Розділ ХХІ. СЕКУЛЯРНІ ВЧЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО ХАРАКТЕРУ
Агностицизм
Агностицизм - вчення, поєднане з радикальним сумнівом у спроможності людини пізнавати світ. Для позначення цієї позиції британський натураліст Томас Гекслі в 1869 р. запровадив термін - агностицизм. Корені такої позиції сягають глибини століть. Агностицизм можна вважати виявом початкової дезорієнтації людини у світі, тобто в абстрактному середовищі, що вбирає в себе всі можливі локальні середовища існування, яким могло б задовольнятися суто тваринне існування. Світ, що оточує людину, такий великий і різноманітний, його межі такі далекі від людини, що людського життя недостатньо для розуміння його основ або панівних у ньому сил. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до Р.Х.) сказав:
Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому що є багато перешкод знанню: і неявленність (предмета), і обмеженість людського життя.
Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджували агностичну позицію посиланнями на недосконалість, мінливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життєвих сил і пізнавальних можливостей робить граничні причини і цілі її життя незбагненними для неї самої.
Відповідно до агностичних поглядів, недосконалість людської природи не дозволяє людині протягом усього її життя цілком переконатися хоча б в одному із зроблених нею узагальнень. Повне підтвердження такому узагальненню можна одержати,
лише володіючи знаннями про всі випадки. Проте, щоб пізнати усі випадки, необхідно принаймні жити вічно. Отже, через смертність людина не здатна робити якісь цілком достовірні узагальнення, крім констатації власної недосконалості, що виявляється вічно. Тому будь-які судження щодо причин і можливих наслідків, у тому числі й спланованих наслідків (цілей) людського життя, видаються лише хибними припущеннями. Чим ширше узагальнення, тим більш воно сумнівне. Граничні узагальення, які потрібні для осмислення життя людини, є ефемерними. Отже, людина неспроможна осягнути зміст свого життя.
Твердження про обмеженість людських можливостей пояснює причинний механізм людського буття; твердження про неприпустимість для людини граничних узагальнень щодо буття виправдовує його. Виходить, що коли про життя не можна сказати нічого певного, то тим більше не можна сказати нічого певного про те, що настає після його припинення, у тому числі й про те, що припинення життя краще, ніж саме житія. За словами Конфуція: "Не знаючи, що таке життя, чи можна знати смерть?" От чому людина має продовжувати витрачати сили, тобто жити, страждати і діяти, не тільки незважаючи на незнання причин і цілей цього, але і завдяки своєму незнанню. Саме ця позиція відбита в монолозі Гамлета "Бути чи не бути...": хто б не припинив нестерпне життя, якби точно знав, що його очікує після смерті, тільки це незнання зупиняє тих, хто відважився на самогубство, і змушує їх продовжувати безглузду, як їм здається, витрату сил. Якщо для інших віросповідань таке виправдання може служити тільки останнім аргументом на користь продовження життя, коли нічого іншого вже не залишилося, то для агностиків як носіїв агностичної релігії цей аргумент— єдиний.
Життєвий агностицизм варто відрізняти від теоретичного агностицизму, оскільки можна розвивати агностичну теорію в наукових книгах. але не жити за агностичною формулою, як це було, наприклад, із Дейвидом Г'юмом, теоретична філософія якого була агностичною, тимчасом як життя будувалося на засадах
деїзму. І можна бути агностиком по суті, але при цьому не пропагувати агностичні погляди (що найчастіше і трапляється).
Доля людини, з погляду агностицизму, може докорінно змінитися в будь-яку мить, і життя завжди може раптом піднести щось цілком несподіване. Неспроможний пророкувати подальший плин подій, агностик не має на що обіпертися у своїй діяльності. У такому світі людина ні на що не може зважитися, вона майже завжди залишається пасивною. Уявлення про світ, у якому немає на що обіпертися, залишається у всіх подальших вченнях про розпорядження життям як жахливий хаос, наповнений первозданними монстрами. Сам же агностик не переживає ці страхіття так гостро, бо для нього будь-яка небезпека є настільки ж ефемерною, як і будь-яка вигода.
Агностичне вчення викладене в Оноре де Бальзака у романі "Шагренева шкіра" від імені таємничого антиквара. Тут до агностичної формули, що підтверджує недоступність для людини осягнення причин і цілей її життя, приєднуються аргументи, які посилюють заперечення гедонізму, що підтверджує неможливість для людини одержувати від життя більше приємного, ніж неприємного:
Людина виснажує себе беззвітними вчинками - через них і всихають джерела її буття. Усі форми двох причин смерті зводяться до двох дієслів: бажати і могти. Між цими двома формулами людської діяльності є інша формула, якою володіють мудреці, і їй я зобов'язаний щастям моїм і довголіттям. Бажання спалює нас, а можливість руйнує, але знання дає нашому слабкому організму можливість вічно перебувати в стані спокою.
Індиферентизм
Термін індиферентизм (від лат. - причини і цілі життя людини, їй самій недоступні, байдужі) у його додатку до світу релігій має два близьких один щодо одного значення: 1) байдужість до релігії; 2) віровчення, відповідно до якого не має значення, які сили визначають долю людини, і тому їй байду
же, яку життєву місію для себе обрати. У першому значенні поняття індиферентизму іноді застосовують як характеристику людей, що у своєму повсякденному житті й діяльності не приділяють стільки уваги ритуальній практиці, як це передбачено їхнім віросповіданням. Проте якщо головним, визначальним і єдино важливим компонентом релігії вважати певні уявлення про сенс життя і діяльності, то таке використання цього поняття не можна вважати правочинним, оскільки людина може не усвідомлювати своїх глибинних уявлень про сенс або іноді забувати про нього, але жити і діяти без нього вона не може, оскільки нічого не можна робити без знання про сенс цієї справи: "Ніхто б не брався за якусь справу - вчив Аристотель - не маючи наміру прийти до якоїсь межі". З іншого боку, кінцеві цілі завжди визначаються тим, яку надію лишають людині кінцеві причини її існування. І те, й інше, як зазначалося, завжди вказується у віровченнях, тому немає людини без віровчення (хоча воно може бути таїною навіть для неї самої), а отже, немає людини, абсолютно байдужої до релігії. Водночас байдужість до релігії може бути принциповою життєвою позицією, і з цього погляду індиферентизм у першому значенні є похідним від індиферентизму у другому його розумінні.
Індиферентизм як віровчення, подібно до агностицизму, ґрунтується на положенні: оскільки людська природа є недосконалою, людина не може знати причини і цілі свого життя. Проте є люди, які упевнені в тому, що знають ці граничні причини і цілі. Усі ці люди з однаковою впевненістю у своїй правоті твердять про різні засоби розпорядження життям або просто дотримуються їх. Через обмеженість своїх сил людина не може визначити, хто має, а хто не має рації. Тому всі різноманітні засоби розпорядження життям мають бути оцінені нею як рівноцінні. Тож їй байдуже, вибирати який-небудь із них або не вибирати зовсім.
За віровченням індиферентизму, людині недоступно, чим визначається її життя, тому їй байдуже, який зміст життя вона для себе обере чи не обере зовсім.
Нігілізм
Нігілізм (ніщо) у широкому розумінні - це заперечення узвичаєних цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій; у вузькому - заперечення сенсу людського життя. Хоча поняття нігілізм з'являється ще у німецького мислителя Фридриха Гайнриха Якобі (1743-1819), у своєму дійсно віро-вчительному значенні воно уперше виступає в Ніцше. На думку іншого європейського мислителя, Жан-Поля Сартра (19051980), суть нігілізму зводиться до такого судження: "Будь-яка істота народжується без причини, продовжує себе по слабості й умирає випадково".
Нігілістами з часів Якобі називають різних людей, а нігілізмом - різні вчення. Релігія нігілізму - це універсальна життєва позиція, що становить основу особистості людини, чиє життя дійсно стверджується за рахунок послідовного всезаперечення. Щоб стати повноцінною основою життя, всезаперечення має стати справді послідовним, що не лишає місця ні для чого, у тому числі й для самовільності індивідуального буття, що, зокрема, підтверджував Макс Штирнер (1808-1856). Щирий нігілізм, таким чином, може випливати тільки зі скепсису щодо будь-яких вказівок на які-небудь граничні основи людського існування.
Цей скепсис мусить мати ту саму основу, що й у скептицизмі, а також в агностицизмі й індиферентизмі. Недосконалість людської природи визначає недоступність для людини обгрунтування її життя. Проте є люди, які, не володіючи реальними знаннями про сенс життя, лукавлять щодо конкретних і локальних причин свого життя, переслідуючи конкретні й локальні цілі.
Отже, всі наявні вчення про сенс існування помилкові і вигадані людьми для підтримки власного життя, що не має ані переконливого пояснення, ані гідного виправдання. Тому людина має намагатися жити без якихось глобальних уявлень, прагнучи досягти лише конкретні й локальні цілі, обумовлені конкретними і локальними чинниками. Такий стан речей свідчить про те, що в людини немає і не може бути місії або життєвої стратегії; звідси, однак, випливає, нібито людина має при
пинити своє життя. Вона все-таки може задовольнятися місіями більш конкретними і локальними, витрачати сили відповідно до обставин, задовольняючи потреби і вирішуючи проблеми у міру їхнього виникнення. Локальна стимуляція, таким чином, виходить із підпорядкування стратегічній лінії поведінки, тому остання стає непослідовною, непередбачуваною і зорієнтованою лише на конкретні умови.
За віровченням нігілізму, людина не може знати визначальних чинників свого життя, тому вона має прагнути відмовитися від будь-якого осмислення його і жити бездумно.
Цікавим є питання про те, хто ж є ті люди, що сповідують нігілізм як релігію, до чого вони приходять у своєму житті. Відповідно до концепції Освальда Шпенглера (1880-1936), нігілізм - це суто практичний умонастрій стомлених жителів великого міста, у яких за спиною завершена культура і нічого попереду. Проте, запроваджуючи як істотні елементи нігілізму безсторонність, тверезий практицизм і вважаючи таку позицію наслідком "заходу" тієї або іншої культури, Шпенглер ототожнює нігілізм із такими віровченнями, як буддизм, стоїцизм і соціалізм, хоча останні підтверджують власні абстрактні ідеали і не можуть характеризуватися як послідовне всезаперечення.
За визначенням іншого німецького мислителя, Мартина Гайдегера (1889-1976), нігілізм є
...історичний напрям або вчення. Нігілізм... - це не просто історичне явище серед інших явищ, не тільки духовна течія поряд з іншими - християнством, гуманізмом і Просвітництвом - у межах європейської історії. Нігілізм за своєю сутністю є скоріше основним напрямом в історії Заходу. Цей напрям виявляє таку глибину, що його розгортання може мати як наслідок тільки світову катастрофу. Думка Гайдегера про те, що європейська цивілізація у своєму розвиткові спирається на нігілізм, може мати дуже реальні підстави, оскільки для "творчої еліти" (вираз Тойнбі) Європи протягом тривалого часу характерний радикальний скепсис
щодо вищих цінностей, тимчасом як мотив своїх дій вона майже завжди пов'язувала лише з нагальною ситуацією:
Щодо вищих цінностей і основ нашого життя ми насправді нічого не знаємо, а діяти будемо за обставинами.
