• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ ХХІ. СЕКУЛЯРНІ ВЧЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО ХАРАКТЕРУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Агностицизм

Агностицизм - вчення, поєднане з радикальним сумні­вом у спроможності людини пізнавати світ. Для позначення цієї позиції британський натураліст Томас Гекслі в 1869 р. за­провадив термін - агностицизм. Корені такої позиції сягають глибини століть. Агностицизм можна вважати виявом почат­кової дезорієнтації людини у світі, тобто в абстрактному сере­довищі, що вбирає в себе всі можливі локальні середовища існу­вання, яким могло б задовольнятися суто тваринне існування. Світ, що оточує людину, такий великий і різноманітний, його межі такі далекі від людини, що людського життя недостатньо для розуміння його основ або панівних у ньому сил. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до Р.Х.) сказав:

Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому що є багато перешкод знанню: і неявленність (предмета), і обмеженість людського життя.

Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджу­вали агностичну позицію посиланнями на недосконалість, мін­ливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життє­вих сил і пізнавальних можливостей робить граничні причини і цілі її життя незбагненними для неї самої.

Відповідно до агностичних поглядів, недосконалість люд­ської природи не дозволяє людині протягом усього її життя ціл­ком переконатися хоча б в одному із зроблених нею узагальнень. Повне підтвердження такому узагальненню можна одержати,

лише володіючи знаннями про всі випадки. Проте, щоб пізнати усі випадки, необхідно принаймні жити вічно. Отже, через смер­тність людина не здатна робити якісь цілком достовірні узагаль­нення, крім констатації власної недосконалості, що виявляється вічно. Тому будь-які судження щодо причин і можливих наслід­ків, у тому числі й спланованих наслідків (цілей) людського жит­тя, видаються лише хибними припущеннями. Чим ширше узагальнення, тим більш воно сумнівне. Граничні узагальення, які потрібні для осмислення життя людини, є ефемерними. Отже, людина неспроможна осягнути зміст свого життя.

Твердження про обмеженість людських можливостей по­яснює причинний механізм людського буття; твердження про неприпустимість для людини граничних узагальнень щодо бут­тя виправдовує його. Виходить, що коли про життя не можна сказати нічого певного, то тим більше не можна сказати нічого певного про те, що настає після його припинення, у тому числі й про те, що припинення життя краще, ніж саме житія. За сло­вами Конфуція: "Не знаючи, що таке життя, чи можна знати смерть?" От чому людина має продовжувати витрачати сили, тобто жити, страждати і діяти, не тільки незважаючи на незнан­ня причин і цілей цього, але і завдяки своєму незнанню. Саме ця позиція відбита в монолозі Гамлета "Бути чи не бути...": хто б не припинив нестерпне життя, якби точно знав, що його очі­кує після смерті, тільки це незнання зупиняє тих, хто відважи­вся на самогубство, і змушує їх продовжувати безглузду, як їм здається, витрату сил. Якщо для інших віросповідань таке ви­правдання може служити тільки останнім аргументом на ко­ристь продовження життя, коли нічого іншого вже не залиши­лося, то для агностиків як носіїв агностичної релігії цей аргу­мент— єдиний.

Життєвий агностицизм варто відрізняти від теоретичного агностицизму, оскільки можна розвивати агностичну теорію в наукових книгах. але не жити за агностичною формулою, як це було, наприклад, із Дейвидом Г'юмом, теоретична філософія яко­го була агностичною, тимчасом як життя будувалося на засадах

деїзму. І можна бути агностиком по суті, але при цьому не пропа­гувати агностичні погляди (що найчастіше і трапляється).

Доля людини, з погляду агностицизму, може докорінно змі­нитися в будь-яку мить, і життя завжди може раптом піднести щось цілком несподіване. Неспроможний пророкувати подаль­ший плин подій, агностик не має на що обіпертися у своїй діяль­ності. У такому світі людина ні на що не може зважитися, вона майже завжди залишається пасивною. Уявлення про світ, у яко­му немає на що обіпертися, залишається у всіх подальших вчен­нях про розпорядження життям як жахливий хаос, наповнений первозданними монстрами. Сам же агностик не переживає ці страхіття так гостро, бо для нього будь-яка небезпека є настільки ж ефемерною, як і будь-яка вигода.

Агностичне вчення викладене в Оноре де Бальзака у ро­мані "Шагренева шкіра" від імені таємничого антиквара. Тут до агностичної формули, що підтверджує недоступність для люди­ни осягнення причин і цілей її життя, приєднуються аргументи, які посилюють заперечення гедонізму, що підтверджує немож­ливість для людини одержувати від життя більше приємного, ніж неприємного:

Людина виснажує себе беззвітними вчинками - через них і всихають джерела її буття. Усі форми двох причин смерті зводяться до двох дієслів: бажати і могти. Між цими двома формулами людської діяльності є інша формула, якою володі­ють мудреці, і їй я зобов'язаний щастям моїм і довголіттям. Бажання спалює нас, а можливість руйнує, але знання дає нашому слабкому організму можливість вічно перебувати в стані спокою.

Індиферентизм

Термін індиферентизм (від лат. - причини і цілі життя лю­дини, їй самій недоступні, байдужі) у його додатку до світу ре­лігій має два близьких один щодо одного значення: 1) бай­дужість до релігії; 2) віровчення, відповідно до якого не має значення, які сили визначають долю людини, і тому їй байду­

же, яку життєву місію для себе обрати. У першому значенні поняття індиферентизму іноді застосовують як характеристику людей, що у своєму повсякденному житті й діяльності не при­діляють стільки уваги ритуальній практиці, як це передбачено їхнім віросповіданням. Проте якщо головним, визначальним і єдино важливим компонентом релігії вважати певні уявлення про сенс життя і діяльності, то таке використання цього понят­тя не можна вважати правочинним, оскільки людина може не усвідомлювати своїх глибинних уявлень про сенс або іноді за­бувати про нього, але жити і діяти без нього вона не може, оскі­льки нічого не можна робити без знання про сенс цієї справи: "Ніхто б не брався за якусь справу - вчив Аристотель - не ма­ючи наміру прийти до якоїсь межі". З іншого боку, кінцеві цілі завжди визначаються тим, яку надію лишають людині кінцеві причини її існування. І те, й інше, як зазначалося, завжди вка­зується у віровченнях, тому немає людини без віровчення (хоча воно може бути таїною навіть для неї самої), а отже, немає лю­дини, абсолютно байдужої до релігії. Водночас байдужість до релігії може бути принциповою життєвою позицією, і з цього погляду індиферентизм у першому значенні є похідним від індиферентизму у другому його розумінні.

Індиферентизм як віровчення, подібно до агностицизму, ґрунтується на положенні: оскільки людська природа є недос­коналою, людина не може знати причини і цілі свого життя. Проте є люди, які упевнені в тому, що знають ці граничні при­чини і цілі. Усі ці люди з однаковою впевненістю у своїй пра­воті твердять про різні засоби розпорядження життям або про­сто дотримуються їх. Через обмеженість своїх сил людина не може визначити, хто має, а хто не має рації. Тому всі різнома­нітні засоби розпорядження життям мають бути оцінені нею як рівноцінні. Тож їй байдуже, вибирати який-небудь із них або не вибирати зовсім.

За віровченням індиферентизму, людині недоступно, чим визначається її життя, тому їй байдуже, який зміст життя вона для себе обере чи не обере зовсім.

Нігілізм

Нігілізм (ніщо) у широкому розумінні - це заперечення узвичаєних цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій; у вузькому - заперечення сенсу людського життя. Хоча поняття нігілізм з'являється ще у німецького мислителя Фридриха Гайнриха Якобі (1743-1819), у своєму дійсно віро-вчительному значенні воно уперше виступає в Ніцше. На дум­ку іншого європейського мислителя, Жан-Поля Сартра (1905­1980), суть нігілізму зводиться до такого судження: "Будь-яка істота народжується без причини, продовжує себе по слабості й умирає випадково".

Нігілістами з часів Якобі називають різних людей, а нігіліз­мом - різні вчення. Релігія нігілізму - це універсальна життєва позиція, що становить основу особистості людини, чиє життя дійсно стверджується за рахунок послідовного всезаперечення. Щоб стати повноцінною основою життя, всезаперечення має стати справді послідовним, що не лишає місця ні для чого, у тому числі й для самовільності індивідуального буття, що, зокрема, підтверджував Макс Штирнер (1808-1856). Щирий нігілізм, таким чином, може випливати тільки зі скепсису щодо будь-яких вказівок на які-небудь граничні основи людського існування.

Цей скепсис мусить мати ту саму основу, що й у скепти­цизмі, а також в агностицизмі й індиферентизмі. Недосконалість людської природи визначає недоступність для людини обгрун­тування її життя. Проте є люди, які, не володіючи реальними знан­нями про сенс життя, лукавлять щодо конкретних і локальних причин свого життя, переслідуючи конкретні й локальні цілі.

Отже, всі наявні вчення про сенс існування помилкові і вигадані людьми для підтримки власного життя, що не має ані переконливого пояснення, ані гідного виправдання. Тому лю­дина має намагатися жити без якихось глобальних уявлень, пра­гнучи досягти лише конкретні й локальні цілі, обумовлені кон­кретними і локальними чинниками. Такий стан речей свідчить про те, що в людини немає і не може бути місії або життєвої стратегії; звідси, однак, випливає, нібито людина має при­

пинити своє життя. Вона все-таки може задовольнятися місія­ми більш конкретними і локальними, витрачати сили відповід­но до обставин, задовольняючи потреби і вирішуючи пробле­ми у міру їхнього виникнення. Локальна стимуляція, таким чином, виходить із підпорядкування стратегічній лінії поведі­нки, тому остання стає непослідовною, непередбачуваною і зо­рієнтованою лише на конкретні умови.

За віровченням нігілізму, людина не може знати визнача­льних чинників свого життя, тому вона має прагнути відмови­тися від будь-якого осмислення його і жити бездумно.

Цікавим є питання про те, хто ж є ті люди, що сповідують нігілізм як релігію, до чого вони приходять у своєму житті. Відповідно до концепції Освальда Шпенглера (1880-1936), нігілізм - це суто практичний умонастрій стомлених жителів великого міста, у яких за спиною завершена культура і нічого попереду. Проте, запроваджуючи як істотні елементи нігіліз­му безсторонність, тверезий практицизм і вважаючи таку по­зицію наслідком "заходу" тієї або іншої культури, Шпенглер ототожнює нігілізм із такими віровченнями, як буддизм, сто­їцизм і соціалізм, хоча останні підтверджують власні абст­рактні ідеали і не можуть характеризуватися як послідовне всезаперечення.

За визначенням іншого німецького мислителя, Мартина Гайдегера (1889-1976), нігілізм є

...історичний напрям або вчення. Нігілізм... - це не просто істо­ричне явище серед інших явищ, не тільки духовна течія по­ряд з іншими - християнством, гуманізмом і Просвітницт­вом - у межах європейської історії. Нігілізм за своєю сутніс­тю є скоріше основним напрямом в історії Заходу. Цей на­прям виявляє таку глибину, що його розгортання може мати як наслідок тільки світову катастрофу. Думка Гайдегера про те, що європейська цивілізація у своє­му розвиткові спирається на нігілізм, може мати дуже реальні підстави, оскільки для "творчої еліти" (вираз Тойнбі) Європи протягом тривалого часу характерний радикальний скепсис

щодо вищих цінностей, тимчасом як мотив своїх дій вона майже завжди пов'язувала лише з нагальною ситуацією:

Щодо вищих цінностей і основ нашого життя ми насправді нічого не знаємо, а діяти будемо за обставинами.

Вказати на зв'язок цієї релігії із можливістю світової катаст­рофи довелося ще одному німцю— Едуарду Гартману (1842— 1906), який вважав глобальне самознищення єдиним виходом із ситуації безглуздості існування. У своїй нігілістичній пропо­віді він виходить зі спростування для традиційної основної маси населення Європи теїстичних уявлень: панівний у світі Бог не завжди дотримує договору з людиною, тому над світом панує не розумна особистість, а позбавлена розумних основ сліпа воля -цілком непояснена, невідома всемогутня сила, що змушує лю­дей не тільки жити, а й любити життя. Водночас не варто забува­ти, що сам по собі нігілізм заперечує не саме життя, а лише мо­жливість надання йому сенсу, відмінного від споконвічних жит­тєвих потреб. Нігілістична картина світу своїм обов'язковим мо­ментом мусить мати незрозумілість, ірраціональність буття: не­правомірно було б приписувати нігілістам уявлення про безду­шний фатум, злого Бога і т.п., властиві іншим віровченням. Ці уявлення все-таки дають людині можливість вибрати певний життєвий шлях, тимчасом як нігілізм заперечує обгрунтованість такого вибору, вважаючи будь-який "життєвий шлях" штучним, надуманим. Нігілізм має витрачати енергію лише на задоволен­ня природних, таких, що виникають спонтанно, потреб.

