• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XVIII. СХІДНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ЦЕРКВИ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Асирійська церква сходу

Коли з'явилось християнство у верхній Месопотамії точ­но не відомо, але достовірно можна сказати, що християни присутні в Месопотамії вже з середини II століття. В III сто­літті ця територія була завойована персами. Не дивлячись на те, що Церква тут була багатонаціональною, найважливішу роль в ній традиційно виконували ассірійці. її географічне по­ложення виявилося причиною того, що вона стала відома про­сто як Церква Сходу.

Біля 300 року єпископи були вперше об'єднані адмініст­ративно під управлінням католікоса-єпископа царської сто­лиці персів Сельовкиї-Ктесіфон. Пізніше він одержав додат­ковий титул патріарха.

У V столітті Церква Сходу тяжіла до радикальної антіо-хийської форми христології, сформульованої Феодором Моп-суєтським і Несторієм, і відпала від спілкування з Церквою Візантійської імперії. Частково це було викликано великим напливом несторіан до Персії після засудження несторіансь-кої христології Ефеським Собором в 431 році і вигнання не-сторіан з Візантійської імперії імператором Зеноном (474­491). До того ж персидським християнам доводилося відокре­млювати себе від офіційної Церкви Візантійської імперії, з якою Персія часто воювала. Завдяки цьому вони могли збері­гати свою християнську віру і разом з тим не дозволяли запі­дозрити себе в співпраці з ворожою імперією.

Собори цієї Церкви в V столітті ухвалили рішення про необов'язковість безшлюбності для духівництва, включаючи єпископів. Багато єпископів і навіть патріархів знаходились в шлюбі навіть до початку VI століття, коли було вирішено при­

свячувати в єпископи тільки тих, котрі дали обітницю безшлю­бності. Священикам, проте, навіть після висвячування дозво­лялося одружуватися.

Церква Сходу завжди залишалася по перевазі зороастрій-ської Персії в меншині, що не заважало їй процвітати впро­довж багатьох століть і прославитися своєю різноманітною науковою діяльністю, зосередженою в знаменитій Нисибінсь-кій школі. Церква розширялася завдяки місіонерській діяль­ності в таких віддалених країнах, як Індія, Тібет, Китай і Мон­голія, навіть після того, як Месопотамія була завойована в VII столітті арабами-мусульманами.

Патріарх перебрався в нове місто Багдад, яке в 766 році стало столицею. В 1318 році в Церкві налічувалося 30 митро­поличих кафедр і 200 єпархій, але під час нашестя Тамерлана в кінці XIV століття майже всі християни були знищені. До XVI століття від них залишилася невелика община ассірійців на території сучасної східної Туреччини. Ослабленню Церкви сприяла поява паралельної католицької організації, так званої Халдейської Католицької Церкви (див. IV. У. 1).

Під час Першої світової війни асірійці стали жертвами масових депортацій і страт, турки підозрювали їх в співпраці з англійцями. Загинуло біля третини населення Асірії. Біль­шість, які залишилися в живих втікали до Іраку, сподіваю­чись на заступництво Англії, але в 1933 році після закінчен­ня терміну дії англійського мандата в Іраку конфлікт між асі-рійцями і іракськими військами закінчився новою різаниною і подальшим розсіюванням общини. Іракські власті, позба­вивши патріарха Асірії Мари Симона XXIII громадянства, вислали його з країни. Він емігрував в Сан-Франциско

(США).

У 1964 році в Церкві виникли розбіжності, пов'язані з рі­шенням Мари Симона прийняти григоріанський календар, але їх істинною причиною була особа Мари Симона і багатовіко­вий звичай, у згоді з яким його вибрали. Біля 1450 року увійш­ло до звичаю передавати патріаршество в межах одного роду,

як правило, від дядька до племінника, внаслідок чого на чолі Церкви нерідко виявлялися недосвідчені молоді люди. Сам Мари Симон став патріархом у віці 12-ти років. Супротивни­ки цього звичаю наполягали також на тому, щоб патріарх жив разом з своєю общиною в Іраку.

Опозицію Мари Симону підтримав митрополит Асірії Індії Мари Хома Дармо. У 1968 році він прибув з Індії до Баг­дада і висвятив тут трьох нових єпископів. Незабаром вони зібрали собор, на якому вибрали його патріархом замість Мари Симона. Мари Хома Дармо помер наступного року, в 1970 році його змінив Мари Адай Багдадський.

У 1973 році Мари Симон склав з себе сан патріарха і оже­нився.

Оскільки про його наступника так і не змогли домовити­ся, пов'язані з ним єпископи Асірії спробували умовити Мари Симона знов зайняти своє місце, не дивлячись на те, що він одружився. Поки велися переговори, 6 листопаду 1975 року Мари Симон був вбитий у Сан-Хосе, штату Каліфорнію. В1976 року патріархом був вибраний єпископ Тегерана (Іран), який прийняв ім'я Мари Дінкха IV і оселився в США.

Мари Дінкха дав зрозуміти, що з його обранням із спад­ковою передачею патріаршества буде покінчено, що усунуло головну причину протистояння двох угрупувань. Хоча роз­рив дотепер не подоланий, недавні зустрічі єпископів обох сторін, здається, привели до помітного прогресу в подоланні розбіжностей. В даний час Мари Дінкху підтримують одинад­цять єпископів, а Мари Адая - п'ять.

Скликаний в липні 1994 року в Австралії Священний Си­нод Церкви Асірії ухвалив декілька важливих рішень, що сто­суються її життя. Єпископи заснували комісію по міжцерков-них зв'язках і розвитку освіти на чолі з єпископом Бавай Соро для підготовки до богословського діалогу з іншими Церквами і реалізації програми релігійної освіти. Синод офіційно затве­рдив місцем перебування патріарха Мортон-Гров, штат Ілінойс

(США).

Важлива віха у відносинах з Католицькою Церквою була досягнута 11 листопаду 1994 року, коли Мари Дінкха IV і папа Іоанн Павло II підписали у Ватикані Сумісну Христологічну Декларацію. У ній затверджується, що католики і асірійци єпи­скопів і навіть патріархи були одруженими людьми аж до по­чатку „об'єднані нині б загальному сповіданні Сина Божий", і передбачено обширну пасторську співпрацю між двома Церк­вами, зокрема, у області катехизації і навчання майбутніх свя­щеників. Папа і патріарх заснували двосторонню комісію по богословському діалогу, покликану усувати перешкоди на шляху до повного літургійного спілкування. Комісія збираєть­ся щорічно, починаючи з 1995 роки.

Міжнародний богословський діалог між Асірією і Като­лицькою Церквами супроводжувався поліпшенням відносин між Церквою Асірії Сходу і її католицьким двійником - Хал­дейською Католицькою Церквою. У листопаді 1996 року Мари Дінкха 4 і халдейський патріарх Рафаїл I Бідавід зустрілися в Саутфілде, штат Мічіган, і підписали «Сумісну патріаршу зая­ву», яка доручає обом Церквам налагодити спільну роботу по возз'єднанню і закладає основу співпраці в таких пасторських питаннях, як написання загального катехізису, відкриття се­мінарії в районі Чікаго-Детройта, збереження арамійської мови і інші загальні пасторські програми для приходів і єпархій у всьому світі.

15 серпня 1997 року два патріархи зустрілися в Розел-ле, штат Ілінойс, і прийняли «Сумісну синодну ухвалу, спри­яючу з'єднанню», яке підписали члени обох Священних Си­нодів. Були підтверджені області пастирської співпраці, зга­дані в «Сумісній патріарш'їй заяві», вказано, що асірійці і халдеї повинні визнати законність обрядів кожної Церкви, встановлена ассиро-халдейська «Змішана комісія возз'єд­нання» і проголошено, що кожна із сторін визнає апостоль­ське спадкоємство, таїнства і християнське свідоцтво іншої сторони. В ухвалі особливо виділені моменти, що виклика­ють заклопотаність того або іншого учасника діалогу. Так,

обидві Церкви хотіли б зберегти арамійську мову і культу­ру, але асірійці наполягають на збереженні своєї незалеж­ності і самоврядуванні, а халдеї ратують за повне спілку­вання з Римом.

У середині 1997 року було оголошено, що Церква Асірії Сходу і Сірійська Православна Церква (див. II, Про) готові почати двосторонній богословський діалог. В ім'я поліпшен­ня відносин з Орієнтальними Православними Церквами Священний Синод Асірії в 1997 році вирішив видалити з богослужебних текстів анафеми, направлені проти інших Церков.

Не дивлячись на те, що асірійці визнають рішення тільки двох перших Вселенських Соборів, учасники недавніх екуме­нічних зустрічей, що проходили під егідою «Рго Oriente Foundation », дійшли до висновку, що, по суті, віра Церкви Асірії узгоджується з христологічним навчанням Халкидонського Собору 451 року. Офіційно Церква користується термінологі­єю, характерною для антіохийської школи богослів'я, згідно якої в Христі - дві природа і дві «qnoma» (це сірійське поняття не має грецького еквівалента і відноситься до конкретної при­роди, що індивідуалізується, але не до особи); причому обидва „qnoma" - в одній особі Христа. Проте, Синод єпископів зажа­дав, щоб їх Церкву перестали називати несторіанською, оскі­льки у минулому ця назва використовувалася як образлива. В даний час асірійці не підтримують літургійне спілкування ні з однією іншою Церквою.

Східно-сірійський обряд Церкви Асірії походить від ста­родавньої сірійської літургії, яку колись служили в Едесе.

Можливо, він містить також втрачені нині елементи ста­родавньо-персидського обряду. Служби проходять переваж­но на сірійській мові.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІРАК, ІРАН, СІРІЯ, ЛІВАН, ПІВНІЧНА АМЕРИКА, АВСТРАЛІЯ, ІНДІЯ

ГЛАВА: МАР ДІНКХА IV (НАРОДИВСЯ В 1935 РОЦІ, ВИБРАНИЙ В 1976 РОЦІ)

ТИТУЛ: КАТОЛІКОС-ПАТРІАРХ ЦЕРКВИ СХОДУ ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 400 000

РЕЗИДЕНЦІЯ: МОРТОН-ГРОВ, ШТАТ ІЛІНОЙС (США) АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: H ТТР:///\¥\¥\¥. CIRED. ORG

Християни Апостола Хоми

Коли португальці з'явилися в XV столітті в Індії, вони зу­стріли там християн, що затверджували, що їх общину засну­вав Апостол Хома, благовествовавший в Індії про неділю Хри­ста. Община розташовувалася на південно-західному побе­режжі нинішнього штату Керала і цілком вписувалася в індій­ське суспільство на положенні особливої касти. Християни Хоми знаходилися в літургійному спілкуванні з Церквою Асірії Сходу, яка з давніх пір регулярно посилала до Індії єпи­скопів для висвячування дияконів і священиків. У VIII сто­літті Індія одержала власного митрополита, що займав десяте місце в ієрархії асірійців. Звичайно митрополити не знали мі­сцевої мови, і реальна влада знаходилася в руках індійського священика, іменованого архідияконом вся Індії. Він залишав­ся фактично цивільним і релігійним главою общини до появи португальців.

Португальська колонізація пов'язана з сумною історією насильницької латинізації, що викликала небудови і розко­ли серед християн Хоми. Нині їх нащадки, що налічують бли­зько 5 мільйонів віруючих, розділені на п'ять орієнтальних Церков, включаючи 15 000 віруючих, що належать Церкві Асірії Сходу.

Про інших див. Сірійська Православна Церква (11.D), Сиро-Малабарська Католицька Церква (IV. B. 2) і Сиро-Ма-ланкарська Католицька Церква (1У.С.5).

Цікава особливість християн Хоми - існування етнічної общини «південців» або «кнанайа». Згідно переказу, вона схо­дить до групи з 72 иудео-християнських сімей, що пересели­лися в 345 році до Індії з Месопотамії. Є історичні свідоцтва,

підтверджуючі цей переказ. Нащадки переселенців, що не од­ружувалися поза своєю общиною, нині налічують близько 200 000 чоловік і утворюють дві етнічні єпархії в штаті Керала. Одна відноситься до Сиро-Малабарськой Католицької Церк­ви, інша - до Сірійського Православного патріархату.

Термін " Орієнтальні Православні Церкви" звичайно ви­користовується для позначення шести древніх східних Цер-ков.Хоча вони перебувають у спілкуванні одна з одною, кож­на з них зовсім незалежна і має характерні тільки для неї тра­диції.

Загальним для всіх шести Церков є заперечення христо-логічного визначення Халкідонського Собору 451року, відпо­відно до якого Христос є одна особистість у двох природах, нероздільних і несумісних. Для них сказати, що Христос "у двох природах", значить надмірно акцентувати в Христі по­двійність на шкоду єдності особистості..Проте, вони запере­чують класичне монофізицтво Євтихія, вважавшого, що люд­ство в Христі було поглинено його єдиною Божественною природою, і віддають перевагу формулі Св.Кирила Олександ­рійського, що говорило про "одну природу Бога Слова втіле­ної " (mia phisis tou theou logou sesarkomeni).

Відразу після Халкідонського Собору кількість христи­ян, що відкидали його вчення у Візантійській імперії, було до­сить багато. Сьогодні їхнє число невелике.Деякі із шести Цек-ров існували сторіччями в умовах, де більшість населенні не було християнами, а в недавній час окремі Церкви перетерпі­ли найжорстокіші гоніння при комуністичних режимах..

Цих християн, оскільки вони відкидали Халкідонське визначення про дві природи у Христі, нерідко помилково на­зивали "монофізитами", у перекладі із грецької -"одноприро-дниками".Цю групу Церков іноді називають "Малі Східні Це­ркви", "Древні Орієнтальні Церкви", "Не- Халкідонські Церк­ви" й "До- Халкідонські Церкви".Сьогодні багато богословів і церковних лідерів по обидва боки визнають, що христологіч-не розходження між Східними Православними й тими, хто

прийняв Халкідон, були всього лише словесними, і що обидві сторони фактично сповідають одну віру в Христа, використо­вуючи різні формули.

Вірменська Апостольська Церква

Стародавня Вірменія перебувала на території східної Ту­реччини та у прикордонних районах колишнього Радянсько­го Союзу й Ірану. Ця країна першою прийняла християнство як державну релігію після того, як Св. Григорій Просвітитель на початку !V століття перетворив у християнство пануючого Тірідата ІІІ. Незабаром був побудований собор в Ечміадзині, що донині залишається центром Вірменської Церкви. Як при­йнято вважати, близько 404 року Св. Месроп Маштоц винай­шов вірменську писемність, зробивши в такий спосіб можли­вим переклад Біблії на вірменську мову. В 506 році собор вір­менських єпископів Відкинув христологічне вчення Халкідон-ського Собору 451 року, на якому не був присутнім жоден вір­менський єпископ. У цей час Вірменська Церква куди більше була стурбована протиборством несторіанським тенденціям сусідньої церкви в Перській імперії.

Протягом багатьох років Вірменія залишалася вибухо­небезпечною буферною зоною між Візантійською й Персь­кою імперіями, але в ХІ столітті вона була повністю захоп­лена. Багато вірменів бігли тоді в Кілікію (південна центра­льна Мала Азія), де виникло нове вірменське царство. Вір­мени встановили тут тісні контакти із хрестоносьцями-ла-тинянами. Хоча нове царство перестало існувати вже в столітті, а вірменський народ був розсіяний по всьо­му світу, воно вижило, незважаючи на те що перебувало під чужою владою. Самобутність вірменів корениться в їхній мові й Церкві.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття вірмени в Туреч­чині піддалися геноциду, багатьом з них довелося бігти, при­чому від 1,5 до 2 мільйонів вірменів загинуло. Ті, що залиши­лися живими, перебралися в сусідні країни й у Стамбул.

У цей час центр Вірменської Апостольської Церкви пере­буває у Вірмєнії, що 23 вересня 1991 року проголосила свою незалежність. Святе місто Ечміадзин, резиденція вірменсько­го католикоса, розташоване недалеко від вірменської столиці Єревана. Розпад Радянського Союзу створив умови для від­родження цієї древньої Церкви на батьківщині. Були засно­вані нові єпархії, з'явилися нові громади й організації, стали видавати нові релігійні періодичні видання й викидати релі­гію в школі. В 2001 році святкували 1700-т річчя прийняття Вірменією християнства як державної релігії. На святкуванні ювілею в Єревані було освячено багато нових церков. Разом з тим, Церква відчуває гостру потребу в утворенні священиків і стурбована активністю інших релігійних груп, які сьогодні функціонують у країні. Відповідно до опитувань, більше 10% населення в 1997 році належало до швидко зростаючих сект, і уряд змушений був вжити заходи по обмеженню діяльності релігійних об'єднань, що протистоять Вірменській Апостоль­ській Церкві.

У вірменській літургії є елементи сірійської, ієрусалимсь-кої й візантійської традицій. Хоча властива вірменській літургії традиція виникла в V - VH століттях, вона випробувала на собі вплив Сирії і Єрусалима. Потім вона пережила період ві-зантіїзації, а в Середні віки багато чого прийняла від латинян.

Католикос всіх вірменів в Ечміaдзині визнається всіма православними вірменами духовним настоятелем Церкви, але існують ще три вірменські юрисдикції, що виникли протягом багатовікової історії вірменів. Два католикосата перебувають у літургічному спілкуванні, хоча адміністративно незалежні, а два патріархати залежать у духовному відношенні від Ечміа-дзина. Католикосат Ечміадзина включає у свою юрисдикцію вірменів, що живуть на території колишнього СРСР, а також багатьох вірменів з діаспори, що проживають в Іраку, Індії, Єгипті, Сирії, Судані, Ефіопії, Європі, Авс_ії й Америці. Він нараховує близько 5 мільйонів віруючих. Резиденція Ієруса-лимського патріархату знаходиться в монастирі Св. Апостола

Іакова в Єрусалимі й опікує святі місця, що належать Вірмен­ській Церкві. Патріархат нараховує близько 10 ООО вірменів в Ізраїлі, Йордані й на Палестинських; автономних територі­ях. Його очолює патріарх Торком ІІ Манугян (народився в 1919 році, обраний в 1990 році).

Константинопольський патріархат має у своїй юрисдикції вірменів, що живуть у Туреччині й на острові Крит. В 1914 році патріархат поєднував 12 архієпископій, 27 єпар­хій, шість монастирів й 1350000 віруючих. У цей час патріар­хат нараховує тільки близько 82000 віруючих. Патріарх - Ме-сроп ІІ Мутаф'ян (народився в 1956 році, обраний в 1998 році).

Килікійський католикосат, нині розташований в Анти-л'ясі (Ліван), має під своєю юрисдикцією Ліван, Сирію, Кіпр, Іран і Грецію й поєднує близько 800 000 віруючих. Килікія пе­ребуває в давньому позові з Ечміадзином, і обидва католико-сата мають під своєю юрисдикцією Північну Америку, Грецію й Сирію. В 1997 році представники обох католикосатів зустрі­лися в Ечміадзині для того, щоб побороти розбіжності й зміц­нити єдність Вірменської Церкви. Розробляється документ про загальне влаштування Вірменської Церкви, що покликаний нормалізувати відносини між Ечміадзином і Килікією. Като­ликос Арам І Кешишян (народився в 1947 році) був обраний в

1995 році.

Нині у Вірменській Апостольській Церкві діють чотири духовних семінарії: семінарія Кеворкяна в Ечміадзині, Килі-кійського католикосата в Бікфайя (Ліван), семінарія Св. Іако-ва в Єрусалимі й Св. Нерсеса в Нью-Рошеллі (штат Нью-Йорк), що тісно співробітничає зі Святою-Владимирською Правос­лавною семінарією із сусіднього Крествуда (штат Нью-Йорк).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ВІРМЕНІЯ Й ДІАСПОРА

ГЛАВА: КАТОЛИКОС КАРЕКІН І (НАРОДИВСЯ В 1932 РОЦІ, ОБ­РАНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: ВЕРХОВНИЙ ПАТРІАРХ І КАТОЛИКОС ВСІХ ВІРМЕНІВ РЕЗИДЕНЦІЯ: ЕЧМІАДЗИН (ВІРМЕНІЯ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 6 000 000

Коптська Церква

Появу Церкви в Єгипті пов'язують зі Св. Євангелістом Марком, що прийняв, як говорить переказ, мученицьку смерть в Олександрії в 63 році. Згодом Єгипет став християнським, а Олександрія - найважливішим центром християнського бо­гослов'я й науки. Єгипетські ченці під керівництвом древніх «отців-пустельників» першими заклали основи християнсь­кого чернечого життя.

Проте, христологіне вчення Халкідонського Собору 451 року в якомусь ступені через протистояння пануванню Візантії було відкинуто більшістю єгипетських ієрархій і віру­ючих. Спроби насильно нав'язати рішення Собору тільки під­силили опір. В остаточному підсумку виникла особлива Ко­птська Церква («коптами» араби й греки називали єгиптян) зі своєї літургічною і богословською традицією. З V по ІХ століт­тя резиденція грецьких патріархів перебувала в Олександрії, а коптських - у монастирі Св. Макарія.

Після арабського вторгнення в 641 році копти повільно зменшувалися в числі й до середини ІХ століття виявилися в Єгипті меншостями. В VIII столітті офіційною мовою країни замість арабського стала коптська. Ісламське панування супро­воджувалося нерідкими переслідуваннями коптів, але бували й періоди відносної волі, і тоді Церква знову розцвітала й ство­рювала видатні богословські й духовні здобутки арабською мовою.

Копти - сама численна християнська громада на Близь­кому Сході, помітна й активна меншість у Єгипті. Не виклю­чено, що чисельність коптів, що наведена нижче, сильно зани­жена: папа Шенуда ІІІ заявив у лютому 1995 року, що Коптсь­ка Церква нараховує вісім мільйонів віруючих.

У Єгипті є чимало коптських шкіл, шириться рух неділь­них шкіл. У цей час відбувається явне відродження чернецт­ва, і чимало молодих ченців, що займаються сільським госпо­дарством і видавничою діяльністю, знову заселяють древні

монастирі. У Церкві є дванадцять чоловічих монастирів з 600 ченцями й шість жіночих монастирів з 300 черницями. Найбільше монастирів зосереджено у Ваді-ен-Натруне, в 60 милях до північно-заходу від Каїра.

Головна духовна семінарія Коптської Церкви розташова­на в Каїрі неподалік від собору Св. Марка. Майже половина священиків закінчило цю семінарію.

Багато хто вивчає тут на вечірніх курсах Священне Пи­сання й богослов'я. Заснований в 1954 році Коптський інсти­тут вищих досліджень розташований на території патріархату і є важливим екуменічним центром по вивченню коптської християнської традиціі.

Ріст мусульманського фундаменталізму в Єгипті створює для Коптської Церкви нові проблеми. Слідом за антикопськи-ми виступами фундаменталістів наприкінці 1970-х років пре­зидент Садат в 1981 році уклав папу Шенуда ІІІ під домашній арешт в одному з монастирів і не випускав до 1985 року.

Вважається, що уряд пішов на цю міру, щоб продемонст­рувати свою неупередженість стосовно конфліктуючих сто­рін. Проте, такого роду втручання в справи Коптської Церкви стурбувало багатьох християн у Єгипті. В 1997 році почасті­шали напади ісламських збройних груп на коптів.

Коптська літургія походить від грецького олександрій­ського чину й уже в ІУ столітті почала здобувати свої хара­ктерні риси. Цей процес відбувався, в основному, у монас­тирях, коптська літургія дотепер має чимало особливостей монастирської служби. її служать на коптській й арабській мовах.

19 липня 1994 року Коптський православний патріархат прийняв невелику Православну Церкву Британських остро­вів під свою юрисдикцію як окрема єпархія, що поширюється на Великобританію й Ірландію. цю Церкву перейменували в Британську Православну Церкву, а ії предстоятель, митропо­лит Серафім Гластонберійський, одержав нове ім'я авва Сера-фім Ель Сурнані.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЄГИПЕТ, ДІАСПОРА В ЄВРОШ, АФ­РИЦІ, АВСТРАЛІЇ Й АМЕРИЦІ

ГЛАВА: ПАПА ШЕНУДА III (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1971 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАПА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, ПАТРІАРХ ПРЕСТОЛУ

СВ. МАРКА

РЕЗИДЕНЦІЯ: КАЇР (ЄГИПЕТ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 900 000 (7)

Ефіопська Церква

Відповідно до древнього переказу, першим великим хри­стиянським просвітителем ефіопів був Св. Фрументій, римсь­кий громадянин з Тиру, що зазнав корабельної аварії на афри­канському узбережжі Червоного моря. Він отримав довіру імператора Аксума і незабаром привернув до християнства його сина, майбутнього імператора Езану, що й оголосив у 330 році християнство державною релігією. Фрументій був зго­дом посвячений у єпископи Св. Панасом Александрійським і повернувся в Ефіопію, де продовжив євангелізацію країни.

Близько 480 року в Ефіопію прибуло «Дев'ять Святих» і почали тут свою місіонерську діяльність. Відповідно до пере­казу, вони були з Рима, Константинополя й Сирії, яким через опозицію христології Халкідона довелося покинути. Якийсь час вони перебували в монастирі Св. Пахомія в Єгипті. Їхній вплив (поряд із традиційним зв'язком з коптами в Єгипті), пояснює чому Ефіопська Церква відкинула Халкідон. «Дев'ять Святих», як думають, остаточно покінчили із залишками язи­чництва в Ефіопії, прищепили монастирську традицію й внес­ли величезний вклад у розвиток релігійної літератури: вони перевели Біблію й інші релігійні твори на класичну ефіопську мову. По всій країні поширилися монастирі, які швидко стали важливими духовними й інтелектуальними центрами.

Ефіопська Церква досягла розквіту в ХV столітті, коли з'явилося багато талановитої богословської й духовної літера­тури, а Церква активно займалася місіонерською діяльністю.

Край негативний досвід контактів з католиками-португа-льцями в ХVІ столітті (див. Ефіопська Католицька Церква, Г/. С. 3) привів до багатовікової ізоляції, з якої Ефіопська Цер­ква тільки недавно почала виходити.

Ця Церква унікальна тим, що вона зберегла деякі іудейські обряди, такі як обрізання й дотримання біблійних законів про вкушання їжі, а також святкування, поряд з Воскресінням Суботи. Імовірно, це пов'язане з тим, що християнство при­йшло в Ефіопію прямо з Палестини через Південну Аравію.

Існує думка, що іудаїзм був відомий в Ефіопії ще до при­ходу християнства. В Ефіопії існували й незвичайні христо-логічні теорії, включаючи вчення про те, що з'єднання Божес­твенної й людської природи в Христі відбулося тільки після Його помазання при Водохрещенні. Ці навчання ніколи офі­ційно не визнавалися й здебільшого зникли.0

Ефіопська літургія має олександрійське (коптське) похо­дження, але вона піддалася впливу сірійської традиції. Доне­давна літургію служили древньою мовою гєез. Нині в прихо­дах все частіше використають сучасну амхарську мову. Збері­гся потужний чернечий рух.

Із давніх часів всі єпископи в Ефіопії були єгиптянами-коптами, призначеними Коптським патріархатом. Більше того, протягом багатьох століть єдиним єпископом в Ефіопії був митрополит-копт. З початку хх століття Ефіопська Цер­ква стала вимагати більшої автономії й обрання місцевих єпи­скопів. В 1929 році були посвячені чотири місцевих єписко-пи-ефіопи в допомогу коптському митрополитові. У 1948 році за допомогою імператора Хайле Селайсі (правив з 1930 року по 1974 рік) було досягнуто згоди з коптами про обрання після смерті митрополита Кирила, місцевого митро­полита. Коли в 1951 році він умер, збори кліриків і мирян обрало митрополитом ефіопа Василя. Так була встановлена автономія Ефіопської Церкви. В 1959 році Коптський патрі­архат затвердив митрополита Василя першим патріархом Ефіопської Православної Церкви.

В університеті в Аддис-Абебі існував ефіопський правос­лавний факультет богослов'я (Коледж Св. Трійці), однак в 1974 році уряд його закрив. У тому ж році Церква заснувала в Аддис-Абебі Коледж Св. Павла для навчання богослов'ю май­бутніх священиків. Бажання стати священиком серед право­славних ефіопів - справа звичайна; в 1988 році в країні налі­чувалося 250000 священнослужителів. Щоб дати їм належне утворення, недавно в різнихрайонах Ефіопії було відкрито шість «Центрів навчання священиків». Майже в кожному при­ході є недільна школа.

Після падіння в травні 1991 року комуністичного уряду патріарх Меркурії (обраний в 1988 році) був обвинувачений у співробітництві з режимом Менгісту й був змушений зняти із себе повноваження патріарха. 5 липня 1992 року Святійший Синод обрав п'ятим патріархом Ефіопської Православної Це­ркви Абуна Павла. При марксистському режимі він сім років провів у в'язниці після того, як патріарх Феофіл (зміщений в 1976 році, убитий у в'язниці в 1979 році) посвятив його в 1975 році в єпископи без дозволу держави. В 1983 році Пав­ло був випущений з в'язниці й кілька років провів у США. Патріарх Меркурій, що емігрував у Кенію, відмовився визна­ти обрання Павла. Архієпископ Ієзехак, ефіопський архієпис­коп США, також не визнав це обрання й в 1992 році перервав літургічне спілкування з патріархатом. як відповідна міра Ефі­опський Священний Синод позбавив його повноважень і при­значив архієпископом США й Канади Абуна Маттпаса. Оскі­льки архієпископ Ієзехак користується підтримкою багатьох православних ефіопів в Америці, в ефіопській громаді цієї кра­їни відбувся розкол.

У жовтні 1994 р. у присутності патріарха Павла був зано­во відкритий Богословський Коледж Св. Трійці в Аддис-Абебі. 50 студентів, що навчаються в цьому коледжі, одержать бого­словський ступінь, а 100 — дипломи.

Відомості, що наведені нижче, про чисельність віруючих дані Всесвітньою Радою Церков, ефіопськими джерелами, що

згідно заслуговує довіри, ця чисельність оцінюється в 30 міль­йонів чоловік, тобто православні ефіопи становлять близько 60% від загального числа населення в 55 мільйонів чоловік. МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЕФІОПІЯ, НЕЧИСЛЕННА ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ПАВЕЛ (НАРОДИВСЯ В 1935 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1992 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАТРІАРХ ЕФІОПСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

РЕЗИДЕНЦІЯ: АДДИС-АБЕБА (ЕФІОПІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 16 000 000

Сірійська Церква

Сірійська Церква зводить своє походження до ранніх хри­стиянських громад Антиохії, згаданим у Діяннях Апостолів. На початку християнської епохи Антиохійска Церква була одним з найбільших центрів християнства. Проте, Халкидон-ський Собор 451 року викликав у громаді розкол. Навчання Собору було нав'язано візантійською владою в містах, але сіль­ське населення здебільшого його відкинуло.

В V! столітті єпископ Едесси Яків Барадай, незважаю­чи на протидію Візантійської влади, висвятив велику кіль­кість єпископів і священників для оформлення тих, хто від­кинув Халкідон. Згодом цю Церкву стали називати «яко-вітською», вона мала свою власну літургію (так звану «захі-дносірійську» або «антиохійську») і інші обряди. У богослу­жінні ця Церква використовує розмовну сірійську мову. Деякі громади Церкви виникли за межами Візантійської імперії, у Персії.

Завоювання цієї області персами, а потім арабами покла­ло кінець гонінням з боку Візантії й створило умови, що спри­яють подальшому розвитку Сірійської Церкви. У Середні віки мало місце велике відродження сірійського православного утворення, процвітали богословські, філософські, історичні наукові школи. В апогеї свого розквіту Церква нараховувала двадцять митрополичих кафедр й 103 єпархії що поширюва­лася аж до Східного Афганістану. Відомо про громади сірійсь­

ких православних християн, які проживали в цей період у Туркестані й Сінцзяне.

Навала Тамерлана наирикінці XVII століття, при якому більшість сірійських церков і монастирів було зруйновано, поклало початок цовільному занепаду Церкви. Жорстокі уда­ри нанесли Церкви гоніння й різанина в Східній Туреччині під час Першої світової війни, що привело до розсіювання гро­мади по усім світі.

Ефіопська Церква, особливо в останні роки, діяльно до­помагає нужденним. Вона робить допомогу біженцям і потер­пілим від посухи, під її заступництвом засновано безліч сиріт­ських притулків.

До соціалістичної революції 1974 року, зкинувшої імпе­ратора й, що поставила в главі уряду полковника Менгісту Хайле Маріама, Ефіопська Православна Церква була держав­ною Церквою. Незабаром після революції Церква була відді­лена від держави й більшість церковних земель були націона­лізовані. Це послужило сигналом для початку антирелігійної кампанії по всій країні.

Донині сірійські православні продовжують свою манд­рівку. В Ш50-60-х роках багато хто з них емігрували з Іраку й Сирії в Ліван. В Іраку вони рухалися з північного міста Мо-сул у Багдад. Найбільші втрати громада понесла в південній Туреччині, де проживає незначне число сирійців. На почат­ку хх століття багато православних сирійців емігрували по політичних й економічних причинах у Західну Європу й Америку.

У сирійців сильна чернеча традиція. Кілька монастирів збереглося в провінції Мардін у Туреччині й в інших районах Близького Сходу. Недавно був заснований монастир у Нідер­ландах, єдиний у діаспорі.

До 1034 року сірійські патріархи перебували в Антіохії, потім вони перебували в монастирі Мар Барсаума (1034— 1293 р.), у монастирі Дер езЗапфаран (1293—1924 р.), Хомсе, Сирія (1924—1959 р.) і, нарешті, у Дамаску (з1959 р.).

Богословське утворення в істотному ступені пов'язане з монастирями. Головний богословський інститут патріархії — Сірійська Православна Семінарія Св. Єфрема, заснована в 1939 році в Мосуле (Ірак), але в 1960-х роках перебравшася в Ліван. В 1968 році були відкриті нові факультети в Атшане, біля Бейрута, але громадянська війна в Лівані змусила перене­сти заняття в Дамаск. Нові відділення семінарії Св. Єфрема в Сайдная, біля Дамаска, минулого освячені сірій ським патріа­рхом 14 вересня 1996 року.

Із середини XVII століття до сірійського патріархату на­лежить автономна Церква в Індії, частина якої називається нині «Маланкарська Сірійська Православна Церква». Її насто­ятель, католикос Мар Василь Павло ІІ, помер у вересні 1996 р. До початку 1998 року його спадкоємець не був обраний. Див.:ІІ. Е. Маланкарська Православна Сірійська Церква.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИНА, ІЗРАЇЛЬ,

ІНДІЯ, ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ІГНАТІЙ ЗАККА І ІВАС (НАРОДИВСЯ В 1933 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1980 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРІЙСЬКИЙ ПРАВОСЛЛВНИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ

Й УСЬОГО СХОДУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 250 000 Й 1 000 000 В ІНДІЇ

Маланкарська Сірійська Церква

У середині ХVІІ століття в більшості християн Апосто­ла Фоми в Індії (див. І. Ассірійська Церква Сходу) латиніза­ція Церкви португальцями викликала все зростаюче обурен­ня. Це призвело до того, що 16 січня 1653 року тисячі вірую­чих зібралися в Кунан-Кросса, у місті Маттанчері, і заприся­гли більше ніколи не підкорятися Риму. Лідер групи, що від­пала, можливо, намагався встановити спілкування з Ассірій­ською Церквою Сходу, однак це йому не вдалося. В 1665 році Сірійський патріарх погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що її намісник і його послідовники пого­дяться прийняти сірійську христологію й західно-сірійський

обряд. ця група стала автономною Церквою в рамках Сірій­ського патріархату.

В1912 році в громаді відбувся розкол: численна група ві­руючих оголосила себе автокефальною Церквою й відновила древній католикосат Сходу в Індії.

Інші зберегли вірність Сірійському патріархату. Прими­рення обох сторін відбулося в 1958 році, коли Верховний Суд Індії оголосив, що правовий статус має тільки автокефальний католикос й єпископи, що перебувають із ним у спілкуванні. Однак в 1975 році Сірійський патріарх відлучив від спілку­вання й змістив католикоса й призначив іншого, що привело до нового розколу громади. У червні 1996 року Верховний Суд Індії видав постанову, відповідно до якої а) церковне Укла­дення 1934 року обов'язково для обох сторін, б) в Індії існує одна Православна Церква, розділена на дві частини й с) Сірій­ський православний Антіохійський патріарх є духовним пре­дстоятелем всесвітньої Сірійської Церкви, а автокефальний католикос законним главою автокефальної Церкви, відпові­дальним за її громади й майно.

Важко встановити точну чисельність кожної громади, обидві сторони гаряче про це сперечаються. Відповідно до оцінки зовнішніх спостерігачів, біля половини Східних пра­вославних в Індії, загальне число яких становить 2 мільйони віруючих, належить автокефальній Церкві, а інша половина автономної Церкви під заступництвом Сірійського патріар­хату (див. ІШ. Сірійська Церква).

У штаті Керала є ще дві Церкви, які походять від Малан-барської православної громади. Почасти під впливом англїкан-ських місіонерів у цій Церкві в ХІХ столітті виник реформа­торський рух, прихильники якого зрештою сформували Ма-ланбарську Сірійську Церкву Мар Фоми, у значній мірі збері­гшу східну літургічну практику й особливості. ця Церква, чиє єпископське приємство сходить до Сірійської Православної Церкви, схильна до реформістського богослов'я й з 1974 року перебуває в спілкуванні з Англїканською Церквою. У цей час

вона нараховує близько 700 000 членів. Наприкінці ХVШ сто­ліття прелат-сирієць із Єрусалима присвятив місцевого ченця в єпископи, але той не був визнаний Маланбарським митро­политом. Тоді єпископ перебрався на північ і заснував там у селі Тхожийор громаду своїх послідовників. Сьогодні ця Цер­ква, що одержала назву Маланбарська Незалежна Сірійська Церква Тхожийора, нараховує близько 10 000 віруючих. Збе­рігаючи східну спадщину, Церква має тісні зв'язки із Цер­квою Мар Фоми й англїканською громадою.