Вказати на зв'язок цієї релігії із можливістю світової катастрофи довелося ще одному німцю— Едуарду Гартману (1842— 1906), який вважав глобальне самознищення єдиним виходом із ситуації безглуздості існування. У своїй нігілістичній проповіді він виходить зі спростування для традиційної основної маси населення Європи теїстичних уявлень: панівний у світі Бог не завжди дотримує договору з людиною, тому над світом панує не розумна особистість, а позбавлена розумних основ сліпа воля -цілком непояснена, невідома всемогутня сила, що змушує людей не тільки жити, а й любити життя. Водночас не варто забувати, що сам по собі нігілізм заперечує не саме життя, а лише можливість надання йому сенсу, відмінного від споконвічних життєвих потреб. Нігілістична картина світу своїм обов'язковим моментом мусить мати незрозумілість, ірраціональність буття: неправомірно було б приписувати нігілістам уявлення про бездушний фатум, злого Бога і т.п., властиві іншим віровченням. Ці уявлення все-таки дають людині можливість вибрати певний життєвий шлях, тимчасом як нігілізм заперечує обгрунтованість такого вибору, вважаючи будь-який "життєвий шлях" штучним, надуманим. Нігілізм має витрачати енергію лише на задоволення природних, таких, що виникають спонтанно, потреб.
Фаталізм
Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм - це відмова від вільної активності, спрямованої на керування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напрямів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятунку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас
фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розвинуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106-43 рр. до Р.Х.) "Про дивинації", побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними методами дізнатися про волю богів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання - дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що античний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фаталізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідовників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі систематизовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.
Фаталізм грунтується на безпосередньому і повсякденному спостереженні, доступному для будь-якої людини: світ є сильнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил - сила невідворотності причинно-наслідкових зв'язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною порізному, внаслідок чого виникає трансформація порядку стихій - від безладної гри через протиборство доброчинних і шкідливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справедливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зініціювали; відповідно до першого такий зв'язок необов'язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої людини. Чиста причинність - це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальністю, суворістю і невідворотністю. Людина не обирає свою долю, що цілком визначається фатальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обстави
на не залишає місця для свободи розпорядження життям. У розпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спроможною змінювати щось у незалежному від неї природному ході взаємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовнішніми силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.
Соціалізм
Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагається встановлення якомога більш повної соціальної справедливості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що включає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, нелюдськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов'язана з цим визнанням вимога переробити світ -зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спробував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен-Симон (1760-1825), який пов'язував історичні етапи з пануванням певних форм релігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісного ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабства, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен-Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена науковим мисленням і його носіями - світськими вченими і підп-риємцями-індустріалами. В останньому творі Сен-Симона "Нове християнство" йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої - "усі люди - брати", до матеріальних стимулів "промислової системи" додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили - релігійного веління. Коротко
часне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал-демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засобами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалістичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться більше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насолоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнення - потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недостатньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного безмежне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приємного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цього предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки витрачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по-перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по-друге, щоб приємне розподілялося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за кожне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погляди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалістичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.
Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосереднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагнути тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень
про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витратити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати справедливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.
Держава - найбільш ефективний апарат концентрації людських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення справедливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу винагороду, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соціалістичній державі мають стати знаряддям установлення справедливості.
Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.
Отже, держава не може існувати без "своєї релігії", а відповідні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмовляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі своєю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.
Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До початку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не могло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує
сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б надихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став комунізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була "релігійною" державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Радянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.
На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або принаймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розглядатися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця справа потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати соціалістами.
Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зовсім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є контрольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, треба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлювати. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите продовжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталіна: загострення класової боротьби в міру наближення остаточної перемоги соціалізму.
Що ближче соціалізм, то він далі. З побудовою соціалізму людина має або перестати бути соціалістом, або зламати побудоване і почати усе наново.
У колишньому Радянському Союзі вважалося, що соціалізм був побудований наприкінці 30-х рр. Прагнення безпосередньо боротися за встановлення справедливості за межами країни, що пропагувалось Львом Троцьким, було заперечене ще у 30-х, а в 50-х роках, боротьба із зовнішніми ворогами відсунулася через ядерну загрозу, і генсек Микита Хрущов оголосив формою класової боротьби мирне співіснування. У 80-ті роки самі владарі, на яких лежала найбільша відповідальність за здійснення світової справедливості, усвідомили, що побудоване суспільство насправді не є соціалістичним і необхідно будувати соціалізм заново.
У Радянській державі правили прибічники комунізму, як найбільш радикальної форми соціалістичного віровчення, проте і вони в ході реалізацій своїх задумів мали були дозволити собі деякі відступи, приміром, визнання можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.
У кінцевому підсумку соціалізм зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має встановити у світі владу справедливої винагороди за кожне людське зусилля.
Індивідуалізм
Індивідуалізм ("неподільне") - життєва позиція з протиставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам спільноти. Виразником цієї позиції став філософ Макс Штирнер, що систематизував їх у своїй праці. Відкидаючи непорушність будь-яких норм поведінки, він стверджує, що їхні першоджерела -сила і могутність окремих особистостей.
Відповідно до цього віровчення, виходячи з умов, що пояснюють світ, людина прагне до приємного, але приємне є предметом гострого суперництва. Просто так, без боротьби одержати приємне неможливо. Ті, хто його вже захопив, не віддадуть, ті, в
кого його ще немає, докладуть усіх своїх зусиль до того, щоб захопити приємне. Ці суперники існують, тому їх необхідно, як мінімум, знешкодити. Щоб досягти своєї мети і вижити, людина повинна активно і жорстко брати участь у боротьбі й спробувати випередити всіх суперників. Доля індивідуаліста - це жорстокі закони існування, його місія - прагнення перемогти в цій сутичці. Боротьба за існування пояснює життя людини, перемога в цій боротьбі виправдовує їх.
Індивідуалісти рідко відкрито розкривають свої погляди. Індивідуалізм сприймає світ як арену боротьби за існування, де виживає сильніший. Тому людина має невпинно нарощувати свої сили, не соромитися користуватися будь-яким випадком вирватися вперед і вірити, що саме на неї чекає успіх. Ідеал індивідуалізму - це хижак, що пожирає своїх суперників, ніколи нікому ні в чому не поступається, завжди бореться до кінця, використовує будь-яку можливість для досягнення своїх цілей. Індивідуалістів мучить совість тільки тоді, коли він поступиться, або коли не скористається нагодою одержати щось хитрістю, або найменшою витратою сил.
Водночас усупереч панівній думці, індивідуаліст зовсім не є ворогом суспільства. Суспільство завжди перевершує індивіда по силі настільки, що перемогти його у відкритому протиборстві практично неможливо. Індивідуаліст же ніколи не піде на протиборство, у якому йому гарантована поразка. Навпаки, він схильний використовувати суспільство і завжди намагатися випередити своїх конкурентів, рухаючись угору соціальними сходинками. Індивідуалістів найчастіше можна зустріти серед політиків. Проте вони не спроможні самостійно створити суспільство, оскільки витрачають сили винятково заради себе і ведуть його до розпаду. Виняток становлять суспільства, засновані на договорі поступки між індивідуалістами. Класичним прикладом такого товариства є Сполучені Штати Америки. Це суспільство було створене деїстами на основі концепції договору з Богом, що дотримується людьми незалежно від божественної винагороди. Коли ж деїсти зійшли зі сцени, цей договір перетворився на по
ступку хижакам, що поділили сфери полювання, відповідно до яких більш сильні стежать за більш слабкими й усі стежать один за одним, аби ніхто не порушив установлених меж. При цьому кожний слабкий хижак прагне стати сильним. Американське суспільство існує завдяки дотриманню формул - деїзму, індивідуалізму і протестантизму, так само як китайське суспільство існує завдяки доасизму, конфуцианству і буддизму
Людину, що самотньо переслідує свою мету у світі, де кожен розраховує одержати те ж саме, що й вона, невдача підстерігає на кожному кроці. Тільки досвід і сила доступні людині. Набираючись досвіду і нарощуючи сили, людина мусить вірити в себе, вірити, що саме вона - обранець, щасливчик, який досягне усього, чого буде гідний.
Отже, можна зробити висновок, що формула індивідуалізму є такою: людське життя визначається законом причинності, що панує у світі, або світовими стихіями, тому людина мусить прагнути випередити всіх у боротьбі за приємне.
Імперіалізм
Імперіалізм (від лат. ітрегіит - влада, панування) у його пізнішому значенні розуміється як історична ситуація поділу сфер влади на землі між великими імперіями або як характеристика політики великих імперій, спрямованої на захоплення влади над усією землею. Однак цинічна активність імперій може бути зведена до особливого віровчення - імперіалізму, що розуміється як позиція людей, які утворюють імперії і вкладають свої життєві сили в їхнє існування і розвиток.
Відповідно до положень цього віровчення, байдужий до людини природний порядок змушує людину боротися з усіма за знаходження приємного. Проте ризик програти в цій боротьбі занадто великий, щоб присвячувати цьому все життя. Тому, якщо людина хоче уникнути поразки в боротьбі за приємне, вона має належати до групи людей, чиї організовані зусилля постійно спрямовані на досягнення приємного й ефективного і протистоять аналогічним зусиллям суперників. Якщо
така група існує, людина має примкнути до неї; якщо такої групи немає, вона має її створити.
Втіленнями імперіалістичного ідеалу є легендарні батьки-фундатори могутніх імперій, які збирали свої команди з нуля і дали їхньому розвиткові імпульс на багато поколінь вперед. Формула імперіалізму дозволяє відступ від цього ідеалу аж до скромної посильної участі в діяльності імперії на своєму, нехай і не найзначнішому і найпомітнішому для інших, місці. По суті усі державні діячі (за найрідшим винятком) поділяються на два типи. Погані політики - це індивідуалісти, що прикриваються ідеями турботи про себе і готові зрадити будь-якій ідеї заради особистих інтересів; добрі політики - це імперіалісти, що піклуються насамперед про егоїстичні інтереси нації, а вже потім про себе. Насамперед лідер імперії мусить піклуватися про головну запоруку успіхів у своїй імперії - її єдність.
Зберігання і зміцнення єдності імперії може бути забезпечене загальним сенсом існування, що потребує такої єдності. Тому, по-перше, імперії найчастіше складаються на основі націй, а по-друге, на основі сповідання єдиної віри, з якої випливають об'єднувальні соціальні висновки. В останньому випадку імперіаліст мімікрує, активно пропагуючи обране для імперії віросповідання. Тому імперіалісти завжди намагаються підібрати для своїх імперій віровчення, яке б мобілізувало сили людей на творення, збереження й експансію імперії. Тому відношення між імперіями укладаються на основі не тільки реального співвідношення сил, але й специфіки панівних у них віросповідань.
У XIX ст. історія людства увійшла в ту фазу, коли розвиток імперій призвів до поділу між ними усього світу. Відтоді вони, хоча і провели багато воєн за переділ світу (включаючи дві світові війни), увесь час шукають прийнятну форму поступки. Проте очевидно, що така поступка може бути тільки тимчасовим перемир'ям, якщо тільки усі до єдиного "добрі політики" не зникнуть з землі.
З погляду імперіалістів усі інші групи людей також є імперіями. Так, євреї з погляду імперіалізму являють собою не етнос і
не релігійну спільність, але імперію, що паразитує на інших імперіях. Основою організації імперії може бути не тільки територія, етнос, рід, але й ідея. Імперії можуть бути відкритими і таємними; відкриті імперії (Німеччина, Росія, Америка і т. п.) побоюються проникнення у свій організм таємних імперій, що не мають чітких меж, і тому намагаються тримати на очах мафіозі, ма-сонів, комуністів, гомосексуалістів та ін., які з імперіалістичної точки зору, об'єднані загальною ознакою в єдину силу, підтримують один одного і протистоять відкритим імперіям або паразитують на них.
Крім того, можна виділити закриті та внутрішньо справедливі імперії, що не прагнуть до постійного розширення, але розподіляють справедливо завойоване усередині себе, і відкритті та внутрішньо несправедливі імперії, що жертвують внутрішнім порядком заради безупинного нарощування своєї сили.
