• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Первісна людина на території України і пам'ятки її культури в контексті суспільного поступу. Виникнення перших державних об'єднань на території України.

Проблема походження та розселення слов'ян. Східні слов'яни у давнину. Антський союз.

Теорії походження українського народу.

Вивчаючи первіснообщинний період історії України, студен­там слід пам'ятати, що розвиток людини на нашій території від­бувався, очевидно, по таких же напрямках, як і в інших регіонах Землі.

На сьогодні не існує єдиної загальновизнаної періодизації пе­рвісного ладу. При його вивченні дослідники користуються різ­ними типами періодизації, в основі яких лежать відмінні критерії. Найбільш поширеними є дві — суспільно-історична та археоло­гічна. За першою з них критерієм поділу є суспільні відносини всередині людського колективу, тому визначають наступні пері­оди — первісне людське стадо, родова община та сусідська об­щина. В основі археологічної періодизації лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи ви­діляють: 1) кам'яний вік, який в свою чергу поділяється на па­леоліт (давньокам'яний) вік, мезоліт або середній кам'яний вік та неоліт або новокам'яний вік; 2) енеоліт або міднокам'яний вік; 3) бронзовий вік; 4) ранній залізний вік. Археологічна періодиза­ція найчастіше використовується у навчальній літературі.

Безперечно, що археологія не може дати абсолютно точного уявлення про стародавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину життя народів в доісторичний період розвитку людської цивілізації. Так, ще зовсім недавно найдавнішою пам'яткою перебування людей на території сучасної України вважалися рештки стоянки, яка існувала приблизно 150 тисяч років тому поблизу села Лука-Врублевецька на середній течії Дністра (тепер Xмельницька обл.). Проте не так давно поблизу с. Корольово на Закарпатті були виявлені крем'яні знаряддя, виготовлені рукою людини, які датуються значно давнішим часом — 1 млн років тому. Це до­водить те, що перші поселення людей на території нашої Батькі­вщини з'явилися ще в ранньому палеоліті.

У середньому палеоліті в період порівняно м'якого клімату людина розселилася майже по всій території сучасної України. Середньопалеолетичні стоянки неандертальських общин в Криму (Киїк-Коба), Подніпров'ї та ін. містять перше метальне знаряд­дя — дротик із крем'яним гостроконечником, свідчать про скла­дення поховальної обрядовості. У пізньому палеоліті (40— 11 тис. років тому), коли на час останнього (валдайського) зле­деніння сформувався сучасний тип людини — кроманьйонець, в Україні були вже такі розвинені поселення, як Мізін на р. Десні та Межиріч на р. Рось, де в обрядових ярангах і житлах знайдені перші в світі музичні інструменти (з кістки) більш як 20-тисячного віку, орнаментовані браслети з бивнів мамонта із зображенням календаря тощо.

Нові значні досягнення здобуло людство в перехідний період кам'яного віку, який зветься мезолітом (10—8 тис. років тому). Найважливішим досягненням було винайдення лука й стріли, що різко підвищило продуктивність полювання, дало змогу створю­вати запаси їжі. Змінюється і техніка виготовлення кам'яних зна­рядь. Широко розповсюджуються складні мініатюрні кам'яні ви­роби — мікроліти, з яких виготовляли наконечники стріл, а також леза-вкладиші, що вставлялися в оправи. Це зробило зна­ряддя більш спеціалізованим. Початком приручення тварин був зроблений і перший крок у напрямку до скотарства. В окремих регіонах поряд із собакою — першою домашньою твариною — були приучені свині, кози, вівці. Все це відомо з матеріалів, знай­дених на мезолітичних стоянках, яких на Україні особливо бага­то. Найцікавіші з них — Журавська стоянка на Черніговщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині та ін. На кінець ме­золіту і початок неоліту припадає поява культових малюнків на стінах гротів знаменитої Кам'яної Могили біля Мелітополя.

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неолі­ту — нового кам'яного віку (8—6 тис. років тому). У неоліті по­рівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і нагрома­джений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства — землеробства й ско­тарства. Виникнення продуктивного господарства вчені назива­ють «неолітичною революцією». її дальший розвиток спирався на помітний прогрес в обробіткові каменю. У цей період людина

опанувала всі можливі операції — різання, шліфування, сверд­ління, заточування каміння. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів. Зокрема, було освоєно виго­товлення ліпної кераміки. Опалена глина — це перший штучний матеріал, створений людиною, який дав можливість готувати рі­дку їжу і зберігати припаси. По суті кераміка — головне досяг­нення матеріальної культури неоліту, але поряд з нею з'явився ще один штучний матеріал — тканина, яка дала людям одяг не тільки із звіриних шкур.

