• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І АЛЬТЕРНАТИВИ ДЕРЖАВО­ТВОРЕННЯ В 1917—1920 pp.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 

Початок Українсько/революції. Центральна Рада і створення УНР.

Більшовики і реалізація альтернативи радянської дер­жавності.

Внутрішня і зовнішня політика Гетьманської Держави П. Скоропадського.

Відновлення УНР. Державотворча діяльність Ди­ректорії.

Революція в Західній Україні. Утворення ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р.

Боротьба політичних сил за владу в Україні в 1919— 1920 рр. Остаточне встановлення радянської влади.

Підсумки та уроки революцій 1917—1920 рр.

Починаючи вивчати тему, студенти мають усвідомити, що цей короткий період складає цілу історичну епоху за насиченістю й важливістю подій, які відбувалися тоді в Україні.

Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. піс­ля повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимча­сового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на по­літичній арені з'явилась й третя, національно-демократична вла­да — Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної

Ради, створеної 3—4 березня 1917 р., стали широка національ­но-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспі-

льного життя.

У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. І Всеукраїнський Націона­льний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ра­ди своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загально­український представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає перего­вори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду вира­зником волі українського народу і відмовляє в справедливих до­маганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на пе­реговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домови-

тись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серп-

ня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю «Інструкцію», сто­сунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фак­тично склалася «патова» ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тим­часовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Протистояння між обома центрами влади було припинено пе­ремогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української На­родної Республіки й оголошувалася широка програма соціа­льно-економічних реформ.

Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центра­льний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це призвело до конфлік­ту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місце­вих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після І Всеукраїн­ського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв'язок з Радянсь­кою Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральни­ми державами та Росією, які могли закінчитися заключенням се­паратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумо­вило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легіти-мності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу — самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм ГУ Універсалом проголосила са­мостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Бре­стський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов'язувалися допомогти звільнити Україну від біль­шовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку берез­ня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центра­льних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого енту­зіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний перево­рот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоро­падський. В історії України розпочався новий період, який три­вав біля восьми місяців і дістав назву — період Гетьманату або Української Держави.

Студенти мають знати, що у сучасній історичній науці відсутня однозначна оцінка періоду Гетьманату, при цьому мають місце ді­аметрально протилежні судження. Так, частина істориків вважає, що це була єдина реальна на той час можливість відтворення української державності, а інші характеризують його як контррево­люційний, антидемократичний і антинародний режим. Об'єктивно можна стверджувати, що цьому періоду (як, втім, і будь-якому ін­шому) були притаманні, як позитивні, так і суто негативні риси.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх

руках усю повноту влади — мав право видавати закони, призна-

чати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, та­кож він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розви­ток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, а потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціально-економічні реформи.

За період свого правління гетьманському уряду вдалося дося­гти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя — була встановлена українська грошова сис­тема, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До по­зитивних моментів можна віднести й розширення кола зовніш­ньополітичних стосунків Української Держави; проведення судо­вих реформ тощо.

Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присут­ності в Україні німецько-австрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфе­рі соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосу­вання карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. Не сприяла зміц­ненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інте­реси імущих класів не вела до консолідації українського суспіль­ства навколо національної ідеї, а навпаки — поглиблювала роз-

кол у ньому.

Все це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, а

опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після пере­вороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опо­зиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти геть­манського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопа­ді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5-ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії — гетьман втратив підтрим­ку Німеччини, яка програла І світову війну і підписав непопуляр­ний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона пе­реможно ввійшла до Києва.

З приходом до влади Директорії було проголошено віднов­лення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій за­являлося, що вона намагатиметься встановити баланс між рево­люційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів ро­бітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуа­зію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Кон­грес, який мав відіграти роль передпарламенту.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Стано­вище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, пова­ливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити пан­ську землю.

Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. З півночі, негайно, після повалення ге­тьманату, посилився рух радянських військ. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Ми­колаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.

Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою не­стабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на па­

рламентських позиціях, інша — почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант — створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.

В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських зе­млях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об'єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 ли­стопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичи­ни. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петру-шевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Ле-вицький.

Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польсь­кий уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три ти­жні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку переміс­тилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині Івано-Франківськ), де й пробула майже півроку.

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишити­ся декларацією. Польські війська методично витісняли адмініст­рацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на втор­гнення радянських військ.

2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. ра­дянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна.

Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недов­го — до початку 1920 р. В лютому 1920 р. вся територія Украї­ни опинилася під контролем радянських військ. Залишки україн­ських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали тає­мну воєнно-політичну угоду — «Варшавський договір». За цим договором польський уряд визнавав за Директорією «верховну владу на Україні», а Петлюра зобов'язувався передати західноук­раїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польсько-український похід завершився невдачею — у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено.