Імперіалістичне віровчення може бути виражене такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності і/або світовими стихіями, тому людина має намагатися належати до групи людей, що безупинно розширює свої завоювання приємного.
Релігія людства і космізм
Релігія людства, або релігія прогресу - секулярне вчення про сенс життя, найбільш близьке до аналогічних релігійних вчень. Близькість ця зумовлена спробами представників релігії людства імітувати ритуальну практику й організаційну структуру релігійних громад (насамперед християнства), а також майже повною відсутністю (за винятком Фоєрбаха) прагнення радикально протиставити себе світові релігій (як це зробив, наприклад, комунізм).
Родоначальником релігії людства вважається француз Огюст Конт (1798-1857), який у 1817-1822 рр. був секретарем Сен-Симона. Від нього Конт засвоїв ідею безупинного прогресу людства, зумовленого зміною важливих форм духу (теологія - метафізика - наука). Конт став фундатором позитивізму
як філософської течії, що визнає реальними тільки "позитивні знання", що здобуваються наукою знання про зв'язки природи, пізнаваної в безпосередньому досвіді, а також родоначальником соціології як науки, що виявляє аналогічні зв'язки в людськом суспільстві. У 40-х рр. XIX ст. Конт вирішує розширити соціологію і перетворити її на практичну науку перетворення суспільства на основі культу людського як єдиної істоти. Конт підтверджує, що узята сама по собі людина - лише "зоологічний вид", її щира природа розкривається тільки в людстві як величезному організмі, складеному із сукупності минулих і нинішніх поколінь людей. Вихід у світ "Системи позитивної політики", або "Трактату про соціологію", де викладена релігія людства (1815, 1854 рр.), став головною віхою розвитку нової релігії.
1830 р. Людвіг Андреас Фоєрбах (1804-1872) анонімно опублікував твір, у якому відхиляв ідею безсмертя душі. Першоджерело релігійних уявлень Фоєрбах вбачав у почутті залежності людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає вихід у породжуваних фантазією надії й розраді - так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізованою людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на думку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення людини до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповідував антропотеїзм (людинобожжя).
Об'єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849-1914), котрий вважав, що Бог - це не сама природа і не її
творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи людини: він - у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об'єднує людей.
Релігія людства в результаті активних пропагандиських зусиль Конта не тільки набула маси послідовників, а й на порівняно короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії.
Християнський соціалізм
Фундатором християнського соціалізму є П'єр Леру (17971871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Основна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний прогрес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828-1903), погляди якого були викладені його учнями в праці "Філософія загальної справи".
Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції природи засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції - не створення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а відродження предків, шлях до якого - оволодіння природою, перебудова людського організму, освоєння Космосу і керування космічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціо-лковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу християнства, розкрили його суто секулярну сутність.
Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона створює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою зменшує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ
людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить первісно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно приречені на невдачу. Тому людина має, по-перше, усунути поділ людства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по-друге, об'єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послідовне розширення завоювань приємного. Таким чином, імперська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплюють увесь можливий світ (Космос).
Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людства підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від нього усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усього, що в ньому є неприємного.
Ніцшеанство
Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критичному запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як життєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кожний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".
Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній людині" - уособленню виродження людської природи під впли
вом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.
Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніцше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристократ духу", що ширає над забобонами юрби (включаючи "вчену юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").
Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншого боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсистемність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто порядку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же міс
тяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне становлення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як властивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, таким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою людиною. В обох випадках світ розуміється як становлення, безцільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспрямованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.
Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалізацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспішно, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.
З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.
Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.
Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".
За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світосприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріального порядку.
В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку "світової справедливості" у давніх) як би "правильно "не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися-чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уникнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно
вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порівняно зі своїм творцем - надлюдиною.
Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі немовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.
Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолютного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю можливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає місця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька активність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не стільки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.
Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.
Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічниками якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпорядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеалу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідовники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істоту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спроможний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супермен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідовники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здоро
ву особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітливим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.
Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення недосяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.
У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можливості пізнання більші, ніж можливості самої людини.
Нерелігійні вірування
Існує ціла група вірувань, які не становлять цілісного релігійного вчення, але окремі елементи яких наявні у багатьох релігіях. До цієї групи можуть бути віднесені астрологія, марновірство, хіромантія, спіритизм, окультизм тощо.
Марновірство полягає в тому, що незалежним фактам приписують причинно-наслідковий зв'язок. Здавалося б, абсурдно думати, наприклад, що розбите люстерко, чорний кіт, тринадцять осіб за столом можуть спричинити усілякі неприємності людині. Однак забобони і марновірство живі: деякі західні авіакомпанії обминають число 13 у нумерації крісел в літаку, а японці намагаються обійти цифру 4, яка згідно з їхніми уявленнями, символізує смерть.
Астрологія. Це стародавня система символів, що основана на інтерпретації планетарних і зіркових конфігурацій. Єгипетська, індуїська, грецька, римська та інші міфології донесли до нас добре розроблені пласти астрологічних уявлень. В астрології вбачали як засіб пояснення небесного впливу на земні події, так і засіб пізнання людини. Вона будується на системі
планетарних аналогій. Зодіакальний пояс, яким рухаються Сонце, Місяць та інші планети відносно зірок, був поділений на 12 арок, кожна у 30° відносно певного знаку зодіаку. Ще в глибоку давнину було виявлено, що характери і долі людей керуються зірками і сузір'ями, що діяли у період народження людини. Так виникла ідея гороскопів, за якими доля людини визначається за днем і часом її народження, а також за іншими чинниками, і ця фаталістична ідея впливова й дотепер.
Згідно з Оленою Блаватською, астрологія - це наука, що розкриває дію небесних тіл на земні справи. Вона була складовою частиною містерій зі складною системою трансцендентної метафізики. З астрологією тісно пов'язані алхімія, магія, фізіогноміка, хіромантія і, насамперед, мистецтво визначення за зірками долі людини, що зветься апостелізматикою. Астрологія часто використовувалась як інструмент династичного прогнозу. Багато важливих політичних рішень навіть у сучасному світі грунтуються на астрологічних розрахунках і передбаченнях.
Деякі люди вірять у гороскопи. Будемо об'єктивними: ніщо не може завадити людині думати про те, що різні явища, які не мають нічого спільного з енергетичною спадковістю, впливають на деякі якості особистості. Можливо, народження у вологій або зарядженій електричною енергією атмосфері поліпшує або погіршує таку надзвичайно вразливу і складну систему, якою є наш мозок. Можна припустити, що періоди сонячних спалахів і магнітні явища справляють певний, ще не пояснений вплив на людину. Можна припустити також, що зимою невловимо змінюються деякі хімічні показники сперми та яйцеклітини. Можна прийняти все це як гіпотезу, але точно ці зв'язки не встановлені. Прихильники ж астрології гадають, що особливості характеру пов'язані з розташуванням зірок і планет у момент народження людини і є визначальними у формуванні особистості, її спадковості, вихованні, випробовуваннях, що їх людина зазнає в житті, і т.ін. Безумовно, можна виявити в людей одного й того самого знаку якісь спільні риси, але ж
наївно вірити в газетні гороскопи, які мають сміливість пророкувати всім читачам одного й того самого астрологічного знаку однаково сприятливі або несприятливі прогнози щодо грошей і кохання.
Хіромантія. Іншим популярним дуже живучим віруванням є читання долі за лініями руки - хіромантія. Тут також легко визначити, що є серйозним, а що - ні. Не можна заперечувати, що деякі люди мають надзвичайні здібності ясновидіння. Вони говорять, що для виявлення свого дару, щоб сконцентрувати увагу, їм потрібна опора - колода карт, кришталева куля, кавова гуща або лінії руки. Якщо припустити, що такий дар не шахрайство, то лінії руки служать лише опорою для пророкування. Було б абсурдним, проте, автоматично зробити висновок про залежність між формою цих ліній і долею людини неможливо. Легше всього було б сфотографувати лінії рук значної кількості людей, якщо не всього населення, і порівняти після їхньої смерті те, що скажуть "експерти" за лініями руки, з тим, що було в житті людини. Якщо, приміром, усі люди, померлі в молодому віці в результаті дорожньої пригоди, мали б дуже коротку лінію життя, це було б відомо, і можна було б легко перевірити. Якщо таке дослідження не здійснювалося, то тільки тому, що є великий ризик виявити, що доля не пов'язана з лініями руки. Повторюємо, цей висновок не відкидає категорично здібність ясновидіння завдяки опорі на лінії руки, однак сприймати це треба з великою обережністю.
Ясновидіння, або видіння майбутнього, цілком несумісне з нашим звичайним уявленням про час. Мозок людини наділений пам'яттю і може згадувати минуле. В усякому разі можна уявити, що між двома індивідуумами, пов'язаними надзвичайною взаємною чутливістю, може існувати дуже сильне відчуття і сприйняття (якот біль або смерть), що передаються на відстані. Неможливо уявити, як можна побачити те, що ще не відбулося і що, відповідно, може не відбутися, якщо зміняться причини цієї майбутньої події.
Якщо визнати, що Бог - Творець Всесвіту, то можна не погодитися з тим, що Бог не може бути заручником Свого Творіння. Він - поза часом і не бере участі в еволюції істот. Якщо Він дає їм свободу, Він також здатен знати, в якому напрямі може бути зроблений їхній вибір.
Отже, несумісності між нашою свободою і тим, що Бог знає майбутнє, не існує. В цьому розумінні можна твердити, що наше майбутнє визначене: ми вільні, але наш вибір, яким би він не був, уже відомий. Якщо Бог знає майбутнє, не буде помилковим вважати, що не один Він його знає: достатньо, щоб Бог наділив цими знаннями інших. Ця суто абстрактна побудова є, однак, єдиним способом пояснити явища ясновидіння, якщо вони існують.
У всякому разі, ясновидіння залишається дуже рідкісним явищем. Воно властиве лише небагатьом людям, здібності яких виявляються не завжди, їхній дар, якщо він існує, швидше курйоз природи, аніж засіб впливу на світ... Чому можуть служити ці здібності? Найчастіше вони дають засоби для життя ясновидцям або шахраям, які наслідують їх. Це, зрозуміло, не є причиною того, що Бог дає деяким людям дар ясновидіння. Якщо існує частка реальності в цих явищах, то імовірніше всього, що Бог відкриває таємницю надприродного, щоб ми не обмежували наш Всесвіт межами видимого і відчутного. Це лише одна інтерпретація, але можливі й інші. Бентежить те, наскільки переконані й переконливі люди, які володіють даром ясновидіння; а те, що вони стають "професіоналами" ясновидіння, завжди викликає певну підозру.
Передчуття. Передчуття, очевидно, трапляється частіше, ніж ясновидіння. Йдеться про більш-менш виражену інтуїцію щодо майбутньої події, яка виявляється або усвідомлюється лише після її здійснення. Це свого роду недосконале ясновидіння.
Приміром, людина відмовляється в останній момент летіти літаком, який розіб'ється через декілька годин; відчуває біль у певному місці, яке відповідає хворобі іншої знайомої люди
ни. Іноді жінка передчуває близьку смерть чоловіка внаслідок нещасного випадку, і ця драма відбувається. Усі ці явища можна як відкидати, так і визнавати. У першому випадку зникає необхідність шукати пояснення: нічого надприродного тут немає; існують же люди з розвинутою уявою. Що ж до другого випадку, то припустимим є твердження, що не можна бути впевненим у тому, що все це - лише уява або ошуканство, але необхідно залишатися відкритим для природних і надприродних пояснень, не втрачаючи при цьому обережності.
