• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ ІІ. ПРЕДМЕТ, ОБ'ЄКТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Релігієзнавство належить до складних за структурою, ба-гатоаспектних полідисциплінарних галузей знань. Його пре­дметом є об'єктивні закономірності виникнення, становлен­ня, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особли­вості, різноманітні феномени, взаємозв'язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Воно охоплює не тільки трансцен­дентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, а й світські та гро­мадянські релігії.

Світські релігії - віровчення, які наділяють надприрод­ними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов'язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав'язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх по­яви є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські (цивільні) релігії - релігійна єдність грома­дян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Все­вишньому, їх Бог - позаконфесійний, але віра в нього є обов'я­зкова для всіх громадян. Об'єктом релігієзнавства є стан лю­дини, який виражає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об'єкт. Він постійно розвивається, збільшуючись за обсягом, зміню­ючись за структурою. Головним для нього є вироблення уні­версальних понять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошу­ки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фо­

льклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослі­дженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсь­ко-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спира­ється на історію природничих і суспільних наук, наукове тлу­мачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релі­гійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науко­вий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій пред­мет у XVII-XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмис­лити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії - це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бене­дикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711­1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лес-

сінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієз­навства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукуп­ність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текс­тів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчен­ня про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення су­

щого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитиві­зму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпірич­ний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні за­кономірності виникнення, розвитку та функціонування релі­гійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почут­тя, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери жит­тєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологіярелігії - релігієзнавча дисципліна, яка вивчає пси­хологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона офор­милася в середині ХІХ ст. у зв'язку з виходом у світ праці німе­цького теолога і філософа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєр-махера (1768-1834) "Психологія" (1862), в якій стверджува­лося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов'язаний з праця­ми німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831­1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині ХХ ст. завдяки працям німе­цьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869 - 1937), філо­софа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Ге-рарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релігійним явищам.

Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предме­том дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самови-явах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим дже­релом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та со­ціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний фе­номен.

Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну пове­дінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї - соціальний вимір релігії, її вплив на со­ціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціону­вання релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всере­дині них і між ними. Вона виходить з того, що належність інди­відів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межа­ми її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігій­на поведінка віруючих, - Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці ХІХ ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького фі­лософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійсько­го соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвит­ку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тен­денції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населен­ня та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітив­них вірувань, первісних релігійних форм до становлення і ро­звитку національних і світових релігій, відтворює минуле різ­

них релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає похо­дження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх ві­рувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тей­лора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854­1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818­1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огі-єнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль приро­дного чинника у процесі формування і поширення релігій, вза­ємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає зага­льну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що геог­рафічне середовище і релігії пов'язані між собою завдяки ет­носу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігій­ності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні дина­міки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство - напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пла­стичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що становлять основу символіки). їм власти­вий "лінгвістичний консерватизм". У зв'язку з цим часто пос­

тає необхідність інтерпретації священних текстів, перекладан­ня їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень - вті­лення релігійного досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесій­них мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американ­ський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький фі­лософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені - мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огі-єнко.

Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства

Власних понять, категорій релігієзнавство виробило мало, послуговуючись у своїх студіях як загальнофілософськими, конкретно-науковими (психологічними, правовими та ін.), так і спеціальними теологічними категоріями.

До загальнофілософських належать категорії "буття", "сві­домість", "пізнання", "відображення", "символ", "істина", "ома­на", "фантазія", "суспільство", "матеріальне і духовне виробни­цтво", "культура", "відчуження". Часто вдається воно до понять із царини логіки, етики, естетики: "знак", "значення", "суть", "со­вість", "відповідальність", "милосердя", "співчуття", "краса". Із загальнонаукових найпоширенішими в релігієзнавстві є понят­тя "система", "структура", "функція", "роль", "закон".

З-поміж конкретно-наукових найчастіше використову­ються поняття "епоха", "право", "ілюзія", "віра", "почуття", "на­стрій", "страждання", "спілкування", "мова", "життя", "смерть".

Найуживаніші релігієзнавчі поняття - "релігія", "теоло­гія", "релігійний культ", "церква", "конфесія", "храм", "молит­ва", "теїзм", "деїзм", "пантеїзм", "атеїзм", "скептицизм". Особ­ливе місце посідають терміни "Бог", "ангел", "рай", "бодхисат-ва", "карма" та ін. Окремі поняття відображають динаміку ре­

лігійних процесів: "сакралізація", "секуляризація", "церквоут-ворення", "розцерковлення", "сектоутворення", "детеологіза-ція", "деміфологізація", "модернізація".

Методи дослідження в релігієзнавстві

При дослідженні релігії використовують найрізноманіт­ніші методи пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. На­приклад, у соціології релігії дають плідні результати соціоло­гічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це - вивчен­ня документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, скла­дання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних мето­дів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Його мета - відтворити розвиток ре­лігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приді­ляє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі акту­алізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

Історичний метод. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізо­ваний через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Активно використову­ються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на рі­зних відтинках часу, багатьох релігій, що існують одночасно,

але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порів­няльного аналізу сформувалася спеціальна галузь досліджен­ня - порівняльне релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних ор­ганізацій, культів тощо Виділення елементів релігійних сис­тем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою.

Соціологічний метод. Передусім він надає широкої можли­вості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єк­том впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релі­гійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, ви­світлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з ура­хуванням впливів різноманітних соціальних факторів.

