• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1921—1939 pp.)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Входження Української РСР до складу СРСР. Наці­ональна політика радянської влади. Досвід політики українізації.

Сталінський «стрибок у соціалізм» і його соціаль­но-економічні наслідки для України.

Суспільно-політичні процеси в Україні за часів то­талітаризму.

Становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Починаючи вивчати дану тему, студенти мають пригадати, що в наслідок поразки Української революції 1917—1920 рр. україн­ські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх части­на входила до складу Української СРР.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характе­ризувалося глибокою кризою. Тривалі військові дії призвели до економічної руїни. Загострювала ситуацію й воєнно-комуні­стична політика радянської влади, що призвела до дезорганізації господарських зв'язків. Промисловість і торгівля були націоналі­зовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкла-дку, за якою з урожаю кожному члену селянської родини зали­шали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди. Та­ким чином селянин втрачав зацікавленість у підвищенні вро­жайності. Періодично вибухали стихійні селянські повстання, на Півдні України ширився махновський рух.

Серед керівництва країною росло розуміння, що подальше проведення політики «воєнного комунізму» може призвести до селянської війни. Тому на Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. було ухвалено рішення про заміну розкладки натуральним подат­ком, поклавши початок системі заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах, яку назвали «неп» (нова еко­номічна політика).

Це була політика компромісу, вимушеного відступу від не­гайного будівництва комунізму, її суть полягала у відновленні товарно-грошових відносин в економіці. Крім заміни продроз-кладки натуральним, а згодом і грошовим податком, що давало можливість селянам продавати надлишки своєї продукції на рин­ку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Практично припинилося заснування нових колгоспів і радгоспів. Підприємства важкої промисловості об'єднувалися у трести, на рівні яких запроваджувався госпрозрахунок. Водночас «командні висоти» в економіці, такі, як важка промисловість, банки, транс­порт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави.

Впровадження непу позитивно вплинуло на розвиток усіх га­лузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час елект­ростанцій. У 1928—1929 рр. показники по виробництву електро­енергії, кам'яного вугілля, сталі, прокату, об'єм валової продукції сільського господарства виросли порівняно з 1913 р. Зростав то­варообіг у торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмар­

ним, він не означав повного повернення до ринкової економіки. Тому, по мірі завершення відбудовчого періоду, в надрах самого непу загострювалися притаманні йому протиріччя.

Щодо державно-політичного життя республіки, то слід зазна­чити, що за Конституцією 1919 р. Українська СРР вважалася незалежною державою, але в реальності її суверенітет був дуже обмежений. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка ко­нтролювала Україну за допомогою комуністичної партії, складо­вою частиною якої була КП(б)У. Радянські республіки (в тому числі й Україна) фактично утворювали разом з Російською Феде­рацією єдину державу. Цьому сприяли також раніше підписані міжреспубліканські договори.

У червні 1919 р. між РСФРР і УСРР, іншими радянськими рес­публіками був заключений воєнно-політичний союз, який передба­чав створення єдиних збройних сил, об'єднання оборонних галузей економіки. Наступного року, у грудні 1920 р. РСФРР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого за­значалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверені­тет» одна одної, усвідомлюють необхідність об'єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва. Для практично­го здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох респу­блік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінан­сів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР.

Студенти повинні звернути увагу на те, що договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігно­рувати рішення державних органів України і серйозно послаблю­вали суверенітет України. Подальше зростання централізації управ­ління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладанням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відпо­відно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на хи­би, притаманні системі договірних відносин. Х. Раковський ще в червні 1921 р. надіслав телеграму В. Леніну з проханням врегу­лювати взаємовідносини між наркоматами РСФРР і УСРР. Це питання систематично обговорювалося на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. Однак, не дивлячись на позицію ряду лідерів націо­нальних радянських республік, яким з допомогою В. Леніна вда­лося завадити прийняттю сталінського плану утворення союзної держави на засадах «автономізації», тобто добровільній відмові від здобутого суверенітету і проголошення І Всесоюзним з'їздом Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік добровіль­ним державним об'єднанням рівноправних суб'єктів, централіза­торські тенденції продовжували посилюватися. Вони знайшли своє закріплення в Конституції СРСР, прийнятій у 1924 р. згідно Основного Закону Україна, як і інші національні республіки по суті втрачала суверенітет, дедалі перетворюючись на складову унітарної держави.

