• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА В 1945—1991 роках

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Післявоєнна відбудова народного господарства України.

Суперечливість суспільно-політичного розвитку України в 40— 50-х роках.

Соціально-економічні та політичні процеси в Україні у добу хрущовської «відлиги».

Загострення суперечностей в розвитку України в 70—80-ті роки, визрівання передумов здобуття держа­вної незалежності.

Аналіз повоєнного розвитку України доцільно розпочинати з висвітлення проблем відбудови народного господарства. Увагу студентів слід акцентувати на тому важкому становищі, в якому опинилася республіка по закінченні військових дій. На руїни бу­ло перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікува­льних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилося лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Тільки прямі збитки, завдані господарству станови­ли 285 млрд. крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали на­селення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Зважаючи на все це, деякі з західних експертів розрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20— 25 років, а дехто називав навіть 100 років. Однак централізована система управління народним господарством створювала можли­вість швидкої мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що й стало запорукою прискорених темпів відбудови народного гос­подарства.

Обсяг валової продукції промисловості України в 1946—1950 рр. збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Бу­ли відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи «Запоріжс-таль», «Азовсталь», машинобудівні підприємства Києва і Харко­ва та багато інших. Слід зазначити, що устаткування еваку­йованих під час війни промислових підприємств так і не повер-

нулося в Україну, оскільки це вважалося недоцільним. Відтак відновлення промисловості довелося розпочинати фактично з

нуля.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80 % довоєнного рівня. складно було купити продукти спожи­вання. Особливо ці труднощі посилилася після грошової реформи 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

У складних умовах відбувалося відродження сільського гос­подарства, у якому склалася вкрай несприятлива ситуація. Труд­нощі загострилися до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змі­нилася найбільш засушливими за попередні 50 років весною і літом, в наслідок чого зимові та ярові культури майже цілком за­гинули. Однак, не дивлячись на ці несприятливі кліматичні умо­ви, план хлібозаготівель не тільки не було зменшено, а навпа­ки — ще збільшено. Україну вразив черговий голод — 1946— 1947 рр., жертвами якого стали близько 800 тис. людей.

У західних областях одночасно з відбудовою народного гос­подарства і підвищенням рівня економіки цього регіону тривали репресії, депортації, русифікація й насильницька колективізація, була заборонена греко-католицька (уніатська), її майно передава­лося руській православній церкві. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено ще півмільйона чоловік. Трагедія україн­ського народу полягала в продовженні в ці роки по суті грома­дянської війни на цих землях, бо ОУН-УПА чинили активний політичний та воєнний спротив процесам радянізації.

Марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. Дедалі зміцнювалися структури тоталітарної системи, розпочалися нові хвилі репресій. Першими постраждали військо­вополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них пройшов фільтраційні пункти і пове­рнувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й відправлено до таборів.

Репресій зазнали навіть цілі окремі народи, зокрема кримські татари, вірмени, болгари та ін., яких огульно було звинувачено у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та депор­товано з місць свого постійного проживання.

Величезний вогонь ідеологічної зброї був спрямований проти наукової і художньої інтелігенції. У цей час проводилися репре­сивні кампанії проти «космополітів», «буржуазних націоналістів» і «агентів імперіалізму». Слідом за низкою постанов ЦК ВКП(б) було видано численні постанови ЦК КП(б)У, які регламентували репертуар театрів, тематику «Перцю», зміст музики тощо. Це був час цькування генетиків і кібернетиків, мовознавців та істориків України. Після написання в 1943 р. кіноповісті «Україна в огні» не дозволяли повертатися з Москви в Україну О. Довженку, після вірша «Любіть Україну» припинили друкувати В. Сосюру, як «буржуазних націоналістів» переслідували М. Рильського, Ю. Яновського, А. Малишка, І. Сенченка, П. Панча, композито­рів К. Данькевича (за оперу «Богдан Хмельницький»), М. Колесу, Б. Лятошинського, М. Вериківського та ін.

Загалом усе це створювало гнітючу атмосферу, породжувало у суспільстві перебувало у тривожні передчуття нового витка реп­ресій. Але 5 березеня 1953 р. помер И. Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватися.