Спіритизм і окультизм. Релігійне світосприйняття припускає, що є життя після смерті, але водночас виявляє обережність, визначаючи недоступність потойбічного світу.
Спіритизм же претендує на спілкування з духами мертвих. Галузь окультизму, яка охоплює й спіритизм, ще більш широка, вона стосується прихованих знань, які можна отримати завдяки посвяченню й особливим прийомам. Ця течія споріднена з усіма "гностичними" напрямами, які мають місце в усі епохи і поза межами всіх релігій.
Існує різноманітна література з цих питань, яка збуджує уяву: у ній повідомляється про столи, що крутяться; надзвичайні здібності медіумів, які пояснюють транс своїх підлеглих; існування аури, що сяє навколо нашого тіла, як ореол; явище автоматичного письма; неземні послання.
Що таємничіші явища і більша кількість "герметичних" термінів використовується, то більше число тих, хто захоплюється їх "пошуком" і "прилученням" до них. Ці галузі по суті погано піддаються суворому науковому експериментуванню. Мова може йти лише про суб'єктивні погляди, і в будь-який момент можна стикнутися з обдурюванням і шахрайством. Деякі секти або організації з невизначеними кінцевими цілями використовують ці вірування. Очевидно, важко визначити межу між безпідставною грою уяви і справжніми аномальними явищами.
Інтерес до надприродного, викликаний спіритизмом і окультизмом, не має заступати те, що докорінно відрізняє ці на
прями від релігії: перші претендують на володіння певними прийомами, дозволяючи отримати доступ до прихованих знань (і це ріднить їх із магією); що ж до релігії, то головним її прагненням є передусім залучення людей до Бога зміною їхньої поведінки, що вимагає їхніх зусиль і волі.
Одержимість. Явища одержимості в різних формах характерні для численних релігій, зазвичай (але не обов'язково) пов'язаних з анімізмом. Це - культи зар в Етиопії, хамадша в Мароко, борі в Нігерії, дургакалі в Індії, хаубанг у В'єтнамі, а також одержимість, що її викликають шамани Індонезії або Сибіру. У Європі також відомі випадки одержимості, як у давні часи, так і в Середні віки, однак вони стали дуже рідкісними з появою індустріального суспільства.
Як відбуваються ці явища і в чому вони полягають? Одержимість - не випадковість, вона не стихійна, а викликається певним ритуалом, у якому ритм і танець відіграють велику роль. Інші ритуали також іноді використовуються: пожертвування їжі, принесення в жертву тварин, особливе татуювання; екзальтованість присутніх, які вбачають у цьому якесь свято, часто підтримується алкоголем або - рідше - галюциногенни-ми рослинами. Мета цих ритуалів - викликати духів, богів або демонів, щоб вони оволоділи учасником церемонії.
Одержимий може стати таким раптово. Стан одержимості виявляється у таких ознаках, як непритомний погляд, тремтіння, потіння, важке дихання, і може тривати - залежно від випадку й сповідуваної релігії - від декількох хвилин до декількох днів. Протягом цього часу людина втрачає контроль над собою і сприймає особистість божества, якого визнають служителі й посвячені. Це супроводжується змінами виразу обличчя і поведінки. Якщо божество має подобу старця, то голос одержимого буде ледь чутним, тіло - зігнуте, він строїтиме міни. Якщо ж це божество - воїн, то одержимий - грізний і гучноголосий. Іноді це бог-тварина, і тоді одержимий передає міміку тварини краще за професійного актора: людина, яка перетворилася на видру з волі індонезійського шамана, занурюється в
каламутну воду і зубами ловить живу рибу; той, хто перетворився на мавпу; злітає на гілки дерева з такою легкістю, на яку він від природи не здатен і т.ін.
Такі приклади заганяють раціоналістів у глухий кут. Численні випадки й достовірні факти виключають систематичне шахрайство і примушують визнати реальність явища, однак гіпотези щодо природи цих явищ чекають на своє пояснення. За гіпотезою, яку наука допускає, медіум оволодіває волею людини. Одержимість могла б мати ту саму природу. Питання полягає в тому, щоб дізнатися, чи є медіум у стані одержимості надприродною істотою. (Наприклад позиція Католицької церкви є категоричною: це явище - дія демонів).
Видіння та надприродні явища. Ще одним із різновидів вірувань є видіння та надприродні явища. Йдеться, власне, про одне й те саме явище: видіння - це сприйняття надприродного явища. Тим більше, що видіння може бути суто внутрішнім - у цьому разі скоріше треба вести мову про відчуття присутності, оскільки такі відчуття, наприклад, як зір, не відіграють тут ніякої ролі.
Цей вид надприродного трапляється досить рідко або про нього мало говорять, оскільки він залишається цариною особистого життя. Тим, хто відчув це на собі, важко передати свій досвід або навіть змусити повірити в його реальність. Так, голос, що його почула Жана д'Арк, був настільки переконливим, що вплинув на її долю, зробивши з цієї селянки національну героїню.
У деяких, ще більш виняткових випадках надприродне менш приховане: воно виявляється одночасно для декількох людей або набуває видимих, помітних форм.
У літературі описані різноманітні видіння. Так, у Боснії, в селі Меджугор'ї, в районі поблизу великого хреста, поставленого 1933 р. на честь 1900-ліття розп'яття Христа, з 1981 р. п'яти особам з'являється Богородиця. В певний час вони одночасно падають на коліна, і під час їхньої розмови з Богородицею у них рухаються губи, проте жоден звук не сприймається при
сутніми. Надприродне послання, передане таким чином, відповідає християнській традиції: спонукання до молитви та звертання до сердець вірних. З описами свідків, Богородиця носить сіру осяяну сукню і білу вуаль. Понад 2 мільйони людей взяли участь у прощі до Меджугор'я.
Уперше в Африці спостерігалась ціла серія видінь, яка почалася 1981 р. Христос і Свята Діва з'являлися через однакові проміжки часу перед декількома дітьми села Кібехо, у південній частині Руанди. Десятки тисяч людей уже стали свідками цих незвичайних явищ.
На відміну від того, що спостерігалось у Меджугор'ї, в Кі-бехо молоді люди іноді після своїх видінь раптово падають на землю і декілька хвилин залишаються непритомними.
Зцілення і численні випадки навернення до християнської віри були зафіксовані після цих випадків.
873 р. у Парей-ле-Мон'яль, у Франції, був збудований монастир, який належав абатству Клюні, згодом у XII ст. - собор. Але саме в XVII ст. Парей-ле-Мон'яль став відомим: черниці Маргариті - Марії Алакок явилося близько 30 видінь Христа. Найважливішим з видінь було те, на якому їй рекомендувалось у червні 1675 р. заснувати свято Святого Серця. Поклоніння Серцю Христову існувало ще в Середні віки. Послання черниці, підтримане єзуїтом, було прийняте Церквою, і культ Святого Серця Христового одразу поширився. Сестра Марга-рита-Марія Алакок була канонізована Католицькою церквою 1920 р.
1830 р. в Парижі монастир сестер ордена Милосердя став місцем явлення Богородиці. Черниця Катерина Лябуре побачила Діву Марію у каплиці. Через чотири місяці Богородиця знову постала перед нею. Вона отримала наказ виготовити образок. Цей образок швидко набув популярності, був розмножений у декількох мільйонах копій і викликав ряд чудес.
Що стосується Катерини Лябуре, то вона, зберігаючи цю таємницю про видіння, продовжувала своє життя як звичайна черниця. У момент беатифікації 1933 р. її могилу відкрили і
з'ясували, що тіло її незмінне, немовби вона тільки-но померла. Вона була канонізована 1947 року.
Дозуле - маленьке село в Нормандії, стало місцем видінь у недалекому минулому. 36 разів у період з 1972 по 1982 рр. Христос являвся матері п'яти дітей Мадлен Омон. Послання, передані Христом, викладені латиною, є ніби продовженням Апокаліпсису. Вони пророкували великі страждання перед кінцем світу, появу знаку Хреста в небі, що чудом зупинить третю світову війну. Христос ніби просив поставити у Дозуле хреста висотою 738 м, що відповідає висоті пагорбу з хрестом у Єрусалимі. Багато інших свідків з інших місць не раз бачили, як несподівано небеса утворювали хрест над місцями видінь.
Можна висунути гіпотезу, що видіння є лише видимою частиною айсберга, який складається з "комплексу" надприродних виявів, призначених окремим особам. Серед різноманітних форм цих виявів, зазвичай персоналізованих, деякі охоплюють одразу групу осіб і включають феномени, які спостерігались і третіми особами.
Багато явищ природи випадають з нашого поля зору з тієї простої причини, що наше сприйняття не є досконалим. Інакше кажучи, незважаючи на те, що деякі результати вже сьогодні досягнуті, а деякі фантастичні гіпотези відкинуті, можна твердити, що наука ще не вичерпала своїх можливостей.
Виходячи з цього зазначимо, що різні релігії відносять велику кількість таємничих фактів до розряду чудес. У чому полягають ці явищі і чи дійсно вони не піддаються науковому поясненню? Перелік чудес - реальних і припустимих - вражає:
здатність висловлюватися невідомими мовами;
левітація (здатність підніматися у повітря всупереч закону всесвітнього тяжіння);
здатність жити, не приймаючи їжу;
нетлінність деяких мощей;
мироточіння (виділення приємних запахів);
— стигмати (кровоточиві рани, що з'являються на руках і ногах деяких святих на місці ран розп'ятого Христа);
- білокація (здатність появи одночасно у двох місцях);
— чудесні зцілення.
Природно, кожен може вірити чи не вірити у достовірність цих надприродних феноменів. За наявності сумніву єдине розумне ставлення до чудес полягає в тому, щоб перевірити факти, якщо це є можливим, тим більше що у наш час вчені краще оснащені засобами дослідження таких явищ ніж у Середні віки.
Запитання і завдання для закріплення знань
Які соціально-політичні, психологічні чинники навертають людей до нетрадиційних релігій, неорухів тощо?
Проаналізуйте спільні і відмінні риси таких феноменів, як нетрадиційні релігії, неорухи, релігії Нового віку.
Які спільні та відмінні риси втілені в трактуваннях постатей засновників монотеїстичних релігій і неорухів?
Схарактеризуйте спільні й відмінні риси неоязич-ницьких напрямів.
Як вплинув науково-технічний прогрес на релігійну картину сучасного світу?
Схарактеризуйте загальні особливості релігійних учень секулярного спрямування.
Як різні секулярні вчення релігійного спрямування розглядають проблему людського буття, ролі особистості у пізнанні й удосконаленні світу?
Схарактеризуйте спільні риси індивідуалізму, ніцшеанства та імперіалізму.
Наведіть приклади того, як окремі принципи конкретних віросповідальних систем секулярного спрямування знаходили своє втілення в соціально-політичній практиці різних народів і держав.
10. Які соціальні категорії населення найбільш схильні до сповідування секулярних учень релігійного спрямування? Твердження обґрунтуйте.
Теми рефератів
Релігійний фанатизм: сутність та вияви.
Особливості релігійної свідомості тоталітарних сект.
Неорелігії в Україні у контексті свободи віровизнання.
Основні тенденції виникнення і розвитку нетрадиційних релігій.
Книга Р.Хаббарда «Діанетика: сучасна наука розумового здоров'я».
Особливості функціонування новітніх релігій у сучасному світі.
Соціально-політичні, психологічні корені секулярних учень релігійного спрямування.
Вплив секулярних учень релігійного спрямування на історичний розвиток людства.
Проблема закономірності й випадковості в секулярних ученнях релігійного спрямування.
Особистість у секулярних релігійних системах.
Проблема сенсу життя в секулярних ученнях релігійного спрямування.
