• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

УКРАЇНА В УМОВАХ РОЗБУДОВИ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Розпад СРСР і проголошення незалежності України.

Внутрішня та зовнішня політика незалежної держави.

Соціально-економічне становище України. Курс реформ.

Хронологічною початковою гранню даної теми, як правило, обирається серпень 1991 р. Однак студенти повинні мати на ува­зі, що в тогочасних подіях сконцентрувалися, заккумулювалися довготривалі, багаторічні процеси, які розвивалися в радянській державі, В Україні у тому числі, і науково кваліфікувалися як наростання кризи політичної системи, суспільного устрою, федеративної державності. Спроби партійно-радянського керів­ництва перервати загрозливі тенденції з допомогою політики, яка одержала назву перебудовної, через намагання оновлення СРСР шляхом підписання нового союзного договору не лише не прине­сли очікуваного результату, а дедалі загострили суперечності, що до того існували, наблизили розв'язку кризової ситуації.

Невдача московських путчистів з допомогою відчайдушного кроку втримати контроль над подіями у буквальному розумінні зірвала велетенську і могутню до того країну, блискавично при­скорила і посилила відцентрові прагнення. їх уособленням стали кардинальні, справді історичні рішення і кроки, які в різних рес­публіках мали спільний ґрунт і подібне оформлення.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, прийняла доленос­ні документи: Акт проголошення незалежності України, по­

станову про проведення референдуму з питання незалежності України та про вибори президента.

1 грудня 1991 р. народ України переконливо довів свою волю при досить високій активності виборців, що взяли участь у рефе­рендумі: понад 90 % голосів було віддано за незалежну демокра­тичну Україну — підтверджено Акт незалежності України. Пре­зидентом обрали Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулася денонсація Союзного договору 1922 р. і було проголошено утворення Союзу Незалежних Держав (СНД).

На основі узагальнення фактів, студенти мають переконатися, що розпад СРСР та утворення незалежної Української, як взає­мопов'язані феномети, держави стали безпосереднім результа­том взаємодії різновекторних міжнародних, регіональних та національних чинників: і суто тогочасних, і тих, що мали своє коріння в історичному минулому. Серед найголовніших можна вказати на наступні:

помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

фактична втрата центром контролю за подіями на місцях;

синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

існування в Україні системи формального легітимних (за­конних за радянським правом) органів державного управління та бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки, зокрема створення та діяльність Народного Руху України;

дотримання політичного нейтралітету армійськими форму­ваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

Безумовно, що не останню роль зіграла тут і багатовікова бо­ротьба народу за власну державність.

Але, варто пам'ятати, що політично самостійною Україна ста­ла не в результаті широкомасштабної національно-визвольної боротьби. З огляду на це українське суспільство розпочинало свій державотворчий процес в умовах відсутності науково об­ґрунтованої моделі побудови незалежної держави. Саме цим можна пояснити багато наступних помилок і прорахунків у про­цесі державотворення, у різних галузях життя.

Майбутнє новоутвореної держави вирішальною мірою зале­жало від правильного вибору орієнтирів, від визначення курсу зовнішньої і внутрішньої політики. Розгляд даного питання доцільно починати з аналізу зовнішньополітичних аспектів, які окремилися практично відразу.

Реакція світового співтовариства на результати референдуму 1 грудня 1991 р. була дуже дружньою: протягом грудня незалеж­ну Україну визнали 68 держав. На другий день після референду­му про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Ховатія.

Для США розпад Радянського Союзу означав зникнення голо­вного стратегічного протиника. Однак подію такого масштабу вони сприйняли неоднозначно, оскільки розвал СРСР загрожував «розповзанням» ядерних озброєнь. Хоча українське керівництво неодноразово заявляло, що не збирається використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потеціал, що дістався у спадщину від СРСР, адміністрація Президента Дж. Буша поста­вилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром вста­новили з нею дипломатичні відносини.

Упродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерс­тво закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, поча­ло створювати мережу посольств. Однією з найсерйозніших була кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії ра­дянської зовнішньополітичної служби.

Сьогодні можна сказати, що динамічна зовнішня політика є, мабуть, однією з небагатьох сфер державного будівництва, в якіій досягнуто справді вагомих результатів. Україну визнали близько 200 держав світу. У більшості з них діє понад 100 украї­нських представників різних рівнів — посольств, консульств, то­ргових організацій тощо. Діють 5 постійних представництв України у міжнародних організаціях. Наша держава є членом 47 міжнародних та міжурядових організацій і бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених у рамках цих організацій. Українські підприємства здійснюють зовнішньо­торговельні операції з більш як 200 країнами світу. Кожного року зростає кількість різного роду представництв в Україні.

