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

ПівторакГ. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.

Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. — М., 1980.

Толочко П. Київська Русь. — К., 1997.

Щапов Я. Н. Государство и церковь в Древней Руси X—XIII вв. —

К., 1989.

Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. — К, 1992.