У неоліті спостерігається дальший розвиток духовного світу людини, шириться мистецтво, але зникають реалістичні зобра­ження звірів, мабуть, у зв'язку з втратою пріоритетного значення полювання. Натомість поширюється культ божеств плодючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, але й Малої Азії, Месопотамії тощо. Певний ритуал спостерігається в похованнях — покійників часто скор-чують, навіть зв'язують, посипають червоною охрою, що, мабуть символізувало трупоспалення. У похованнях знаходять їжу, зна­ряддя праці, зброю, прикраси, що свідчить про віру людей неолі-

ту в те, що життя людини не припиняється зі смертю на землі.

Також поховання епохи неоліту несуть у собі вже і ознаки виді­лення родоплемінної знаті.

Кінець неоліту позначений відкриттям міді — першого мета-

лу, який людина почала використовувати для виготовлення зна-

рядь праці. Період розповсюдження мідних знарядь праці назива­ється енеолітом або мідно-кам'яним віком (5—3 тис. до н.е.).

У землеробстві починається використання рала й тяглової сили тварин. На кінець неоліту і енеоліту припадає існування першої протоцивілізації на терені України — трипільської культури.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи. До цього часу триває дискусія між дослідника­ми, які хронологічні рамки цієї грандіозної культури, на які тери­торії поширювався її вплив, а головне — звідки прийшли трипі­льці і чи можна їх вважати попередниками сучасного українського населення. Щодо періодизації, то в історичній літе­ратурі зустрічаються такі варіанти — VII—III тис. до н.е.; VI— І тис. до н.е.; V—IV тис. до н.е.; IV—II тис. до н.е. та ін. щодо території розселення, то тут дослідники порівняно одностайні: на пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Не до кінця з'ясованою залишається проблема походження трипільців. Останнім часом археологи схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили захожі з півдня землеробсько-скотарські племена культур балканського похо­дження. Підтвердженням цієї гіпотези служить ряд особливостей матеріальної та духовної культури трипільців. Так, трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев'яним каркасом стін і гли­няною долівкою демонструють типовий приклад балканської до­мобудівної традиції, яка виникла у VII—VI тис. до н.е. в Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її пізньосередньові-чний прояв. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипі­льців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить і їхній східносередземноморський антрополо­гічний тип.

Археологи пізнають трипільські поселення перш за все по до­сконалому, багато орнаментованому глиняному посуду. Вишука­ний лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду. Економічною основою цієї яскравої археологічної спіль­ноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму — з виснаженням землі три­пільці переселялися все далі на схід.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Цивілізацією називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які нараховують до 3 тис. жител і займають площу 200—400 га, по праву вважаються протомістами. Складна знакова система трипільських орнамен­тів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що три­пільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипіл­ля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації три­пільцям так і не вдалося через певні вади їхньої економіки та природні негаразди, які спіткали суспільство в IV тис. до н.е. Проте, Трипілля має величезне значення в первісній історії України, яке полягає в тому, що саме з ним пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у IV тис. до н.е.

На зміну енеолітичному вікові прийшов бронзовий (друга половини III — початок I тис. до н.е.). Вчені вважають, що в

кінці бронзового віку в степах України жило іраномовне насе­лення (зрубна культура), а в лісостепу — протослов'янське (тшинецько-комарівська культура).

Ознайомлення з другим питанням студенти можуть розпочати з вивчення особливостей розвитку людства в епоху бронзи й на початку залізного віку, коли на території України зародилися пе­рші класові суспільства. Це, насамперед, пов'язано з появою в наших степах кіммерійців — першого народу, власна назва яко­го збереглася в писемних історичних джерелах (Геродот). Вони заснували першу державу на нашій території — Кіммерію. Кім­мерійці займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, мали укріп­ленні городища. Але з XIII ст. до н.е. під натиском скіфів кімме-

рійські городища повсюдно зникають. З VII ст. до н.е. степову

зону між Доном і Дунаєм опановують скіфи.