Фаталізм

Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм - це відмова від вільної активності, спрямованої на ке­рування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напря­мів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятун­ку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас

фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розви­нуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106-43 рр. до Р.Х.) "Про дивинації", побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними методами дізнатися про волю бо­гів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання - дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що антич­ний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фата­лізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідов­ників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі системати­зовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.

Фаталізм грунтується на безпосередньому і повсякденно­му спостереженні, доступному для будь-якої людини: світ є си­льнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил - сила невідворот­ності причинно-наслідкових зв'язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною порізному, внаслідок чого виникає трансформація порядку сти­хій - від безладної гри через протиборство доброчинних і шкід­ливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справед­ливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зініціювали; відповідно до першого такий зв'я­зок необов'язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої лю­дини. Чиста причинність - це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальністю, суворістю і невідворотні­стю. Людина не обирає свою долю, що цілком визначається фа­тальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обстави­

на не залишає місця для свободи розпорядження життям. У ро­зпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спромож­ною змінювати щось у незалежному від неї природному ході вза­ємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовніш­німи силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.

Соціалізм

Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагаєть­ся встановлення якомога більш повної соціальної справедли­вості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що вклю­чає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, не­людськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов'язана з цим визнанням вимога переробити світ -зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спро­бував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен-Симон (1760-1825), який пов'язував історичні етапи з пануванням певних форм ре­лігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісно­го ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабст­ва, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен-Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена нау­ковим мисленням і його носіями - світськими вченими і підп-риємцями-індустріалами. В останньому творі Сен-Симона "Нове християнство" йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої - "усі люди - брати", до матеріальних стиму­лів "промислової системи" додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили - релігійного веління. Коротко­

часне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал-демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засо­бами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалі­стичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться біль­ше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насо­лоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнен­ня - потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недоста­тньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного без­межне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приєм­ного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цьо­го предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки ви­трачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по-перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по-друге, щоб приємне розподіля­лося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за ко­жне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погля­ди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалі­стичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.

Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосе­реднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагну­ти тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень

про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витра­тити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати спра­ведливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.

Держава - найбільш ефективний апарат концентрації люд­ських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення спра­ведливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу вина­городу, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соці­алістичній державі мають стати знаряддям установлення спра­ведливості.

Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.

Отже, держава не може існувати без "своєї релігії", а відпо­відні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмов­ляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі сво­єю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.

Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До почат­ку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не мог­ло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує

сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б на­дихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став кому­нізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була "релігійною" державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Ра­дянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.

На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або при­наймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розгляда­тися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця спра­ва потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати со­ціалістами.

Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зо­всім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є кон­трольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, тре­ба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлюва­ти. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите про­довжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталі­на: загострення класової боротьби в міру наближення остаточ­ної перемоги соціалізму.

Що ближче соціалізм, то він далі. З побудовою соціалізму людина має або перестати бути соціалістом, або зламати побудо­ване і почати усе наново.

У колишньому Радянському Союзі вважалося, що соціа­лізм був побудований наприкінці 30-х рр. Прагнення безпосе­редньо боротися за встановлення справедливості за межами країни, що пропагувалось Львом Троцьким, було заперечене ще у 30-х, а в 50-х роках, боротьба із зовнішніми ворогами від­сунулася через ядерну загрозу, і генсек Микита Хрущов оголо­сив формою класової боротьби мирне співіснування. У 80-ті роки самі владарі, на яких лежала найбільша відповідальність за здійснення світової справедливості, усвідомили, що побу­доване суспільство насправді не є соціалістичним і необхідно будувати соціалізм заново.

У Радянській державі правили прибічники комунізму, як найбільш радикальної форми соціалістичного віровчення, про­те і вони в ході реалізацій своїх задумів мали були дозволити собі деякі відступи, приміром, визнання можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.

У кінцевому підсумку соціалізм зводиться до формули: люд­ське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має встановити у світі владу справедливої винагороди за кожне людське зусилля.

Індивідуалізм

Індивідуалізм ("неподільне") - життєва позиція з проти­ставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам спільноти. Виразником цієї позиції став філософ Макс Штирнер, що сис­тематизував їх у своїй праці. Відкидаючи непорушність будь-яких норм поведінки, він стверджує, що їхні першоджерела -сила і могутність окремих особистостей.

Відповідно до цього віровчення, виходячи з умов, що пояс­нюють світ, людина прагне до приємного, але приємне є предме­том гострого суперництва. Просто так, без боротьби одержати приємне неможливо. Ті, хто його вже захопив, не віддадуть, ті, в

кого його ще немає, докладуть усіх своїх зусиль до того, щоб за­хопити приємне. Ці суперники існують, тому їх необхідно, як мінімум, знешкодити. Щоб досягти своєї мети і вижити, людина повинна активно і жорстко брати участь у боротьбі й спробува­ти випередити всіх суперників. Доля індивідуаліста - це жорс­токі закони існування, його місія - прагнення перемогти в цій сутичці. Боротьба за існування пояснює життя людини, перемо­га в цій боротьбі виправдовує їх.

Індивідуалісти рідко відкрито розкривають свої погляди. Індивідуалізм сприймає світ як арену боротьби за існування, де виживає сильніший. Тому людина має невпинно нарощувати свої сили, не соромитися користуватися будь-яким випадком вирватися вперед і вірити, що саме на неї чекає успіх. Ідеал інди­відуалізму - це хижак, що пожирає своїх суперників, ніколи ні­кому ні в чому не поступається, завжди бореться до кінця, вико­ристовує будь-яку можливість для досягнення своїх цілей. Інди­відуалістів мучить совість тільки тоді, коли він поступиться, або коли не скористається нагодою одержати щось хитрістю, або най­меншою витратою сил.

Водночас усупереч панівній думці, індивідуаліст зовсім не є ворогом суспільства. Суспільство завжди перевершує індивіда по силі настільки, що перемогти його у відкритому протиборстві практично неможливо. Індивідуаліст же ніколи не піде на про­тиборство, у якому йому гарантована поразка. Навпаки, він схи­льний використовувати суспільство і завжди намагатися випе­редити своїх конкурентів, рухаючись угору соціальними сходи­нками. Індивідуалістів найчастіше можна зустріти серед політи­ків. Проте вони не спроможні самостійно створити суспільство, оскільки витрачають сили винятково заради себе і ведуть його до розпаду. Виняток становлять суспільства, засновані на дого­ворі поступки між індивідуалістами. Класичним прикладом тако­го товариства є Сполучені Штати Америки. Це суспільство було створене деїстами на основі концепції договору з Богом, що до­тримується людьми незалежно від божественної винагороди. Коли ж деїсти зійшли зі сцени, цей договір перетворився на по­

ступку хижакам, що поділили сфери полювання, відповідно до яких більш сильні стежать за більш слабкими й усі стежать один за одним, аби ніхто не порушив установлених меж. При цьому кожний слабкий хижак прагне стати сильним. Американське су­спільство існує завдяки дотриманню формул - деїзму, індивіду­алізму і протестантизму, так само як китайське суспільство існує завдяки доасизму, конфуцианству і буддизму

Людину, що самотньо переслідує свою мету у світі, де кожен розраховує одержати те ж саме, що й вона, невдача підстерігає на кожному кроці. Тільки досвід і сила доступні людині. Набираю­чись досвіду і нарощуючи сили, людина мусить вірити в себе, вірити, що саме вона - обранець, щасливчик, який досягне усьо­го, чого буде гідний.

Отже, можна зробити висновок, що формула індивідуаліз­му є такою: людське життя визначається законом причинності, що панує у світі, або світовими стихіями, тому людина мусить прагнути випередити всіх у боротьбі за приємне.

Імперіалізм

Імперіалізм (від лат. ітрегіит - влада, панування) у його пізнішому значенні розуміється як історична ситуація поділу сфер влади на землі між великими імперіями або як характерис­тика політики великих імперій, спрямованої на захоплення вла­ди над усією землею. Однак цинічна активність імперій може бути зведена до особливого віровчення - імперіалізму, що розу­міється як позиція людей, які утворюють імперії і вкладають свої життєві сили в їхнє існування і розвиток.

Відповідно до положень цього віровчення, байдужий до людини природний порядок змушує людину боротися з усіма за знаходження приємного. Проте ризик програти в цій бо­ротьбі занадто великий, щоб присвячувати цьому все життя. Тому, якщо людина хоче уникнути поразки в боротьбі за приє­мне, вона має належати до групи людей, чиї організовані зусил­ля постійно спрямовані на досягнення приємного й ефектив­ного і протистоять аналогічним зусиллям суперників. Якщо

така група існує, людина має примкнути до неї; якщо такої гру­пи немає, вона має її створити.

Втіленнями імперіалістичного ідеалу є легендарні батьки-фундатори могутніх імперій, які збирали свої команди з нуля і дали їхньому розвиткові імпульс на багато поколінь вперед. Фо­рмула імперіалізму дозволяє відступ від цього ідеалу аж до скро­мної посильної участі в діяльності імперії на своєму, нехай і не найзначнішому і найпомітнішому для інших, місці. По суті усі державні діячі (за найрідшим винятком) поділяються на два типи. Погані політики - це індивідуалісти, що прикриваються ідеями турботи про себе і готові зрадити будь-якій ідеї заради особис­тих інтересів; добрі політики - це імперіалісти, що піклуються насамперед про егоїстичні інтереси нації, а вже потім про себе. Насамперед лідер імперії мусить піклуватися про головну запо­руку успіхів у своїй імперії - її єдність.

Зберігання і зміцнення єдності імперії може бути забезпе­чене загальним сенсом існування, що потребує такої єдності. Тому, по-перше, імперії найчастіше складаються на основі на­цій, а по-друге, на основі сповідання єдиної віри, з якої виплива­ють об'єднувальні соціальні висновки. В останньому випадку імперіаліст мімікрує, активно пропагуючи обране для імперії ві­росповідання. Тому імперіалісти завжди намагаються підібрати для своїх імперій віровчення, яке б мобілізувало сили людей на творення, збереження й експансію імперії. Тому відношення між імперіями укладаються на основі не тільки реального спів­відношення сил, але й специфіки панівних у них віросповідань.

У XIX ст. історія людства увійшла в ту фазу, коли розви­ток імперій призвів до поділу між ними усього світу. Відтоді вони, хоча і провели багато воєн за переділ світу (включаючи дві світові війни), увесь час шукають прийнятну форму посту­пки. Проте очевидно, що така поступка може бути тільки тим­часовим перемир'ям, якщо тільки усі до єдиного "добрі політи­ки" не зникнуть з землі.

З погляду імперіалістів усі інші групи людей також є імпері­ями. Так, євреї з погляду імперіалізму являють собою не етнос і

не релігійну спільність, але імперію, що паразитує на інших імпе­ріях. Основою організації імперії може бути не тільки територія, етнос, рід, але й ідея. Імперії можуть бути відкритими і таємни­ми; відкриті імперії (Німеччина, Росія, Америка і т. п.) побою­ються проникнення у свій організм таємних імперій, що не ма­ють чітких меж, і тому намагаються тримати на очах мафіозі, ма-сонів, комуністів, гомосексуалістів та ін., які з імперіалістичної точки зору, об'єднані загальною ознакою в єдину силу, підтри­мують один одного і протистоять відкритим імперіям або пара­зитують на них.

Крім того, можна виділити закриті та внутрішньо спра­ведливі імперії, що не прагнуть до постійного розширення, але розподіляють справедливо завойоване усередині себе, і відкритті та внутрішньо несправедливі імперії, що жертвують внутрішнім порядком заради безупинного нарощування своєї сили.

Імперіалістичне віровчення може бути виражене такою формулою: людське життя визначається панівним у світі зако­ном причинності і/або світовими стихіями, тому людина має на­магатися належати до групи людей, що безупинно розширює свої завоювання приємного.

Релігія людства і космізм

Релігія людства, або релігія прогресу - секулярне вчення про сенс життя, найбільш близьке до аналогічних релігійних вчень. Близькість ця зумовлена спробами представників релігії людства імітувати ритуальну практику й організаційну структу­ру релігійних громад (насамперед християнства), а також майже повною відсутністю (за винятком Фоєрбаха) прагнення ради­кально протиставити себе світові релігій (як це зробив, напри­клад, комунізм).

