• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XVII. ПРОТЕСТАНТИЗМ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Реформація в Європі. Розклад феодального способу ви­робництва й поступове визрівання капіталізму в надрах фео­дального ладу спричинило в Європі ідеологічний рух у формі боротьби проти католицизму. Феодальні відносини освячу­валися католицизмом і, цілком природно, "для того щоб мож­ливо було нападати на існуючі суспільні відносини, треба було зірвати з них ореол святості". Однак релігія була звичною фо­рмою ідеології і для буржуазії, і для трудящих. Так виникла потреба в реформації християнства, внаслідок якої виникла нова течія - протестантизм.

У русі Реформації релігійні мотиви тісно перепліталися з політичними, дуже швидко визначилися два табори: плебей­сько-революційний, представлений Томасом Мюнцером (бл. 1490-1525), ідеали якого були близькі соціалістичним і фактично вели до заперечення не тільки католицизму, а й ре­лігії в цілому, та бюргерсько-поміркованим на чолі з Мартіном Лютером (1483-1546), який далі реформаторства в галузі ре­лігії не пішов; з останнього й розпочався протестантизм.

Він увібрав цілий ряд течій. їх поріднюють такі релігійно-дог­матичні особливості: заперечення верховної влади Папи, а звідси - заперечення авторитету "Священного переказу", акцентування на внутрішній релігійності як основі особистого спасіння ("випра­вдання вірою"), позбавлення духовенства привілейованого ста­тусу "посередника між людиною й богом", спрощення обрядів і культу (відмова від поклоніння іконам і мощам, заперечення куль­ту богоматері і святих, зменшення кількості свят та ін.), ліквідація чернецтва, здешевлення церкви, надання їй національного харак­теру (богослужіння національною мовою).

У XVI-XVII ст. склалися релігійні напрями, умовно на­звані раннім протестантизмом: лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство, квакерство, унітаризм, соцініанство, анабаптизм і менонітство.

Ранній протестантизм. У 1517 р. німецький теолог М.Лютер на дверях Замкової церкви в м.Віттенберзі вивісив тези проти торгівлі індульгенціями. У цих тезах він виклав основний зміст нового релігійного вчення, що заперечувало багато догматів католицизму й пристосовувало християнство до умов життя буржуазного суспільства. Лютер висунув прин­цип "виправдання вірою", за яким духовенство не є посеред­ником між людьми та Богом, не може давати "відпущення грі­хів". "Спасіння" людини залежить не від виконання обрядів, дотримання свят і пожертвувань на церкву, а лише від віри у "спокутну жертву" Христа. Були відкинуті християнські таїн­ства, за винятком хрещення та причащання. Заперечення вер­ховної влади Папи тягло за собою визнання як авторитетного джерела віри тільки Святого Письма, особливо Євангелій (звід­си назва лютеранської церкви - євангелічна).

Під наглядом М.Лютера богословом Ф.Меланхтоном був складений документ "Аугсбурзьке віросповідання", яке Ф.Ен­гельс назвав "конституцією реформованої бюргерської церкви", оскільки він скасовував пишну обрядність, спрощував церковну ієрархію, запроваджував богослужіння національною мовою. Захищаючи основні положення цього документа, Меланхтон написав "Апологію" - теологічне обгрунтування сповідання. Потім були складені Великий і Малий катехізиси. Усе це разом з деякими іншими творами увійшло до "Книги згоди" (1580), яка й досі є головним джерелом лютеранського віровчення.

Лютеранство відразу ж виявило свій соціальний зміст, зайнявши праве крило буржуазної опозиції феодальному уст­рою. К.Маркс писав про Лютера, що той "переміг рабство з набожності тільки тим, що поставив на його місце рабство з переконання. Він розбив віру в авторитет, відновивши авто­ритет віри; обернув попів у мирян, обернувши мирян у попів; звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релі­гійність внутрішнім світом людини; емансипував плоть від кайданів, надівши кайдани на серце людини".

Лютеранство поширене у ФРН та НДР, Швеції, Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії та США, число його прихильни­

ків становить близько 70 млн чоловік. Лютеранські церкви ді­ють в Естонії, Латвії й Литві. З 1947 р. існує Всесвітня люте­ранська федерація.

У Швейцарії боротьбу з католицькою церквою спершу очо­лив Ульріх Цвінглі (1484-1531), який проголосив ще в 1522 р. основою християнства тільки Святе Письмо. Цвінгліани заперечували всі християнські таїнства і всі обряди католици­зму, визнавали цілковиту самостійність кожної общини і вве­ли виборність духовенства. Цвінглі загинув в одній із битв у релігійній війні. Його справу продовжив Жан Кальвін (1509­1564), який у 1536 р. опублікував "Настанову в християнсь­кій вірі". Він висунув фаталістичне вчення про "абсолютне приречення" та мирський аскетизм, заклав теоретичні підва­лини ще однієї течії раннього протестантизму - кальвінізму.