Прихід скіфів відбувся вже в епоху раннього заліза. Засто­сування залізних знарядь значно підвищило продуктивність

праці в усіх галузях господарства, прискорило процес утво-

рення своєрідної держави на чолі з царями. Перша держава склалася у скіфів біля VI ст. до н.е. і відома під назвою царства Атея. Взагалі про скіфів ми знаємо значно більше, ніж про ін­ші племена того періоду, завдяки їхньому контакту з греками. Греки вважали скіфів найрозумнішим народом у світі після се­бе, а їхнього філософа Анахарсіса — одним із найбільших му­дреців сучасності. Очевидно тому Геродот присвятив скіфам стільки уваги. Він поділяв їх на скіфів-кочовіків, скіфів-орачів, скіфів-землеробів та царських скіфів, які займали панівне ста­новище у суспільстві.

Грецькі колонії — своєрідні міста-держави — з'являються на узбережжі Криму та в гирлах Дніпра, Дністра і Бугу з VII ст. до н.е. Перша з них була збудована на острові Березань (Дніпро). Дещо пізніше виникають Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Фанагорія, Танаіс та ін. єдиним державним об'єднанням грець­ких міст-держав було Боспорське царство, яке утворилося в V ст. до н.е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були ти­пові рабовласницькі держави, подібні до своєї метрополії, які ба­гатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою і т. п. Названі товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. В цілому слід зазначити, що спіл­куючись із скіфами та слов'янами, греки сприяють піднесенню культури останніх.

В античних грецьких містах знайдені руїни театрів, бібліотек, лаковий посуд, фрески, мозаїки (склеп Деметри у Керчі), скульп­тури (Артеміда Ольвійська) та інші свідчення високої культури. У I ст. н.е. ці міста-держави потрапляють у залежність від Римсь­кої імперії, а в IV ст. перестають існувати внаслідок занепаду ра­бовласницької системи й ударів сусідніх племен.

Пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї також прихо­дить кінець. їх у III ст. до н.е. витіснили сарматські племена ко­човиків. Мала Скіфія (Таврика) залишилася лише в степовому Криму. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У III ст. вона впала під ударами готів і гуннів, а її насе­лення асимілювалося іншими народами, зокрема, слов'янами. Студенти мають усвідомити, що скіфи й сармати справили знач­ний вплив на побут, мову й культуру місцевого населення, а та­кож сусідніх слов'янських племен, на економіку й життя міст Пі­внічного Причорномор'я.

Взагалі, коли мова йде про скіфів, сарматів, то необхідно пам'ятати, що під цим поняттям греки розуміли не тільки власне скіфські чи сарматські племена, а також включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й праслов'янське населення України. У цьому зв'язку особливої актуальності набуває питан­ня про походження та розселення стародавніх слов'ян взагалі, та українського народу зокрема.

Проблема етногенезу слов'янства до цього часу залишається дискусійною, тому викладені тут погляди вчених значною мірою є гіпотетичними. Найбільш поширеною на даний час є думка про те, що формування слов'ян як окремої етнічної спільноти та їх культури пройшло в кілька етапів.

Перший етап умовно можна назвати передслов'янським. Він охоплює в основному другу половину II і I тис. до н.е. Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька спорідне­них археологічних культур, в яких існував ряд елементів, що піз­ніше стали характериними для культури слов'ян. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спіль­ність, яка на думку багатьох дослідників була праслав'ян-ською — попередницею східних і західних слов'ян.

З I тис. до н.е. посилюється різниця між західною і східною половинами праслов'янського світу — захід втягується у зв'яки із кельтським світом (лужицька культура), а схід продовжує тяжіти до кіммерійсько-скіфського та фракійського світу (чо-рноліська культура). Чорноліська культура склалася в східній частині на початку залізного віку і межувала з кіммерійцями, а

потім з кочовими скіфами, саме її вважають давньослов'янською. В VI — IV ст. до н.е. за даними Геродота в східній частині досить високого рівня розвитку досягають скіфи-землероби, які експор­тують хліб з Середнього Подніпров'я через Ольвію у країни Се­редземномор'я. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних, на думку деяких вчених, зокрема Б.Рибакова та О.Знойка, дає підстави віднести геродотівських скіфів-землеробів до пра-слов'ян.

