• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Українські проблеми в міжнародних стосунках напе­редодні та на початковому етапі Другої світової війни.

Україна — арена військових дій. Німецько-фашист­ський окупаційний режим.

Рух опору загарбникам, характеристика і оцінка йо­го складових.

Звільнення України і початок відбудовчих процесів.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають усвідомити, що роз'єднаність українських земель була не лише трагедією ве­ликої нації, а й одним із складових чинників напруженості в Єв­ропі. Гітлер, розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР. І саме в цьому контексті стає зрозумілою підтримка Гіт-лером окупації Карпатоукраїнської держави Угорщиною у берез­ні 1939 р. Власне проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього — не­від'ємна складова підготовки Другої світової війни.

У серпні 1939 р. в епіцентрі європейської політики опинилися західноукраїнські землі. 23 серпня 1939 р. було підписано пакт Ріббентропа-Молотова й секретні протоколи до нього, які пе­редбачали поділ Європи на сфери впливу між Німеччиною та Ра­дянським Союзом.

Стосовно України Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший, який торкався лише західних українців, почався у вересні 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром приєднав до себе території етнічних українців (Західну Україну).

У жовтні 1939 р. Народні збори Західної України, населення якої радо зустрічало воїнів Червоної Армії, проголосили встанов­лення радянської влади і входження до складу УРСР. Це був ва­жливий крок реалізації давніх соборницьких планів українства. Наступним кроком стало повернення у червні 1940 р. Румунією на вимогу СРСР, загарбаних ще у 1918 р. територій Північної Бу­ковини, Бессарабії (частина територій була етнічно-україн­ськими) і придунайських земель. Скрізь почалися процеси соціа­лістичних перетворень, які супроводжувалися негативними проявами. Так з осені 1939 р. по осінь 1940 р. було репресовано і де­портовано близько 1,2 млн чоловік, або 10 % населення Західної України. Ще 200 тис. чол. знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення. Однак, іще тяжча доля, згідно з планом «Ост», судилася українцям в разі перемоги Німеччини.

Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 черв­ня 1941 р. й тривав до осені 1944 р. коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була загар­бана нацистами.

Початок боїв для Червоної Армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі наслідки першого етапу Великої Вітчизняної війни (червень 1941 — листопад 1942 р.), зокрема на одному з трьох стратегіч­них наступів — південному, тобто значною мірою українському. Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Півден­но-Західного фронту і 7 липня розпочалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишило 16 липня Кишинів, але під Одесою окупанти були зупинені. Оборона Одеси розпочалася 16 липня і тривала 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, віді­йшли на лівий берег Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень зали­шили Дніпропетровськ. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці деякий час не могли подолати.

Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поно­вивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Пів­денно-Західного фронту. У полон потрапило близько 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів. При спробі вирватися із оточення загинули командуючий фронтом М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистенко, група генералів. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної ар­мії у 1941 р. невдовзі після цього була залишена Одеса, потім ра­дянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну героїчну оборону.

Таким чином, протягом літа-осені 1941 р. німецькі війська та ї'х союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Ліво­бережної України та Крим. Не окупованими в Україні залишили­ся лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а

також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. У грудні радянські війська провели успішну контрнаступальну опе­рацію під Москвою. Передбачалося, що вона буде розвинута у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але події засві­дчили нереальність розрахунків.

Зірвалася, перш за все, операція по звільненню Криму. В умо­вах штормової погоди й панування в повітрі ворожої авіації ра­дянські війська здійснили 25 грудня 1941 — 2 січня 1942 рр. Ке-рченсько-Феодосійську десантну операцію та очистили від противника Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Не змогла Червона Армія досягнути по­ставлених цілей і на інших стратегічних напрямах. Гітлерівсько-

му командуванню до весни 1942 р. вдалося не тільки компенсу-

вати втрати, а й збільшити чисельність військ на Східному фронті. Тим часом можливості й ресурси радянських військ уна­слідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще не підго-

товлені.