Типологічний метод. Використовуючи його, вдається оха­рактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільно­думства. За допомогою процедур розподілу і групування об'є­ктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до від­повідного типу.

Каузальний метод. Сприяє пізнанню причинно-наслід-кових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явиш. Головним питанням каузального методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa sui (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати різні ре­лігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен су­

спільства, він досліджує процес відображення релігії у свідо­мості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (неконфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.

Релігійні (конфесійні) вчення. Це передусім напрями, представлені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світо­гляду, їх дослідження безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважають, що в основі розуміння релігії по­винна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумнівно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрішнього спостережен­ня, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігіє-знавчого пізнання, але результати самоспостереження вима­гають теоретичної інтерпретації.

Нерелігійні (неконфесійні) вчення. Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використову­ючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри запо­внюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.

Нормативні дослідження. Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

Дискриптивно-історичні дослідження. їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослі­дження не оперують оцінними судженнями щодо певних ас­пектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до мак­симально допустимої об'єктивності, тоді як дисципліни тео­логічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескри­птивний підхід.

Методологічні принципи релігієзнавства

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити само­стійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як сус­пільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Тому в своїх дослідженнях воно викори­стовує загальнонаукові та специфічні принципи.

Принцип об'єктивності. Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предме­та, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ релігії чи вільнодумства. Вимагає науково обгрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.

Культурологічний принцип. Дає змогу розглядати релігію, релігійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку ду­ховної культури. А релігієзнавство займається вивченням сво­єрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах. вирішуючи низку проблем: з'ясовує особливості ре­лігії як феномена культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та осо­бистості.

Антропологічний принцип. Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, суті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філософської антропології.

Принцип толерантності й терпимості. Передбачає діалог релігійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільст­во, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспі­льства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, пра­ва, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-по­літичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

Принцип правового забезпечення свободи совісті. Має

загальнофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за люди­ною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жод­ної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповід­но організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.

Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство ви­користовує:

загальнофілософські та соціально-філософські кате­горії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істи­на, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне вироб­ництво, культура, відчуження;

загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;

конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;

спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релі­гійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пан­теїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

терміни, які відображають процеси трансформації ре­лігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модерніза­ція, деміфологізація.

Структура релігії'

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі еле­менти її структури - релігійні погляди, уявлення, почуття, інту­їція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні за­клади, служителі культу - перебувають у тісній єдності та вза-ємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов'язаний з релігійною свідомістю - особливістю пог­

лядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий - з культовою діяльністю; третій - з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість - ставлення віруючих до світу, ви­ражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілю­зорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлу­мачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Го­ловною рисою їх є віра в надприродне;

релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних віру­вань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бува­ють позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативни­ми (страх, розгубленість, розпач);

релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері ре­лігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від його усві­домлення. Не можна вірити в об'єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділе­ний певними властивостями).

Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється в бездо­казовому визнанні істинності релігійного вчення, існування над­природних сил, абсолюту.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом фено­меном, що має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є предметом віри.

Зміст віри зумовлює символічний аспект релігійної сві­домості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджувальну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духовних, моральних, фізичних сил. З вірою пов'язаний і ді­алогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина пос­тійно перебуває в мисленому спілкуванні з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїс­тичних релігій - це віра в єдиного Бога. А поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв'язку визнає й чимало світських релігієзнавців. Та­кий підхід до релігії зветься преформізмом.

Преформізм (від лат. preformo - утворюю заздалегідь) -учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають яви­ща в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інте­лектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфоло­гічною системою, а формування релігійної свідомості почина­ється із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттє­во-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, лю­дина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсь­ко-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божест­

вом, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігій­них переживань не підлягає науковим методам пізнання. При­хильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантас­тичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспек­тів релігійної свідомості набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого роз­кривається та обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань - богослов'ї (теології).

Богослов'я (теологія) - система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догма­тики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.

До його складу належать теоретичні та практичні дисци­пліни - апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Апологетика (від грец. npologetikos — те, що захищає) -розділ богослов'я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.

На перших порах існування релігійної системи апо­логетика покликана захищати її у переважно несприятливо­му середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобуває ви­знання, вона зосереджується в основному на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій критиці.

Догматика (від грец. dogmatos - думка, вчення) - віро­вчення релігійної конфесії, що визнаються як установлені Бо­гом, вічні, незмінні істини.

Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь-які спроби взяти їх під сумнів засуджу­ються як єресь, піддаються анафемі (від грец. anathema - про­кляття) від імені Бога.

Пастирське богослов'я - розділ православного і католи­цького богослов'я, що обґрунтовує боговстановленість пастир­ського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.

Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтере­сами церкви, боротьба з єрессю.

Представники богословськотеологічної думки визнача­ють безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вва­жають його вторинним.

Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Адже над­природні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як ху­дожні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реальним об'є­ктом. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини - розуму, почуття, волі. Складо­вими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчут­тя, ставлення до світу.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (від лат. cultus - догляд, поклоніння) - ре­алізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матері­альні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Су­б'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спіль­нота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду)

мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, моли­товні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволен­ня релігійних потреб.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізня­ють два види релігійного культу - магію та умилостивлю-вання (виявляється в жертвопринесенні - запалюванні сві­чок, лампад перед іконами, іншими священними зображення­ми). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є ви­значальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд - зумовлені звичаями, традиціями сим­волічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взає­мовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символіч­ність. До головних складників його належать: знак - рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ - умовне поз­начення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогі­чну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне зна­чення або зміст.

Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім про­цесом вияву оформленого змісту. Символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості образ­но відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеальному змісті.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіри-туалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід'ємного елемен­ту обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'є­кта своєї віри.

Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, напри­клад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні; від кількості учасників - колективні та індивідуальні. Відправлен­ня їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.

Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Для впорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий канон (від грец. kanon - правило, зразок) - установлення послідовності (кола) річних, тижневих, добових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кож­ного числа місяця конкретним подіям або пам'яті святих цер­кви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений "осо­бливим спогадам". У християнстві, наприклад, понеділок при­свячений ангелам божим, вівторок - пророкам, середа - зрад­ництву Христа Іудою, четвер - святителям християнства, п'ят­ниця - розп'яттю Ісуса на хресті, субота - всім святим, неділя -воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні мо­литви та ритуали: в суботу і неділю - урочисті, в середу і п'ятницю - сумні. Коло добових богослужінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, третьої, шостої і дев'ятої годин) служби.

Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. litos -загальний, ergos - справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-есте­тичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих тво­ряться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група - малочисельнарелігійна організація, утво­рена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих

усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об'єднання, створені для проведення ре­лігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації нале­жали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соці­альну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідомість, ще не здатна відокреми­ти природне від сакрального (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний розви­ток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Ре­лігійна група як прообраз соціальної спільноти вперше виокре­милася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обґрунтовувати надприродне походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори культових дій: чаклуни, шама­ни, які згодом утворили жрецьку корпорацію - професійну гру­пу, яка оформилася як соціальний прошарок, стан. Однак жре­цька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутво­рюючих ознак, на підставі яких її можна класифікувати як релі­гійну організацію, а заодно і як соціальний інститут.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особ­ливостей, необхідність встановлення певних стосунків з ото­ченням. Водночас надмірна централізованість релігійних ор­ганізацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими пра­вилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реа­лізацію власних уподобань. Таких відступників від доміную­чих поглядів, правил називали єретиками.

Головною метою релігійні організації вважають формуван­ня у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається ви­робленням систематизованого віровчення, формуванням си­стеми його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігій­

них норм, підтриманням зв'язків із світськими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і де­номінація.

Церква - релігійна організація зі складною, суворо центра­лізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослу­жителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин все­редині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими со­ціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова дія­льність, заснована на ієрархічному принципі система управлін­ня. Відносини в ній будуються на основі канонічного права -сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних пра­вилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий ви­сокий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хре­щення) стає членом церкви.

Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства визначають організаційний устрій церкви, у якому виділяють:

універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільс­тва, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;

еклесію (грец. ekklesia - церква) - "універсальну" церк­ву в стані закостеніння, нездатну адекватно реагувати на ди­наміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намага­ються злитися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збе­реження та передавання релігійної інформації, організація, ко­ординація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко -компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як гру­па обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта - течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо пев­них релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви час­тини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специ­фічне тлумачення традиційних догматів пануючого або най­поширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулю­ючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опо­зиція чи опозиційна релігія, пристанище відступників. Утво­рення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утво­ренням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інако­мислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого спо­відують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфрон­тації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charisma - дар) культ - різно­вид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні право­слав'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголошуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є малочисельними. їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціоніз­му, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. eskape -рятуватися, втікати) - намагання втекти від суспільства, зне­цінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляєть­ся в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вва­жають деномінацію.

Деномінація (лат. denominatio - досл. "зміна імені") - пере­хідний тип релігійної організації, який залежно від характеру ви­никнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий конт­роль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш власти­вий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний прин­цип управління, визнання можливості духовного відроджен­ня і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи мо­жуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відме­жовуються сектантські угруповання.

Головні функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важ­ливим чинником суспільних відносин, її місце і роль у соціа­льній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії - способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані зі структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебі­

чніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на пев­них етапах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у су­спільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: ком­пенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятив­на, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним фе­номеном. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на рі­зноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'я­зання в трансцендентному вимірі життєво важливих супереч­ностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компен­сує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологіч­ної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуа­льному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція - її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регу­люють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким люди­на пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфоло­гічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему

"людина - світ" комплекс надприродних істот, зв'язків і від­носин, прагне пояснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він роз­глядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія посвоєму тлумачить цю проблему, але всі ви­знають те, що земне життя людини є лише фрагментом її бут­тя, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулю­ванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведінки в сус­пільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних за­безпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитив­ними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідов­ників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослу­жителів). З огляду на особливості реалізації виділяють куль­тові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутрішньоце-рковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між ві­руючими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечен­ня спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окре­мими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духо­венством, між релігійними організаціями різного віроспові­

дання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допо­магаючи людям усвідомити свою моральну належність до соці­уму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єдна­тися з близькими за поглядами, моральними установками, ві­руваннями людьми, разом з ними брати участь у культових це­ремоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солі­дарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість поси­лює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей ві­дповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єд­навшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути дже­релом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскі­льки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, на­приклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, вини­кнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних кон­фліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обми­нули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були роз­кол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві

(XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуван­ням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх - виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це від­повідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспіль­но-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві мо­жуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взає­мопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних про­блем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква пе­ребирає на себе управління суспільними, державними спра­вами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та ар­бітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної куль­тури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетич­них цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. legitimus - законний, узаконений) функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відно­син, норм чи визнанні їх неправомірними.