У Маланбарської Православної Сірійської Церкви є Пра­вославна Богословська Семінарія в Котгаяме, що була засно­вана на початку ХІХ столітгя й у якій навчається зараз близь­ко 140 студентів. Недавно тут були відкриті нові факультети, включаючи «Центр Софія» для навчання богослов'ю мирян, як чоловіків, так і жінок, і школа літургічної музики при Котга-ямскому університеті Махатми Ганді. Церква патронує деякі коледжі, школи, лікарні й сирітські притулки.

Церква підтримує й свою чернечу традицію: є чотири чо­ловічих громади, для священиків-целібатів і мирян, що не при­йняли чернечий постриг, десять жіночих монастирів, де чер­ниці присвячують себе праці й молитві.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, НЕВЕЛИКА ДІАСПОР А ГЛАВА: ВАСИЛЬ МАР ФОМА МАТФЕЙ ІІ (НАРОДИВСЯ В 1915 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1991 РОЦІ)

ТИТУЛ: КАТОЛИКОС Сходу; КАТОЛИКОС АПОСТОЛЬСЬКОГО

ПРЕСТОЛУ Св. ФОМИ І МАЛАНБАРСЬКОГО МИТРОПОЛИТУ РЕЗИДЕНЦІЯ: КОТТАЯМ, ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 000 000

Еритрейська Церква

На території Еритреї на південно-західному узбережжі Червоного моря колись перебувало християнське царство Ак-сум. Воно занепало в УІІ столітгі після мусульманської нава­ли, і на його місці виникло нове Ефіопське царство. Цей регіон зберігав певною мірою незалежність, поки в ХУІ столітгі не потрапив під Османське панування. З 1890 по 1941 роки Ери­

трея була італійською колонією, потім захоплена Великобри­танією. В 1952 році вона вступила у федерацію з Ефіопією, а в 1962 році була анексована як ефіопська провінція. Тривала боротьба за незалежність Зритреї закінчилася :венапроголо-шенням 24 травня 1993 року.

У липні 1993 року єпископи Еритреї за підтримки уряду подали прохання папі Коптської Православної Церкви Ше-нуде ІІІ про відділення від Ефіопської Православної Церкви й статусі автокефалії. 28 вересня 1993 Коптський Священний Синод задовольнив це прохання і взяв на себе зобов'язання підготувати в коптський монастирях десять єпископів для Зритрейської Церкви. 19 червня 1994 року папа Шенуда пос­вятив п'ять із цих єпископів у Каїрі.

Установлення незалежної Еритрейської Церкви відбува­ється за згодою Ефіопської Православної Церкви. У вересні 1993 року патріарх Павло й архієпископ Пилип (головний єпископ в Еритреї) схвалили поділ Церков, проголосивши ра­зом з тим бажання працювати в тісному співробітництві. У лютому 1994 року була підписана угода в Аддис-Абебі, що під­твердила автокефальний статус Ефіопської й Еритрейської Церков і перевага, що визнала, честі серед Східний Правосла­вних Церков в Африці за Коптською Церквою.

У квітні 1998 року, після гарячих суперечок в урядових і церковних колах, єпископ Асмерський авва Пилип був обра­ний першим патріархом Еритрейської Православної Церкви. 8 травня 1998 року в Каїрі він був поставлений коптським па­пою Шенудой ІІІ патріархом. Був підписаний протокол між Священними Синодами Еритрейської і Коптської Правосла­вних Церков, що забезпечує їхню тісну взаємодію. Сюди ста­виться скликання загального спільного Собору не рідше чим раз у три роки, поминання наставників обох Церков на літур­гіях, формування єдиної делегації на богословських диспутах з іншими Церквами й установа постійної комісії двох Синодів для забезпечення взаємодії в області богословського утворен­ня, соціального служіння й проектів розвитку.

В Еритрейській Православній Церкві близько 1 500 хра­мів, 22 монастиря й 15 000 священиків.

Еритрейську Православну Церкву у Великобританії пред­ставляє єпископ Марко, секретар Священного Синоду.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ; ЕРИТРЕЯ "

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ПИЛИП (НАРОДИВСЯ В 1905 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1998 РОЦІ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ЕРИТРЕЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: АСМЕРА (ЕРИТРЕЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 700 000

Українська Православна Церква — Київський патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква

Незважаючи на те що Церква в Києві пережила руйну­вання міста монголами в 1240 році, київські митрополити не­забаром улаштувалися в Московському князівстві. Ця ситуа­ція тривала до 1448 року, коли в Києві, що перебував під вла­дою Речі Посполитої, була заснована особлива митрополія під юрисдикцією Константинополя. З 1461 року московські єпи­скопи стали іменувати себе митрополитами Московськими, а не Київськими. Нарешті Москва стала центром Російської дер­жави, і Київ виявився під її владою. В 1686 році православний митрополит Києва був підкорен Москві (Константинополем акт цей ніколи не був визнан).

Отже, Православна Церква на Україні залишалася час­тиною Російської Православної Церкви аж до проголошен­ня Україною незалежності в той неясний період, що пішов за Першою світовою війною й російською революцією. В 1919 році уряд молодої республіки видало закон, що до­зволяє установу автокефальної Української Православної Церкви. Серед християн на Україні почався рух за створен­ня автокефальної Церкви, що, була заснована на соборі, що зібрався в 1921 році. Оскільки в русі не брало участь жодно­го єпископа, собор вирішив поставити свого лідера пресві­тера Василя Ліпківського в митрополита Київського і всія

України за допомогою покладання на його рук присутніх на соборі священиків і мирян. Через настільки неправосла-вний спосіб установлення ієрархії й через зневажливе від­ношення до канонічних правил ця Церква не була визнана ні однією православною Церквою. Проте, в 1924 році в неї вже було 30 єпископів й 1500 священиків і дияконів, що слу­жили в 1100 приходах, і біля 6 мільйонів членів. Через акти­вну участь мирян Церква стала відома як «соборноправ-ная», тобто керована соборно.

Коли Україна стала частиною Радянського Союзу, нові влади спершу позитивно поставилися до Української Пра­вославної Церкви, але наприкінці 1920-х років доглянули в ній небезпечне вираження українського націоналізму. Під тиском влади Церква оголосила про саморозпуск й в 1930 році влилася в Московський патріархат. Проте, під час німецької окупації України Українська Православна Церква була тимчасово відновлена єпископами, рукопок-ладенними канонічно законними польськими православни­ми єпископами. Згодом це дало підставу говорити про апо-столичності цієї Церкви, що деякими Церквами як і раніше заперечується.

Як би те не було, після повернення радянської влади Українська Православна Церква була знову подавлена. Си­туація залишалася такою доти, поки в останні роки існуван­ня Радянського Союзу не була гарантована релігійна воля. У нових умовах у червні 1990 року в Києві зібрався собор Української Православної Церкви, що обрав патріархом Мстислава, що перебував в еміграції в США. У жовтні 1990 року він повернувся на Україну, щоб очолити Церкву, що відроджується.

Після 21 травня 1992 року, коли Московський патріархат змістив митрополита Філарета Київського, позбавивши його 11 червня священства, ситуація ще більше ускладнилася. Фі-ларета обвинуватили в тім, що він хотів відколоти свою Церк­ву від Москви. Тоді він примкнув до автокефальної Українсь­

кої Православної Церкви й оголосив себе місцеблюстителем патріарха Мстислава, що повернулося в США. Спроби Філа-рета заснувати Українську автокефальну Церкву були підт­римані українським урядом. Все це відбулося, однак, без веде­на патріарха Мстислава, що у листопаді перервав усі зв'язки з Філаретом.

Це, у свою чергу, привело до розколу автокефальної Цер­кви на прихильників Мстислава й Філарета. Останні сталі на­зивати себе «Українська Православна Церква — Київський патріархат». Після смерті 11 червня 1993 року патріарха Мстис­лава кожна із двох Церков обрала свого предстоятеля. 7 верес­ня 1993 року патріархом Української автокефальної Церкви став 77-літній батько Володимир Ярема, що одержав ім'я Дімі-трій I, а 21 жовтня 1993 року патріархом Української Правос­лавної Церкви Київського патріархату — 67-літній батько Ва­силь Ромашок, що одержав ім'я Володимир I. В 1995 році він умер, і його місце зайняв Філарет, що прийняв патріаршество 22 жовтня 1995 року. У лютому 1997 року Філарет був відлу­чений від Церкви собором єпископів Московського патріар­хату. У результаті на Україні в цей час є три православні юрис­дикції. Сама численна українська Православна Церква Мос­ковського патріархату, очолювана митрополитом Володими­ром Сабоданом. Відповідно до офіційної статистики, обнаро­дуваної в березні 1998 року, вона нараховує 7541 прихід. Її ке­рівництво розміщається в печерному монастирі Києво-Печер­ської Лаври в Києві.

Наступна по чисельності — Українська Православна Це­рква Київського патріархату, очолювана патріархом Філаре-том I; у неї 21 єпархія, 14 монастирів, 4 семінарії й 1977 прихо­дів. Її керівництво розміщається в церкві Св. Володимира в Києві.

Українська Автокефальна Церква є третьою по чисель­ності, її 1085 приходів перебувають, в основному, у Західній Україні. Наприкінці 1996 року собор єпископів Автокефаль­ної Церкви змістив патріарха Дімітрія за приписувані йому

фінансові зловживання, що привело до поділу Церкви на два угруповання, що суперничають. Багато членів Української Православної Церкви належать до діаспори, всі вони перебу­вають під юрисдикцією Константинопольського патріархату.

Білоруська Автокефальна Православна Церква

Протягом сторіч Білорусія була частиною Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Все це час більшість її пра­вославних віруючих входило в Російську Православну Церк­ву. Коли влада Москви ослабнула в часи хаосу після революції 1917 року, були початі (в 1922 й 1927 роках) безуспішні спро­би заснувати автокефальну Білоруську Православну Церкву. Під час нацистської окупації німці підтримували відроджен­ня релігійного життя й відкриття православних церков, для того щоб послабити зв'язок місцевого населення з Москвою. У цій ситуації в 1942 році група білоруських єпископів прого­лосила Білоруську Православну Церкву автокефальної. До 1944 року в Церкві було 10 ієрархів в 9 єпархіях - митрополит, 2 архієпископа, 7 правлячих єпископів і один вікарний єпис­коп. Коли радянські війська зайняли Білорусію, автокефаль­ний статус Церкви був відмінен. Єпископи емігрували на За­хід, і більшість із них примкнуло до Російської Православної Церкви Закордоном, однак в 1949 році група білоруських єпи-скопів-емігрантів оголосила свою автокефалію. Ця група існує тільки в діаспорі й не визнана ні однією православною Церк­вою.

В 1991 році, після знаходження Білорусією незалежності, Автокефальна Церква тут так і не виникла. Наприкінці 1970-х років після смерті архієпископа Андрія Криту в Білоруській автокефальній Церкві, що має зараз 12 приходів, відбувся роз­кол. Одну групу очолює архієпископ Михайло Мацюкевич (один прихід у Канаді, один в Австралії і 5 у США), іншу -митрополит Изяслав Бруцький (2 приходи в Австралії й 3 в Англії). Загальна чисельність Білоруської Православної Цер­кви оцінюється в 140 000. Є ще 4 приходи Білоруської Право­

славної Церкви в США й один у Канаді під юрисдикцією Всес­вітнього Патріархату.

Македонська Православна Церква

Віддавна Македонія є важливим геополітичним центром на Балканах, за який вели боротьбу Туреччина, Сербія, Болга­рія й Греція. У часи перебування Македонії під керуванням Османської імперії Православна Церква в Македонії була час­тиною Константинопольського Патріархату. Після закінчен­ня Балканських війн (1912—1913) турецькому правлінню був покладений кінець, і південна Македонія стала частиною Греції. При цьому північна Македонія, населена слов'янами, які по імені країни називають себе македонцями, увійшла в новостворене Югославське королівство. За згодою із Всесвіт­нім Патріархатом православні віруючої північної Македонії об'єдналися в Сербський патріархат й утворили в ньому три єпархії. Коли після закінчення Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, вони вирішили реорганізу­вати Югославію на федеративній основі й сприяли появі в її складі Македонської республіки. Комуністи підтримали спо­дівання македонців, які хотіли затвердити свою національну самобутність, для того щоб ті підтримали новий уряд. Тоді ж уряд схвалив зусилля македонців, що мріяли створити окре­му Македонську Православну Церкву.

У жовтні 1958 року в Охриді відбувся Церковний і Наці­ональний собор, що зібрав 220 священиків і мирян, на якому було вирішено відновити древню архієпископську кафедру в Охриді і автономію Македонської Православної Церкви. На Соборі були обрані 3 нових єпископа для трьох нових єпархій Церкви. Це обрання було розцінено як неканонічне, оскільки на ньому був присутній усього один єпископ. Проте нова Цер­ква заявила, що перебуває в канонічній єдності із Сербською Православною Церквою в особі Сербського патріарха. У червні 1959 року Сербський Священний Синод визнав здійснений факт,, і в наступному місяці обрані єпископи були хиротони­

совані сербськими православними єпископами. Восени 1966 року Македонська Православна Церква офіційно звер­нулася до Сербського Патріархату із проханням надати їй ав­токефальний статус, але в травні 1967 року собор єпископів Сербської Церкви відкинув це прохання. Македонці наполя­гали на своєму й 17-19 липня 1967 року скликали собор в Охриді. 19 липня, ґрунтуючись на резолюції собору, Священ­ний Синод Македонської Церкви проголосив автокефалію Православної Церкви Республіки Македонія. Митрополит одержав новий титул «архієпископ Охридський і Македонсь­кий». Все це відкрито підтримувалося урядом Македонії, чле­ни якого були присутні на поставленні архієпископа і віддали йому належну честь.

У вересні 1967 року Синод Сербської Церкви оголосив Македонську Православну Церкву раскольничиєю релігійною організацією і порвав з її ієрархією всі литургичні й канонічні відносини, хоча й зберіг їх із простими віруючими. Це рішен­ня було підтримано іншими Православними Церквами: жод­на з них не визнала канонічності Македонської Церкви.

Розпад Югославії в 1991 році привів до проголошення незалежної Македонської Республіки, але назва цієї республі­ки заперечується Грецією, і вона не одержала визнання біль­шості країн миру. У грудні 1991 року архієпископ Гаврило по­кинув свій пост предстоятеля Церкви, як думають, через роз­біжності серед ієрархії щодо канонічного статусу Церкви, од­нак його впросили відмовитися від відставки після того, як Священний Синод заявив про солідарність із ним.

У середині 1992 року Сербський патріарх Павло прийн­яв делегацію єпископів Македонської Православної Церкви й обговорив з нею канонічний статус Церкви, але переговори так і не привели до відновлення литургичного спілкування. І якщо нинішній уряд колишньої Югославської Республіки Ма­кедонія рішуче виступає за церковну автокефалію, то Конста­нтинопольський патріарх Варфоломій заявляє, що цей статус не може бути визнаний, оскільки мотиви його вимоги чисто

політичні. Вчасно оголошення в 1967 році про автокефалії Македонська Православна Церква нараховувала 334 свяще­ника, що служили в 400 приходах. Чернецтво перебувало в найсильнішим занепаді: в 1992 році в Церкві було всього-на-всього 10 черниць, які жили при громадах Бітоли й Прилепа, тоді ж виникла громада ченців у стародавньому монастирі Св. Наума на озері Охрид. Біля двох третин населення Македонії — православні.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУ­БЛІКА МАКЕДОНІЯ,

ДІАСПОРА В ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ Й АВСТРАЛІЇ

ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП МИХАЙЛО (НАРОДИВСЯ В 1912 РОЦІ,

ОБРАНИЙ В 1993 РОКУ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ОХРИДСЬКИЙ І МАКЕДОНСЬКИЙ РЕЗИДЕНЦІЯ: СКОПЛЕ (КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУБ­ЛІКА МАКЕДОНІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 200 000

Старостильні Православні Церкви

Після Першої світовий воїни деякі Православні Церкви, починаючи з Константинопольського Патріархату, по різних причинах стали переходити з юліанського календаря на гри-горианський (названий на Сході «новим стилем»), що випе­реджає перший на 13 днів. У цей час більшість Православних Церков (за винятком Єрусалима, Росії, Сербії й Гори Афона) використовують «новий стиль» для неперехідних свят, а юлі­анський календар — для Великодня й пов'язаних з нею перехі­дних свят. Подібні розбіжності є й серед католиків східного обряду: наприклад, українські греко-католики у США вико­ристають юліанський календар.

Коли в 1924 році Священний Синод за підтримкою уря­ду проводив реформу календаря в Грецькій Церкві, вона ви­кликала серед простих кліриків і мирян найсильніший опір. Вони затверджували, що такого роду реформу можна прово­дити тільки після скликання Всесвітнього Собору. Хоча роз­біжності виникли із приводу календаря, опозиція доглянула в

прийнятті «нового стилю» один з наслідків впливу що наро­дився екуменізму й неправославних Церков, що, з її точки зору, порушувало чистоту православної віри.

У травні 1935 року 3 єпископи Грецької Церкви поверну­лися до старого календаря й очолили виниклий рух. Незаба­ром вони присвятили ще 4 єпископів, але потім один з ініціа­торів і двоє знову присвячених повернулися в Грецьку Церк­ву. Священний Синод негайно змістив 4 інших «старостиль-них» єпископів, позбавив їхнього єпископського сану й на п'ять років заслав у віддалений монастир. Крім того, Священ­ний Синод призвав уряд або вжити суворих заходів проти опозиції, або погодитися на повернення до юліанського кале­ндаря. Влада,однак, відмовилася від рішучих мір - почасти тому, що ті, хто перебував в опозиції реформам, підтримували монархію, що була тоді слабкою.

Через кілька місяців чотири зміщених єпископи повер­нулися в Афіни.

Супротивники нового календаря відомі як «старостиль-ники», або Істинно Православна Церква Греції. Спочатку їх очолював митрополит Флоринський Хрізостом. Незабаром у цій групі почалися розколи через суперечки про дійсність таїнств у Грецькій Православній Церкві: меншість наполяга­ла на тому, що таїнства офіційної Церкви безблагодатні. Піс­ля смерті Хрізостома в 1955 році старостильники залишили­ся без ієрархів, поки в 1960 році єпископи Російської Право­славної Церкви Закордоном не присвятили для них декіль­кох нових єпископів. В 1970 році виник новий розкол, що призвів до того, що в 1979 році утворилися два суперничих Синоди: очолюваний архієпископом Гардікским Оксентієм і митрополитом Корінфским Каллістом справжньому. В 1983 році Калліст пішов на спочинок, і його перемінив ми­трополит Мегарський Антоній.

В 1984 році від Авксентиєвського Синоду відпала група, очолювана митрополитом Пірейським Геронтиєм. У тому ж році Синод митрополита Антонія саморозпустився й при­

мкнув до Синоду митрополита Геронтія, тобто до тих, хто за­перечує благодатність таїнств Грецької Церкви. Главою Сино­ду був обраний архієпископ Хрізостом II. До цього часу з єпи-сків-старостильников таїнства Грецької Церкви визнавали тільки митрополит Оропосський і Філейський Купріян і мит­рополит Сардінський Іоанн. В 1985 році вони хиротонисова-ли нових єпископів і знайшли підтримку в старостильників Румунії й Болгарії. В 1994 році архієпископ Оксентій вмер, і до середини 1998 року новий глава його Синоду обраний не був. У цей час Синод, очолюваний архієпископом Хрізосто-мом ІІ, - самий численний серед груп старостильників у Греції. Другий по чисельності синод на чолі з митрополитом Купрія-ном. Число прихильників Синоду, раніше очолюваного архіє­пископом Оксентієм, у Греції помітно скоротилося, але досить велико за її межами, зокрема, у США.

Існує невелика група крайнього толку, так званих «мат-фєївців», що має в Греції близько 40 священиків і сильну чер­нечу традицію в жіночому Введенському монастирі в Кератеа (300 черниць) і чоловічому Преображенському монастирі (60 ченців). Кілька десятків тисяч прихильників цієї групи впе­внені, що вони єдині православні, що залишилися у світі.

Незважаючи на всі ці поділи, грецькі старостильники сприймають себе як єдиний рух. Хоча в Греції, особливо в 1950-і роки, старостильники піддавалися сильним гонінням, сьогодні вони існують цілком вільно. Вони затверджують, що їхньої сотні тисяч, що в них більше 200 священиків в 120 при­ходах, 38 з яких перебувають навколо Афін, і близько 100 мо­настирів. Церкви старостильників можна довідатися по відсу­тності в них електричного висвітлення й ослонів, і по таких особливостях богослужіння, як традиційний візантійський спів і часті цілонічні пильнування.

Подібний рух старостильників виник в Румунії після того, як в 1924 році патріарх Мирон Крістя ввів григорианський календар. На чолі опозиції стояв настоятель молдавського Покровського Скиту ієромонах Гликерії. До 1936 року він по­

будував 40 церков, в основному, у Молдавії. Румунський уряд вжив строгих заходів по припиненню руху: перед початком Другої світової війни всі старостильні церкви були закриті. Після війни Глікерий відновив свої зусилля, і більше полови­ни церков було знову відкрите. Комуністи дозволили руху вижити, хоча час від часу й піддавали його гонінням. В 1955 році збіглий на спочинок румунський православний мит­рополит Галактіон Кордун примкнув до старостильників, пос­тавляючи їм священиків. Він самостійно поставив трьох нових єпископів, установивши, таким чином, безперервну ієрархію. Румунські старостильники, на відміну від грецьких, не перетер­піли розколів. Сьогодні, як думають, румунські старостильники нараховують 500 000 віруючих. В 1998 році в цій Церкві було 6 єпископів, 119 священиків, 30 дияконів, 218 ченців, 427 чер­ниць, 110 приходів й 13 більших чернечих громад (6 чоловічих й 7 жіночих). Першоієрарх митрополит Власій (обраний в 1992 році) має резиденцію в Преображенському монастирі в Слэ-тьоарі, духовному й адміністративному центрі Церкви.

Старостильна Православна Церква існує й у Болгарії, де патріарх в 1960-х роках ввів новий календар. Болгарських ста-ростильників очолює єпископ Тріадицкий Фотій (народився в 1956 році, хіротонісован в 1993 році), це досить велика гро­мада. До неї ставляться 19 священиків, 3 диякона, 17 приходів, 9 каплиць, один жіночий монастир (25 черниць) і один чолові­чий (20 ченців). Адміністративний центр Церкви - у Софії.

Старостильники Румунії й Болгарії, помірні старостиль-никн Греції, очолювані митрополитом Кіпріаном, і Російська Православна Церква Закордоном перебувають у повному лі-тургічному спілкуванні.

Східно-католицькі церкви

Розрив між латинською й візантійською Церквами, сим­волом якого виявилося взаємне відлучення єпископів Риму й Константинополя в 1054 році, простим людям на Сході став очевидний після захоплення в 1204 році латинянами-хресто­

носцями Константинополя. Спроби відновити єдність вжи­вали на II Ліонському соборі 1274 року й на Ферраро-Флорен-тийському соборі 1439 року, але жодна з них не увінчалася успіхом.

Згодом у Римі було розроблене навчання про Церкви, по якому всі помісні Церкви повинні перебувати під безпосеред­ньою юрисдикцією папи Римського. Це, у свою чергу, мало на увазі, що Церкви, що не перебувають під його юрисдикцією, можуть стати об'єктом місіонерської діяльності, націленої на те, щоб привести їх у спілкування з Римською Церквою.

Одночасно із цим розроблялося поняття «обряд», відпо­відно до якого групи східних християн, що підтвердили свою єдність із Католицькою Церквою, вправі були зберігати свою літургічну традицію й канонічну дисципліну.

Такого роду місіонерська діяльність, що нерідко підтри­мували католицькі уряди країн, де православні перебували в меншостях, була спрямована на всі Православні Церкви. У результаті, невеликі групи віруючих практично всіх цих Цер­ков приєдналися до Риму. Слід зазначити, що далеко не всі приєднання були плодом діяльності католицьких місіонерів. Наприклад, виникнення Болгарської Греко-католицької Цер­кви поязано зі спонтанним рухом православних до Рима, а ліванські мароніти стверджують, що їх літургічне спілкування з Римом взагалі не припинялося. Залежно від обставин, ці при­єднання так чи інакше були пов'язані з латинізацією, тобто із прийняттям ряду практик і поглядів, характерних для латин­ської Церкви. Як наслідок, що приєдналися Церкви найчасті­ше втрачали зв'язок зі своїми духовними коріннями.

Так, настільки важлива для православної духовності чер­неча традиція зникла в більшості Східно-католицьких Церков, хоча релігійне життя тривало у формі конгрегації, що беруть за зразок латинські апостоличні громади. Після II Ватикансько-го собору вживають зусилля виправити таке положення.

Всі ці Церкви ввійшли в юрисдикцію папи Римського че­рез Конгрегацію для Східних Церков, одне з відділенні Римсь­

кої курії. Вона виникла в 1862 році в рамках служби Propaganda Fide (Поширення Віри), що займається місіонерською діяль­ністю Церкви, і в 1917 році була перетворена папою Бенедик­том XV в автономну Конгрегацію. Стосовно духівництва й мирян у Східно-католицьких Церквах вона грає таку ж роль, яку іншої служби курії грають відносно латинської Церкви.

Східна Когрегація патронує відомий Папський Східний Інститут у Римі (the Pontifical Oriental Institute), що перебу­ває під керівництвом єзуїтів і має одні із кращих у світі бібліо­тек по Східному християнству.

Необхідно згадати, що в минулому Східно-католицькі Церкви звичайно називалися «уніатськими», але цей термін сприймається сьогодні як образливий, а тому його більше не використовують.

Для більшості православних ці Церкви - перешкода на шляху примирення Католицької й Православної Церков. Вони думають, що одне вже їхнє існування свідчить про за­перечення католиками Православної Церкви як Церкви, що таке об'єднання православних з католиками породжено ба­жанням розколоти місцеві православні громади. Вони ба­чать у членах Східних Церков або православних, чиє пере­бування в Католицькій Церкві - ненормальне явище, ви­кликане зовнішнім насильством, або католиків, що причи­няються православними для того щоб звернути православ­них у католицтво.

Один з документів II Ватиканського собору Orientaiium Ecclesiarum стосується Східно-католицьких Церков. Він за­тверджує їхню рівність із латинською Церквою й призиває Східних католиків заново відкрити свої самобутні традиції, а також підкреслює особливе покликання східних католиків у справі встановлення екуменичних відносин із православ'ям.

Церковне життя в Східно-католицьких Церквах управ­ляються відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, об­народуваному папою Иоаннам Павлом II 18 жовтня 1990 року й набувший силу закону 1 жовтня 1991 року. Відповідно до

нового Східного Кодексу, Східно-католицькі Церкви підроз­діляються на 4 категорії:

патріарші (Халдейська, Вірменська, Коптська, Сірійсь­ка, Маронітська й Мелькітська Церкви);

головні архієпископальні (Українська й Сіро-Малабар-ська Католицькі Церкви);

ті що мають статус митрополій (Ефіопська, Сіро-Мала-нкарська, Румунської й Американська Русинська Церкви);

інші (Болгарська, Грецька, Угорська, Італо-Албанська й Словацька Церкви, а також діоцез, що поширюється на всю колишню Югославію). Білоруські, Албанські, Грузинські й Російська Східно-католицькі Церкви не мають духовної ієрархії.

Кожна зі Східно-католицьких патріарших Церков має право мати свого патріарха. Він обирається синодом єписко­пів даної Церкви й негайно проголошується і інтронизується, після чого просить церковного спілкування в папи. Синоди патріарших Церков обирають єпископів для діоцезів на тери­торії патріархії із числа кандидатів, затверджених Римом. Якщо обраний єпископ не був попередньо схвалений курією, необ­хідно одержати згоду папи на його твердження безпосеред­ньо перед поставлянням.

Головний архієпископ обирається так само, як і патріарх, але перед інтронізацією його обрання повинне бути підтвер­джене Римським первосвящеником. Митрополити признача­ються папою, що вибирає їх із трьох кандидатів, представле­них йому собором єпископів даної Церкви.

Нижченаведена інформація про Східно-католицькі Цер­кви згрупована по їхньому походженню. Список відкривають Церкви, які не мають прямих некатолицьких корінь, потім ви­пливають Католицькі Церкви, які відокремилися від Ассірій­ської Церкви Сходу, від Древніх Східних Церков й, нарешті, від Православної Церкви.

Конгрегація для Орієнтальних Церков

ПРЕФЕКТ: КАРДИНАЛ СІЛЬВЕСТРІНІ (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ЄПИСКОП З 1979 РОКУ, КАРДИНАЛ З 1988 РОКУ, ПРЕФЕКТ ІЗ 1991 РОКУ) СЕКРЕТАР: АРХІЄПИСКОП МИРОСЛАВ СТЕФАН МА-РУСИН IV

ЦЕРКВИ,

ЩО НЕ МАЮТЬ ПАРАЛЕЛЕЙ У ПРАВОСЛАВ'Ї

До цим Церквам ставляться дві Східно-католицькі Церк­ви, у силу особливих історичних обставин не мають парале­лей серед Східних Церков.

Маронітськая Католицька Церква

Історія ліванських маронітів сходить до кінця IV століт­тя, коли навколо Св. Марона зібралася група учнів. Пізніше вони побудували на півшляху з Алеппо в Антіохію монастир. В V столітті монастир рішуче підтримувало христологічне на­вчання Халкідонського Собору.

На початку VIII століття ченці разом із групою своїх по­слідовників перебралися у віддалену область гірського Ліва­ну, де декілька століть проіснували у відносній ізоляції. Саме в цей період вони усвідомили себе особливою Церквою й ста­ли йменувати свого єпископа патріархом Антиохин і всього Сходу.

В XII столітті, коли хрестоносцями було засноване ла­тинське князівство в Антіохії, мароніти ввійшли в контакт із латинської Церквою. В 1182 році мароніти формально підтве­рдили свою єдність із Римом, однак більшість маронітів вва­жає, що вони ніколи й не переривали спілкування з Римською Церквою.

Патріарх Ієремія I Аль-Амшитті (1199—1230) став першим маронітським патріархом, що відвідав Рим, де в 1215 році він брав участь у роботі Латеранского собору. Цей візит поклав початок тісним зв'язкам з Римом і тенденції до латинізації Церкви. В XVI столітті батьківщину маронітів завоювали тур­ки, і почався тривалий період панування Османської імперії.

В 1736 році на горі Ліван був скликаний головний собор цієї Церкви, провівший важливі реформи. На соборі прийня­ли звід канонів Маронітської Церкви, згідно яким Церква впе­рше була розділена на діоцези, були встановлені правила цер­ковного життя, головні з яких збереглися донині. З початку XIX століття західні держави, особливо Франція, сталі підтри­мувати маронітів, що входили до складу Османської імперії. Різанина маронітів, що турки вчинили в 1860 році, викликала збройне вторгнення французів. Після Першої світової війни Ліван і Сирія потрапили під контроль Франції.

Коли в 1944 році Франція надала Лівану повну незалеж­ність, вона спробувала гарантувати безпеку маронітської гро­маді, ввівши конституцію, відповідно до якої президентом Лі­вану повинен бути мароніт. Однак громадянська війна, що вибухнула в 1975 році в Лівані, виявила, що майбутнє громади залишається проблематичним. Кілька тисяч маронітів поки­нули Ліван й оселилися на Заході.

Починаючи з 1790 року, резиденція маронітського патрі­арха перебуває в Бкирки, в 25 милях від Бейрута. Нині в Цер­кви 10 єпархій, 770 приходів й 7 інші юрисдикції на Близько­му Сході. Маронітська Церква - сама численна у Лівані, до неї входить 37% християн й 17% населення Лівану.

У маронітського патріархату є духовна семінарія в Газире і єпархіальна семінарія в Карм-Садде, біля Тріполі. Вище бого­словські утворення можна одержати в Університеті Св. Духа в Касликі. В 1584 році в Римі був заснований Маронітський Коледж.

Маронітська літургія має западно-сірійське походження, але зазнала впливу від східно-сірійської й латинської тради­цій. Євхаристичний канон Церкви сходить до сірійської літургії Св. Іакова. Літургію служили спочатку по-сірійськи, але після арабської навали стали використовувати арабську мову.

Постійна еміграція маронітів з Лівану привела в останні роки до появи громад у діаспорі.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, КІПР, БРАЗИЛІЯ, США,

КАНАДА, АВСТРАЛІЯ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ НАСРАЛЛАХ КАРДИНАЛ СФЕИР (НАРОДИ­ВСЯ В 1920 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОЦІ, КАРДИНАЛ З 1994 РОКУ)

ТИТУЛ: МАРОНІТСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БКИРКИ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 220 000

Італо-Албанська Католицька Церква

У стародавності Південна Італія й Сицилія мали тісний зв'язок із Грецією, довгий час багато їхніх мешканців говори­ли грецькою мовою. На початку християнської епохи (хоча більшість християн належало до візантійської традиції) ця об­ласть виявилася в межах Римського патріархату, і почався про­цес її поступової латинізації.

В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область із юрисдикції папи під юрисдикцію Константинополь­ського Патріархату, після чого тут почалося відродження віза­нтійської традиції. Завоювання цих місць норманнами в XI столітті привело до поверненню в латинський патріархат. У цей час місцева візантійська Церква процвітала, їй належа­ли сотні монастирів на узбережжя Південної Італії. Норманни заборонили служити візантійську службу, грецькі єпископи були замінені на латинські.

Почався процес, що привів до повного розчинення віру­ючих у латинській Церкві. Кінець цьому занепаду був покла­дений в XV столітті, коли сюди прибули дві більші групи ал­банських емігрантів, що бігли від турків. Жителі північної час­тини Албанії, християни латинського обряду, швидко зміша­лися з місцевим населенням, але жителі південної, православ­ної частини Албанії, залишилися вірні своїй візантійській спа­дщині. Спочатку місцеві латинські єпископи зустріли це без розуміння, і хоча в XVI столітті папи підтримали візантійців (в 1595 році їм був даний свій єпископ), криза в громаді трива­ла. Ситуація стала поліпшуватися лише в XVIII столітті. В 1742 році папа Бенедикт XVIII обнародував буллу Etsi

Pastoralis, покликану поліпшити положення італо-албанців. Булла проклала шлях більше прогресивному законодавству й визнанню рівності візантійського й латинського обрядів, що відбулося в наступному столітті.

В 1732 році у Калабрії і в 1734 році в Палермо були відк­риті італо-албанські духовні семінарії. Вище богословські утво­рення в цій Церкві можна одержати в Римі в Грецькому Ко­леджі (заснований в 1577 році).

Нині в Церкві дві єпархії, що мають однаковий статус. Єпархія Лунгро (у Калабрії) була заснована в 1919 році й має 27 приходів, у її юрисдикції вся континентальна Італія. Єпар­хія П'яна-дел'і-Альбанезі, заснована в 1937 році, поширюєть­ся на всю Сицилію і має 15 приходів.

Поряд із цими єпархіями в Церкві є заснований в 1004 році в декількох милях від Рима монастир Санта-маріа-ді-грот-таферрата; це все, що залишилося від ніколи квітучої італо-грецької чернечої традиції. В 1937 році монастир одержав ста­тус територіального абатства, відповідно до якого його насто­ятель має таку ж владу над ченцями й місцевими віруючими, як й єпископ.

В італо-албанців немає приходів в англомовному світі, але невеликі громади в цих країнах зберігають свою традицію за допомогою таких груп, як Суспільство італо-албанців візан­тійського обряду Богородиці Що Милує, що перебуває на ост­рові Ставний, штат Нью-Йорк (США).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПІВДЕННА ІТАЛІЯ, НЕВЕЛИКА ДІА­СПОРА ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 64 000

ЩО ВІДОКРЕМИЛИСЯ ВІД АССІРІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ СХОДУ

Халдейська Католицька Церква

Уже в XIII столітті католицькі місіонери — головним чи­ном, домініканці й францисканці — активно діяли серед віру­ючої Ассірійської Церкви Сходу. Це привело до обігу декіль­кох єпископів і визнання короткочасних уній, але постійної громади ассіро-католиків не виникло.

У середині XV століття в Ассірійській Церкві затверди­лася традиція спадкування патріаршого престолу від дядь­ка до племінника, у результаті чого в Церкві панувало одне сімейство й на патріарший трон часом сходили неповно­літні.

Коли в 1552 році був обраний такий патріарх, група ассі­рійських єпископів відмовилася його визнати й вирішила шу­кати унії з Римом. Вони обрали своїм патріархом настоятеля монастиря Юханнана Сулаку й послали його в Рим для ви­знання унії з Католицькою Церквою. На початку 1553 року папа Юлій III проголосив Сулаку «патріархом халдеїв» Си­моном VIII і 9 квітня 1553 року рукопоклав у соборі Св. Петра в Римі в єпископа.

Наприкінці 1553 року новий патріарх повернувся на ба­тьківщину, де задумав провести ряд реформ, але зустрів най-сильнішу протидію місцевого ассірійського патріарха. Неза­баром Симон був схоплений пашею Амадіі, його піддали кату­ванням і у січні 1555 року був страчений. Зрештою група, що очолювалася Сулакой, повернулася в Ассірійську Церкву Схо­ду, але протягом 200 років у Церкві тривала смута й боротьба між про- і антикатолицької партіями. Положення стабілізува­лося тільки в липні 1830 року, коли папа Пій VIII затвердив митрополита Іоанна Горміздаса главою всіх халдейських ка­толиків, привласнивши йому титул Вавилонського патріарха халдеїв з резиденцією в Мосулі.

В час Першої світової війни халдео-католики піддалися жорстоким гонінням, до 1918 року загинули 4 їхні єпископи, багато священиків і близько 70 000 віруючих.