Наступний етап формування східного слов'янства — дав-ньослов'янський. Він пов'язаний з тим, що в останні століття I тис. до н.е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян, в тому числі й предків українського народу. Біля II ст. до н.е. під тиском сарматів відбу­вся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це привело до виникнення в III ст. до н.е. так званої зарубине-цької культури, яку історики і лінгвісти визнають за безперечно слов'янську.

Зарубинецька культура швидко перетворюється в своїй пів­денній частині у незрівнянно вищу черняхівську культуру II— V ст. у цей час дуже пожвавлюються торговельні зв'язки україн­ських земель з Римом, про що свідчить величезна кількість скар­бів римських срібних монет, заритих (очевидно під час нашестя готів) по всій території черняхівської культури. Своє існування черняхівська культура припинила, мабуть, внаслідок вторгнення гуннів, однак мала на них досить сильний вплив.

Зрозуміло, що концепції археологів щодо ранніх етапів історії наших предків залишаються значною мірою гіпотетичними. Сту­пінь вірогідності даних про слов'ян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли з'являються перші писемні згадки про них. Такі найстаріші (після опису Ге­родотом скіфів-землеробів) свідчення містять твори римських ав­торів кінця I ст. Плінія Старшого в Тацита, які знали слов'ян під назвою венедів. Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський історик Йордан, який вперше зробив спробу уточнити місце розселення різних частин слов'янства. У цей період відо­мості про слов'ян залишає і візантійський історик Прокопій Ке-сарійський. Названі автори ділили венетів ділили на дві частини: західну — склавени і східну — анти.

Взагалі візантійські та інші автори VI—VII ст. розповідають багато цікавого про соціальний лад, побут, військову майстер­ність стародавніх слов'ян. Проте ці відомості мають переважно уривчастий характер. Тому більш повна картина стародавнього слов'янського суспільства вимальовується завдяки чисельним археологічним даним, які зібрали українські та інші вчені.

Головним заняттям антів було землеробство, розвиток якого сягнув досить високого рівня. цьому сприяло повсюдне поши­рення залізного рала, а пізніше — плуга, здатного перевертати верхній шар землі. Поряд із рільництвом у антів розвивалося го­родництво, тваринництво, мисливство, рибальство, збиральницт­во і бортництво, які давали все необхідне самим виробникам і водночас становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі (вивозились не тільки хліб, але й хутра, мед, віск тощо). Значного поширення набули ремесла — залізообробне, ювелірне, косторіз­не, гончарне та ін. письмові джерела свідчать про існування у ан­тів і рабовласництва.

Анти заснували перше слов'янське державницьке об'єднання Антський союз (IV—VII ст.). Варто зазначити, що оцінки істори­ків політичного об'єднання антів досить суперечливі. Деякі з них вважали його племінним союзом, деякі — короткочасним військо­вим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (гота­ми, аварами й ін.), але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу. З огляду на це частина істориків вважає, що політична організація антів нага­дувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. У 602 р. Антська держава впала під тиском кочових племен — ава­рів. Після цього ім'я антів зникає зі сторінок історичних докумен­тів, але незабаром на зміну їм приходить поляно-руський політич­ний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося знову стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Дехто з істориків вважає антів прямими предками українців. Взагалі, зараз в українській історичній науці склалося чотири го­ловні концепції етногенезу українців: трипільсько-арійська, ранньослов'янська, київоруська, пізньосередньовічна. Перша і остання є найбільш сумнівними з наукової точки зору.

У цілому ж сукупність історичних, археологічних, лінгвістич­них та антропологічних джерел дозволяє стверджувати, що українці належать до індоєвропейської сім'ї народів і є авто­хтонами на своїй території. На всіх етапах формування протоук-раїннців колискою цього складного і неоднозначного процесу виступало Подніпров'я, пов'язане з цивілізацією Середземно­мор'я. Саме на цих землях в середині I тис. н.е. і почалося офор­млення державності Київської Русі.

Список літератури

Бадяк В. !сторія України як об'єкт наукового пізнання і засіб націо­нального виховання. — Львів, 1995.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. XIX — XX століття. — К., 1996.

!сторія України / За ред. Ю. Зайцева. — Львів, 1996.

Кухта Б. З історії політичної української думки. — К, 1994.

Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів, 1991.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. !сторія української державності. —

Львів, 1995.

Нагаєвський І. !сторія Української держави двадцятого століття. — К., 1993.

Полонська-Василенко Н. !сторія України: У 2 т — К, 1992. Субтельний О. Україна: !сторія. — К, 1993.