За кальвіністичним ученням, Бог ще при створенні світу наперед визначив долю кожної людини у справі спасіння, і воля його незмінна. Та це не означає, що треба пасивно сприй­мати свою долю - людина ділами повинна довести, що вона є "божою обраницею". Успішна професійна діяльність, добро­порядність, набожність, працелюбність, покірливість владі -все це вияви обраності. Тут маємо релігійне обгрунтування буржуазної підприємливості, корисливості й гендлярства -таким є кальвіністське "мирське покликання". Підкорення на­живі, скнарості в поєднанні з обмеженням потреб і відмовою від багатьох свят для збільшення числа робочих днів станови­ли "мирський аскетизм".

Кальвіністи кардинально спростили релігійну організа­цію: общину очолює обраний віруючими пресвітер, а професіо­нальні проповідники (пастори) - це не більше і не менше, як службовці общини. Пресвітер і пастор входять до консисторії -органу управління общинами на певній території. В общині панують сувора дисципліна, релігійна нетерпимість. Община контролює громадське та особисте життя віруючих.

Сучасний кальвінізм представлений трьома напрямами: реформаторством (кальвіністи Європи: у Франції, Голландії, ФРН, Угорщині, скандинавських країнах, частково в країнах

Балтії та на Закарпатті), пресвітеріанством (англо-шотландські кальвіністи "Вестмінстерського віросповідання", пуритани) й конгрегаціоналізмом (кальвіністи, які визнають цілковиту неза­лежність общин, відсутність спільного для них керівництва). Пресвітеріанство й конгрегаціоналізм дуже поширені у США.

Реформатори й пресвітеріани об'єднані у "Всесвітній аль­янс реформаторських церков", діє також "Інформаційний кон-грегаціоналістський собор". Число кальвіністів у всьому світі становить 45 млн чоловік.

В Англії історичні обставини боротьби з католицизмом зумовили створення ще одиного специфічного напряму про­тестантизму - англіканства.

Реформація в Англії проходила з ініціативи дворянства та буржуазії. Конфлікт англійського абсолютизму з папством завершився актом 1534 р. про суперматію (верховенство), згід­но з яким церква Англії оголошена незалежною від Рима; її гла­вою став король, а сама вона - державною. Пізніше, в 1671 р., парламент прийняв "39 статей", які формулюють англікансь­кий символ віри, що містить принципи протестантизму. Од­нак зберігалося повне значення таїнства хрещення й прича­щання, багато католицьких обрядів, єпископська ієрархія, звід­си ще одна назва цієї церкви - єпископальна.

Єдиної церковної організації немає, усі церкви поділяють­ся на три групи: висока, близька до католицизму, низька - пу-ритансько-пієтичного спрямування, і широка - панівна, яка прагне до об'єднання з усіма християнськими течіями.

Консультативний орган сучасного англіканства - Лам-бетські конференції, які скликаються раз на 10 років його при­масом - архієпископом Кентерберійським. У 1968 р. створено Англіканську консультативну раду з 50 членів, яка виконує функції синоду. Англіканство, крім Англії, поширене в Шот­ландії, Ірландії, Канаді, Індії, Австрії, США. В усьому світі на­лічується близько 30 млн англіканців.

В Англії в XVII ст. виникає секта квакерів (від англ. quake -трястися), які заявили, що істинна віра полягає не в церковно­му вченні, а у "внутрішньому осяянні", яке свідчить про те, що в

кожному віруючому присутній Христос і він виявляє себе цим осяянням. Квакери відмовилися від обрядових атрибутів і духо­венства, проповідь читає той, хто в даний момент "осяяний", вони вимагають дотримання високих норм моралі, схильні до аскетизму, проповідують пацифізм. Квакерські общини діють нині в Англії, США, Канаді, країнах Східної Африки, чисель­ність їхніх послідовників становить близько 200 тис. чоловік.

Водночас з основними напрямами протестантизму в XVII ст. з'явився анабаптизм - система релігійних переконань "селянсь­ко-плебейської єресі" лівого крила Реформації, представленого Т.Мюнцером. Анабаптисти вимагали повторного хрещення з ме­тою свідомого прийняття віри, підкреслювали пророцтва близь­кого другого пришестя Христа (есхатологія) і встановлення його тисячолітнього царства (хіліазм). Під час селянської війни в Ні­меччині в 1524-1525 рр. анабаптисти підтримували Мюнцера, навіть намагалися на принципах зрівняльності створити "Царство Боже" в Мюнстерській комуні, але зазнали поразки.