Родоначальником релігії людства вважається француз Огюст Конт (1798-1857), який у 1817-1822 рр. був секретарем Сен-Симона. Від нього Конт засвоїв ідею безупинного прогре­су людства, зумовленого зміною важливих форм духу (теоло­гія - метафізика - наука). Конт став фундатором позитивізму

як філософської течії, що визнає реальними тільки "позитивні знання", що здобуваються наукою знання про зв'язки приро­ди, пізнаваної в безпосередньому досвіді, а також родо­начальником соціології як науки, що виявляє аналогічні зв'яз­ки в людськом суспільстві. У 40-х рр. XIX ст. Конт вирішує ро­зширити соціологію і перетворити її на практичну науку пере­творення суспільства на основі культу людського як єдиної істо­ти. Конт підтверджує, що узята сама по собі людина - лише "зоологічний вид", її щира природа розкривається тільки в людстві як величезному організмі, складеному із сукупності минулих і нинішніх поколінь людей. Вихід у світ "Системи позитивної політики", або "Трактату про соціологію", де викла­дена релігія людства (1815, 1854 рр.), став головною віхою роз­витку нової релігії.

1830 р. Людвіг Андреас Фоєрбах (1804-1872) анонімно опублікував твір, у якому відхиляв ідею безсмертя душі. Першо­джерело релігійних уявлень Фоєрбах вбачав у почутті залеж­ності людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає ви­хід у породжуваних фантазією надії й розраді - так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізо­ваною людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на дум­ку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення люди­ни до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповіду­вав антропотеїзм (людинобожжя).

Об'єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849-1914), котрий вважав, що Бог - це не сама природа і не її

творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи лю­дини: він - у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об'єднує людей.

Релігія людства в результаті активних пропагандиських зу­силь Конта не тільки набула маси послідовників, а й на порівня­но короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії.

Християнський соціалізм

Фундатором християнського соціалізму є П'єр Леру (1797­1871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Ос­новна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний про­грес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828-1903), погляди якого були викладені його учнями в праці "Філософія загальної справи".

Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції приро­ди засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції - не ство­рення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а від­родження предків, шлях до якого - оволодіння природою, пере­будова людського організму, освоєння Космосу і керування ко­смічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціо-лковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу християнства, розкрили його суто секулярну сутність.

Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона ство­рює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою змен­шує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ

людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить перві­сно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно прире­чені на невдачу. Тому людина має, по-перше, усунути поділ люд­ства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по-дру­ге, об'єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послі­довне розширення завоювань приємного. Таким чином, імпер­ська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплю­ють увесь можливий світ (Космос).

Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людс­тва підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від ньо­го усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усьо­го, що в ньому є неприємного.

Ніцшеанство

Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критично­му запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як жит­тєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кож­ний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".

Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значен­ня. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біо­логічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, вза­галі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній лю­дині" - уособленню виродження людської природи під впли­

вом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніц­ше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристо­крат духу", що ширає над забобонами юрби (включаючи "вче­ну юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея над­людини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безрозді­льно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншо­го боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсис­темність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто поряд­ку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же міс­

тяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне станов­лення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як вла­стивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, та­ким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою лю­диною. В обох випадках світ розуміється як становлення, без­цільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспря­мованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечен­ня свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає тве­рдження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалі­зацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспіш­но, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріа­льних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з од­ного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.

Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переко­нанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій лю­дині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світо­сприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріаль­ного порядку.

В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку "світової справедливості" у давніх) як би "правиль­но "не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гара­нтіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдино­му пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умо­вах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися-чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою сти­хій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаган­ної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уни­кнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому не­можливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебу­ває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно­

вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порів­няно зі своїм творцем - надлюдиною.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі не­мовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолют­ного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю мож­ливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає міс­ця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька ак­тивність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не сті­льки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине випра­вдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправ­данні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати ко­рені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічника­ми якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпо­рядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеа­лу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідов­ники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істо­ту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спромо­жний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супе­рмен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідо­вники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здоро­

ву особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітли­вим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.

Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення не­досяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.

У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панів­ним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можли­вості пізнання більші, ніж можливості самої людини.

Нерелігійні вірування

Існує ціла група вірувань, які не становлять цілісного ре­лігійного вчення, але окремі елементи яких наявні у багатьох релігіях. До цієї групи можуть бути віднесені астрологія, мар­новірство, хіромантія, спіритизм, окультизм тощо.

Марновірство полягає в тому, що незалежним фактам при­писують причинно-наслідковий зв'язок. Здавалося б, абсурд­но думати, наприклад, що розбите люстерко, чорний кіт, три­надцять осіб за столом можуть спричинити усілякі неприєм­ності людині. Однак забобони і марновірство живі: деякі за­хідні авіакомпанії обминають число 13 у нумерації крісел в лі­таку, а японці намагаються обійти цифру 4, яка згідно з їхніми уявленнями, символізує смерть.

Астрологія. Це стародавня система символів, що основа­на на інтерпретації планетарних і зіркових конфігурацій. Єги­петська, індуїська, грецька, римська та інші міфології донесли до нас добре розроблені пласти астрологічних уявлень. В аст­рології вбачали як засіб пояснення небесного впливу на земні події, так і засіб пізнання людини. Вона будується на системі

планетарних аналогій. Зодіакальний пояс, яким рухаються Со­нце, Місяць та інші планети відносно зірок, був поділений на 12 арок, кожна у 30° відносно певного знаку зодіаку. Ще в гли­боку давнину було виявлено, що характери і долі людей керу­ються зірками і сузір'ями, що діяли у період народження лю­дини. Так виникла ідея гороскопів, за якими доля людини ви­значається за днем і часом її народження, а також за іншими чинниками, і ця фаталістична ідея впливова й дотепер.

Згідно з Оленою Блаватською, астрологія - це наука, що розкриває дію небесних тіл на земні справи. Вона була складо­вою частиною містерій зі складною системою трансцендент­ної метафізики. З астрологією тісно пов'язані алхімія, магія, фізіогноміка, хіромантія і, насамперед, мистецтво визначення за зірками долі людини, що зветься апостелізматикою. Астро­логія часто використовувалась як інструмент династичного прогнозу. Багато важливих політичних рішень навіть у сучас­ному світі грунтуються на астрологічних розрахунках і передбаченнях.

Деякі люди вірять у гороскопи. Будемо об'єктивними: ніщо не може завадити людині думати про те, що різні явища, які не мають нічого спільного з енергетичною спадковістю, вплива­ють на деякі якості особистості. Можливо, народження у во­логій або зарядженій електричною енергією атмосфері поліп­шує або погіршує таку надзвичайно вразливу і складну систе­му, якою є наш мозок. Можна припустити, що періоди соняч­них спалахів і магнітні явища справляють певний, ще не пояс­нений вплив на людину. Можна припустити також, що зимою невловимо змінюються деякі хімічні показники сперми та яй­цеклітини. Можна прийняти все це як гіпотезу, але точно ці зв'язки не встановлені. Прихильники ж астрології гадають, що особливості характеру пов'язані з розташуванням зірок і пла­нет у момент народження людини і є визначальними у форму­ванні особистості, її спадковості, вихованні, випробовуваннях, що їх людина зазнає в житті, і т.ін. Безумовно, можна виявити в людей одного й того самого знаку якісь спільні риси, але ж

наївно вірити в газетні гороскопи, які мають сміливість проро­кувати всім читачам одного й того самого астрологічного зна­ку однаково сприятливі або несприятливі прогнози щодо гро­шей і кохання.

Хіромантія. Іншим популярним дуже живучим віруван­ням є читання долі за лініями руки - хіромантія. Тут також легко визначити, що є серйозним, а що - ні. Не можна запе­речувати, що деякі люди мають надзвичайні здібності ясно­видіння. Вони говорять, що для виявлення свого дару, щоб сконцентрувати увагу, їм потрібна опора - колода карт, кри­шталева куля, кавова гуща або лінії руки. Якщо припустити, що такий дар не шахрайство, то лінії руки служать лише опо­рою для пророкування. Було б абсурдним, проте, автоматич­но зробити висновок про залежність між формою цих ліній і долею людини неможливо. Легше всього було б сфотографу­вати лінії рук значної кількості людей, якщо не всього насе­лення, і порівняти після їхньої смерті те, що скажуть "експер­ти" за лініями руки, з тим, що було в житті людини. Якщо, приміром, усі люди, померлі в молодому віці в результаті до­рожньої пригоди, мали б дуже коротку лінію життя, це було б відомо, і можна було б легко перевірити. Якщо таке дослі­дження не здійснювалося, то тільки тому, що є великий ри­зик виявити, що доля не пов'язана з лініями руки. Повторю­ємо, цей висновок не відкидає категорично здібність ясно­видіння завдяки опорі на лінії руки, однак сприймати це тре­ба з великою обережністю.

Ясновидіння, або видіння майбутнього, цілком несумісне з нашим звичайним уявленням про час. Мозок людини наді­лений пам'яттю і може згадувати минуле. В усякому разі мож­на уявити, що між двома індивідуумами, пов'язаними надзви­чайною взаємною чутливістю, може існувати дуже сильне від­чуття і сприйняття (якот біль або смерть), що передаються на відстані. Неможливо уявити, як можна побачити те, що ще не відбулося і що, відповідно, може не відбутися, якщо зміняться причини цієї майбутньої події.

Якщо визнати, що Бог - Творець Всесвіту, то можна не погодитися з тим, що Бог не може бути заручником Свого Тво­ріння. Він - поза часом і не бере участі в еволюції істот. Якщо Він дає їм свободу, Він також здатен знати, в якому напрямі може бути зроблений їхній вибір.

Отже, несумісності між нашою свободою і тим, що Бог знає майбутнє, не існує. В цьому розумінні можна твердити, що наше майбутнє визначене: ми вільні, але наш вибір, яким би він не був, уже відомий. Якщо Бог знає майбутнє, не буде по­милковим вважати, що не один Він його знає: достатньо, щоб Бог наділив цими знаннями інших. Ця суто абстрактна побу­дова є, однак, єдиним способом пояснити явища ясновидіння, якщо вони існують.

У всякому разі, ясновидіння залишається дуже рідкісним явищем. Воно властиве лише небагатьом людям, здібності яких виявляються не завжди, їхній дар, якщо він існує, швидше ку­рйоз природи, аніж засіб впливу на світ... Чому можуть служи­ти ці здібності? Найчастіше вони дають засоби для життя яс­новидцям або шахраям, які наслідують їх. Це, зрозуміло, не є причиною того, що Бог дає деяким людям дар ясновидіння. Якщо існує частка реальності в цих явищах, то імовірніше всьо­го, що Бог відкриває таємницю надприродного, щоб ми не обме­жували наш Всесвіт межами видимого і відчутного. Це лише одна інтерпретація, але можливі й інші. Бентежить те, наскіль­ки переконані й переконливі люди, які володіють даром ясно­видіння; а те, що вони стають "професіоналами" ясновидіння, завжди викликає певну підозру.

Передчуття. Передчуття, очевидно, трапляється частіше, ніж ясновидіння. Йдеться про більш-менш виражену інтуїцію щодо майбутньої події, яка виявляється або усвідомлюється лише після її здійснення. Це свого роду недосконале яснови­діння.

Приміром, людина відмовляється в останній момент леті­ти літаком, який розіб'ється через декілька годин; відчуває біль у певному місці, яке відповідає хворобі іншої знайомої люди­

ни. Іноді жінка передчуває близьку смерть чоловіка внаслідок нещасного випадку, і ця драма відбувається. Усі ці явища мо­жна як відкидати, так і визнавати. У першому випадку зникає необхідність шукати пояснення: нічого надприродного тут немає; існують же люди з розвинутою уявою. Що ж до другого випадку, то припустимим є твердження, що не можна бути впевненим у тому, що все це - лише уява або ошуканство, але необхідно залишатися відкритим для природних і надпри­родних пояснень, не втрачаючи при цьому обережності.

Спіритизм і окультизм. Релігійне світосприйняття припу­скає, що є життя після смерті, але водночас виявляє обереж­ність, визначаючи недоступність потойбічного світу.

Спіритизм же претендує на спілкування з духами мерт­вих. Галузь окультизму, яка охоплює й спіритизм, ще більш широка, вона стосується прихованих знань, які можна отри­мати завдяки посвяченню й особливим прийомам. Ця течія споріднена з усіма "гностичними" напрямами, які мають місце в усі епохи і поза межами всіх релігій.