У такому ослабленому складі радянське командування готу­вало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. і закінчився тяжкою поразкою. Радянські війська були оточені. Бої

тривали до 29 травня 1942 р., однак лише невеликим групам з бо­ями пощастило вирватися із залізних лещат. У полон потрапило

240 тис. солдатів і офіцерів. У травні 1942р. радянські війська за­знали поразки і на Керченському півострові. Це визначило долю Севастополя, який на початку липня 1942 р., після героїчної 250-денної оборони довелося здати ворогу. 22 серпня 1942 р. радян­ські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Трина­дцять місяців замість передбачених планом «Барбаросса» кількох тижнів витратив вермахт для захоплення України.

Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її ціліс­ність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпо­рядкувавши їх різним державам і адміністративним органам.

Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіс-лавська, Тернопільська області — на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу гене­рал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини — Румунії. Одещину, південні ра­йони Вінницької, західні Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і та­кож проголосили частиною Румунського королівства. Що ж до

Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини. Там була утворена окрема адміністративна одини­ця — «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифрон­тові області, підпорядкували безпосередньо військовому коман­дуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісарі-ату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелі­тополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейскомі-сара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед ні­мецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

На окупованих українських землях запроваджувався так зва­ний «новий порядок», метою якого було перетворити Україну в колоніальний придаток Німеччини. Згідно з розробленим ще на­передодні війни планом «Ост» передбачалося знищити та депор­тувати до Сибіру 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. З огляду на це застосову­валися всі можливі заходи для того, щоб якнайбільше знищити населення України. Вже у першу окупаційну зиму від голоду й холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги загинули десятки і сотні тисяч людей. Таким же був лік замордованим у концтаборах або розстріляним за усілякі порушення режиму. Ча­сто людей розстрілювали без суду і слідства, за колишню прина­лежність до партійного або радянського апарату, за найменші прояви непокори, співчуття партизанам. За доктриною нацистів повному знищенню підлягали євреї та цигани. Трагічною була доля військовополонених. На території України існувало 50 єв­рейських гетто й понад 180 концтаборів. За період окупації було знищено 850 тис. євреїв, 1,3 млн військовополонених.

Згідно з планами Гітлера економіка України ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства були поділені між німе­цькими магнатами. 85 % усіх надходжень продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим навіть не бу­ли розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбуван­ня села. Широких масштабів набуло вивезення молоді на приму­сові роботи до Німеччини. Така доля спіткала 2,3 млн осіб. Відбувалося повальне пограбування пам'яток історії та культури України. До Німеччини вивезли унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг.

Жорстокість окупантів, а також заходи радянської влади, пат­ріотизм людей спричили рух опору фашистам. У роки війни в

Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, орга­нізовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, ство­рений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України.

Партійно-радянське підпілля і партизанський рух були запо­чатковані відповідно до Директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». У травні 1942 р. був створений Український штаб партизансько­го руху на чолі з Т. Строкачем. Діяли партизанські загони і з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, Д. Медведєва та інші, майже в кожному місті були створені під­пільні організації. Дії партизан завдавали серйозної шкоди нім­цям, відволікали їх на боротьбу в тилу. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

Організація українських націоналістів (ОУН), що була однією з найчисельніших і найвпливовіших політичних сил у Західній Україні, розраховувала в ході війни за допомогою Німеччини відновити самостійну соборну Українську державу. Однак орга­нізація розкололася у 1940 р. на два крила. Прихильники А. Мельника (ОУН-М) дотримувалися беззастережної німецької орієнтації, а крило С. Бандери (ОУН-Б) обумовлювало союз із Німеччиною підтримкою домагань щодо визволення України й утворення незалежної держави, природно вважаючи СРСР воро­гом української державності.

Вже у перші дні війни ОУН-Б здійснила спробу реалізувати основну свою мету — 30 червня 1941 р. у Львові було проголо­шено Акт відновлення державності України. Однак у плани Гітлера не входило відродження будь-якої української держави, тому керівники партії (С. Бандера, Я. Стецько та ін.) були зааре­штовані і заключені до концтабору Заксенхаузен. Восени 1941 р. по всій Україні розгорнулися масові арешти членів ОУН-Б, всьо­го було ув'язнено близько 2 тис. чол. За вказівкою С. Бандери партія перейшла у підпілля і під керівництвом М.Лебедя розпо­чала підготовку до боротьби проти окупантів. Водночас ОУН-М, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, роз­почала тісно співробітничати з ними і навіть сформувала з украї­нців підрозділи для боротьби з партизанським рухом.