На основі анабаптизму після поразки Мюнцера з'явився ряд дрібних сект: мельхіоритів, гуттерських братів, меннонітів та ін. Менноніти (за ім'ям засновника Менно Сімонса, що виступив у 1632 р. з "Декларацією головних статей нашої спі­льної християнської віри") проповідували примирення з дій­сністю, відмову від насильства і моральне самовдосконален­ня. Секта збереглася до нашого часу з чисельністю близько 300 тис. чоловік; існує Всесвітня конференція менонітів. У ко­лишньому СРСР об'єдналися з баптистами.

У XVI ст. відродилася секта унітаріїв, які заперечують догмат про троїстість Бога, вважають, що Бог єдиний, Христос не є Богом. Бог - щось на зразок "світового розуму", тотожний природі. Тут унітаризм близький до пантеїзму та деїзму. Крім трійці, унітарії заперечували вчення про гріхопадіння люди­ни, проголошували невтручання релігії у справи науки, віротерпимість, заперечували зв'язок моралі з релігією. До уні-таріїв приєднувався М.Сервет (1511-1553), спалений згодом кальвіністами, які вважали унітаріїв єретиками.

Ранній протестантизм відобразив буржуазне прагнення реформувати релігію феодального суспільства для пристосу­вання її до виконання охоронної соціальної ролі в нових умо­вах. Утвердившись, він набув консерватизму.

Пізній протестантизм. Баптизм. Євангелізм. Розвиток капіталізму висував перед релігією дедалі нові завдання, це й спричинило появу нових протестантських напрямів, які умо­вно можна назвати пізнім протестантизмом. До нього нале­жать баптизм з євангелізмом, адвентизм, єговізм, п'ятидесят-ництво та інші дрібніші течії.

З переходом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазна ідеологія звертається до відкритої реакції, посилюється її увага до релігії. Усі релігійні трансформації всередині традиційних напрямів християнства в ХІХ-ХХ ст. визначені ідеологічним розвитком буржуазного суспільства. У післяжовтневий період на релігію покладалося особливе завдання - протистояти мар-ксизмові-ленінізмові й прямим осудом, і перекрученням, і на­віть релігійною фальсификацією. Звідси - поява нових релігій­них течій і напрямів у християнстві, зокрема в протестантизмі.

Серед цих напрямів найзначнішим є баптизм. Баптисти цілком поділяють основні принципи протестантизму, але осо­бливого значення надають таїнству хрещення: вважають, що включення в релігійну общину має здійснюватися за свідомо­го ставлення до віри, тому хрещення здійснюють над доросли­ми; того, хто переходить у баптисти з інших християнських церков, перехрещують. Право тлумачення Біблії, на їхню дум­ку, належить усім членам общини.

Частина баптистів вважає, що головним джерелом віро­вчення є євангелія, вони називають себе євангелістами, або євангельськими християнами (в межах баптизму). До сучас­них баптистів дуже близькі квакери.

До баптистського напряму примикають і методисти. Ме­тодизм відокремився від англіканства ще у XVIII ст. Його за­сновниками були брати Веслей, Джон і Чарльз. Назва цієї течії пішла від головного принципу: методично виконувати релі­гійні вимоги. Особливістю методизму є широка пропаганда

терпіння й покори. Організація будується на основі суворого централізму: громада складається з класів по 12 чоловік, гро­мади об'єднані в округи, на чолі яких стоїть суперінтендант або єпископ. Систематично відбуваються окружні конфе­ренції. Існує Всесвітня методистська рада, яка включає 55 на­ціональних церков, найбільша - методистська церква США. Численні громади в англомовних країнах, колишніх британ­ських колоніях. В Україні методисти мають 8 громад.

У Росії баптизм був першим протестантським напрямом, що поширився серед місцевого населення. В 1867 р. німець­кий баптист Кельвейт заснував громаду в Тбілісі. Тоді ж про­повідник Унгер організував громаду в с.Карпівка на Херсон­щині. Незалежно від них у 1888 р. проповідник Мюллер з Англії заснував громаду в Петербурзі. Російська буржуазія, що народжувалася, купецтво та заможне селянство охоче сприй­мали баптистські ідеї як форму опозиції самодержавству.

Наприкінці ХІХ ст. в Росії пустив коріння і євангелізм. Він знайшов собі притулок у колах аристократії. Засновниками єван­гелічних груп були лорд Редсток, поміщик Пашков, граф Бобрин-ський, графиня Шувалова та ін. Пізніше в російському євангелізмі з'явився інженер із купецтва Проханов, який разом з Пашковим виявив велику організаторську активність. Ось чому євангелістів у Росії часто називали пашковцями або прохановцями.