Первісна людина на території України і пам'ятки її культури в контексті суспільного поступу. Виникнення перших державних об'єднань на території України.

Проблема походження та розселення слов'ян. Східні слов'яни у давнину. Антський союз.

Теорії походження українського народу.

Вивчаючи первіснообщинний період історії України, студен­там слід пам'ятати, що розвиток людини на нашій території від­бувався, очевидно, по таких же напрямках, як і в інших регіонах Землі.

На сьогодні не існує єдиної загальновизнаної періодизації пе­рвісного ладу. При його вивченні дослідники користуються різ­ними типами періодизації, в основі яких лежать відмінні критерії. Найбільш поширеними є дві — суспільно-історична та археоло­гічна. За першою з них критерієм поділу є суспільні відносини всередині людського колективу, тому визначають наступні пері­оди — первісне людське стадо, родова община та сусідська об­щина. В основі археологічної періодизації лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи ви­діляють: 1) кам'яний вік, який в свою чергу поділяється на па­леоліт (давньокам'яний) вік, мезоліт або середній кам'яний вік та неоліт або новокам'яний вік; 2) енеоліт або міднокам'яний вік; 3) бронзовий вік; 4) ранній залізний вік. Археологічна періодиза­ція найчастіше використовується у навчальній літературі.

Безперечно, що археологія не може дати абсолютно точного уявлення про стародавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину життя народів в доісторичний період розвитку людської цивілізації. Так, ще зовсім недавно найдавнішою пам'яткою перебування людей на території сучасної України вважалися рештки стоянки, яка існувала приблизно 150 тисяч років тому поблизу села Лука-Врублевецька на середній течії Дністра (тепер Xмельницька обл.). Проте не так давно поблизу с. Корольово на Закарпатті були виявлені крем'яні знаряддя, виготовлені рукою людини, які датуються значно давнішим часом — 1 млн років тому. Це до­водить те, що перші поселення людей на території нашої Батькі­вщини з'явилися ще в ранньому палеоліті.

У середньому палеоліті в період порівняно м'якого клімату людина розселилася майже по всій території сучасної України. Середньопалеолетичні стоянки неандертальських общин в Криму (Киїк-Коба), Подніпров'ї та ін. містять перше метальне знаряд­дя — дротик із крем'яним гостроконечником, свідчать про скла­дення поховальної обрядовості. У пізньому палеоліті (40— 11 тис. років тому), коли на час останнього (валдайського) зле­деніння сформувався сучасний тип людини — кроманьйонець, в Україні були вже такі розвинені поселення, як Мізін на р. Десні та Межиріч на р. Рось, де в обрядових ярангах і житлах знайдені перші в світі музичні інструменти (з кістки) більш як 20-тисячного віку, орнаментовані браслети з бивнів мамонта із зображенням календаря тощо.

Нові значні досягнення здобуло людство в перехідний період кам'яного віку, який зветься мезолітом (10—8 тис. років тому). Найважливішим досягненням було винайдення лука й стріли, що різко підвищило продуктивність полювання, дало змогу створю­вати запаси їжі. Змінюється і техніка виготовлення кам'яних зна­рядь. Широко розповсюджуються складні мініатюрні кам'яні ви­роби — мікроліти, з яких виготовляли наконечники стріл, а також леза-вкладиші, що вставлялися в оправи. Це зробило зна­ряддя більш спеціалізованим. Початком приручення тварин був зроблений і перший крок у напрямку до скотарства. В окремих регіонах поряд із собакою — першою домашньою твариною — були приучені свині, кози, вівці. Все це відомо з матеріалів, знай­дених на мезолітичних стоянках, яких на Україні особливо бага­то. Найцікавіші з них — Журавська стоянка на Черніговщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині та ін. На кінець ме­золіту і початок неоліту припадає поява культових малюнків на стінах гротів знаменитої Кам'яної Могили біля Мелітополя.

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неолі­ту — нового кам'яного віку (8—6 тис. років тому). У неоліті по­рівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і нагрома­джений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства — землеробства й ско­тарства. Виникнення продуктивного господарства вчені назива­ють «неолітичною революцією». її дальший розвиток спирався на помітний прогрес в обробіткові каменю. У цей період людина

опанувала всі можливі операції — різання, шліфування, сверд­ління, заточування каміння. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів. Зокрема, було освоєно виго­товлення ліпної кераміки. Опалена глина — це перший штучний матеріал, створений людиною, який дав можливість готувати рі­дку їжу і зберігати припаси. По суті кераміка — головне досяг­нення матеріальної культури неоліту, але поряд з нею з'явився ще один штучний матеріал — тканина, яка дала людям одяг не тільки із звіриних шкур.