Перші партизанські загони українських націоналістів, що ви­никли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Та­рас Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» для звільнення ре­гіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т.Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН-Б і ОУН-М створили свої невеликі підрозділи на Во­лині. Того ж року ОУН-Б вирішила сформувати велику регуляр­ну українську армію. У цю партизанську армію явочним поряд­ком було включено збройні формування Бульби і ОУН-М. Ця армія дістала назву — Українська повстанська армія (УПА). Очолив її один з керівників розформованого німцями в 1941 р. українського батальону «Нахтігаль» Р. Шухевич (бойовий псев­донім Тарас Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнсько­го населення і за своїм складом була переважно селянською. Во­на налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри — від 30—40 тис. до 80—100 тис.). Вона діяла переважно на Волині, Поліссі та Галичині. Водночас ОУН-Б робилися акти­вні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що склада­лися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівсь-кого підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти — проти німецьких окупантів і радянських партизан — за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впровадженні необ­хідні населенню закони про місцеве самоврядування, «Розпоря­дження в земельній справі», де йшлося про наділення безземель­них і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

Після переломної Сталінградсько'ї битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.) почалося визволення України. Воно було підго­товлене героїчною працею радянських людей у тилу, мільйонами жертв бійців радянської армії, партизанів і підпільників, талан­том командирів, таких як Г. Жуков, О. Василевський, К. Роко-совський, О. Тимошенко та ін. 6 листопада 1943 р. в результаті героїчного і трагічного форсування Дніпра радянськими війська­

ми було визволено Київ. На заключному етапі війни в 1944 р. бу­ло проведено ще ряд успішних битв, зокрема, Корсунь-Шев-ченківську, і в кінці жовтня була визволена вся Україна.

Величезний внесок у Перемогу народу України, який зазнав 46 % усіх матеріальних втрат СРСР. На окупованій території України загинуло 5,3 млн жителів, тут діяло більше половини всіх партизанів і підпільників СРСР. У Червону Армію було мо­білізовано 4,5 млн чол. з України, які отримали 2,5 млн нагород.

Список літератури

Білас І. Карально-репресивна система в Україні — 1917—1953. У 2 кн. — К., 1954.

В боротьбі за Українську державу (есе, спогади,, свідчення, літопи­сання, документи другої світової війни). — Львів, 1992. У мундирах ворога. — К., 1993.

Ковалюк В. Р. Західна Україна на початку другої світової війни // Укр. іст. журн. — 1991. — № 9.

Коваль М. Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війні (1939—1945). — К., 1994.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Львів, 1993.

Лебедь М. УПА. — Дрогобич, 1993 — Кн. 1.

Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Кн. І. — Львів, 1993.

Мельников Д., Черная Л. Преступник № 1. Нацистский режим й его фюрер. — М., 1991.

Мечник С. ОУН і розбудова Української держави. — Львів, 1993.

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. — Львів, 1991.

Нариси історії української інтелігенції. — К., 1994. — Кн. 3. На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. — К., 1993.

Сілецький В. До питання про характер війни 1941—1945 рр. // Виз­вольний шлях. — 1996. — № 7.

Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля і кордони. — К., 1995.

Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни. — Львів, 1995.

Трубайчук А. Пакт о ненападении. Была ли альтернатива второй ми­ровий войне. —К., 1990.

Трудящиеся Украины — победе. Вклад украинского народа в побе­ду над фашистской Германией. — К., 1991.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи і матеріали. —

Львів, 1992.

Українська дивізія «Галичина». — Київ; Торонто, 1994.

Хмель С. Ф. Українська партизанка. — Львів, 1994.

Швагуляк М. «Українська карта»: Українське питання у міжнарод­ній політиці напередодні та на початку другої світової війни // Дзвін. — 1990 — № 7.