Протягом жовтня—листопада 1920 р. війська Петлюри зро­били ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона за­кінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радян­сько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Згідно його умов Польща одер­жала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національно-визвольного руху. Таким чином, спро­ба відновити українську національну державність під час рево­люції 1917—1920 рр. не вдалася.

Трагізм Української національно-визвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополі-тична реальність не існувала, а створення національної українсь­кої державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукра­їнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й непо­дільної Росії. тому лідери українських урядів діяли за міжнарод­ної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.

Разом з тим оцінювати результати революції тільки негативно не варто. В горнилі визвольної боротьби відродилося саме слово Україна; відродилася державність, яку було найменовано приро­дним словом — українська; зроблено першу спробу соборниць-кого об'єднання українства, закладено підвалини для формуван­ня модерної політичної нації.

Список літератури

Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992.

Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М. Грушев-ського. — К., 1992.

Верстюк М. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918—1921). — К., 1991.

Волковинсъкий В. Нестор Махно: легенди і реальність. — К., 1994.

Винниченко В. Відродження нації. — Відень; Київ, 1920.

Гошуляк І. Д. Про причини поразки Центральної Ради // Укр. іст. журн. — 1994. — № 1.

Грушевсъкий М. Новий період історії України. — К., 1992.

Грушевсъкий В. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Ужгород, 1930—1932. Т. 1—2.

Копиленко М. «Сто днів» Центральної Ради. — К., 1992.

Кочмарик Б. Четвертий Універсал // Визвольний шлях. — 1997. —

№ 1.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів, 1995.

Малих Я. Михайло Грушевський на чолі Центральної Ради. — Львів,

1995.

Малик Я. Тоталітаризм в українському селі. Перша спроба впрова­дження (жовтень 1917 — березень 1918 рр.). — Львів, 1996.

Малик Я. Українське селянство в період австро-німецької окупації

1918р. — Львів, 1996.

Малик Я. Впровадження радянського режиму в українському селі (1915—1920). — Львів. 1996. Останній гетьман. — К., 1993.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919

рр. — К., 1995.

Стахів М. Україна проти більшовиків — Тернопіль, 1993. Украина в 1917—1921 гг. Некоторые проблемы истории. — К., 1919. Україна XX століття: проблеми національного відродження. — К.

1993.

Початок Українсько/революції. Центральна Рада і створення УНР.

Більшовики і реалізація альтернативи радянської дер­жавності.

Внутрішня і зовнішня політика Гетьманської Держави П. Скоропадського.

Відновлення УНР. Державотворча діяльність Ди­ректорії.

Революція в Західній Україні. Утворення ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р.

Боротьба політичних сил за владу в Україні в 1919— 1920 рр. Остаточне встановлення радянської влади.

Підсумки та уроки революцій 1917—1920 рр.

Починаючи вивчати тему, студенти мають усвідомити, що цей короткий період складає цілу історичну епоху за насиченістю й важливістю подій, які відбувалися тоді в Україні.

Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. піс­ля повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимча­сового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на по­літичній арені з'явилась й третя, національно-демократична вла­да — Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної

Ради, створеної 3—4 березня 1917 р., стали широка національ­но-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспі-

льного життя.

У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. І Всеукраїнський Націона­льний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ра­ди своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загально­український представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає перего­вори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду вира­зником волі українського народу і відмовляє в справедливих до­маганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на пе­реговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домови-

тись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серп-

ня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію для Генерального Секретаріату», яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю «Інструкцію», сто­сунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фак­тично склалася «патова» ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тим­часовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Протистояння між обома центрами влади було припинено пе­ремогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української На­родної Республіки й оголошувалася широка програма соціа­льно-економічних реформ.

Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центра­льний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це призвело до конфлік­ту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місце­вих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після І Всеукраїн­ського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв'язок з Радянсь­кою Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральни­ми державами та Росією, які могли закінчитися заключенням се­паратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумо­вило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легіти-мності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу — самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм ГУ Універсалом проголосила са­мостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Бре­стський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов'язувалися допомогти звільнити Україну від біль­шовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку берез­ня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центра­льних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого енту­зіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний перево­рот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоро­падський. В історії України розпочався новий період, який три­вав біля восьми місяців і дістав назву — період Гетьманату або Української Держави.