У неоліті спостерігається дальший розвиток духовного світу людини, шириться мистецтво, але зникають реалістичні зобра­ження звірів, мабуть, у зв'язку з втратою пріоритетного значення полювання. Натомість поширюється культ божеств плодючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, але й Малої Азії, Месопотамії тощо. Певний ритуал спостерігається в похованнях — покійників часто скор-чують, навіть зв'язують, посипають червоною охрою, що, мабуть символізувало трупоспалення. У похованнях знаходять їжу, зна­ряддя праці, зброю, прикраси, що свідчить про віру людей неолі-

ту в те, що життя людини не припиняється зі смертю на землі.

Також поховання епохи неоліту несуть у собі вже і ознаки виді­лення родоплемінної знаті.

Кінець неоліту позначений відкриттям міді — першого мета-

лу, який людина почала використовувати для виготовлення зна-

рядь праці. Період розповсюдження мідних знарядь праці назива­ється енеолітом або мідно-кам'яним віком (5—3 тис. до н.е.).

У землеробстві починається використання рала й тяглової сили тварин. На кінець неоліту і енеоліту припадає існування першої протоцивілізації на терені України — трипільської культури.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи. До цього часу триває дискусія між дослідника­ми, які хронологічні рамки цієї грандіозної культури, на які тери­торії поширювався її вплив, а головне — звідки прийшли трипі­льці і чи можна їх вважати попередниками сучасного українського населення. Щодо періодизації, то в історичній літе­ратурі зустрічаються такі варіанти — VII—III тис. до н.е.; VI— І тис. до н.е.; V—IV тис. до н.е.; IV—II тис. до н.е. та ін. щодо території розселення, то тут дослідники порівняно одностайні: на пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Не до кінця з'ясованою залишається проблема походження трипільців. Останнім часом археологи схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили захожі з півдня землеробсько-скотарські племена культур балканського похо­дження. Підтвердженням цієї гіпотези служить ряд особливостей матеріальної та духовної культури трипільців. Так, трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев'яним каркасом стін і гли­няною долівкою демонструють типовий приклад балканської до­мобудівної традиції, яка виникла у VII—VI тис. до н.е. в Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її пізньосередньові-чний прояв. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипі­льців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить і їхній східносередземноморський антрополо­гічний тип.

Археологи пізнають трипільські поселення перш за все по до­сконалому, багато орнаментованому глиняному посуду. Вишука­ний лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду. Економічною основою цієї яскравої археологічної спіль­ноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму — з виснаженням землі три­пільці переселялися все далі на схід.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Цивілізацією називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які нараховують до 3 тис. жител і займають площу 200—400 га, по праву вважаються протомістами. Складна знакова система трипільських орнамен­тів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що три­пільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипіл­ля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації три­пільцям так і не вдалося через певні вади їхньої економіки та природні негаразди, які спіткали суспільство в IV тис. до н.е. Проте, Трипілля має величезне значення в первісній історії України, яке полягає в тому, що саме з ним пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у IV тис. до н.е.

На зміну енеолітичному вікові прийшов бронзовий (друга половини III — початок I тис. до н.е.). Вчені вважають, що в

кінці бронзового віку в степах України жило іраномовне насе­лення (зрубна культура), а в лісостепу — протослов'янське (тшинецько-комарівська культура).

Ознайомлення з другим питанням студенти можуть розпочати з вивчення особливостей розвитку людства в епоху бронзи й на початку залізного віку, коли на території України зародилися пе­рші класові суспільства. Це, насамперед, пов'язано з появою в наших степах кіммерійців — першого народу, власна назва яко­го збереглася в писемних історичних джерелах (Геродот). Вони заснували першу державу на нашій території — Кіммерію. Кім­мерійці займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, мали укріп­ленні городища. Але з XIII ст. до н.е. під натиском скіфів кімме-

рійські городища повсюдно зникають. З VII ст. до н.е. степову

зону між Доном і Дунаєм опановують скіфи.