Українські проблеми в міжнародних стосунках напе­редодні та на початковому етапі Другої світової війни.

Україна — арена військових дій. Німецько-фашист­ський окупаційний режим.

Рух опору загарбникам, характеристика і оцінка йо­го складових.

Звільнення України і початок відбудовчих процесів.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають усвідомити, що роз'єднаність українських земель була не лише трагедією ве­ликої нації, а й одним із складових чинників напруженості в Єв­ропі. Гітлер, розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР. І саме в цьому контексті стає зрозумілою підтримка Гіт-лером окупації Карпатоукраїнської держави Угорщиною у берез­ні 1939 р. Власне проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього — не­від'ємна складова підготовки Другої світової війни.

У серпні 1939 р. в епіцентрі європейської політики опинилися західноукраїнські землі. 23 серпня 1939 р. було підписано пакт Ріббентропа-Молотова й секретні протоколи до нього, які пе­редбачали поділ Європи на сфери впливу між Німеччиною та Ра­дянським Союзом.

Стосовно України Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший, який торкався лише західних українців, почався у вересні 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром приєднав до себе території етнічних українців (Західну Україну).

У жовтні 1939 р. Народні збори Західної України, населення якої радо зустрічало воїнів Червоної Армії, проголосили встанов­лення радянської влади і входження до складу УРСР. Це був ва­жливий крок реалізації давніх соборницьких планів українства. Наступним кроком стало повернення у червні 1940 р. Румунією на вимогу СРСР, загарбаних ще у 1918 р. територій Північної Бу­ковини, Бессарабії (частина територій була етнічно-україн­ськими) і придунайських земель. Скрізь почалися процеси соціа­лістичних перетворень, які супроводжувалися негативними проявами. Так з осені 1939 р. по осінь 1940 р. було репресовано і де­портовано близько 1,2 млн чоловік, або 10 % населення Західної України. Ще 200 тис. чол. знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення. Однак, іще тяжча доля, згідно з планом «Ост», судилася українцям в разі перемоги Німеччини.

Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 черв­ня 1941 р. й тривав до осені 1944 р. коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була загар­бана нацистами.

Початок боїв для Червоної Армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі наслідки першого етапу Великої Вітчизняної війни (червень 1941 — листопад 1942 р.), зокрема на одному з трьох стратегіч­них наступів — південному, тобто значною мірою українському. Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Півден­но-Західного фронту і 7 липня розпочалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишило 16 липня Кишинів, але під Одесою окупанти були зупинені. Оборона Одеси розпочалася 16 липня і тривала 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, віді­йшли на лівий берег Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень зали­шили Дніпропетровськ. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці деякий час не могли подолати.

Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поно­вивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Пів­денно-Західного фронту. У полон потрапило близько 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів. При спробі вирватися із оточення загинули командуючий фронтом М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистенко, група генералів. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної ар­мії у 1941 р. невдовзі після цього була залишена Одеса, потім ра­дянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну героїчну оборону.

Таким чином, протягом літа-осені 1941 р. німецькі війська та ї'х союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Ліво­бережної України та Крим. Не окупованими в Україні залишили­ся лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а

також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. У грудні радянські війська провели успішну контрнаступальну опе­рацію під Москвою. Передбачалося, що вона буде розвинута у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але події засві­дчили нереальність розрахунків.

Зірвалася, перш за все, операція по звільненню Криму. В умо­вах штормової погоди й панування в повітрі ворожої авіації ра­дянські війська здійснили 25 грудня 1941 — 2 січня 1942 рр. Ке-рченсько-Феодосійську десантну операцію та очистили від противника Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Не змогла Червона Армія досягнути по­ставлених цілей і на інших стратегічних напрямах. Гітлерівсько-

му командуванню до весни 1942 р. вдалося не тільки компенсу-

вати втрати, а й збільшити чисельність військ на Східному фронті. Тим часом можливості й ресурси радянських військ уна­слідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще не підго-

товлені.