Аналізуючи численні факти тогочасного життя, студенти пе­реконуються, що смерть Сталіна завершила цілу епоху в житті країни. Визначилися контури повороту, якого чекали після війни. Почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на демократизацію радянського ладу, на ліквідацію негативних наслідків явища, кваліфікованою як культ особи. Ці процеси пов'язані, насамперед, з ім'ям першого секретаря ЦК ВКП(б) — з 1956 р. — КПРС М. Хрущова, який, попри свою по­передню причетність до проявів тоталітаризму, виявився неорди­нарним політичним діячем, здатним критично оцінювати минуле, рішуче коригувати політичний курс, що дало підстави історикам вважати роки його правління добою «відлиги». Заслугою М. Хрущова стали, зокрема, початок реабілітації політв'язнів і депортованих народів, поліпшення соціального забезпечення на­роду, спроби демократизації партії і держави.

Здійснювалися заходи щодо усунення надмірної централізації державного управління, яка була одним із гальмівних чинників щодо рівномірного й взаємовигідного національно-державного розвитку. Розширювалися права союзних республік в економіч­ному, державному й культурному будівництві, в їхнє підпоряд­кування передавалося багато союзних промислових і транспорт­них підприємств. За 1953—1956 роки в республіканське підпо­рядкування України було передано близько 10 тис. підприємств та установ, в результаті чого питома вага республіканської про­мисловості підвищилася на 76 %.

Важливою в цьому напрямку була реформа, в результаті якої галузеве управління промисловістю замінювалося територіаль­ним — ліквідовувалися більшість галузевих міністерств і замість

них створювалися територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було організовано 11 економічних ад­міністративних районів, очолених раднаргоспами.

Значну увагу тогочасне керівництво приділяло проблемі ре­формування сільського господарства. Перші заходи, спрямовані на послаблення у податковій політиці та ціноутворенні, розши­ренні прав колгоспів, запровадження грошової оплати праці кол­госпників, надання їм пенсій призупинили деградацію продукти­вних сил села. В перші п'ять років по смерті И. Сталіна в Україні були позначені зростанням сільськогосподарського виробництва, однак кардинально змінити ситуацію в цій галузі не вдалося.

Не принесли бажаного результату й подальші реформи — за­провадження новітніх технологій, які не могли дати ефекту в колгоспах; організаційні заходи, які на ділі нерідко оберталися на шкоду сільськогосподарському виробництву (укрупнення колго­спів, перетворення їх у радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо); спроби знайти додаткові резерви шляхом оранки ці­линних земель чи ліквідації травопільної системи тощо. Почали повертатися до практики обмежень присадибних господарств колгоспників, щоб вони не «заважали» їм працювати у громадсь­кому виробництві. Обсяг продукції, що надходила у ринкову тор­гівлю, зменшився, а в результаті зросли ціни і постраждали інте­реси міських споживачів. Сільське господарство знову пере­творилося на найслабшу ланку економіки. Посуха 1963 р. пока­зала всю гостроту продовольчого становища: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витратити валюту для його закупівлі за рубежем. Пізніше цей факт був використаний партійною номенклатурою як один із приводів при зміщенні М. Хрущова.

Треба зазначити, що короткий період ревізії політики сталін­ського режиму об'єктивно привів в Україні до посилення культу­рно-національних прагнень, появи молодої генерації, так званих шестидесятників, які своїми ініціативами актуалізували питання культурного загальнонаціонального розвитку.

Та «хрущовська відлига» була недовгою. Не зачепивши основ ладу, реформи зустріли опір бюрократії і захлинулися. Останнім серйозним нововведенням М. Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, профспі­лкові і комсомольські органи теж було поділено на промислові й сільські. Ця реформа переповнила чашу терпіння апарату, і у жо­втні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР.