Впевнений вихід України на міжнародну арену, зміцнення її престижу і позицій у світі визначальною мірою залежали від тих реальних кроків, які здійснювалися Україною, її дип­ломатією.

Величезне враження, зокрема, справили на міжнародну гро­мадськість добровільна відмова України від ядерної зброї

(1994 р.), принципова, ділова (а не на словах) турбота про зміц­нення миру.

Такими ж принциповими, послідовними виявилися зусилля України і в інших сферах міжнародного життя, в геополітично-му курсі в цілому. В цьому можна переконатися, вивчаючи пріоритети і основні напрями зовнішньополітичної діяльно­сті України:

багатовекторність;

стратегічне партнерство з Росією, Європою, Сполученими Штатами Америки;

використання СНД для розвитку, зміцнення двосторонніх стосунків з усіма країнами ближнього зарубіжжя;

підтримання добросусідських відносин з усіма державами Центрально-Східної Європи;

встановлення контактів і розбудова стосунків з регіонами всього Світу (Західна Європа, Північна і Південна Америка, Азія, Африка, Австралія), окремими країнами, їх об'єднаннями.

Кардинальні зміни сталися в політичній системі українсько­го суспільства. Демократизація державного управління привела до формування системи влади, у якій основні її гілки врівнова­жують одна одну: Президент, Верховна Рада і Кабінет мініст­рів. Сутнісною реалією стала багатопартійність, через яку здій­снюється народний волевияв. Зрушення у суспільній структурі, в організації функціонування суспільства, в унормуванні різних сфер життя зафіксовані в Конституції України, прийнятій Вер­ховною Радою 28 червня 1996 р.

За час, який минув після того, назріли потреби у реформу­ванні політичної системи. З відповідними ініціативами висту­пив Президент України Л. Кучма (вперше обраний главою держави в 1994 р. і переобраний в 1999 р.). обговорення голо­вних напрямків такого реформування йде гласно, із залученням у процес обговорення якнайширшого загалу. Взято твердий курс на побудову громадянського суспільства з чіткою орієнтацією на загальноцивілізаційні цінності.

За роки незалежності дуже серйозні зміни сталися в еко­номічному сегменті суспільного життя. Відмовившись від соціалістичних методів господарювання, керівництво не­залежної України проводить політику, спрямовану на узако­нення рівноправності всіх форм власності, широке впро­вадження ринкових механізмів, творче використан­ня кращих світових зразків, моделей суспільного вироб­ництва.

Вивчаючи дане питання, студентам треба звернути увагу на те, що успадкувавши після розпаду СРСР вагомий економічний потенціал, Україна разом з ним успадкувала й цілий ряд серйоз­них проблем:

тотальне одержавлення економіки;

екстенсивний шлях розвитку господарства;

структурну та територіальну диспропорційність республі­канської економіки, її побудову на принципі незавершеності;

значну мілітаризацію економіки;

кризову екологічну ситуацію.

До того ж, ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля вна­слідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР майже повністю ви­черпались.

Таке складне економічне становище довгий час не давало мо­жливості реалізувати задекларовані соціальні програми, внаслі­док чого зменшилася чисельність населення, а рівень життя ос­новної маси істотно впав.

Позитивні тенденції в економіці двох-трьох останніх років до­зволяють сподіватися на те, що ринкові реформи врешті почина­ють давати очікуваний ефект, стануть незворотними, детермі­нують зміни на краще і в інших сферах життя суспільства, зокрема, у духовному розвитку українства.

Для кращого розуміння питань історичного поступу України в останній час варто залучати новітні матеріали, що друкуються в періодиці, стають доступними для студентів через інші засоби інформації.

Список літератури

Державна самостійність України: Програмні документи та довідкові матеріали. — К., 1994.

Конституція України. — К., 1996.

Білоус А. О. Політичні об'єднання України. — К., 1993.

Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності. — К., 1992.

Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Украї­ни. — К., 1993.

Заставний Ф. Д. Українська діаспора. — Львів, 1991.

Камінський А. На перехідному етапі: «гласність», «перебудова», «демократизація» на Україні. — Мюнхен, 1990.

Кравчук Л. Останні дні імперії... Перші кроки надії. — К., 1994.

Литвин В. М. Політична арена України: Дійові особи та виконав­ці. — К., 1994.

Маринович М. Спокутування комунізму. — Дрогобич, 1993. Панченко П. П. Релігійні конфесії в Україні (40—90-ті роки). — К.,

1993.

Роль політичних партій у творенні державності України. — Харків,

1996.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Нові політичні партії України: До­відник. — К., 1990.

Субгельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випадок України // Сучасність. — 1994. — Ч. 2.

Україна багатопартійна: програмні документи нових партій. — К.,

1991.