У такому ослабленому складі радянське командування готу­вало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. і закінчився тяжкою поразкою. Радянські війська були оточені. Бої

тривали до 29 травня 1942 р., однак лише невеликим групам з бо­ями пощастило вирватися із залізних лещат. У полон потрапило

240 тис. солдатів і офіцерів. У травні 1942р. радянські війська за­знали поразки і на Керченському півострові. Це визначило долю Севастополя, який на початку липня 1942 р., після героїчної 250-денної оборони довелося здати ворогу. 22 серпня 1942 р. радян­ські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Трина­дцять місяців замість передбачених планом «Барбаросса» кількох тижнів витратив вермахт для захоплення України.

Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її ціліс­ність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпо­рядкувавши їх різним державам і адміністративним органам.

Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіс-лавська, Тернопільська області — на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу гене­рал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини — Румунії. Одещину, південні ра­йони Вінницької, західні Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і та­кож проголосили частиною Румунського королівства. Що ж до

Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини. Там була утворена окрема адміністративна одини­ця — «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифрон­тові області, підпорядкували безпосередньо військовому коман­дуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісарі-ату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелі­тополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейскомі-сара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед ні­мецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

На окупованих українських землях запроваджувався так зва­ний «новий порядок», метою якого було перетворити Україну в колоніальний придаток Німеччини. Згідно з розробленим ще на­передодні війни планом «Ост» передбачалося знищити та депор­тувати до Сибіру 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. З огляду на це застосову­валися всі можливі заходи для того, щоб якнайбільше знищити населення України. Вже у першу окупаційну зиму від голоду й холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги загинули десятки і сотні тисяч людей. Таким же був лік замордованим у концтаборах або розстріляним за усілякі порушення режиму. Ча­сто людей розстрілювали без суду і слідства, за колишню прина­лежність до партійного або радянського апарату, за найменші прояви непокори, співчуття партизанам. За доктриною нацистів повному знищенню підлягали євреї та цигани. Трагічною була доля військовополонених. На території України існувало 50 єв­рейських гетто й понад 180 концтаборів. За період окупації було знищено 850 тис. євреїв, 1,3 млн військовополонених.

Згідно з планами Гітлера економіка України ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства були поділені між німе­цькими магнатами. 85 % усіх надходжень продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим навіть не бу­ли розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбуван­ня села. Широких масштабів набуло вивезення молоді на приму­сові роботи до Німеччини. Така доля спіткала 2,3 млн осіб. Відбувалося повальне пограбування пам'яток історії та культури України. До Німеччини вивезли унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг.

Жорстокість окупантів, а також заходи радянської влади, пат­ріотизм людей спричили рух опору фашистам. У роки війни в

Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, орга­нізовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, ство­рений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України.

Партійно-радянське підпілля і партизанський рух були запо­чатковані відповідно до Директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». У травні 1942 р. був створений Український штаб партизансько­го руху на чолі з Т. Строкачем. Діяли партизанські загони і з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, Д. Медведєва та інші, майже в кожному місті були створені під­пільні організації. Дії партизан завдавали серйозної шкоди нім­цям, відволікали їх на боротьбу в тилу. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

Організація українських націоналістів (ОУН), що була однією з найчисельніших і найвпливовіших політичних сил у Західній Україні, розраховувала в ході війни за допомогою Німеччини відновити самостійну соборну Українську державу. Однак орга­нізація розкололася у 1940 р. на два крила. Прихильники А. Мельника (ОУН-М) дотримувалися беззастережної німецької орієнтації, а крило С. Бандери (ОУН-Б) обумовлювало союз із Німеччиною підтримкою домагань щодо визволення України й утворення незалежної держави, природно вважаючи СРСР воро­гом української державності.

Вже у перші дні війни ОУН-Б здійснила спробу реалізувати основну свою мету — 30 червня 1941 р. у Львові було проголо­шено Акт відновлення державності України. Однак у плани Гітлера не входило відродження будь-якої української держави, тому керівники партії (С. Бандера, Я. Стецько та ін.) були зааре­штовані і заключені до концтабору Заксенхаузен. Восени 1941 р. по всій Україні розгорнулися масові арешти членів ОУН-Б, всьо­го було ув'язнено близько 2 тис. чол. За вказівкою С. Бандери партія перейшла у підпілля і під керівництвом М.Лебедя розпо­чала підготовку до боротьби проти окупантів. Водночас ОУН-М, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, роз­почала тісно співробітничати з ними і навіть сформувала з украї­нців підрозділи для боротьби з партизанським рухом.