Хоча структура Радянського Союзу й не давала змоги респуб­лікам, що входили до його складу, влаштовувати власні справи на свій розсуд (остаточні рішення приймалися в Москві), все ж Україна вперше з часів козацької Гетьманщини XVIII ст. ста­ла чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Наявність, хай й формальних, атрибутів державності значно полегшало справу здобуття незалежності України на початку 90-х років ХХ ст.

Також слід звернути увагу на те, що на початку 20-х років до­пускалися ще певні прояви політичного плюралізму. Так, в Україні довше, ніж у Росії, існували різні політичні партії (боро­тьбисти, укапісти та ін.), які впливали на політику КП(б)У, при­мушуючи її пристосовуватися до особливостей і специфічних умов соціально-економічного й національно-культурного життя республіки.

У 20-х роках з метою підтримки неросійських народів керів­ництво країни проводило політику коренізації. В Україні ця по­літика називалася українізацією. У державному апараті почали працювати переважно українці. Українська мова стала держав­ною, запроваджулася в усіх установах і навчальних закладах. Ви­давалася велика кількість українських книг, газет і часописів. Водночас ішов процес національного і культурного відродження національних меншин, що мешкали на території республіки. Створювалися національні адміністративно-територіальні одини­ці (райони, сільські Ради) — німецькі, російські, польські, єврей­

ські, болгарські та ін. Функціонували сотні національних шкіл, бібліотек, хат-читалень, десятки клубів, діяли театри, виходили

газети.

Проте так тривало недовго. Вже наприкінці 20-х років, після перемоги над троцькістами і «націонал-ухильниками» на чолі з О. Шумським починаються судові політичні процеси і репресії в Україні.

Наприкінці 20-х років позначилися суттєві зміни й у економі­чній політиці. Студенти мають усвідомити, що за роки непу так і не була демонтована створена в період «воєнного комунізму» централізована система управління економікою. Особливо яскра­во це виявилося під час так званої хлібозаготівельної кризи 1927—1928 рр. З метою запобігання подібних криз И. Сталіним було висунуте гасло форсованої індустріалізації і колективіза­ції сільського господарства. На реалізацію цього гасла і були спрямовані дії уряду у подальші роки.

Наслідки індустріалізації для України не можна оцінити одно­значно. З одного боку, відбулися значні позитивні зрушення: вихід республіки на якісно новий рівень промислового розвитку; зміни у структурі народного господарства на користь промисло­вості; досягнення промисловістю України за цілим рядом ключо­вих індустріальних показників європейського та світового рівня; урбанізація; швидке формування національного робітничого кла­су. Але, з іншого боку, форсована індустріалізація стимулювала появу цілої низки негативних тенденцій: домінуюче, привілейо­ване становище виробництва засобів виробництва; побудова і ре­конструкція підприємств-монополістів; заморожування значних коштів у незавершених об'єктах; диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу України; наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних ме­тодів управління, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Варто пам'ятати, що у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація, при цьому роль аграрного сектора полягала в «обслуговуванні» процесу ін­дустріалізації і в збереженні в країні більш-менш стабільної си­туації з продовольством. А цього можна було досягти тільки шляхом примусового усуспільнення землі та засобів виробницт­ва, позбавлення селян прав розпоряджатись вирощеною продук­цією через обов'язкові поставки державі за значно заниженими цінами. Все це й було здійснено за допомогою колективізації. Отже, її головним результатом став здійснений індустріальний стрибок, за який український народ заплатив занадто дорогою ціною — мільйонними жертвами насильницького розкурку-лення і голоду 1932—1933 рр., а також втратою селянами відчут­тя господаря, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрно­го сектора.

Проведення форсованої індустріалізації та колективізації сприяло зміцненню в Україні, як і в СРСР в цілому, тоталітарної системи. В політичній сфері це супроводжувалось утверджен­ням єдиної комуністичної ідеології, монополізацією влади біль­шовицькою партією, усуненням з політичної арени інших полі­тичних партій, зрощенням правлячої партії з державним апаратом, масовими репресіями.

Вивчаючи останнє питання теми, студентам слід звернути увагу на те, що після закінчення Першої світової війни, коли проходив процес розвалу імперій, українці виявилися нацією, що зазнала нових тяжких випробувань. Після розпаду Австро-Угорщини значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північ­на Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини.

Тяжким було становище понад 5 млн українського населення Польщі (майже 15 % мешканців країни). Польський уряд прово­див відкрито антиукраїнську політику. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядо­вих установах. Також була проведена шкільна реформа, що пере­творила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали права вступати до нього.