Баптистський рух у Росії тривалий час був роз'єднаним. Оскільки баптизм був критичним стосовно руського правос­лав'я, церква й самодержавна влада ставилися до нього вороже, баптистів утискували, а церква вела серед них "місіонерську" діяльність, часто супроводжувану насильством. Але для бага­тьох віруючих - трудящих баптизм був релігійною формою вираження опозиційності самодержавству, і це сприяло його зростанню. Баптистські громади з'явилися в Україні, на Ку­бані, Дону, в Закавказзі та Поволжі, в північних і центральних губерніях Росії поширювався євангелізм.

У 1884 р. в с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з'їзд російських баптистів, що утворив "Всеросійський бапти­

стський союз", який з 1905 р. увійшов до "Всесвітнього союзу баптистів" при його заснуванні. У 1908 р. перший з'їзд єванге­лістів утворив "Всеросійський союз євангельських християн". Між двома союзами розгорілася жорстока боротьба на грунті віронетерпимості. Ці організації створили мережу общин, ви­давали релігійну літературу, в тому числі журнали й газети, готували свої кадри проповідників. До 1910 р. в Росії налічу­валося близько 37 тис. баптистів.

З поширенням баптистського руху в Росії відбувалися серйозні еволюційні процеси, в ході яких відживали опози­ційні настрої щодо самодержавства, посилювалася реакцій­ність політичної платформи баптизму. В результаті він став цілком терпимою для царизму релігією й використовувався в боротьбі з революційним рухом.

Керівництво баптистів вороже сприйняло Жовтневу ре­волюцію 1917 р. Користуючись встановленою радянською дер­жавою свободою совісті, а також кризовим станом православ'я в 20-х роках, баптизм помітно розширив свій вплив серед ві­руючих. У 1926 р. баптистське керівництво заявило про лоя­льне ставлення до радянської влади й зобов'язало баптистсь­ку молодь служити в Червоній армії, однак на ділі баптистські керівники чинили опір соціалістичному будівництву.

У роки Великої Вітчизняної війни баптизм перейшов на позиції лояльного ставлення до радянської влади. У 1944 р. баптисти і євангелісти об'єдналися в Союз євангельських хрис-тиян-баптистів (ЄХБ). При цьому ніяких складних проблем розв'язувати не довелося: йшли суперечки про те, необхідно при хрещенні покладати руки на голову, чи ні? При хлібопе-реломленні освячений хліб відразу ділити на дрібні частини, чи спершу на дві-три частини? Вирішили, що можна й так, і так. Боротьба йшла за керівне становище в релігійній органі­зації. Це питання погодили компромісом, що було закріплено створенням Всесоюзної ради євангельських християн-бапти-стів (ВРЄХБ). У 1945 р. до ВРЄХБ на підставі "серпневої уго­ди" приєдналася частина общин п'ятидесятників ("християн віри євангельської"), в 1963 р. до союзу вступили меноніти.

У 1986 р. в складі церкви ЄХБ було близько 3 тис. громад. Од­нак наприкінці 80-х років явно визначилася тенденція вихо­ду п'ятидесятників з баптистських громад і створення влас­них незалежних. ВРЄХБ має управлінський апарат, здійснює зв'язки з іншими релігійними організаціями, видає журнал "Братский вестник" та іншу релігійну літературу, молодіжна редакція ВРЄХБ видає "Информационный бюллетень", зок­рема в Україні видається газета "Християнське життя", скли­кає наради і з'їзди, здійснює контакти з міжнародними та наці­ональними організаціями баптистів, готує необхідні кадри на дворічних Біблійних курсах.

Баптистська церква побудована нібито на відновлених демократичних принципах первісного християнства. На від­міну від католицьких і православних громад, баптистські ма­ють фіксоване членство. До громад, створених за територіаль­ним принципом, входять лише повнолітні, що пройшли хре­щення за баптистським обрядом; вони вважаються "братами" й "сестрами". Ті, хто готується до вступу в громаду й прохо­дить відповідну підготовку та перевірку, називаються "набли­женими", по завершенню підготовки їх хрестять.

Більше половини членів баптистських громад - це люди старшого віку; усі вони пережили труднощі війни й післявоєн­ного часу. До громади прийшли з різних причин: під впливом релігійних ідей, не витримали психологічної напруженості тяжкого часу й т.ін. Але їхні політичні позиції залишилися та­кими самим, як у всіх радянських людей. Осіб середнього віку (30-40 років) в громадах мало. Останнім часом дещо збільши­вся приплив молоді. Вона має вищий освітній рівень, веде ак­тивну соціальну діяльність поза громадою.