До того ж М. Хрущову, його оточенню, вищому керівництву України О. Кириченку, М. Підгорному, П. Шелесту — був влас­тивий авторитарний стиль керівництва, суб'єктивізм і адмініст­рування. Саме це й стало основним обвинуваченням, висунутим М. С. Хрущову. на посаду партійного лідера було обрано Л. І. Брежнєва. Відповідно і в Україні амбіційного П. Шелеста, який наролегливіше за інших, відстоював інтереси України в Ра­дянському Союзі, дбав про збереження української мови і куль­тури, замінив у 1972 р. більш поступливий до центру В. Щер-бицький.

Потрібно звернути увагу на те, що на початку 70-х років рес­публіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, вра­хувавши досягнення науково-технічної революції, що розвивала­ся у світі, та певні успіхи реформ другої половини 60-х років, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або про­довжувати дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. Тоді переміг другий напрямок.

Республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвит­ку, що зумовлювало зростання затратної економіки, вимагало до­даткових робочих рук і ресурсів, але так і не привело до збере­ження темпів зростання обсягів продукції і продуктивності праці. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробницт­ва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не існувало. Ви­сокий науково-технічний потенціал республіки використовувався головним чином військово-промисловим комплексом. На кінець 70-х — початок 80-х років значно зріс загальний дефіцит товарів народного вжитку.

Проте це не означає, що в подальшому розвитку економічних процесів на Україні склалася однозначна ситуація. Тут, при зага­льній тенденції зниження ефективності виробництва, завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних ус­піхів. Так, у республіці формувався потужний народногосподар­ський комплекс. Швидкими темпами розвивалися машинобуду­вання й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисло­вість. У 70-ті роки в республіці стало до ладу чимало теплоелект­ростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. Виросли гірничо-збагачувальні комбінати і шахти в Донецькому й Криворізькому басейнах.

На цій основі зростала, насамперед, союзна власність, ще бі­льше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втра­чалися права республіканських і особливо місцевих органів у ке­

рівництві економікою. Без відома останніх на Україні для проми­слового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, що дорівнювали території Одеської області.

Неоднозначна ситуація склалася й в аграрному секторі еко­номіки України. Тут досить інтенсивно відбувалося усуспіль­нення виробництва у зв'язку з його індустріалізацією, спеціаліза­цією й концентрацією. У вирішенні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб'єктивістські підходи. Унаслі­док цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно ви­користовувалися сільськогосподарська техніка. Збільшення площ зрошуваних земель призводило до засолення ґрунтів, високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліорато­рів і низьку культуру землеробства було знищено десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й проду­ктивність угідь.

Наслідком такого «господарювання» було зменшення в 1970—1985 рр. більш як на мільйон гектарів посівних площ України, в тому числі її славнозвісних чорноземів. Для України характерною стала найбільша міра розораності земель в СРСР, внаслідок чого більше половини сільськогосподарських угідь стали ерозованими й не давали тих врожаїв, які були б за умов розважливого ведення господарства.

Застійні явища в економіці не могли не відбитися на інших сторонах життя суспільства. Негативні процеси серйозно зачепи­ли соціальну сферу. їх ознаками були: залишковий принцип фі­нансування соціальних потреб; перевага «зрівнялівки» у розподі­лі матеріальних благ і порушення соціальної справедливості; прогресуюча несумісність інтересів різних суспільних верств і груп; загострення суперечностей у національних відносинах; на­ростання таких негативних явищ як пияцтво й алкоголізм, нар­команія, спекуляція, корупція тощо.

Можна констатувати, що в 70-ті — першій половині 80-х ро­ків остаточно сформувався і в широких масштабах почав діяти свого роду механізм гальмування соціально-економічного розвитку, стримування прогресивних перетворень. Суть ме­ханізму гальмування можна визначити так — це комплекс соціа­льно-економічних, політичних, ідеологічних чинників, які стри­мують прогресивний поступ суспільства. Він включає в себе застарілі форми виробничих відносин, адміністративно-командну систему управління, бюрократизм, консерватизм, психологічну

інерцію, догматичні уявлення про суспільство. У державно-політичному аспекті — це і ієрархія посад, система надцентралі-зованого керівництва економічним і соціальним життям. У такій обстановці ставало дедалі очевидним, що усунули застійні яви­ща, розблокувати механізм гальмування можливо лише радика­льними широкомасштабними діями, які б охоплювали всі сфери життя суспільства.