Протягом століть резиденція патріарха неодноразово мі­нялася, поки в 1930 році не був обраний Мосул. В 1950 році, після значної міграції халдео-католиків з Північного Іраку в Багдад, патріарх також перебрався в столицю, де перебуває й у цей час.

Після підписання в листопаді 1994 року в Римі христоло-гічної угоди між папою Римським й Ассірійським патріархом відносини між Халдейською Католицькою Церквою й Ассірій­ською Церквою Сходу стали швидко поліпшуватися. У серпні 1997 року Священні Синоди обох Церков заснували комісію з діалогу для обговорення питань пасторського співробітницт­ва на всіх рівнях.

Кандидати у священики вчаться в Багдадській патріар­шій семінарії Св. Петра. Семінарія нині не дає вищого бого­словського утворення. У Багдаді і Мосуле є центри по духов­ному утворенню мирян. Розглядається питання про відкрит­тя в Іраку католицького університету.

Найбільше халдео-католиків живе в Багдаді (Ірак). Усьо­го в Іраку є 10 халдейських діоцезів, 4 в Ірані й ще 4 в інших країнах Близького Сходу. У Церкві використовується халдей­ська (або східно-сірійська) літургія з елементами латинської. Мова богослужіння - сірійська.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІРАК, ІРАН, СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИ­НА, ІЗРАЇЛЬ,

ЄГИПЕТ, ФРАНЦІЯ, США

ГЛАВА: ПАТРІАРХ РАФАЇЛ I БІДАВІД (НАРОДИВСЯ В 1922

РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1989 РОКУ)

ТИТУЛ: ВАВИЛОНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ХАЛДЕЇВ РЕЗИДЕНЦІЯ: БАГДАД (ІРАК)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 304 000

Сіро-Малабарська Католицька Церква

Ця Церква походить від християн Апостола Фоми, яких португальці зустріли в 1498 році, відкриваючи для себе Мала-барське узбережжя Індії (нині штат Керала). Як говорилося (див. I. Християні Апостола Фоми), ці християни перебували в повнім спілкуванні з Ассірійською Церквою в Персії. Вони з радістю зустріли португальців як братів-християн і представ­ників Римської Церкви, особливий статус якої вони продов­жували визнавати, незважаючи на роки ізоляції.

Однак португальці в цілому не визнали законності Ма-лабарської традиції й стали нав'язувати християнам Апостола Фоми латинські обряди й канони. На Синоді 1599 року під головуванням португальського архієпископа Гоаського був прийнятий ряд латинізуючих змін, зокрема, про призначення єпископів з португальців, змін у літургії, використанні латин­ських одягань, безшлюбності духівництва й, нарешті, про уста­нову, інквізиції. Все це викликало загальне невдоволення, що привело до того, що в 1653 році більшість християн Апостола Фоми вирішилася порвати з Римом. У відповідь папа Олек­сандр VII послав на Малабарське узбережжя монахів-карме-літів, щоб вони сприяли врегулюванню ситуації. До 1662 року більшість, що відпали, відновило спілкування з Католицькою Церквою.

Європейці-кармеліти залишалися єпископами в Сіро-Ма-лабарської Церкви до 1896 року, коли Рим заснував для хрис­тиян Апостола Фоми три апостоличних вікаріати (Тричур, Ер-накулам й Чанганачеррі) під початком місцевих сіро-малабар-ських єпископів. В 1911 році з'явився четвертий апостолич-ний вікаріат-коттаям. В 1923 році папа Пій XI установив цер­ковну ієрархію, що повністю складається з сіро-малабарців.

Посилення автономії сприяло відродженню Церкви. Якщо в 1876 році налічувалося 200 000 сіро-малабарських ка­толиків, то в 1931 році їх число подвоїлося. В I960 року в Церкві було майже 1,5 мільйона віруючих, у цей час їх близько 4 міль­

йонів. Серед віруючих є сильним бажання стати священиком або ченцем. У листопаді 1994 року у Сіро-Малабарської Церк­ви налічувалося 27 869 ченців вдобавок до 20 022 сіро-мала-барських ченців з латинських громад.

У Церкви є 16 конгрегацій черниць, 5 з яких перебувають під заступництвом папи Римського.

Головні духовні семінарії розташовані в Альваї (двох-об-рядова), Коттаямі, Сатні, Бангалорі й Удджайні.

В 1934 році з ініціативи папи Пія XI у Церкві почалися литургічні реформи, покликані відновити східну природу си­льно латинізованого сіро-малабарського обряду. Відновлена літургія, заснована на своєрідній східно-сірійській традиції, в 1957 році була схвалена Пієм XII й в 1962 році введена в по­бут. Незважаючи на те що в 1985 році Східна Конгрегація зно­ву схвалила введену в 1962 році літургію, ці реформи зустріли сильний опір. Як наслідок, у більшості сіро-малабарських єпа­рхій дотепер використовується обряд, що майже не відрізня­ється від латинської меси.

У січні 1996 року папа Іоанн Павло II головував у Римі на спеціальному синоді єпископів Сіро-Малабарської Церкви, намагавшимся перебороти розбіжності між групами, які до­тримуються різних обрядів. В 1998 році папа Іоанн Павло II надав сіро-малабарським єпископам повну самостійність у лі-тургічних питаннях, щоб вони самі вирішували виниклі роз­біжності.

Відносини Сіро-Малабарської Католицькій Церкві і Ла­тинській Церкві в Індії були завжди напруженими, особливо у зв'язку з питанням про поширення сіро-малабарської юрис­дикції в інші частини Індії заради окормлення емігрувавших з родних місць малабарців.

Тільки в 1977 році Римська курія почала засновувати сіро-малабарські єпархії в тих частинах Індії, де вже існували ла­тинські діоцези.

Дотепер у Сіро-Малабарської Церкви був відсутній єди­ний предстоятель, були два равночесних митрополити в діо­

цезах Ернакулам і Чанганачеррі. 16 грудня 1992 року папа Іоанн Павло И привласнив Сіро-Малабарської Церкви статус Головної Архієпископії й призначив кардинала Ернакулам-Ангамальського Антонія Падіяра першим головним архієпис­копом. Після того як у середині 1998 року він пішов на спочи­нок, його місце залишалося вакантним. Архієпископ Варкей Витхаятхил був призначений апостоличним адміністратором Церкви sede vacante et ad nutum Sanctae Sedis.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, ПЕРЕВАЖНО ШТАТ КЕРАЛА

ГЛАВА: [АРХІЄПИСКОП ВАРКЕЙ ВИТХАЯТХИЛ, АДМІНІСТ­РАТОР]

ТИТУЛ: ГОЛОВНИЙ АРХІЄПИСКОП ЕРНАКУЛАМ-АНГАМАЛЬ-СЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ЕРНАКУЛАМ (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 886 000

Вірменська Католицька Церква

Хрестоносці-латиняни встановили тісні контакти з Вір­менською Апостольською Церквою в XII столітті, коли прохо­дили через вірменське царство в Киликії на шляху у Святу Землю. Союз між хрестоносцями й вірменським царем привів в 1198 році до підпису між двома Церквами унії. Ця унія, що не була прийнята вірменами поза Киликії, закінчилася із завою­ванням в 1375 році Вірменського царства татаро-монголами. 22 листопада 1439 року на Флорентійському соборі був обна­родуваний декрет Exultate Deo про поновлення унії з Вірмен­ською Апостольською Церквою, і хоча ніяких негайних резуль­татів він не дав, декрет послужив догматичною підставою для майбутньої Вірменської Католицької Церкви.

Місіонерська діяльність католиків серед вірменів почала­ся ще раніше, проводили її так називані «брати унії» - засно­вана в 1320 році (нині не існуюча) вірменська чернеча грома­да, пов'язана з домініканцями. Із часом розкидані, але чисель­но зростаючі вірменські католицькі громади стали просити для себе церковної ієрархії й власного патріарха. В 1742 році папа Бенедикт XIV затвердив колишнього вірменського апостоли­

чного єпископа Авраама Ардзівяна (1679-1749) патріархом Килікійскої Вірменії з резиденцією в Лівані і юрисдикцією над вірмено-католиками в південних провінціях Османської імперії. Вірмени, що жили на півночі, як і раніше окормлялися латинським апостоличним вікарієм у Константинополі. Но­вий патріарх став іменувати себе Авраам П'єр I, і всі, хто успа­дковував йому, також уводили у свій церковний титул ім'я П'єр (Петро).

Політико-адміністративна система турок надавала наці­ональним меншостям адміністративну автономію під керуван­ням релігійних лідерів (система міллетів), у результаті всі вір-мени-католики опинилися під цивільним керуванням вірмен­ського апостольського патріарха в Константинополі. Це при­вело до цілого ряду труднощів для вірменів-католиків і навіть до гонінь, що продовжувалися до 1829 року, коли під тиском Франції турецький уряд дозволило їм організуватися у вигляді окремої адміністративної одиниці (міллета) зі своїм архієпис­копом у Константинополі. В 1846 році цей архієпископ був наділений правами цивільного керування.

Ненормальне положення речей, при якому архієпископ у Константинополі представляв цивільну й церковну владу, а патріарх - духовний лідер Церкви - перебував у Лівані, було усунуто в 1867 році, коли папа Пій IX об'єднав два престоли і перевів резиденцію патріарха в Константинополь.

Учинена наприкінці Першої світової війни турками різа­нина нанесла жорстоку втрату вірменській католицькій гро­маді: загинули 7 єпископів, 130 священиків, 47 черниць і біль­ше 100 000 мирян. У зв'язку з різким зменшенням вірменської громади в Туреччині, Вірмено-католицький Синод, що зібра­вся в Римі в 1928 році, ухвалив знову перенести патріархат у Ліван (у Бейрут), а Константинополю (Стамбулу) дати статус архієпископії.

Декілько громад вірмено-католиків проживало в тій час­тині історичної Вірменії, що в 1823 році ввійшла до складу Росії. В 1850 році Пій IX заснував Артвінську єпархію для всіх вірме­

но-католиків, що проживають на території Російської імперії. Однак протидія царського уряду східному католицизму приве­ло до того, що ця єпархія з'явилася тільки через 40 років.

В1912 році вірмено-католики Російської Імперії вияви­лися під юрисдикцією латинського єпископа, що перебував у далекому Тирасполі. При комуністах вірмено-католики були зовсім подавлені, і тільки після знаходження Вірменією в 1991 році незалежності знову виникли громади вірмено-като-ликів. 13 липня 1991 року папська курія заснувала ординаріат для вірмено-католиків у Східній Європі в Гюмрі (Вірменія).

У листопаді 1992 року в Римі зібрався Синод вірмено-католицьких єпископів, він розглянув потреби Церкви в но­вій ситуації. У червні 1997 він знову зібрався в Римі для підго­товки нового уставу Вірменської Католицької Церкви.

Важливий зразок релігійного життя вірмено-католиків — братерство мечитаристів, засноване в 1701 році в Константи­нополі. В 1717 році громада перебралася на острів Сан-Лазаро у Венеції. Ще одна група мечитаристів влаштувалася в 1811 році у Відні. Обидві громади вже довгий час займають­ся науковою діяльністю в Європі і на Близькому Сході. Бра­терство священиків у Бзуммарі (Ліван) має в розпорядженні велику бібліотеку й духовну семінарію, відкритої в 1771 році. Вище утворення можна одержати в Римі в заснованому в 1883 році Вірменському Коледжі.

У цей час найбільше вірмено-католиків проживає в Бей­руті (Ліван) і Алеппо (Сирія). У Церкви 7 єпархії на Близько­му Сході: 2 — у Сирії й по однієї — у Лівані, Іраку, Ірані, Єгипті й Туреччині. Є апостоличний екзархат для вірмено-католиків у США.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, ІРАК, ТУРЕЧЧИНА,

ЄГИПЕТ, ІРАН, ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ЖАН ПЬЕР XVIII КАСПАРЯН (НАРОДИВСЯ В 1927 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1982 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАТРІАРХ КИЛІКІЙСКОЇ ВІРМЕНІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БЕЙРУТ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 344 000

Коптська Католицька Церква

Формально унія між Католицькою й Коптською Церква­ми була укладена на Флорентійському соборі, де коптська де­легація підписала 4 лютого 1442 року документ Cantate Domino. Однак цей документ у Єгипті не підтримали, і тому ніяких практичних наслідків він не мав.

Католицькі місіонери, у першу чергу, францисканці, по­чали активно діяти серед коптів з XVII століття. В 1630 році в Каїрі була заснована місія капуцинів, в 1675 році в Єгипті з'яв­илися єзуїти. Протягом XVII століття мали місце декілька три­валих, але марних богословських діалогів між Римською й Коптською Церквами.

В 1741 року Амба Панас, коптський єпископ Єрусалима, прийняв католицтво. Папа Бенедикт XIV призначив його апо-столичним вікарієм невеликої громади єгипетських копто-ка-толиків, що нараховувала близько 2 000 чоловік. І хоча сам Панас повернувся в Коптську Церкву, почата їм лінія коптсь­ких апостоличних вікаріїв була продовжена.

В 1824 році, виходячи з помилкової думки про те, що ту­рецький паша не стане проти установи копто-католичного патріархата, Рим його заснував, але патріархат залишився лише на папері. Тільки в 1829 році турецькі влади дозволили копто-католикам будувати свої церкви.

В 1895 році папа Лев XIII повторно заснував патріархат, а в 1899 році призначив єпископа Кирила Макария «Олександ­рійським патріархом коптів» Кирилом II. Патріарший вікарій єпископ Кирило головував в 1898 році на Синоді копто-като-ликів, на якому були прийняті деякі латинські богослужбові практики. Через протиріччя в Церкві Кирилу довелося в 1908 році піти на спочинок. Місце патріарха залишалося ва­кантним до 1947 року, коли нарешті обрали Управління патрі­архату перебуває в Каїрі, але найбільше копто-католиків про­живало завжди у Верхньому Єгипті. Останнім часом вони ста­ли переїжджати й в інші частини країни.

Кандидати у священики одержують утворення в патріар­шій семінарії Св. Лева в Мааді, біля Каїра. Крім того, є невеликі семінарії в Мааді, Тахті й Олександрії. Понад 100 копто-като-личних приходи мають при собі початкові, а деякі й середні школи. Церква містить лікарню в Асьюте, кілька медичних диспансерів і поліклінік і сирітських будинків.

У копто-католиків немає монастирів, здатних суперни­чати із древньої коптською чернечою традицією, але є релігійні ордена, які влаштовані за зразком західних апостоличних гро­мад і займаються освітньою, медичною й добродійною діяль­ністю.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЄГИПЕТ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ СТЕФАН II ГХАТТАС (НАРОДИВСЯ В 1920

РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОКУ)

ТИТУЛ: ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХ КОПТІВ

РЕЗИДЕНЦІЯ: КАЇР (ЄГИПЕТ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 197 000

Ефіопська Католицька Церква

Католицькі місіонери добралися до Ефіопії в XIV столітті, а 28 серпня 1439 року папа Євгеній IV у посланні імператорові Ефіопії запропонував йому укласти унію з Католицькою Цер­квою, однак унія укладена не була. В XVI столітті через мусу­льманське вторгнення, пік якого довівся на 1531 рік, було пос­тавлено під питання саме існування християнської Ефіопії. Імператор звернувся по допомогу до португальців, які посла­ли підкріплення з Гоа, що дозволило йому в 1543 році розбити мусульманську армію.

Разом з португальцями в Ефіопію прибутли місіонери-єзуїти, які стали схиляти Ефіопську Церкву до унії з Римом. Їхня активність була спрямована в першу чергу на політичну верхівку країни, включаючи імператора. Багато в чому завдя­ки зусиллям батька Педро Паєса імператор Сусеній звернув­ся в 1622 році в католицтво і оголосив католицизм державною релігією. У наступному році папа Григорій XV призначив пор­

тугальця-єзуїта Аффонсо Мендеса патріархом Ефіопської Церкви. Формально унія була укладена в 1626 році, коли Мен-дес прибув в Ефіопію, але тривала вона всього 10 років. Мен-дес намагався латинізувати ефіопську літургію, звичаї й цер­ковний устав, а Сусеній насаджував зміни в Церкві шляхом насильства й кровопролиття, що викликало з боку народу від­повідне насильство. В 1632 році Сусеній загинув. В 1636 році його спадкоємець вигнав Мендеса, розірвав унію, стратив ба­гатьох католицьких місіонерів. 200 років Ефіопія була закрита для католицьких місіонерів.

В 1839 році лазаріти й капуцини спробували віднови­ти місіонерську діяльність, але народний опір був занадто сильним. Тільки після коронації в 1889 році пануючи Мене-лика II католицькі місіонери змогли вільно працювати в країні. Їхня діяльність активізувалася в період італійської окупації Ефіопії з 1935 по 1941 роки, як уже раніше трапи­лося в Эритрее, опинившимся з 1889 року під італійським контролем.

Нинішня ієрархічна структура Ефіопської Католицької Церкви сходить до 1961 року, коли був заснований митропо­личий престол в Аддис-Абебі й вікарні єпархії в Асмері й Ади-граті. Найбільше ефіопо-католиків проживає в Аддис-Абебі й Асмері. Після встановлення 24 травня 1993 року незалежності Еритреі біля половини віруючі Церкви виявилося в новій кра­їні. В 1995 році в Керані і Баренту були засновані дві нових єпархії, що відокремилися від діоцеза в Асмері.

Ефіопська Католицька Церква має семінарії в Аддис-Абебі й Адиграті (Ефіопія), в Асмері й Керені (Ерітрея). В 1919 році папа Бенедикт XV відкрив у Ватикані Ефіопський Коледж, відновивши для нього церква Св. Стефана, розташо­вану безпосередньо за собором Св. Петра.

Кардинал Павло Цадуа, що як архієпископ Аддис-Абеби з 1977 року очолював Церкву, 11 вересня 1998 року залишив своє служіння. У той же день папа Іоанн Павло II призначив єпископа Берхане-Йезус Демереу Сурафаіла апостоличним

адміністратором на той час, поки буде обраний новий архіє­пископ.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЕФІОПІЯ Й ЭРИТРЕЯ

ГЛАВА: БЕРХАНЕ-ЙЕЗУС ДЕМЕРЕУ СУРАФАІЛ, АПОСТОЛИЧ-

НИЙ АДМІНІСТРАТОР

ТИТУЛ: ЕФІОПСЬКИЙ АРХІЄПИСКОП АДДИС-АБЕБИ

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 203 000

Сірійська Католицька Церква

В епоху хрестових походів між католицькими й сірійсь­кими єпископами нерідко встановлювалися теплі відноси­ни. Деякі сірійські єпископи, схоже, прихильно ставилися до ідеї унії з Римом, хоча нічого конкретного тут досягнуто не було.

Відомий декрет про унії між Сірійською Церквою й Ри­мом (Multa et Armirablia), підписаний 30 листопада 1444 року на Флорентійському соборі, але й він залишився на папері.

Місіонери єзуїти й капуцини почали свою діяльність се­ред сирійців в Алеппо в 1626 році. При цьому в католицтво перейшло так багато сирійців, що в 1662 році католицька пар­тія зуміла обрати патріархом свого представника Андрія Ахи-джяна. Це привело до розколу громади, і після кончини Ахи-джяна в 1677 році було обрано два патріархи (дядько й пле­мінник), що представляли дві конкуруючі групи. Однак в 1702 році, після кончини католицького патріарха, лінія сірій­ських католицьких патріархів перервалася.

Турецький уряд підтримувало східних християн проти католиків, і протягом XVIII століття сіро-католики перетерпі­ли чимало гонінь і страждань. Відомі часи, коли жодного дію­чого сіро-католичного єпископа не залишалося, і громада існу­вала підпільно.

В 1782 році Сірійський Священний Синод обрав патріар­хом митрополита Алеппського Михайла Джарвиха. Незаба­ром після цього він оголосив себе католиком, біг у Ліван і по­будував (і нині існуючий) монастир Богородиці в Шарфі. Піс­

ля Джарвіха лінія сіро-католичних патріархів вже не перери­валася.

В 1829 році турецький уряд офіційно визнав Сіро-Като-личну Церкву, в 1831 році резиденцією патріарха стало Але­ппо. Відновилася католицька місіонерська діяльність. Через жорстокі гоніння на християнську громаду в Алеппо патріа­рхат перебрався в 1850 році в Мардин (нині Південна Туреч­чина).

Постійний приріст чисельності сіро-католиків за рахунок нехалкідонітів припинився в результаті гонінь і різанини під час Першої світової війни. На початку 1920-х років резиден­цію патріарха перенесли в Бейрут, куди перебралися й багато сіро-католиків.

Сіро-католичні патріархи завжди додають до свого імені ім'я Ігнатій. На Синоді 1888 року в Шарфі була прийнята пос­танова про безшлюбність духовенства, однак у цей час у Церкві було чимало одружених священиків. Патріарша семінарія й видавництво розташовані у Шарфейському монастирі (Лі­ван).

Найбільше сіро-католиків проживає в Сирії, Лівані й Іраку. Їхня загальна мова - арабська, хоча подекуди в східній Сирії й північному Іраку дотепер говорять сірійською.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, ІРАК

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ІГНАТІЄВІ МУСУ I ДАУД (НАРОДИВСЯ В

1930 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1998 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ РЕЗИДЕНЦІЯ: БЕЙРУТ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 129 000

Сіро-Маланкарська Католицька Церква

В XVIII столітті відомо не менш чотирьох спроб возз'єд­нання Католицької й Маланкарської Сірійських Церков (див. И.Е), але всі вони провалилися.

В1926 році група з п'яти сіро-маланкарських єпископів, що стали в опозицію до сірійського патріарха в Індії, уповно­важила одного зі своїх членів, Map Іванія, почати переговори

з Римом про возз'єднання. Вони лише наполягали на збере­женні літургії й на тім, щоб за єпископами залишилися їхні єпархії.

Рим завважав достатнім, щоб єпископи сповідали като­лицьку віру, а їхнє хрещення й священний сан за ними збері­гався.

В остаточному підсумку, нові відносини з Римом прийн­яли тільки двоє з 5 єпископів, включаючи Map Іванія, що ос­новали перші чернечі громади в Маланкарській Сірійській Церкві. Ці два єпископи, священик, диякон й один мирянин були прийняті 20 вересня 1930 року в Католицьку Церкву. В 1930-х роках ще два єпископи, які спочатку віддали перева­гу юрисдикції Сірійського патріарха в Індії, були прийняті в спілкування з Римом.

У результаті виник помітний приплив віруючих до ново­го Сіро-Маланкарської Католицької Церкви. До 1950 року в ній налічувалося 65 588, в 1960 році - 112 478, а в 1970 -183 490 віруючим. Нині в Церкві 3 єпархії й більше 325 000 вірних у штаті Керала (Індія).

Сіро-Маланкарська Католицька Церква грає в штаті Ке­рала помітну роль у галузі освіти: крім коледжу Map Іванія в Тривандрумі, Церква управляє 270 школами й 6 коледжа­ми. Крім того, вона містить 13 лікарень. Головна духовна семінарія Церкви в ім'я Св. Марії була заснована в Триван-друмі в 1983 році. Перший камінь будинку семінарії благос­ловив папа Іоанн Павло II в 1986 році, будинок було побу­довано в 1989 році, а богословські курси відкрилися в 1992 році. У семінарії вчиться 160 студентів, викладає 30 викладачів.

Церква веде в Індії різноманітну екуменічну діяльність. Єпархії Тирувалла належить Екуменічній дослідницький інститут Св. Єфрема в Каттаямі. В інституті працюють като­лики й християни Св. Фоми, що вивчають спільне літургічну спадщину й національну традицію. Map Василь, новий глава Сіро-Маланкарської Католицької Церкви з 1988 року, є чле­

ном комісії з діалогу між Католицькою Церквою й двома Дав-ньосхідними християнськими юрисдикціями в Індії.

Цікаве починання цієї Церкви - підстава в 1958 році Ку-рисумалського ашрама. Ця чернеча громада заснована на строго цистеріанскому тлумаченні уставу Св. Бенедикта, дотриманні сірійською-сірійській-західно-сірійської літургічної традиції й окремих елементів індуістського аскетизму. Ашрам став духо­вним центром як християн, так й індуістів.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ) ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП КИРИЛО MAP ВАСИЛЬ МАЛАНЧАРУ-ВИЛ I (НАРОДИВСЯ В 1935 РОКУ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРО-МАЛАНКАРСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ ТРПВАНД-РУМА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ТРИВАНДРУМ, ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 327 000

ЦЕРКВИ,

ЩО ВІДОКРЕМИЛИСЬ ВІД ПРАВОСЛАВНОЇ

Найбільша група Східно-Католицьких Церков — Церкви, що дотримуються візантійської літургічної, духовної і бого­словської православної традиції, з якої вони походять. У зв'я-ку з грецьким походженням цієї традиції багато Церков волі­ють називати себе «греко-католицькими» — така була їхня офіційна назва в Австрійській і Османській імперіях і в інших державах Східної Європи. Хоча цей термін майже вийшов із вживання в США, де багато приходів іменують себе «візанто-католицькими», поняття «греко-католики» широко викорис­товується на батьківщині цих Церков.

Мелькитська Католицька Церква

«Мелькит» по-сирійськи і арабськи означає «цар», відпо­відно словом «мелькитська» позначали ті Церкви древніх Па­тріархатів Олександрії, Антиохії і Єрусалима (див. ША.2-4), що прийняли христологічне вчення, яке сповідувалось візан­

тійськими імператорами після Собору в Халкідоні 451 року. Проте нині цим словом позначають, як правило, візанто-като-ликів, що історично відокремилися від цих Патріархатів.

Єзуїти, капуцини і кармеліти почали свою місіонерську діяльність в Антиохійському православному Патріархаті в се­редині XVII століття. Окремі звертання мали місце, але місіо­нери в першу чергу намагалися організувати прокатоличну партію в самому Патріархаті. До початку XVIII століття Анти-охійська Церква поляризується, центром прокатоличної партії стає Дамаск, а антикатоличної—Алеппо.

• Думка автора про те, що ці члени Католицької Церкви дотримуються православної духовної і богословської традиції, розділити важко, оскільки Православна Церква у свій час саме на духовних і богословських підставах відкинула унію з Ри­мом. У той же час деякі з цих Церков, наприклад, мелькити, нині відчувають сильний потяг до православ'я, тоді як інші рі­зко відштовхуються від нього. (Прим. перек.)

Померлий 5 серпня 1724 року патріарх Панас призна­чив своїм спадкоємцем ченця-кіпріота Сильвестра. Його ка­ндидатуру підтримала алепськая партія і Константинополь. Але 20 вересня 1724 року дамаська партія обрала в патріар­хи кандидата, прокатолично налаштованого, він став іме­нуватися Кирилом IV. Тиждень потому Константинополь­ський патріарх призначив Антиохійським патріархом Си­львестра. Турецький уряд визнав Сильвестра, Кирило був усунений і відлучений Константинополем, йому довелося шукати притулку в Лівані. У 1729 році папа Бенедикт XIII визнав Кирила патріархом Антиохійським. Так поляриза­ція, що мала місце, перетворилася в розрив, католицьку ча­стину патріархату стали називати Мелькитською Греко-ка-толицькою Церквою.

Спочатку ця католицька громада обмежувалася терито­рією сучасної Сирії і Лівану. Однак незабаром католики-мель-кити почали переїжджати в Палестину, де здавна існували мелькитські громади, і в Єгипет, де відбулося повстання про­

ти турецької влади. У новій демографічній ситуації в 1838 році мелькитський католицький патріарх отримав додаткові титу­ли патріарха Єрусалимського і Олександрійського.

Спершу турецький уряд відносився до нової Церкви різко негативно, але згодом ситуація стала поліпшувати­ся. У1848 році уряд визнав Мелькитську Католицьку Цер­кву, і патріархат перемістився зі Свято-Спасова монасти­ря біля Сидона (Ліван), що був заснований Кирилом VI після його втечі, назад у Дамаск. Почався період росту Це­ркви, що супроводжувався загальним відчуттям, що Ме-лькитська Церква є центром арабського опору туркам. З іншого боку, православний Антиохійський Патріархат сприймався як залежний від Константинополя, а значить, і від турецького уряду.

У XIX столітті у відносинах Мелькитської Церкви з Ри­мом існувала певна напруженість, оскільки багато мелькитів розуміли, що латинська традиція ставить під питання їхні ві­зантійські корені. Символічним втіленням цієї напруженості став епізод на I Ватиканському соборі, коли мелькитський па­тріарх Григорій II Юсеф залишив Рим до початку голосуван­ня за документ Pastor Aeternus, що затверджує папську непо­грішність і поширення його юрисдикції на увесь світ. За вимо­гою Рима патріарх підписав документ пізніше, але додав при цьому: «При дотриманні усіх прав, привілеїв і прерогатив Схі­дних Церков».

На II Ватиканському соборі мелькитський патріарх Мак­сим IV Сайєх активно виступав проти латинізації Східних Це­рков і говорив про необхідність повернення в східно-христи­янську традицію, особливо в екклесиології. В даний час мель-китські єпископи, включаючи патріарха Максима IV, думають, що у випадку примирення між Православною і Католицькою Церквами, їхня Церква повинна влитися в православний Ан-тиохійський Патріархат. У 1995 році була заснована двосто­роння комісія з діалогу між мелькитами й антиохійськими пра­вославними. Обидві сторони виразили тверду рішучість пере­

бороти розкол 1724 року (див. Ш.А.З. Антиохійський Патріа­рхат).

До свого закриття в 1967 році (через політичну ситуацію, що змінилася,) духовна семінарія Св. Ганни в Єрусалимі, ке­рована «білими отцями» (нині іменованими «місіонерами Аф­рики»), була головною семінарією Мелькитської Церкви. За­раз у Мелькитській Церкві 3 головні семінарії: Св. Ганни в Рабує (Ліван), Свято-Спасова семінарія в Бейт-Сахурі (Ізра­їль), що готує духівництво для єпархій в Ізраїлі, Йордану, на Західному березі Йордану і у Газі, і семінарія Св. Григорія Бо­гослова в Ньютоні, штат Массачусетс (США), що готує духів­ництво для США й інших англомовних країн. Мелькитські отці-паулісти керують відомим богословським інститутом у Хариссі і видавництвом.

Після маронитів Мелькитська Католицька Церква — най­більша і процвітаюча католицька громада на Близькому Сході. Більшість її віруючих живе в Сирії, Лівані, Ізраїлі, на Західно­му березі й у Йордані. Значна еміграція з Близького Східу при­звела в останні роки до виникнення процвітаючих мелькитсь-ких громад на Заході.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ : СИРІЯ, ЛІВАН, ІЗРАЇЛЬ, ЄГИПЕТ,

ЙОРДАН, ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ ЙОРДАНУ, ПІВНІЧНА ТА ПІВДЕННА АМЕРИКИ, ЄВРОПА, АВСТРАЛІЯ.

ГОЛОВА: ПАТРІАРХ МАКСИМ V ХАККІМ ( НАРОДИВСЯ

У 1908 РОЦІ, ОБРАНИЙ У 1967 РОЦІ).

ТИТУЛ: МЕЛЬКИТСЬКИЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТИОХІЇ І ВСЬОГО СХОДУ, ОЛЕКСАНДРІЇ І ЄРУСАЛИМУ РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 190 000

Українська Католицька Церква

Українці одержали віру від Візантії, і їхня Церква була з самого початку пов'язана з Константинопольським Патріар­хатом. До XIV століття більшість українців опинились під вла­дою католицької Литви. Митрополит Київський Ісидор був присутній на Флорентійському соборі і підписав акт унії 1439 року між православними і католиками. Багато українців

у Литві спочатку прийняли цю унію, але протягом наступних декількох десятиліть її відкинули.

У 1569 році, коли Литва і Польща об'єдналися в єдину державу, велика частина України відійшла до Польщі. У цей час на українській землі швидко поширювався протестан­тизм, і єзуїти направили свої зусилля на досягнення унії між католиками і православними, щоб протистояти протестант­ському впливу. Незабаром багато православних стали більш схильно ставитися до унії, маючи на увазі поліпшення стано­вища українського духовенства і збереження візантійської традиції в часи активного розповсюдження польського като­лицизму.

Такий розвиток подій завершився Синодом православ­них єпископів у Бресті (1595—1596), що оголосив унію між Римом і Київською метрополією. Прийняття унії викликало жорстокий конфлікт між її прихильниками і противниками. Єпархії західних провінцій Галіції, нині головної опори україн­ських греко-католиків, приєдналися до унії пізніше (у 1692 році Пшемисль, у 1700 році — Львів). До XVIII століття дві третини православних Західної України стали греко-католиками.

Однак у міру посилення контролю православної Росії над Україною унія була поступово подавлена. У 1839 році цар Микола I скасував унію у всіх областях, що знаходилися під управлінням Росії, за винятком Холмської єпархії (на польсь­кій території), яка приєдналася до Російської Православної Церкви в 1875 році. Таким чином, до кінця XIX століття греко-католики в Російській імперії фактично зникли.

Тим не менш, українські католики зберіглися в Галіції, яка в 1772 році опинилася під владою Австрії і наприкінці Першої світової війни відійшла до Польщі. Церква процвіта­ла під енергічним керівництвом митрополита Андрія Шеп-тицького, архієпископа Львова з 1900 по 1944 рік. Станови­ще різко змінилося перед початком Другої світової воїни, коли більша частина Галіції була анексована Радянським Союзом.

Радянська адміністрація рішуче прийнялася за ліквідацію Української Католицької Церкви. У квітні 1945 року всі її єпис­копи були арештовані, а в наступному році засуджені до трива­лих термінів ув'язнення в трудових таборах. У березні 1946 року у Львові був скликаний так званий «синод» цієї Церкви, що оголосив про її приєднання до Російської Православної Церк­ви. Ті, хто відмовилися приєднатися, були заарештовані, вклю­чаючи більш ніж 1400 священників і 800 черниць. Голова Церк­ви митрополит Йосиф Сліпий був заключений у в'язницю в Сибірі. Після звільнення в 1963 році його вислали в Рим, де він одержав титул головного українського архієпископа Львова. У 1965 році він став кардиналом, а в 1984 помер.

Неможливо точно сказати, яка була роль Московського патріархату в придушенні католиків на Україні, однак події 1946 отруїли атмосферу відносин українських греко-католи­ків з православними. Усе це вийшло на поверхню, коли в 1980-х роках президентом Михайлом Горбачовим була введена сво­бода віросповідання, що дозволила українським католикам залишити підпілля.

1 грудня 1989 року українським католикам було дозволе­но отримати офіційну реєстрацію. За підтримкою місцевої вла­ди вони поступово повернули у володіння церкви, які колись належали їм. Усе це стало початком католицького відроджен­ня на Україні. Московська патріархія виступила з заявою, що при поверненні окремих церков застосовувалася сила (като­лики це заперечували) і що українські греко-католики поши­рюють свій вплив за рахунок православних. Ситуація усклад­нюється присутністю на Західній Україні Української Авто­кефальної Церкви (див.Ш.Б.3 Українська Православна Церк­ва — Київський патріархат і Українська Автокефальна Право­славна Церква). До кінця 1990-х років, хоча й не всі майнові розбіжності були вирішені, встановилися більш-менш мирні відносини.

Останнім часом Українська Католицька Церква повер­нулася до нормального церковного життя. 30 березня

1991 року голова Церкви, який знаходився у вигнанні в Римі, кардинал Мирослав Любачивський, переніс свою резиден­цію до Львова. У травні 1992 року, уперше за багато десяти­літь, українські католицькі єпископи з усіх кінців світу зібра­лися у Львові на Синод. У серпні 1992 року останки кардина­ла Йосипа Сліпого були перенесені з Риму до Львова і похо­вані поруч з могилою митрополита Андрія Шептицького. У липні 1993 року на Україні були відкриті 4 нові єпархії: на території Львова, Івано-Франківська й української частини єпархії Пшемисля (Польща). До кінця 1997 року Церква мала 2 363 приходи, 11 єпископів, 1 526 священиків, 590 ченців, 729 черниць і 1 298 семінаристів. У квітні 1996 року був за­снований Києво-Вишгородський Архієпископський Екзар­хат заради пастирського оформлення віруючих у Централь­ній і Східній Україні. Офіційні особи у Львові вважають, що їхня Церква нараховує близько 6 мільйонів віруючих, що про­живають по всій Україні. Відкрито семінарії у Львові, Івано-Франківську, Тернополі і Дрогобичі. У вересні 1994 року була відкрита (закрита радянською владою в 1946 році) Духовна Академія у Львові.

Після відновлення Церкви на Україні почав регулярно збиратися Синод її єпископів. У жовтні 1996 року у Львові пройшов перший Загальний Собор Української Греко-ка-толицької Церкви. Цей собор, на якому були присутні 40 єпископів і по 6 кліриків і 6 мирян від кожної єпархії, буде збиратися щорічно аж до 2000 року. У 1996 році на За­гальному соборі Церкви через хворобу кардинала Любачив-ського адміністратором Української Греко-католицької Це­ркви був призначений один з її вікарних єпископів Любо­мир Гусар.

Чимало українських католиків є й у Польщі. Коли на початку другої світової війни Радянський Союз анексував Галіцію, у Польщі залишалося близько 1,3 мільйона україн­ців. У1946 році нова Польська комуністична влада депор­тувала більшість українців до Радянського Союзу і приду­

шила Українську Католицьку Церкву. Залишені в Польщі і розкидані по всій країні близько 145 000 українських като­ликів могли брати участь тільки в латинській месі. У 1957 році з'явилися центри для церковного оформлення власне греко-католиків. У1989 році папа Іоанн Павло II призначив українського єпископа помічником польського примасу. 16 січня 1991 року єпископ Іван Мартиняк був призначений єпискокопом Пшемисля візантійсько-украї­нського обряду, завдяки чому у греко-католиків в Польщі вперше після війни з'явився свій єпархіальний єпископ. Після реорганізації церковної структури в Польщі в 1992 році Пшемисль став вікарною єпархією Варшавської ариєпископії і був відділений від Львівської провінції, до якої він належав з 1818 року, а пізніше був безпосередньо перепідкорений Риму. У 1996 році папа Іоанн Павло II під­вищив статус Пшемисльської єпархії до митрополії і змінив її назву на Пшемисль-Варшавську. Крім того, була створена Вроцлав-Гданська українська католицька єпархія, вікаріат нової Пшемисль-Варшавскої митрополії. На даний час у Польщі проживає близько 85 000 українців-католиків.