У зв'язку з міграційними процесами прискорилося зрос­тання міських баптистських громад, які ведуть повсюдну релі­гійну пропагандистську діяльність. Особливу увагу баптисти приділяють зміцненню релігійної сім'ї та релігійному вихован­ню дітей. З'їзд ЄХБ (1985, Москва) йшов під девізом: "Хай сві­тить світло ваше перед дітьми". У 1989 р. відбулася Всесоюзна молодіжна конференція ЄХБ, яка розглядала проблеми етич­

ного виховання молоді, християнської сім'ї, милосердя, музи­чно-хорового служіння і баптистської літературно-поетичної творчості. У лютому 1990 р. був скликаний ХГ^ з'їзд ЄХБ, цього разу під девізом "Наслідуйте Бога як улюблені діти". У 1988 р. до громади ЄХБ вступило понад 10 тис. чоловік.

Громада має сильні соціально-психологічні засоби закріп­лення релігійного впливу, виробленого в сім'ї. Духовенство воло­діє відпрацьованими прийомами психологічного впливу на віруючих, воно навчилося управляти їхніми почуттями й по­мислами. Богослужіння та зібрання в громадах, обряди й цере­монії з участю віруючих включають механізми навіювання, на­слідування, конформізму. Збудження страху, погрози чергують­ся з утішанням та заспокоєнням, психологічна напруженість знімається радісним почуттям надії, створюється ілюзія спілку­вання з Богом, негативні емоції витісняються позитивними.

У баптистських громадах широко практикуються заходи взаємного контролю, до порушників релігійних норм застосову­ються різні форми покарання (викриття, умовляння, зауважен­ня, відлучення від церкви), які змінюють статус віруючого в гро­маді (відсторонення від проповідей, від спільного співу тощо).

Особлива роль у баптистській громаді належить пресвіте­рові, посвяченому в духовний сан пожиттєво, його влада ана­логічна владі єпископа в православ'ї чи католицизмі. Він веде богослужіння, проповідує, здійснює обряди, керує життям об­щини. Його опора - вчитель церкви, диякони й диякониси. Перші двоє висвячуються в духовний сан, але не пожиттєво, а на певний час. Диякониси права на сан не мають. Учитель цер­кви - це помічник пресвітера, він веде пропаганду і роз'яснен­ня віри, допомагає вивчати Біблію, здійснювати активну вихо­вну діяльність. У разі необхідності може заступати пресвітера.

Диякони переважно виконують господарські функції, вони - обов'язкові члени церковної ради. Диякониси ведуть роботу серед віруючих жінок, займаються матеріальним забез­печенням громади. Крім матеріальних проблем, на дияконів і дияконис покладається контроль над життям віруючих, відві­дування їхніх домівок, поради й т.д.

У кожній баптистській громаді обираються проповідни­ки, які під керівництвом пресвітера або вчителя церкви готу­ють і проголошують проповіді. За наявності хору й оркестру в громаді обирають регента й диригента, після обрання вони пі­длягають пресвітерському посвяченню. Дуже важливим у ба­птистській громаді є посада керівника молоді, що обирається нею за представленням пресвітера. Він зобов'язаний доводи­ти до пресвітера необхідну інформацію про духовні настрої молоді. Є також посада церковного касира, який зберігає та веде облік грошових коштів, підлягає пресвітерові та дияко­нам. Охоронець порядку регулює процес богослужіння, роз­саджує віруючих і всіх відвідувачів, стежить за освітленням, вентиляцією, дисципліною.

З усіх посадових та інших осіб складається церковна рада общини, цілком підпорядкована пресвітерові, який має право скасувати її рішення навіть розпустити раду з тих чи інших міркувань. Часто ці ради узурпують функції виконавчого ор­гану, зареєстрованого владою.

Богослужіння у баптистів складається з трьох частин. Пер­ша - підготовча: спільні співи, читання літератури, привітан­ня, розсаджування присутніх. Пресвітер або проповідник вирі­шують питання про послідовність богослужіння та його учас­ників. Друга частина - основне богослужіння: спільна молит­ва, кілька проповідей (3-5), індивідуальні молитви з місць, співи, декламація віршів, театралізовані виступи, напучуван­ня пресвітера, привітання від інших громад, оголошення. У заключній частині богослужіння пресвітер бесідує з окреми­ми членами громади, гостей влаштовують на ночівлю в сім'ї членів громади, віруючі спілкуються, гуртом прибирають при­міщення. Святкові богослужіння особливо урочисті. Моли­товні зібрання включають проповіді, спільні молитви, співи, читання літератури. їх можуть проводити групи віруючих. Практикуються спеціалізовані зібрання: членські (тільки чле­нів громади для вирішення особливо важливих питань), мо­лодіжні, жіночі, дитячі, батьківські і т.д.