Спробу врятувати існуючу систему зробив Генеральний сек­ретар ЦК КПРС М. Горбачов, який у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС уперше заявив про потребу докорінних змін в усіх сферах життя народу. Після цього пленуму була проголошена політика «перебудови», суть якої полягала у необхідності прове­дення економічних реформ, демократизації суспільства, активі­зації громадської думки. Кінцевою метою проголошувалася по­будова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збе­реженням єдиної союзної держави.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено про­граму радикальної реформи управління економікою, суть якої полягала у переході від адміністративно-командних до економіч­них методів управління народним господарством. Розширювали­ся права підприємств, почалося запровадження орендних й акці­онерних форм господарювання, кооперативів у торгівлі та промисловості, сімейного підряду в сільському господарстві, ма­лих підприємств, спільних підприємств з іноземними фірмами, прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Але існу­ючий адміністративно-командний економічний механізм не під­лягав реформуванню, радянське планово-директивне господарст­во не сприймало законів ринкової економіки. Економічні під­сумки 1985—1991 рр. були незадовільні, рівень життя людей не­впинно знижувався. До того ж 26 квітня 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша екологічна катаст­рофа ХХ ст.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібераліза­цію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціаліс­тичного плюралізму» під гаслом «перебудови сталінської моделі соціалізму» та повернення до «ленінських принципів» активізу­вати народні маси й, контролюючи цю активність згори, посла­бити позиції консерваторів. Складовими політичної реформи проголошувалися — поступовий перехід влади від партапарату

до державних органів; посилення ролі Рад усіх рівнів; розробка і підписання нового союзного договору.

Проте перебудова гальмувалась через спрощений командний підхід до реформування різних сфер і галузей суспільного життя. Стара система працювала й далі за інерцією, не було узгодженої концепції реформування, занадто вузьким було коло реформато­рів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам. На першому етапі перебудовчі процеси ще контролювалися управлінськими ланками держави, однак чим далі, тим більше життя розходилося з цими обмеженими завдан­нями. Зростала політизація суспільства, почалося формування ба­гатопартійності, оформлення легітимної опозиції, поступово роз­гортався робітничий рух, активізувалися дії студентства, розпочалося нове українське національно-культурне відродження.

Замість зміцнення СРСР перебудова прискорила його розпад.

Список літератури

Баран В. К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953—1985 рр. — Львів, 1992.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: суспі­льно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К., 1994.

Волошин Ю. В. Ліквідація Української греко-католицької церкви // Визвольний шлях. — 1996. — № 3.

Воронцов І., Пилявець Ю. Голод 1946—1947 рр. — К., 1991.

Зарецъкий О. Українські шістдесятники і Хрущовська відлига в ет­нокультурному просторі СРСР // Сучасність. — 1995. — Ч. 4.

Іваничук Р. І. Благослови, душе моя. Господа... — Львів, 1993.

Історія міжнародних відносин України (1917—1992). — Львів, 1992.

Касъянов Г. В. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-років. — К., 1995.

Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К., 1994.

Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських-радянських ди­сидентів // Історичні есе. — К., 1994. Т. 2.

Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»): 36. матеріалів / Уклав В'ячеслав Чорновіл. — Львів, 1991.

Лук'яненко Л. Г. Сповідь у камері смертників. — К., 1991.

Погром в Україні: 1972—1979. Б. М.: Сучасність, 1980.

Прокоп М. Напередодні незалежної України: Спостереження і ви­сновки. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Львів, 1993.

Роєнко В. Друга світова війна 1939—1945 рр. — К., 1994.

Рублъов О. С, Черченко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенціі. — К., 1994.

Сверстюк Є. Блудні сини України. — К., 1993.

Українська Гельсінська група: 1978—1982. Документи і матерія-ли. — Торонто; Балтимор, 1983.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті: Документи і матеріяли. — Торонто; Балтимор. Сучасність, 1983.

Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної істо­рії. — К., 1993.

Шумук Д. Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента — політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупа­ціями України (1921—1981). — Детройт, 1983.