Класифікація релігій

Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповід­но ще не вироблено оптимальної класифікації. Релігії поділя­ють на групи, беручи за основу етнічні ознаки, час виникнен­ня, рівень організації, державний статус.

Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах.

Одним із перших типологізував релігії Гегель, виділивши релігію природи, релігію духовної індивідуальності, абсолют­ну релігію.

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та морфологічні (родопле­мінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на нату­ралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (те­їзму), релігію природи та етичну релігію.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

а)         ранні вірування - вірування первіснообщинної доби
(анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

б)         політеїстичні релігії - національні релігії (за винятком
іудаїзму та сикхізму);

в)         монотеїстичні релігії - християнство, іслам, буддизм
(світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

г)         синкретичні релігії - утворилися внаслідок зрощуван-
ня або злиття різних етнічних і світових релігій: афрохристи-
янські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-хри-
стиянські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-ки-
тайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-християнські ре-
лігії (мормони);

ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): це­рква Муна (мунізм), церква Антихриста, церква Сатани, церква Свідомості Крішни, йогізм, синтоїзм із культом дзюдо і карате.

Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посі­дають у ній певні місця.

Класифікуючи релігії, застосовують і такі критерії:

1.         С т а т и с т и ч н и й (за кількістю віруючих та їх
відсотком до чисельності населення).

2.         Ч а с в и н и к н е н н я:

а)         релігії, історія розвитку яких налічує багато століть, -
буддизм, християнство, іслам та ін.;

б)         "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої
історії або виникають тепер, - нетрадиційні релігії (кришна-
їзм, бахаїзм тощо).

Р і в е н ь о р г а н і з а ц і ї:

а)         жорстко централізовані (християнство, буддизм);

б)         нежорстко централізовані (іслам);

в)         самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);

г)         децентралізовані.

Д е р ж а в н и й с т а т у с:

а)         державні релігії (іслам у країнах Західної Азії, лютеран-
ство - Північної Європи);

б)         релігії, статус яких не закріплений відповідними дер-
жавними документами (конфуціанство і даосизм у Китаї, інду-
їзм в Індії);

в)         релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраї-
лю, сикхізм, зороастризм).

П р а в о в и й с т а т у с:

а)         релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм,
іслам, синтоїзм);

б)         релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (сві-
дки Єгови, бахаїзм в Ірані);

в)         релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джай-
нізм в Індії).

Ф о р м и п о ш и р е н н я:

а)         континуальні (безперервні, суцільні): іслам, християн-
ство, буддизм;

б)         дискретні (роздільні, перервні): іудаїзм, бахаїзм, криш-
наїзм.

Е т н о с о ц і а л ь н і к р и т е р і ї:

а)         автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етніч-
ної самосвідомості, етнічної культури (іудаїзм, сикхізм, син-
тоїзм, даосизм);

б)         уніфіковані, надетнічні релігії (християнство, іслам,
буддизм, нові релігійні рухи).

Поширеною є схема, що охоплює всі існуючі релігії, виділяючи: І. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ приро­ди, культ предків, політеїзм.

Національні релігії:

Ранні національні релігії: релігія Стародавнього Єгип­ту, релігія народів Дворіччя, релігії Стародавньої Індії (ведич­на, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, си-кхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи:

Неохристиянство (охоплює релігійні утворення, що на­магаються пристосувати традиційне християнство до особли­востей часу): Богородична церква, Церква Ісуса Христа Свя­тих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, Цер­ква Христа.

Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на ку­льтуру, духовність, релігії народів Сходу): Товариство Свідо­мості Крішни, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, Ошоцентр, Всесвітня чиста релігія.

Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релігійних систем): Велике Біле Братство; Церква Єднання; Всесвітня віра Бахаї.

Езотеричні об'єднання (ґрунтуються на вірі в існуван­ня надприродного світу): теософія, братство Грааля.

Неоязичництво: Рідна віра, РУНвіра, Собор Рідної Віри.

Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християн­ська наука.

Сатанізм.

Запитання і завдання для закріплення знань

Схарактеризуйте місце релігієзнавства у системі гу­манітарних знань.

Чим був спричинений і в чому виявлявся спротив розвитку релігієзнавства у ХХ ст.?

Обґрунтуйте спільні ознаки й відмінності об'єкта і предмета релігієзнавства.

У чому полягають особливості конфесійного й ака­демічного релігієзнавства?

Схарактеризуйте структурні елементи релігієзнавства.

У чому полягають особливості методологічних прин­ципів релігієзнавства?

Яке значення має вивчення релігієзнавства для вашої професійної орієнтації?

Теми рефератів

1 . Особливості академічного релігієзнавства.

Гуманістична спрямованість релігієзнавства.

Об'єкт і суб'єкт релігієзнавства як науки.

Структура релігієзнавства.

Релігієзнавство як наука про релігію.

Література

Академічне релігієзнавство. - К., 2000. Аринин Е.И. Философия религии. Принципи сущностно­го анализа. Архангельск, 1998.

Классики мирового религиоведения. - М., 1996. Лекции по религиеведению. - М., 1998. Митрохин Л. М. Философия религии. - М., 1993. Психологія з викладом основ психології релігії. - Львів,

1998.

Радугин А.А. Введение в религиеведенне: теория, история и современные религии. - М., 1996.

Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. - К.,

1996.

Релігієзнавчий словник. - К., 1996. Угринович Д.М. Психология религии. - М., 1986. Яблоков ИМ. Религиеведение. - М., 1998. Яблоков М. Н. Социология религии. - М., 1990.