Агностицизм
Агностицизм - вчення, поєднане з радикальним сумнівом у спроможності людини пізнавати світ. Для позначення цієї позиції британський натураліст Томас Гекслі в 1869 р. запровадив термін - агностицизм. Корені такої позиції сягають глибини століть. Агностицизм можна вважати виявом початкової дезорієнтації людини у світі, тобто в абстрактному середовищі, що вбирає в себе всі можливі локальні середовища існування, яким могло б задовольнятися суто тваринне існування. Світ, що оточує людину, такий великий і різноманітний, його межі такі далекі від людини, що людського життя недостатньо для розуміння його основ або панівних у ньому сил. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до Р.Х.) сказав:
Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому що є багато перешкод знанню: і неявленність (предмета), і обмеженість людського життя.
Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджували агностичну позицію посиланнями на недосконалість, мінливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життєвих сил і пізнавальних можливостей робить граничні причини і цілі її життя незбагненними для неї самої.
Відповідно до агностичних поглядів, недосконалість людської природи не дозволяє людині протягом усього її життя цілком переконатися хоча б в одному із зроблених нею узагальнень. Повне підтвердження такому узагальненню можна одержати,
лише володіючи знаннями про всі випадки. Проте, щоб пізнати усі випадки, необхідно принаймні жити вічно. Отже, через смертність людина не здатна робити якісь цілком достовірні узагальнення, крім констатації власної недосконалості, що виявляється вічно. Тому будь-які судження щодо причин і можливих наслідків, у тому числі й спланованих наслідків (цілей) людського життя, видаються лише хибними припущеннями. Чим ширше узагальнення, тим більш воно сумнівне. Граничні узагальення, які потрібні для осмислення життя людини, є ефемерними. Отже, людина неспроможна осягнути зміст свого життя.
Твердження про обмеженість людських можливостей пояснює причинний механізм людського буття; твердження про неприпустимість для людини граничних узагальнень щодо буття виправдовує його. Виходить, що коли про життя не можна сказати нічого певного, то тим більше не можна сказати нічого певного про те, що настає після його припинення, у тому числі й про те, що припинення життя краще, ніж саме житія. За словами Конфуція: "Не знаючи, що таке життя, чи можна знати смерть?" От чому людина має продовжувати витрачати сили, тобто жити, страждати і діяти, не тільки незважаючи на незнання причин і цілей цього, але і завдяки своєму незнанню. Саме ця позиція відбита в монолозі Гамлета "Бути чи не бути...": хто б не припинив нестерпне життя, якби точно знав, що його очікує після смерті, тільки це незнання зупиняє тих, хто відважився на самогубство, і змушує їх продовжувати безглузду, як їм здається, витрату сил. Якщо для інших віросповідань таке виправдання може служити тільки останнім аргументом на користь продовження життя, коли нічого іншого вже не залишилося, то для агностиків як носіїв агностичної релігії цей аргумент— єдиний.
Життєвий агностицизм варто відрізняти від теоретичного агностицизму, оскільки можна розвивати агностичну теорію в наукових книгах. але не жити за агностичною формулою, як це було, наприклад, із Дейвидом Г'юмом, теоретична філософія якого була агностичною, тимчасом як життя будувалося на засадах
деїзму. І можна бути агностиком по суті, але при цьому не пропагувати агностичні погляди (що найчастіше і трапляється).
Доля людини, з погляду агностицизму, може докорінно змінитися в будь-яку мить, і життя завжди може раптом піднести щось цілком несподіване. Неспроможний пророкувати подальший плин подій, агностик не має на що обіпертися у своїй діяльності. У такому світі людина ні на що не може зважитися, вона майже завжди залишається пасивною. Уявлення про світ, у якому немає на що обіпертися, залишається у всіх подальших вченнях про розпорядження життям як жахливий хаос, наповнений первозданними монстрами. Сам же агностик не переживає ці страхіття так гостро, бо для нього будь-яка небезпека є настільки ж ефемерною, як і будь-яка вигода.
Агностичне вчення викладене в Оноре де Бальзака у романі "Шагренева шкіра" від імені таємничого антиквара. Тут до агностичної формули, що підтверджує недоступність для людини осягнення причин і цілей її життя, приєднуються аргументи, які посилюють заперечення гедонізму, що підтверджує неможливість для людини одержувати від життя більше приємного, ніж неприємного:
Людина виснажує себе беззвітними вчинками - через них і всихають джерела її буття. Усі форми двох причин смерті зводяться до двох дієслів: бажати і могти. Між цими двома формулами людської діяльності є інша формула, якою володіють мудреці, і їй я зобов'язаний щастям моїм і довголіттям. Бажання спалює нас, а можливість руйнує, але знання дає нашому слабкому організму можливість вічно перебувати в стані спокою.
Індиферентизм
Термін індиферентизм (від лат. - причини і цілі життя людини, їй самій недоступні, байдужі) у його додатку до світу релігій має два близьких один щодо одного значення: 1) байдужість до релігії; 2) віровчення, відповідно до якого не має значення, які сили визначають долю людини, і тому їй байду
же, яку життєву місію для себе обрати. У першому значенні поняття індиферентизму іноді застосовують як характеристику людей, що у своєму повсякденному житті й діяльності не приділяють стільки уваги ритуальній практиці, як це передбачено їхнім віросповіданням. Проте якщо головним, визначальним і єдино важливим компонентом релігії вважати певні уявлення про сенс життя і діяльності, то таке використання цього поняття не можна вважати правочинним, оскільки людина може не усвідомлювати своїх глибинних уявлень про сенс або іноді забувати про нього, але жити і діяти без нього вона не може, оскільки нічого не можна робити без знання про сенс цієї справи: "Ніхто б не брався за якусь справу - вчив Аристотель - не маючи наміру прийти до якоїсь межі". З іншого боку, кінцеві цілі завжди визначаються тим, яку надію лишають людині кінцеві причини її існування. І те, й інше, як зазначалося, завжди вказується у віровченнях, тому немає людини без віровчення (хоча воно може бути таїною навіть для неї самої), а отже, немає людини, абсолютно байдужої до релігії. Водночас байдужість до релігії може бути принциповою життєвою позицією, і з цього погляду індиферентизм у першому значенні є похідним від індиферентизму у другому його розумінні.
Індиферентизм як віровчення, подібно до агностицизму, ґрунтується на положенні: оскільки людська природа є недосконалою, людина не може знати причини і цілі свого життя. Проте є люди, які упевнені в тому, що знають ці граничні причини і цілі. Усі ці люди з однаковою впевненістю у своїй правоті твердять про різні засоби розпорядження життям або просто дотримуються їх. Через обмеженість своїх сил людина не може визначити, хто має, а хто не має рації. Тому всі різноманітні засоби розпорядження життям мають бути оцінені нею як рівноцінні. Тож їй байдуже, вибирати який-небудь із них або не вибирати зовсім.
За віровченням індиферентизму, людині недоступно, чим визначається її життя, тому їй байдуже, який зміст життя вона для себе обере чи не обере зовсім.
Нігілізм
Нігілізм (ніщо) у широкому розумінні - це заперечення узвичаєних цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій; у вузькому - заперечення сенсу людського життя. Хоча поняття нігілізм з'являється ще у німецького мислителя Фридриха Гайнриха Якобі (1743-1819), у своєму дійсно віро-вчительному значенні воно уперше виступає в Ніцше. На думку іншого європейського мислителя, Жан-Поля Сартра (19051980), суть нігілізму зводиться до такого судження: "Будь-яка істота народжується без причини, продовжує себе по слабості й умирає випадково".
Нігілістами з часів Якобі називають різних людей, а нігілізмом - різні вчення. Релігія нігілізму - це універсальна життєва позиція, що становить основу особистості людини, чиє життя дійсно стверджується за рахунок послідовного всезаперечення. Щоб стати повноцінною основою життя, всезаперечення має стати справді послідовним, що не лишає місця ні для чого, у тому числі й для самовільності індивідуального буття, що, зокрема, підтверджував Макс Штирнер (1808-1856). Щирий нігілізм, таким чином, може випливати тільки зі скепсису щодо будь-яких вказівок на які-небудь граничні основи людського існування.
Цей скепсис мусить мати ту саму основу, що й у скептицизмі, а також в агностицизмі й індиферентизмі. Недосконалість людської природи визначає недоступність для людини обгрунтування її життя. Проте є люди, які, не володіючи реальними знаннями про сенс життя, лукавлять щодо конкретних і локальних причин свого життя, переслідуючи конкретні й локальні цілі.
Отже, всі наявні вчення про сенс існування помилкові і вигадані людьми для підтримки власного життя, що не має ані переконливого пояснення, ані гідного виправдання. Тому людина має намагатися жити без якихось глобальних уявлень, прагнучи досягти лише конкретні й локальні цілі, обумовлені конкретними і локальними чинниками. Такий стан речей свідчить про те, що в людини немає і не може бути місії або життєвої стратегії; звідси, однак, випливає, нібито людина має при
пинити своє життя. Вона все-таки може задовольнятися місіями більш конкретними і локальними, витрачати сили відповідно до обставин, задовольняючи потреби і вирішуючи проблеми у міру їхнього виникнення. Локальна стимуляція, таким чином, виходить із підпорядкування стратегічній лінії поведінки, тому остання стає непослідовною, непередбачуваною і зорієнтованою лише на конкретні умови.
За віровченням нігілізму, людина не може знати визначальних чинників свого життя, тому вона має прагнути відмовитися від будь-якого осмислення його і жити бездумно.
Цікавим є питання про те, хто ж є ті люди, що сповідують нігілізм як релігію, до чого вони приходять у своєму житті. Відповідно до концепції Освальда Шпенглера (1880-1936), нігілізм - це суто практичний умонастрій стомлених жителів великого міста, у яких за спиною завершена культура і нічого попереду. Проте, запроваджуючи як істотні елементи нігілізму безсторонність, тверезий практицизм і вважаючи таку позицію наслідком "заходу" тієї або іншої культури, Шпенглер ототожнює нігілізм із такими віровченнями, як буддизм, стоїцизм і соціалізм, хоча останні підтверджують власні абстрактні ідеали і не можуть характеризуватися як послідовне всезаперечення.
За визначенням іншого німецького мислителя, Мартина Гайдегера (1889-1976), нігілізм є
...історичний напрям або вчення. Нігілізм... - це не просто історичне явище серед інших явищ, не тільки духовна течія поряд з іншими - християнством, гуманізмом і Просвітництвом - у межах європейської історії. Нігілізм за своєю сутністю є скоріше основним напрямом в історії Заходу. Цей напрям виявляє таку глибину, що його розгортання може мати як наслідок тільки світову катастрофу. Думка Гайдегера про те, що європейська цивілізація у своєму розвиткові спирається на нігілізм, може мати дуже реальні підстави, оскільки для "творчої еліти" (вираз Тойнбі) Європи протягом тривалого часу характерний радикальний скепсис
щодо вищих цінностей, тимчасом як мотив своїх дій вона майже завжди пов'язувала лише з нагальною ситуацією:
Щодо вищих цінностей і основ нашого життя ми насправді нічого не знаємо, а діяти будемо за обставинами.