Тяжким були й соціально-економічні умови. Населені україн­цями землі (близько 25 % території Польщі) являли собою нероз-винені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Селяни постачали центральним регіонам Польщі деше­ву сировину і були змушені купувати дорогі готові товари. Не сприяли поліпшенню справ і такі заходи польського уряду, як колонізація (переселення поляків до Галичини й Волині) та «па­цифікація» («умиротворення» українців).

Усі ці обставини призвели до значного збільшення виїзду за межі України, появи масової політичної еміграції.

Проти політики польського уряду виступила Українська Військова Організація (УВО), яка діяла в підпіллі з 1921 р. У 1929 р. з неї була сформована Організація Українських Націо­налістів (ОУН) на чолі з Є. Коновальцем. ОУН боролася проти польської окупації, в тому числі й терористичними методами.

У Польщі нелегально діяла також Компартія Західної України (КПЗУ), яка була розпущена Комінтерном у 1938 р. Активно працювали «Просвіти», що гуртували близько півмільйона украї­нців, підпільні факультети вузів під керівництвом акад. В. Щу-рата, українська кооперація тощо.

Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовлювалися визнавати українців за окрему націю — українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». Але урядові так і не вдалося зовсім заглуши­ти національно-культурне життя: відновлялися українські куль­турні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія під проводом В. Залозецького. У середині 30-х років оформився націоналіст­ський табір на чолі з Орестом Зибачинським і Денисом Квіт-ковським.

Порівняно кращі умови існування українців були в Чехосло-ваччині. Внаслідок підписаної в м. Скретоні (США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття пого­дилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословач-чини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехосло-ваччина не проводила щодо меншостей на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки в 1938 р. після Мюнхенського пакту.

Таким чином, незважаючи на тяжкі умови, національне життя в Західній Україні ніколи не припинялося. Західні українці продовжували бути чутливими до питань державного самовизначення.

Список літератури

Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. — Дрогобич, 1994. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917—1953): У 2 кн. — К., 1994

Волковинсъкий В. М., Кулъчицъкий С. В. Християн Раковський Полі­тичний портрет. — К. 1990.

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку­ментів. — К., 1990.

Горелов М. Є. Дмитро Донцов — штрихи до політичного портрета // Укр. іст. журн. — 1994. — № 5.

Даниленко В., Касъянов Г., Кулъчицъкий С. Сталінізм на Україні (20—30-ті роки). — К., 1993.

Державний центр УНР в екзилі. — К., 1993.

Євген Коновелець та його доба. — Мюнхен, 1974.

Зайцев О. Націоналізм і національна демократія: витоки конфлікту (20—30-ті роки) // Сучасність. — 1994. — Н. 2.

Касъянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20—30-ті роки). — К., 1991.

Касъянов Г. В. Українська інтелігенція 20—30-х років Соціальний портрет та історична доля. — К.; Едмонтон, 1992.

Книш З. Становлення ОУН — К., 1994.

Колективізація і голод на Україні. 1929—1933: Зб. документів і ма­теріалів — К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодо­мор. — К., 1993.

Кулъчицъкий С. В. Ціна «великого перелому». — К., 1991.

Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр) // Укр. іст. журн — 1995. — № 1.

Мірчук П Нарис історії Організації українських націоналістів. Мюн­хен, 1968. Т. 1: 1920—1939.

Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.). — К., 1994. — Кн. 2.

ОУН: минуле і майбутнє. — К., 1993.

Політичні партії Західної України. — Львів, 1991.

Рублъов О., Черненко Ю. Сталінщина і доля західно-української ін­телігенції (20—40-ті роки XX ст.). — К., 1994.

Соловей Д. Голгота України. — Дрогобич, 1993.

Стерчо П. Карпато-Українська Держава. До історії визвольної бо­ротьби карпатських українців у 919—1939 рр. — Львів, 1994.

Чоповсъкий В. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). — Львів, 1993.

Шаповал Ю. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. — К.,

1990.

Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної істо­рії. — К., 1993.

Шаповал Ю. Людина і система (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К., 1994.

Швагуляк М. Партійні події і загальнонаціональні інтереси // Сучас­ність. — 1994. — Ч. 2.

Швагуляк М. Пацифікація. — Львів, 1993.

Якимович Б. Драма Карпатської України // Дзвін. — 1990. —

№ 11.