Одним із способів посилення релігійного впливу на віру­ючих у баптистів є активізація міжгромадських зв'язків. Об­

мін делегаціями, спільні богослужіння, вечори-зустрічі молоді з метою міжгромадських шлюбів, гастролі виїзних півчих груп, хорів та оркестрів - усе це об'єднує віруючих, активізує релігій­ний конформізм.

Для сучасного баптизму характерний новий підхід до нерелігійного світу: не ізоляція, не протиставлення себе сві­тові, а прийняття його на основі нібито наявності своєї духов­но-моральної переваги.

Починаючи з 1961 р., Союз ЄХБ переживає серйозну кри­зу, спричинену появою екстремістської течії "ініціативників". Останні утворили Раду церков ЄХБ, яка проводить обструк­ціоністську діяльність серед місцевих громад. У ініціативни-ків важливу роль відіграють "благовісники", обрані з'їздом пресвітерів. Це - роз'їзні наглядачі за громадами певного регі­ону. Вони дбають про посилення найреакційніших сторін ба­птистського вчення, підігрівають містико-есхатологічні на­строї, закликають віруючих до відмови від участі в громадсь­ко-політичному й культурному житті, провокують порушен­ня законодавства про релігію, збуджують релігійну ворожне­чу й нетерпимість, їх заохочує частина зарубіжних реакцій­них баптистських діячів. Ця кризова ситуація в баптизмі пос­тупово долається. Громади ЄХБ в Україні утворюють Всеук­раїнський союз об'єднань євангельських християн-бабтистів, який має свої друковані органи, навчальні заклади.

Адвентизм. Адвентизм в основі свого віровчення має тве­рдження про близькість "другого пришестя" Христа, який вста­новить своє "тисячолітнє царство" і здійснить "Страшний суд", при цьому душі грішників загинуть, а душі праведників знай­дуть вічне блаженство. Це вчення з'явилося в 1833 р.: баптист Вільям Міллер (1782-1849) у США опублікував свої "дослі­дження", в яких через тлумачення пророцтв Старого Завіту визначив, що "друге пришестя" Христа відбудеться в 1843 р. Соціальні умови життя дрібної буржуазії у США стимулюва­ли песимістичні настрої, очікування "кінця світу", прирече­ності. Тому у Міллера знайшлося чимало послідовників. Нев­довзі стала очевидною абсолютна неспроможність цього про­

роцтва, довелося призначати нові строки "кінця світу". Однак адвентистський (від лат. adventus - пришестя) рух вижив, бо в містичній формі відображав реальний страх дрібної буржуазії і трудящих перед стихійною дією економічних законів антаго­ністичного суспільства. Найбільша течія адвентизму виникла в 1863 р. - це адвентисти сьомого дня, які вважають святко­вим днем тижня суботу. Вони надають особливого значення творам американської пророчиці Г. Уайт (1827-1916), яка об­стоює положення "санітарної реформи" (досягнення віруючи­ми фізичної досконалості до "другого пришестя" Христа), це­рковної десятини й активної місіонерської діяльності.

Адвентисти об'єднуються в громади, які утворюють "сою­зи", що входять до 10 дивізіонів, розподілених по європейсь­кому, азіатському та американському відділеннях. На чолі всієї структури - Генеральна конференція, яка обирає Виконавчий комітет, розташований у Вашингтоні (США). Вважають, що число адвентистів становить близько 4,5 млн чоловік. Ця ор­ганізація швидко зростає, в 1978-1982 рр. вона збільшилася на 800 тис. чоловік. На 54-й сесії Генеральної конференції (1985) прийнято програму "Жнива-90", за якою за п'ять років організація має збільшитися на 2 млн чолові.

У нашу країну адвентизм проник із США ще в ХІХ ст., але тривалий час він був релігією тільки для німецьких колоністів, по­тім поширився серед місцевого населення. У 1908 р. створено само­стійний союз російських адвентистів. Жовтневу революцію 1917 р. й соціалістичне будівництво в СРСР адвентисти зустріли воро­же, але в 20-х роках сталася їхня політична переорієнтація.

В Україні нині діє Уніонна конференція Церкви АСД (близько 500 громад, понад 40 тис. членів) - складова Євро-Азійського дивізіону. Адвентистські громади дуже активні. Проповідник - довірена особа для управління громадою -призначається старшим проповідником області без об­меження строків і наділяється якнайширшими повноважен­нями. Для керівництва проповідниками проводяться консу­льтативні наради. Пресвітер та інші служителі культу в гро­маді висвячуються проповідником.

Єговізм. Єговізм відокремився від адвентизму в 1872 р. Проповідник Ч.Руссель почав твердити, що пришестя Христа відбудеться невдовзі, що до його приходу необхідно готувати­ся вже тепер. У 1884 р. Верховний суд штату Пенсільванія (США) зареєстрував релігійне "Товариство Сторожової вежі, Біблії та брошур". Це поклало початок рухові єговістів. Зго­дом їм було дозволено вербувати послідовників, проводити зібрання, мітинги, створювати навчальні заклади, засоби інфо­рмації й т. ін.