Існує велика діаспора українців-католиків, особливо в Канаді, США, Бразилії та Австралії. Головні українські семі­нарії знаходяться у Вашингтоні (округ Колумбія), Стамфорді (штат Коннектикут), Оттаві (Канада), Куритибі (Бразилія). З 1897 року в Римі існує Папський Український Коледж.

Місцезнаходження: Україна, Польща, США, Канада, Бра­зилія, Аргентина, Австралія, Західна Європа Голова: кардинал Мирослав Любачивський (народився у 1914 році, обраний в 1984році, кардинал з 1985 року)

ТИТУЛ: ГОЛОВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ АРХИЄПИСКОП ЛЬВОВА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ЛЬВІВ ( УКРАЇНА )

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 5 182 000

АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: HTTP://WWW.UGKC.LVIV.UA

Русинська Католицька Церква

Батьківщина Русинської Католицької Церкви знаходить­ся на заході України в південно-західній частині Карпат. У минулому цю землю називали Карпато-Україною, Карпато-росією, Прикарпаттям, Закарпаттям. Хоча поняття «русинсь­кий» раніш розумілося ширше, тобто відносилося і до україн­ців, і до білорусів, і до словаків, нині церковні влади викорис­товують його в більш вузькому значенні — для позначення визначеної греко-католицької Церкви. Русини-католики ет­нічно близькі до українців і говорять на одному з діалектів укра­їнської мови. Батьківщина русинів простирається від Закар­паття до північної Словаччини і Лемківщини на південному сході Польщі.

У IX столітті велика частина цієї землі виявилася під вла­дою католицької Угорщини, що набагато пізніше розгорнула місіонерську діяльність серед православного населення, включаючи русинів. Ця діяльність завершилася прийняттям 24 квітня 1646 року в Ужгороді 63 священиків-русинів у Ка­толицьку Церкву. Ужгородська унія охопила православне населення в нинішній східній Словаччині. У 1664 році була укладена унія в Мукачеві, що втягнула православне населен­ня Закарпаття й угорської єпархії Хайдудорог. У 1713 році була укладена третя унія щодо православних у нинішньому повіті Марамуреш (Румунія) до сходу від Мукачева. Через 100 років після Ужгородської унії Православна Церква в цьо­му краї практично зникла.

Здавна питання про те, кому буде підкорятися Русинська Католицька Церква, викликало конфлікти. Незважаючи на бажання русинів-католиків мати власний церковний устрій, русинський єпископ Мукачевский більше сторіччя відігравав ритуальну роль вікарія латинського єпископа Егерського, а русинські священики служили католицьким у латинських приходах. У1771 році проблема була вирішена папою Клеме­нтом XIV, що на прохання імператриці Марії-Терези заснував

русинську Мукачевську єпархію, що підкорялася примасу Угорщини. У 1778 році в Ужгороді відкрили семінарію для русинів-католиків.

Після Першої світової війни Закарпаття стало частиною Чехословацької республіки. У Церкви існувало дві єпархії — у Мукачеві та Прешові. У 1920-х роках група русинів-католиків повернулася в Православну Церкву (див.Ш.А.14. Православ­на Церква в Чеській та Словацькій республіках), однак етніч­не самовизначення русинів невід'ємно пов'язано з Русинсь­кою Католицькою Церквою.

Наприкінці Другої світової війни Закарпаття, включаю­чи Ужгород та Мукачево, було анексовано Радянським Сою­зом і стало частиною УРСР, але Прешов залишився в Чехос-ловаччині (див. IV.D.8. Словацька Католицька Церква). Неза­баром радянська влада накинулась на Русинську Церкву з жорстокими гоніннями. У1946 році була закрита Ужгородсь­ка семінарія, а в 1949 році Русинська Католицька Церква була поглинена Російською Православною Церквою. Русини в Че-хословаччині були насильно приєднані до православ'я, а ті, хто жили в Польщі в Лемківщині, були в 1947 році депортовані або в Радянський Союз, або в інші частини Польщі. В усіх трьох країнах намагалися викорінити русинів як етнос: їх на­зивали то українцями, то православними.

Розпад комунізму в цьому регіоні мав важливі наслідки для русинів-католиків. Зміни почалися в середині 1980-х ро­ків в Польщі, де русини Лемківщини відкрито заявили про себе, відстоюючи права й офіційне визнання. У листопаді 1989 року помітно скорочена русинська меншість у Чехосло-ваччині, стала домагатися визнання, у першу чергу — у Слова­цької Греко-католицької єпархії Прешова. 16 січня 1991 року Рим підтвердив, що два єпископа і два вікарія, що раніше дія­ли в підпіллі, є офіційними єпископами Русинської Католи­цької Церкви Мукачевської єпархії. До 1997 року в єпархії було 264 приходи і 140 священиків. У 1995 році в Ужгороді знову відкрилася Духовна семінарія.

У русинів-католиків так і залишилася невирішеною проблема їх відносин з численною Українською Католицькою Церквою. Вперше в історії Мукачевська єпархія відкрито існує в одній державі з Українською Католицькою Церквою. Незва­жаючи на те, що русини не є її частиною і підкоряються безпо­середньо Риму, русинські єпископи були присутні недавно на синодах Української Католицької Церкви. При цьому Мука-чевський єпископ дав ясно зрозуміти, що він — противник злиття своєї Церкви з Українською і бажає зберегти етнічні і релігійні особливості русинського народу.

У 1996 році папа Іоанн Павло II заснував апостольсь­кий Екзархат для католиків візантійського обряду в Чеській Республіці і призначив його першим єпископом батька Івана* Лявинця, синкелла Прешовскої Словацької католицької єпархії. Одна з причин виникнення цієї юрисдикції, офіцій­но визнаної приналежному русинському обрядові, — необ­хідність налагодити ситуацію з одруженими латинськими священиками, таємно зарученими при комуністичному ре­жимі. 60 таких священиків були прийняті Церквою, але їм дозволялось лише послужити дияконами в латинському бо­гослужінні. У 1997 році 18 з них були підтверджені єписко­пом Лявинцем як греко-католицькі священики. У Чеській Республіці налічується близько 40 000 католиків східного обряду.

Наприкінці ХК - на початку XX століття багато руси-нів-католиків іммігрували в Північну Америку. У 1929 році через напружені стосунки з латинською ієрархією, що вима­гала від священиків безшлюбності, багато русинів-католиків повернулися в Православну Церкву. У 1982 році із 690 000 русинів, що перебралися в США і їхніх нащадків, 225 000 належали до русинів-католиків, 95 000 — до Карпато-росської Православної єпархії (див. Ш.С.1. Американська Ка-рпаторосська Греко-католицька Єпархія), 250 000—до Пра­вославної Церкви в Америці (див. Ш.А.15), 20 000 відвідува­ли приходи під юрисдикцією Московського патріархату,

100 000 належали різним православним, україно-католиць-ким, румуно-католицьким і протестантським деномінаціям. В даний час русини в США утворюють окрему церковну стру­ктуру з 4 єпархіями, 243 приходами і 170 000 віруючими. Ми-трополичну архієпископію Пітсбурга очолює архієпископ Джадсон Процик. Ця Церква називається візантійсько-като­лицькою. На підтвердження її американського характеру лі­тургія в ній служится, в основному, англійською мовою. Кан­дидати у священики отримують утворення в Пітсбургській семінарії Свв. Кирила і Мефодія. У 1998 році русинський митрополит Пітсбурга оприлюднив новий статут, відповід­но до якого шлюб не перешкоджає вступові у священицький сан. Новий статут набрав чинності 1 вересня 1998 року, але на прохання Риму термін був перенесений.

В інших країнах (Австралія, Великобританія і Канада) русинів-католиків не відрізняють від українських католиків.

Отже, існують три русино-католицькі юрисдикції: 1) Ру­синська Візантійсько-Католицька митрополія в США, митро-польська Церква sui juris, 2) Мукачевська єпархія на Україні, безпосередньо підпорядкована Риму, 3) Апостоличний Екза­рхат у Чеській Республіці. Відносини між ними ще не прояс­нилися. Нижче Мукачевський єпископ зазначений главою Церкви, але в дійсності він не має влади і над двома іншими юрисдикціями. Наведена чисельність - загальне число вірую­чих усіх трьох юрисдикцій.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: УКРАЇНА, США, ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ІВАН СЕМЕДІЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: УЖГОРОД(УКРАЇНА)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 533000

АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: http://WWW.BYZCATH.ORG

Румунська Католицька Церква

На початку XI століття Трансільванія, нині одна з голов­них (поряд з Валахією і Молдавією) провінцій Румунії, стала частиною Угорщини. На цій території жило чимало угорців і німців латинського віросповідання, більшість населення скла­

дали православні. У XVI столітті, після захоплення цієї про­вінції турками, серед угорців став поширюватися кальвінізм, а серед німців — лютеранство.

У 1687 році австрійський імператор Леопольд I вигнав турків із Трансільванії й анексував цю територію на користь імперії. Його політика була спрямована на те, щоб навернути місцевих православних у католицтво. У 1693 році в Трансіль­ванії почали місіонерську діяльність єзуїти. Їхні зусилля, підк­ріплені відмовою у наданні громадянських прав православним, а також поширенням протестантизму, що викликало тривогу в православних священиків, привели до того, що в 1698 році православний митрополит Трансільванський Панас погодив­ся на унію з Римом. Він зібрав Синод, що підписав 4 вересня 1700 року формальну угоду.

Спочатку унія поширювалася на православних румунів цієї області. Але в 1744 році православний чернець Віссаріон очолив народне повстання, з якого почався масовий рух за повернення в православ'я. Незважаючи на всі зусилля уряду нав'язати унію з Римом, навіть використовуючи військову силу, опір був настільки сильним, що імператриця Марія-Те-реза неохоче погодилася в 1759 році на призначення єписко­па Румунської Православної Церкви в Трансільванії. У кінце­вому рахунку, біля половини трансільванських румунів пове­рнулося в православ'я.

Новій візантійсько-католицькій громаді, що одержала назву Греко-католицька Церква, було нелегко одержати релі­гійні і цивільні права, обіцяні їм при укладанні унії. Єпископ Іон Иночентьє Мику-Клайн, настоятель Церкви з 1729 по 1751 роки, рішуче боровся за права Церкви і всіх румунів, що проживали в імперії. Він помер у вигнанні в Римі.

Румунські греко-католицькі єпархії були підлеглі латин­ському угорському примасові Эстергома, але в 1853 році папа Пій IX заснував для греко-католиків Трансільванії окрему митрополичну провінцію. Єпархія Фегераш-Альба Юлія ста­ла митрополією з трьома підлеглими єпархіями. З 1737 року

єпископи Фегераша перемістилися в Блаж, що став адмініст­ративним і культурним центром Церкви.

Наприкінці Першої світової війни Трансільванія була приєднана до Румунії, і греко-католики уперше опинились в країні з переважно православним населенням. До1940 року в Церкви було 5 єпархій, понад 1 500 священиків (90% з них одружені) і біля мільйона віруючих. Головні духовні семінарії знаходилися в Блажі, Ораді, Марі і Герлі. У1936 році відкрив­ся Папський Румунський коледж у Римі.

Прихід в Румунії до влади комуністів після Другої світо­вої війни виявився справжнім нещастям для Румунської Гре-ко-Католицької Церкви. Під натиском уряду 1 жовтня 1948 року 36 греко-католицьких священиків зібралися в Клуж-Напоці і висловились за скасування унії з Римом і за возз'єд­нання з Румунською православною Церквою. 21 жовтня унія була офіційно скасована на церемонії в Альба-Юлії. 1 грудня 1948 року уряд видав указ про розпуск Греко-католицької Церкви і передачу більшої частини її майна Православній Церкві. У ніч з 29 на 30 грудня були арештовані 6 греко-като-лицьких єпископів, 5 з яких згодом померли у в'язниці. У1964 році єпископа Клуж-Герли Юлиу Хоссу випустили з в'язниці, помістивши під домашній арешт у монастир, де в 1971 році він помер. У 1973 році папа Павло VI публічно зая­вив про те, що в 1969 році він присудив Хоссу титул кардинала.

Після повалення в грудні 1989 року режиму Чаушеску доля греко-католицької Церкви в Румунії різко змінилася. 2 січня 1990 року був відмінений указ 1948 року про розпуск Церкви. Греко-католики знову стали молитися відкрито. Три таємно посвячених єпископи залишили підпілля. 14 березня 1990 року папа Іоанн Павло II відновив ієрархію Церкви, при­значивши єпископів усіх 5 єпархій.

На жаль, відновлення Греко-католицької Церкви супро­воджувалось зіткненнями з Румунською Православною Цер­квою з питань повернення церковних будинків. Католики на­стоювали на тому, що все церковне майно по справедливості

має бути повернуте їм, тоді як православні думали, що при ро­зподілі майна слід взяти до уваги насущні потреби іншої гро­мади. До середини 1998 року конфлікт так і не був вирішений. Греко-католики стверджують, що одержали назад всього лише 97 із 2 588 церков, що їм належали, в основному, у районі Ба-нат, православний митрополит якого Микола з належним ро­зумінням ставиться до повернення майна греко-католикам.

У Церкви є духовні семінарії в Клуже, Бая-Марі і Ораді; у Блаже, Клуже і Ораді планується відкриття богословських інститутів. У серпні 1997 року останки єпископа Іона Иноче-нтье Мику-Клайна були повернуті в Румунію і віддані землі в Блаже. У 1998 році в Римі почалася підготовка до канонізації греко-католицьких єпископів, що загинули в часи комуністи­чних гонінь. У Румунії ця Церква іменує себе «Румунська Це­рква, об'єднана з Римом».

Помісні собори Румунської Католицької Церкви прово­дилися в Блаже 5-14 травня 1872 року, 30 травня - 6 червня 1882 року і 13-26 вересня 1900 року. Собори оприлюднили церковний статут і канони і були схвалені Римом. З 17 по 21 березня 1997 року в Блаже проходила перша сесія IV Помі-сного Собору Церкви. Цей собор буде засідати п'ять разів про­тягом чотирьох років аж до 2 000 року.

Чисельність Румунської Греко-католицької Церкви — тема, що гаряче обговорюється. Самі греко-католики офіційно називають цифру, що перевищує мільйон (вона наводиться нижче), згадується і про 3 мільйони. Проведений в Румунії в 1992 році перепис населення дав цифру в 228 377 чоловік, що греко-католики рішуче відкидають.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: РУМУНІЯ, США, КАНАДА ГОЛОВА: МИТРОПОЛИТ ЛУЧІАН МУРЕШАН (НАРОДИВСЯ В 1931 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1994 РОЦІ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ФЕГЕРАША І АЛЬБА-ЮЛІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БЛАЖ (РУМУНІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 120 000

Грецька католицька Церква

Виникнення католицької громади візантійського обряду в Османській імперії стало можливим тільки після 1829 року, коли султан Мохаммед II скасував старі заборони.

У 1856 році латинський священик батько Іоанн Маран-гос почав місіонерську діяльність серед православних греків у Константинополі і зібрав навколо себе невелику групу візан-то-католиків. У 1878 році він перебрався в Афіни (де в 1885 році і помер), а його справа була продовжена батьком Поліка-рпом Анастасіаді, випускником Православного Богословсь­кого училища в Халкі. У 1880-х роках византо-католицькі гро­мади виникли в двох селах у Фракії.

У 1895 році французькі отці-ассумпціоністи прибули в Константинополь, де заснували семінарію і два невели­ких вінзанто-католицьких приходи. Окрім того, вони стали відомі видатними науковими працями по історії Східних Церков.

11 червня 1911 року папа Пій X створив ординаріат для греків-католиків Османської імперії, 28 червня того ж року призначив отця Ісайю Пападопуло першим його єпископом. У 1920 році його змінив єпископ Георг Калавассі (помер у 1957 році), на долю якого випало окормлення католиків-емі-грантів, що бігли з Константинополя в Афіни, а також тих, хто залишив двох згаданих вище сіл у Фракії й оселився в одному з македонських містечок. Цей процес був частиною загально­го обміну населенням між Туреччиною і Грецією на початку 1920-х років. У1922 році єпископ Калавассі переїхав в Афіни, з у 1923 році ординаріат був підвищений у статусі до Апосто-личного Екзархату. У1932 році екзархат розділили: єпископ Калавассі залишився в Афінах, інший екзарх був призначе­ний у Стамбул.

Незважаючи на те, що місцеві православні ієрархи з ві­домою ворожістю ставилися до греків-католиків, останні були повні рішучості служити своїм єдиноплемінникам

справами милосердя і благодійності. У 1944 році вони за­снували в Афінах лікарню „Паммакаристо", що стала одні­єю з кращих в країні.

Грецька Православна Церква — різка противниця існу­вання цієї Церкви, у якій вона бачить агента Католицької Цер­кви на православній території. Дотепер католицьким священ­никам у Греції забороняється носити одяг, типовий для пра­вославного священика. У1975 році, незважаючи на протести православного архієпископа Афін, в Афіни був призначений новий єпископ візанто-католиків.

Громада греко-католиків як і раніше невелика. У Греції більшість її членів проживає в Афінах, у Туреччині невеличка громада без священика перебуває в Стамбулі. У Греції в Церкві налічується всього 7 священиків, усі вони безшлюбні і колись служили в латинській Церкві.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ГРЕЦІЯ, ТУРЕЧЧИНА ГОЛОВА:ЄПИСКОП АНАРГІРОС ПРІНТЕСІС (НАРОДИВСЯ В

1937 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1975 РОЦІ)

ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАН­ТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ В ГРЕЦІЇ РЕЗИДЕНЦІЯ: АФІНИ (ГРЕЦІЯ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 2 345

Греко-католики в колишній Югославії

Першими греко-католиками на території, що у майбут­ньому стала частиною Югославії, були на початку XVII сто­ліття серби, що проживали в керованій Угорщиною Хорватії. У 1611 році вони одержали свого єпископа — візантійського вікарія латинського єпископа Загреба. Його резиденція зна­ходилася в Марчеському монастирі, що став, оплотом діяль­ності щодо залучення православних у Хорватії до спілкуван­ня з Римом.

17 червня 1777 року після періоду напружених відносин з місцевими латинськими єпископами, указом папи Пія VI хорватські серби-католики одержали свого єпархіального єпи­

скопа з резиденцією в Крижевцях, біля Загреба. Спочатку він був підлеглий примасу Угорщини, пізніше (з 1853 року) —ла­тинському архієпископу Загреба.

Коли після Першої світової війни виникла Югославія, Крижевицька єпархія поширилася на всіх греко-католиків цієї країни. Вона містила в собі п'ять різних груп: сербів у Хорватії; русинів, що емігрували в 1750-і роки зі Словаччини; україн­ців, що емігрували в 1900-і роки з Галичини; слов'ян-македон-ців, що проживали на півдні країни і перейшли в католицтво в XIX столітті в результаті місіонерської діяльності католиків; невеликого числа румунів у Югославському Банате. Незва­жаючи на те, що вони належать до Крижевецької єпархії, гре­ко-католики колишньої Югославської республіки Македонія перейшли під юрисдикцію латинського єпископа Скоплє, їх апостоличного окормителя. Вони нараховують 6 100 вірую­чих і розділені на 5 приходів.

Крижевецька єпархія офіційно включає всіх греко-като­ликів колишніх республік Югославії. Це положення не зміни­лося і після розпаду Югославії.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: РЕСПУБЛІКИ КОЛИШНЬОЇ ЮГО­СЛАВІЇ

ГОЛОВА: ЄПИСКОП СЛАВОМИР МИКЛОВШ (НАРОДИВСЯ В

1934 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1983 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП КРИЖЕВЕЦЬКИЙ РЕЗИДЕНЦІЯ: ЗАГРЕБ (ХОРВАТІЯ)

ЧИСЛО ЧЛЕНІВ: 49 000

Болгарська Католицька Церква

При османському правлінні болгарські православні хри­стияни (див. Ш.А.8. Болгарська Православна Церква), що вже двічі в історії мали свого патріарха, поступово потрапили під контроль грецьких єпископів, що призвело до еллінізації їхнього церковного життя. В 1767 році вони опинились під безпосереднім управлінням грецького патріарха Константи­нополя.

У XIX столітті, коли наростала боротьба за церковну не­залежність з-під Всесвітнього Патріархату, деякі впливові пра­вославні болгари в Константинополі задумалися про можли­вість унії з Римом. Вони думали, що, будучи католиками, зумі­ють відродити свої національні церковні традиції, у яких від­мовляв їм Константинополь.

У 1861 році вони відправили до Риму делегацію на чолі зі старим архімандритом Йосипом Сокольським для перегово­рів зі Святим престолом. Переговори пройшли успішно: 8 кві­тня 1861 року папа Пій IX особисто посвятив Сокольського в єпископи і присвоїв йому титул єпископа для болгарських католиків візантійського обряду. У червні того ж року він був визнаний в якості архієпископа османським керівництвом, але відразу ж після повернення Сокольський зник при загадко­вих обставинах; він був насильно вивезений в Одесу на росій­ському пароплаві і провів 18 років життя, що залишилися в Києво-Печерському монастирі. Подробиці цього епізоду так і залишилися нез'ясованими.

Проте, вдало ототожнивши себе з болгарським націона­льним рухом, Болгарська Візантійсько-католицька Церква ві­дразу ж заручалася підтримкою близько 60 000 віруючих. Тим часом, російський уряд став підтримувати відродження на території Османської імперії Болгарської Православної Цер­кви. Ці зусилля завершилися заснуванням у 1870 році Бол­гарського Православного екзархату під юрисдикцією Конс­тантинопольського Патріархату, що швидко звело нанівець звертання болгар до католицизму. На рубежі XX століття три чверті болгарських католиків знову стали православними.

Із тих візантійських католиків, що залишилися, більшість проживала в македонських та фракійських селах. У 1883 році Рим створив для них нову церковну організацію: заснував апо­стольські вікаріати у Фессалоніках для Македонії і в Андріа-нополі для Фракії, при цьому в Константинополі залишився апостоличний адміністратор з титулом архієпископа. Грома­да болгар-католиків сильно постраждала під час Балканських

війн 1912—1913 років; невелика кількість тих, хто залишився в живих, тікали в тільки-но засноване Болгарське царство.

У цій новій ситуації Рим реорганізував у 1926 році Болга­рську Візантійсько-католицьку Церкву: колишні церковні структури були скасовані, у Софії заснований новий апосто­лический екзархат. Активну участь у перетвореннях брав апо-столичний візитатор (1925—1931), а потім апостоличний де­легат (1931—1934) у Болгарії архієпископ Анджело Ронкаллі (згодом папа Іоанн XXIII). Він же підтримав заснування в 1934 році в Софії семінарії з декількома типами обрядів, якою до самого закриття в 1945 році керували єзуїти.

Болгарська Візантійсько-католицька Церква сильно по­страждала в перші роки правління комуністів: у 1951 році єпископ загинув при загадкових обставинах, багато свяще­ників були кинуті до в'язниць. Ситуація дещо покращилася після обрання папою Іоанна XXIII. На відміну від більшості візантійсько-католицьких Церков у Східній Європі, ця Церква офіційно не була заборонена, хоча і діяла з безліччю обмежень.

Після повалення комуністичного режиму в Болгарії Ві­зантійсько-католицькій Церкві була повернута частина її власності. У1998 році в Церкві налічувалось 20 приходів, 5 священиків і 4 чоловік, що готувалися до рукоположення. Крім того, у самому екзархаті служить 9 ієромонахів і 33 че­рниці.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: БОЛГАРІЯ

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ХРИСТО ПРОЙКОВ (НАРОДИВСЯ У 1946 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАН-

ТІЙСЬКО-СЛАВ'ЯНСЬКОГО ОБРЯДУ В БОЛГАРІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: СОФІЯ (БОЛГАРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ:15 000

Словацька Католицька Церква

Релігійна історія греко-католиків у Словаччині тісно по­в'язана з історією русинів (див. IV.D.3. Русинська Католицька Церква). Дійсно, віками їхні історії перепліталися, оскільки Ужгородська унія 1646 року була майже одностайно прийня­та на території сучасної східної Словаччини.

Після Першої світової війни більшість греко-католиків русинів і словаків опинились на території нової Чехословаць­кої Республіки, у Мукачевській і Прешовській єпархіях. Між двома війнами серед греко-католиків виник рух за повернен­ня до православ'я. В 1937 році візантійсько-католицька Пре-шовська єпархія, створена 22 вересня 1818 року, була переда­на з юрисдикції угорського примасу в безпосереднє підпоряд­кування Риму.

Наприкінці Другої світової війни Закарпаття з Мукачев-ською єпархією було анексовано Радянським Союзом. Прешо-вская єпархія вміщувала в собі в той час усіх греко-католиків Чехословаччини.

У квітні 1950 року, незабаром після комуністичного пе­ревороту в Чехословаччині був скликаний так званий «синод» у Прешові, на якому 5 священиків і кілька мирян підписали документ про розірвання унії з Римом і повернення під юрис­дикцію Московського патріархату (пізніше в Православну Церкву Чехословаччини). Греко-католицький єпископ Пре-шовський Гойдич і його помічники були арештовані. У 1960 році єпископ Гойдич помер у в'язниці.

Такий стан зберігся до 1968 року, коли на хвилі Празької весни, проведеної Олександром Дубчеком, колишнім греко-католицьким приходам була надана можливість повертатися в католицизм. З 292 приходів, що брали участь у цьому про­цесі, 205 проголосували за відновлення єдності з Римом. Це була одна з небагатьох реформ Дубчека, що вижили після ра­дянського вторгнення в 1968 році. Проте, більшість церков­них будинків, що належали греко-католикам залишились у

православних, і тільки після 1993 року при новому некомуніс-тичному словацькому уряді багато хто з них були повернуті Словацькій Греко-католицькій Церкві. У 1997 році папа Іоанн Павло II створив апостоличний екзархат у Кошиці (Словач­чина), частково на території Прешовської єпархії.

У 1880 році в Прешові був заснований греко-католиць-кий богословський коледж, переданий у 1950 році правосла­вним. У 1990 році після падіння комунізму греко-католиць-кий богословський коледж відродився і приєднався до уні­верситету ім. Шафарика в Кошиці. 1 січня 1997 року факуль­тети університету ім. Шафарика, що знаходились в Прешові, у тому числі і греко-католицький богословський факультет, відокремилися й утворили новий Прешовський університет. Греко-католицький богословський факультет навчає свяще­ників для двох візантійсько-католицьких юрисдикцій Сло­ваччини, а також мирян візантійсько-католицького і латин­ського обрядів.

Прешовська єпархія містить чимало карпаторосів. В останні роки вони помітно асимілювалися в словацькій ку­льтурі, оскільки літературу рідною мовою дістати важко, а лі­тургія правиться або на церковно-слов'янській, або на слова­цькій мовах. Згідно перепису населення 1990 року, у Словач­чині проживає 17 000 карпаторосів.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СЛОВАЧЧИНА, КАНАДА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ЯН ГИРКА (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ПРИ­ЗНАЧЕНИЙ В 1989 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП КАТОЛИКІВ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ

ПРЕШОВА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ПРЕШОВ (СЛОВАЧЧИНА) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 222 000

Угорська Католицька Церква

У Середні віки в Угорщині існувала досить велика за чи­сельністю візантійсько-католицька Церква. У XI-XII століт­тях у неї було кілька монастирів, але усі вони були зруйновані в XIII столітті під час татаро-монгольської навали.

У XV-XVI століттях через турецьке вторгнення, що обу­мовило переселення народів, сюди переселилось чимало пра­вославних сербів, русинів, словаків і греків. Багато хто з них згодом стали католиками, зберігши візантійські обряди. У XVIII столітті деякі угорці-протестанти прийняли католиц­тво і візантійський обряд, поповнивши ряди візантійських ка­толиків і опинившись під юрисдикцією візантійських єписко­пів не угорців.

У міру того як греко-католики інтегрувалися в угорське суспільство, дехто став наполягати на застосуванні в літургії угорської мови, хоча церковна влада подібним нововведенням не суперечила. Перший угорський переклад літургії Іоанна Златоуста був виданий особисто лише в 1795 році. У XIX сто­літті в Угорщині з'явилось декілька богослужбових книг угор­ською мовою, але церковна влада їх не схвалила.

Важливим рубежем в історії цієї Церкви став 1900 рік, коли велика група угорських греко-католиків, відзначаючи юві­лейний рік, відправилась з паломництвом у Рим. Вони подали петицію папі Леву XIII, випрошуючи благословення на вико­ристання в літургії угорської мови і створення для них особ­ливого диоцезу. Це питання довго обговорювалось в Римі і Будапешті, і нарешті 18 червня 1912 року папа Пій X створив Хайдудорогський диоцез для 162 угоромовних греко-католи-цьких приходів. Застосування угорської мови дозволялося лише поза літургією: літургія проходила грецькою мовою, і свя­щеникам було дано 3 роки, щоб вивчити її. Однак вибухнула Перша світова війна, і вимога про грецьку мову вже не повто­рювалась. У 1930-х роках необхідні літургічні книги вийшли у світ угорською мовою.

4 червня 1924 року в Мишкольці був заснований апосто-личний екзархат для 21 русинської громади, що дотепер пере­бували в Прешовському диоцезі і залишилися після виник­нення Чехословаччини на території Угорщини. Їх виділили в особливу організацію, оскільки вони використовували на ліг-гургії церковно-слов'янську мову. Однак уже до 1940-го року

вони перейшли на угорську мову, і апостоличним екзархатом став з цього часу керувати єпископ Хайдудорогський.

Хайдудорогський диоцез спочатку поширювався на схід­ну Угорщину і Будапешт. У 1980-х роках під його юрисдикці­єю опинились всі греко-католики Угорщини. У Церкви є ду­ховна семінарія в Ньіредьхазі.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: УГОРЩИНА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП СЦІЛАРД КЕРЕШТЕС (НАРОДИВСЯ В 1932

РОЦІ,ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1988 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП ХАЙДУДОРГСЬКИЙ, АПОСТОЛЬСЬКИЙ АДМІНІСТРАТОР МИШКОЛЬЦЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: НЬІРЕДЬХАЗА (УГОРЩИНА)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 279 000

Східно-католицькі громади, які не мають ієрархії

а)         Росіяни.

З початку ХК століття до 1905 року греко-католицизм в Російській імперії був поза законом, але після того як цар Ми­кола II оприлюднив маніфест про віротерпимість, виникли не­великі громади греко-католиків. У 1917 році для них був за­снований апостоличний екзархат. Однак, незабаром відбула­ся комуністична революція, після якої ця група практично зни­кла. 28 травня 1928 року в Харбіні (Китай) був заснований другий апостоличний екзархат (див. Ш.В.4. Китайська Пра­вославна Церква), крихітна громада, члени якої нині живуть у різних місцях. У 1929 році в Римі під керівництвом єзуїтів був заснований коледж "Руссікум", що готує священиків для ро­боти з російськими емігрантами і в Росії. Апостоличні екзар­хати в Росії і Китаї до цих пір формально існують; до середини 1998 року вони практично не діяли. Є дві російські візантійсь­ко-католицькі громади в США, одна в Монреалі (Канада) і одна в Мельбурні (Австралія).

б)         Білоруси

Подібно своїм сусідам українцям (див. IV.D.2. Українська Католицька Церква), білоруські католики з'явилися після ук­ладення Брестської унії (1595—1596), але в Х!Х столітті Біло­

руська Греко-католицька Церква разом з Українською Греко-католицькою Церквою були придушені російським урядом. Після Першої світової війни громада білоруських греко-като­ликів, що налічує 30 000 чоловік, емігрувала в ту частину Біло­русії, що нині належить Польщі. У 1931 році для них був приз­начений католицький візитатор, у 1940 році — екзарх. Після Другої світової війни і приєднання до Радянського Союзу цієї території Церква була знову придушена і приєднана до Росій­ської Православної Церкви.

Після розпаду комуністичної системи і здобуття Білору­сією у 1991 році незалежності білоруські греко-католики ви­йшли з підпілля. У1992 році діяли 3 священики і 2 диякона, які, на відміну від своїх римо-католицьких і православних ко­лег, проводять літургію білоруською мовою. Незважаючи на те що офіційно зареєструватися дуже непросто, не менш як десять громад подали заяву про реєстрацію. Дослідження ре­лігійної належності, проведене в 1992 році Білоруським Дер­жавним університетом, показало, що майже 100 000 білорусів вважають себе греко-католиками.

Близько 5 000 білоруських греко-католиків живуть у діас­порі. У них є свої приходи в Чикаго, штат Іллінойс (США) і культурний центр в Лондоні (Англія).

в) Грузини.

Католицькі місіонери вже в XIII столітті почали діяти в Грузинському царстві, де їм вдалося створити невелику латин­ську громаду. Латинська єпархія існувала в Тбілісі з 1329 до 1507 року. У 1626 році місіонери почали особливу роботу з православними грузинами (див. ІІІ.А.9). У1845 році російсь­кий уряд, що керує з 1801 року Грузією, вигнав католицьких місіонерів, але в 1848 році цар Микола I погодився на створен­ня латинської єпархії в Тирасполі, під юрисдикцією якої зна­ходилися католики, що проживали на півдні Російської імперії, включаючи Грузію.

Невелика група вірменів-католиків існувала в Грузії з XVIII століття. Оскільки російські царі забороняли католи­

кам використовувати візантійську літургію, а Рим не сприяв її поширенню серед грузинів, організованої грузинської ка­толицької Церкви так і не виникло. У 1920-х роках в Грузії нараховувалось близько 40 000 католиків, 32 000 з яких ла­тиняни, а інші дотримувались вірменського обряду. Разом з тим, у Стамбулі здавна існувала візантійсько-католицька гру­зинська громада (у даний час без священика). У1861 році в громаді виникло два чернечих ордени (чоловічий і жіночий) в ім'я Непорочного зачаття Божої Матері, які зараз практич­но зникли.

Після того як Грузія здобула в 1991 році незалежність, ка­толицька Церква змогла діяти вільно, а численна вірменська католицька громада повернулась до нормального церковного життя.

г) Албанці.

Першою громадою албанських візантійських католиків була невелика місія на березі Епіра, що проіснував з 1628 по 1765 рік. Другу громаду заснував у 1900 році колишній албан­ський православний священик батько Георг Германос. У 1912 році його громада, що налічувала 120 чоловік, посели­лася в селі Эльбазан. У1938 році їй на поміч прийшли ченці з італо-албанського монастиря Гроттаферата, у 1939 році був призначений апостоличний адміністратор, і громада була пе­редана в окормлення апостоличному делегату в Албанії архіє­пископові Леону Джованні Нигрису. У 1945 в громаді було 400 членів, але в тому ж році архієпископа Нигриса вигнали з країни. Група припинила своє існування після 1967 року, коли Албанія оголосила себе атеїстичною країною. У1996 році пер­шим після 1945 року єпископом апостоличної адміністрації став Хил Кабаши. Віруючих цієї громади нараховують понад 2 000 чоловік і майже цілком вони належать до латинського обряду. У 1998 році в Албанії не було жодного приходу і жод­ного священика візанто-католицького обряду.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які основні причини розриву між латинською і візан­тійською Церквами?

Як обирається головний архієпископ?

Які церкви відносяться до східних православних церков?

Коли і де була утворена церква Християн Апостола Фоми?

На якому соборі виник розкол внаслідок чого відійш­ла Вірменська Апостольська церква від Вселенського право­слав'я?

Хто є засновником Коптської Церкви?

Де і коли була заснована Єфіопська церква?

Основні догмати Сирійської церкви?

Теми для рефератів

Маланкарська Сирійська Церкав: історія та сучасність.

Релігійне вчення Еритрейської Церкви.

Історичні причини виникнення Македонської Правос-лавонї Церкви.

Старостильні Правослвні Церкви.

Загальна характеристика східно-католицьких церков.

Маронітська Католицька Церква.

Соціально-історичні причини виникнення Італо-Албан-ської Католицької церкви.

Церкви, що відокремились від Ассірійської Церкви Схо­ду. (Халдейська католицька церква).

Сіро-Малабарська католицька церква: історія і сучас­ність.

Виникнення Вірменської Католицької церкви.

Загальна характеристика коптської, ефіопської, сірій-скої католичних церков.

Основні соціально-політичні та історичні причини ві­докремлення від православної церкви.

Східно-католицькі громади, які не мають ієрархії.

Література

Религиоведение. / Эницклопедический словарь. - М.: Академический Проспект, 2006. - 1256 с.

Кучер О.Н. Христианство. История и современность. -

Ростов Н/Д. 2004. - 320 с.

Кубланов М.М. Возникновение христианства. Эпохи.

Идеи. Искания. - М. 1968.

Христианство: навч. посібник. За редакцією проф. Лубсь-кого В.І. - Київ. Фітосоціоцентр. 2006. - 524 с.

Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігій. К. - 2004. -

694 с.

Яблоков И.Н. История религии.В 2-х т. М. 2002.

Асирійська церква сходу

Коли з'явилось християнство у верхній Месопотамії точ­но не відомо, але достовірно можна сказати, що християни присутні в Месопотамії вже з середини II століття. В III сто­літті ця територія була завойована персами. Не дивлячись на те, що Церква тут була багатонаціональною, найважливішу роль в ній традиційно виконували ассірійці. її географічне по­ложення виявилося причиною того, що вона стала відома про­сто як Церква Сходу.