Існує різноманітна література з цих питань, яка збуджує уяву: у ній повідомляється про столи, що крутяться; надзви­чайні здібності медіумів, які пояснюють транс своїх підлеглих; існування аури, що сяє навколо нашого тіла, як ореол; явище автоматичного письма; неземні послання.

Що таємничіші явища і більша кількість "герметичних" термінів використовується, то більше число тих, хто захоплю­ється їх "пошуком" і "прилученням" до них. Ці галузі по суті погано піддаються суворому науковому експериментуванню. Мова може йти лише про суб'єктивні погляди, і в будь-який момент можна стикнутися з обдурюванням і шахрайством. Деякі секти або організації з невизначеними кінцевими ціля­ми використовують ці вірування. Очевидно, важко визначи­ти межу між безпідставною грою уяви і справжніми аномаль­ними явищами.

Інтерес до надприродного, викликаний спіритизмом і оку­льтизмом, не має заступати те, що докорінно відрізняє ці на­

прями від релігії: перші претендують на володіння певними прийомами, дозволяючи отримати доступ до прихованих знань (і це ріднить їх із магією); що ж до релігії, то головним її праг­ненням є передусім залучення людей до Бога зміною їхньої поведінки, що вимагає їхніх зусиль і волі.

Одержимість. Явища одержимості в різних формах хара­ктерні для численних релігій, зазвичай (але не обов'язково) пов'язаних з анімізмом. Це - культи зар в Етиопії, хамадша в Мароко, борі в Нігерії, дургакалі в Індії, хаубанг у В'єтнамі, а також одержимість, що її викликають шамани Індонезії або Сибіру. У Європі також відомі випадки одержимості, як у давні часи, так і в Середні віки, однак вони стали дуже рідкісними з появою індустріального суспільства.

Як відбуваються ці явища і в чому вони полягають? Одер­жимість - не випадковість, вона не стихійна, а викликається певним ритуалом, у якому ритм і танець відіграють велику роль. Інші ритуали також іноді використовуються: пожертву­вання їжі, принесення в жертву тварин, особливе татуювання; екзальтованість присутніх, які вбачають у цьому якесь свято, часто підтримується алкоголем або - рідше - галюциногенни-ми рослинами. Мета цих ритуалів - викликати духів, богів або демонів, щоб вони оволоділи учасником церемонії.

Одержимий може стати таким раптово. Стан одержимості виявляється у таких ознаках, як непритомний погляд, трем­тіння, потіння, важке дихання, і може тривати - залежно від випадку й сповідуваної релігії - від декількох хвилин до декі­лькох днів. Протягом цього часу людина втрачає контроль над собою і сприймає особистість божества, якого визнають слу­жителі й посвячені. Це супроводжується змінами виразу об­личчя і поведінки. Якщо божество має подобу старця, то голос одержимого буде ледь чутним, тіло - зігнуте, він строїтиме міни. Якщо ж це божество - воїн, то одержимий - грізний і гучного­лосий. Іноді це бог-тварина, і тоді одержимий передає міміку тварини краще за професійного актора: людина, яка перетво­рилася на видру з волі індонезійського шамана, занурюється в

каламутну воду і зубами ловить живу рибу; той, хто перетво­рився на мавпу; злітає на гілки дерева з такою легкістю, на яку він від природи не здатен і т.ін.

Такі приклади заганяють раціоналістів у глухий кут. Чис­ленні випадки й достовірні факти виключають систематичне шахрайство і примушують визнати реальність явища, однак гіпотези щодо природи цих явищ чекають на своє пояснення. За гіпотезою, яку наука допускає, медіум оволодіває волею лю­дини. Одержимість могла б мати ту саму природу. Питання полягає в тому, щоб дізнатися, чи є медіум у стані одержимості надприродною істотою. (Наприклад позиція Католицької це­ркви є категоричною: це явище - дія демонів).

Видіння та надприродні явища. Ще одним із різновидів вірувань є видіння та надприродні явища. Йдеться, власне, про одне й те саме явище: видіння - це сприйняття надприродно­го явища. Тим більше, що видіння може бути суто внутрішнім - у цьому разі скоріше треба вести мову про відчуття присут­ності, оскільки такі відчуття, наприклад, як зір, не відіграють тут ніякої ролі.

Цей вид надприродного трапляється досить рідко або про нього мало говорять, оскільки він залишається цариною осо­бистого життя. Тим, хто відчув це на собі, важко передати свій досвід або навіть змусити повірити в його реальність. Так, го­лос, що його почула Жана д'Арк, був настільки переконливим, що вплинув на її долю, зробивши з цієї селянки національну героїню.

У деяких, ще більш виняткових випадках надприродне менш приховане: воно виявляється одночасно для декількох людей або набуває видимих, помітних форм.

У літературі описані різноманітні видіння. Так, у Боснії, в селі Меджугор'ї, в районі поблизу великого хреста, поставле­ного 1933 р. на честь 1900-ліття розп'яття Христа, з 1981 р. п'я­ти особам з'являється Богородиця. В певний час вони одноча­сно падають на коліна, і під час їхньої розмови з Богородицею у них рухаються губи, проте жоден звук не сприймається при­

сутніми. Надприродне послання, передане таким чином, від­повідає християнській традиції: спонукання до молитви та звертання до сердець вірних. З описами свідків, Богородиця носить сіру осяяну сукню і білу вуаль. Понад 2 мільйони лю­дей взяли участь у прощі до Меджугор'я.

Уперше в Африці спостерігалась ціла серія видінь, яка по­чалася 1981 р. Христос і Свята Діва з'являлися через однакові проміжки часу перед декількома дітьми села Кібехо, у півден­ній частині Руанди. Десятки тисяч людей уже стали свідками цих незвичайних явищ.

На відміну від того, що спостерігалось у Меджугор'ї, в Кі-бехо молоді люди іноді після своїх видінь раптово падають на землю і декілька хвилин залишаються непритомними.

Зцілення і численні випадки навернення до християнсь­кої віри були зафіксовані після цих випадків.

873 р. у Парей-ле-Мон'яль, у Франції, був збудований мо­настир, який належав абатству Клюні, згодом у XII ст. - собор. Але саме в XVII ст. Парей-ле-Мон'яль став відомим: черниці Маргариті - Марії Алакок явилося близько 30 видінь Христа. Найважливішим з видінь було те, на якому їй рекомендува­лось у червні 1675 р. заснувати свято Святого Серця. Покло­ніння Серцю Христову існувало ще в Середні віки. Послання черниці, підтримане єзуїтом, було прийняте Церквою, і культ Святого Серця Христового одразу поширився. Сестра Марга-рита-Марія Алакок була канонізована Католицькою церквою 1920 р.

1830 р. в Парижі монастир сестер ордена Милосердя став місцем явлення Богородиці. Черниця Катерина Лябуре поба­чила Діву Марію у каплиці. Через чотири місяці Богородиця знову постала перед нею. Вона отримала наказ виготовити об­разок. Цей образок швидко набув популярності, був розмно­жений у декількох мільйонах копій і викликав ряд чудес.

Що стосується Катерини Лябуре, то вона, зберігаючи цю таємницю про видіння, продовжувала своє життя як звичай­на черниця. У момент беатифікації 1933 р. її могилу відкрили і

з'ясували, що тіло її незмінне, немовби вона тільки-но помер­ла. Вона була канонізована 1947 року.

Дозуле - маленьке село в Нормандії, стало місцем видінь у недалекому минулому. 36 разів у період з 1972 по 1982 рр. Христос являвся матері п'яти дітей Мадлен Омон. Послання, передані Христом, викладені латиною, є ніби продовженням Апокаліпсису. Вони пророкували великі страждання перед кінцем світу, появу знаку Хреста в небі, що чудом зупинить третю світову війну. Христос ніби просив поставити у Дозуле хреста висотою 738 м, що відповідає висоті пагорбу з хрестом у Єрусалимі. Багато інших свідків з інших місць не раз бачили, як несподівано небеса утворювали хрест над місцями видінь.

Можна висунути гіпотезу, що видіння є лише видимою частиною айсберга, який складається з "комплексу" надпри­родних виявів, призначених окремим особам. Серед різнома­нітних форм цих виявів, зазвичай персоналізованих, деякі охо­плюють одразу групу осіб і включають феномени, які спостері­гались і третіми особами.

Багато явищ природи випадають з нашого поля зору з тієї простої причини, що наше сприйняття не є досконалим. Інак­ше кажучи, незважаючи на те, що деякі результати вже сьо­годні досягнуті, а деякі фантастичні гіпотези відкинуті, можна твердити, що наука ще не вичерпала своїх можливостей.

Виходячи з цього зазначимо, що різні релігії відносять ве­лику кількість таємничих фактів до розряду чудес. У чому по­лягають ці явищі і чи дійсно вони не піддаються науковому по­ясненню? Перелік чудес - реальних і припустимих - вражає:

здатність висловлюватися невідомими мовами;

левітація (здатність підніматися у повітря всупереч за­кону всесвітнього тяжіння);

здатність жити, не приймаючи їжу;

нетлінність деяких мощей;

мироточіння (виділення приємних запахів);

—        стигмати (кровоточиві рани, що з'являються на руках і ногах деяких святих на місці ран розп'ятого Христа);

-           білокація (здатність появи одночасно у двох місцях);

—        чудесні зцілення.

Природно, кожен може вірити чи не вірити у достовір­ність цих надприродних феноменів. За наявності сумніву єдине розумне ставлення до чудес полягає в тому, щоб переві­рити факти, якщо це є можливим, тим більше що у наш час вчені краще оснащені засобами дослідження таких явищ ніж у Середні віки.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які соціально-політичні, психологічні чинники навер­тають людей до нетрадиційних релігій, неорухів тощо?

Проаналізуйте спільні і відмінні риси таких феноменів, як нетрадиційні релігії, неорухи, релігії Нового віку.

Які спільні та відмінні риси втілені в трактуваннях постатей засновників монотеїстичних релігій і неорухів?

Схарактеризуйте спільні й відмінні риси неоязич-ницьких напрямів.

Як вплинув науково-технічний прогрес на релігійну картину сучасного світу?

Схарактеризуйте загальні особливості релігійних учень секулярного спрямування.

Як різні секулярні вчення релігійного спрямування розглядають проблему людського буття, ролі особистості у пізнанні й удосконаленні світу?

Схарактеризуйте спільні риси індивідуалізму, ніцшеан­ства та імперіалізму.

Наведіть приклади того, як окремі принципи конкрет­них віросповідальних систем секулярного спрямування знаходили своє втілення в соціально-політичній практиці різних народів і держав.

10. Які соціальні категорії населення найбільш схильні до сповідування секулярних учень релігійного спрямування? Твердження обґрунтуйте.

Теми рефератів

Релігійний фанатизм: сутність та вияви.

Особливості релігійної свідомості тоталітарних сект.

Неорелігії в Україні у контексті свободи віровизнання.

Основні тенденції виникнення і розвитку нетрадицій­них релігій.

Книга Р.Хаббарда «Діанетика: сучасна наука розумового здоров'я».

Особливості функціонування новітніх релігій у сучас­ному світі.

Соціально-політичні, психологічні корені секулярних учень релігійного спрямування.

Вплив секулярних учень релігійного спрямування на історичний розвиток людства.

Проблема закономірності й випадковості в секулярних ученнях релігійного спрямування.

Особистість у секулярних релігійних системах.

Проблема сенсу життя в секулярних ученнях релігій­ного спрямування.

Агностицизм

Агностицизм - вчення, поєднане з радикальним сумні­вом у спроможності людини пізнавати світ. Для позначення цієї позиції британський натураліст Томас Гекслі в 1869 р. за­провадив термін - агностицизм. Корені такої позиції сягають глибини століть. Агностицизм можна вважати виявом почат­кової дезорієнтації людини у світі, тобто в абстрактному сере­довищі, що вбирає в себе всі можливі локальні середовища існу­вання, яким могло б задовольнятися суто тваринне існування. Світ, що оточує людину, такий великий і різноманітний, його межі такі далекі від людини, що людського життя недостатньо для розуміння його основ або панівних у ньому сил. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до Р.Х.) сказав:

Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні як вони виглядають, тому що є багато перешкод знанню: і неявленність (предмета), і обмеженість людського життя.

Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджу­вали агностичну позицію посиланнями на недосконалість, мін­ливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість її життє­вих сил і пізнавальних можливостей робить граничні причини і цілі її життя незбагненними для неї самої.