Розпад СРСР і проголошення незалежності України.

Внутрішня та зовнішня політика незалежної держави.

Соціально-економічне становище України. Курс реформ.

Хронологічною початковою гранню даної теми, як правило, обирається серпень 1991 р. Однак студенти повинні мати на ува­зі, що в тогочасних подіях сконцентрувалися, заккумулювалися довготривалі, багаторічні процеси, які розвивалися в радянській державі, В Україні у тому числі, і науково кваліфікувалися як наростання кризи політичної системи, суспільного устрою, федеративної державності. Спроби партійно-радянського керів­ництва перервати загрозливі тенденції з допомогою політики, яка одержала назву перебудовної, через намагання оновлення СРСР шляхом підписання нового союзного договору не лише не прине­сли очікуваного результату, а дедалі загострили суперечності, що до того існували, наблизили розв'язку кризової ситуації.

Невдача московських путчистів з допомогою відчайдушного кроку втримати контроль над подіями у буквальному розумінні зірвала велетенську і могутню до того країну, блискавично при­скорила і посилила відцентрові прагнення. їх уособленням стали кардинальні, справді історичні рішення і кроки, які в різних рес­публіках мали спільний ґрунт і подібне оформлення.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, прийняла доленос­ні документи: Акт проголошення незалежності України, по­

станову про проведення референдуму з питання незалежності України та про вибори президента.

1 грудня 1991 р. народ України переконливо довів свою волю при досить високій активності виборців, що взяли участь у рефе­рендумі: понад 90 % голосів було віддано за незалежну демокра­тичну Україну — підтверджено Акт незалежності України. Пре­зидентом обрали Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулася денонсація Союзного договору 1922 р. і було проголошено утворення Союзу Незалежних Держав (СНД).

На основі узагальнення фактів, студенти мають переконатися, що розпад СРСР та утворення незалежної Української, як взає­мопов'язані феномети, держави стали безпосереднім результа­том взаємодії різновекторних міжнародних, регіональних та національних чинників: і суто тогочасних, і тих, що мали своє коріння в історичному минулому. Серед найголовніших можна вказати на наступні:

помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

фактична втрата центром контролю за подіями на місцях;

синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

існування в Україні системи формального легітимних (за­конних за радянським правом) органів державного управління та бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки, зокрема створення та діяльність Народного Руху України;

дотримання політичного нейтралітету армійськими форму­ваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

Безумовно, що не останню роль зіграла тут і багатовікова бо­ротьба народу за власну державність.

Але, варто пам'ятати, що політично самостійною Україна ста­ла не в результаті широкомасштабної національно-визвольної боротьби. З огляду на це українське суспільство розпочинало свій державотворчий процес в умовах відсутності науково об­ґрунтованої моделі побудови незалежної держави. Саме цим можна пояснити багато наступних помилок і прорахунків у про­цесі державотворення, у різних галузях життя.

Майбутнє новоутвореної держави вирішальною мірою зале­жало від правильного вибору орієнтирів, від визначення курсу зовнішньої і внутрішньої політики. Розгляд даного питання доцільно починати з аналізу зовнішньополітичних аспектів, які окремилися практично відразу.

Реакція світового співтовариства на результати референдуму 1 грудня 1991 р. була дуже дружньою: протягом грудня незалеж­ну Україну визнали 68 держав. На другий день після референду­му про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Ховатія.

Для США розпад Радянського Союзу означав зникнення голо­вного стратегічного протиника. Однак подію такого масштабу вони сприйняли неоднозначно, оскільки розвал СРСР загрожував «розповзанням» ядерних озброєнь. Хоча українське керівництво неодноразово заявляло, що не збирається використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потеціал, що дістався у спадщину від СРСР, адміністрація Президента Дж. Буша поста­вилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром вста­новили з нею дипломатичні відносини.

Упродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерс­тво закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, поча­ло створювати мережу посольств. Однією з найсерйозніших була кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії ра­дянської зовнішньополітичної служби.

Сьогодні можна сказати, що динамічна зовнішня політика є, мабуть, однією з небагатьох сфер державного будівництва, в якіій досягнуто справді вагомих результатів. Україну визнали близько 200 держав світу. У більшості з них діє понад 100 украї­нських представників різних рівнів — посольств, консульств, то­ргових організацій тощо. Діють 5 постійних представництв України у міжнародних організаціях. Наша держава є членом 47 міжнародних та міжурядових організацій і бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених у рамках цих організацій. Українські підприємства здійснюють зовнішньо­торговельні операції з більш як 200 країнами світу. Кожного року зростає кількість різного роду представництв в Україні.

Впевнений вихід України на міжнародну арену, зміцнення її престижу і позицій у світі визначальною мірою залежали від тих реальних кроків, які здійснювалися Україною, її дип­ломатією.