Післявоєнна відбудова народного господарства України.

Суперечливість суспільно-політичного розвитку України в 40— 50-х роках.

Соціально-економічні та політичні процеси в Україні у добу хрущовської «відлиги».

Загострення суперечностей в розвитку України в 70—80-ті роки, визрівання передумов здобуття держа­вної незалежності.

Аналіз повоєнного розвитку України доцільно розпочинати з висвітлення проблем відбудови народного господарства. Увагу студентів слід акцентувати на тому важкому становищі, в якому опинилася республіка по закінченні військових дій. На руїни бу­ло перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікува­льних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилося лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Тільки прямі збитки, завдані господарству станови­ли 285 млрд. крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали на­селення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Зважаючи на все це, деякі з західних експертів розрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20— 25 років, а дехто називав навіть 100 років. Однак централізована система управління народним господарством створювала можли­вість швидкої мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що й стало запорукою прискорених темпів відбудови народного гос­подарства.

Обсяг валової продукції промисловості України в 1946—1950 рр. збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Бу­ли відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи «Запоріжс-таль», «Азовсталь», машинобудівні підприємства Києва і Харко­ва та багато інших. Слід зазначити, що устаткування еваку­йованих під час війни промислових підприємств так і не повер-

нулося в Україну, оскільки це вважалося недоцільним. Відтак відновлення промисловості довелося розпочинати фактично з

нуля.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80 % довоєнного рівня. складно було купити продукти спожи­вання. Особливо ці труднощі посилилася після грошової реформи 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

У складних умовах відбувалося відродження сільського гос­подарства, у якому склалася вкрай несприятлива ситуація. Труд­нощі загострилися до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змі­нилася найбільш засушливими за попередні 50 років весною і літом, в наслідок чого зимові та ярові культури майже цілком за­гинули. Однак, не дивлячись на ці несприятливі кліматичні умо­ви, план хлібозаготівель не тільки не було зменшено, а навпа­ки — ще збільшено. Україну вразив черговий голод — 1946— 1947 рр., жертвами якого стали близько 800 тис. людей.

У західних областях одночасно з відбудовою народного гос­подарства і підвищенням рівня економіки цього регіону тривали репресії, депортації, русифікація й насильницька колективізація, була заборонена греко-католицька (уніатська), її майно передава­лося руській православній церкві. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено ще півмільйона чоловік. Трагедія україн­ського народу полягала в продовженні в ці роки по суті грома­дянської війни на цих землях, бо ОУН-УПА чинили активний політичний та воєнний спротив процесам радянізації.

Марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. Дедалі зміцнювалися структури тоталітарної системи, розпочалися нові хвилі репресій. Першими постраждали військо­вополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них пройшов фільтраційні пункти і пове­рнувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й відправлено до таборів.

Репресій зазнали навіть цілі окремі народи, зокрема кримські татари, вірмени, болгари та ін., яких огульно було звинувачено у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та депор­товано з місць свого постійного проживання.

Величезний вогонь ідеологічної зброї був спрямований проти наукової і художньої інтелігенції. У цей час проводилися репре­сивні кампанії проти «космополітів», «буржуазних націоналістів» і «агентів імперіалізму». Слідом за низкою постанов ЦК ВКП(б) було видано численні постанови ЦК КП(б)У, які регламентували репертуар театрів, тематику «Перцю», зміст музики тощо. Це був час цькування генетиків і кібернетиків, мовознавців та істориків України. Після написання в 1943 р. кіноповісті «Україна в огні» не дозволяли повертатися з Москви в Україну О. Довженку, після вірша «Любіть Україну» припинили друкувати В. Сосюру, як «буржуазних націоналістів» переслідували М. Рильського, Ю. Яновського, А. Малишка, І. Сенченка, П. Панча, композито­рів К. Данькевича (за оперу «Богдан Хмельницький»), М. Колесу, Б. Лятошинського, М. Вериківського та ін.

Загалом усе це створювало гнітючу атмосферу, породжувало у суспільстві перебувало у тривожні передчуття нового витка реп­ресій. Але 5 березеня 1953 р. помер И. Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватися.