Назва єговістської організації кілька разів видозмінюва­лася й уточнювалася. Один час вона називалася "Міжнарод­ним товариством дослідників Біблії". Його послідовники вва­жають метою й змістом свого життя проповідь Біблії, вони "сві­дчать істинність" слова Єгови й тому називають себе "свідка­ми Єгови".

Єговістське богослов'я полягає в модерністському, соціа­льно-політичному коментуванні Біблії, в тлумаченні її сюже­тів і міфів відповідно до мислення сучасної людини. Таке тлу­мачення втілене у "Перекладі Біблії Нового світу" (1963).

Єговізм заперечує християнське вчення про Трійцю, безсмертну душу, пекло й чистилище, всі християнські таїнст­ва та обряди. На думку єговістів, Христос і дух святий - поро­дження Єгови, але Христос виконував лише покутну місію. Єгова - центр Всесвіту, від нього походить увесь світ, що роз­вивається за законами еволюції. Сучасний світ - арена боро­тьби Єгови й Христа із Сатаною, вона виявляється у війнах, політичних, економічних та екологічних кризах, катастрофах, міжнародній напруженості, злочинності, занепаді моральності і т.д. Ця боротьба завершиться всесвітньою битвою - "армаге­ддоном", після чого настане Царство Боже - для праведників і єговістів, решта -"сатаністи" загинуть.

Усі труднощі суспільного розвитку й пороки суспільства єговісти пояснюють гріховністю людей і підступами Сатани. Вони виключають наукові шляхи вдосконалення суспільства, його революційне перетворення і, що дуже важливо, боротьбу за мир. Зразком державності вони визнають США.

Центр єговістської організації міститься в Брукліні (США). На чолі її стоїть "керівна корпорація" з її членів і комі­тет директорів на чолі з президентом та секретарем. Йому під­порядковані численні окружні бюро та філіали в багатьох кра­їнах світу. Видаються журнал "Сторожова вежа" тиражем кі­лька мільйонів примірників, інша література 163 мовами сві­ту. Місцеві організації здебільшого нелегальні, добре налаго­джені конспіративні зв'язки з керівництвом, використо­вується величезна інформація від низових ланок.

Общинами свідків Єгови керує "корпорація старійшин" у складі затвердженого Бруклінським центром голови громади, служителя території (контролює місіонерську діяльність чле­нів общини), керівника піонерського служіння (пошуки й за­лучення до еговізму неофітів), керівника повторних відвіду­вань (завершення вербувальної роботи), служителя теократи­чного навчання (контроль за вивченням і правильним тракту­ванням віруючими єговістської літератури), служителя літе­ратури (бібліотекаря). Кожен член єговістської громади має конкретні завдання у тих чи інших галузях діяльності, щороку всі, у тому числі й старійшини, звітують про свою роботу, оде­ржують оцінку, потім нове призначення чи завдання.

Є припущення, що кількість свідків Єгови в усьому світі становить близько 6 млн чоловік.

В Україні перші громади свідків Єгови з'явилися в 20-ті роки ХХ ст. У західних областях українські емігранти, що пове­рнулись із США й Канади, започаткували поширення цього ві­ровчення. З 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною організацію. Кількість громад - понад 500, членів - до 60 тис.

П'ятидесятники. Дуже близькі до баптизму християни євангельської віри, які утворили релігійний напрям, названий п'ятидесятництвом. Він виник у США в 1901 р. Його догмати­чною особливістю є віра в те, що, подібно до того, як на 50-ий день після "воскресіння Христа" на його учнів-апостолів "зій­шов Святий Дух", вони заговорили різними мовами й пішли в усі країни проповідувати християнство, так і тепер невпин­ною й ревною молитвою можна добитися сходження на віру­

ючого Духа Святого й "говоріння іншими мовами", а це озна­чає, що Святий Дух дарує людині одкровення. Це - друге, піс­ля водного хрещення в дорослому віці, "духовне хрещення". Досягається воно груповими багатогодинними моліннями, нестямним вигукуванням, що призводить до істерії, яка й ви­дається за осяяння Святим Духом.

Крім сходження Святого Духа, п'ятидесятники вважають свою обраність підтвердженою наявністю у них дев'яти "духо­вних дарів": слова мудрості (знання Біблії), слова знання (ми­стецтво проповідувати), віри (яка дається Святим Духом), зцілення (лікування хворих), чудотворення (в буквальному розумінні слова), пророцтва, розрізнення духів (уміння роз­пізнавати в людині нечисті духи й виганяти їх), говоріння "іншими мовами" (глосолалія), витлумачення "інших мов" (як найвищий дар).