Вказати на зв'язок цієї релігії із можливістю світової катастрофи довелося ще одному німцю— Едуарду Гартману (1842— 1906), який вважав глобальне самознищення єдиним виходом із ситуації безглуздості існування. У своїй нігілістичній проповіді він виходить зі спростування для традиційної основної маси населення Європи теїстичних уявлень: панівний у світі Бог не завжди дотримує договору з людиною, тому над світом панує не розумна особистість, а позбавлена розумних основ сліпа воля -цілком непояснена, невідома всемогутня сила, що змушує людей не тільки жити, а й любити життя. Водночас не варто забувати, що сам по собі нігілізм заперечує не саме життя, а лише можливість надання йому сенсу, відмінного від споконвічних життєвих потреб. Нігілістична картина світу своїм обов'язковим моментом мусить мати незрозумілість, ірраціональність буття: неправомірно було б приписувати нігілістам уявлення про бездушний фатум, злого Бога і т.п., властиві іншим віровченням. Ці уявлення все-таки дають людині можливість вибрати певний життєвий шлях, тимчасом як нігілізм заперечує обгрунтованість такого вибору, вважаючи будь-який "життєвий шлях" штучним, надуманим. Нігілізм має витрачати енергію лише на задоволення природних, таких, що виникають спонтанно, потреб.
Фаталізм
Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм - це відмова від вільної активності, спрямованої на керування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напрямів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятунку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас
фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розвинуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106-43 рр. до Р.Х.) "Про дивинації", побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними методами дізнатися про волю богів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання - дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що античний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фаталізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідовників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі систематизовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.
Фаталізм грунтується на безпосередньому і повсякденному спостереженні, доступному для будь-якої людини: світ є сильнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил - сила невідворотності причинно-наслідкових зв'язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною порізному, внаслідок чого виникає трансформація порядку стихій - від безладної гри через протиборство доброчинних і шкідливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справедливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зініціювали; відповідно до першого такий зв'язок необов'язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої людини. Чиста причинність - це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальністю, суворістю і невідворотністю. Людина не обирає свою долю, що цілком визначається фатальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обстави
на не залишає місця для свободи розпорядження життям. У розпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спроможною змінювати щось у незалежному від неї природному ході взаємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовнішніми силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.
Соціалізм
Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагається встановлення якомога більш повної соціальної справедливості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що включає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, нелюдськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов'язана з цим визнанням вимога переробити світ -зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спробував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен-Симон (1760-1825), який пов'язував історичні етапи з пануванням певних форм релігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісного ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабства, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен-Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена науковим мисленням і його носіями - світськими вченими і підп-риємцями-індустріалами. В останньому творі Сен-Симона "Нове християнство" йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої - "усі люди - брати", до матеріальних стимулів "промислової системи" додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили - релігійного веління. Коротко
часне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал-демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засобами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалістичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться більше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насолоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнення - потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недостатньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного безмежне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приємного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цього предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки витрачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по-перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по-друге, щоб приємне розподілялося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за кожне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погляди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалістичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.
Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосереднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагнути тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень
про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витратити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати справедливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.
Держава - найбільш ефективний апарат концентрації людських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення справедливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу винагороду, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соціалістичній державі мають стати знаряддям установлення справедливості.
Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.
Отже, держава не може існувати без "своєї релігії", а відповідні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмовляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі своєю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.
Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До початку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не могло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує
сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б надихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став комунізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була "релігійною" державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Радянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.
На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або принаймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розглядатися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця справа потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати соціалістами.
Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зовсім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є контрольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, треба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлювати. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите продовжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталіна: загострення класової боротьби в міру наближення остаточної перемоги соціалізму.
Що ближче соціалізм, то він далі. З побудовою соціалізму людина має або перестати бути соціалістом, або зламати побудоване і почати усе наново.
У колишньому Радянському Союзі вважалося, що соціалізм був побудований наприкінці 30-х рр. Прагнення безпосередньо боротися за встановлення справедливості за межами країни, що пропагувалось Львом Троцьким, було заперечене ще у 30-х, а в 50-х роках, боротьба із зовнішніми ворогами відсунулася через ядерну загрозу, і генсек Микита Хрущов оголосив формою класової боротьби мирне співіснування. У 80-ті роки самі владарі, на яких лежала найбільша відповідальність за здійснення світової справедливості, усвідомили, що побудоване суспільство насправді не є соціалістичним і необхідно будувати соціалізм заново.
У Радянській державі правили прибічники комунізму, як найбільш радикальної форми соціалістичного віровчення, проте і вони в ході реалізацій своїх задумів мали були дозволити собі деякі відступи, приміром, визнання можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.
У кінцевому підсумку соціалізм зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має встановити у світі владу справедливої винагороди за кожне людське зусилля.
Індивідуалізм
Індивідуалізм ("неподільне") - життєва позиція з протиставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам спільноти. Виразником цієї позиції став філософ Макс Штирнер, що систематизував їх у своїй праці. Відкидаючи непорушність будь-яких норм поведінки, він стверджує, що їхні першоджерела -сила і могутність окремих особистостей.
Відповідно до цього віровчення, виходячи з умов, що пояснюють світ, людина прагне до приємного, але приємне є предметом гострого суперництва. Просто так, без боротьби одержати приємне неможливо. Ті, хто його вже захопив, не віддадуть, ті, в
кого його ще немає, докладуть усіх своїх зусиль до того, щоб захопити приємне. Ці суперники існують, тому їх необхідно, як мінімум, знешкодити. Щоб досягти своєї мети і вижити, людина повинна активно і жорстко брати участь у боротьбі й спробувати випередити всіх суперників. Доля індивідуаліста - це жорстокі закони існування, його місія - прагнення перемогти в цій сутичці. Боротьба за існування пояснює життя людини, перемога в цій боротьбі виправдовує їх.
Індивідуалісти рідко відкрито розкривають свої погляди. Індивідуалізм сприймає світ як арену боротьби за існування, де виживає сильніший. Тому людина має невпинно нарощувати свої сили, не соромитися користуватися будь-яким випадком вирватися вперед і вірити, що саме на неї чекає успіх. Ідеал індивідуалізму - це хижак, що пожирає своїх суперників, ніколи нікому ні в чому не поступається, завжди бореться до кінця, використовує будь-яку можливість для досягнення своїх цілей. Індивідуалістів мучить совість тільки тоді, коли він поступиться, або коли не скористається нагодою одержати щось хитрістю, або найменшою витратою сил.
Водночас усупереч панівній думці, індивідуаліст зовсім не є ворогом суспільства. Суспільство завжди перевершує індивіда по силі настільки, що перемогти його у відкритому протиборстві практично неможливо. Індивідуаліст же ніколи не піде на протиборство, у якому йому гарантована поразка. Навпаки, він схильний використовувати суспільство і завжди намагатися випередити своїх конкурентів, рухаючись угору соціальними сходинками. Індивідуалістів найчастіше можна зустріти серед політиків. Проте вони не спроможні самостійно створити суспільство, оскільки витрачають сили винятково заради себе і ведуть його до розпаду. Виняток становлять суспільства, засновані на договорі поступки між індивідуалістами. Класичним прикладом такого товариства є Сполучені Штати Америки. Це суспільство було створене деїстами на основі концепції договору з Богом, що дотримується людьми незалежно від божественної винагороди. Коли ж деїсти зійшли зі сцени, цей договір перетворився на по
ступку хижакам, що поділили сфери полювання, відповідно до яких більш сильні стежать за більш слабкими й усі стежать один за одним, аби ніхто не порушив установлених меж. При цьому кожний слабкий хижак прагне стати сильним. Американське суспільство існує завдяки дотриманню формул - деїзму, індивідуалізму і протестантизму, так само як китайське суспільство існує завдяки доасизму, конфуцианству і буддизму
Людину, що самотньо переслідує свою мету у світі, де кожен розраховує одержати те ж саме, що й вона, невдача підстерігає на кожному кроці. Тільки досвід і сила доступні людині. Набираючись досвіду і нарощуючи сили, людина мусить вірити в себе, вірити, що саме вона - обранець, щасливчик, який досягне усього, чого буде гідний.
Отже, можна зробити висновок, що формула індивідуалізму є такою: людське життя визначається законом причинності, що панує у світі, або світовими стихіями, тому людина мусить прагнути випередити всіх у боротьбі за приємне.
Імперіалізм
Імперіалізм (від лат. ітрегіит - влада, панування) у його пізнішому значенні розуміється як історична ситуація поділу сфер влади на землі між великими імперіями або як характеристика політики великих імперій, спрямованої на захоплення влади над усією землею. Однак цинічна активність імперій може бути зведена до особливого віровчення - імперіалізму, що розуміється як позиція людей, які утворюють імперії і вкладають свої життєві сили в їхнє існування і розвиток.
Відповідно до положень цього віровчення, байдужий до людини природний порядок змушує людину боротися з усіма за знаходження приємного. Проте ризик програти в цій боротьбі занадто великий, щоб присвячувати цьому все життя. Тому, якщо людина хоче уникнути поразки в боротьбі за приємне, вона має належати до групи людей, чиї організовані зусилля постійно спрямовані на досягнення приємного й ефективного і протистоять аналогічним зусиллям суперників. Якщо
така група існує, людина має примкнути до неї; якщо такої групи немає, вона має її створити.
Втіленнями імперіалістичного ідеалу є легендарні батьки-фундатори могутніх імперій, які збирали свої команди з нуля і дали їхньому розвиткові імпульс на багато поколінь вперед. Формула імперіалізму дозволяє відступ від цього ідеалу аж до скромної посильної участі в діяльності імперії на своєму, нехай і не найзначнішому і найпомітнішому для інших, місці. По суті усі державні діячі (за найрідшим винятком) поділяються на два типи. Погані політики - це індивідуалісти, що прикриваються ідеями турботи про себе і готові зрадити будь-якій ідеї заради особистих інтересів; добрі політики - це імперіалісти, що піклуються насамперед про егоїстичні інтереси нації, а вже потім про себе. Насамперед лідер імперії мусить піклуватися про головну запоруку успіхів у своїй імперії - її єдність.
Зберігання і зміцнення єдності імперії може бути забезпечене загальним сенсом існування, що потребує такої єдності. Тому, по-перше, імперії найчастіше складаються на основі націй, а по-друге, на основі сповідання єдиної віри, з якої випливають об'єднувальні соціальні висновки. В останньому випадку імперіаліст мімікрує, активно пропагуючи обране для імперії віросповідання. Тому імперіалісти завжди намагаються підібрати для своїх імперій віровчення, яке б мобілізувало сили людей на творення, збереження й експансію імперії. Тому відношення між імперіями укладаються на основі не тільки реального співвідношення сил, але й специфіки панівних у них віросповідань.
У XIX ст. історія людства увійшла в ту фазу, коли розвиток імперій призвів до поділу між ними усього світу. Відтоді вони, хоча і провели багато воєн за переділ світу (включаючи дві світові війни), увесь час шукають прийнятну форму поступки. Проте очевидно, що така поступка може бути тільки тимчасовим перемир'ям, якщо тільки усі до єдиного "добрі політики" не зникнуть з землі.
З погляду імперіалістів усі інші групи людей також є імперіями. Так, євреї з погляду імперіалізму являють собою не етнос і
не релігійну спільність, але імперію, що паразитує на інших імперіях. Основою організації імперії може бути не тільки територія, етнос, рід, але й ідея. Імперії можуть бути відкритими і таємними; відкриті імперії (Німеччина, Росія, Америка і т. п.) побоюються проникнення у свій організм таємних імперій, що не мають чітких меж, і тому намагаються тримати на очах мафіозі, ма-сонів, комуністів, гомосексуалістів та ін., які з імперіалістичної точки зору, об'єднані загальною ознакою в єдину силу, підтримують один одного і протистоять відкритим імперіям або паразитують на них.
Крім того, можна виділити закриті та внутрішньо справедливі імперії, що не прагнуть до постійного розширення, але розподіляють справедливо завойоване усередині себе, і відкритті та внутрішньо несправедливі імперії, що жертвують внутрішнім порядком заради безупинного нарощування своєї сили.