Аналізуючи численні факти тогочасного життя, студенти пе­реконуються, що смерть Сталіна завершила цілу епоху в житті країни. Визначилися контури повороту, якого чекали після війни. Почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на демократизацію радянського ладу, на ліквідацію негативних наслідків явища, кваліфікованою як культ особи. Ці процеси пов'язані, насамперед, з ім'ям першого секретаря ЦК ВКП(б) — з 1956 р. — КПРС М. Хрущова, який, попри свою по­передню причетність до проявів тоталітаризму, виявився неорди­нарним політичним діячем, здатним критично оцінювати минуле, рішуче коригувати політичний курс, що дало підстави історикам вважати роки його правління добою «відлиги». Заслугою М. Хрущова стали, зокрема, початок реабілітації політв'язнів і депортованих народів, поліпшення соціального забезпечення на­роду, спроби демократизації партії і держави.

Здійснювалися заходи щодо усунення надмірної централізації державного управління, яка була одним із гальмівних чинників щодо рівномірного й взаємовигідного національно-державного розвитку. Розширювалися права союзних республік в економіч­ному, державному й культурному будівництві, в їхнє підпоряд­кування передавалося багато союзних промислових і транспорт­них підприємств. За 1953—1956 роки в республіканське підпо­рядкування України було передано близько 10 тис. підприємств та установ, в результаті чого питома вага республіканської про­мисловості підвищилася на 76 %.

Важливою в цьому напрямку була реформа, в результаті якої галузеве управління промисловістю замінювалося територіаль­ним — ліквідовувалися більшість галузевих міністерств і замість

них створювалися територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було організовано 11 економічних ад­міністративних районів, очолених раднаргоспами.

Значну увагу тогочасне керівництво приділяло проблемі ре­формування сільського господарства. Перші заходи, спрямовані на послаблення у податковій політиці та ціноутворенні, розши­ренні прав колгоспів, запровадження грошової оплати праці кол­госпників, надання їм пенсій призупинили деградацію продукти­вних сил села. В перші п'ять років по смерті И. Сталіна в Україні були позначені зростанням сільськогосподарського виробництва, однак кардинально змінити ситуацію в цій галузі не вдалося.

Не принесли бажаного результату й подальші реформи — за­провадження новітніх технологій, які не могли дати ефекту в колгоспах; організаційні заходи, які на ділі нерідко оберталися на шкоду сільськогосподарському виробництву (укрупнення колго­спів, перетворення їх у радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо); спроби знайти додаткові резерви шляхом оранки ці­линних земель чи ліквідації травопільної системи тощо. Почали повертатися до практики обмежень присадибних господарств колгоспників, щоб вони не «заважали» їм працювати у громадсь­кому виробництві. Обсяг продукції, що надходила у ринкову тор­гівлю, зменшився, а в результаті зросли ціни і постраждали інте­реси міських споживачів. Сільське господарство знову пере­творилося на найслабшу ланку економіки. Посуха 1963 р. пока­зала всю гостроту продовольчого становища: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витратити валюту для його закупівлі за рубежем. Пізніше цей факт був використаний партійною номенклатурою як один із приводів при зміщенні М. Хрущова.

Треба зазначити, що короткий період ревізії політики сталін­ського режиму об'єктивно привів в Україні до посилення культу­рно-національних прагнень, появи молодої генерації, так званих шестидесятників, які своїми ініціативами актуалізували питання культурного загальнонаціонального розвитку.

Та «хрущовська відлига» була недовгою. Не зачепивши основ ладу, реформи зустріли опір бюрократії і захлинулися. Останнім серйозним нововведенням М. Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, профспі­лкові і комсомольські органи теж було поділено на промислові й сільські. Ця реформа переповнила чашу терпіння апарату, і у жо­втні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР.