Відповідно до агностичних поглядів, недосконалість люд­ської природи не дозволяє людині протягом усього її життя ціл­ком переконатися хоча б в одному із зроблених нею узагальнень. Повне підтвердження такому узагальненню можна одержати,

лише володіючи знаннями про всі випадки. Проте, щоб пізнати усі випадки, необхідно принаймні жити вічно. Отже, через смер­тність людина не здатна робити якісь цілком достовірні узагаль­нення, крім констатації власної недосконалості, що виявляється вічно. Тому будь-які судження щодо причин і можливих наслід­ків, у тому числі й спланованих наслідків (цілей) людського жит­тя, видаються лише хибними припущеннями. Чим ширше узагальнення, тим більш воно сумнівне. Граничні узагальення, які потрібні для осмислення життя людини, є ефемерними. Отже, людина неспроможна осягнути зміст свого життя.

Твердження про обмеженість людських можливостей по­яснює причинний механізм людського буття; твердження про неприпустимість для людини граничних узагальнень щодо бут­тя виправдовує його. Виходить, що коли про життя не можна сказати нічого певного, то тим більше не можна сказати нічого певного про те, що настає після його припинення, у тому числі й про те, що припинення життя краще, ніж саме житія. За сло­вами Конфуція: "Не знаючи, що таке життя, чи можна знати смерть?" От чому людина має продовжувати витрачати сили, тобто жити, страждати і діяти, не тільки незважаючи на незнан­ня причин і цілей цього, але і завдяки своєму незнанню. Саме ця позиція відбита в монолозі Гамлета "Бути чи не бути...": хто б не припинив нестерпне життя, якби точно знав, що його очі­кує після смерті, тільки це незнання зупиняє тих, хто відважи­вся на самогубство, і змушує їх продовжувати безглузду, як їм здається, витрату сил. Якщо для інших віросповідань таке ви­правдання може служити тільки останнім аргументом на ко­ристь продовження життя, коли нічого іншого вже не залиши­лося, то для агностиків як носіїв агностичної релігії цей аргу­мент— єдиний.

Життєвий агностицизм варто відрізняти від теоретичного агностицизму, оскільки можна розвивати агностичну теорію в наукових книгах. але не жити за агностичною формулою, як це було, наприклад, із Дейвидом Г'юмом, теоретична філософія яко­го була агностичною, тимчасом як життя будувалося на засадах

деїзму. І можна бути агностиком по суті, але при цьому не пропа­гувати агностичні погляди (що найчастіше і трапляється).

Доля людини, з погляду агностицизму, може докорінно змі­нитися в будь-яку мить, і життя завжди може раптом піднести щось цілком несподіване. Неспроможний пророкувати подаль­ший плин подій, агностик не має на що обіпертися у своїй діяль­ності. У такому світі людина ні на що не може зважитися, вона майже завжди залишається пасивною. Уявлення про світ, у яко­му немає на що обіпертися, залишається у всіх подальших вчен­нях про розпорядження життям як жахливий хаос, наповнений первозданними монстрами. Сам же агностик не переживає ці страхіття так гостро, бо для нього будь-яка небезпека є настільки ж ефемерною, як і будь-яка вигода.

Агностичне вчення викладене в Оноре де Бальзака у ро­мані "Шагренева шкіра" від імені таємничого антиквара. Тут до агностичної формули, що підтверджує недоступність для люди­ни осягнення причин і цілей її життя, приєднуються аргументи, які посилюють заперечення гедонізму, що підтверджує немож­ливість для людини одержувати від життя більше приємного, ніж неприємного:

Людина виснажує себе беззвітними вчинками - через них і всихають джерела її буття. Усі форми двох причин смерті зводяться до двох дієслів: бажати і могти. Між цими двома формулами людської діяльності є інша формула, якою володі­ють мудреці, і їй я зобов'язаний щастям моїм і довголіттям. Бажання спалює нас, а можливість руйнує, але знання дає нашому слабкому організму можливість вічно перебувати в стані спокою.

Індиферентизм

Термін індиферентизм (від лат. - причини і цілі життя лю­дини, їй самій недоступні, байдужі) у його додатку до світу ре­лігій має два близьких один щодо одного значення: 1) бай­дужість до релігії; 2) віровчення, відповідно до якого не має значення, які сили визначають долю людини, і тому їй байду­

же, яку життєву місію для себе обрати. У першому значенні поняття індиферентизму іноді застосовують як характеристику людей, що у своєму повсякденному житті й діяльності не при­діляють стільки уваги ритуальній практиці, як це передбачено їхнім віросповіданням. Проте якщо головним, визначальним і єдино важливим компонентом релігії вважати певні уявлення про сенс життя і діяльності, то таке використання цього понят­тя не можна вважати правочинним, оскільки людина може не усвідомлювати своїх глибинних уявлень про сенс або іноді за­бувати про нього, але жити і діяти без нього вона не може, оскі­льки нічого не можна робити без знання про сенс цієї справи: "Ніхто б не брався за якусь справу - вчив Аристотель - не ма­ючи наміру прийти до якоїсь межі". З іншого боку, кінцеві цілі завжди визначаються тим, яку надію лишають людині кінцеві причини її існування. І те, й інше, як зазначалося, завжди вка­зується у віровченнях, тому немає людини без віровчення (хоча воно може бути таїною навіть для неї самої), а отже, немає лю­дини, абсолютно байдужої до релігії. Водночас байдужість до релігії може бути принциповою життєвою позицією, і з цього погляду індиферентизм у першому значенні є похідним від індиферентизму у другому його розумінні.

Індиферентизм як віровчення, подібно до агностицизму, ґрунтується на положенні: оскільки людська природа є недос­коналою, людина не може знати причини і цілі свого життя. Проте є люди, які упевнені в тому, що знають ці граничні при­чини і цілі. Усі ці люди з однаковою впевненістю у своїй пра­воті твердять про різні засоби розпорядження життям або про­сто дотримуються їх. Через обмеженість своїх сил людина не може визначити, хто має, а хто не має рації. Тому всі різнома­нітні засоби розпорядження життям мають бути оцінені нею як рівноцінні. Тож їй байдуже, вибирати який-небудь із них або не вибирати зовсім.

За віровченням індиферентизму, людині недоступно, чим визначається її життя, тому їй байдуже, який зміст життя вона для себе обере чи не обере зовсім.

Нігілізм

Нігілізм (ніщо) у широкому розумінні - це заперечення узвичаєних цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій; у вузькому - заперечення сенсу людського життя. Хоча поняття нігілізм з'являється ще у німецького мислителя Фридриха Гайнриха Якобі (1743-1819), у своєму дійсно віро-вчительному значенні воно уперше виступає в Ніцше. На дум­ку іншого європейського мислителя, Жан-Поля Сартра (1905­1980), суть нігілізму зводиться до такого судження: "Будь-яка істота народжується без причини, продовжує себе по слабості й умирає випадково".

Нігілістами з часів Якобі називають різних людей, а нігіліз­мом - різні вчення. Релігія нігілізму - це універсальна життєва позиція, що становить основу особистості людини, чиє життя дійсно стверджується за рахунок послідовного всезаперечення. Щоб стати повноцінною основою життя, всезаперечення має стати справді послідовним, що не лишає місця ні для чого, у тому числі й для самовільності індивідуального буття, що, зокрема, підтверджував Макс Штирнер (1808-1856). Щирий нігілізм, таким чином, може випливати тільки зі скепсису щодо будь-яких вказівок на які-небудь граничні основи людського існування.

Цей скепсис мусить мати ту саму основу, що й у скепти­цизмі, а також в агностицизмі й індиферентизмі. Недосконалість людської природи визначає недоступність для людини обгрун­тування її життя. Проте є люди, які, не володіючи реальними знан­нями про сенс життя, лукавлять щодо конкретних і локальних причин свого життя, переслідуючи конкретні й локальні цілі.

Отже, всі наявні вчення про сенс існування помилкові і вигадані людьми для підтримки власного життя, що не має ані переконливого пояснення, ані гідного виправдання. Тому лю­дина має намагатися жити без якихось глобальних уявлень, пра­гнучи досягти лише конкретні й локальні цілі, обумовлені кон­кретними і локальними чинниками. Такий стан речей свідчить про те, що в людини немає і не може бути місії або життєвої стратегії; звідси, однак, випливає, нібито людина має при­

пинити своє життя. Вона все-таки може задовольнятися місія­ми більш конкретними і локальними, витрачати сили відповід­но до обставин, задовольняючи потреби і вирішуючи пробле­ми у міру їхнього виникнення. Локальна стимуляція, таким чином, виходить із підпорядкування стратегічній лінії поведі­нки, тому остання стає непослідовною, непередбачуваною і зо­рієнтованою лише на конкретні умови.

За віровченням нігілізму, людина не може знати визнача­льних чинників свого життя, тому вона має прагнути відмови­тися від будь-якого осмислення його і жити бездумно.

Цікавим є питання про те, хто ж є ті люди, що сповідують нігілізм як релігію, до чого вони приходять у своєму житті. Відповідно до концепції Освальда Шпенглера (1880-1936), нігілізм - це суто практичний умонастрій стомлених жителів великого міста, у яких за спиною завершена культура і нічого попереду. Проте, запроваджуючи як істотні елементи нігіліз­му безсторонність, тверезий практицизм і вважаючи таку по­зицію наслідком "заходу" тієї або іншої культури, Шпенглер ототожнює нігілізм із такими віровченнями, як буддизм, сто­їцизм і соціалізм, хоча останні підтверджують власні абст­рактні ідеали і не можуть характеризуватися як послідовне всезаперечення.

За визначенням іншого німецького мислителя, Мартина Гайдегера (1889-1976), нігілізм є

...історичний напрям або вчення. Нігілізм... - це не просто істо­ричне явище серед інших явищ, не тільки духовна течія по­ряд з іншими - християнством, гуманізмом і Просвітницт­вом - у межах європейської історії. Нігілізм за своєю сутніс­тю є скоріше основним напрямом в історії Заходу. Цей на­прям виявляє таку глибину, що його розгортання може мати як наслідок тільки світову катастрофу. Думка Гайдегера про те, що європейська цивілізація у своє­му розвиткові спирається на нігілізм, може мати дуже реальні підстави, оскільки для "творчої еліти" (вираз Тойнбі) Європи протягом тривалого часу характерний радикальний скепсис

щодо вищих цінностей, тимчасом як мотив своїх дій вона майже завжди пов'язувала лише з нагальною ситуацією:

Щодо вищих цінностей і основ нашого життя ми насправді нічого не знаємо, а діяти будемо за обставинами.

Вказати на зв'язок цієї релігії із можливістю світової катаст­рофи довелося ще одному німцю— Едуарду Гартману (1842— 1906), який вважав глобальне самознищення єдиним виходом із ситуації безглуздості існування. У своїй нігілістичній пропо­віді він виходить зі спростування для традиційної основної маси населення Європи теїстичних уявлень: панівний у світі Бог не завжди дотримує договору з людиною, тому над світом панує не розумна особистість, а позбавлена розумних основ сліпа воля -цілком непояснена, невідома всемогутня сила, що змушує лю­дей не тільки жити, а й любити життя. Водночас не варто забува­ти, що сам по собі нігілізм заперечує не саме життя, а лише мо­жливість надання йому сенсу, відмінного від споконвічних жит­тєвих потреб. Нігілістична картина світу своїм обов'язковим мо­ментом мусить мати незрозумілість, ірраціональність буття: не­правомірно було б приписувати нігілістам уявлення про безду­шний фатум, злого Бога і т.п., властиві іншим віровченням. Ці уявлення все-таки дають людині можливість вибрати певний життєвий шлях, тимчасом як нігілізм заперечує обгрунтованість такого вибору, вважаючи будь-який "життєвий шлях" штучним, надуманим. Нігілізм має витрачати енергію лише на задоволен­ня природних, таких, що виникають спонтанно, потреб.

Фаталізм

Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм - це відмова від вільної активності, спрямованої на ке­рування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напря­мів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятун­ку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас

фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розви­нуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106-43 рр. до Р.Х.) "Про дивинації", побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними методами дізнатися про волю бо­гів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання - дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що антич­ний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фата­лізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідов­ників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі системати­зовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.

Фаталізм грунтується на безпосередньому і повсякденно­му спостереженні, доступному для будь-якої людини: світ є си­льнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил - сила невідворот­ності причинно-наслідкових зв'язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною порізному, внаслідок чого виникає трансформація порядку сти­хій - від безладної гри через протиборство доброчинних і шкід­ливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справед­ливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зініціювали; відповідно до першого такий зв'я­зок необов'язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої лю­дини. Чиста причинність - це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальністю, суворістю і невідворотні­стю. Людина не обирає свою долю, що цілком визначається фа­тальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обстави­

на не залишає місця для свободи розпорядження життям. У ро­зпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спромож­ною змінювати щось у незалежному від неї природному ході вза­ємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовніш­німи силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.