Входження Української РСР до складу СРСР. Наці­ональна політика радянської влади. Досвід політики українізації.

Сталінський «стрибок у соціалізм» і його соціаль­но-економічні наслідки для України.

Суспільно-політичні процеси в Україні за часів то­талітаризму.

Становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Починаючи вивчати дану тему, студенти мають пригадати, що в наслідок поразки Української революції 1917—1920 рр. україн­ські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх части­на входила до складу Української СРР.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характе­ризувалося глибокою кризою. Тривалі військові дії призвели до економічної руїни. Загострювала ситуацію й воєнно-комуні­стична політика радянської влади, що призвела до дезорганізації господарських зв'язків. Промисловість і торгівля були націоналі­зовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкла-дку, за якою з урожаю кожному члену селянської родини зали­шали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди. Та­ким чином селянин втрачав зацікавленість у підвищенні вро­жайності. Періодично вибухали стихійні селянські повстання, на Півдні України ширився махновський рух.

Серед керівництва країною росло розуміння, що подальше проведення політики «воєнного комунізму» може призвести до селянської війни. Тому на Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. було ухвалено рішення про заміну розкладки натуральним подат­ком, поклавши початок системі заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах, яку назвали «неп» (нова еко­номічна політика).

Це була політика компромісу, вимушеного відступу від не­гайного будівництва комунізму, її суть полягала у відновленні товарно-грошових відносин в економіці. Крім заміни продроз-кладки натуральним, а згодом і грошовим податком, що давало можливість селянам продавати надлишки своєї продукції на рин­ку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Практично припинилося заснування нових колгоспів і радгоспів. Підприємства важкої промисловості об'єднувалися у трести, на рівні яких запроваджувався госпрозрахунок. Водночас «командні висоти» в економіці, такі, як важка промисловість, банки, транс­порт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави.

Впровадження непу позитивно вплинуло на розвиток усіх га­лузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час елект­ростанцій. У 1928—1929 рр. показники по виробництву електро­енергії, кам'яного вугілля, сталі, прокату, об'єм валової продукції сільського господарства виросли порівняно з 1913 р. Зростав то­варообіг у торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмар­

ним, він не означав повного повернення до ринкової економіки. Тому, по мірі завершення відбудовчого періоду, в надрах самого непу загострювалися притаманні йому протиріччя.

Щодо державно-політичного життя республіки, то слід зазна­чити, що за Конституцією 1919 р. Українська СРР вважалася незалежною державою, але в реальності її суверенітет був дуже обмежений. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка ко­нтролювала Україну за допомогою комуністичної партії, складо­вою частиною якої була КП(б)У. Радянські республіки (в тому числі й Україна) фактично утворювали разом з Російською Феде­рацією єдину державу. Цьому сприяли також раніше підписані міжреспубліканські договори.

У червні 1919 р. між РСФРР і УСРР, іншими радянськими рес­публіками був заключений воєнно-політичний союз, який передба­чав створення єдиних збройних сил, об'єднання оборонних галузей економіки. Наступного року, у грудні 1920 р. РСФРР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого за­значалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверені­тет» одна одної, усвідомлюють необхідність об'єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва. Для практично­го здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох респу­блік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінан­сів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР.

Студенти повинні звернути увагу на те, що договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігно­рувати рішення державних органів України і серйозно послаблю­вали суверенітет України. Подальше зростання централізації управ­ління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладанням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відпо­відно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на хи­би, притаманні системі договірних відносин. Х. Раковський ще в червні 1921 р. надіслав телеграму В. Леніну з проханням врегу­лювати взаємовідносини між наркоматами РСФРР і УСРР. Це питання систематично обговорювалося на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. Однак, не дивлячись на позицію ряду лідерів націо­нальних радянських республік, яким з допомогою В. Леніна вда­лося завадити прийняттю сталінського плану утворення союзної держави на засадах «автономізації», тобто добровільній відмові від здобутого суверенітету і проголошення І Всесоюзним з'їздом Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік добровіль­ним державним об'єднанням рівноправних суб'єктів, централіза­торські тенденції продовжували посилюватися. Вони знайшли своє закріплення в Конституції СРСР, прийнятій у 1924 р. згідно Основного Закону Україна, як і інші національні республіки по суті втрачала суверенітет, дедалі перетворюючись на складову унітарної держави.