Прихід скіфів відбувся вже в епоху раннього заліза. Засто­сування залізних знарядь значно підвищило продуктивність

праці в усіх галузях господарства, прискорило процес утво-

рення своєрідної держави на чолі з царями. Перша держава склалася у скіфів біля VI ст. до н.е. і відома під назвою царства Атея. Взагалі про скіфів ми знаємо значно більше, ніж про ін­ші племена того періоду, завдяки їхньому контакту з греками. Греки вважали скіфів найрозумнішим народом у світі після се­бе, а їхнього філософа Анахарсіса — одним із найбільших му­дреців сучасності. Очевидно тому Геродот присвятив скіфам стільки уваги. Він поділяв їх на скіфів-кочовіків, скіфів-орачів, скіфів-землеробів та царських скіфів, які займали панівне ста­новище у суспільстві.

Грецькі колонії — своєрідні міста-держави — з'являються на узбережжі Криму та в гирлах Дніпра, Дністра і Бугу з VII ст. до н.е. Перша з них була збудована на острові Березань (Дніпро). Дещо пізніше виникають Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Фанагорія, Танаіс та ін. єдиним державним об'єднанням грець­ких міст-держав було Боспорське царство, яке утворилося в V ст. до н.е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були ти­пові рабовласницькі держави, подібні до своєї метрополії, які ба­гатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою і т. п. Названі товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. В цілому слід зазначити, що спіл­куючись із скіфами та слов'янами, греки сприяють піднесенню культури останніх.

В античних грецьких містах знайдені руїни театрів, бібліотек, лаковий посуд, фрески, мозаїки (склеп Деметри у Керчі), скульп­тури (Артеміда Ольвійська) та інші свідчення високої культури. У I ст. н.е. ці міста-держави потрапляють у залежність від Римсь­кої імперії, а в IV ст. перестають існувати внаслідок занепаду ра­бовласницької системи й ударів сусідніх племен.

Пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї також прихо­дить кінець. їх у III ст. до н.е. витіснили сарматські племена ко­човиків. Мала Скіфія (Таврика) залишилася лише в степовому Криму. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У III ст. вона впала під ударами готів і гуннів, а її насе­лення асимілювалося іншими народами, зокрема, слов'янами. Студенти мають усвідомити, що скіфи й сармати справили знач­ний вплив на побут, мову й культуру місцевого населення, а та­кож сусідніх слов'янських племен, на економіку й життя міст Пі­внічного Причорномор'я.

Взагалі, коли мова йде про скіфів, сарматів, то необхідно пам'ятати, що під цим поняттям греки розуміли не тільки власне скіфські чи сарматські племена, а також включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й праслов'янське населення України. У цьому зв'язку особливої актуальності набуває питан­ня про походження та розселення стародавніх слов'ян взагалі, та українського народу зокрема.

Проблема етногенезу слов'янства до цього часу залишається дискусійною, тому викладені тут погляди вчених значною мірою є гіпотетичними. Найбільш поширеною на даний час є думка про те, що формування слов'ян як окремої етнічної спільноти та їх культури пройшло в кілька етапів.

Перший етап умовно можна назвати передслов'янським. Він охоплює в основному другу половину II і I тис. до н.е. Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька спорідне­них археологічних культур, в яких існував ряд елементів, що піз­ніше стали характериними для культури слов'ян. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спіль­ність, яка на думку багатьох дослідників була праслав'ян-ською — попередницею східних і західних слов'ян.

З I тис. до н.е. посилюється різниця між західною і східною половинами праслов'янського світу — захід втягується у зв'яки із кельтським світом (лужицька культура), а схід продовжує тяжіти до кіммерійсько-скіфського та фракійського світу (чо-рноліська культура). Чорноліська культура склалася в східній частині на початку залізного віку і межувала з кіммерійцями, а

потім з кочовими скіфами, саме її вважають давньослов'янською. В VI — IV ст. до н.е. за даними Геродота в східній частині досить високого рівня розвитку досягають скіфи-землероби, які експор­тують хліб з Середнього Подніпров'я через Ольвію у країни Се­редземномор'я. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних, на думку деяких вчених, зокрема Б.Рибакова та О.Знойка, дає підстави віднести геродотівських скіфів-землеробів до пра-слов'ян.