Релігієзнавство належить до складних за структурою, ба-гатоаспектних полідисциплінарних галузей знань. Його пре­дметом є об'єктивні закономірності виникнення, становлен­ня, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особли­вості, різноманітні феномени, взаємозв'язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Воно охоплює не тільки трансцен­дентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, а й світські та гро­мадянські релігії.

Світські релігії - віровчення, які наділяють надприрод­ними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов'язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав'язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх по­яви є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські (цивільні) релігії - релігійна єдність грома­дян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Все­вишньому, їх Бог - позаконфесійний, але віра в нього є обов'я­зкова для всіх громадян. Об'єктом релігієзнавства є стан лю­дини, який виражає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об'єкт. Він постійно розвивається, збільшуючись за обсягом, зміню­ючись за структурою. Головним для нього є вироблення уні­версальних понять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошу­ки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фо­

льклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослі­дженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсь­ко-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спира­ється на історію природничих і суспільних наук, наукове тлу­мачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релі­гійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науко­вий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій пред­мет у XVII-XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмис­лити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії - це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бене­дикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711­1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лес-

сінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієз­навства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукуп­ність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текс­тів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчен­ня про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення су­

щого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитиві­зму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпірич­ний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні за­кономірності виникнення, розвитку та функціонування релі­гійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почут­тя, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери жит­тєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологіярелігії - релігієзнавча дисципліна, яка вивчає пси­хологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона офор­милася в середині ХІХ ст. у зв'язку з виходом у світ праці німе­цького теолога і філософа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєр-махера (1768-1834) "Психологія" (1862), в якій стверджува­лося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов'язаний з праця­ми німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831­1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині ХХ ст. завдяки працям німе­цьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869 - 1937), філо­софа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Ге-рарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релігійним явищам.

Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предме­том дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самови-явах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим дже­релом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та со­ціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний фе­номен.

Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну пове­дінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї - соціальний вимір релігії, її вплив на со­ціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціону­вання релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всере­дині них і між ними. Вона виходить з того, що належність інди­відів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межа­ми її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігій­на поведінка віруючих, - Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці ХІХ ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького фі­лософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійсько­го соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвит­ку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тен­денції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населен­ня та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітив­них вірувань, первісних релігійних форм до становлення і ро­звитку національних і світових релігій, відтворює минуле різ­

них релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає похо­дження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх ві­рувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тей­лора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854­1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818­1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огі-єнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль приро­дного чинника у процесі формування і поширення релігій, вза­ємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає зага­льну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що геог­рафічне середовище і релігії пов'язані між собою завдяки ет­носу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігій­ності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні дина­міки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство - напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пла­стичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що становлять основу символіки). їм власти­вий "лінгвістичний консерватизм". У зв'язку з цим часто пос­

тає необхідність інтерпретації священних текстів, перекладан­ня їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень - вті­лення релігійного досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесій­них мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американ­ський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький фі­лософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені - мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огі-єнко.

Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства

Власних понять, категорій релігієзнавство виробило мало, послуговуючись у своїх студіях як загальнофілософськими, конкретно-науковими (психологічними, правовими та ін.), так і спеціальними теологічними категоріями.

До загальнофілософських належать категорії "буття", "сві­домість", "пізнання", "відображення", "символ", "істина", "ома­на", "фантазія", "суспільство", "матеріальне і духовне виробни­цтво", "культура", "відчуження". Часто вдається воно до понять із царини логіки, етики, естетики: "знак", "значення", "суть", "со­вість", "відповідальність", "милосердя", "співчуття", "краса". Із загальнонаукових найпоширенішими в релігієзнавстві є понят­тя "система", "структура", "функція", "роль", "закон".

З-поміж конкретно-наукових найчастіше використову­ються поняття "епоха", "право", "ілюзія", "віра", "почуття", "на­стрій", "страждання", "спілкування", "мова", "життя", "смерть".

Найуживаніші релігієзнавчі поняття - "релігія", "теоло­гія", "релігійний культ", "церква", "конфесія", "храм", "молит­ва", "теїзм", "деїзм", "пантеїзм", "атеїзм", "скептицизм". Особ­ливе місце посідають терміни "Бог", "ангел", "рай", "бодхисат-ва", "карма" та ін. Окремі поняття відображають динаміку ре­

лігійних процесів: "сакралізація", "секуляризація", "церквоут-ворення", "розцерковлення", "сектоутворення", "детеологіза-ція", "деміфологізація", "модернізація".

Методи дослідження в релігієзнавстві

При дослідженні релігії використовують найрізноманіт­ніші методи пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. На­приклад, у соціології релігії дають плідні результати соціоло­гічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це - вивчен­ня документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, скла­дання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних мето­дів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Його мета - відтворити розвиток ре­лігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приді­ляє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі акту­алізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

Історичний метод. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізо­ваний через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Активно використову­ються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на рі­зних відтинках часу, багатьох релігій, що існують одночасно,

але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порів­няльного аналізу сформувалася спеціальна галузь досліджен­ня - порівняльне релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних ор­ганізацій, культів тощо Виділення елементів релігійних сис­тем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою.

Соціологічний метод. Передусім він надає широкої можли­вості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єк­том впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релі­гійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, ви­світлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з ура­хуванням впливів різноманітних соціальних факторів.

Типологічний метод. Використовуючи його, вдається оха­рактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільно­думства. За допомогою процедур розподілу і групування об'є­ктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до від­повідного типу.