Біля 300 року єпископи були вперше об'єднані адмініст­ративно під управлінням католікоса-єпископа царської сто­лиці персів Сельовкиї-Ктесіфон. Пізніше він одержав додат­ковий титул патріарха.

У V столітті Церква Сходу тяжіла до радикальної антіо-хийської форми христології, сформульованої Феодором Моп-суєтським і Несторієм, і відпала від спілкування з Церквою Візантійської імперії. Частково це було викликано великим напливом несторіан до Персії після засудження несторіансь-кої христології Ефеським Собором в 431 році і вигнання не-сторіан з Візантійської імперії імператором Зеноном (474­491). До того ж персидським християнам доводилося відокре­млювати себе від офіційної Церкви Візантійської імперії, з якою Персія часто воювала. Завдяки цьому вони могли збері­гати свою християнську віру і разом з тим не дозволяли запі­дозрити себе в співпраці з ворожою імперією.

Собори цієї Церкви в V столітті ухвалили рішення про необов'язковість безшлюбності для духівництва, включаючи єпископів. Багато єпископів і навіть патріархів знаходились в шлюбі навіть до початку VI століття, коли було вирішено при­

свячувати в єпископи тільки тих, котрі дали обітницю безшлю­бності. Священикам, проте, навіть після висвячування дозво­лялося одружуватися.

Церква Сходу завжди залишалася по перевазі зороастрій-ської Персії в меншині, що не заважало їй процвітати впро­довж багатьох століть і прославитися своєю різноманітною науковою діяльністю, зосередженою в знаменитій Нисибінсь-кій школі. Церква розширялася завдяки місіонерській діяль­ності в таких віддалених країнах, як Індія, Тібет, Китай і Мон­голія, навіть після того, як Месопотамія була завойована в VII столітті арабами-мусульманами.

Патріарх перебрався в нове місто Багдад, яке в 766 році стало столицею. В 1318 році в Церкві налічувалося 30 митро­поличих кафедр і 200 єпархій, але під час нашестя Тамерлана в кінці XIV століття майже всі християни були знищені. До XVI століття від них залишилася невелика община ассірійців на території сучасної східної Туреччини. Ослабленню Церкви сприяла поява паралельної католицької організації, так званої Халдейської Католицької Церкви (див. IV. У. 1).

Під час Першої світової війни асірійці стали жертвами масових депортацій і страт, турки підозрювали їх в співпраці з англійцями. Загинуло біля третини населення Асірії. Біль­шість, які залишилися в живих втікали до Іраку, сподіваю­чись на заступництво Англії, але в 1933 році після закінчен­ня терміну дії англійського мандата в Іраку конфлікт між асі-рійцями і іракськими військами закінчився новою різаниною і подальшим розсіюванням общини. Іракські власті, позба­вивши патріарха Асірії Мари Симона XXIII громадянства, вислали його з країни. Він емігрував в Сан-Франциско

(США).

У 1964 році в Церкві виникли розбіжності, пов'язані з рі­шенням Мари Симона прийняти григоріанський календар, але їх істинною причиною була особа Мари Симона і багатовіко­вий звичай, у згоді з яким його вибрали. Біля 1450 року увійш­ло до звичаю передавати патріаршество в межах одного роду,

як правило, від дядька до племінника, внаслідок чого на чолі Церкви нерідко виявлялися недосвідчені молоді люди. Сам Мари Симон став патріархом у віці 12-ти років. Супротивни­ки цього звичаю наполягали також на тому, щоб патріарх жив разом з своєю общиною в Іраку.

Опозицію Мари Симону підтримав митрополит Асірії Індії Мари Хома Дармо. У 1968 році він прибув з Індії до Баг­дада і висвятив тут трьох нових єпископів. Незабаром вони зібрали собор, на якому вибрали його патріархом замість Мари Симона. Мари Хома Дармо помер наступного року, в 1970 році його змінив Мари Адай Багдадський.

У 1973 році Мари Симон склав з себе сан патріарха і оже­нився.

Оскільки про його наступника так і не змогли домовити­ся, пов'язані з ним єпископи Асірії спробували умовити Мари Симона знов зайняти своє місце, не дивлячись на те, що він одружився. Поки велися переговори, 6 листопаду 1975 року Мари Симон був вбитий у Сан-Хосе, штату Каліфорнію. В1976 року патріархом був вибраний єпископ Тегерана (Іран), який прийняв ім'я Мари Дінкха IV і оселився в США.

Мари Дінкха дав зрозуміти, що з його обранням із спад­ковою передачею патріаршества буде покінчено, що усунуло головну причину протистояння двох угрупувань. Хоча роз­рив дотепер не подоланий, недавні зустрічі єпископів обох сторін, здається, привели до помітного прогресу в подоланні розбіжностей. В даний час Мари Дінкху підтримують одинад­цять єпископів, а Мари Адая - п'ять.

Скликаний в липні 1994 року в Австралії Священний Си­нод Церкви Асірії ухвалив декілька важливих рішень, що сто­суються її життя. Єпископи заснували комісію по міжцерков-них зв'язках і розвитку освіти на чолі з єпископом Бавай Соро для підготовки до богословського діалогу з іншими Церквами і реалізації програми релігійної освіти. Синод офіційно затве­рдив місцем перебування патріарха Мортон-Гров, штат Ілінойс

(США).

Важлива віха у відносинах з Католицькою Церквою була досягнута 11 листопаду 1994 року, коли Мари Дінкха IV і папа Іоанн Павло II підписали у Ватикані Сумісну Христологічну Декларацію. У ній затверджується, що католики і асірійци єпи­скопів і навіть патріархи були одруженими людьми аж до по­чатку „об'єднані нині б загальному сповіданні Сина Божий", і передбачено обширну пасторську співпрацю між двома Церк­вами, зокрема, у області катехизації і навчання майбутніх свя­щеників. Папа і патріарх заснували двосторонню комісію по богословському діалогу, покликану усувати перешкоди на шляху до повного літургійного спілкування. Комісія збираєть­ся щорічно, починаючи з 1995 роки.

Міжнародний богословський діалог між Асірією і Като­лицькою Церквами супроводжувався поліпшенням відносин між Церквою Асірії Сходу і її католицьким двійником - Хал­дейською Католицькою Церквою. У листопаді 1996 року Мари Дінкха 4 і халдейський патріарх Рафаїл I Бідавід зустрілися в Саутфілде, штат Мічіган, і підписали «Сумісну патріаршу зая­ву», яка доручає обом Церквам налагодити спільну роботу по возз'єднанню і закладає основу співпраці в таких пасторських питаннях, як написання загального катехізису, відкриття се­мінарії в районі Чікаго-Детройта, збереження арамійської мови і інші загальні пасторські програми для приходів і єпархій у всьому світі.

15 серпня 1997 року два патріархи зустрілися в Розел-ле, штат Ілінойс, і прийняли «Сумісну синодну ухвалу, спри­яючу з'єднанню», яке підписали члени обох Священних Си­нодів. Були підтверджені області пастирської співпраці, зга­дані в «Сумісній патріарш'їй заяві», вказано, що асірійці і халдеї повинні визнати законність обрядів кожної Церкви, встановлена ассиро-халдейська «Змішана комісія возз'єд­нання» і проголошено, що кожна із сторін визнає апостоль­ське спадкоємство, таїнства і християнське свідоцтво іншої сторони. В ухвалі особливо виділені моменти, що виклика­ють заклопотаність того або іншого учасника діалогу. Так,

обидві Церкви хотіли б зберегти арамійську мову і культу­ру, але асірійці наполягають на збереженні своєї незалеж­ності і самоврядуванні, а халдеї ратують за повне спілку­вання з Римом.

У середині 1997 року було оголошено, що Церква Асірії Сходу і Сірійська Православна Церква (див. II, Про) готові почати двосторонній богословський діалог. В ім'я поліпшен­ня відносин з Орієнтальними Православними Церквами Священний Синод Асірії в 1997 році вирішив видалити з богослужебних текстів анафеми, направлені проти інших Церков.

Не дивлячись на те, що асірійці визнають рішення тільки двох перших Вселенських Соборів, учасники недавніх екуме­нічних зустрічей, що проходили під егідою «Рго Oriente Foundation », дійшли до висновку, що, по суті, віра Церкви Асірії узгоджується з христологічним навчанням Халкидонського Собору 451 року. Офіційно Церква користується термінологі­єю, характерною для антіохийської школи богослів'я, згідно якої в Христі - дві природа і дві «qnoma» (це сірійське поняття не має грецького еквівалента і відноситься до конкретної при­роди, що індивідуалізується, але не до особи); причому обидва „qnoma" - в одній особі Христа. Проте, Синод єпископів зажа­дав, щоб їх Церкву перестали називати несторіанською, оскі­льки у минулому ця назва використовувалася як образлива. В даний час асірійці не підтримують літургійне спілкування ні з однією іншою Церквою.

Східно-сірійський обряд Церкви Асірії походить від ста­родавньої сірійської літургії, яку колись служили в Едесе.

Можливо, він містить також втрачені нині елементи ста­родавньо-персидського обряду. Служби проходять переваж­но на сірійській мові.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІРАК, ІРАН, СІРІЯ, ЛІВАН, ПІВНІЧНА АМЕРИКА, АВСТРАЛІЯ, ІНДІЯ

ГЛАВА: МАР ДІНКХА IV (НАРОДИВСЯ В 1935 РОЦІ, ВИБРАНИЙ В 1976 РОЦІ)

ТИТУЛ: КАТОЛІКОС-ПАТРІАРХ ЦЕРКВИ СХОДУ ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 400 000

РЕЗИДЕНЦІЯ: МОРТОН-ГРОВ, ШТАТ ІЛІНОЙС (США) АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: H ТТР:///\¥\¥\¥. CIRED. ORG

Християни Апостола Хоми

Коли португальці з'явилися в XV столітті в Індії, вони зу­стріли там християн, що затверджували, що їх общину засну­вав Апостол Хома, благовествовавший в Індії про неділю Хри­ста. Община розташовувалася на південно-західному побе­режжі нинішнього штату Керала і цілком вписувалася в індій­ське суспільство на положенні особливої касти. Християни Хоми знаходилися в літургійному спілкуванні з Церквою Асірії Сходу, яка з давніх пір регулярно посилала до Індії єпи­скопів для висвячування дияконів і священиків. У VIII сто­літті Індія одержала власного митрополита, що займав десяте місце в ієрархії асірійців. Звичайно митрополити не знали мі­сцевої мови, і реальна влада знаходилася в руках індійського священика, іменованого архідияконом вся Індії. Він залишав­ся фактично цивільним і релігійним главою общини до появи португальців.

Португальська колонізація пов'язана з сумною історією насильницької латинізації, що викликала небудови і розко­ли серед християн Хоми. Нині їх нащадки, що налічують бли­зько 5 мільйонів віруючих, розділені на п'ять орієнтальних Церков, включаючи 15 000 віруючих, що належать Церкві Асірії Сходу.

Про інших див. Сірійська Православна Церква (11.D), Сиро-Малабарська Католицька Церква (IV. B. 2) і Сиро-Ма-ланкарська Католицька Церква (1У.С.5).

Цікава особливість християн Хоми - існування етнічної общини «південців» або «кнанайа». Згідно переказу, вона схо­дить до групи з 72 иудео-християнських сімей, що пересели­лися в 345 році до Індії з Месопотамії. Є історичні свідоцтва,

підтверджуючі цей переказ. Нащадки переселенців, що не од­ружувалися поза своєю общиною, нині налічують близько 200 000 чоловік і утворюють дві етнічні єпархії в штаті Керала. Одна відноситься до Сиро-Малабарськой Католицької Церк­ви, інша - до Сірійського Православного патріархату.

Термін " Орієнтальні Православні Церкви" звичайно ви­користовується для позначення шести древніх східних Цер-ков.Хоча вони перебувають у спілкуванні одна з одною, кож­на з них зовсім незалежна і має характерні тільки для неї тра­диції.

Загальним для всіх шести Церков є заперечення христо-логічного визначення Халкідонського Собору 451року, відпо­відно до якого Христос є одна особистість у двох природах, нероздільних і несумісних. Для них сказати, що Христос "у двох природах", значить надмірно акцентувати в Христі по­двійність на шкоду єдності особистості..Проте, вони запере­чують класичне монофізицтво Євтихія, вважавшого, що люд­ство в Христі було поглинено його єдиною Божественною природою, і віддають перевагу формулі Св.Кирила Олександ­рійського, що говорило про "одну природу Бога Слова втіле­ної " (mia phisis tou theou logou sesarkomeni).

Відразу після Халкідонського Собору кількість христи­ян, що відкидали його вчення у Візантійській імперії, було до­сить багато. Сьогодні їхнє число невелике.Деякі із шести Цек-ров існували сторіччями в умовах, де більшість населенні не було християнами, а в недавній час окремі Церкви перетерпі­ли найжорстокіші гоніння при комуністичних режимах..

Цих християн, оскільки вони відкидали Халкідонське визначення про дві природи у Христі, нерідко помилково на­зивали "монофізитами", у перекладі із грецької -"одноприро-дниками".Цю групу Церков іноді називають "Малі Східні Це­ркви", "Древні Орієнтальні Церкви", "Не- Халкідонські Церк­ви" й "До- Халкідонські Церкви".Сьогодні багато богословів і церковних лідерів по обидва боки визнають, що христологіч-не розходження між Східними Православними й тими, хто

прийняв Халкідон, були всього лише словесними, і що обидві сторони фактично сповідають одну віру в Христа, використо­вуючи різні формули.

Вірменська Апостольська Церква

Стародавня Вірменія перебувала на території східної Ту­реччини та у прикордонних районах колишнього Радянсько­го Союзу й Ірану. Ця країна першою прийняла християнство як державну релігію після того, як Св. Григорій Просвітитель на початку !V століття перетворив у християнство пануючого Тірідата ІІІ. Незабаром був побудований собор в Ечміадзині, що донині залишається центром Вірменської Церкви. Як при­йнято вважати, близько 404 року Св. Месроп Маштоц винай­шов вірменську писемність, зробивши в такий спосіб можли­вим переклад Біблії на вірменську мову. В 506 році собор вір­менських єпископів Відкинув христологічне вчення Халкідон-ського Собору 451 року, на якому не був присутнім жоден вір­менський єпископ. У цей час Вірменська Церква куди більше була стурбована протиборством несторіанським тенденціям сусідньої церкви в Перській імперії.

Протягом багатьох років Вірменія залишалася вибухо­небезпечною буферною зоною між Візантійською й Персь­кою імперіями, але в ХІ столітті вона була повністю захоп­лена. Багато вірменів бігли тоді в Кілікію (південна центра­льна Мала Азія), де виникло нове вірменське царство. Вір­мени встановили тут тісні контакти із хрестоносьцями-ла-тинянами. Хоча нове царство перестало існувати вже в столітті, а вірменський народ був розсіяний по всьо­му світу, воно вижило, незважаючи на те що перебувало під чужою владою. Самобутність вірменів корениться в їхній мові й Церкві.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття вірмени в Туреч­чині піддалися геноциду, багатьом з них довелося бігти, при­чому від 1,5 до 2 мільйонів вірменів загинуло. Ті, що залиши­лися живими, перебралися в сусідні країни й у Стамбул.

У цей час центр Вірменської Апостольської Церкви пере­буває у Вірмєнії, що 23 вересня 1991 року проголосила свою незалежність. Святе місто Ечміадзин, резиденція вірменсько­го католикоса, розташоване недалеко від вірменської столиці Єревана. Розпад Радянського Союзу створив умови для від­родження цієї древньої Церкви на батьківщині. Були засно­вані нові єпархії, з'явилися нові громади й організації, стали видавати нові релігійні періодичні видання й викидати релі­гію в школі. В 2001 році святкували 1700-т річчя прийняття Вірменією християнства як державної релігії. На святкуванні ювілею в Єревані було освячено багато нових церков. Разом з тим, Церква відчуває гостру потребу в утворенні священиків і стурбована активністю інших релігійних груп, які сьогодні функціонують у країні. Відповідно до опитувань, більше 10% населення в 1997 році належало до швидко зростаючих сект, і уряд змушений був вжити заходи по обмеженню діяльності релігійних об'єднань, що протистоять Вірменській Апостоль­ській Церкві.

У вірменській літургії є елементи сірійської, ієрусалимсь-кої й візантійської традицій. Хоча властива вірменській літургії традиція виникла в V - VH століттях, вона випробувала на собі вплив Сирії і Єрусалима. Потім вона пережила період ві-зантіїзації, а в Середні віки багато чого прийняла від латинян.

Католикос всіх вірменів в Ечміaдзині визнається всіма православними вірменами духовним настоятелем Церкви, але існують ще три вірменські юрисдикції, що виникли протягом багатовікової історії вірменів. Два католикосата перебувають у літургічному спілкуванні, хоча адміністративно незалежні, а два патріархати залежать у духовному відношенні від Ечміа-дзина. Католикосат Ечміадзина включає у свою юрисдикцію вірменів, що живуть на території колишнього СРСР, а також багатьох вірменів з діаспори, що проживають в Іраку, Індії, Єгипті, Сирії, Судані, Ефіопії, Європі, Авс_ії й Америці. Він нараховує близько 5 мільйонів віруючих. Резиденція Ієруса-лимського патріархату знаходиться в монастирі Св. Апостола

Іакова в Єрусалимі й опікує святі місця, що належать Вірмен­ській Церкві. Патріархат нараховує близько 10 ООО вірменів в Ізраїлі, Йордані й на Палестинських; автономних територі­ях. Його очолює патріарх Торком ІІ Манугян (народився в 1919 році, обраний в 1990 році).

Константинопольський патріархат має у своїй юрисдикції вірменів, що живуть у Туреччині й на острові Крит. В 1914 році патріархат поєднував 12 архієпископій, 27 єпар­хій, шість монастирів й 1350000 віруючих. У цей час патріар­хат нараховує тільки близько 82000 віруючих. Патріарх - Ме-сроп ІІ Мутаф'ян (народився в 1956 році, обраний в 1998 році).

Килікійський католикосат, нині розташований в Анти-л'ясі (Ліван), має під своєю юрисдикцією Ліван, Сирію, Кіпр, Іран і Грецію й поєднує близько 800 000 віруючих. Килікія пе­ребуває в давньому позові з Ечміадзином, і обидва католико-сата мають під своєю юрисдикцією Північну Америку, Грецію й Сирію. В 1997 році представники обох католикосатів зустрі­лися в Ечміадзині для того, щоб побороти розбіжності й зміц­нити єдність Вірменської Церкви. Розробляється документ про загальне влаштування Вірменської Церкви, що покликаний нормалізувати відносини між Ечміадзином і Килікією. Като­ликос Арам І Кешишян (народився в 1947 році) був обраний в

1995 році.

Нині у Вірменській Апостольській Церкві діють чотири духовних семінарії: семінарія Кеворкяна в Ечміадзині, Килі-кійського католикосата в Бікфайя (Ліван), семінарія Св. Іако-ва в Єрусалимі й Св. Нерсеса в Нью-Рошеллі (штат Нью-Йорк), що тісно співробітничає зі Святою-Владимирською Правос­лавною семінарією із сусіднього Крествуда (штат Нью-Йорк).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ВІРМЕНІЯ Й ДІАСПОРА

ГЛАВА: КАТОЛИКОС КАРЕКІН І (НАРОДИВСЯ В 1932 РОЦІ, ОБ­РАНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: ВЕРХОВНИЙ ПАТРІАРХ І КАТОЛИКОС ВСІХ ВІРМЕНІВ РЕЗИДЕНЦІЯ: ЕЧМІАДЗИН (ВІРМЕНІЯ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 6 000 000

Коптська Церква

Появу Церкви в Єгипті пов'язують зі Св. Євангелістом Марком, що прийняв, як говорить переказ, мученицьку смерть в Олександрії в 63 році. Згодом Єгипет став християнським, а Олександрія - найважливішим центром християнського бо­гослов'я й науки. Єгипетські ченці під керівництвом древніх «отців-пустельників» першими заклали основи християнсь­кого чернечого життя.

Проте, христологіне вчення Халкідонського Собору 451 року в якомусь ступені через протистояння пануванню Візантії було відкинуто більшістю єгипетських ієрархій і віру­ючих. Спроби насильно нав'язати рішення Собору тільки під­силили опір. В остаточному підсумку виникла особлива Ко­птська Церква («коптами» араби й греки називали єгиптян) зі своєї літургічною і богословською традицією. З V по ІХ століт­тя резиденція грецьких патріархів перебувала в Олександрії, а коптських - у монастирі Св. Макарія.

Після арабського вторгнення в 641 році копти повільно зменшувалися в числі й до середини ІХ століття виявилися в Єгипті меншостями. В VIII столітті офіційною мовою країни замість арабського стала коптська. Ісламське панування супро­воджувалося нерідкими переслідуваннями коптів, але бували й періоди відносної волі, і тоді Церква знову розцвітала й ство­рювала видатні богословські й духовні здобутки арабською мовою.

Копти - сама численна християнська громада на Близь­кому Сході, помітна й активна меншість у Єгипті. Не виклю­чено, що чисельність коптів, що наведена нижче, сильно зани­жена: папа Шенуда ІІІ заявив у лютому 1995 року, що Коптсь­ка Церква нараховує вісім мільйонів віруючих.

У Єгипті є чимало коптських шкіл, шириться рух неділь­них шкіл. У цей час відбувається явне відродження чернецт­ва, і чимало молодих ченців, що займаються сільським госпо­дарством і видавничою діяльністю, знову заселяють древні

монастирі. У Церкві є дванадцять чоловічих монастирів з 600 ченцями й шість жіночих монастирів з 300 черницями. Найбільше монастирів зосереджено у Ваді-ен-Натруне, в 60 милях до північно-заходу від Каїра.

Головна духовна семінарія Коптської Церкви розташова­на в Каїрі неподалік від собору Св. Марка. Майже половина священиків закінчило цю семінарію.

Багато хто вивчає тут на вечірніх курсах Священне Пи­сання й богослов'я. Заснований в 1954 році Коптський інсти­тут вищих досліджень розташований на території патріархату і є важливим екуменічним центром по вивченню коптської християнської традиціі.

Ріст мусульманського фундаменталізму в Єгипті створює для Коптської Церкви нові проблеми. Слідом за антикопськи-ми виступами фундаменталістів наприкінці 1970-х років пре­зидент Садат в 1981 році уклав папу Шенуда ІІІ під домашній арешт в одному з монастирів і не випускав до 1985 року.

Вважається, що уряд пішов на цю міру, щоб продемонст­рувати свою неупередженість стосовно конфліктуючих сто­рін. Проте, такого роду втручання в справи Коптської Церкви стурбувало багатьох християн у Єгипті. В 1997 році почасті­шали напади ісламських збройних груп на коптів.

Коптська літургія походить від грецького олександрій­ського чину й уже в ІУ столітті почала здобувати свої хара­ктерні риси. Цей процес відбувався, в основному, у монас­тирях, коптська літургія дотепер має чимало особливостей монастирської служби. її служать на коптській й арабській мовах.

19 липня 1994 року Коптський православний патріархат прийняв невелику Православну Церкву Британських остро­вів під свою юрисдикцію як окрема єпархія, що поширюється на Великобританію й Ірландію. цю Церкву перейменували в Британську Православну Церкву, а ії предстоятель, митропо­лит Серафім Гластонберійський, одержав нове ім'я авва Сера-фім Ель Сурнані.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЄГИПЕТ, ДІАСПОРА В ЄВРОШ, АФ­РИЦІ, АВСТРАЛІЇ Й АМЕРИЦІ

ГЛАВА: ПАПА ШЕНУДА III (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1971 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАПА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ, ПАТРІАРХ ПРЕСТОЛУ

СВ. МАРКА

РЕЗИДЕНЦІЯ: КАЇР (ЄГИПЕТ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 900 000 (7)

Ефіопська Церква

Відповідно до древнього переказу, першим великим хри­стиянським просвітителем ефіопів був Св. Фрументій, римсь­кий громадянин з Тиру, що зазнав корабельної аварії на афри­канському узбережжі Червоного моря. Він отримав довіру імператора Аксума і незабаром привернув до християнства його сина, майбутнього імператора Езану, що й оголосив у 330 році християнство державною релігією. Фрументій був зго­дом посвячений у єпископи Св. Панасом Александрійським і повернувся в Ефіопію, де продовжив євангелізацію країни.

Близько 480 року в Ефіопію прибуло «Дев'ять Святих» і почали тут свою місіонерську діяльність. Відповідно до пере­казу, вони були з Рима, Константинополя й Сирії, яким через опозицію христології Халкідона довелося покинути. Якийсь час вони перебували в монастирі Св. Пахомія в Єгипті. Їхній вплив (поряд із традиційним зв'язком з коптами в Єгипті), пояснює чому Ефіопська Церква відкинула Халкідон. «Дев'ять Святих», як думають, остаточно покінчили із залишками язи­чництва в Ефіопії, прищепили монастирську традицію й внес­ли величезний вклад у розвиток релігійної літератури: вони перевели Біблію й інші релігійні твори на класичну ефіопську мову. По всій країні поширилися монастирі, які швидко стали важливими духовними й інтелектуальними центрами.

Ефіопська Церква досягла розквіту в ХV столітті, коли з'явилося багато талановитої богословської й духовної літера­тури, а Церква активно займалася місіонерською діяльністю.

Край негативний досвід контактів з католиками-португа-льцями в ХVІ столітті (див. Ефіопська Католицька Церква, Г/. С. 3) привів до багатовікової ізоляції, з якої Ефіопська Цер­ква тільки недавно почала виходити.

Ця Церква унікальна тим, що вона зберегла деякі іудейські обряди, такі як обрізання й дотримання біблійних законів про вкушання їжі, а також святкування, поряд з Воскресінням Суботи. Імовірно, це пов'язане з тим, що християнство при­йшло в Ефіопію прямо з Палестини через Південну Аравію.

Існує думка, що іудаїзм був відомий в Ефіопії ще до при­ходу християнства. В Ефіопії існували й незвичайні христо-логічні теорії, включаючи вчення про те, що з'єднання Божес­твенної й людської природи в Христі відбулося тільки після Його помазання при Водохрещенні. Ці навчання ніколи офі­ційно не визнавалися й здебільшого зникли.0

Ефіопська літургія має олександрійське (коптське) похо­дження, але вона піддалася впливу сірійської традиції. Доне­давна літургію служили древньою мовою гєез. Нині в прихо­дах все частіше використають сучасну амхарську мову. Збері­гся потужний чернечий рух.

Із давніх часів всі єпископи в Ефіопії були єгиптянами-коптами, призначеними Коптським патріархатом. Більше того, протягом багатьох століть єдиним єпископом в Ефіопії був митрополит-копт. З початку хх століття Ефіопська Цер­ква стала вимагати більшої автономії й обрання місцевих єпи­скопів. В 1929 році були посвячені чотири місцевих єписко-пи-ефіопи в допомогу коптському митрополитові. У 1948 році за допомогою імператора Хайле Селайсі (правив з 1930 року по 1974 рік) було досягнуто згоди з коптами про обрання після смерті митрополита Кирила, місцевого митро­полита. Коли в 1951 році він умер, збори кліриків і мирян обрало митрополитом ефіопа Василя. Так була встановлена автономія Ефіопської Церкви. В 1959 році Коптський патрі­архат затвердив митрополита Василя першим патріархом Ефіопської Православної Церкви.

В університеті в Аддис-Абебі існував ефіопський правос­лавний факультет богослов'я (Коледж Св. Трійці), однак в 1974 році уряд його закрив. У тому ж році Церква заснувала в Аддис-Абебі Коледж Св. Павла для навчання богослов'ю май­бутніх священиків. Бажання стати священиком серед право­славних ефіопів - справа звичайна; в 1988 році в країні налі­чувалося 250000 священнослужителів. Щоб дати їм належне утворення, недавно в різнихрайонах Ефіопії було відкрито шість «Центрів навчання священиків». Майже в кожному при­ході є недільна школа.

Після падіння в травні 1991 року комуністичного уряду патріарх Меркурії (обраний в 1988 році) був обвинувачений у співробітництві з режимом Менгісту й був змушений зняти із себе повноваження патріарха. 5 липня 1992 року Святійший Синод обрав п'ятим патріархом Ефіопської Православної Це­ркви Абуна Павла. При марксистському режимі він сім років провів у в'язниці після того, як патріарх Феофіл (зміщений в 1976 році, убитий у в'язниці в 1979 році) посвятив його в 1975 році в єпископи без дозволу держави. В 1983 році Пав­ло був випущений з в'язниці й кілька років провів у США. Патріарх Меркурій, що емігрував у Кенію, відмовився визна­ти обрання Павла. Архієпископ Ієзехак, ефіопський архієпис­коп США, також не визнав це обрання й в 1992 році перервав літургічне спілкування з патріархатом. як відповідна міра Ефі­опський Священний Синод позбавив його повноважень і при­значив архієпископом США й Канади Абуна Маттпаса. Оскі­льки архієпископ Ієзехак користується підтримкою багатьох православних ефіопів в Америці, в ефіопській громаді цієї кра­їни відбувся розкол.

У жовтні 1994 р. у присутності патріарха Павла був зано­во відкритий Богословський Коледж Св. Трійці в Аддис-Абебі. 50 студентів, що навчаються в цьому коледжі, одержать бого­словський ступінь, а 100 — дипломи.

Відомості, що наведені нижче, про чисельність віруючих дані Всесвітньою Радою Церков, ефіопськими джерелами, що

згідно заслуговує довіри, ця чисельність оцінюється в 30 міль­йонів чоловік, тобто православні ефіопи становлять близько 60% від загального числа населення в 55 мільйонів чоловік. МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЕФІОПІЯ, НЕЧИСЛЕННА ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ПАВЕЛ (НАРОДИВСЯ В 1935 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1992 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАТРІАРХ ЕФІОПСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

РЕЗИДЕНЦІЯ: АДДИС-АБЕБА (ЕФІОПІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 16 000 000

Сірійська Церква

Сірійська Церква зводить своє походження до ранніх хри­стиянських громад Антиохії, згаданим у Діяннях Апостолів. На початку християнської епохи Антиохійска Церква була одним з найбільших центрів християнства. Проте, Халкидон-ський Собор 451 року викликав у громаді розкол. Навчання Собору було нав'язано візантійською владою в містах, але сіль­ське населення здебільшого його відкинуло.

В V! столітті єпископ Едесси Яків Барадай, незважаю­чи на протидію Візантійської влади, висвятив велику кіль­кість єпископів і священників для оформлення тих, хто від­кинув Халкідон. Згодом цю Церкву стали називати «яко-вітською», вона мала свою власну літургію (так звану «захі-дносірійську» або «антиохійську») і інші обряди. У богослу­жінні ця Церква використовує розмовну сірійську мову. Деякі громади Церкви виникли за межами Візантійської імперії, у Персії.

Завоювання цієї області персами, а потім арабами покла­ло кінець гонінням з боку Візантії й створило умови, що спри­яють подальшому розвитку Сірійської Церкви. У Середні віки мало місце велике відродження сірійського православного утворення, процвітали богословські, філософські, історичні наукові школи. В апогеї свого розквіту Церква нараховувала двадцять митрополичих кафедр й 103 єпархії що поширюва­лася аж до Східного Афганістану. Відомо про громади сірійсь­

ких православних християн, які проживали в цей період у Туркестані й Сінцзяне.

Навала Тамерлана наирикінці XVII століття, при якому більшість сірійських церков і монастирів було зруйновано, поклало початок цовільному занепаду Церкви. Жорстокі уда­ри нанесли Церкви гоніння й різанина в Східній Туреччині під час Першої світової війни, що привело до розсіювання гро­мади по усім світі.

Ефіопська Церква, особливо в останні роки, діяльно до­помагає нужденним. Вона робить допомогу біженцям і потер­пілим від посухи, під її заступництвом засновано безліч сиріт­ських притулків.

До соціалістичної революції 1974 року, зкинувшої імпе­ратора й, що поставила в главі уряду полковника Менгісту Хайле Маріама, Ефіопська Православна Церква була держав­ною Церквою. Незабаром після революції Церква була відді­лена від держави й більшість церковних земель були націона­лізовані. Це послужило сигналом для початку антирелігійної кампанії по всій країні.

Донині сірійські православні продовжують свою манд­рівку. В Ш50-60-х роках багато хто з них емігрували з Іраку й Сирії в Ліван. В Іраку вони рухалися з північного міста Мо-сул у Багдад. Найбільші втрати громада понесла в південній Туреччині, де проживає незначне число сирійців. На почат­ку хх століття багато православних сирійців емігрували по політичних й економічних причинах у Західну Європу й Америку.

У сирійців сильна чернеча традиція. Кілька монастирів збереглося в провінції Мардін у Туреччині й в інших районах Близького Сходу. Недавно був заснований монастир у Нідер­ландах, єдиний у діаспорі.

До 1034 року сірійські патріархи перебували в Антіохії, потім вони перебували в монастирі Мар Барсаума (1034— 1293 р.), у монастирі Дер езЗапфаран (1293—1924 р.), Хомсе, Сирія (1924—1959 р.) і, нарешті, у Дамаску (з1959 р.).

Богословське утворення в істотному ступені пов'язане з монастирями. Головний богословський інститут патріархії — Сірійська Православна Семінарія Св. Єфрема, заснована в 1939 році в Мосуле (Ірак), але в 1960-х роках перебравшася в Ліван. В 1968 році були відкриті нові факультети в Атшане, біля Бейрута, але громадянська війна в Лівані змусила перене­сти заняття в Дамаск. Нові відділення семінарії Св. Єфрема в Сайдная, біля Дамаска, минулого освячені сірій ським патріа­рхом 14 вересня 1996 року.

Із середини XVII століття до сірійського патріархату на­лежить автономна Церква в Індії, частина якої називається нині «Маланкарська Сірійська Православна Церква». Її насто­ятель, католикос Мар Василь Павло ІІ, помер у вересні 1996 р. До початку 1998 року його спадкоємець не був обраний. Див.:ІІ. Е. Маланкарська Православна Сірійська Церква.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИНА, ІЗРАЇЛЬ,

ІНДІЯ, ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ІГНАТІЙ ЗАККА І ІВАС (НАРОДИВСЯ В 1933 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1980 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРІЙСЬКИЙ ПРАВОСЛЛВНИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ

Й УСЬОГО СХОДУ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 250 000 Й 1 000 000 В ІНДІЇ

Маланкарська Сірійська Церква

У середині ХVІІ століття в більшості християн Апосто­ла Фоми в Індії (див. І. Ассірійська Церква Сходу) латиніза­ція Церкви португальцями викликала все зростаюче обурен­ня. Це призвело до того, що 16 січня 1653 року тисячі вірую­чих зібралися в Кунан-Кросса, у місті Маттанчері, і заприся­гли більше ніколи не підкорятися Риму. Лідер групи, що від­пала, можливо, намагався встановити спілкування з Ассірій­ською Церквою Сходу, однак це йому не вдалося. В 1665 році Сірійський патріарх погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що її намісник і його послідовники пого­дяться прийняти сірійську христологію й західно-сірійський

обряд. ця група стала автономною Церквою в рамках Сірій­ського патріархату.

В1912 році в громаді відбувся розкол: численна група ві­руючих оголосила себе автокефальною Церквою й відновила древній католикосат Сходу в Індії.

Інші зберегли вірність Сірійському патріархату. Прими­рення обох сторін відбулося в 1958 році, коли Верховний Суд Індії оголосив, що правовий статус має тільки автокефальний католикос й єпископи, що перебувають із ним у спілкуванні. Однак в 1975 році Сірійський патріарх відлучив від спілку­вання й змістив католикоса й призначив іншого, що привело до нового розколу громади. У червні 1996 року Верховний Суд Індії видав постанову, відповідно до якої а) церковне Укла­дення 1934 року обов'язково для обох сторін, б) в Індії існує одна Православна Церква, розділена на дві частини й с) Сірій­ський православний Антіохійський патріарх є духовним пре­дстоятелем всесвітньої Сірійської Церкви, а автокефальний католикос законним главою автокефальної Церкви, відпові­дальним за її громади й майно.

Важко встановити точну чисельність кожної громади, обидві сторони гаряче про це сперечаються. Відповідно до оцінки зовнішніх спостерігачів, біля половини Східних пра­вославних в Індії, загальне число яких становить 2 мільйони віруючих, належить автокефальній Церкві, а інша половина автономної Церкви під заступництвом Сірійського патріар­хату (див. ІШ. Сірійська Церква).

У штаті Керала є ще дві Церкви, які походять від Малан-барської православної громади. Почасти під впливом англїкан-ських місіонерів у цій Церкві в ХІХ столітті виник реформа­торський рух, прихильники якого зрештою сформували Ма-ланбарську Сірійську Церкву Мар Фоми, у значній мірі збері­гшу східну літургічну практику й особливості. ця Церква, чиє єпископське приємство сходить до Сірійської Православної Церкви, схильна до реформістського богослов'я й з 1974 року перебуває в спілкуванні з Англїканською Церквою. У цей час

вона нараховує близько 700 000 членів. Наприкінці ХVШ сто­ліття прелат-сирієць із Єрусалима присвятив місцевого ченця в єпископи, але той не був визнаний Маланбарським митро­политом. Тоді єпископ перебрався на північ і заснував там у селі Тхожийор громаду своїх послідовників. Сьогодні ця Цер­ква, що одержала назву Маланбарська Незалежна Сірійська Церква Тхожийора, нараховує близько 10 000 віруючих. Збе­рігаючи східну спадщину, Церква має тісні зв'язки із Цер­квою Мар Фоми й англїканською громадою.

У Маланбарської Православної Сірійської Церкви є Пра­вославна Богословська Семінарія в Котгаяме, що була засно­вана на початку ХІХ столітгя й у якій навчається зараз близь­ко 140 студентів. Недавно тут були відкриті нові факультети, включаючи «Центр Софія» для навчання богослов'ю мирян, як чоловіків, так і жінок, і школа літургічної музики при Котга-ямскому університеті Махатми Ганді. Церква патронує деякі коледжі, школи, лікарні й сирітські притулки.