Соціалізм

Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагаєть­ся встановлення якомога більш повної соціальної справедли­вості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що вклю­чає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, не­людськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов'язана з цим визнанням вимога переробити світ -зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спро­бував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен-Симон (1760-1825), який пов'язував історичні етапи з пануванням певних форм ре­лігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісно­го ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабст­ва, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен-Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена нау­ковим мисленням і його носіями - світськими вченими і підп-риємцями-індустріалами. В останньому творі Сен-Симона "Нове християнство" йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої - "усі люди - брати", до матеріальних стиму­лів "промислової системи" додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили - релігійного веління. Коротко­

часне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал-демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засо­бами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалі­стичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться біль­ше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насо­лоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнен­ня - потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недоста­тньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного без­межне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приєм­ного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цьо­го предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки ви­трачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по-перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по-друге, щоб приємне розподіля­лося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за ко­жне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погля­ди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалі­стичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.

Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосе­реднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагну­ти тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень

про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витра­тити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати спра­ведливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.

Держава - найбільш ефективний апарат концентрації люд­ських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення спра­ведливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу вина­городу, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соці­алістичній державі мають стати знаряддям установлення спра­ведливості.

Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.

Отже, держава не може існувати без "своєї релігії", а відпо­відні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмов­ляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі сво­єю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.

Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До почат­ку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не мог­ло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує

сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б на­дихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став кому­нізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була "релігійною" державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Ра­дянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.

На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або при­наймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розгляда­тися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця спра­ва потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати со­ціалістами.

Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зо­всім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є кон­трольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, тре­ба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлюва­ти. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите про­довжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталі­на: загострення класової боротьби в міру наближення остаточ­ної перемоги соціалізму.

Що ближче соціалізм, то він далі. З побудовою соціалізму людина має або перестати бути соціалістом, або зламати побудо­ване і почати усе наново.

У колишньому Радянському Союзі вважалося, що соціа­лізм був побудований наприкінці 30-х рр. Прагнення безпосе­редньо боротися за встановлення справедливості за межами країни, що пропагувалось Львом Троцьким, було заперечене ще у 30-х, а в 50-х роках, боротьба із зовнішніми ворогами від­сунулася через ядерну загрозу, і генсек Микита Хрущов оголо­сив формою класової боротьби мирне співіснування. У 80-ті роки самі владарі, на яких лежала найбільша відповідальність за здійснення світової справедливості, усвідомили, що побу­доване суспільство насправді не є соціалістичним і необхідно будувати соціалізм заново.

У Радянській державі правили прибічники комунізму, як найбільш радикальної форми соціалістичного віровчення, про­те і вони в ході реалізацій своїх задумів мали були дозволити собі деякі відступи, приміром, визнання можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.

У кінцевому підсумку соціалізм зводиться до формули: люд­ське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має встановити у світі владу справедливої винагороди за кожне людське зусилля.

Індивідуалізм

Індивідуалізм ("неподільне") - життєва позиція з проти­ставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам спільноти. Виразником цієї позиції став філософ Макс Штирнер, що сис­тематизував їх у своїй праці. Відкидаючи непорушність будь-яких норм поведінки, він стверджує, що їхні першоджерела -сила і могутність окремих особистостей.

Відповідно до цього віровчення, виходячи з умов, що пояс­нюють світ, людина прагне до приємного, але приємне є предме­том гострого суперництва. Просто так, без боротьби одержати приємне неможливо. Ті, хто його вже захопив, не віддадуть, ті, в

кого його ще немає, докладуть усіх своїх зусиль до того, щоб за­хопити приємне. Ці суперники існують, тому їх необхідно, як мінімум, знешкодити. Щоб досягти своєї мети і вижити, людина повинна активно і жорстко брати участь у боротьбі й спробува­ти випередити всіх суперників. Доля індивідуаліста - це жорс­токі закони існування, його місія - прагнення перемогти в цій сутичці. Боротьба за існування пояснює життя людини, перемо­га в цій боротьбі виправдовує їх.

Індивідуалісти рідко відкрито розкривають свої погляди. Індивідуалізм сприймає світ як арену боротьби за існування, де виживає сильніший. Тому людина має невпинно нарощувати свої сили, не соромитися користуватися будь-яким випадком вирватися вперед і вірити, що саме на неї чекає успіх. Ідеал інди­відуалізму - це хижак, що пожирає своїх суперників, ніколи ні­кому ні в чому не поступається, завжди бореться до кінця, вико­ристовує будь-яку можливість для досягнення своїх цілей. Інди­відуалістів мучить совість тільки тоді, коли він поступиться, або коли не скористається нагодою одержати щось хитрістю, або най­меншою витратою сил.

Водночас усупереч панівній думці, індивідуаліст зовсім не є ворогом суспільства. Суспільство завжди перевершує індивіда по силі настільки, що перемогти його у відкритому протиборстві практично неможливо. Індивідуаліст же ніколи не піде на про­тиборство, у якому йому гарантована поразка. Навпаки, він схи­льний використовувати суспільство і завжди намагатися випе­редити своїх конкурентів, рухаючись угору соціальними сходи­нками. Індивідуалістів найчастіше можна зустріти серед політи­ків. Проте вони не спроможні самостійно створити суспільство, оскільки витрачають сили винятково заради себе і ведуть його до розпаду. Виняток становлять суспільства, засновані на дого­ворі поступки між індивідуалістами. Класичним прикладом тако­го товариства є Сполучені Штати Америки. Це суспільство було створене деїстами на основі концепції договору з Богом, що до­тримується людьми незалежно від божественної винагороди. Коли ж деїсти зійшли зі сцени, цей договір перетворився на по­

ступку хижакам, що поділили сфери полювання, відповідно до яких більш сильні стежать за більш слабкими й усі стежать один за одним, аби ніхто не порушив установлених меж. При цьому кожний слабкий хижак прагне стати сильним. Американське су­спільство існує завдяки дотриманню формул - деїзму, індивіду­алізму і протестантизму, так само як китайське суспільство існує завдяки доасизму, конфуцианству і буддизму

Людину, що самотньо переслідує свою мету у світі, де кожен розраховує одержати те ж саме, що й вона, невдача підстерігає на кожному кроці. Тільки досвід і сила доступні людині. Набираю­чись досвіду і нарощуючи сили, людина мусить вірити в себе, вірити, що саме вона - обранець, щасливчик, який досягне усьо­го, чого буде гідний.

Отже, можна зробити висновок, що формула індивідуаліз­му є такою: людське життя визначається законом причинності, що панує у світі, або світовими стихіями, тому людина мусить прагнути випередити всіх у боротьбі за приємне.

Імперіалізм

Імперіалізм (від лат. ітрегіит - влада, панування) у його пізнішому значенні розуміється як історична ситуація поділу сфер влади на землі між великими імперіями або як характерис­тика політики великих імперій, спрямованої на захоплення вла­ди над усією землею. Однак цинічна активність імперій може бути зведена до особливого віровчення - імперіалізму, що розу­міється як позиція людей, які утворюють імперії і вкладають свої життєві сили в їхнє існування і розвиток.

Відповідно до положень цього віровчення, байдужий до людини природний порядок змушує людину боротися з усіма за знаходження приємного. Проте ризик програти в цій бо­ротьбі занадто великий, щоб присвячувати цьому все життя. Тому, якщо людина хоче уникнути поразки в боротьбі за приє­мне, вона має належати до групи людей, чиї організовані зусил­ля постійно спрямовані на досягнення приємного й ефектив­ного і протистоять аналогічним зусиллям суперників. Якщо

така група існує, людина має примкнути до неї; якщо такої гру­пи немає, вона має її створити.

Втіленнями імперіалістичного ідеалу є легендарні батьки-фундатори могутніх імперій, які збирали свої команди з нуля і дали їхньому розвиткові імпульс на багато поколінь вперед. Фо­рмула імперіалізму дозволяє відступ від цього ідеалу аж до скро­мної посильної участі в діяльності імперії на своєму, нехай і не найзначнішому і найпомітнішому для інших, місці. По суті усі державні діячі (за найрідшим винятком) поділяються на два типи. Погані політики - це індивідуалісти, що прикриваються ідеями турботи про себе і готові зрадити будь-якій ідеї заради особис­тих інтересів; добрі політики - це імперіалісти, що піклуються насамперед про егоїстичні інтереси нації, а вже потім про себе. Насамперед лідер імперії мусить піклуватися про головну запо­руку успіхів у своїй імперії - її єдність.

Зберігання і зміцнення єдності імперії може бути забезпе­чене загальним сенсом існування, що потребує такої єдності. Тому, по-перше, імперії найчастіше складаються на основі на­цій, а по-друге, на основі сповідання єдиної віри, з якої виплива­ють об'єднувальні соціальні висновки. В останньому випадку імперіаліст мімікрує, активно пропагуючи обране для імперії ві­росповідання. Тому імперіалісти завжди намагаються підібрати для своїх імперій віровчення, яке б мобілізувало сили людей на творення, збереження й експансію імперії. Тому відношення між імперіями укладаються на основі не тільки реального спів­відношення сил, але й специфіки панівних у них віросповідань.

У XIX ст. історія людства увійшла в ту фазу, коли розви­ток імперій призвів до поділу між ними усього світу. Відтоді вони, хоча і провели багато воєн за переділ світу (включаючи дві світові війни), увесь час шукають прийнятну форму посту­пки. Проте очевидно, що така поступка може бути тільки тим­часовим перемир'ям, якщо тільки усі до єдиного "добрі політи­ки" не зникнуть з землі.

З погляду імперіалістів усі інші групи людей також є імпері­ями. Так, євреї з погляду імперіалізму являють собою не етнос і

не релігійну спільність, але імперію, що паразитує на інших імпе­ріях. Основою організації імперії може бути не тільки територія, етнос, рід, але й ідея. Імперії можуть бути відкритими і таємни­ми; відкриті імперії (Німеччина, Росія, Америка і т. п.) побою­ються проникнення у свій організм таємних імперій, що не ма­ють чітких меж, і тому намагаються тримати на очах мафіозі, ма-сонів, комуністів, гомосексуалістів та ін., які з імперіалістичної точки зору, об'єднані загальною ознакою в єдину силу, підтри­мують один одного і протистоять відкритим імперіям або пара­зитують на них.

Крім того, можна виділити закриті та внутрішньо спра­ведливі імперії, що не прагнуть до постійного розширення, але розподіляють справедливо завойоване усередині себе, і відкритті та внутрішньо несправедливі імперії, що жертвують внутрішнім порядком заради безупинного нарощування своєї сили.

Імперіалістичне віровчення може бути виражене такою формулою: людське життя визначається панівним у світі зако­ном причинності і/або світовими стихіями, тому людина має на­магатися належати до групи людей, що безупинно розширює свої завоювання приємного.

Релігія людства і космізм

Релігія людства, або релігія прогресу - секулярне вчення про сенс життя, найбільш близьке до аналогічних релігійних вчень. Близькість ця зумовлена спробами представників релігії людства імітувати ритуальну практику й організаційну структу­ру релігійних громад (насамперед християнства), а також майже повною відсутністю (за винятком Фоєрбаха) прагнення ради­кально протиставити себе світові релігій (як це зробив, напри­клад, комунізм).

Родоначальником релігії людства вважається француз Огюст Конт (1798-1857), який у 1817-1822 рр. був секретарем Сен-Симона. Від нього Конт засвоїв ідею безупинного прогре­су людства, зумовленого зміною важливих форм духу (теоло­гія - метафізика - наука). Конт став фундатором позитивізму

як філософської течії, що визнає реальними тільки "позитивні знання", що здобуваються наукою знання про зв'язки приро­ди, пізнаваної в безпосередньому досвіді, а також родо­начальником соціології як науки, що виявляє аналогічні зв'яз­ки в людськом суспільстві. У 40-х рр. XIX ст. Конт вирішує ро­зширити соціологію і перетворити її на практичну науку пере­творення суспільства на основі культу людського як єдиної істо­ти. Конт підтверджує, що узята сама по собі людина - лише "зоологічний вид", її щира природа розкривається тільки в людстві як величезному організмі, складеному із сукупності минулих і нинішніх поколінь людей. Вихід у світ "Системи позитивної політики", або "Трактату про соціологію", де викла­дена релігія людства (1815, 1854 рр.), став головною віхою роз­витку нової релігії.