Студенти мають знати, що у сучасній історичній науці відсутня однозначна оцінка періоду Гетьманату, при цьому мають місце ді­аметрально протилежні судження. Так, частина істориків вважає, що це була єдина реальна на той час можливість відтворення української державності, а інші характеризують його як контррево­люційний, антидемократичний і антинародний режим. Об'єктивно можна стверджувати, що цьому періоду (як, втім, і будь-якому ін­шому) були притаманні, як позитивні, так і суто негативні риси.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх

руках усю повноту влади — мав право видавати закони, призна-

чати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, та­кож він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розви­ток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, а потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціально-економічні реформи.

За період свого правління гетьманському уряду вдалося дося­гти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя — була встановлена українська грошова сис­тема, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До по­зитивних моментів можна віднести й розширення кола зовніш­ньополітичних стосунків Української Держави; проведення судо­вих реформ тощо.

Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присут­ності в Україні німецько-австрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфе­рі соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосу­вання карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. Не сприяла зміц­ненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інте­реси імущих класів не вела до консолідації українського суспіль­ства навколо національної ідеї, а навпаки — поглиблювала роз-

кол у ньому.

Все це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, а

опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після пере­вороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опо­зиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти геть­манського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопа­ді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5-ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії — гетьман втратив підтрим­ку Німеччини, яка програла І світову війну і підписав непопуляр­ний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона пе­реможно ввійшла до Києва.

З приходом до влади Директорії було проголошено віднов­лення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій за­являлося, що вона намагатиметься встановити баланс між рево­люційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів ро­бітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуа­зію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Кон­грес, який мав відіграти роль передпарламенту.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Стано­вище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, пова­ливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити пан­ську землю.

Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. З півночі, негайно, після повалення ге­тьманату, посилився рух радянських військ. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Ми­колаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.

Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою не­стабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на па­

рламентських позиціях, інша — почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант — створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.

В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських зе­млях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об'єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 ли­стопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичи­ни. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петру-шевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Ле-вицький.

Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польсь­кий уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три ти­жні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку переміс­тилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині Івано-Франківськ), де й пробула майже півроку.

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишити­ся декларацією. Польські війська методично витісняли адмініст­рацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на втор­гнення радянських військ.

2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. ра­дянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна.

Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недов­го — до початку 1920 р. В лютому 1920 р. вся територія Украї­ни опинилася під контролем радянських військ. Залишки україн­ських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали тає­мну воєнно-політичну угоду — «Варшавський договір». За цим договором польський уряд визнавав за Директорією «верховну владу на Україні», а Петлюра зобов'язувався передати західноук­раїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польсько-український похід завершився невдачею — у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено.

Протягом жовтня—листопада 1920 р. війська Петлюри зро­били ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона за­кінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радян­сько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Згідно його умов Польща одер­жала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національно-визвольного руху. Таким чином, спро­ба відновити українську національну державність під час рево­люції 1917—1920 рр. не вдалася.

Трагізм Української національно-визвольної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополі-тична реальність не існувала, а створення національної українсь­кої державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукра­їнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й непо­дільної Росії. тому лідери українських урядів діяли за міжнарод­ної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало.

Разом з тим оцінювати результати революції тільки негативно не варто. В горнилі визвольної боротьби відродилося саме слово Україна; відродилася державність, яку було найменовано приро­дним словом — українська; зроблено першу спробу соборниць-кого об'єднання українства, закладено підвалини для формуван­ня модерної політичної нації.

Список літератури

Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992.

Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М. Грушев-ського. — К., 1992.

Верстюк М. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918—1921). — К., 1991.

Волковинсъкий В. Нестор Махно: легенди і реальність. — К., 1994.

Винниченко В. Відродження нації. — Відень; Київ, 1920.

Гошуляк І. Д. Про причини поразки Центральної Ради // Укр. іст. журн. — 1994. — № 1.

Грушевсъкий М. Новий період історії України. — К., 1992.

Грушевсъкий В. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Ужгород, 1930—1932. Т. 1—2.

Копиленко М. «Сто днів» Центральної Ради. — К., 1992.

Кочмарик Б. Четвертий Універсал // Визвольний шлях. — 1997. —

№ 1.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів, 1995.

Малих Я. Михайло Грушевський на чолі Центральної Ради. — Львів,

1995.

Малик Я. Тоталітаризм в українському селі. Перша спроба впрова­дження (жовтень 1917 — березень 1918 рр.). — Львів, 1996.

Малик Я. Українське селянство в період австро-німецької окупації

1918р. — Львів, 1996.

Малик Я. Впровадження радянського режиму в українському селі (1915—1920). — Львів. 1996. Останній гетьман. — К., 1993.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919

рр. — К., 1995.

Стахів М. Україна проти більшовиків — Тернопіль, 1993. Украина в 1917—1921 гг. Некоторые проблемы истории. — К., 1919. Україна XX століття: проблеми національного відродження. — К.

1993.