Церква підтримує й свою чернечу традицію: є чотири чо­ловічих громади, для священиків-целібатів і мирян, що не при­йняли чернечий постриг, десять жіночих монастирів, де чер­ниці присвячують себе праці й молитві.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, НЕВЕЛИКА ДІАСПОР А ГЛАВА: ВАСИЛЬ МАР ФОМА МАТФЕЙ ІІ (НАРОДИВСЯ В 1915 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1991 РОЦІ)

ТИТУЛ: КАТОЛИКОС Сходу; КАТОЛИКОС АПОСТОЛЬСЬКОГО

ПРЕСТОЛУ Св. ФОМИ І МАЛАНБАРСЬКОГО МИТРОПОЛИТУ РЕЗИДЕНЦІЯ: КОТТАЯМ, ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 000 000

Еритрейська Церква

На території Еритреї на південно-західному узбережжі Червоного моря колись перебувало християнське царство Ак-сум. Воно занепало в УІІ столітгі після мусульманської нава­ли, і на його місці виникло нове Ефіопське царство. Цей регіон зберігав певною мірою незалежність, поки в ХУІ столітгі не потрапив під Османське панування. З 1890 по 1941 роки Ери­

трея була італійською колонією, потім захоплена Великобри­танією. В 1952 році вона вступила у федерацію з Ефіопією, а в 1962 році була анексована як ефіопська провінція. Тривала боротьба за незалежність Зритреї закінчилася :венапроголо-шенням 24 травня 1993 року.

У липні 1993 року єпископи Еритреї за підтримки уряду подали прохання папі Коптської Православної Церкви Ше-нуде ІІІ про відділення від Ефіопської Православної Церкви й статусі автокефалії. 28 вересня 1993 Коптський Священний Синод задовольнив це прохання і взяв на себе зобов'язання підготувати в коптський монастирях десять єпископів для Зритрейської Церкви. 19 червня 1994 року папа Шенуда пос­вятив п'ять із цих єпископів у Каїрі.

Установлення незалежної Еритрейської Церкви відбува­ється за згодою Ефіопської Православної Церкви. У вересні 1993 року патріарх Павло й архієпископ Пилип (головний єпископ в Еритреї) схвалили поділ Церков, проголосивши ра­зом з тим бажання працювати в тісному співробітництві. У лютому 1994 року була підписана угода в Аддис-Абебі, що під­твердила автокефальний статус Ефіопської й Еритрейської Церков і перевага, що визнала, честі серед Східний Правосла­вних Церков в Африці за Коптською Церквою.

У квітні 1998 року, після гарячих суперечок в урядових і церковних колах, єпископ Асмерський авва Пилип був обра­ний першим патріархом Еритрейської Православної Церкви. 8 травня 1998 року в Каїрі він був поставлений коптським па­пою Шенудой ІІІ патріархом. Був підписаний протокол між Священними Синодами Еритрейської і Коптської Правосла­вних Церков, що забезпечує їхню тісну взаємодію. Сюди ста­виться скликання загального спільного Собору не рідше чим раз у три роки, поминання наставників обох Церков на літур­гіях, формування єдиної делегації на богословських диспутах з іншими Церквами й установа постійної комісії двох Синодів для забезпечення взаємодії в області богословського утворен­ня, соціального служіння й проектів розвитку.

В Еритрейській Православній Церкві близько 1 500 хра­мів, 22 монастиря й 15 000 священиків.

Еритрейську Православну Церкву у Великобританії пред­ставляє єпископ Марко, секретар Священного Синоду.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ; ЕРИТРЕЯ "

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ПИЛИП (НАРОДИВСЯ В 1905 РОЦІ, ОБРА­НИЙ В 1998 РОЦІ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ЕРИТРЕЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: АСМЕРА (ЕРИТРЕЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 700 000

Українська Православна Церква — Київський патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква

Незважаючи на те що Церква в Києві пережила руйну­вання міста монголами в 1240 році, київські митрополити не­забаром улаштувалися в Московському князівстві. Ця ситуа­ція тривала до 1448 року, коли в Києві, що перебував під вла­дою Речі Посполитої, була заснована особлива митрополія під юрисдикцією Константинополя. З 1461 року московські єпи­скопи стали іменувати себе митрополитами Московськими, а не Київськими. Нарешті Москва стала центром Російської дер­жави, і Київ виявився під її владою. В 1686 році православний митрополит Києва був підкорен Москві (Константинополем акт цей ніколи не був визнан).

Отже, Православна Церква на Україні залишалася час­тиною Російської Православної Церкви аж до проголошен­ня Україною незалежності в той неясний період, що пішов за Першою світовою війною й російською революцією. В 1919 році уряд молодої республіки видало закон, що до­зволяє установу автокефальної Української Православної Церкви. Серед християн на Україні почався рух за створен­ня автокефальної Церкви, що, була заснована на соборі, що зібрався в 1921 році. Оскільки в русі не брало участь жодно­го єпископа, собор вирішив поставити свого лідера пресві­тера Василя Ліпківського в митрополита Київського і всія

України за допомогою покладання на його рук присутніх на соборі священиків і мирян. Через настільки неправосла-вний спосіб установлення ієрархії й через зневажливе від­ношення до канонічних правил ця Церква не була визнана ні однією православною Церквою. Проте, в 1924 році в неї вже було 30 єпископів й 1500 священиків і дияконів, що слу­жили в 1100 приходах, і біля 6 мільйонів членів. Через акти­вну участь мирян Церква стала відома як «соборноправ-ная», тобто керована соборно.

Коли Україна стала частиною Радянського Союзу, нові влади спершу позитивно поставилися до Української Пра­вославної Церкви, але наприкінці 1920-х років доглянули в ній небезпечне вираження українського націоналізму. Під тиском влади Церква оголосила про саморозпуск й в 1930 році влилася в Московський патріархат. Проте, під час німецької окупації України Українська Православна Церква була тимчасово відновлена єпископами, рукопок-ладенними канонічно законними польськими православни­ми єпископами. Згодом це дало підставу говорити про апо-столичності цієї Церкви, що деякими Церквами як і раніше заперечується.

Як би те не було, після повернення радянської влади Українська Православна Церква була знову подавлена. Си­туація залишалася такою доти, поки в останні роки існуван­ня Радянського Союзу не була гарантована релігійна воля. У нових умовах у червні 1990 року в Києві зібрався собор Української Православної Церкви, що обрав патріархом Мстислава, що перебував в еміграції в США. У жовтні 1990 року він повернувся на Україну, щоб очолити Церкву, що відроджується.

Після 21 травня 1992 року, коли Московський патріархат змістив митрополита Філарета Київського, позбавивши його 11 червня священства, ситуація ще більше ускладнилася. Фі-ларета обвинуватили в тім, що він хотів відколоти свою Церк­ву від Москви. Тоді він примкнув до автокефальної Українсь­

кої Православної Церкви й оголосив себе місцеблюстителем патріарха Мстислава, що повернулося в США. Спроби Філа-рета заснувати Українську автокефальну Церкву були підт­римані українським урядом. Все це відбулося, однак, без веде­на патріарха Мстислава, що у листопаді перервав усі зв'язки з Філаретом.

Це, у свою чергу, привело до розколу автокефальної Цер­кви на прихильників Мстислава й Філарета. Останні сталі на­зивати себе «Українська Православна Церква — Київський патріархат». Після смерті 11 червня 1993 року патріарха Мстис­лава кожна із двох Церков обрала свого предстоятеля. 7 верес­ня 1993 року патріархом Української автокефальної Церкви став 77-літній батько Володимир Ярема, що одержав ім'я Дімі-трій I, а 21 жовтня 1993 року патріархом Української Правос­лавної Церкви Київського патріархату — 67-літній батько Ва­силь Ромашок, що одержав ім'я Володимир I. В 1995 році він умер, і його місце зайняв Філарет, що прийняв патріаршество 22 жовтня 1995 року. У лютому 1997 року Філарет був відлу­чений від Церкви собором єпископів Московського патріар­хату. У результаті на Україні в цей час є три православні юрис­дикції. Сама численна українська Православна Церква Мос­ковського патріархату, очолювана митрополитом Володими­ром Сабоданом. Відповідно до офіційної статистики, обнаро­дуваної в березні 1998 року, вона нараховує 7541 прихід. Її ке­рівництво розміщається в печерному монастирі Києво-Печер­ської Лаври в Києві.

Наступна по чисельності — Українська Православна Це­рква Київського патріархату, очолювана патріархом Філаре-том I; у неї 21 єпархія, 14 монастирів, 4 семінарії й 1977 прихо­дів. Її керівництво розміщається в церкві Св. Володимира в Києві.

Українська Автокефальна Церква є третьою по чисель­ності, її 1085 приходів перебувають, в основному, у Західній Україні. Наприкінці 1996 року собор єпископів Автокефаль­ної Церкви змістив патріарха Дімітрія за приписувані йому

фінансові зловживання, що привело до поділу Церкви на два угруповання, що суперничають. Багато членів Української Православної Церкви належать до діаспори, всі вони перебу­вають під юрисдикцією Константинопольського патріархату.

Білоруська Автокефальна Православна Церква

Протягом сторіч Білорусія була частиною Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Все це час більшість її пра­вославних віруючих входило в Російську Православну Церк­ву. Коли влада Москви ослабнула в часи хаосу після революції 1917 року, були початі (в 1922 й 1927 роках) безуспішні спро­би заснувати автокефальну Білоруську Православну Церкву. Під час нацистської окупації німці підтримували відроджен­ня релігійного життя й відкриття православних церков, для того щоб послабити зв'язок місцевого населення з Москвою. У цій ситуації в 1942 році група білоруських єпископів прого­лосила Білоруську Православну Церкву автокефальної. До 1944 року в Церкві було 10 ієрархів в 9 єпархіях - митрополит, 2 архієпископа, 7 правлячих єпископів і один вікарний єпис­коп. Коли радянські війська зайняли Білорусію, автокефаль­ний статус Церкви був відмінен. Єпископи емігрували на За­хід, і більшість із них примкнуло до Російської Православної Церкви Закордоном, однак в 1949 році група білоруських єпи-скопів-емігрантів оголосила свою автокефалію. Ця група існує тільки в діаспорі й не визнана ні однією православною Церк­вою.

В 1991 році, після знаходження Білорусією незалежності, Автокефальна Церква тут так і не виникла. Наприкінці 1970-х років після смерті архієпископа Андрія Криту в Білоруській автокефальній Церкві, що має зараз 12 приходів, відбувся роз­кол. Одну групу очолює архієпископ Михайло Мацюкевич (один прихід у Канаді, один в Австралії і 5 у США), іншу -митрополит Изяслав Бруцький (2 приходи в Австралії й 3 в Англії). Загальна чисельність Білоруської Православної Цер­кви оцінюється в 140 000. Є ще 4 приходи Білоруської Право­

славної Церкви в США й один у Канаді під юрисдикцією Всес­вітнього Патріархату.

Македонська Православна Церква

Віддавна Македонія є важливим геополітичним центром на Балканах, за який вели боротьбу Туреччина, Сербія, Болга­рія й Греція. У часи перебування Македонії під керуванням Османської імперії Православна Церква в Македонії була час­тиною Константинопольського Патріархату. Після закінчен­ня Балканських війн (1912—1913) турецькому правлінню був покладений кінець, і південна Македонія стала частиною Греції. При цьому північна Македонія, населена слов'янами, які по імені країни називають себе македонцями, увійшла в новостворене Югославське королівство. За згодою із Всесвіт­нім Патріархатом православні віруючої північної Македонії об'єдналися в Сербський патріархат й утворили в ньому три єпархії. Коли після закінчення Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи, вони вирішили реорганізу­вати Югославію на федеративній основі й сприяли появі в її складі Македонської республіки. Комуністи підтримали спо­дівання македонців, які хотіли затвердити свою національну самобутність, для того щоб ті підтримали новий уряд. Тоді ж уряд схвалив зусилля македонців, що мріяли створити окре­му Македонську Православну Церкву.

У жовтні 1958 року в Охриді відбувся Церковний і Наці­ональний собор, що зібрав 220 священиків і мирян, на якому було вирішено відновити древню архієпископську кафедру в Охриді і автономію Македонської Православної Церкви. На Соборі були обрані 3 нових єпископа для трьох нових єпархій Церкви. Це обрання було розцінено як неканонічне, оскільки на ньому був присутній усього один єпископ. Проте нова Цер­ква заявила, що перебуває в канонічній єдності із Сербською Православною Церквою в особі Сербського патріарха. У червні 1959 року Сербський Священний Синод визнав здійснений факт,, і в наступному місяці обрані єпископи були хиротони­

совані сербськими православними єпископами. Восени 1966 року Македонська Православна Церква офіційно звер­нулася до Сербського Патріархату із проханням надати їй ав­токефальний статус, але в травні 1967 року собор єпископів Сербської Церкви відкинув це прохання. Македонці наполя­гали на своєму й 17-19 липня 1967 року скликали собор в Охриді. 19 липня, ґрунтуючись на резолюції собору, Священ­ний Синод Македонської Церкви проголосив автокефалію Православної Церкви Республіки Македонія. Митрополит одержав новий титул «архієпископ Охридський і Македонсь­кий». Все це відкрито підтримувалося урядом Македонії, чле­ни якого були присутні на поставленні архієпископа і віддали йому належну честь.

У вересні 1967 року Синод Сербської Церкви оголосив Македонську Православну Церкву раскольничиєю релігійною організацією і порвав з її ієрархією всі литургичні й канонічні відносини, хоча й зберіг їх із простими віруючими. Це рішен­ня було підтримано іншими Православними Церквами: жод­на з них не визнала канонічності Македонської Церкви.

Розпад Югославії в 1991 році привів до проголошення незалежної Македонської Республіки, але назва цієї республі­ки заперечується Грецією, і вона не одержала визнання біль­шості країн миру. У грудні 1991 року архієпископ Гаврило по­кинув свій пост предстоятеля Церкви, як думають, через роз­біжності серед ієрархії щодо канонічного статусу Церкви, од­нак його впросили відмовитися від відставки після того, як Священний Синод заявив про солідарність із ним.

У середині 1992 року Сербський патріарх Павло прийн­яв делегацію єпископів Македонської Православної Церкви й обговорив з нею канонічний статус Церкви, але переговори так і не привели до відновлення литургичного спілкування. І якщо нинішній уряд колишньої Югославської Республіки Ма­кедонія рішуче виступає за церковну автокефалію, то Конста­нтинопольський патріарх Варфоломій заявляє, що цей статус не може бути визнаний, оскільки мотиви його вимоги чисто

політичні. Вчасно оголошення в 1967 році про автокефалії Македонська Православна Церква нараховувала 334 свяще­ника, що служили в 400 приходах. Чернецтво перебувало в найсильнішим занепаді: в 1992 році в Церкві було всього-на-всього 10 черниць, які жили при громадах Бітоли й Прилепа, тоді ж виникла громада ченців у стародавньому монастирі Св. Наума на озері Охрид. Біля двох третин населення Македонії — православні.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУ­БЛІКА МАКЕДОНІЯ,

ДІАСПОРА В ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ Й АВСТРАЛІЇ

ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП МИХАЙЛО (НАРОДИВСЯ В 1912 РОЦІ,

ОБРАНИЙ В 1993 РОКУ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ОХРИДСЬКИЙ І МАКЕДОНСЬКИЙ РЕЗИДЕНЦІЯ: СКОПЛЕ (КОЛИШНЯ ЮГОСЛАВСЬКА РЕСПУБ­ЛІКА МАКЕДОНІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 200 000

Старостильні Православні Церкви

Після Першої світовий воїни деякі Православні Церкви, починаючи з Константинопольського Патріархату, по різних причинах стали переходити з юліанського календаря на гри-горианський (названий на Сході «новим стилем»), що випе­реджає перший на 13 днів. У цей час більшість Православних Церков (за винятком Єрусалима, Росії, Сербії й Гори Афона) використовують «новий стиль» для неперехідних свят, а юлі­анський календар — для Великодня й пов'язаних з нею перехі­дних свят. Подібні розбіжності є й серед католиків східного обряду: наприклад, українські греко-католики у США вико­ристають юліанський календар.

Коли в 1924 році Священний Синод за підтримкою уря­ду проводив реформу календаря в Грецькій Церкві, вона ви­кликала серед простих кліриків і мирян найсильніший опір. Вони затверджували, що такого роду реформу можна прово­дити тільки після скликання Всесвітнього Собору. Хоча роз­біжності виникли із приводу календаря, опозиція доглянула в

прийнятті «нового стилю» один з наслідків впливу що наро­дився екуменізму й неправославних Церков, що, з її точки зору, порушувало чистоту православної віри.

У травні 1935 року 3 єпископи Грецької Церкви поверну­лися до старого календаря й очолили виниклий рух. Незаба­ром вони присвятили ще 4 єпископів, але потім один з ініціа­торів і двоє знову присвячених повернулися в Грецьку Церк­ву. Священний Синод негайно змістив 4 інших «старостиль-них» єпископів, позбавив їхнього єпископського сану й на п'ять років заслав у віддалений монастир. Крім того, Священ­ний Синод призвав уряд або вжити суворих заходів проти опозиції, або погодитися на повернення до юліанського кале­ндаря. Влада,однак, відмовилася від рішучих мір - почасти тому, що ті, хто перебував в опозиції реформам, підтримували монархію, що була тоді слабкою.

Через кілька місяців чотири зміщених єпископи повер­нулися в Афіни.

Супротивники нового календаря відомі як «старостиль-ники», або Істинно Православна Церква Греції. Спочатку їх очолював митрополит Флоринський Хрізостом. Незабаром у цій групі почалися розколи через суперечки про дійсність таїнств у Грецькій Православній Церкві: меншість наполяга­ла на тому, що таїнства офіційної Церкви безблагодатні. Піс­ля смерті Хрізостома в 1955 році старостильники залишили­ся без ієрархів, поки в 1960 році єпископи Російської Право­славної Церкви Закордоном не присвятили для них декіль­кох нових єпископів. В 1970 році виник новий розкол, що призвів до того, що в 1979 році утворилися два суперничих Синоди: очолюваний архієпископом Гардікским Оксентієм і митрополитом Корінфским Каллістом справжньому. В 1983 році Калліст пішов на спочинок, і його перемінив ми­трополит Мегарський Антоній.

В 1984 році від Авксентиєвського Синоду відпала група, очолювана митрополитом Пірейським Геронтиєм. У тому ж році Синод митрополита Антонія саморозпустився й при­

мкнув до Синоду митрополита Геронтія, тобто до тих, хто за­перечує благодатність таїнств Грецької Церкви. Главою Сино­ду був обраний архієпископ Хрізостом II. До цього часу з єпи-сків-старостильников таїнства Грецької Церкви визнавали тільки митрополит Оропосський і Філейський Купріян і мит­рополит Сардінський Іоанн. В 1985 році вони хиротонисова-ли нових єпископів і знайшли підтримку в старостильників Румунії й Болгарії. В 1994 році архієпископ Оксентій вмер, і до середини 1998 року новий глава його Синоду обраний не був. У цей час Синод, очолюваний архієпископом Хрізосто-мом ІІ, - самий численний серед груп старостильників у Греції. Другий по чисельності синод на чолі з митрополитом Купрія-ном. Число прихильників Синоду, раніше очолюваного архіє­пископом Оксентієм, у Греції помітно скоротилося, але досить велико за її межами, зокрема, у США.

Існує невелика група крайнього толку, так званих «мат-фєївців», що має в Греції близько 40 священиків і сильну чер­нечу традицію в жіночому Введенському монастирі в Кератеа (300 черниць) і чоловічому Преображенському монастирі (60 ченців). Кілька десятків тисяч прихильників цієї групи впе­внені, що вони єдині православні, що залишилися у світі.

Незважаючи на всі ці поділи, грецькі старостильники сприймають себе як єдиний рух. Хоча в Греції, особливо в 1950-і роки, старостильники піддавалися сильним гонінням, сьогодні вони існують цілком вільно. Вони затверджують, що їхньої сотні тисяч, що в них більше 200 священиків в 120 при­ходах, 38 з яких перебувають навколо Афін, і близько 100 мо­настирів. Церкви старостильників можна довідатися по відсу­тності в них електричного висвітлення й ослонів, і по таких особливостях богослужіння, як традиційний візантійський спів і часті цілонічні пильнування.

Подібний рух старостильників виник в Румунії після того, як в 1924 році патріарх Мирон Крістя ввів григорианський календар. На чолі опозиції стояв настоятель молдавського Покровського Скиту ієромонах Гликерії. До 1936 року він по­

будував 40 церков, в основному, у Молдавії. Румунський уряд вжив строгих заходів по припиненню руху: перед початком Другої світової війни всі старостильні церкви були закриті. Після війни Глікерий відновив свої зусилля, і більше полови­ни церков було знову відкрите. Комуністи дозволили руху вижити, хоча час від часу й піддавали його гонінням. В 1955 році збіглий на спочинок румунський православний мит­рополит Галактіон Кордун примкнув до старостильників, пос­тавляючи їм священиків. Він самостійно поставив трьох нових єпископів, установивши, таким чином, безперервну ієрархію. Румунські старостильники, на відміну від грецьких, не перетер­піли розколів. Сьогодні, як думають, румунські старостильники нараховують 500 000 віруючих. В 1998 році в цій Церкві було 6 єпископів, 119 священиків, 30 дияконів, 218 ченців, 427 чер­ниць, 110 приходів й 13 більших чернечих громад (6 чоловічих й 7 жіночих). Першоієрарх митрополит Власій (обраний в 1992 році) має резиденцію в Преображенському монастирі в Слэ-тьоарі, духовному й адміністративному центрі Церкви.

Старостильна Православна Церква існує й у Болгарії, де патріарх в 1960-х роках ввів новий календар. Болгарських ста-ростильників очолює єпископ Тріадицкий Фотій (народився в 1956 році, хіротонісован в 1993 році), це досить велика гро­мада. До неї ставляться 19 священиків, 3 диякона, 17 приходів, 9 каплиць, один жіночий монастир (25 черниць) і один чолові­чий (20 ченців). Адміністративний центр Церкви - у Софії.

Старостильники Румунії й Болгарії, помірні старостиль-никн Греції, очолювані митрополитом Кіпріаном, і Російська Православна Церква Закордоном перебувають у повному лі-тургічному спілкуванні.

Східно-католицькі церкви

Розрив між латинською й візантійською Церквами, сим­волом якого виявилося взаємне відлучення єпископів Риму й Константинополя в 1054 році, простим людям на Сході став очевидний після захоплення в 1204 році латинянами-хресто­

носцями Константинополя. Спроби відновити єдність вжи­вали на II Ліонському соборі 1274 року й на Ферраро-Флорен-тийському соборі 1439 року, але жодна з них не увінчалася успіхом.

Згодом у Римі було розроблене навчання про Церкви, по якому всі помісні Церкви повинні перебувати під безпосеред­ньою юрисдикцією папи Римського. Це, у свою чергу, мало на увазі, що Церкви, що не перебувають під його юрисдикцією, можуть стати об'єктом місіонерської діяльності, націленої на те, щоб привести їх у спілкування з Римською Церквою.

Одночасно із цим розроблялося поняття «обряд», відпо­відно до якого групи східних християн, що підтвердили свою єдність із Католицькою Церквою, вправі були зберігати свою літургічну традицію й канонічну дисципліну.

Такого роду місіонерська діяльність, що нерідко підтри­мували католицькі уряди країн, де православні перебували в меншостях, була спрямована на всі Православні Церкви. У результаті, невеликі групи віруючих практично всіх цих Цер­ков приєдналися до Риму. Слід зазначити, що далеко не всі приєднання були плодом діяльності католицьких місіонерів. Наприклад, виникнення Болгарської Греко-католицької Цер­кви поязано зі спонтанним рухом православних до Рима, а ліванські мароніти стверджують, що їх літургічне спілкування з Римом взагалі не припинялося. Залежно від обставин, ці при­єднання так чи інакше були пов'язані з латинізацією, тобто із прийняттям ряду практик і поглядів, характерних для латин­ської Церкви. Як наслідок, що приєдналися Церкви найчасті­ше втрачали зв'язок зі своїми духовними коріннями.

Так, настільки важлива для православної духовності чер­неча традиція зникла в більшості Східно-католицьких Церков, хоча релігійне життя тривало у формі конгрегації, що беруть за зразок латинські апостоличні громади. Після II Ватикансько-го собору вживають зусилля виправити таке положення.

Всі ці Церкви ввійшли в юрисдикцію папи Римського че­рез Конгрегацію для Східних Церков, одне з відділенні Римсь­

кої курії. Вона виникла в 1862 році в рамках служби Propaganda Fide (Поширення Віри), що займається місіонерською діяль­ністю Церкви, і в 1917 році була перетворена папою Бенедик­том XV в автономну Конгрегацію. Стосовно духівництва й мирян у Східно-католицьких Церквах вона грає таку ж роль, яку іншої служби курії грають відносно латинської Церкви.

Східна Когрегація патронує відомий Папський Східний Інститут у Римі (the Pontifical Oriental Institute), що перебу­ває під керівництвом єзуїтів і має одні із кращих у світі бібліо­тек по Східному християнству.

Необхідно згадати, що в минулому Східно-католицькі Церкви звичайно називалися «уніатськими», але цей термін сприймається сьогодні як образливий, а тому його більше не використовують.

Для більшості православних ці Церкви - перешкода на шляху примирення Католицької й Православної Церков. Вони думають, що одне вже їхнє існування свідчить про за­перечення католиками Православної Церкви як Церкви, що таке об'єднання православних з католиками породжено ба­жанням розколоти місцеві православні громади. Вони ба­чать у членах Східних Церков або православних, чиє пере­бування в Католицькій Церкві - ненормальне явище, ви­кликане зовнішнім насильством, або католиків, що причи­няються православними для того щоб звернути православ­них у католицтво.

Один з документів II Ватиканського собору Orientaiium Ecclesiarum стосується Східно-католицьких Церков. Він за­тверджує їхню рівність із латинською Церквою й призиває Східних католиків заново відкрити свої самобутні традиції, а також підкреслює особливе покликання східних католиків у справі встановлення екуменичних відносин із православ'ям.

Церковне життя в Східно-католицьких Церквах управ­ляються відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, об­народуваному папою Иоаннам Павлом II 18 жовтня 1990 року й набувший силу закону 1 жовтня 1991 року. Відповідно до

нового Східного Кодексу, Східно-католицькі Церкви підроз­діляються на 4 категорії:

патріарші (Халдейська, Вірменська, Коптська, Сірійсь­ка, Маронітська й Мелькітська Церкви);

головні архієпископальні (Українська й Сіро-Малабар-ська Католицькі Церкви);

ті що мають статус митрополій (Ефіопська, Сіро-Мала-нкарська, Румунської й Американська Русинська Церкви);

інші (Болгарська, Грецька, Угорська, Італо-Албанська й Словацька Церкви, а також діоцез, що поширюється на всю колишню Югославію). Білоруські, Албанські, Грузинські й Російська Східно-католицькі Церкви не мають духовної ієрархії.

Кожна зі Східно-католицьких патріарших Церков має право мати свого патріарха. Він обирається синодом єписко­пів даної Церкви й негайно проголошується і інтронизується, після чого просить церковного спілкування в папи. Синоди патріарших Церков обирають єпископів для діоцезів на тери­торії патріархії із числа кандидатів, затверджених Римом. Якщо обраний єпископ не був попередньо схвалений курією, необ­хідно одержати згоду папи на його твердження безпосеред­ньо перед поставлянням.

Головний архієпископ обирається так само, як і патріарх, але перед інтронізацією його обрання повинне бути підтвер­джене Римським первосвящеником. Митрополити признача­ються папою, що вибирає їх із трьох кандидатів, представле­них йому собором єпископів даної Церкви.

Нижченаведена інформація про Східно-католицькі Цер­кви згрупована по їхньому походженню. Список відкривають Церкви, які не мають прямих некатолицьких корінь, потім ви­пливають Католицькі Церкви, які відокремилися від Ассірій­ської Церкви Сходу, від Древніх Східних Церков й, нарешті, від Православної Церкви.

Конгрегація для Орієнтальних Церков

ПРЕФЕКТ: КАРДИНАЛ СІЛЬВЕСТРІНІ (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ЄПИСКОП З 1979 РОКУ, КАРДИНАЛ З 1988 РОКУ, ПРЕФЕКТ ІЗ 1991 РОКУ) СЕКРЕТАР: АРХІЄПИСКОП МИРОСЛАВ СТЕФАН МА-РУСИН IV

ЦЕРКВИ,

ЩО НЕ МАЮТЬ ПАРАЛЕЛЕЙ У ПРАВОСЛАВ'Ї

До цим Церквам ставляться дві Східно-католицькі Церк­ви, у силу особливих історичних обставин не мають парале­лей серед Східних Церков.

Маронітськая Католицька Церква

Історія ліванських маронітів сходить до кінця IV століт­тя, коли навколо Св. Марона зібралася група учнів. Пізніше вони побудували на півшляху з Алеппо в Антіохію монастир. В V столітті монастир рішуче підтримувало христологічне на­вчання Халкідонського Собору.

На початку VIII століття ченці разом із групою своїх по­слідовників перебралися у віддалену область гірського Ліва­ну, де декілька століть проіснували у відносній ізоляції. Саме в цей період вони усвідомили себе особливою Церквою й ста­ли йменувати свого єпископа патріархом Антиохин і всього Сходу.

В XII столітті, коли хрестоносцями було засноване ла­тинське князівство в Антіохії, мароніти ввійшли в контакт із латинської Церквою. В 1182 році мароніти формально підтве­рдили свою єдність із Римом, однак більшість маронітів вва­жає, що вони ніколи й не переривали спілкування з Римською Церквою.

Патріарх Ієремія I Аль-Амшитті (1199—1230) став першим маронітським патріархом, що відвідав Рим, де в 1215 році він брав участь у роботі Латеранского собору. Цей візит поклав початок тісним зв'язкам з Римом і тенденції до латинізації Церкви. В XVI столітті батьківщину маронітів завоювали тур­ки, і почався тривалий період панування Османської імперії.

В 1736 році на горі Ліван був скликаний головний собор цієї Церкви, провівший важливі реформи. На соборі прийня­ли звід канонів Маронітської Церкви, згідно яким Церква впе­рше була розділена на діоцези, були встановлені правила цер­ковного життя, головні з яких збереглися донині. З початку XIX століття західні держави, особливо Франція, сталі підтри­мувати маронітів, що входили до складу Османської імперії. Різанина маронітів, що турки вчинили в 1860 році, викликала збройне вторгнення французів. Після Першої світової війни Ліван і Сирія потрапили під контроль Франції.

Коли в 1944 році Франція надала Лівану повну незалеж­ність, вона спробувала гарантувати безпеку маронітської гро­маді, ввівши конституцію, відповідно до якої президентом Лі­вану повинен бути мароніт. Однак громадянська війна, що вибухнула в 1975 році в Лівані, виявила, що майбутнє громади залишається проблематичним. Кілька тисяч маронітів поки­нули Ліван й оселилися на Заході.

Починаючи з 1790 року, резиденція маронітського патрі­арха перебуває в Бкирки, в 25 милях від Бейрута. Нині в Цер­кви 10 єпархій, 770 приходів й 7 інші юрисдикції на Близько­му Сході. Маронітська Церква - сама численна у Лівані, до неї входить 37% християн й 17% населення Лівану.

У маронітського патріархату є духовна семінарія в Газире і єпархіальна семінарія в Карм-Садде, біля Тріполі. Вище бого­словські утворення можна одержати в Університеті Св. Духа в Касликі. В 1584 році в Римі був заснований Маронітський Коледж.

Маронітська літургія має западно-сірійське походження, але зазнала впливу від східно-сірійської й латинської тради­цій. Євхаристичний канон Церкви сходить до сірійської літургії Св. Іакова. Літургію служили спочатку по-сірійськи, але після арабської навали стали використовувати арабську мову.

Постійна еміграція маронітів з Лівану привела в останні роки до появи громад у діаспорі.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, КІПР, БРАЗИЛІЯ, США,

КАНАДА, АВСТРАЛІЯ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ НАСРАЛЛАХ КАРДИНАЛ СФЕИР (НАРОДИ­ВСЯ В 1920 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОЦІ, КАРДИНАЛ З 1994 РОКУ)

ТИТУЛ: МАРОНІТСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БКИРКИ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 220 000

Італо-Албанська Католицька Церква

У стародавності Південна Італія й Сицилія мали тісний зв'язок із Грецією, довгий час багато їхніх мешканців говори­ли грецькою мовою. На початку християнської епохи (хоча більшість християн належало до візантійської традиції) ця об­ласть виявилася в межах Римського патріархату, і почався про­цес її поступової латинізації.

В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область із юрисдикції папи під юрисдикцію Константинополь­ського Патріархату, після чого тут почалося відродження віза­нтійської традиції. Завоювання цих місць норманнами в XI столітті привело до поверненню в латинський патріархат. У цей час місцева візантійська Церква процвітала, їй належа­ли сотні монастирів на узбережжя Південної Італії. Норманни заборонили служити візантійську службу, грецькі єпископи були замінені на латинські.

Почався процес, що привів до повного розчинення віру­ючих у латинській Церкві. Кінець цьому занепаду був покла­дений в XV столітті, коли сюди прибули дві більші групи ал­банських емігрантів, що бігли від турків. Жителі північної час­тини Албанії, християни латинського обряду, швидко зміша­лися з місцевим населенням, але жителі південної, православ­ної частини Албанії, залишилися вірні своїй візантійській спа­дщині. Спочатку місцеві латинські єпископи зустріли це без розуміння, і хоча в XVI столітті папи підтримали візантійців (в 1595 році їм був даний свій єпископ), криза в громаді трива­ла. Ситуація стала поліпшуватися лише в XVIII столітті. В 1742 році папа Бенедикт XVIII обнародував буллу Etsi

Pastoralis, покликану поліпшити положення італо-албанців. Булла проклала шлях більше прогресивному законодавству й визнанню рівності візантійського й латинського обрядів, що відбулося в наступному столітті.

В 1732 році у Калабрії і в 1734 році в Палермо були відк­риті італо-албанські духовні семінарії. Вище богословські утво­рення в цій Церкві можна одержати в Римі в Грецькому Ко­леджі (заснований в 1577 році).

Нині в Церкві дві єпархії, що мають однаковий статус. Єпархія Лунгро (у Калабрії) була заснована в 1919 році й має 27 приходів, у її юрисдикції вся континентальна Італія. Єпар­хія П'яна-дел'і-Альбанезі, заснована в 1937 році, поширюєть­ся на всю Сицилію і має 15 приходів.

Поряд із цими єпархіями в Церкві є заснований в 1004 році в декількох милях від Рима монастир Санта-маріа-ді-грот-таферрата; це все, що залишилося від ніколи квітучої італо-грецької чернечої традиції. В 1937 році монастир одержав ста­тус територіального абатства, відповідно до якого його насто­ятель має таку ж владу над ченцями й місцевими віруючими, як й єпископ.

В італо-албанців немає приходів в англомовному світі, але невеликі громади в цих країнах зберігають свою традицію за допомогою таких груп, як Суспільство італо-албанців візан­тійського обряду Богородиці Що Милує, що перебуває на ост­рові Ставний, штат Нью-Йорк (США).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПІВДЕННА ІТАЛІЯ, НЕВЕЛИКА ДІА­СПОРА ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 64 000

ЩО ВІДОКРЕМИЛИСЯ ВІД АССІРІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ СХОДУ

Халдейська Католицька Церква

Уже в XIII столітті католицькі місіонери — головним чи­ном, домініканці й францисканці — активно діяли серед віру­ючої Ассірійської Церкви Сходу. Це привело до обігу декіль­кох єпископів і визнання короткочасних уній, але постійної громади ассіро-католиків не виникло.

У середині XV століття в Ассірійській Церкві затверди­лася традиція спадкування патріаршого престолу від дядь­ка до племінника, у результаті чого в Церкві панувало одне сімейство й на патріарший трон часом сходили неповно­літні.

Коли в 1552 році був обраний такий патріарх, група ассі­рійських єпископів відмовилася його визнати й вирішила шу­кати унії з Римом. Вони обрали своїм патріархом настоятеля монастиря Юханнана Сулаку й послали його в Рим для ви­знання унії з Католицькою Церквою. На початку 1553 року папа Юлій III проголосив Сулаку «патріархом халдеїв» Си­моном VIII і 9 квітня 1553 року рукопоклав у соборі Св. Петра в Римі в єпископа.

Наприкінці 1553 року новий патріарх повернувся на ба­тьківщину, де задумав провести ряд реформ, але зустрів най-сильнішу протидію місцевого ассірійського патріарха. Неза­баром Симон був схоплений пашею Амадіі, його піддали кату­ванням і у січні 1555 року був страчений. Зрештою група, що очолювалася Сулакой, повернулася в Ассірійську Церкву Схо­ду, але протягом 200 років у Церкві тривала смута й боротьба між про- і антикатолицької партіями. Положення стабілізува­лося тільки в липні 1830 року, коли папа Пій VIII затвердив митрополита Іоанна Горміздаса главою всіх халдейських ка­толиків, привласнивши йому титул Вавилонського патріарха халдеїв з резиденцією в Мосулі.

В час Першої світової війни халдео-католики піддалися жорстоким гонінням, до 1918 року загинули 4 їхні єпископи, багато священиків і близько 70 000 віруючих.

Протягом століть резиденція патріарха неодноразово мі­нялася, поки в 1930 році не був обраний Мосул. В 1950 році, після значної міграції халдео-католиків з Північного Іраку в Багдад, патріарх також перебрався в столицю, де перебуває й у цей час.