1830 р. Людвіг Андреас Фоєрбах (1804-1872) анонімно опублікував твір, у якому відхиляв ідею безсмертя душі. Першо­джерело релігійних уявлень Фоєрбах вбачав у почутті залеж­ності людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає ви­хід у породжуваних фантазією надії й розраді - так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізо­ваною людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на дум­ку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення люди­ни до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповіду­вав антропотеїзм (людинобожжя).

Об'єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849-1914), котрий вважав, що Бог - це не сама природа і не її

творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи лю­дини: він - у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об'єднує людей.

Релігія людства в результаті активних пропагандиських зу­силь Конта не тільки набула маси послідовників, а й на порівня­но короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії.

Християнський соціалізм

Фундатором християнського соціалізму є П'єр Леру (1797­1871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Ос­новна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний про­грес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828-1903), погляди якого були викладені його учнями в праці "Філософія загальної справи".

Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції приро­ди засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції - не ство­рення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а від­родження предків, шлях до якого - оволодіння природою, пере­будова людського організму, освоєння Космосу і керування ко­смічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціо-лковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу християнства, розкрили його суто секулярну сутність.

Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона ство­рює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою змен­шує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ

людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить перві­сно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно прире­чені на невдачу. Тому людина має, по-перше, усунути поділ люд­ства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по-дру­ге, об'єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послі­довне розширення завоювань приємного. Таким чином, імпер­ська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплю­ють увесь можливий світ (Космос).

Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людс­тва підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від ньо­го усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усьо­го, що в ньому є неприємного.

Ніцшеанство

Ніцшеанство - вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення - ідея надлюдини, заснована на "переоцінці всіх цінностей", тобто на критично­му запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як жит­тєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: "кож­ний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ".

Ніцше надає поняттю "надлюдина" абсолютного значен­ня. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біо­логічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, вза­галі змістом "землі". Надлюдина є альтернативою "останній лю­дині" - уособленню виродження людської природи під впли­

вом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов'язань перед Богом, так і соціальних зобов'язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніц­ше. З одного боку, вона "пізнає", бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це - "аристо­крат духу", що ширає над забобонами юрби (включаючи "вче­ну юрбу"). З іншого боку, це - монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея над­людини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов'язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безрозді­льно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза "Бог мертвий").

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з'ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише "позитивних" наук, які досліджують у досвіді причинно-наслідкові зв'язки. З іншо­го боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь-якої "позитивної" систематичності, протиставляючи безсис­темність своєї думки непевності й "діонісійській" хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію "аполонівського" і "діонісійського", тобто поряд­ку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі "Народження трагедії з духу музики" (1872), зіставляючи два первня буття і культури - "діонісійське" (нестримно-стихійне і трагічне) і "аполонівське" (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же міс­

тяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне станов­лення, розвинутого пізніше в концепції "волі до влади" як вла­стивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, та­ким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як "безодня", що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою лю­диною. В обох випадках світ розуміється як становлення, без­цільність якого конкретизується в ідеї "вічного повернення того самого", що протиставляється будь-яким ідеям цілеспря­мованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечен­ня свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає тве­рдження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалі­зацією головної спрямованості будь-якого буття - "волі до влади", що у людей слабких виявляється як "воля до свободи", у більш сильних - як воля до більшої влади і, якщо безуспіш­но, то як "воля до справедливості", а в найдужчих - як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріа­льних благ; використовуючи "позитивні" знання про причин-но-наслідкові зв'язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з од­ного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого - буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.

Ця суперечність здається нерозв'язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переко­нанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій лю­дині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, - загинути, ставши "мостом до надлюдини".

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов'язано з іншою стороною світо­сприймання Ніцше - бачення світу як жорсткого матеріаль­ного порядку.

В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку "світової справедливості" у давніх) як би "правиль­но "не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гара­нтіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдино­му пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умо­вах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися-чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою сти­хій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаган­ної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уни­кнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому не­можливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебу­ває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно­

вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порів­няно зі своїм творцем - надлюдиною.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі не­мовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолют­ного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю мож­ливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає міс­ця для переконаного оптимізму: будь-яка підприємницька ак­тивність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь-який момент може зазнати краху: удача є плід не сті­льки зусиль людини, скільки талану - сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине випра­вдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправ­данні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати ко­рені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічника­ми якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпо­рядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеа­лу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідов­ники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істо­ту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спромо­жний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супе­рмен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідо­вники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здоро­

ву особистість, відхиляють риси надлюдини, яка пізнає, що робить їхній ідеал не цілком прийнятним і навіть страхітли­вим. Супермен - це не істота, що бачить глибше за людину, а істота, якій завжди таланить.

Надлюдина Ніцше - це гармонійний ідеал, який поєднує у собі розуміння незбагненного сенсу життя і досягнення не­досяжних для людини результатів. Проте ця гармонія веде до розриву особистості людини. Тому людина має вибирати.

У такий спосіб це віровчення зводиться до двох формул: 1) людині не дано знати, чим визначається її життя, тому вона має прагнути стати основою життя того, хто здатен на більше, ніж звичайна людина; 2) людське життя визначається панів­ним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має намагатися стати основою життя того, чиї можли­вості пізнання більші, ніж можливості самої людини.

Нерелігійні вірування

Існує ціла група вірувань, які не становлять цілісного ре­лігійного вчення, але окремі елементи яких наявні у багатьох релігіях. До цієї групи можуть бути віднесені астрологія, мар­новірство, хіромантія, спіритизм, окультизм тощо.

Марновірство полягає в тому, що незалежним фактам при­писують причинно-наслідковий зв'язок. Здавалося б, абсурд­но думати, наприклад, що розбите люстерко, чорний кіт, три­надцять осіб за столом можуть спричинити усілякі неприєм­ності людині. Однак забобони і марновірство живі: деякі за­хідні авіакомпанії обминають число 13 у нумерації крісел в лі­таку, а японці намагаються обійти цифру 4, яка згідно з їхніми уявленнями, символізує смерть.

Астрологія. Це стародавня система символів, що основа­на на інтерпретації планетарних і зіркових конфігурацій. Єги­петська, індуїська, грецька, римська та інші міфології донесли до нас добре розроблені пласти астрологічних уявлень. В аст­рології вбачали як засіб пояснення небесного впливу на земні події, так і засіб пізнання людини. Вона будується на системі

планетарних аналогій. Зодіакальний пояс, яким рухаються Со­нце, Місяць та інші планети відносно зірок, був поділений на 12 арок, кожна у 30° відносно певного знаку зодіаку. Ще в гли­боку давнину було виявлено, що характери і долі людей керу­ються зірками і сузір'ями, що діяли у період народження лю­дини. Так виникла ідея гороскопів, за якими доля людини ви­значається за днем і часом її народження, а також за іншими чинниками, і ця фаталістична ідея впливова й дотепер.

Згідно з Оленою Блаватською, астрологія - це наука, що розкриває дію небесних тіл на земні справи. Вона була складо­вою частиною містерій зі складною системою трансцендент­ної метафізики. З астрологією тісно пов'язані алхімія, магія, фізіогноміка, хіромантія і, насамперед, мистецтво визначення за зірками долі людини, що зветься апостелізматикою. Астро­логія часто використовувалась як інструмент династичного прогнозу. Багато важливих політичних рішень навіть у сучас­ному світі грунтуються на астрологічних розрахунках і передбаченнях.

Деякі люди вірять у гороскопи. Будемо об'єктивними: ніщо не може завадити людині думати про те, що різні явища, які не мають нічого спільного з енергетичною спадковістю, вплива­ють на деякі якості особистості. Можливо, народження у во­логій або зарядженій електричною енергією атмосфері поліп­шує або погіршує таку надзвичайно вразливу і складну систе­му, якою є наш мозок. Можна припустити, що періоди соняч­них спалахів і магнітні явища справляють певний, ще не пояс­нений вплив на людину. Можна припустити також, що зимою невловимо змінюються деякі хімічні показники сперми та яй­цеклітини. Можна прийняти все це як гіпотезу, але точно ці зв'язки не встановлені. Прихильники ж астрології гадають, що особливості характеру пов'язані з розташуванням зірок і пла­нет у момент народження людини і є визначальними у форму­ванні особистості, її спадковості, вихованні, випробовуваннях, що їх людина зазнає в житті, і т.ін. Безумовно, можна виявити в людей одного й того самого знаку якісь спільні риси, але ж

наївно вірити в газетні гороскопи, які мають сміливість проро­кувати всім читачам одного й того самого астрологічного зна­ку однаково сприятливі або несприятливі прогнози щодо гро­шей і кохання.

Хіромантія. Іншим популярним дуже живучим віруван­ням є читання долі за лініями руки - хіромантія. Тут також легко визначити, що є серйозним, а що - ні. Не можна запе­речувати, що деякі люди мають надзвичайні здібності ясно­видіння. Вони говорять, що для виявлення свого дару, щоб сконцентрувати увагу, їм потрібна опора - колода карт, кри­шталева куля, кавова гуща або лінії руки. Якщо припустити, що такий дар не шахрайство, то лінії руки служать лише опо­рою для пророкування. Було б абсурдним, проте, автоматич­но зробити висновок про залежність між формою цих ліній і долею людини неможливо. Легше всього було б сфотографу­вати лінії рук значної кількості людей, якщо не всього насе­лення, і порівняти після їхньої смерті те, що скажуть "експер­ти" за лініями руки, з тим, що було в житті людини. Якщо, приміром, усі люди, померлі в молодому віці в результаті до­рожньої пригоди, мали б дуже коротку лінію життя, це було б відомо, і можна було б легко перевірити. Якщо таке дослі­дження не здійснювалося, то тільки тому, що є великий ри­зик виявити, що доля не пов'язана з лініями руки. Повторю­ємо, цей висновок не відкидає категорично здібність ясно­видіння завдяки опорі на лінії руки, однак сприймати це тре­ба з великою обережністю.

Ясновидіння, або видіння майбутнього, цілком несумісне з нашим звичайним уявленням про час. Мозок людини наді­лений пам'яттю і може згадувати минуле. В усякому разі мож­на уявити, що між двома індивідуумами, пов'язаними надзви­чайною взаємною чутливістю, може існувати дуже сильне від­чуття і сприйняття (якот біль або смерть), що передаються на відстані. Неможливо уявити, як можна побачити те, що ще не відбулося і що, відповідно, може не відбутися, якщо зміняться причини цієї майбутньої події.

Якщо визнати, що Бог - Творець Всесвіту, то можна не погодитися з тим, що Бог не може бути заручником Свого Тво­ріння. Він - поза часом і не бере участі в еволюції істот. Якщо Він дає їм свободу, Він також здатен знати, в якому напрямі може бути зроблений їхній вибір.

Отже, несумісності між нашою свободою і тим, що Бог знає майбутнє, не існує. В цьому розумінні можна твердити, що наше майбутнє визначене: ми вільні, але наш вибір, яким би він не був, уже відомий. Якщо Бог знає майбутнє, не буде по­милковим вважати, що не один Він його знає: достатньо, щоб Бог наділив цими знаннями інших. Ця суто абстрактна побу­дова є, однак, єдиним способом пояснити явища ясновидіння, якщо вони існують.

У всякому разі, ясновидіння залишається дуже рідкісним явищем. Воно властиве лише небагатьом людям, здібності яких виявляються не завжди, їхній дар, якщо він існує, швидше ку­рйоз природи, аніж засіб впливу на світ... Чому можуть служи­ти ці здібності? Найчастіше вони дають засоби для життя яс­новидцям або шахраям, які наслідують їх. Це, зрозуміло, не є причиною того, що Бог дає деяким людям дар ясновидіння. Якщо існує частка реальності в цих явищах, то імовірніше всьо­го, що Бог відкриває таємницю надприродного, щоб ми не обме­жували наш Всесвіт межами видимого і відчутного. Це лише одна інтерпретація, але можливі й інші. Бентежить те, наскіль­ки переконані й переконливі люди, які володіють даром ясно­видіння; а те, що вони стають "професіоналами" ясновидіння, завжди викликає певну підозру.

Передчуття. Передчуття, очевидно, трапляється частіше, ніж ясновидіння. Йдеться про більш-менш виражену інтуїцію щодо майбутньої події, яка виявляється або усвідомлюється лише після її здійснення. Це свого роду недосконале яснови­діння.