Хоча структура Радянського Союзу й не давала змоги респуб­лікам, що входили до його складу, влаштовувати власні справи на свій розсуд (остаточні рішення приймалися в Москві), все ж Україна вперше з часів козацької Гетьманщини XVIII ст. ста­ла чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Наявність, хай й формальних, атрибутів державності значно полегшало справу здобуття незалежності України на початку 90-х років ХХ ст.

Також слід звернути увагу на те, що на початку 20-х років до­пускалися ще певні прояви політичного плюралізму. Так, в Україні довше, ніж у Росії, існували різні політичні партії (боро­тьбисти, укапісти та ін.), які впливали на політику КП(б)У, при­мушуючи її пристосовуватися до особливостей і специфічних умов соціально-економічного й національно-культурного життя республіки.

У 20-х роках з метою підтримки неросійських народів керів­ництво країни проводило політику коренізації. В Україні ця по­літика називалася українізацією. У державному апараті почали працювати переважно українці. Українська мова стала держав­ною, запроваджулася в усіх установах і навчальних закладах. Ви­давалася велика кількість українських книг, газет і часописів. Водночас ішов процес національного і культурного відродження національних меншин, що мешкали на території республіки. Створювалися національні адміністративно-територіальні одини­ці (райони, сільські Ради) — німецькі, російські, польські, єврей­

ські, болгарські та ін. Функціонували сотні національних шкіл, бібліотек, хат-читалень, десятки клубів, діяли театри, виходили

газети.

Проте так тривало недовго. Вже наприкінці 20-х років, після перемоги над троцькістами і «націонал-ухильниками» на чолі з О. Шумським починаються судові політичні процеси і репресії в Україні.

Наприкінці 20-х років позначилися суттєві зміни й у економі­чній політиці. Студенти мають усвідомити, що за роки непу так і не була демонтована створена в період «воєнного комунізму» централізована система управління економікою. Особливо яскра­во це виявилося під час так званої хлібозаготівельної кризи 1927—1928 рр. З метою запобігання подібних криз И. Сталіним було висунуте гасло форсованої індустріалізації і колективіза­ції сільського господарства. На реалізацію цього гасла і були спрямовані дії уряду у подальші роки.

Наслідки індустріалізації для України не можна оцінити одно­значно. З одного боку, відбулися значні позитивні зрушення: вихід республіки на якісно новий рівень промислового розвитку; зміни у структурі народного господарства на користь промисло­вості; досягнення промисловістю України за цілим рядом ключо­вих індустріальних показників європейського та світового рівня; урбанізація; швидке формування національного робітничого кла­су. Але, з іншого боку, форсована індустріалізація стимулювала появу цілої низки негативних тенденцій: домінуюче, привілейо­ване становище виробництва засобів виробництва; побудова і ре­конструкція підприємств-монополістів; заморожування значних коштів у незавершених об'єктах; диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу України; наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних ме­тодів управління, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Варто пам'ятати, що у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація, при цьому роль аграрного сектора полягала в «обслуговуванні» процесу ін­дустріалізації і в збереженні в країні більш-менш стабільної си­туації з продовольством. А цього можна було досягти тільки шляхом примусового усуспільнення землі та засобів виробницт­ва, позбавлення селян прав розпоряджатись вирощеною продук­цією через обов'язкові поставки державі за значно заниженими цінами. Все це й було здійснено за допомогою колективізації. Отже, її головним результатом став здійснений індустріальний стрибок, за який український народ заплатив занадто дорогою ціною — мільйонними жертвами насильницького розкурку-лення і голоду 1932—1933 рр., а також втратою селянами відчут­тя господаря, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрно­го сектора.

Проведення форсованої індустріалізації та колективізації сприяло зміцненню в Україні, як і в СРСР в цілому, тоталітарної системи. В політичній сфері це супроводжувалось утверджен­ням єдиної комуністичної ідеології, монополізацією влади біль­шовицькою партією, усуненням з політичної арени інших полі­тичних партій, зрощенням правлячої партії з державним апаратом, масовими репресіями.

Вивчаючи останнє питання теми, студентам слід звернути увагу на те, що після закінчення Першої світової війни, коли проходив процес розвалу імперій, українці виявилися нацією, що зазнала нових тяжких випробувань. Після розпаду Австро-Угорщини значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північ­на Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини.

Тяжким було становище понад 5 млн українського населення Польщі (майже 15 % мешканців країни). Польський уряд прово­див відкрито антиукраїнську політику. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядо­вих установах. Також була проведена шкільна реформа, що пере­творила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали права вступати до нього.