Після підписання в листопаді 1994 року в Римі христоло-гічної угоди між папою Римським й Ассірійським патріархом відносини між Халдейською Католицькою Церквою й Ассірій­ською Церквою Сходу стали швидко поліпшуватися. У серпні 1997 року Священні Синоди обох Церков заснували комісію з діалогу для обговорення питань пасторського співробітницт­ва на всіх рівнях.

Кандидати у священики вчаться в Багдадській патріар­шій семінарії Св. Петра. Семінарія нині не дає вищого бого­словського утворення. У Багдаді і Мосуле є центри по духов­ному утворенню мирян. Розглядається питання про відкрит­тя в Іраку католицького університету.

Найбільше халдео-католиків живе в Багдаді (Ірак). Усьо­го в Іраку є 10 халдейських діоцезів, 4 в Ірані й ще 4 в інших країнах Близького Сходу. У Церкві використовується халдей­ська (або східно-сірійська) літургія з елементами латинської. Мова богослужіння - сірійська.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІРАК, ІРАН, СИРІЯ, ЛІВАН, ТУРЕЧЧИ­НА, ІЗРАЇЛЬ,

ЄГИПЕТ, ФРАНЦІЯ, США

ГЛАВА: ПАТРІАРХ РАФАЇЛ I БІДАВІД (НАРОДИВСЯ В 1922

РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1989 РОКУ)

ТИТУЛ: ВАВИЛОНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ХАЛДЕЇВ РЕЗИДЕНЦІЯ: БАГДАД (ІРАК)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 304 000

Сіро-Малабарська Католицька Церква

Ця Церква походить від християн Апостола Фоми, яких португальці зустріли в 1498 році, відкриваючи для себе Мала-барське узбережжя Індії (нині штат Керала). Як говорилося (див. I. Християні Апостола Фоми), ці християни перебували в повнім спілкуванні з Ассірійською Церквою в Персії. Вони з радістю зустріли португальців як братів-християн і представ­ників Римської Церкви, особливий статус якої вони продов­жували визнавати, незважаючи на роки ізоляції.

Однак португальці в цілому не визнали законності Ма-лабарської традиції й стали нав'язувати християнам Апостола Фоми латинські обряди й канони. На Синоді 1599 року під головуванням португальського архієпископа Гоаського був прийнятий ряд латинізуючих змін, зокрема, про призначення єпископів з португальців, змін у літургії, використанні латин­ських одягань, безшлюбності духівництва й, нарешті, про уста­нову, інквізиції. Все це викликало загальне невдоволення, що привело до того, що в 1653 році більшість християн Апостола Фоми вирішилася порвати з Римом. У відповідь папа Олек­сандр VII послав на Малабарське узбережжя монахів-карме-літів, щоб вони сприяли врегулюванню ситуації. До 1662 року більшість, що відпали, відновило спілкування з Католицькою Церквою.

Європейці-кармеліти залишалися єпископами в Сіро-Ма-лабарської Церкви до 1896 року, коли Рим заснував для хрис­тиян Апостола Фоми три апостоличних вікаріати (Тричур, Ер-накулам й Чанганачеррі) під початком місцевих сіро-малабар-ських єпископів. В 1911 році з'явився четвертий апостолич-ний вікаріат-коттаям. В 1923 році папа Пій XI установив цер­ковну ієрархію, що повністю складається з сіро-малабарців.

Посилення автономії сприяло відродженню Церкви. Якщо в 1876 році налічувалося 200 000 сіро-малабарських ка­толиків, то в 1931 році їх число подвоїлося. В I960 року в Церкві було майже 1,5 мільйона віруючих, у цей час їх близько 4 міль­

йонів. Серед віруючих є сильним бажання стати священиком або ченцем. У листопаді 1994 року у Сіро-Малабарської Церк­ви налічувалося 27 869 ченців вдобавок до 20 022 сіро-мала-барських ченців з латинських громад.

У Церкви є 16 конгрегацій черниць, 5 з яких перебувають під заступництвом папи Римського.

Головні духовні семінарії розташовані в Альваї (двох-об-рядова), Коттаямі, Сатні, Бангалорі й Удджайні.

В 1934 році з ініціативи папи Пія XI у Церкві почалися литургічні реформи, покликані відновити східну природу си­льно латинізованого сіро-малабарського обряду. Відновлена літургія, заснована на своєрідній східно-сірійській традиції, в 1957 році була схвалена Пієм XII й в 1962 році введена в по­бут. Незважаючи на те що в 1985 році Східна Конгрегація зно­ву схвалила введену в 1962 році літургію, ці реформи зустріли сильний опір. Як наслідок, у більшості сіро-малабарських єпа­рхій дотепер використовується обряд, що майже не відрізня­ється від латинської меси.

У січні 1996 року папа Іоанн Павло II головував у Римі на спеціальному синоді єпископів Сіро-Малабарської Церкви, намагавшимся перебороти розбіжності між групами, які до­тримуються різних обрядів. В 1998 році папа Іоанн Павло II надав сіро-малабарським єпископам повну самостійність у лі-тургічних питаннях, щоб вони самі вирішували виниклі роз­біжності.

Відносини Сіро-Малабарської Католицькій Церкві і Ла­тинській Церкві в Індії були завжди напруженими, особливо у зв'язку з питанням про поширення сіро-малабарської юрис­дикції в інші частини Індії заради окормлення емігрувавших з родних місць малабарців.

Тільки в 1977 році Римська курія почала засновувати сіро-малабарські єпархії в тих частинах Індії, де вже існували ла­тинські діоцези.

Дотепер у Сіро-Малабарської Церкви був відсутній єди­ний предстоятель, були два равночесних митрополити в діо­

цезах Ернакулам і Чанганачеррі. 16 грудня 1992 року папа Іоанн Павло И привласнив Сіро-Малабарської Церкви статус Головної Архієпископії й призначив кардинала Ернакулам-Ангамальського Антонія Падіяра першим головним архієпис­копом. Після того як у середині 1998 року він пішов на спочи­нок, його місце залишалося вакантним. Архієпископ Варкей Витхаятхил був призначений апостоличним адміністратором Церкви sede vacante et ad nutum Sanctae Sedis.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ІНДІЯ, ПЕРЕВАЖНО ШТАТ КЕРАЛА

ГЛАВА: [АРХІЄПИСКОП ВАРКЕЙ ВИТХАЯТХИЛ, АДМІНІСТ­РАТОР]

ТИТУЛ: ГОЛОВНИЙ АРХІЄПИСКОП ЕРНАКУЛАМ-АНГАМАЛЬ-СЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: ЕРНАКУЛАМ (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 886 000

Вірменська Католицька Церква

Хрестоносці-латиняни встановили тісні контакти з Вір­менською Апостольською Церквою в XII столітті, коли прохо­дили через вірменське царство в Киликії на шляху у Святу Землю. Союз між хрестоносцями й вірменським царем привів в 1198 році до підпису між двома Церквами унії. Ця унія, що не була прийнята вірменами поза Киликії, закінчилася із завою­ванням в 1375 році Вірменського царства татаро-монголами. 22 листопада 1439 року на Флорентійському соборі був обна­родуваний декрет Exultate Deo про поновлення унії з Вірмен­ською Апостольською Церквою, і хоча ніяких негайних резуль­татів він не дав, декрет послужив догматичною підставою для майбутньої Вірменської Католицької Церкви.

Місіонерська діяльність католиків серед вірменів почала­ся ще раніше, проводили її так називані «брати унії» - засно­вана в 1320 році (нині не існуюча) вірменська чернеча грома­да, пов'язана з домініканцями. Із часом розкидані, але чисель­но зростаючі вірменські католицькі громади стали просити для себе церковної ієрархії й власного патріарха. В 1742 році папа Бенедикт XIV затвердив колишнього вірменського апостоли­

чного єпископа Авраама Ардзівяна (1679-1749) патріархом Килікійскої Вірменії з резиденцією в Лівані і юрисдикцією над вірмено-католиками в південних провінціях Османської імперії. Вірмени, що жили на півночі, як і раніше окормлялися латинським апостоличним вікарієм у Константинополі. Но­вий патріарх став іменувати себе Авраам П'єр I, і всі, хто успа­дковував йому, також уводили у свій церковний титул ім'я П'єр (Петро).

Політико-адміністративна система турок надавала наці­ональним меншостям адміністративну автономію під керуван­ням релігійних лідерів (система міллетів), у результаті всі вір-мени-католики опинилися під цивільним керуванням вірмен­ського апостольського патріарха в Константинополі. Це при­вело до цілого ряду труднощів для вірменів-католиків і навіть до гонінь, що продовжувалися до 1829 року, коли під тиском Франції турецький уряд дозволило їм організуватися у вигляді окремої адміністративної одиниці (міллета) зі своїм архієпис­копом у Константинополі. В 1846 році цей архієпископ був наділений правами цивільного керування.

Ненормальне положення речей, при якому архієпископ у Константинополі представляв цивільну й церковну владу, а патріарх - духовний лідер Церкви - перебував у Лівані, було усунуто в 1867 році, коли папа Пій IX об'єднав два престоли і перевів резиденцію патріарха в Константинополь.

Учинена наприкінці Першої світової війни турками різа­нина нанесла жорстоку втрату вірменській католицькій гро­маді: загинули 7 єпископів, 130 священиків, 47 черниць і біль­ше 100 000 мирян. У зв'язку з різким зменшенням вірменської громади в Туреччині, Вірмено-католицький Синод, що зібра­вся в Римі в 1928 році, ухвалив знову перенести патріархат у Ліван (у Бейрут), а Константинополю (Стамбулу) дати статус архієпископії.

Декілько громад вірмено-католиків проживало в тій час­тині історичної Вірменії, що в 1823 році ввійшла до складу Росії. В 1850 році Пій IX заснував Артвінську єпархію для всіх вірме­

но-католиків, що проживають на території Російської імперії. Однак протидія царського уряду східному католицизму приве­ло до того, що ця єпархія з'явилася тільки через 40 років.

В1912 році вірмено-католики Російської Імперії вияви­лися під юрисдикцією латинського єпископа, що перебував у далекому Тирасполі. При комуністах вірмено-католики були зовсім подавлені, і тільки після знаходження Вірменією в 1991 році незалежності знову виникли громади вірмено-като-ликів. 13 липня 1991 року папська курія заснувала ординаріат для вірмено-католиків у Східній Європі в Гюмрі (Вірменія).

У листопаді 1992 року в Римі зібрався Синод вірмено-католицьких єпископів, він розглянув потреби Церкви в но­вій ситуації. У червні 1997 він знову зібрався в Римі для підго­товки нового уставу Вірменської Католицької Церкви.

Важливий зразок релігійного життя вірмено-католиків — братерство мечитаристів, засноване в 1701 році в Константи­нополі. В 1717 році громада перебралася на острів Сан-Лазаро у Венеції. Ще одна група мечитаристів влаштувалася в 1811 році у Відні. Обидві громади вже довгий час займають­ся науковою діяльністю в Європі і на Близькому Сході. Бра­терство священиків у Бзуммарі (Ліван) має в розпорядженні велику бібліотеку й духовну семінарію, відкритої в 1771 році. Вище утворення можна одержати в Римі в заснованому в 1883 році Вірменському Коледжі.

У цей час найбільше вірмено-католиків проживає в Бей­руті (Ліван) і Алеппо (Сирія). У Церкви 7 єпархії на Близько­му Сході: 2 — у Сирії й по однієї — у Лівані, Іраку, Ірані, Єгипті й Туреччині. Є апостоличний екзархат для вірмено-католиків у США.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, ІРАК, ТУРЕЧЧИНА,

ЄГИПЕТ, ІРАН, ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ЖАН ПЬЕР XVIII КАСПАРЯН (НАРОДИВСЯ В 1927 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1982 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАТРІАРХ КИЛІКІЙСКОЇ ВІРМЕНІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БЕЙРУТ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 344 000

Коптська Католицька Церква

Формально унія між Католицькою й Коптською Церква­ми була укладена на Флорентійському соборі, де коптська де­легація підписала 4 лютого 1442 року документ Cantate Domino. Однак цей документ у Єгипті не підтримали, і тому ніяких практичних наслідків він не мав.

Католицькі місіонери, у першу чергу, францисканці, по­чали активно діяти серед коптів з XVII століття. В 1630 році в Каїрі була заснована місія капуцинів, в 1675 році в Єгипті з'яв­илися єзуїти. Протягом XVII століття мали місце декілька три­валих, але марних богословських діалогів між Римською й Коптською Церквами.

В 1741 року Амба Панас, коптський єпископ Єрусалима, прийняв католицтво. Папа Бенедикт XIV призначив його апо-столичним вікарієм невеликої громади єгипетських копто-ка-толиків, що нараховувала близько 2 000 чоловік. І хоча сам Панас повернувся в Коптську Церкву, почата їм лінія коптсь­ких апостоличних вікаріїв була продовжена.

В 1824 році, виходячи з помилкової думки про те, що ту­рецький паша не стане проти установи копто-католичного патріархата, Рим його заснував, але патріархат залишився лише на папері. Тільки в 1829 році турецькі влади дозволили копто-католикам будувати свої церкви.

В 1895 році папа Лев XIII повторно заснував патріархат, а в 1899 році призначив єпископа Кирила Макария «Олександ­рійським патріархом коптів» Кирилом II. Патріарший вікарій єпископ Кирило головував в 1898 році на Синоді копто-като-ликів, на якому були прийняті деякі латинські богослужбові практики. Через протиріччя в Церкві Кирилу довелося в 1908 році піти на спочинок. Місце патріарха залишалося ва­кантним до 1947 року, коли нарешті обрали Управління патрі­архату перебуває в Каїрі, але найбільше копто-католиків про­живало завжди у Верхньому Єгипті. Останнім часом вони ста­ли переїжджати й в інші частини країни.

Кандидати у священики одержують утворення в патріар­шій семінарії Св. Лева в Мааді, біля Каїра. Крім того, є невеликі семінарії в Мааді, Тахті й Олександрії. Понад 100 копто-като-личних приходи мають при собі початкові, а деякі й середні школи. Церква містить лікарню в Асьюте, кілька медичних диспансерів і поліклінік і сирітських будинків.

У копто-католиків немає монастирів, здатних суперни­чати із древньої коптською чернечою традицією, але є релігійні ордена, які влаштовані за зразком західних апостоличних гро­мад і займаються освітньою, медичною й добродійною діяль­ністю.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЄГИПЕТ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ СТЕФАН II ГХАТТАС (НАРОДИВСЯ В 1920

РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОКУ)

ТИТУЛ: ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХ КОПТІВ

РЕЗИДЕНЦІЯ: КАЇР (ЄГИПЕТ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 197 000

Ефіопська Католицька Церква

Католицькі місіонери добралися до Ефіопії в XIV столітті, а 28 серпня 1439 року папа Євгеній IV у посланні імператорові Ефіопії запропонував йому укласти унію з Католицькою Цер­квою, однак унія укладена не була. В XVI столітті через мусу­льманське вторгнення, пік якого довівся на 1531 рік, було пос­тавлено під питання саме існування християнської Ефіопії. Імператор звернувся по допомогу до португальців, які посла­ли підкріплення з Гоа, що дозволило йому в 1543 році розбити мусульманську армію.

Разом з португальцями в Ефіопію прибутли місіонери-єзуїти, які стали схиляти Ефіопську Церкву до унії з Римом. Їхня активність була спрямована в першу чергу на політичну верхівку країни, включаючи імператора. Багато в чому завдя­ки зусиллям батька Педро Паєса імператор Сусеній звернув­ся в 1622 році в католицтво і оголосив католицизм державною релігією. У наступному році папа Григорій XV призначив пор­

тугальця-єзуїта Аффонсо Мендеса патріархом Ефіопської Церкви. Формально унія була укладена в 1626 році, коли Мен-дес прибув в Ефіопію, але тривала вона всього 10 років. Мен-дес намагався латинізувати ефіопську літургію, звичаї й цер­ковний устав, а Сусеній насаджував зміни в Церкві шляхом насильства й кровопролиття, що викликало з боку народу від­повідне насильство. В 1632 році Сусеній загинув. В 1636 році його спадкоємець вигнав Мендеса, розірвав унію, стратив ба­гатьох католицьких місіонерів. 200 років Ефіопія була закрита для католицьких місіонерів.

В 1839 році лазаріти й капуцини спробували віднови­ти місіонерську діяльність, але народний опір був занадто сильним. Тільки після коронації в 1889 році пануючи Мене-лика II католицькі місіонери змогли вільно працювати в країні. Їхня діяльність активізувалася в період італійської окупації Ефіопії з 1935 по 1941 роки, як уже раніше трапи­лося в Эритрее, опинившимся з 1889 року під італійським контролем.

Нинішня ієрархічна структура Ефіопської Католицької Церкви сходить до 1961 року, коли був заснований митропо­личий престол в Аддис-Абебі й вікарні єпархії в Асмері й Ади-граті. Найбільше ефіопо-католиків проживає в Аддис-Абебі й Асмері. Після встановлення 24 травня 1993 року незалежності Еритреі біля половини віруючі Церкви виявилося в новій кра­їні. В 1995 році в Керані і Баренту були засновані дві нових єпархії, що відокремилися від діоцеза в Асмері.

Ефіопська Католицька Церква має семінарії в Аддис-Абебі й Адиграті (Ефіопія), в Асмері й Керені (Ерітрея). В 1919 році папа Бенедикт XV відкрив у Ватикані Ефіопський Коледж, відновивши для нього церква Св. Стефана, розташо­вану безпосередньо за собором Св. Петра.

Кардинал Павло Цадуа, що як архієпископ Аддис-Абеби з 1977 року очолював Церкву, 11 вересня 1998 року залишив своє служіння. У той же день папа Іоанн Павло II призначив єпископа Берхане-Йезус Демереу Сурафаіла апостоличним

адміністратором на той час, поки буде обраний новий архіє­пископ.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЕФІОПІЯ Й ЭРИТРЕЯ

ГЛАВА: БЕРХАНЕ-ЙЕЗУС ДЕМЕРЕУ СУРАФАІЛ, АПОСТОЛИЧ-

НИЙ АДМІНІСТРАТОР

ТИТУЛ: ЕФІОПСЬКИЙ АРХІЄПИСКОП АДДИС-АБЕБИ

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 203 000

Сірійська Католицька Церква

В епоху хрестових походів між католицькими й сірійсь­кими єпископами нерідко встановлювалися теплі відноси­ни. Деякі сірійські єпископи, схоже, прихильно ставилися до ідеї унії з Римом, хоча нічого конкретного тут досягнуто не було.

Відомий декрет про унії між Сірійською Церквою й Ри­мом (Multa et Armirablia), підписаний 30 листопада 1444 року на Флорентійському соборі, але й він залишився на папері.

Місіонери єзуїти й капуцини почали свою діяльність се­ред сирійців в Алеппо в 1626 році. При цьому в католицтво перейшло так багато сирійців, що в 1662 році католицька пар­тія зуміла обрати патріархом свого представника Андрія Ахи-джяна. Це привело до розколу громади, і після кончини Ахи-джяна в 1677 році було обрано два патріархи (дядько й пле­мінник), що представляли дві конкуруючі групи. Однак в 1702 році, після кончини католицького патріарха, лінія сірій­ських католицьких патріархів перервалася.

Турецький уряд підтримувало східних християн проти католиків, і протягом XVIII століття сіро-католики перетерпі­ли чимало гонінь і страждань. Відомі часи, коли жодного дію­чого сіро-католичного єпископа не залишалося, і громада існу­вала підпільно.

В 1782 році Сірійський Священний Синод обрав патріар­хом митрополита Алеппського Михайла Джарвиха. Незаба­ром після цього він оголосив себе католиком, біг у Ліван і по­будував (і нині існуючий) монастир Богородиці в Шарфі. Піс­

ля Джарвіха лінія сіро-католичних патріархів вже не перери­валася.

В 1829 році турецький уряд офіційно визнав Сіро-Като-личну Церкву, в 1831 році резиденцією патріарха стало Але­ппо. Відновилася католицька місіонерська діяльність. Через жорстокі гоніння на християнську громаду в Алеппо патріа­рхат перебрався в 1850 році в Мардин (нині Південна Туреч­чина).

Постійний приріст чисельності сіро-католиків за рахунок нехалкідонітів припинився в результаті гонінь і різанини під час Першої світової війни. На початку 1920-х років резиден­цію патріарха перенесли в Бейрут, куди перебралися й багато сіро-католиків.

Сіро-католичні патріархи завжди додають до свого імені ім'я Ігнатій. На Синоді 1888 року в Шарфі була прийнята пос­танова про безшлюбність духовенства, однак у цей час у Церкві було чимало одружених священиків. Патріарша семінарія й видавництво розташовані у Шарфейському монастирі (Лі­ван).

Найбільше сіро-католиків проживає в Сирії, Лівані й Іраку. Їхня загальна мова - арабська, хоча подекуди в східній Сирії й північному Іраку дотепер говорять сірійською.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, ІРАК

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ІГНАТІЄВІ МУСУ I ДАУД (НАРОДИВСЯ В

1930 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1998 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ РЕЗИДЕНЦІЯ: БЕЙРУТ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 129 000

Сіро-Маланкарська Католицька Церква

В XVIII столітті відомо не менш чотирьох спроб возз'єд­нання Католицької й Маланкарської Сірійських Церков (див. И.Е), але всі вони провалилися.

В1926 році група з п'яти сіро-маланкарських єпископів, що стали в опозицію до сірійського патріарха в Індії, уповно­важила одного зі своїх членів, Map Іванія, почати переговори

з Римом про возз'єднання. Вони лише наполягали на збере­женні літургії й на тім, щоб за єпископами залишилися їхні єпархії.

Рим завважав достатнім, щоб єпископи сповідали като­лицьку віру, а їхнє хрещення й священний сан за ними збері­гався.

В остаточному підсумку, нові відносини з Римом прийн­яли тільки двоє з 5 єпископів, включаючи Map Іванія, що ос­новали перші чернечі громади в Маланкарській Сірійській Церкві. Ці два єпископи, священик, диякон й один мирянин були прийняті 20 вересня 1930 року в Католицьку Церкву. В 1930-х роках ще два єпископи, які спочатку віддали перева­гу юрисдикції Сірійського патріарха в Індії, були прийняті в спілкування з Римом.

У результаті виник помітний приплив віруючих до ново­го Сіро-Маланкарської Католицької Церкви. До 1950 року в ній налічувалося 65 588, в 1960 році - 112 478, а в 1970 -183 490 віруючим. Нині в Церкві 3 єпархії й більше 325 000 вірних у штаті Керала (Індія).

Сіро-Маланкарська Католицька Церква грає в штаті Ке­рала помітну роль у галузі освіти: крім коледжу Map Іванія в Тривандрумі, Церква управляє 270 школами й 6 коледжа­ми. Крім того, вона містить 13 лікарень. Головна духовна семінарія Церкви в ім'я Св. Марії була заснована в Триван-друмі в 1983 році. Перший камінь будинку семінарії благос­ловив папа Іоанн Павло II в 1986 році, будинок було побу­довано в 1989 році, а богословські курси відкрилися в 1992 році. У семінарії вчиться 160 студентів, викладає 30 викладачів.

Церква веде в Індії різноманітну екуменічну діяльність. Єпархії Тирувалла належить Екуменічній дослідницький інститут Св. Єфрема в Каттаямі. В інституті працюють като­лики й християни Св. Фоми, що вивчають спільне літургічну спадщину й національну традицію. Map Василь, новий глава Сіро-Маланкарської Католицької Церкви з 1988 року, є чле­

ном комісії з діалогу між Католицькою Церквою й двома Дав-ньосхідними християнськими юрисдикціями в Індії.

Цікаве починання цієї Церкви - підстава в 1958 році Ку-рисумалського ашрама. Ця чернеча громада заснована на строго цистеріанскому тлумаченні уставу Св. Бенедикта, дотриманні сірійською-сірійській-західно-сірійської літургічної традиції й окремих елементів індуістського аскетизму. Ашрам став духо­вним центром як християн, так й індуістів.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ) ГЛАВА: АРХІЄПИСКОП КИРИЛО MAP ВАСИЛЬ МАЛАНЧАРУ-ВИЛ I (НАРОДИВСЯ В 1935 РОКУ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: СІРО-МАЛАНКАРСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ ТРПВАНД-РУМА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ТРИВАНДРУМ, ШТАТ КЕРАЛА (ІНДІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 327 000

ЦЕРКВИ,

ЩО ВІДОКРЕМИЛИСЬ ВІД ПРАВОСЛАВНОЇ

Найбільша група Східно-Католицьких Церков — Церкви, що дотримуються візантійської літургічної, духовної і бого­словської православної традиції, з якої вони походять. У зв'я-ку з грецьким походженням цієї традиції багато Церков волі­ють називати себе «греко-католицькими» — така була їхня офіційна назва в Австрійській і Османській імперіях і в інших державах Східної Європи. Хоча цей термін майже вийшов із вживання в США, де багато приходів іменують себе «візанто-католицькими», поняття «греко-католики» широко викорис­товується на батьківщині цих Церков.

Мелькитська Католицька Церква

«Мелькит» по-сирійськи і арабськи означає «цар», відпо­відно словом «мелькитська» позначали ті Церкви древніх Па­тріархатів Олександрії, Антиохії і Єрусалима (див. ША.2-4), що прийняли христологічне вчення, яке сповідувалось візан­

тійськими імператорами після Собору в Халкідоні 451 року. Проте нині цим словом позначають, як правило, візанто-като-ликів, що історично відокремилися від цих Патріархатів.

Єзуїти, капуцини і кармеліти почали свою місіонерську діяльність в Антиохійському православному Патріархаті в се­редині XVII століття. Окремі звертання мали місце, але місіо­нери в першу чергу намагалися організувати прокатоличну партію в самому Патріархаті. До початку XVIII століття Анти-охійська Церква поляризується, центром прокатоличної партії стає Дамаск, а антикатоличної—Алеппо.

• Думка автора про те, що ці члени Католицької Церкви дотримуються православної духовної і богословської традиції, розділити важко, оскільки Православна Церква у свій час саме на духовних і богословських підставах відкинула унію з Ри­мом. У той же час деякі з цих Церков, наприклад, мелькити, нині відчувають сильний потяг до православ'я, тоді як інші рі­зко відштовхуються від нього. (Прим. перек.)

Померлий 5 серпня 1724 року патріарх Панас призна­чив своїм спадкоємцем ченця-кіпріота Сильвестра. Його ка­ндидатуру підтримала алепськая партія і Константинополь. Але 20 вересня 1724 року дамаська партія обрала в патріар­хи кандидата, прокатолично налаштованого, він став іме­нуватися Кирилом IV. Тиждень потому Константинополь­ський патріарх призначив Антиохійським патріархом Си­львестра. Турецький уряд визнав Сильвестра, Кирило був усунений і відлучений Константинополем, йому довелося шукати притулку в Лівані. У 1729 році папа Бенедикт XIII визнав Кирила патріархом Антиохійським. Так поляриза­ція, що мала місце, перетворилася в розрив, католицьку ча­стину патріархату стали називати Мелькитською Греко-ка-толицькою Церквою.

Спочатку ця католицька громада обмежувалася терито­рією сучасної Сирії і Лівану. Однак незабаром католики-мель-кити почали переїжджати в Палестину, де здавна існували мелькитські громади, і в Єгипет, де відбулося повстання про­

ти турецької влади. У новій демографічній ситуації в 1838 році мелькитський католицький патріарх отримав додаткові титу­ли патріарха Єрусалимського і Олександрійського.

Спершу турецький уряд відносився до нової Церкви різко негативно, але згодом ситуація стала поліпшувати­ся. У1848 році уряд визнав Мелькитську Католицьку Цер­кву, і патріархат перемістився зі Свято-Спасова монасти­ря біля Сидона (Ліван), що був заснований Кирилом VI після його втечі, назад у Дамаск. Почався період росту Це­ркви, що супроводжувався загальним відчуттям, що Ме-лькитська Церква є центром арабського опору туркам. З іншого боку, православний Антиохійський Патріархат сприймався як залежний від Константинополя, а значить, і від турецького уряду.

У XIX столітті у відносинах Мелькитської Церкви з Ри­мом існувала певна напруженість, оскільки багато мелькитів розуміли, що латинська традиція ставить під питання їхні ві­зантійські корені. Символічним втіленням цієї напруженості став епізод на I Ватиканському соборі, коли мелькитський па­тріарх Григорій II Юсеф залишив Рим до початку голосуван­ня за документ Pastor Aeternus, що затверджує папську непо­грішність і поширення його юрисдикції на увесь світ. За вимо­гою Рима патріарх підписав документ пізніше, але додав при цьому: «При дотриманні усіх прав, привілеїв і прерогатив Схі­дних Церков».

На II Ватиканському соборі мелькитський патріарх Мак­сим IV Сайєх активно виступав проти латинізації Східних Це­рков і говорив про необхідність повернення в східно-христи­янську традицію, особливо в екклесиології. В даний час мель-китські єпископи, включаючи патріарха Максима IV, думають, що у випадку примирення між Православною і Католицькою Церквами, їхня Церква повинна влитися в православний Ан-тиохійський Патріархат. У 1995 році була заснована двосто­роння комісія з діалогу між мелькитами й антиохійськими пра­вославними. Обидві сторони виразили тверду рішучість пере­

бороти розкол 1724 року (див. Ш.А.З. Антиохійський Патріа­рхат).

До свого закриття в 1967 році (через політичну ситуацію, що змінилася,) духовна семінарія Св. Ганни в Єрусалимі, ке­рована «білими отцями» (нині іменованими «місіонерами Аф­рики»), була головною семінарією Мелькитської Церкви. За­раз у Мелькитській Церкві 3 головні семінарії: Св. Ганни в Рабує (Ліван), Свято-Спасова семінарія в Бейт-Сахурі (Ізра­їль), що готує духівництво для єпархій в Ізраїлі, Йордану, на Західному березі Йордану і у Газі, і семінарія Св. Григорія Бо­гослова в Ньютоні, штат Массачусетс (США), що готує духів­ництво для США й інших англомовних країн. Мелькитські отці-паулісти керують відомим богословським інститутом у Хариссі і видавництвом.

Після маронитів Мелькитська Католицька Церква — най­більша і процвітаюча католицька громада на Близькому Сході. Більшість її віруючих живе в Сирії, Лівані, Ізраїлі, на Західно­му березі й у Йордані. Значна еміграція з Близького Східу при­звела в останні роки до виникнення процвітаючих мелькитсь-ких громад на Заході.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ : СИРІЯ, ЛІВАН, ІЗРАЇЛЬ, ЄГИПЕТ,

ЙОРДАН, ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ ЙОРДАНУ, ПІВНІЧНА ТА ПІВДЕННА АМЕРИКИ, ЄВРОПА, АВСТРАЛІЯ.

ГОЛОВА: ПАТРІАРХ МАКСИМ V ХАККІМ ( НАРОДИВСЯ

У 1908 РОЦІ, ОБРАНИЙ У 1967 РОЦІ).

ТИТУЛ: МЕЛЬКИТСЬКИЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТИОХІЇ І ВСЬОГО СХОДУ, ОЛЕКСАНДРІЇ І ЄРУСАЛИМУ РЕЗИДЕНЦІЯ: ДАМАСК (СИРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 190 000

Українська Католицька Церква

Українці одержали віру від Візантії, і їхня Церква була з самого початку пов'язана з Константинопольським Патріар­хатом. До XIV століття більшість українців опинились під вла­дою католицької Литви. Митрополит Київський Ісидор був присутній на Флорентійському соборі і підписав акт унії 1439 року між православними і католиками. Багато українців

у Литві спочатку прийняли цю унію, але протягом наступних декількох десятиліть її відкинули.

У 1569 році, коли Литва і Польща об'єдналися в єдину державу, велика частина України відійшла до Польщі. У цей час на українській землі швидко поширювався протестан­тизм, і єзуїти направили свої зусилля на досягнення унії між католиками і православними, щоб протистояти протестант­ському впливу. Незабаром багато православних стали більш схильно ставитися до унії, маючи на увазі поліпшення стано­вища українського духовенства і збереження візантійської традиції в часи активного розповсюдження польського като­лицизму.

Такий розвиток подій завершився Синодом православ­них єпископів у Бресті (1595—1596), що оголосив унію між Римом і Київською метрополією. Прийняття унії викликало жорстокий конфлікт між її прихильниками і противниками. Єпархії західних провінцій Галіції, нині головної опори україн­ських греко-католиків, приєдналися до унії пізніше (у 1692 році Пшемисль, у 1700 році — Львів). До XVIII століття дві третини православних Західної України стали греко-католиками.

Однак у міру посилення контролю православної Росії над Україною унія була поступово подавлена. У 1839 році цар Микола I скасував унію у всіх областях, що знаходилися під управлінням Росії, за винятком Холмської єпархії (на польсь­кій території), яка приєдналася до Російської Православної Церкви в 1875 році. Таким чином, до кінця XIX століття греко-католики в Російській імперії фактично зникли.

Тим не менш, українські католики зберіглися в Галіції, яка в 1772 році опинилася під владою Австрії і наприкінці Першої світової війни відійшла до Польщі. Церква процвіта­ла під енергічним керівництвом митрополита Андрія Шеп-тицького, архієпископа Львова з 1900 по 1944 рік. Станови­ще різко змінилося перед початком Другої світової воїни, коли більша частина Галіції була анексована Радянським Союзом.

Радянська адміністрація рішуче прийнялася за ліквідацію Української Католицької Церкви. У квітні 1945 року всі її єпис­копи були арештовані, а в наступному році засуджені до трива­лих термінів ув'язнення в трудових таборах. У березні 1946 року у Львові був скликаний так званий «синод» цієї Церкви, що оголосив про її приєднання до Російської Православної Церк­ви. Ті, хто відмовилися приєднатися, були заарештовані, вклю­чаючи більш ніж 1400 священників і 800 черниць. Голова Церк­ви митрополит Йосиф Сліпий був заключений у в'язницю в Сибірі. Після звільнення в 1963 році його вислали в Рим, де він одержав титул головного українського архієпископа Львова. У 1965 році він став кардиналом, а в 1984 помер.

Неможливо точно сказати, яка була роль Московського патріархату в придушенні католиків на Україні, однак події 1946 отруїли атмосферу відносин українських греко-католи­ків з православними. Усе це вийшло на поверхню, коли в 1980-х роках президентом Михайлом Горбачовим була введена сво­бода віросповідання, що дозволила українським католикам залишити підпілля.

1 грудня 1989 року українським католикам було дозволе­но отримати офіційну реєстрацію. За підтримкою місцевої вла­ди вони поступово повернули у володіння церкви, які колись належали їм. Усе це стало початком католицького відроджен­ня на Україні. Московська патріархія виступила з заявою, що при поверненні окремих церков застосовувалася сила (като­лики це заперечували) і що українські греко-католики поши­рюють свій вплив за рахунок православних. Ситуація усклад­нюється присутністю на Західній Україні Української Авто­кефальної Церкви (див.Ш.Б.3 Українська Православна Церк­ва — Київський патріархат і Українська Автокефальна Право­славна Церква). До кінця 1990-х років, хоча й не всі майнові розбіжності були вирішені, встановилися більш-менш мирні відносини.

Останнім часом Українська Католицька Церква повер­нулася до нормального церковного життя. 30 березня

1991 року голова Церкви, який знаходився у вигнанні в Римі, кардинал Мирослав Любачивський, переніс свою резиден­цію до Львова. У травні 1992 року, уперше за багато десяти­літь, українські католицькі єпископи з усіх кінців світу зібра­лися у Львові на Синод. У серпні 1992 року останки кардина­ла Йосипа Сліпого були перенесені з Риму до Львова і похо­вані поруч з могилою митрополита Андрія Шептицького. У липні 1993 року на Україні були відкриті 4 нові єпархії: на території Львова, Івано-Франківська й української частини єпархії Пшемисля (Польща). До кінця 1997 року Церква мала 2 363 приходи, 11 єпископів, 1 526 священиків, 590 ченців, 729 черниць і 1 298 семінаристів. У квітні 1996 року був за­снований Києво-Вишгородський Архієпископський Екзар­хат заради пастирського оформлення віруючих у Централь­ній і Східній Україні. Офіційні особи у Львові вважають, що їхня Церква нараховує близько 6 мільйонів віруючих, що про­живають по всій Україні. Відкрито семінарії у Львові, Івано-Франківську, Тернополі і Дрогобичі. У вересні 1994 року була відкрита (закрита радянською владою в 1946 році) Духовна Академія у Львові.

Після відновлення Церкви на Україні почав регулярно збиратися Синод її єпископів. У жовтні 1996 року у Львові пройшов перший Загальний Собор Української Греко-ка-толицької Церкви. Цей собор, на якому були присутні 40 єпископів і по 6 кліриків і 6 мирян від кожної єпархії, буде збиратися щорічно аж до 2000 року. У 1996 році на За­гальному соборі Церкви через хворобу кардинала Любачив-ського адміністратором Української Греко-католицької Це­ркви був призначений один з її вікарних єпископів Любо­мир Гусар.

Чимало українських католиків є й у Польщі. Коли на початку другої світової війни Радянський Союз анексував Галіцію, у Польщі залишалося близько 1,3 мільйона україн­ців. У1946 році нова Польська комуністична влада депор­тувала більшість українців до Радянського Союзу і приду­

шила Українську Католицьку Церкву. Залишені в Польщі і розкидані по всій країні близько 145 000 українських като­ликів могли брати участь тільки в латинській месі. У 1957 році з'явилися центри для церковного оформлення власне греко-католиків. У1989 році папа Іоанн Павло II призначив українського єпископа помічником польського примасу. 16 січня 1991 року єпископ Іван Мартиняк був призначений єпискокопом Пшемисля візантійсько-украї­нського обряду, завдяки чому у греко-католиків в Польщі вперше після війни з'явився свій єпархіальний єпископ. Після реорганізації церковної структури в Польщі в 1992 році Пшемисль став вікарною єпархією Варшавської ариєпископії і був відділений від Львівської провінції, до якої він належав з 1818 року, а пізніше був безпосередньо перепідкорений Риму. У 1996 році папа Іоанн Павло II під­вищив статус Пшемисльської єпархії до митрополії і змінив її назву на Пшемисль-Варшавську. Крім того, була створена Вроцлав-Гданська українська католицька єпархія, вікаріат нової Пшемисль-Варшавскої митрополії. На даний час у Польщі проживає близько 85 000 українців-католиків.