Імперіалістичне віровчення може бути виражене такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності і/або світовими стихіями, тому людина має намагатися належати до групи людей, що безупинно розширює свої завоювання приємного.
Релігія людства і космізм
Релігія людства, або релігія прогресу - секулярне вчення про сенс життя, найбільш близьке до аналогічних релігійних вчень. Близькість ця зумовлена спробами представників релігії людства імітувати ритуальну практику й організаційну структуру релігійних громад (насамперед християнства), а також майже повною відсутністю (за винятком Фоєрбаха) прагнення радикально протиставити себе світові релігій (як це зробив, наприклад, комунізм).
Родоначальником релігії людства вважається француз Огюст Конт (1798-1857), який у 1817-1822 рр. був секретарем Сен-Симона. Від нього Конт засвоїв ідею безупинного прогресу людства, зумовленого зміною важливих форм духу (теологія - метафізика - наука). Конт став фундатором позитивізму
як філософської течії, що визнає реальними тільки "позитивні знання", що здобуваються наукою знання про зв'язки природи, пізнаваної в безпосередньому досвіді, а також родоначальником соціології як науки, що виявляє аналогічні зв'язки в людськом суспільстві. У 40-х рр. XIX ст. Конт вирішує розширити соціологію і перетворити її на практичну науку перетворення суспільства на основі культу людського як єдиної істоти. Конт підтверджує, що узята сама по собі людина - лише "зоологічний вид", її щира природа розкривається тільки в людстві як величезному організмі, складеному із сукупності минулих і нинішніх поколінь людей. Вихід у світ "Системи позитивної політики", або "Трактату про соціологію", де викладена релігія людства (1815, 1854 рр.), став головною віхою розвитку нової релігії.
1830 р. Людвіг Андреас Фоєрбах (1804-1872) анонімно опублікував твір, у якому відхиляв ідею безсмертя душі. Першоджерело релігійних уявлень Фоєрбах вбачав у почутті залежності людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає вихід у породжуваних фантазією надії й розраді - так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізованою людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на думку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення людини до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповідував антропотеїзм (людинобожжя).
Об'єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849-1914), котрий вважав, що Бог - це не сама природа і не її
творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи людини: він - у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об'єднує людей.
Релігія людства в результаті активних пропагандиських зусиль Конта не тільки набула маси послідовників, а й на порівняно короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії.
Християнський соціалізм
Фундатором християнського соціалізму є П'єр Леру (17971871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Основна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний прогрес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828-1903), погляди якого були викладені його учнями в праці "Філософія загальної справи".
Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції природи засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції - не створення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а відродження предків, шлях до якого - оволодіння природою, перебудова людського організму, освоєння Космосу і керування космічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціо-лковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу християнства, розкрили його суто секулярну сутність.
Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона створює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою зменшує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ
людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить первісно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно приречені на невдачу. Тому людина має, по-перше, усунути поділ людства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по-друге, об'єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послідовне розширення завоювань приємного. Таким чином, імперська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплюють увесь можливий світ (Космос).
Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людства підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від нього усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усього, що в ньому є неприємного.
Ніцшеанство
Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критичному запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як життєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кожний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".
Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значення. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біологічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, взагалі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній людині" - уособленню виродження людської природи під впли
вом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.
Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніцше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристократ духу", що ширає над забобонами юрби (включаючи "вчену юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея надлюдини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безроздільно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").
Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншого боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсистемність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто порядку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же міс
тяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне становлення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як властивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, таким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою людиною. В обох випадках світ розуміється як становлення, безцільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспрямованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.
Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечення свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає твердження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалізацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспішно, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.
З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.
Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переконанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.
Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій людині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".
За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світосприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріального порядку.
В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку "світової справедливості" у давніх) як би "правильно "не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися-чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уникнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно
вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порівняно зі своїм творцем - надлюдиною.
Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі немовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.
Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолютного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю можливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає місця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька активність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не стільки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.
Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.
Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічниками якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпорядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеалу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідовники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істоту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спроможний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супермен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідовники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здоро
ву особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітливим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.
Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення недосяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.
У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можливості пізнання більші, ніж можливості самої людини.
Нерелігійні вірування
Існує ціла група вірувань, які не становлять цілісного релігійного вчення, але окремі елементи яких наявні у багатьох релігіях. До цієї групи можуть бути віднесені астрологія, марновірство, хіромантія, спіритизм, окультизм тощо.
Марновірство полягає в тому, що незалежним фактам приписують причинно-наслідковий зв'язок. Здавалося б, абсурдно думати, наприклад, що розбите люстерко, чорний кіт, тринадцять осіб за столом можуть спричинити усілякі неприємності людині. Однак забобони і марновірство живі: деякі західні авіакомпанії обминають число 13 у нумерації крісел в літаку, а японці намагаються обійти цифру 4, яка згідно з їхніми уявленнями, символізує смерть.
Астрологія. Це стародавня система символів, що основана на інтерпретації планетарних і зіркових конфігурацій. Єгипетська, індуїська, грецька, римська та інші міфології донесли до нас добре розроблені пласти астрологічних уявлень. В астрології вбачали як засіб пояснення небесного впливу на земні події, так і засіб пізнання людини. Вона будується на системі
планетарних аналогій. Зодіакальний пояс, яким рухаються Сонце, Місяць та інші планети відносно зірок, був поділений на 12 арок, кожна у 30° відносно певного знаку зодіаку. Ще в глибоку давнину було виявлено, що характери і долі людей керуються зірками і сузір'ями, що діяли у період народження людини. Так виникла ідея гороскопів, за якими доля людини визначається за днем і часом її народження, а також за іншими чинниками, і ця фаталістична ідея впливова й дотепер.
Згідно з Оленою Блаватською, астрологія - це наука, що розкриває дію небесних тіл на земні справи. Вона була складовою частиною містерій зі складною системою трансцендентної метафізики. З астрологією тісно пов'язані алхімія, магія, фізіогноміка, хіромантія і, насамперед, мистецтво визначення за зірками долі людини, що зветься апостелізматикою. Астрологія часто використовувалась як інструмент династичного прогнозу. Багато важливих політичних рішень навіть у сучасному світі грунтуються на астрологічних розрахунках і передбаченнях.
Деякі люди вірять у гороскопи. Будемо об'єктивними: ніщо не може завадити людині думати про те, що різні явища, які не мають нічого спільного з енергетичною спадковістю, впливають на деякі якості особистості. Можливо, народження у вологій або зарядженій електричною енергією атмосфері поліпшує або погіршує таку надзвичайно вразливу і складну систему, якою є наш мозок. Можна припустити, що періоди сонячних спалахів і магнітні явища справляють певний, ще не пояснений вплив на людину. Можна припустити також, що зимою невловимо змінюються деякі хімічні показники сперми та яйцеклітини. Можна прийняти все це як гіпотезу, але точно ці зв'язки не встановлені. Прихильники ж астрології гадають, що особливості характеру пов'язані з розташуванням зірок і планет у момент народження людини і є визначальними у формуванні особистості, її спадковості, вихованні, випробовуваннях, що їх людина зазнає в житті, і т.ін. Безумовно, можна виявити в людей одного й того самого знаку якісь спільні риси, але ж
наївно вірити в газетні гороскопи, які мають сміливість пророкувати всім читачам одного й того самого астрологічного знаку однаково сприятливі або несприятливі прогнози щодо грошей і кохання.
Хіромантія. Іншим популярним дуже живучим віруванням є читання долі за лініями руки - хіромантія. Тут також легко визначити, що є серйозним, а що - ні. Не можна заперечувати, що деякі люди мають надзвичайні здібності ясновидіння. Вони говорять, що для виявлення свого дару, щоб сконцентрувати увагу, їм потрібна опора - колода карт, кришталева куля, кавова гуща або лінії руки. Якщо припустити, що такий дар не шахрайство, то лінії руки служать лише опорою для пророкування. Було б абсурдним, проте, автоматично зробити висновок про залежність між формою цих ліній і долею людини неможливо. Легше всього було б сфотографувати лінії рук значної кількості людей, якщо не всього населення, і порівняти після їхньої смерті те, що скажуть "експерти" за лініями руки, з тим, що було в житті людини. Якщо, приміром, усі люди, померлі в молодому віці в результаті дорожньої пригоди, мали б дуже коротку лінію життя, це було б відомо, і можна було б легко перевірити. Якщо таке дослідження не здійснювалося, то тільки тому, що є великий ризик виявити, що доля не пов'язана з лініями руки. Повторюємо, цей висновок не відкидає категорично здібність ясновидіння завдяки опорі на лінії руки, однак сприймати це треба з великою обережністю.
Ясновидіння, або видіння майбутнього, цілком несумісне з нашим звичайним уявленням про час. Мозок людини наділений пам'яттю і може згадувати минуле. В усякому разі можна уявити, що між двома індивідуумами, пов'язаними надзвичайною взаємною чутливістю, може існувати дуже сильне відчуття і сприйняття (якот біль або смерть), що передаються на відстані. Неможливо уявити, як можна побачити те, що ще не відбулося і що, відповідно, може не відбутися, якщо зміняться причини цієї майбутньої події.
Якщо визнати, що Бог - Творець Всесвіту, то можна не погодитися з тим, що Бог не може бути заручником Свого Творіння. Він - поза часом і не бере участі в еволюції істот. Якщо Він дає їм свободу, Він також здатен знати, в якому напрямі може бути зроблений їхній вибір.
Отже, несумісності між нашою свободою і тим, що Бог знає майбутнє, не існує. В цьому розумінні можна твердити, що наше майбутнє визначене: ми вільні, але наш вибір, яким би він не був, уже відомий. Якщо Бог знає майбутнє, не буде помилковим вважати, що не один Він його знає: достатньо, щоб Бог наділив цими знаннями інших. Ця суто абстрактна побудова є, однак, єдиним способом пояснити явища ясновидіння, якщо вони існують.
У всякому разі, ясновидіння залишається дуже рідкісним явищем. Воно властиве лише небагатьом людям, здібності яких виявляються не завжди, їхній дар, якщо він існує, швидше курйоз природи, аніж засіб впливу на світ... Чому можуть служити ці здібності? Найчастіше вони дають засоби для життя ясновидцям або шахраям, які наслідують їх. Це, зрозуміло, не є причиною того, що Бог дає деяким людям дар ясновидіння. Якщо існує частка реальності в цих явищах, то імовірніше всього, що Бог відкриває таємницю надприродного, щоб ми не обмежували наш Всесвіт межами видимого і відчутного. Це лише одна інтерпретація, але можливі й інші. Бентежить те, наскільки переконані й переконливі люди, які володіють даром ясновидіння; а те, що вони стають "професіоналами" ясновидіння, завжди викликає певну підозру.
Передчуття. Передчуття, очевидно, трапляється частіше, ніж ясновидіння. Йдеться про більш-менш виражену інтуїцію щодо майбутньої події, яка виявляється або усвідомлюється лише після її здійснення. Це свого роду недосконале ясновидіння.
Приміром, людина відмовляється в останній момент летіти літаком, який розіб'ється через декілька годин; відчуває біль у певному місці, яке відповідає хворобі іншої знайомої люди
ни. Іноді жінка передчуває близьку смерть чоловіка внаслідок нещасного випадку, і ця драма відбувається. Усі ці явища можна як відкидати, так і визнавати. У першому випадку зникає необхідність шукати пояснення: нічого надприродного тут немає; існують же люди з розвинутою уявою. Що ж до другого випадку, то припустимим є твердження, що не можна бути впевненим у тому, що все це - лише уява або ошуканство, але необхідно залишатися відкритим для природних і надприродних пояснень, не втрачаючи при цьому обережності.