Наступний етап формування східного слов'янства — дав-ньослов'янський. Він пов'язаний з тим, що в останні століття I тис. до н.е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян, в тому числі й предків українського народу. Біля II ст. до н.е. під тиском сарматів відбу­вся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це привело до виникнення в III ст. до н.е. так званої зарубине-цької культури, яку історики і лінгвісти визнають за безперечно слов'янську.

Зарубинецька культура швидко перетворюється в своїй пів­денній частині у незрівнянно вищу черняхівську культуру II— V ст. у цей час дуже пожвавлюються торговельні зв'язки україн­ських земель з Римом, про що свідчить величезна кількість скар­бів римських срібних монет, заритих (очевидно під час нашестя готів) по всій території черняхівської культури. Своє існування черняхівська культура припинила, мабуть, внаслідок вторгнення гуннів, однак мала на них досить сильний вплив.

Зрозуміло, що концепції археологів щодо ранніх етапів історії наших предків залишаються значною мірою гіпотетичними. Сту­пінь вірогідності даних про слов'ян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли з'являються перші писемні згадки про них. Такі найстаріші (після опису Ге­родотом скіфів-землеробів) свідчення містять твори римських ав­торів кінця I ст. Плінія Старшого в Тацита, які знали слов'ян під назвою венедів. Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський історик Йордан, який вперше зробив спробу уточнити місце розселення різних частин слов'янства. У цей період відо­мості про слов'ян залишає і візантійський історик Прокопій Ке-сарійський. Названі автори ділили венетів ділили на дві частини: західну — склавени і східну — анти.

Взагалі візантійські та інші автори VI—VII ст. розповідають багато цікавого про соціальний лад, побут, військову майстер­ність стародавніх слов'ян. Проте ці відомості мають переважно уривчастий характер. Тому більш повна картина стародавнього слов'янського суспільства вимальовується завдяки чисельним археологічним даним, які зібрали українські та інші вчені.

Головним заняттям антів було землеробство, розвиток якого сягнув досить високого рівня. цьому сприяло повсюдне поши­рення залізного рала, а пізніше — плуга, здатного перевертати верхній шар землі. Поряд із рільництвом у антів розвивалося го­родництво, тваринництво, мисливство, рибальство, збиральницт­во і бортництво, які давали все необхідне самим виробникам і водночас становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі (вивозились не тільки хліб, але й хутра, мед, віск тощо). Значного поширення набули ремесла — залізообробне, ювелірне, косторіз­не, гончарне та ін. письмові джерела свідчать про існування у ан­тів і рабовласництва.

Анти заснували перше слов'янське державницьке об'єднання Антський союз (IV—VII ст.). Варто зазначити, що оцінки істори­ків політичного об'єднання антів досить суперечливі. Деякі з них вважали його племінним союзом, деякі — короткочасним військо­вим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (гота­ми, аварами й ін.), але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу. З огляду на це частина істориків вважає, що політична організація антів нага­дувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. У 602 р. Антська держава впала під тиском кочових племен — ава­рів. Після цього ім'я антів зникає зі сторінок історичних докумен­тів, але незабаром на зміну їм приходить поляно-руський політич­ний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося знову стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Дехто з істориків вважає антів прямими предками українців. Взагалі, зараз в українській історичній науці склалося чотири го­ловні концепції етногенезу українців: трипільсько-арійська, ранньослов'янська, київоруська, пізньосередньовічна. Перша і остання є найбільш сумнівними з наукової точки зору.

У цілому ж сукупність історичних, археологічних, лінгвістич­них та антропологічних джерел дозволяє стверджувати, що українці належать до індоєвропейської сім'ї народів і є авто­хтонами на своїй території. На всіх етапах формування протоук-раїннців колискою цього складного і неоднозначного процесу виступало Подніпров'я, пов'язане з цивілізацією Середземно­мор'я. Саме на цих землях в середині I тис. н.е. і почалося офор­млення державності Київської Русі.

Список літератури

Бадяк В. !сторія України як об'єкт наукового пізнання і засіб націо­нального виховання. — Львів, 1995.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. XIX — XX століття. — К., 1996.

!сторія України / За ред. Ю. Зайцева. — Львів, 1996.

Кухта Б. З історії політичної української думки. — К, 1994.

Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів, 1991.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. !сторія української державності. —

Львів, 1995.

Нагаєвський І. !сторія Української держави двадцятого століття. — К., 1993.

Полонська-Василенко Н. !сторія України: У 2 т — К, 1992. Субтельний О. Україна: !сторія. — К, 1993.