До того ж М. Хрущову, його оточенню, вищому керівництву України О. Кириченку, М. Підгорному, П. Шелесту — був влас­тивий авторитарний стиль керівництва, суб'єктивізм і адмініст­рування. Саме це й стало основним обвинуваченням, висунутим М. С. Хрущову. на посаду партійного лідера було обрано Л. І. Брежнєва. Відповідно і в Україні амбіційного П. Шелеста, який наролегливіше за інших, відстоював інтереси України в Ра­дянському Союзі, дбав про збереження української мови і куль­тури, замінив у 1972 р. більш поступливий до центру В. Щер-бицький.

Потрібно звернути увагу на те, що на початку 70-х років рес­публіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, вра­хувавши досягнення науково-технічної революції, що розвивала­ся у світі, та певні успіхи реформ другої половини 60-х років, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або про­довжувати дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. Тоді переміг другий напрямок.

Республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвит­ку, що зумовлювало зростання затратної економіки, вимагало до­даткових робочих рук і ресурсів, але так і не привело до збере­ження темпів зростання обсягів продукції і продуктивності праці. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробницт­ва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не існувало. Ви­сокий науково-технічний потенціал республіки використовувався головним чином військово-промисловим комплексом. На кінець 70-х — початок 80-х років значно зріс загальний дефіцит товарів народного вжитку.

Проте це не означає, що в подальшому розвитку економічних процесів на Україні склалася однозначна ситуація. Тут, при зага­льній тенденції зниження ефективності виробництва, завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних ус­піхів. Так, у республіці формувався потужний народногосподар­ський комплекс. Швидкими темпами розвивалися машинобуду­вання й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисло­вість. У 70-ті роки в республіці стало до ладу чимало теплоелект­ростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. Виросли гірничо-збагачувальні комбінати і шахти в Донецькому й Криворізькому басейнах.

На цій основі зростала, насамперед, союзна власність, ще бі­льше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втра­чалися права республіканських і особливо місцевих органів у ке­

рівництві економікою. Без відома останніх на Україні для проми­слового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, що дорівнювали території Одеської області.

Неоднозначна ситуація склалася й в аграрному секторі еко­номіки України. Тут досить інтенсивно відбувалося усуспіль­нення виробництва у зв'язку з його індустріалізацією, спеціаліза­цією й концентрацією. У вирішенні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб'єктивістські підходи. Унаслі­док цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно ви­користовувалися сільськогосподарська техніка. Збільшення площ зрошуваних земель призводило до засолення ґрунтів, високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліорато­рів і низьку культуру землеробства було знищено десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й проду­ктивність угідь.

Наслідком такого «господарювання» було зменшення в 1970—1985 рр. більш як на мільйон гектарів посівних площ України, в тому числі її славнозвісних чорноземів. Для України характерною стала найбільша міра розораності земель в СРСР, внаслідок чого більше половини сільськогосподарських угідь стали ерозованими й не давали тих врожаїв, які були б за умов розважливого ведення господарства.

Застійні явища в економіці не могли не відбитися на інших сторонах життя суспільства. Негативні процеси серйозно зачепи­ли соціальну сферу. їх ознаками були: залишковий принцип фі­нансування соціальних потреб; перевага «зрівнялівки» у розподі­лі матеріальних благ і порушення соціальної справедливості; прогресуюча несумісність інтересів різних суспільних верств і груп; загострення суперечностей у національних відносинах; на­ростання таких негативних явищ як пияцтво й алкоголізм, нар­команія, спекуляція, корупція тощо.

Можна констатувати, що в 70-ті — першій половині 80-х ро­ків остаточно сформувався і в широких масштабах почав діяти свого роду механізм гальмування соціально-економічного розвитку, стримування прогресивних перетворень. Суть ме­ханізму гальмування можна визначити так — це комплекс соціа­льно-економічних, політичних, ідеологічних чинників, які стри­мують прогресивний поступ суспільства. Він включає в себе застарілі форми виробничих відносин, адміністративно-командну систему управління, бюрократизм, консерватизм, психологічну

інерцію, догматичні уявлення про суспільство. У державно-політичному аспекті — це і ієрархія посад, система надцентралі-зованого керівництва економічним і соціальним життям. У такій обстановці ставало дедалі очевидним, що усунули застійні яви­ща, розблокувати механізм гальмування можливо лише радика­льними широкомасштабними діями, які б охоплювали всі сфери життя суспільства.