Каузальний метод. Сприяє пізнанню причинно-наслід-кових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явиш. Головним питанням каузального методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa sui (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати різні ре­лігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен су­

спільства, він досліджує процес відображення релігії у свідо­мості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (неконфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.

Релігійні (конфесійні) вчення. Це передусім напрями, представлені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світо­гляду, їх дослідження безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважають, що в основі розуміння релігії по­винна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумнівно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрішнього спостережен­ня, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігіє-знавчого пізнання, але результати самоспостереження вима­гають теоретичної інтерпретації.

Нерелігійні (неконфесійні) вчення. Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використову­ючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри запо­внюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.

Нормативні дослідження. Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

Дискриптивно-історичні дослідження. їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослі­дження не оперують оцінними судженнями щодо певних ас­пектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до мак­симально допустимої об'єктивності, тоді як дисципліни тео­логічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескри­птивний підхід.

Методологічні принципи релігієзнавства

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити само­стійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як сус­пільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Тому в своїх дослідженнях воно викори­стовує загальнонаукові та специфічні принципи.

Принцип об'єктивності. Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предме­та, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ релігії чи вільнодумства. Вимагає науково обгрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.

Культурологічний принцип. Дає змогу розглядати релігію, релігійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку ду­ховної культури. А релігієзнавство займається вивченням сво­єрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах. вирішуючи низку проблем: з'ясовує особливості ре­лігії як феномена культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та осо­бистості.

Антропологічний принцип. Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, суті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філософської антропології.

Принцип толерантності й терпимості. Передбачає діалог релігійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільст­во, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспі­льства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, пра­ва, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-по­літичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

Принцип правового забезпечення свободи совісті. Має

загальнофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за люди­ною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жод­ної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповід­но організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.

Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство ви­користовує:

загальнофілософські та соціально-філософські кате­горії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істи­на, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне вироб­ництво, культура, відчуження;

загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;

конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;

спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релі­гійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пан­теїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

терміни, які відображають процеси трансформації ре­лігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модерніза­ція, деміфологізація.

Структура релігії'

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі еле­менти її структури - релігійні погляди, уявлення, почуття, інту­їція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні за­клади, служителі культу - перебувають у тісній єдності та вза-ємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов'язаний з релігійною свідомістю - особливістю пог­

лядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий - з культовою діяльністю; третій - з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість - ставлення віруючих до світу, ви­ражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілю­зорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлу­мачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Го­ловною рисою їх є віра в надприродне;

релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних віру­вань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бува­ють позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативни­ми (страх, розгубленість, розпач);

релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері ре­лігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від його усві­домлення. Не можна вірити в об'єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділе­ний певними властивостями).

Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється в бездо­казовому визнанні істинності релігійного вчення, існування над­природних сил, абсолюту.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом фено­меном, що має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є предметом віри.

Зміст віри зумовлює символічний аспект релігійної сві­домості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджувальну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духовних, моральних, фізичних сил. З вірою пов'язаний і ді­алогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина пос­тійно перебуває в мисленому спілкуванні з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїс­тичних релігій - це віра в єдиного Бога. А поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв'язку визнає й чимало світських релігієзнавців. Та­кий підхід до релігії зветься преформізмом.

Преформізм (від лат. preformo - утворюю заздалегідь) -учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають яви­ща в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інте­лектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфоло­гічною системою, а формування релігійної свідомості почина­ється із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттє­во-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, лю­дина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсь­ко-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божест­

вом, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігій­них переживань не підлягає науковим методам пізнання. При­хильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантас­тичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспек­тів релігійної свідомості набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого роз­кривається та обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань - богослов'ї (теології).

Богослов'я (теологія) - система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догма­тики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.

До його складу належать теоретичні та практичні дисци­пліни - апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Апологетика (від грец. npologetikos — те, що захищає) -розділ богослов'я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.

На перших порах існування релігійної системи апо­логетика покликана захищати її у переважно несприятливо­му середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобуває ви­знання, вона зосереджується в основному на протидії єресі, іншим релігіям, будь-якій критиці.

Догматика (від грец. dogmatos - думка, вчення) - віро­вчення релігійної конфесії, що визнаються як установлені Бо­гом, вічні, незмінні істини.

Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь-які спроби взяти їх під сумнів засуджу­ються як єресь, піддаються анафемі (від грец. anathema - про­кляття) від імені Бога.

Пастирське богослов'я - розділ православного і католи­цького богослов'я, що обґрунтовує боговстановленість пастир­ського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.

Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.

Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтере­сами церкви, боротьба з єрессю.

Представники богословськотеологічної думки визнача­ють безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вва­жають його вторинним.

Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Адже над­природні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як ху­дожні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реальним об'є­ктом. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини - розуму, почуття, волі. Складо­вими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчут­тя, ставлення до світу.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (від лат. cultus - догляд, поклоніння) - ре­алізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матері­альні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Су­б'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спіль­нота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду)

мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, моли­товні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволен­ня релігійних потреб.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізня­ють два види релігійного культу - магію та умилостивлю-вання (виявляється в жертвопринесенні - запалюванні сві­чок, лампад перед іконами, іншими священними зображення­ми). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є ви­значальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд - зумовлені звичаями, традиціями сим­волічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взає­мовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символіч­ність. До головних складників його належать: знак - рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ - умовне поз­начення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогі­чну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне зна­чення або зміст.

Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім про­цесом вияву оформленого змісту. Символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості образ­но відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеальному змісті.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіри-туалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід'ємного елемен­ту обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'є­кта своєї віри.

Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, напри­клад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні; від кількості учасників - колективні та індивідуальні. Відправлен­ня їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.

Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Для впорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий канон (від грец. kanon - правило, зразок) - установлення послідовності (кола) річних, тижневих, добових богослужінь.

Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кож­ного числа місяця конкретним подіям або пам'яті святих цер­кви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений "осо­бливим спогадам". У християнстві, наприклад, понеділок при­свячений ангелам божим, вівторок - пророкам, середа - зрад­ництву Христа Іудою, четвер - святителям християнства, п'ят­ниця - розп'яттю Ісуса на хресті, субота - всім святим, неділя -воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні мо­литви та ритуали: в суботу і неділю - урочисті, в середу і п'ятницю - сумні. Коло добових богослужінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, третьої, шостої і дев'ятої годин) служби.

Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. litos -загальний, ergos - справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-есте­тичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих тво­ряться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група - малочисельнарелігійна організація, утво­рена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих

усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об'єднання, створені для проведення ре­лігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації нале­жали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соці­альну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідомість, ще не здатна відокреми­ти природне від сакрального (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний розви­ток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Ре­лігійна група як прообраз соціальної спільноти вперше виокре­милася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обґрунтовувати надприродне походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори культових дій: чаклуни, шама­ни, які згодом утворили жрецьку корпорацію - професійну гру­пу, яка оформилася як соціальний прошарок, стан. Однак жре­цька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутво­рюючих ознак, на підставі яких її можна класифікувати як релі­гійну організацію, а заодно і як соціальний інститут.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особ­ливостей, необхідність встановлення певних стосунків з ото­ченням. Водночас надмірна централізованість релігійних ор­ганізацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими пра­вилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реа­лізацію власних уподобань. Таких відступників від доміную­чих поглядів, правил називали єретиками.

Головною метою релігійні організації вважають формуван­ня у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається ви­робленням систематизованого віровчення, формуванням си­стеми його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігій­

них норм, підтриманням зв'язків із світськими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і де­номінація.

Церква - релігійна організація зі складною, суворо центра­лізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослу­жителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин все­редині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими со­ціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова дія­льність, заснована на ієрархічному принципі система управлін­ня. Відносини в ній будуються на основі канонічного права -сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних пра­вилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий ви­сокий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хре­щення) стає членом церкви.

Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства визначають організаційний устрій церкви, у якому виділяють:

універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільс­тва, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;

еклесію (грец. ekklesia - церква) - "універсальну" церк­ву в стані закостеніння, нездатну адекватно реагувати на ди­наміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намага­ються злитися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збе­реження та передавання релігійної інформації, організація, ко­ординація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко -компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як гру­па обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта - течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо пев­них релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви час­тини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специ­фічне тлумачення традиційних догматів пануючого або най­поширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулю­ючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опо­зиція чи опозиційна релігія, пристанище відступників. Утво­рення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утво­ренням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інако­мислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого спо­відують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфрон­тації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charisma - дар) культ - різно­вид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні право­слав'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголошуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є малочисельними. їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціоніз­му, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. eskape -рятуватися, втікати) - намагання втекти від суспільства, зне­цінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляєть­ся в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вва­жають деномінацію.

Деномінація (лат. denominatio - досл. "зміна імені") - пере­хідний тип релігійної організації, який залежно від характеру ви­никнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий конт­роль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш власти­вий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний прин­цип управління, визнання можливості духовного відроджен­ня і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи мо­жуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відме­жовуються сектантські угруповання.

Головні функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важ­ливим чинником суспільних відносин, її місце і роль у соціа­льній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії - способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані зі структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебі­

чніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на пев­них етапах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у су­спільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: ком­пенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятив­на, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним фе­номеном. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на рі­зноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'я­зання в трансцендентному вимірі життєво важливих супереч­ностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компен­сує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологіч­ної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуа­льному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція - її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регу­люють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким люди­на пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфоло­гічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему

"людина - світ" комплекс надприродних істот, зв'язків і від­носин, прагне пояснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він роз­глядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія посвоєму тлумачить цю проблему, але всі ви­знають те, що земне життя людини є лише фрагментом її бут­тя, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулю­ванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведінки в сус­пільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних за­безпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитив­ними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідов­ників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослу­жителів). З огляду на особливості реалізації виділяють куль­тові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутрішньоце-рковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між ві­руючими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечен­ня спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окре­мими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духо­венством, між релігійними організаціями різного віроспові­

дання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допо­магаючи людям усвідомити свою моральну належність до соці­уму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єдна­тися з близькими за поглядами, моральними установками, ві­руваннями людьми, разом з ними брати участь у культових це­ремоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солі­дарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість поси­лює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей ві­дповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єд­навшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути дже­релом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскі­льки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, на­приклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, вини­кнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних кон­фліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обми­нули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були роз­кол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві

(XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуван­ням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх - виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це від­повідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспіль­но-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві мо­жуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взає­мопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних про­блем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква пе­ребирає на себе управління суспільними, державними спра­вами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та ар­бітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної куль­тури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетич­них цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. legitimus - законний, узаконений) функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відно­син, норм чи визнанні їх неправомірними.