Спіритизм і окультизм. Релігійне світосприйняття припускає, що є життя після смерті, але водночас виявляє обережність, визначаючи недоступність потойбічного світу.
Спіритизм же претендує на спілкування з духами мертвих. Галузь окультизму, яка охоплює й спіритизм, ще більш широка, вона стосується прихованих знань, які можна отримати завдяки посвяченню й особливим прийомам. Ця течія споріднена з усіма "гностичними" напрямами, які мають місце в усі епохи і поза межами всіх релігій.
Існує різноманітна література з цих питань, яка збуджує уяву: у ній повідомляється про столи, що крутяться; надзвичайні здібності медіумів, які пояснюють транс своїх підлеглих; існування аури, що сяє навколо нашого тіла, як ореол; явище автоматичного письма; неземні послання.
Що таємничіші явища і більша кількість "герметичних" термінів використовується, то більше число тих, хто захоплюється їх "пошуком" і "прилученням" до них. Ці галузі по суті погано піддаються суворому науковому експериментуванню. Мова може йти лише про суб'єктивні погляди, і в будь-який момент можна стикнутися з обдурюванням і шахрайством. Деякі секти або організації з невизначеними кінцевими цілями використовують ці вірування. Очевидно, важко визначити межу між безпідставною грою уяви і справжніми аномальними явищами.
Інтерес до надприродного, викликаний спіритизмом і окультизмом, не має заступати те, що докорінно відрізняє ці на
прями від релігії: перші претендують на володіння певними прийомами, дозволяючи отримати доступ до прихованих знань (і це ріднить їх із магією); що ж до релігії, то головним її прагненням є передусім залучення людей до Бога зміною їхньої поведінки, що вимагає їхніх зусиль і волі.
Одержимість. Явища одержимості в різних формах характерні для численних релігій, зазвичай (але не обов'язково) пов'язаних з анімізмом. Це - культи зар в Етиопії, хамадша в Мароко, борі в Нігерії, дургакалі в Індії, хаубанг у В'єтнамі, а також одержимість, що її викликають шамани Індонезії або Сибіру. У Європі також відомі випадки одержимості, як у давні часи, так і в Середні віки, однак вони стали дуже рідкісними з появою індустріального суспільства.
Як відбуваються ці явища і в чому вони полягають? Одержимість - не випадковість, вона не стихійна, а викликається певним ритуалом, у якому ритм і танець відіграють велику роль. Інші ритуали також іноді використовуються: пожертвування їжі, принесення в жертву тварин, особливе татуювання; екзальтованість присутніх, які вбачають у цьому якесь свято, часто підтримується алкоголем або - рідше - галюциногенни-ми рослинами. Мета цих ритуалів - викликати духів, богів або демонів, щоб вони оволоділи учасником церемонії.
Одержимий може стати таким раптово. Стан одержимості виявляється у таких ознаках, як непритомний погляд, тремтіння, потіння, важке дихання, і може тривати - залежно від випадку й сповідуваної релігії - від декількох хвилин до декількох днів. Протягом цього часу людина втрачає контроль над собою і сприймає особистість божества, якого визнають служителі й посвячені. Це супроводжується змінами виразу обличчя і поведінки. Якщо божество має подобу старця, то голос одержимого буде ледь чутним, тіло - зігнуте, він строїтиме міни. Якщо ж це божество - воїн, то одержимий - грізний і гучноголосий. Іноді це бог-тварина, і тоді одержимий передає міміку тварини краще за професійного актора: людина, яка перетворилася на видру з волі індонезійського шамана, занурюється в
каламутну воду і зубами ловить живу рибу; той, хто перетворився на мавпу; злітає на гілки дерева з такою легкістю, на яку він від природи не здатен і т.ін.
Такі приклади заганяють раціоналістів у глухий кут. Численні випадки й достовірні факти виключають систематичне шахрайство і примушують визнати реальність явища, однак гіпотези щодо природи цих явищ чекають на своє пояснення. За гіпотезою, яку наука допускає, медіум оволодіває волею людини. Одержимість могла б мати ту саму природу. Питання полягає в тому, щоб дізнатися, чи є медіум у стані одержимості надприродною істотою. (Наприклад позиція Католицької церкви є категоричною: це явище - дія демонів).
Видіння та надприродні явища. Ще одним із різновидів вірувань є видіння та надприродні явища. Йдеться, власне, про одне й те саме явище: видіння - це сприйняття надприродного явища. Тим більше, що видіння може бути суто внутрішнім - у цьому разі скоріше треба вести мову про відчуття присутності, оскільки такі відчуття, наприклад, як зір, не відіграють тут ніякої ролі.
Цей вид надприродного трапляється досить рідко або про нього мало говорять, оскільки він залишається цариною особистого життя. Тим, хто відчув це на собі, важко передати свій досвід або навіть змусити повірити в його реальність. Так, голос, що його почула Жана д'Арк, був настільки переконливим, що вплинув на її долю, зробивши з цієї селянки національну героїню.
У деяких, ще більш виняткових випадках надприродне менш приховане: воно виявляється одночасно для декількох людей або набуває видимих, помітних форм.
У літературі описані різноманітні видіння. Так, у Боснії, в селі Меджугор'ї, в районі поблизу великого хреста, поставленого 1933 р. на честь 1900-ліття розп'яття Христа, з 1981 р. п'яти особам з'являється Богородиця. В певний час вони одночасно падають на коліна, і під час їхньої розмови з Богородицею у них рухаються губи, проте жоден звук не сприймається при
сутніми. Надприродне послання, передане таким чином, відповідає християнській традиції: спонукання до молитви та звертання до сердець вірних. З описами свідків, Богородиця носить сіру осяяну сукню і білу вуаль. Понад 2 мільйони людей взяли участь у прощі до Меджугор'я.
Уперше в Африці спостерігалась ціла серія видінь, яка почалася 1981 р. Христос і Свята Діва з'являлися через однакові проміжки часу перед декількома дітьми села Кібехо, у південній частині Руанди. Десятки тисяч людей уже стали свідками цих незвичайних явищ.
На відміну від того, що спостерігалось у Меджугор'ї, в Кі-бехо молоді люди іноді після своїх видінь раптово падають на землю і декілька хвилин залишаються непритомними.
Зцілення і численні випадки навернення до християнської віри були зафіксовані після цих випадків.
873 р. у Парей-ле-Мон'яль, у Франції, був збудований монастир, який належав абатству Клюні, згодом у XII ст. - собор. Але саме в XVII ст. Парей-ле-Мон'яль став відомим: черниці Маргариті - Марії Алакок явилося близько 30 видінь Христа. Найважливішим з видінь було те, на якому їй рекомендувалось у червні 1675 р. заснувати свято Святого Серця. Поклоніння Серцю Христову існувало ще в Середні віки. Послання черниці, підтримане єзуїтом, було прийняте Церквою, і культ Святого Серця Христового одразу поширився. Сестра Марга-рита-Марія Алакок була канонізована Католицькою церквою 1920 р.
1830 р. в Парижі монастир сестер ордена Милосердя став місцем явлення Богородиці. Черниця Катерина Лябуре побачила Діву Марію у каплиці. Через чотири місяці Богородиця знову постала перед нею. Вона отримала наказ виготовити образок. Цей образок швидко набув популярності, був розмножений у декількох мільйонах копій і викликав ряд чудес.
Що стосується Катерини Лябуре, то вона, зберігаючи цю таємницю про видіння, продовжувала своє життя як звичайна черниця. У момент беатифікації 1933 р. її могилу відкрили і
з'ясували, що тіло її незмінне, немовби вона тільки-но померла. Вона була канонізована 1947 року.
Дозуле - маленьке село в Нормандії, стало місцем видінь у недалекому минулому. 36 разів у період з 1972 по 1982 рр. Христос являвся матері п'яти дітей Мадлен Омон. Послання, передані Христом, викладені латиною, є ніби продовженням Апокаліпсису. Вони пророкували великі страждання перед кінцем світу, появу знаку Хреста в небі, що чудом зупинить третю світову війну. Христос ніби просив поставити у Дозуле хреста висотою 738 м, що відповідає висоті пагорбу з хрестом у Єрусалимі. Багато інших свідків з інших місць не раз бачили, як несподівано небеса утворювали хрест над місцями видінь.
Можна висунути гіпотезу, що видіння є лише видимою частиною айсберга, який складається з "комплексу" надприродних виявів, призначених окремим особам. Серед різноманітних форм цих виявів, зазвичай персоналізованих, деякі охоплюють одразу групу осіб і включають феномени, які спостерігались і третіми особами.
Багато явищ природи випадають з нашого поля зору з тієї простої причини, що наше сприйняття не є досконалим. Інакше кажучи, незважаючи на те, що деякі результати вже сьогодні досягнуті, а деякі фантастичні гіпотези відкинуті, можна твердити, що наука ще не вичерпала своїх можливостей.
Виходячи з цього зазначимо, що різні релігії відносять велику кількість таємничих фактів до розряду чудес. У чому полягають ці явищі і чи дійсно вони не піддаються науковому поясненню? Перелік чудес - реальних і припустимих - вражає:
здатність висловлюватися невідомими мовами;
левітація (здатність підніматися у повітря всупереч закону всесвітнього тяжіння);
здатність жити, не приймаючи їжу;
нетлінність деяких мощей;
мироточіння (виділення приємних запахів);
— стигмати (кровоточиві рани, що з'являються на руках і ногах деяких святих на місці ран розп'ятого Христа);
- білокація (здатність появи одночасно у двох місцях);
— чудесні зцілення.
Природно, кожен може вірити чи не вірити у достовірність цих надприродних феноменів. За наявності сумніву єдине розумне ставлення до чудес полягає в тому, щоб перевірити факти, якщо це є можливим, тим більше що у наш час вчені краще оснащені засобами дослідження таких явищ ніж у Середні віки.
Запитання і завдання для закріплення знань
Які соціально-політичні, психологічні чинники навертають людей до нетрадиційних релігій, неорухів тощо?
Проаналізуйте спільні і відмінні риси таких феноменів, як нетрадиційні релігії, неорухи, релігії Нового віку.
Які спільні та відмінні риси втілені в трактуваннях постатей засновників монотеїстичних релігій і неорухів?
Схарактеризуйте спільні й відмінні риси неоязич-ницьких напрямів.
Як вплинув науково-технічний прогрес на релігійну картину сучасного світу?
Схарактеризуйте загальні особливості релігійних учень секулярного спрямування.
Як різні секулярні вчення релігійного спрямування розглядають проблему людського буття, ролі особистості у пізнанні й удосконаленні світу?
Схарактеризуйте спільні риси індивідуалізму, ніцшеанства та імперіалізму.
Наведіть приклади того, як окремі принципи конкретних віросповідальних систем секулярного спрямування знаходили своє втілення в соціально-політичній практиці різних народів і держав.
10. Які соціальні категорії населення найбільш схильні до сповідування секулярних учень релігійного спрямування? Твердження обґрунтуйте.
Теми рефератів
Релігійний фанатизм: сутність та вияви.
Особливості релігійної свідомості тоталітарних сект.
Неорелігії в Україні у контексті свободи віровизнання.
Основні тенденції виникнення і розвитку нетрадиційних релігій.
Книга Р.Хаббарда «Діанетика: сучасна наука розумового здоров'я».
Особливості функціонування новітніх релігій у сучасному світі.
Соціально-політичні, психологічні корені секулярних учень релігійного спрямування.
Вплив секулярних учень релігійного спрямування на історичний розвиток людства.
Проблема закономірності й випадковості в секулярних ученнях релігійного спрямування.
Особистість у секулярних релігійних системах.
Проблема сенсу життя в секулярних ученнях релігійного спрямування.