Приміром, людина відмовляється в останній момент леті­ти літаком, який розіб'ється через декілька годин; відчуває біль у певному місці, яке відповідає хворобі іншої знайомої люди­

ни. Іноді жінка передчуває близьку смерть чоловіка внаслідок нещасного випадку, і ця драма відбувається. Усі ці явища мо­жна як відкидати, так і визнавати. У першому випадку зникає необхідність шукати пояснення: нічого надприродного тут немає; існують же люди з розвинутою уявою. Що ж до другого випадку, то припустимим є твердження, що не можна бути впевненим у тому, що все це - лише уява або ошуканство, але необхідно залишатися відкритим для природних і надпри­родних пояснень, не втрачаючи при цьому обережності.

Спіритизм і окультизм. Релігійне світосприйняття припу­скає, що є життя після смерті, але водночас виявляє обереж­ність, визначаючи недоступність потойбічного світу.

Спіритизм же претендує на спілкування з духами мерт­вих. Галузь окультизму, яка охоплює й спіритизм, ще більш широка, вона стосується прихованих знань, які можна отри­мати завдяки посвяченню й особливим прийомам. Ця течія споріднена з усіма "гностичними" напрямами, які мають місце в усі епохи і поза межами всіх релігій.

Існує різноманітна література з цих питань, яка збуджує уяву: у ній повідомляється про столи, що крутяться; надзви­чайні здібності медіумів, які пояснюють транс своїх підлеглих; існування аури, що сяє навколо нашого тіла, як ореол; явище автоматичного письма; неземні послання.

Що таємничіші явища і більша кількість "герметичних" термінів використовується, то більше число тих, хто захоплю­ється їх "пошуком" і "прилученням" до них. Ці галузі по суті погано піддаються суворому науковому експериментуванню. Мова може йти лише про суб'єктивні погляди, і в будь-який момент можна стикнутися з обдурюванням і шахрайством. Деякі секти або організації з невизначеними кінцевими ціля­ми використовують ці вірування. Очевидно, важко визначи­ти межу між безпідставною грою уяви і справжніми аномаль­ними явищами.

Інтерес до надприродного, викликаний спіритизмом і оку­льтизмом, не має заступати те, що докорінно відрізняє ці на­

прями від релігії: перші претендують на володіння певними прийомами, дозволяючи отримати доступ до прихованих знань (і це ріднить їх із магією); що ж до релігії, то головним її праг­ненням є передусім залучення людей до Бога зміною їхньої поведінки, що вимагає їхніх зусиль і волі.

Одержимість. Явища одержимості в різних формах хара­ктерні для численних релігій, зазвичай (але не обов'язково) пов'язаних з анімізмом. Це - культи зар в Етиопії, хамадша в Мароко, борі в Нігерії, дургакалі в Індії, хаубанг у В'єтнамі, а також одержимість, що її викликають шамани Індонезії або Сибіру. У Європі також відомі випадки одержимості, як у давні часи, так і в Середні віки, однак вони стали дуже рідкісними з появою індустріального суспільства.

Як відбуваються ці явища і в чому вони полягають? Одер­жимість - не випадковість, вона не стихійна, а викликається певним ритуалом, у якому ритм і танець відіграють велику роль. Інші ритуали також іноді використовуються: пожертву­вання їжі, принесення в жертву тварин, особливе татуювання; екзальтованість присутніх, які вбачають у цьому якесь свято, часто підтримується алкоголем або - рідше - галюциногенни-ми рослинами. Мета цих ритуалів - викликати духів, богів або демонів, щоб вони оволоділи учасником церемонії.

Одержимий може стати таким раптово. Стан одержимості виявляється у таких ознаках, як непритомний погляд, трем­тіння, потіння, важке дихання, і може тривати - залежно від випадку й сповідуваної релігії - від декількох хвилин до декі­лькох днів. Протягом цього часу людина втрачає контроль над собою і сприймає особистість божества, якого визнають слу­жителі й посвячені. Це супроводжується змінами виразу об­личчя і поведінки. Якщо божество має подобу старця, то голос одержимого буде ледь чутним, тіло - зігнуте, він строїтиме міни. Якщо ж це божество - воїн, то одержимий - грізний і гучного­лосий. Іноді це бог-тварина, і тоді одержимий передає міміку тварини краще за професійного актора: людина, яка перетво­рилася на видру з волі індонезійського шамана, занурюється в

каламутну воду і зубами ловить живу рибу; той, хто перетво­рився на мавпу; злітає на гілки дерева з такою легкістю, на яку він від природи не здатен і т.ін.

Такі приклади заганяють раціоналістів у глухий кут. Чис­ленні випадки й достовірні факти виключають систематичне шахрайство і примушують визнати реальність явища, однак гіпотези щодо природи цих явищ чекають на своє пояснення. За гіпотезою, яку наука допускає, медіум оволодіває волею лю­дини. Одержимість могла б мати ту саму природу. Питання полягає в тому, щоб дізнатися, чи є медіум у стані одержимості надприродною істотою. (Наприклад позиція Католицької це­ркви є категоричною: це явище - дія демонів).

Видіння та надприродні явища. Ще одним із різновидів вірувань є видіння та надприродні явища. Йдеться, власне, про одне й те саме явище: видіння - це сприйняття надприродно­го явища. Тим більше, що видіння може бути суто внутрішнім - у цьому разі скоріше треба вести мову про відчуття присут­ності, оскільки такі відчуття, наприклад, як зір, не відіграють тут ніякої ролі.

Цей вид надприродного трапляється досить рідко або про нього мало говорять, оскільки він залишається цариною осо­бистого життя. Тим, хто відчув це на собі, важко передати свій досвід або навіть змусити повірити в його реальність. Так, го­лос, що його почула Жана д'Арк, був настільки переконливим, що вплинув на її долю, зробивши з цієї селянки національну героїню.

У деяких, ще більш виняткових випадках надприродне менш приховане: воно виявляється одночасно для декількох людей або набуває видимих, помітних форм.

У літературі описані різноманітні видіння. Так, у Боснії, в селі Меджугор'ї, в районі поблизу великого хреста, поставле­ного 1933 р. на честь 1900-ліття розп'яття Христа, з 1981 р. п'я­ти особам з'являється Богородиця. В певний час вони одноча­сно падають на коліна, і під час їхньої розмови з Богородицею у них рухаються губи, проте жоден звук не сприймається при­

сутніми. Надприродне послання, передане таким чином, від­повідає християнській традиції: спонукання до молитви та звертання до сердець вірних. З описами свідків, Богородиця носить сіру осяяну сукню і білу вуаль. Понад 2 мільйони лю­дей взяли участь у прощі до Меджугор'я.

Уперше в Африці спостерігалась ціла серія видінь, яка по­чалася 1981 р. Христос і Свята Діва з'являлися через однакові проміжки часу перед декількома дітьми села Кібехо, у півден­ній частині Руанди. Десятки тисяч людей уже стали свідками цих незвичайних явищ.

На відміну від того, що спостерігалось у Меджугор'ї, в Кі-бехо молоді люди іноді після своїх видінь раптово падають на землю і декілька хвилин залишаються непритомними.

Зцілення і численні випадки навернення до християнсь­кої віри були зафіксовані після цих випадків.

873 р. у Парей-ле-Мон'яль, у Франції, був збудований мо­настир, який належав абатству Клюні, згодом у XII ст. - собор. Але саме в XVII ст. Парей-ле-Мон'яль став відомим: черниці Маргариті - Марії Алакок явилося близько 30 видінь Христа. Найважливішим з видінь було те, на якому їй рекомендува­лось у червні 1675 р. заснувати свято Святого Серця. Покло­ніння Серцю Христову існувало ще в Середні віки. Послання черниці, підтримане єзуїтом, було прийняте Церквою, і культ Святого Серця Христового одразу поширився. Сестра Марга-рита-Марія Алакок була канонізована Католицькою церквою 1920 р.

1830 р. в Парижі монастир сестер ордена Милосердя став місцем явлення Богородиці. Черниця Катерина Лябуре поба­чила Діву Марію у каплиці. Через чотири місяці Богородиця знову постала перед нею. Вона отримала наказ виготовити об­разок. Цей образок швидко набув популярності, був розмно­жений у декількох мільйонах копій і викликав ряд чудес.

Що стосується Катерини Лябуре, то вона, зберігаючи цю таємницю про видіння, продовжувала своє життя як звичай­на черниця. У момент беатифікації 1933 р. її могилу відкрили і

з'ясували, що тіло її незмінне, немовби вона тільки-но помер­ла. Вона була канонізована 1947 року.

Дозуле - маленьке село в Нормандії, стало місцем видінь у недалекому минулому. 36 разів у період з 1972 по 1982 рр. Христос являвся матері п'яти дітей Мадлен Омон. Послання, передані Христом, викладені латиною, є ніби продовженням Апокаліпсису. Вони пророкували великі страждання перед кінцем світу, появу знаку Хреста в небі, що чудом зупинить третю світову війну. Христос ніби просив поставити у Дозуле хреста висотою 738 м, що відповідає висоті пагорбу з хрестом у Єрусалимі. Багато інших свідків з інших місць не раз бачили, як несподівано небеса утворювали хрест над місцями видінь.

Можна висунути гіпотезу, що видіння є лише видимою частиною айсберга, який складається з "комплексу" надпри­родних виявів, призначених окремим особам. Серед різнома­нітних форм цих виявів, зазвичай персоналізованих, деякі охо­плюють одразу групу осіб і включають феномени, які спостері­гались і третіми особами.

Багато явищ природи випадають з нашого поля зору з тієї простої причини, що наше сприйняття не є досконалим. Інак­ше кажучи, незважаючи на те, що деякі результати вже сьо­годні досягнуті, а деякі фантастичні гіпотези відкинуті, можна твердити, що наука ще не вичерпала своїх можливостей.

Виходячи з цього зазначимо, що різні релігії відносять ве­лику кількість таємничих фактів до розряду чудес. У чому по­лягають ці явищі і чи дійсно вони не піддаються науковому по­ясненню? Перелік чудес - реальних і припустимих - вражає:

здатність висловлюватися невідомими мовами;

левітація (здатність підніматися у повітря всупереч за­кону всесвітнього тяжіння);

здатність жити, не приймаючи їжу;

нетлінність деяких мощей;

мироточіння (виділення приємних запахів);

—        стигмати (кровоточиві рани, що з'являються на руках і ногах деяких святих на місці ран розп'ятого Христа);

-           білокація (здатність появи одночасно у двох місцях);

—        чудесні зцілення.

Природно, кожен може вірити чи не вірити у достовір­ність цих надприродних феноменів. За наявності сумніву єдине розумне ставлення до чудес полягає в тому, щоб переві­рити факти, якщо це є можливим, тим більше що у наш час вчені краще оснащені засобами дослідження таких явищ ніж у Середні віки.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які соціально-політичні, психологічні чинники навер­тають людей до нетрадиційних релігій, неорухів тощо?

Проаналізуйте спільні і відмінні риси таких феноменів, як нетрадиційні релігії, неорухи, релігії Нового віку.

Які спільні та відмінні риси втілені в трактуваннях постатей засновників монотеїстичних релігій і неорухів?

Схарактеризуйте спільні й відмінні риси неоязич-ницьких напрямів.

Як вплинув науково-технічний прогрес на релігійну картину сучасного світу?

Схарактеризуйте загальні особливості релігійних учень секулярного спрямування.

Як різні секулярні вчення релігійного спрямування розглядають проблему людського буття, ролі особистості у пізнанні й удосконаленні світу?

Схарактеризуйте спільні риси індивідуалізму, ніцшеан­ства та імперіалізму.

Наведіть приклади того, як окремі принципи конкрет­них віросповідальних систем секулярного спрямування знаходили своє втілення в соціально-політичній практиці різних народів і держав.

10. Які соціальні категорії населення найбільш схильні до сповідування секулярних учень релігійного спрямування? Твердження обґрунтуйте.

Теми рефератів

Релігійний фанатизм: сутність та вияви.

Особливості релігійної свідомості тоталітарних сект.

Неорелігії в Україні у контексті свободи віровизнання.

Основні тенденції виникнення і розвитку нетрадицій­них релігій.

Книга Р.Хаббарда «Діанетика: сучасна наука розумового здоров'я».

Особливості функціонування новітніх релігій у сучас­ному світі.

Соціально-політичні, психологічні корені секулярних учень релігійного спрямування.

Вплив секулярних учень релігійного спрямування на історичний розвиток людства.

Проблема закономірності й випадковості в секулярних ученнях релігійного спрямування.

Особистість у секулярних релігійних системах.

Проблема сенсу життя в секулярних ученнях релігій­ного спрямування.