Класифікація релігій

Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповід­но ще не вироблено оптимальної класифікації. Релігії поділя­ють на групи, беручи за основу етнічні ознаки, час виникнен­ня, рівень організації, державний статус.

Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах.

Одним із перших типологізував релігії Гегель, виділивши релігію природи, релігію духовної індивідуальності, абсолют­ну релігію.

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та морфологічні (родопле­мінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на нату­ралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (те­їзму), релігію природи та етичну релігію.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

а)         ранні вірування - вірування первіснообщинної доби
(анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

б)         політеїстичні релігії - національні релігії (за винятком
іудаїзму та сикхізму);

в)         монотеїстичні релігії - християнство, іслам, буддизм
(світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

г)         синкретичні релігії - утворилися внаслідок зрощуван-
ня або злиття різних етнічних і світових релігій: афрохристи-
янські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-хри-
стиянські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-ки-
тайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-християнські ре-
лігії (мормони);

ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): це­рква Муна (мунізм), церква Антихриста, церква Сатани, церква Свідомості Крішни, йогізм, синтоїзм із культом дзюдо і карате.

Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посі­дають у ній певні місця.

Класифікуючи релігії, застосовують і такі критерії:

1.         С т а т и с т и ч н и й (за кількістю віруючих та їх
відсотком до чисельності населення).

2.         Ч а с в и н и к н е н н я:

а)         релігії, історія розвитку яких налічує багато століть, -
буддизм, християнство, іслам та ін.;

б)         "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої
історії або виникають тепер, - нетрадиційні релігії (кришна-
їзм, бахаїзм тощо).

Р і в е н ь о р г а н і з а ц і ї:

а)         жорстко централізовані (християнство, буддизм);

б)         нежорстко централізовані (іслам);

в)         самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);

г)         децентралізовані.

Д е р ж а в н и й с т а т у с:

а)         державні релігії (іслам у країнах Західної Азії, лютеран-
ство - Північної Європи);

б)         релігії, статус яких не закріплений відповідними дер-
жавними документами (конфуціанство і даосизм у Китаї, інду-
їзм в Індії);

в)         релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраї-
лю, сикхізм, зороастризм).

П р а в о в и й с т а т у с:

а)         релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм,
іслам, синтоїзм);

б)         релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (сві-
дки Єгови, бахаїзм в Ірані);

в)         релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джай-
нізм в Індії).

Ф о р м и п о ш и р е н н я:

а)         континуальні (безперервні, суцільні): іслам, християн-
ство, буддизм;

б)         дискретні (роздільні, перервні): іудаїзм, бахаїзм, криш-
наїзм.

Е т н о с о ц і а л ь н і к р и т е р і ї:

а)         автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етніч-
ної самосвідомості, етнічної культури (іудаїзм, сикхізм, син-
тоїзм, даосизм);

б)         уніфіковані, надетнічні релігії (християнство, іслам,
буддизм, нові релігійні рухи).

Поширеною є схема, що охоплює всі існуючі релігії, виділяючи: І. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ приро­ди, культ предків, політеїзм.

Національні релігії:

Ранні національні релігії: релігія Стародавнього Єгип­ту, релігія народів Дворіччя, релігії Стародавньої Індії (ведич­на, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, си-кхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи:

Неохристиянство (охоплює релігійні утворення, що на­магаються пристосувати традиційне християнство до особли­востей часу): Богородична церква, Церква Ісуса Христа Свя­тих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, Цер­ква Христа.

Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на ку­льтуру, духовність, релігії народів Сходу): Товариство Свідо­мості Крішни, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, Ошоцентр, Всесвітня чиста релігія.

Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релігійних систем): Велике Біле Братство; Церква Єднання; Всесвітня віра Бахаї.

Езотеричні об'єднання (ґрунтуються на вірі в існуван­ня надприродного світу): теософія, братство Грааля.

Неоязичництво: Рідна віра, РУНвіра, Собор Рідної Віри.

Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християн­ська наука.

Сатанізм.

Запитання і завдання для закріплення знань

Схарактеризуйте місце релігієзнавства у системі гу­манітарних знань.

Чим був спричинений і в чому виявлявся спротив розвитку релігієзнавства у ХХ ст.?

Обґрунтуйте спільні ознаки й відмінності об'єкта і предмета релігієзнавства.

У чому полягають особливості конфесійного й ака­демічного релігієзнавства?

Схарактеризуйте структурні елементи релігієзнавства.

У чому полягають особливості методологічних прин­ципів релігієзнавства?

Яке значення має вивчення релігієзнавства для вашої професійної орієнтації?

Теми рефератів

1 . Особливості академічного релігієзнавства.

Гуманістична спрямованість релігієзнавства.

Об'єкт і суб'єкт релігієзнавства як науки.

Структура релігієзнавства.

Релігієзнавство як наука про релігію.

Література

Академічне релігієзнавство. - К., 2000. Аринин Е.И. Философия религии. Принципи сущностно­го анализа. Архангельск, 1998.

Классики мирового религиоведения. - М., 1996. Лекции по религиеведению. - М., 1998. Митрохин Л. М. Философия религии. - М., 1993. Психологія з викладом основ психології релігії. - Львів,

1998.

Радугин А.А. Введение в религиеведенне: теория, история и современные религии. - М., 1996.

Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. - К.,

1996.

Релігієзнавчий словник. - К., 1996. Угринович Д.М. Психология религии. - М., 1986. Яблоков ИМ. Религиеведение. - М., 1998. Яблоков М. Н. Социология религии. - М., 1990.