Існує велика діаспора українців-католиків, особливо в Канаді, США, Бразилії та Австралії. Головні українські семі­нарії знаходяться у Вашингтоні (округ Колумбія), Стамфорді (штат Коннектикут), Оттаві (Канада), Куритибі (Бразилія). З 1897 року в Римі існує Папський Український Коледж.

Місцезнаходження: Україна, Польща, США, Канада, Бра­зилія, Аргентина, Австралія, Західна Європа Голова: кардинал Мирослав Любачивський (народився у 1914 році, обраний в 1984році, кардинал з 1985 року)

ТИТУЛ: ГОЛОВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ АРХИЄПИСКОП ЛЬВОВА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ЛЬВІВ ( УКРАЇНА )

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 5 182 000

АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: HTTP://WWW.UGKC.LVIV.UA

Русинська Католицька Церква

Батьківщина Русинської Католицької Церкви знаходить­ся на заході України в південно-західній частині Карпат. У минулому цю землю називали Карпато-Україною, Карпато-росією, Прикарпаттям, Закарпаттям. Хоча поняття «русинсь­кий» раніш розумілося ширше, тобто відносилося і до україн­ців, і до білорусів, і до словаків, нині церковні влади викорис­товують його в більш вузькому значенні — для позначення визначеної греко-католицької Церкви. Русини-католики ет­нічно близькі до українців і говорять на одному з діалектів укра­їнської мови. Батьківщина русинів простирається від Закар­паття до північної Словаччини і Лемківщини на південному сході Польщі.

У IX столітті велика частина цієї землі виявилася під вла­дою католицької Угорщини, що набагато пізніше розгорнула місіонерську діяльність серед православного населення, включаючи русинів. Ця діяльність завершилася прийняттям 24 квітня 1646 року в Ужгороді 63 священиків-русинів у Ка­толицьку Церкву. Ужгородська унія охопила православне населення в нинішній східній Словаччині. У 1664 році була укладена унія в Мукачеві, що втягнула православне населен­ня Закарпаття й угорської єпархії Хайдудорог. У 1713 році була укладена третя унія щодо православних у нинішньому повіті Марамуреш (Румунія) до сходу від Мукачева. Через 100 років після Ужгородської унії Православна Церква в цьо­му краї практично зникла.

Здавна питання про те, кому буде підкорятися Русинська Католицька Церква, викликало конфлікти. Незважаючи на бажання русинів-католиків мати власний церковний устрій, русинський єпископ Мукачевский більше сторіччя відігравав ритуальну роль вікарія латинського єпископа Егерського, а русинські священики служили католицьким у латинських приходах. У1771 році проблема була вирішена папою Клеме­нтом XIV, що на прохання імператриці Марії-Терези заснував

русинську Мукачевську єпархію, що підкорялася примасу Угорщини. У 1778 році в Ужгороді відкрили семінарію для русинів-католиків.

Після Першої світової війни Закарпаття стало частиною Чехословацької республіки. У Церкви існувало дві єпархії — у Мукачеві та Прешові. У 1920-х роках група русинів-католиків повернулася в Православну Церкву (див.Ш.А.14. Православ­на Церква в Чеській та Словацькій республіках), однак етніч­не самовизначення русинів невід'ємно пов'язано з Русинсь­кою Католицькою Церквою.

Наприкінці Другої світової війни Закарпаття, включаю­чи Ужгород та Мукачево, було анексовано Радянським Сою­зом і стало частиною УРСР, але Прешов залишився в Чехос-ловаччині (див. IV.D.8. Словацька Католицька Церква). Неза­баром радянська влада накинулась на Русинську Церкву з жорстокими гоніннями. У1946 році була закрита Ужгородсь­ка семінарія, а в 1949 році Русинська Католицька Церква була поглинена Російською Православною Церквою. Русини в Че-хословаччині були насильно приєднані до православ'я, а ті, хто жили в Польщі в Лемківщині, були в 1947 році депортовані або в Радянський Союз, або в інші частини Польщі. В усіх трьох країнах намагалися викорінити русинів як етнос: їх на­зивали то українцями, то православними.

Розпад комунізму в цьому регіоні мав важливі наслідки для русинів-католиків. Зміни почалися в середині 1980-х ро­ків в Польщі, де русини Лемківщини відкрито заявили про себе, відстоюючи права й офіційне визнання. У листопаді 1989 року помітно скорочена русинська меншість у Чехосло-ваччині, стала домагатися визнання, у першу чергу — у Слова­цької Греко-католицької єпархії Прешова. 16 січня 1991 року Рим підтвердив, що два єпископа і два вікарія, що раніше дія­ли в підпіллі, є офіційними єпископами Русинської Католи­цької Церкви Мукачевської єпархії. До 1997 року в єпархії було 264 приходи і 140 священиків. У 1995 році в Ужгороді знову відкрилася Духовна семінарія.

У русинів-католиків так і залишилася невирішеною проблема їх відносин з численною Українською Католицькою Церквою. Вперше в історії Мукачевська єпархія відкрито існує в одній державі з Українською Католицькою Церквою. Незва­жаючи на те, що русини не є її частиною і підкоряються безпо­середньо Риму, русинські єпископи були присутні недавно на синодах Української Католицької Церкви. При цьому Мука-чевський єпископ дав ясно зрозуміти, що він — противник злиття своєї Церкви з Українською і бажає зберегти етнічні і релігійні особливості русинського народу.

У 1996 році папа Іоанн Павло II заснував апостольсь­кий Екзархат для католиків візантійського обряду в Чеській Республіці і призначив його першим єпископом батька Івана* Лявинця, синкелла Прешовскої Словацької католицької єпархії. Одна з причин виникнення цієї юрисдикції, офіцій­но визнаної приналежному русинському обрядові, — необ­хідність налагодити ситуацію з одруженими латинськими священиками, таємно зарученими при комуністичному ре­жимі. 60 таких священиків були прийняті Церквою, але їм дозволялось лише послужити дияконами в латинському бо­гослужінні. У 1997 році 18 з них були підтверджені єписко­пом Лявинцем як греко-католицькі священики. У Чеській Республіці налічується близько 40 000 католиків східного обряду.

Наприкінці ХК - на початку XX століття багато руси-нів-католиків іммігрували в Північну Америку. У 1929 році через напружені стосунки з латинською ієрархією, що вима­гала від священиків безшлюбності, багато русинів-католиків повернулися в Православну Церкву. У 1982 році із 690 000 русинів, що перебралися в США і їхніх нащадків, 225 000 належали до русинів-католиків, 95 000 — до Карпато-росської Православної єпархії (див. Ш.С.1. Американська Ка-рпаторосська Греко-католицька Єпархія), 250 000—до Пра­вославної Церкви в Америці (див. Ш.А.15), 20 000 відвідува­ли приходи під юрисдикцією Московського патріархату,

100 000 належали різним православним, україно-католиць-ким, румуно-католицьким і протестантським деномінаціям. В даний час русини в США утворюють окрему церковну стру­ктуру з 4 єпархіями, 243 приходами і 170 000 віруючими. Ми-трополичну архієпископію Пітсбурга очолює архієпископ Джадсон Процик. Ця Церква називається візантійсько-като­лицькою. На підтвердження її американського характеру лі­тургія в ній служится, в основному, англійською мовою. Кан­дидати у священики отримують утворення в Пітсбургській семінарії Свв. Кирила і Мефодія. У 1998 році русинський митрополит Пітсбурга оприлюднив новий статут, відповід­но до якого шлюб не перешкоджає вступові у священицький сан. Новий статут набрав чинності 1 вересня 1998 року, але на прохання Риму термін був перенесений.

В інших країнах (Австралія, Великобританія і Канада) русинів-католиків не відрізняють від українських католиків.

Отже, існують три русино-католицькі юрисдикції: 1) Ру­синська Візантійсько-Католицька митрополія в США, митро-польська Церква sui juris, 2) Мукачевська єпархія на Україні, безпосередньо підпорядкована Риму, 3) Апостоличний Екза­рхат у Чеській Республіці. Відносини між ними ще не прояс­нилися. Нижче Мукачевський єпископ зазначений главою Церкви, але в дійсності він не має влади і над двома іншими юрисдикціями. Наведена чисельність - загальне число вірую­чих усіх трьох юрисдикцій.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: УКРАЇНА, США, ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ІВАН СЕМЕДІЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: УЖГОРОД(УКРАЇНА)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 533000

АДРЕСА В ІНТЕРНЕТІ: http://WWW.BYZCATH.ORG

Румунська Католицька Церква

На початку XI століття Трансільванія, нині одна з голов­них (поряд з Валахією і Молдавією) провінцій Румунії, стала частиною Угорщини. На цій території жило чимало угорців і німців латинського віросповідання, більшість населення скла­

дали православні. У XVI столітті, після захоплення цієї про­вінції турками, серед угорців став поширюватися кальвінізм, а серед німців — лютеранство.

У 1687 році австрійський імператор Леопольд I вигнав турків із Трансільванії й анексував цю територію на користь імперії. Його політика була спрямована на те, щоб навернути місцевих православних у католицтво. У 1693 році в Трансіль­ванії почали місіонерську діяльність єзуїти. Їхні зусилля, підк­ріплені відмовою у наданні громадянських прав православним, а також поширенням протестантизму, що викликало тривогу в православних священиків, привели до того, що в 1698 році православний митрополит Трансільванський Панас погодив­ся на унію з Римом. Він зібрав Синод, що підписав 4 вересня 1700 року формальну угоду.

Спочатку унія поширювалася на православних румунів цієї області. Але в 1744 році православний чернець Віссаріон очолив народне повстання, з якого почався масовий рух за повернення в православ'я. Незважаючи на всі зусилля уряду нав'язати унію з Римом, навіть використовуючи військову силу, опір був настільки сильним, що імператриця Марія-Те-реза неохоче погодилася в 1759 році на призначення єписко­па Румунської Православної Церкви в Трансільванії. У кінце­вому рахунку, біля половини трансільванських румунів пове­рнулося в православ'я.

Новій візантійсько-католицькій громаді, що одержала назву Греко-католицька Церква, було нелегко одержати релі­гійні і цивільні права, обіцяні їм при укладанні унії. Єпископ Іон Иночентьє Мику-Клайн, настоятель Церкви з 1729 по 1751 роки, рішуче боровся за права Церкви і всіх румунів, що проживали в імперії. Він помер у вигнанні в Римі.

Румунські греко-католицькі єпархії були підлеглі латин­ському угорському примасові Эстергома, але в 1853 році папа Пій IX заснував для греко-католиків Трансільванії окрему митрополичну провінцію. Єпархія Фегераш-Альба Юлія ста­ла митрополією з трьома підлеглими єпархіями. З 1737 року

єпископи Фегераша перемістилися в Блаж, що став адмініст­ративним і культурним центром Церкви.

Наприкінці Першої світової війни Трансільванія була приєднана до Румунії, і греко-католики уперше опинились в країні з переважно православним населенням. До1940 року в Церкви було 5 єпархій, понад 1 500 священиків (90% з них одружені) і біля мільйона віруючих. Головні духовні семінарії знаходилися в Блажі, Ораді, Марі і Герлі. У1936 році відкрив­ся Папський Румунський коледж у Римі.

Прихід в Румунії до влади комуністів після Другої світо­вої війни виявився справжнім нещастям для Румунської Гре-ко-Католицької Церкви. Під натиском уряду 1 жовтня 1948 року 36 греко-католицьких священиків зібралися в Клуж-Напоці і висловились за скасування унії з Римом і за возз'єд­нання з Румунською православною Церквою. 21 жовтня унія була офіційно скасована на церемонії в Альба-Юлії. 1 грудня 1948 року уряд видав указ про розпуск Греко-католицької Церкви і передачу більшої частини її майна Православній Церкві. У ніч з 29 на 30 грудня були арештовані 6 греко-като-лицьких єпископів, 5 з яких згодом померли у в'язниці. У1964 році єпископа Клуж-Герли Юлиу Хоссу випустили з в'язниці, помістивши під домашній арешт у монастир, де в 1971 році він помер. У 1973 році папа Павло VI публічно зая­вив про те, що в 1969 році він присудив Хоссу титул кардинала.

Після повалення в грудні 1989 року режиму Чаушеску доля греко-католицької Церкви в Румунії різко змінилася. 2 січня 1990 року був відмінений указ 1948 року про розпуск Церкви. Греко-католики знову стали молитися відкрито. Три таємно посвячених єпископи залишили підпілля. 14 березня 1990 року папа Іоанн Павло II відновив ієрархію Церкви, при­значивши єпископів усіх 5 єпархій.

На жаль, відновлення Греко-католицької Церкви супро­воджувалось зіткненнями з Румунською Православною Цер­квою з питань повернення церковних будинків. Католики на­стоювали на тому, що все церковне майно по справедливості

має бути повернуте їм, тоді як православні думали, що при ро­зподілі майна слід взяти до уваги насущні потреби іншої гро­мади. До середини 1998 року конфлікт так і не був вирішений. Греко-католики стверджують, що одержали назад всього лише 97 із 2 588 церков, що їм належали, в основному, у районі Ба-нат, православний митрополит якого Микола з належним ро­зумінням ставиться до повернення майна греко-католикам.

У Церкви є духовні семінарії в Клуже, Бая-Марі і Ораді; у Блаже, Клуже і Ораді планується відкриття богословських інститутів. У серпні 1997 року останки єпископа Іона Иноче-нтье Мику-Клайна були повернуті в Румунію і віддані землі в Блаже. У 1998 році в Римі почалася підготовка до канонізації греко-католицьких єпископів, що загинули в часи комуністи­чних гонінь. У Румунії ця Церква іменує себе «Румунська Це­рква, об'єднана з Римом».

Помісні собори Румунської Католицької Церкви прово­дилися в Блаже 5-14 травня 1872 року, 30 травня - 6 червня 1882 року і 13-26 вересня 1900 року. Собори оприлюднили церковний статут і канони і були схвалені Римом. З 17 по 21 березня 1997 року в Блаже проходила перша сесія IV Помі-сного Собору Церкви. Цей собор буде засідати п'ять разів про­тягом чотирьох років аж до 2 000 року.

Чисельність Румунської Греко-католицької Церкви — тема, що гаряче обговорюється. Самі греко-католики офіційно називають цифру, що перевищує мільйон (вона наводиться нижче), згадується і про 3 мільйони. Проведений в Румунії в 1992 році перепис населення дав цифру в 228 377 чоловік, що греко-католики рішуче відкидають.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: РУМУНІЯ, США, КАНАДА ГОЛОВА: МИТРОПОЛИТ ЛУЧІАН МУРЕШАН (НАРОДИВСЯ В 1931 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1994 РОЦІ)

ТИТУЛ: АРХІЄПИСКОП ФЕГЕРАША І АЛЬБА-ЮЛІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БЛАЖ (РУМУНІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 1 120 000

Грецька католицька Церква

Виникнення католицької громади візантійського обряду в Османській імперії стало можливим тільки після 1829 року, коли султан Мохаммед II скасував старі заборони.

У 1856 році латинський священик батько Іоанн Маран-гос почав місіонерську діяльність серед православних греків у Константинополі і зібрав навколо себе невелику групу візан-то-католиків. У 1878 році він перебрався в Афіни (де в 1885 році і помер), а його справа була продовжена батьком Поліка-рпом Анастасіаді, випускником Православного Богословсь­кого училища в Халкі. У 1880-х роках византо-католицькі гро­мади виникли в двох селах у Фракії.

У 1895 році французькі отці-ассумпціоністи прибули в Константинополь, де заснували семінарію і два невели­ких вінзанто-католицьких приходи. Окрім того, вони стали відомі видатними науковими працями по історії Східних Церков.

11 червня 1911 року папа Пій X створив ординаріат для греків-католиків Османської імперії, 28 червня того ж року призначив отця Ісайю Пападопуло першим його єпископом. У 1920 році його змінив єпископ Георг Калавассі (помер у 1957 році), на долю якого випало окормлення католиків-емі-грантів, що бігли з Константинополя в Афіни, а також тих, хто залишив двох згаданих вище сіл у Фракії й оселився в одному з македонських містечок. Цей процес був частиною загально­го обміну населенням між Туреччиною і Грецією на початку 1920-х років. У1922 році єпископ Калавассі переїхав в Афіни, з у 1923 році ординаріат був підвищений у статусі до Апосто-личного Екзархату. У1932 році екзархат розділили: єпископ Калавассі залишився в Афінах, інший екзарх був призначе­ний у Стамбул.

Незважаючи на те, що місцеві православні ієрархи з ві­домою ворожістю ставилися до греків-католиків, останні були повні рішучості служити своїм єдиноплемінникам

справами милосердя і благодійності. У 1944 році вони за­снували в Афінах лікарню „Паммакаристо", що стала одні­єю з кращих в країні.

Грецька Православна Церква — різка противниця існу­вання цієї Церкви, у якій вона бачить агента Католицької Цер­кви на православній території. Дотепер католицьким священ­никам у Греції забороняється носити одяг, типовий для пра­вославного священика. У1975 році, незважаючи на протести православного архієпископа Афін, в Афіни був призначений новий єпископ візанто-католиків.

Громада греко-католиків як і раніше невелика. У Греції більшість її членів проживає в Афінах, у Туреччині невеличка громада без священика перебуває в Стамбулі. У Греції в Церкві налічується всього 7 священиків, усі вони безшлюбні і колись служили в латинській Церкві.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ГРЕЦІЯ, ТУРЕЧЧИНА ГОЛОВА:ЄПИСКОП АНАРГІРОС ПРІНТЕСІС (НАРОДИВСЯ В

1937 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1975 РОЦІ)

ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАН­ТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ В ГРЕЦІЇ РЕЗИДЕНЦІЯ: АФІНИ (ГРЕЦІЯ) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 2 345

Греко-католики в колишній Югославії

Першими греко-католиками на території, що у майбут­ньому стала частиною Югославії, були на початку XVII сто­ліття серби, що проживали в керованій Угорщиною Хорватії. У 1611 році вони одержали свого єпископа — візантійського вікарія латинського єпископа Загреба. Його резиденція зна­ходилася в Марчеському монастирі, що став, оплотом діяль­ності щодо залучення православних у Хорватії до спілкуван­ня з Римом.

17 червня 1777 року після періоду напружених відносин з місцевими латинськими єпископами, указом папи Пія VI хорватські серби-католики одержали свого єпархіального єпи­

скопа з резиденцією в Крижевцях, біля Загреба. Спочатку він був підлеглий примасу Угорщини, пізніше (з 1853 року) —ла­тинському архієпископу Загреба.

Коли після Першої світової війни виникла Югославія, Крижевицька єпархія поширилася на всіх греко-католиків цієї країни. Вона містила в собі п'ять різних груп: сербів у Хорватії; русинів, що емігрували в 1750-і роки зі Словаччини; україн­ців, що емігрували в 1900-і роки з Галичини; слов'ян-македон-ців, що проживали на півдні країни і перейшли в католицтво в XIX столітті в результаті місіонерської діяльності католиків; невеликого числа румунів у Югославському Банате. Незва­жаючи на те, що вони належать до Крижевецької єпархії, гре­ко-католики колишньої Югославської республіки Македонія перейшли під юрисдикцію латинського єпископа Скоплє, їх апостоличного окормителя. Вони нараховують 6 100 вірую­чих і розділені на 5 приходів.

Крижевецька єпархія офіційно включає всіх греко-като­ликів колишніх республік Югославії. Це положення не зміни­лося і після розпаду Югославії.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: РЕСПУБЛІКИ КОЛИШНЬОЇ ЮГО­СЛАВІЇ

ГОЛОВА: ЄПИСКОП СЛАВОМИР МИКЛОВШ (НАРОДИВСЯ В

1934 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1983 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП КРИЖЕВЕЦЬКИЙ РЕЗИДЕНЦІЯ: ЗАГРЕБ (ХОРВАТІЯ)

ЧИСЛО ЧЛЕНІВ: 49 000

Болгарська Католицька Церква

При османському правлінні болгарські православні хри­стияни (див. Ш.А.8. Болгарська Православна Церква), що вже двічі в історії мали свого патріарха, поступово потрапили під контроль грецьких єпископів, що призвело до еллінізації їхнього церковного життя. В 1767 році вони опинились під безпосереднім управлінням грецького патріарха Константи­нополя.

У XIX столітті, коли наростала боротьба за церковну не­залежність з-під Всесвітнього Патріархату, деякі впливові пра­вославні болгари в Константинополі задумалися про можли­вість унії з Римом. Вони думали, що, будучи католиками, зумі­ють відродити свої національні церковні традиції, у яких від­мовляв їм Константинополь.

У 1861 році вони відправили до Риму делегацію на чолі зі старим архімандритом Йосипом Сокольським для перегово­рів зі Святим престолом. Переговори пройшли успішно: 8 кві­тня 1861 року папа Пій IX особисто посвятив Сокольського в єпископи і присвоїв йому титул єпископа для болгарських католиків візантійського обряду. У червні того ж року він був визнаний в якості архієпископа османським керівництвом, але відразу ж після повернення Сокольський зник при загадко­вих обставинах; він був насильно вивезений в Одесу на росій­ському пароплаві і провів 18 років життя, що залишилися в Києво-Печерському монастирі. Подробиці цього епізоду так і залишилися нез'ясованими.

Проте, вдало ототожнивши себе з болгарським націона­льним рухом, Болгарська Візантійсько-католицька Церква ві­дразу ж заручалася підтримкою близько 60 000 віруючих. Тим часом, російський уряд став підтримувати відродження на території Османської імперії Болгарської Православної Цер­кви. Ці зусилля завершилися заснуванням у 1870 році Бол­гарського Православного екзархату під юрисдикцією Конс­тантинопольського Патріархату, що швидко звело нанівець звертання болгар до католицизму. На рубежі XX століття три чверті болгарських католиків знову стали православними.

Із тих візантійських католиків, що залишилися, більшість проживала в македонських та фракійських селах. У 1883 році Рим створив для них нову церковну організацію: заснував апо­стольські вікаріати у Фессалоніках для Македонії і в Андріа-нополі для Фракії, при цьому в Константинополі залишився апостоличний адміністратор з титулом архієпископа. Грома­да болгар-католиків сильно постраждала під час Балканських

війн 1912—1913 років; невелика кількість тих, хто залишився в живих, тікали в тільки-но засноване Болгарське царство.

У цій новій ситуації Рим реорганізував у 1926 році Болга­рську Візантійсько-католицьку Церкву: колишні церковні структури були скасовані, у Софії заснований новий апосто­лический екзархат. Активну участь у перетвореннях брав апо-столичний візитатор (1925—1931), а потім апостоличний де­легат (1931—1934) у Болгарії архієпископ Анджело Ронкаллі (згодом папа Іоанн XXIII). Він же підтримав заснування в 1934 році в Софії семінарії з декількома типами обрядів, якою до самого закриття в 1945 році керували єзуїти.

Болгарська Візантійсько-католицька Церква сильно по­страждала в перші роки правління комуністів: у 1951 році єпископ загинув при загадкових обставинах, багато свяще­ників були кинуті до в'язниць. Ситуація дещо покращилася після обрання папою Іоанна XXIII. На відміну від більшості візантійсько-католицьких Церков у Східній Європі, ця Церква офіційно не була заборонена, хоча і діяла з безліччю обмежень.

Після повалення комуністичного режиму в Болгарії Ві­зантійсько-католицькій Церкві була повернута частина її власності. У1998 році в Церкві налічувалось 20 приходів, 5 священиків і 4 чоловік, що готувалися до рукоположення. Крім того, у самому екзархаті служить 9 ієромонахів і 33 че­рниці.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: БОЛГАРІЯ

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ХРИСТО ПРОЙКОВ (НАРОДИВСЯ У 1946 РОЦІ, ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1995 РОЦІ)

ТИТУЛ: АПОСТОЛИЧНИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ КАТОЛИКІВ ВІЗАН-

ТІЙСЬКО-СЛАВ'ЯНСЬКОГО ОБРЯДУ В БОЛГАРІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: СОФІЯ (БОЛГАРІЯ)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ:15 000

Словацька Католицька Церква

Релігійна історія греко-католиків у Словаччині тісно по­в'язана з історією русинів (див. IV.D.3. Русинська Католицька Церква). Дійсно, віками їхні історії перепліталися, оскільки Ужгородська унія 1646 року була майже одностайно прийня­та на території сучасної східної Словаччини.

Після Першої світової війни більшість греко-католиків русинів і словаків опинились на території нової Чехословаць­кої Республіки, у Мукачевській і Прешовській єпархіях. Між двома війнами серед греко-католиків виник рух за повернен­ня до православ'я. В 1937 році візантійсько-католицька Пре-шовська єпархія, створена 22 вересня 1818 року, була переда­на з юрисдикції угорського примасу в безпосереднє підпоряд­кування Риму.

Наприкінці Другої світової війни Закарпаття з Мукачев-ською єпархією було анексовано Радянським Союзом. Прешо-вская єпархія вміщувала в собі в той час усіх греко-католиків Чехословаччини.

У квітні 1950 року, незабаром після комуністичного пе­ревороту в Чехословаччині був скликаний так званий «синод» у Прешові, на якому 5 священиків і кілька мирян підписали документ про розірвання унії з Римом і повернення під юрис­дикцію Московського патріархату (пізніше в Православну Церкву Чехословаччини). Греко-католицький єпископ Пре-шовський Гойдич і його помічники були арештовані. У 1960 році єпископ Гойдич помер у в'язниці.

Такий стан зберігся до 1968 року, коли на хвилі Празької весни, проведеної Олександром Дубчеком, колишнім греко-католицьким приходам була надана можливість повертатися в католицизм. З 292 приходів, що брали участь у цьому про­цесі, 205 проголосували за відновлення єдності з Римом. Це була одна з небагатьох реформ Дубчека, що вижили після ра­дянського вторгнення в 1968 році. Проте, більшість церков­них будинків, що належали греко-католикам залишились у

православних, і тільки після 1993 року при новому некомуніс-тичному словацькому уряді багато хто з них були повернуті Словацькій Греко-католицькій Церкві. У 1997 році папа Іоанн Павло II створив апостоличний екзархат у Кошиці (Словач­чина), частково на території Прешовської єпархії.

У 1880 році в Прешові був заснований греко-католиць-кий богословський коледж, переданий у 1950 році правосла­вним. У 1990 році після падіння комунізму греко-католиць-кий богословський коледж відродився і приєднався до уні­верситету ім. Шафарика в Кошиці. 1 січня 1997 року факуль­тети університету ім. Шафарика, що знаходились в Прешові, у тому числі і греко-католицький богословський факультет, відокремилися й утворили новий Прешовський університет. Греко-католицький богословський факультет навчає свяще­ників для двох візантійсько-католицьких юрисдикцій Сло­ваччини, а також мирян візантійсько-католицького і латин­ського обрядів.

Прешовська єпархія містить чимало карпаторосів. В останні роки вони помітно асимілювалися в словацькій ку­льтурі, оскільки літературу рідною мовою дістати важко, а лі­тургія правиться або на церковно-слов'янській, або на слова­цькій мовах. Згідно перепису населення 1990 року, у Словач­чині проживає 17 000 карпаторосів.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: СЛОВАЧЧИНА, КАНАДА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП ЯН ГИРКА (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ПРИ­ЗНАЧЕНИЙ В 1989 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП КАТОЛИКІВ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ

ПРЕШОВА

РЕЗИДЕНЦІЯ: ПРЕШОВ (СЛОВАЧЧИНА) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 222 000

Угорська Католицька Церква

У Середні віки в Угорщині існувала досить велика за чи­сельністю візантійсько-католицька Церква. У XI-XII століт­тях у неї було кілька монастирів, але усі вони були зруйновані в XIII столітті під час татаро-монгольської навали.

У XV-XVI століттях через турецьке вторгнення, що обу­мовило переселення народів, сюди переселилось чимало пра­вославних сербів, русинів, словаків і греків. Багато хто з них згодом стали католиками, зберігши візантійські обряди. У XVIII столітті деякі угорці-протестанти прийняли католиц­тво і візантійський обряд, поповнивши ряди візантійських ка­толиків і опинившись під юрисдикцією візантійських єписко­пів не угорців.

У міру того як греко-католики інтегрувалися в угорське суспільство, дехто став наполягати на застосуванні в літургії угорської мови, хоча церковна влада подібним нововведенням не суперечила. Перший угорський переклад літургії Іоанна Златоуста був виданий особисто лише в 1795 році. У XIX сто­літті в Угорщині з'явилось декілька богослужбових книг угор­ською мовою, але церковна влада їх не схвалила.

Важливим рубежем в історії цієї Церкви став 1900 рік, коли велика група угорських греко-католиків, відзначаючи юві­лейний рік, відправилась з паломництвом у Рим. Вони подали петицію папі Леву XIII, випрошуючи благословення на вико­ристання в літургії угорської мови і створення для них особ­ливого диоцезу. Це питання довго обговорювалось в Римі і Будапешті, і нарешті 18 червня 1912 року папа Пій X створив Хайдудорогський диоцез для 162 угоромовних греко-католи-цьких приходів. Застосування угорської мови дозволялося лише поза літургією: літургія проходила грецькою мовою, і свя­щеникам було дано 3 роки, щоб вивчити її. Однак вибухнула Перша світова війна, і вимога про грецьку мову вже не повто­рювалась. У 1930-х роках необхідні літургічні книги вийшли у світ угорською мовою.

4 червня 1924 року в Мишкольці був заснований апосто-личний екзархат для 21 русинської громади, що дотепер пере­бували в Прешовському диоцезі і залишилися після виник­нення Чехословаччини на території Угорщини. Їх виділили в особливу організацію, оскільки вони використовували на ліг-гургії церковно-слов'янську мову. Однак уже до 1940-го року

вони перейшли на угорську мову, і апостоличним екзархатом став з цього часу керувати єпископ Хайдудорогський.

Хайдудорогський диоцез спочатку поширювався на схід­ну Угорщину і Будапешт. У 1980-х роках під його юрисдикці­єю опинились всі греко-католики Угорщини. У Церкви є ду­ховна семінарія в Ньіредьхазі.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: УГОРЩИНА

ГОЛОВА: ЄПИСКОП СЦІЛАРД КЕРЕШТЕС (НАРОДИВСЯ В 1932

РОЦІ,ПРИЗНАЧЕНИЙ В 1988 РОЦІ)

ТИТУЛ: ЄПИСКОП ХАЙДУДОРГСЬКИЙ, АПОСТОЛЬСЬКИЙ АДМІНІСТРАТОР МИШКОЛЬЦЬКИЙ

РЕЗИДЕНЦІЯ: НЬІРЕДЬХАЗА (УГОРЩИНА)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 279 000

Східно-католицькі громади, які не мають ієрархії

а)         Росіяни.

З початку ХК століття до 1905 року греко-католицизм в Російській імперії був поза законом, але після того як цар Ми­кола II оприлюднив маніфест про віротерпимість, виникли не­великі громади греко-католиків. У 1917 році для них був за­снований апостоличний екзархат. Однак, незабаром відбула­ся комуністична революція, після якої ця група практично зни­кла. 28 травня 1928 року в Харбіні (Китай) був заснований другий апостоличний екзархат (див. Ш.В.4. Китайська Пра­вославна Церква), крихітна громада, члени якої нині живуть у різних місцях. У 1929 році в Римі під керівництвом єзуїтів був заснований коледж "Руссікум", що готує священиків для ро­боти з російськими емігрантами і в Росії. Апостоличні екзар­хати в Росії і Китаї до цих пір формально існують; до середини 1998 року вони практично не діяли. Є дві російські візантійсь­ко-католицькі громади в США, одна в Монреалі (Канада) і одна в Мельбурні (Австралія).

б)         Білоруси

Подібно своїм сусідам українцям (див. IV.D.2. Українська Католицька Церква), білоруські католики з'явилися після ук­ладення Брестської унії (1595—1596), але в Х!Х столітті Біло­

руська Греко-католицька Церква разом з Українською Греко-католицькою Церквою були придушені російським урядом. Після Першої світової війни громада білоруських греко-като­ликів, що налічує 30 000 чоловік, емігрувала в ту частину Біло­русії, що нині належить Польщі. У 1931 році для них був приз­начений католицький візитатор, у 1940 році — екзарх. Після Другої світової війни і приєднання до Радянського Союзу цієї території Церква була знову придушена і приєднана до Росій­ської Православної Церкви.

Після розпаду комуністичної системи і здобуття Білору­сією у 1991 році незалежності білоруські греко-католики ви­йшли з підпілля. У1992 році діяли 3 священики і 2 диякона, які, на відміну від своїх римо-католицьких і православних ко­лег, проводять літургію білоруською мовою. Незважаючи на те що офіційно зареєструватися дуже непросто, не менш як десять громад подали заяву про реєстрацію. Дослідження ре­лігійної належності, проведене в 1992 році Білоруським Дер­жавним університетом, показало, що майже 100 000 білорусів вважають себе греко-католиками.

Близько 5 000 білоруських греко-католиків живуть у діас­порі. У них є свої приходи в Чикаго, штат Іллінойс (США) і культурний центр в Лондоні (Англія).

в) Грузини.

Католицькі місіонери вже в XIII столітті почали діяти в Грузинському царстві, де їм вдалося створити невелику латин­ську громаду. Латинська єпархія існувала в Тбілісі з 1329 до 1507 року. У 1626 році місіонери почали особливу роботу з православними грузинами (див. ІІІ.А.9). У1845 році російсь­кий уряд, що керує з 1801 року Грузією, вигнав католицьких місіонерів, але в 1848 році цар Микола I погодився на створен­ня латинської єпархії в Тирасполі, під юрисдикцією якої зна­ходилися католики, що проживали на півдні Російської імперії, включаючи Грузію.

Невелика група вірменів-католиків існувала в Грузії з XVIII століття. Оскільки російські царі забороняли католи­

кам використовувати візантійську літургію, а Рим не сприяв її поширенню серед грузинів, організованої грузинської ка­толицької Церкви так і не виникло. У 1920-х роках в Грузії нараховувалось близько 40 000 католиків, 32 000 з яких ла­тиняни, а інші дотримувались вірменського обряду. Разом з тим, у Стамбулі здавна існувала візантійсько-католицька гру­зинська громада (у даний час без священика). У1861 році в громаді виникло два чернечих ордени (чоловічий і жіночий) в ім'я Непорочного зачаття Божої Матері, які зараз практич­но зникли.

Після того як Грузія здобула в 1991 році незалежність, ка­толицька Церква змогла діяти вільно, а численна вірменська католицька громада повернулась до нормального церковного життя.

г) Албанці.

Першою громадою албанських візантійських католиків була невелика місія на березі Епіра, що проіснував з 1628 по 1765 рік. Другу громаду заснував у 1900 році колишній албан­ський православний священик батько Георг Германос. У 1912 році його громада, що налічувала 120 чоловік, посели­лася в селі Эльбазан. У1938 році їй на поміч прийшли ченці з італо-албанського монастиря Гроттаферата, у 1939 році був призначений апостоличний адміністратор, і громада була пе­редана в окормлення апостоличному делегату в Албанії архіє­пископові Леону Джованні Нигрису. У 1945 в громаді було 400 членів, але в тому ж році архієпископа Нигриса вигнали з країни. Група припинила своє існування після 1967 року, коли Албанія оголосила себе атеїстичною країною. У1996 році пер­шим після 1945 року єпископом апостоличної адміністрації став Хил Кабаши. Віруючих цієї громади нараховують понад 2 000 чоловік і майже цілком вони належать до латинського обряду. У 1998 році в Албанії не було жодного приходу і жод­ного священика візанто-католицького обряду.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які основні причини розриву між латинською і візан­тійською Церквами?

Як обирається головний архієпископ?

Які церкви відносяться до східних православних церков?

Коли і де була утворена церква Християн Апостола Фоми?

На якому соборі виник розкол внаслідок чого відійш­ла Вірменська Апостольська церква від Вселенського право­слав'я?

Хто є засновником Коптської Церкви?

Де і коли була заснована Єфіопська церква?

Основні догмати Сирійської церкви?

Теми для рефератів

Маланкарська Сирійська Церкав: історія та сучасність.

Релігійне вчення Еритрейської Церкви.

Історичні причини виникнення Македонської Правос-лавонї Церкви.

Старостильні Правослвні Церкви.

Загальна характеристика східно-католицьких церков.

Маронітська Католицька Церква.

Соціально-історичні причини виникнення Італо-Албан-ської Католицької церкви.

Церкви, що відокремились від Ассірійської Церкви Схо­ду. (Халдейська католицька церква).

Сіро-Малабарська католицька церква: історія і сучас­ність.

Виникнення Вірменської Католицької церкви.

Загальна характеристика коптської, ефіопської, сірій-скої католичних церков.

Основні соціально-політичні та історичні причини ві­докремлення від православної церкви.

Східно-католицькі громади, які не мають ієрархії.

Література

Религиоведение. / Эницклопедический словарь. - М.: Академический Проспект, 2006. - 1256 с.

Кучер О.Н. Христианство. История и современность. -

Ростов Н/Д. 2004. - 320 с.

Кубланов М.М. Возникновение христианства. Эпохи.

Идеи. Искания. - М. 1968.

Христианство: навч. посібник. За редакцією проф. Лубсь-кого В.І. - Київ. Фітосоціоцентр. 2006. - 524 с.

Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігій. К. - 2004. -

694 с.

Яблоков И.Н. История религии.В 2-х т. М. 2002.