Перші партизанські загони українських націоналістів, що ви­никли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Та­рас Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» для звільнення ре­гіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т.Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН-Б і ОУН-М створили свої невеликі підрозділи на Во­лині. Того ж року ОУН-Б вирішила сформувати велику регуляр­ну українську армію. У цю партизанську армію явочним поряд­ком було включено збройні формування Бульби і ОУН-М. Ця армія дістала назву — Українська повстанська армія (УПА). Очолив її один з керівників розформованого німцями в 1941 р. українського батальону «Нахтігаль» Р. Шухевич (бойовий псев­донім Тарас Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнсько­го населення і за своїм складом була переважно селянською. Во­на налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри — від 30—40 тис. до 80—100 тис.). Вона діяла переважно на Волині, Поліссі та Галичині. Водночас ОУН-Б робилися акти­вні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що склада­лися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівсь-кого підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти — проти німецьких окупантів і радянських партизан — за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впровадженні необ­хідні населенню закони про місцеве самоврядування, «Розпоря­дження в земельній справі», де йшлося про наділення безземель­них і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

Після переломної Сталінградсько'ї битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.) почалося визволення України. Воно було підго­товлене героїчною працею радянських людей у тилу, мільйонами жертв бійців радянської армії, партизанів і підпільників, талан­том командирів, таких як Г. Жуков, О. Василевський, К. Роко-совський, О. Тимошенко та ін. 6 листопада 1943 р. в результаті героїчного і трагічного форсування Дніпра радянськими війська­

ми було визволено Київ. На заключному етапі війни в 1944 р. бу­ло проведено ще ряд успішних битв, зокрема, Корсунь-Шев-ченківську, і в кінці жовтня була визволена вся Україна.

Величезний внесок у Перемогу народу України, який зазнав 46 % усіх матеріальних втрат СРСР. На окупованій території України загинуло 5,3 млн жителів, тут діяло більше половини всіх партизанів і підпільників СРСР. У Червону Армію було мо­білізовано 4,5 млн чол. з України, які отримали 2,5 млн нагород.

Список літератури

Білас І. Карально-репресивна система в Україні — 1917—1953. У 2 кн. — К., 1954.

В боротьбі за Українську державу (есе, спогади,, свідчення, літопи­сання, документи другої світової війни). — Львів, 1992. У мундирах ворога. — К., 1993.

Ковалюк В. Р. Західна Україна на початку другої світової війни // Укр. іст. журн. — 1991. — № 9.

Коваль М. Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війні (1939—1945). — К., 1994.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Львів, 1993.

Лебедь М. УПА. — Дрогобич, 1993 — Кн. 1.

Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Кн. І. — Львів, 1993.

Мельников Д., Черная Л. Преступник № 1. Нацистский режим й его фюрер. — М., 1991.

Мечник С. ОУН і розбудова Української держави. — Львів, 1993.

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. — Львів, 1991.

Нариси історії української інтелігенції. — К., 1994. — Кн. 3. На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. — К., 1993.

Сілецький В. До питання про характер війни 1941—1945 рр. // Виз­вольний шлях. — 1996. — № 7.

Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля і кордони. — К., 1995.

Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни. — Львів, 1995.

Трубайчук А. Пакт о ненападении. Была ли альтернатива второй ми­ровий войне. —К., 1990.

Трудящиеся Украины — победе. Вклад украинского народа в побе­ду над фашистской Германией. — К., 1991.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи і матеріали. —

Львів, 1992.

Українська дивізія «Галичина». — Київ; Торонто, 1994.

Хмель С. Ф. Українська партизанка. — Львів, 1994.

Швагуляк М. «Українська карта»: Українське питання у міжнарод­ній політиці напередодні та на початку другої світової війни // Дзвін. — 1990 — № 7.