Величезне враження, зокрема, справили на міжнародну гро­мадськість добровільна відмова України від ядерної зброї

(1994 р.), принципова, ділова (а не на словах) турбота про зміц­нення миру.

Такими ж принциповими, послідовними виявилися зусилля України і в інших сферах міжнародного життя, в геополітично-му курсі в цілому. В цьому можна переконатися, вивчаючи пріоритети і основні напрями зовнішньополітичної діяльно­сті України:

багатовекторність;

стратегічне партнерство з Росією, Європою, Сполученими Штатами Америки;

використання СНД для розвитку, зміцнення двосторонніх стосунків з усіма країнами ближнього зарубіжжя;

підтримання добросусідських відносин з усіма державами Центрально-Східної Європи;

встановлення контактів і розбудова стосунків з регіонами всього Світу (Західна Європа, Північна і Південна Америка, Азія, Африка, Австралія), окремими країнами, їх об'єднаннями.

Кардинальні зміни сталися в політичній системі українсько­го суспільства. Демократизація державного управління привела до формування системи влади, у якій основні її гілки врівнова­жують одна одну: Президент, Верховна Рада і Кабінет мініст­рів. Сутнісною реалією стала багатопартійність, через яку здій­снюється народний волевияв. Зрушення у суспільній структурі, в організації функціонування суспільства, в унормуванні різних сфер життя зафіксовані в Конституції України, прийнятій Вер­ховною Радою 28 червня 1996 р.

За час, який минув після того, назріли потреби у реформу­ванні політичної системи. З відповідними ініціативами висту­пив Президент України Л. Кучма (вперше обраний главою держави в 1994 р. і переобраний в 1999 р.). обговорення голо­вних напрямків такого реформування йде гласно, із залученням у процес обговорення якнайширшого загалу. Взято твердий курс на побудову громадянського суспільства з чіткою орієнтацією на загальноцивілізаційні цінності.

За роки незалежності дуже серйозні зміни сталися в еко­номічному сегменті суспільного життя. Відмовившись від соціалістичних методів господарювання, керівництво не­залежної України проводить політику, спрямовану на узако­нення рівноправності всіх форм власності, широке впро­вадження ринкових механізмів, творче використан­ня кращих світових зразків, моделей суспільного вироб­ництва.

Вивчаючи дане питання, студентам треба звернути увагу на те, що успадкувавши після розпаду СРСР вагомий економічний потенціал, Україна разом з ним успадкувала й цілий ряд серйоз­них проблем:

тотальне одержавлення економіки;

екстенсивний шлях розвитку господарства;

структурну та територіальну диспропорційність республі­канської економіки, її побудову на принципі незавершеності;

значну мілітаризацію економіки;

кризову екологічну ситуацію.

До того ж, ресурси нафти, газу, лісу і дешевого вугілля вна­слідок інтенсивної експлуатації в часи СРСР майже повністю ви­черпались.

Таке складне економічне становище довгий час не давало мо­жливості реалізувати задекларовані соціальні програми, внаслі­док чого зменшилася чисельність населення, а рівень життя ос­новної маси істотно впав.

Позитивні тенденції в економіці двох-трьох останніх років до­зволяють сподіватися на те, що ринкові реформи врешті почина­ють давати очікуваний ефект, стануть незворотними, детермі­нують зміни на краще і в інших сферах життя суспільства, зокрема, у духовному розвитку українства.

Для кращого розуміння питань історичного поступу України в останній час варто залучати новітні матеріали, що друкуються в періодиці, стають доступними для студентів через інші засоби інформації.

Список літератури

Державна самостійність України: Програмні документи та довідкові матеріали. — К., 1994.

Конституція України. — К., 1996.

Білоус А. О. Політичні об'єднання України. — К., 1993.

Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності. — К., 1992.

Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Украї­ни. — К., 1993.

Заставний Ф. Д. Українська діаспора. — Львів, 1991.

Камінський А. На перехідному етапі: «гласність», «перебудова», «демократизація» на Україні. — Мюнхен, 1990.

Кравчук Л. Останні дні імперії... Перші кроки надії. — К., 1994.

Литвин В. М. Політична арена України: Дійові особи та виконав­ці. — К., 1994.

Маринович М. Спокутування комунізму. — Дрогобич, 1993. Панченко П. П. Релігійні конфесії в Україні (40—90-ті роки). — К.,

1993.

Роль політичних партій у творенні державності України. — Харків,

1996.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Нові політичні партії України: До­відник. — К., 1990.

Субгельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випадок України // Сучасність. — 1994. — Ч. 2.

Україна багатопартійна: програмні документи нових партій. — К.,

1991.