Спробу врятувати існуючу систему зробив Генеральний сек­ретар ЦК КПРС М. Горбачов, який у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС уперше заявив про потребу докорінних змін в усіх сферах життя народу. Після цього пленуму була проголошена політика «перебудови», суть якої полягала у необхідності прове­дення економічних реформ, демократизації суспільства, активі­зації громадської думки. Кінцевою метою проголошувалася по­будова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збе­реженням єдиної союзної держави.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено про­граму радикальної реформи управління економікою, суть якої полягала у переході від адміністративно-командних до економіч­них методів управління народним господарством. Розширювали­ся права підприємств, почалося запровадження орендних й акці­онерних форм господарювання, кооперативів у торгівлі та промисловості, сімейного підряду в сільському господарстві, ма­лих підприємств, спільних підприємств з іноземними фірмами, прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Але існу­ючий адміністративно-командний економічний механізм не під­лягав реформуванню, радянське планово-директивне господарст­во не сприймало законів ринкової економіки. Економічні під­сумки 1985—1991 рр. були незадовільні, рівень життя людей не­впинно знижувався. До того ж 26 квітня 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша екологічна катаст­рофа ХХ ст.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібераліза­цію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціаліс­тичного плюралізму» під гаслом «перебудови сталінської моделі соціалізму» та повернення до «ленінських принципів» активізу­вати народні маси й, контролюючи цю активність згори, посла­бити позиції консерваторів. Складовими політичної реформи проголошувалися — поступовий перехід влади від партапарату

до державних органів; посилення ролі Рад усіх рівнів; розробка і підписання нового союзного договору.

Проте перебудова гальмувалась через спрощений командний підхід до реформування різних сфер і галузей суспільного життя. Стара система працювала й далі за інерцією, не було узгодженої концепції реформування, занадто вузьким було коло реформато­рів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам. На першому етапі перебудовчі процеси ще контролювалися управлінськими ланками держави, однак чим далі, тим більше життя розходилося з цими обмеженими завдан­нями. Зростала політизація суспільства, почалося формування ба­гатопартійності, оформлення легітимної опозиції, поступово роз­гортався робітничий рух, активізувалися дії студентства, розпочалося нове українське національно-культурне відродження.

Замість зміцнення СРСР перебудова прискорила його розпад.

Список літератури

Баран В. К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953—1985 рр. — Львів, 1992.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: суспі­льно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К., 1994.

Волошин Ю. В. Ліквідація Української греко-католицької церкви // Визвольний шлях. — 1996. — № 3.

Воронцов І., Пилявець Ю. Голод 1946—1947 рр. — К., 1991.

Зарецъкий О. Українські шістдесятники і Хрущовська відлига в ет­нокультурному просторі СРСР // Сучасність. — 1995. — Ч. 4.

Іваничук Р. І. Благослови, душе моя. Господа... — Львів, 1993.

Історія міжнародних відносин України (1917—1992). — Львів, 1992.

Касъянов Г. В. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-років. — К., 1995.

Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К., 1994.

Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських-радянських ди­сидентів // Історичні есе. — К., 1994. Т. 2.

Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»): 36. матеріалів / Уклав В'ячеслав Чорновіл. — Львів, 1991.

Лук'яненко Л. Г. Сповідь у камері смертників. — К., 1991.

Погром в Україні: 1972—1979. Б. М.: Сучасність, 1980.

Прокоп М. Напередодні незалежної України: Спостереження і ви­сновки. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Львів, 1993.

Роєнко В. Друга світова війна 1939—1945 рр. — К., 1994.

Рублъов О. С, Черченко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенціі. — К., 1994.

Сверстюк Є. Блудні сини України. — К., 1993.

Українська Гельсінська група: 1978—1982. Документи і матерія-ли. — Торонто; Балтимор, 1983.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті: Документи і матеріяли. — Торонто; Балтимор. Сучасність, 1983.

Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної істо­рії. — К., 1993.

Шумук Д. Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента — політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупа­ціями України (1921—1981). — Детройт, 1983.