Тяжким були й соціально-економічні умови. Населені україн­цями землі (близько 25 % території Польщі) являли собою нероз-винені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Селяни постачали центральним регіонам Польщі деше­ву сировину і були змушені купувати дорогі готові товари. Не сприяли поліпшенню справ і такі заходи польського уряду, як колонізація (переселення поляків до Галичини й Волині) та «па­цифікація» («умиротворення» українців).

Усі ці обставини призвели до значного збільшення виїзду за межі України, появи масової політичної еміграції.

Проти політики польського уряду виступила Українська Військова Організація (УВО), яка діяла в підпіллі з 1921 р. У 1929 р. з неї була сформована Організація Українських Націо­налістів (ОУН) на чолі з Є. Коновальцем. ОУН боролася проти польської окупації, в тому числі й терористичними методами.

У Польщі нелегально діяла також Компартія Західної України (КПЗУ), яка була розпущена Комінтерном у 1938 р. Активно працювали «Просвіти», що гуртували близько півмільйона украї­нців, підпільні факультети вузів під керівництвом акад. В. Щу-рата, українська кооперація тощо.

Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовлювалися визнавати українців за окрему націю — українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». Але урядові так і не вдалося зовсім заглуши­ти національно-культурне життя: відновлялися українські куль­турні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія під проводом В. Залозецького. У середині 30-х років оформився націоналіст­ський табір на чолі з Орестом Зибачинським і Денисом Квіт-ковським.

Порівняно кращі умови існування українців були в Чехосло-ваччині. Внаслідок підписаної в м. Скретоні (США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття пого­дилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословач-чини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехосло-ваччина не проводила щодо меншостей на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки в 1938 р. після Мюнхенського пакту.

Таким чином, незважаючи на тяжкі умови, національне життя в Західній Україні ніколи не припинялося. Західні українці продовжували бути чутливими до питань державного самовизначення.

Список літератури

Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. — Дрогобич, 1994. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917—1953): У 2 кн. — К., 1994

Волковинсъкий В. М., Кулъчицъкий С. В. Християн Раковський Полі­тичний портрет. — К. 1990.

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку­ментів. — К., 1990.

Горелов М. Є. Дмитро Донцов — штрихи до політичного портрета // Укр. іст. журн. — 1994. — № 5.

Даниленко В., Касъянов Г., Кулъчицъкий С. Сталінізм на Україні (20—30-ті роки). — К., 1993.

Державний центр УНР в екзилі. — К., 1993.

Євген Коновелець та його доба. — Мюнхен, 1974.

Зайцев О. Націоналізм і національна демократія: витоки конфлікту (20—30-ті роки) // Сучасність. — 1994. — Н. 2.

Касъянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20—30-ті роки). — К., 1991.

Касъянов Г. В. Українська інтелігенція 20—30-х років Соціальний портрет та історична доля. — К.; Едмонтон, 1992.

Книш З. Становлення ОУН — К., 1994.

Колективізація і голод на Україні. 1929—1933: Зб. документів і ма­теріалів — К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодо­мор. — К., 1993.

Кулъчицъкий С. В. Ціна «великого перелому». — К., 1991.

Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр) // Укр. іст. журн — 1995. — № 1.

Мірчук П Нарис історії Організації українських націоналістів. Мюн­хен, 1968. Т. 1: 1920—1939.

Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.). — К., 1994. — Кн. 2.

ОУН: минуле і майбутнє. — К., 1993.

Політичні партії Західної України. — Львів, 1991.

Рублъов О., Черненко Ю. Сталінщина і доля західно-української ін­телігенції (20—40-ті роки XX ст.). — К., 1994.

Соловей Д. Голгота України. — Дрогобич, 1993.

Стерчо П. Карпато-Українська Держава. До історії визвольної бо­ротьби карпатських українців у 919—1939 рр. — Львів, 1994.

Чоповсъкий В. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). — Львів, 1993.

Шаповал Ю. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. — К.,

1990.

Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної істо­рії. — К., 1993.

Шаповал Ю. Людина і система (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К., 1994.

Швагуляк М. Партійні події і загальнонаціональні інтереси // Сучас­ність. — 1994. — Ч. 2.

Швагуляк М. Пацифікація. — Львів, 1993.

Якимович Б. Драма Карпатської України // Дзвін. — 1990. —

№ 11.