Серед п'ятидесятників значне поширення мають ідеї швидкого "другого пришестя" та хіліазму, практикується про-роцький культ, у громадах є пророки і зцілителі.

П'ятидесятники проповідують релігійну і громадську ізольованість, вимагають відмови від активного суспільного життя, визнання вічної й неокупної провини перед Богом, аб­солютної покірності пресвітерам.

У сучасному п'ятидесятництві немає ідейної та органі­заційної єдності. Існує багато різних напрямів: воронаївці, смородинці, мурашківці, трясуни, сіоністи, асамблеї Бога, Це­ркви Бога та ін.

Общину п'ятидесятників очолює пресвітер, якого висвя­чують ієрархи вищого рангу - єпископи, котрі за своєю "святі­стю" є апостолами, вони володіють усіма "дев'ятьма дарами". Пресвітери підлягають єпископам, котрі висвятили їх, незале­жно від територіальної належності общини.

В общині є також диякони й диякониси, проповідники, пророки, зцілителі (останні дві посади виконуються анонім­но). Існують адміністративні посади: секретарі, касир, поміч­ник касира, керівник і секретар місіонерського відділу, керів­ники секції сім'ї, відділу молоді. У кожній общині функціону­ють жіночі відділи, або сестринські ради, які контролюють при­

ватне життя віруючих, подають допомогу їхнім сім'ям, займа­ються благодійництвом (відділ Тавіфи).

У сучасних великих общинах діють хори й оркестри, є регенти, диригенти, органісти.

В Україні більшість п'ятидесятників (близько 900 громад) об'єднано в Союз християн віри євангельської України, що має церковну будову. Загальна кількість віруючих п'ятидесятни­ків у світі - понад 50 млн.

Інші протестантські напрями. В ХІХ ст. триває поява но­вих протестантських течій і церков у результаті деталізації, уточнень, різних тлумачень окремих положень віровчення.

У 1830 р. у США виникла Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, заснована Джозефом Смітом (1805-1884). її представники - мормони оселилися й досі живуть у м.Солт Лейк-Сіті (штат Юта).

Віровчення мормонів полягає в тому, що Смітові начебто явився ангел Мороні і вказав, де знайти золоті платівки з пись­менами Мормона, останнього ізраїльського пророка, якому Христос, нібито побувавши після воскресіння в Америці, запо­вів заснувати общину й виклав особливе вчення. Було складе­но "Книгу Мормонів" - книгу ізраїльтян, що перебралися ко­лись до Америки. Вона містила витяги з Біблії, в яких нібито викладається історія першожителів Америки. У книзі стверджу­ється, що світ прагне досконалості за "законом прогресу" (най­вищий його вияв - капіталізм), заперечення цього прогресу є непокорою Богові. Скоро грядуть кінець світу і битва Бога з са­таною, спасенними будуть тільки мормони. Ці мотиви успадку­вало багато інших сучасних протестантських течій. Згідно з ученням мормонів релігія повинна нести людям радість, вчити працелюбства, бути розвагою. Тому в їхньому культі поєдну­ються і молитва, й пісні, і навіть танці у церкві. Насправді ж учен­ня мормонів, як і всяка інша релігія, несе людям жорстку життє­ву регламентацію. Мормонську церкву очолює президент, він же пророк, при ньому діє президентська рада й апарат управ­ління церквою. Активно використовуються засоби масової

інформації, мистецтво. В останні десятиріччя мормони поши­рюють своє вчення в багатьох країнах світу.

У 70-х роках ХІХ ст. у США виникла релігійна течія - хри­стиянська наука. її основоположниця Мері Бекер-Едді (1821­1910) опублікувала книгу "Наука і здоров'я" (1875), що містить концепцію "божественного зцілення хвороб" без медицини, за допомогою віри, як це робив Христос. Ця течія рішуче запере­чує матеріалізм, вважає все матеріальне ілюзорним. Справж­ньою реальністю, основою й причиною всього є дух. М.Бекер-Едді заснувала "Першу церкву Христа-вчителя" (1879), тепер рух очолює правління директорів. Зібрання його послідовни­ків включають вивчення праць Бекер-Едді, співи гімнів та ви­слухування звітів про зцілення від хвороби молитвою.

Своєрідним відгалуженням методизму, яке набуло харак­теру загальнопротестантського руху, є "Армія спасіння". Про­повідник У.Бутс у Лондоні в 1865 р. організував рух за мораль­не відродження суспільства, який набрав специфічних форм: у ньому є свої генерали, офіцери й солдати, вони об'єднані в ди­візії, корпуси, форпости, носять уніформу. "Армія спасіння" діє як релігійно-філантропічна організація, активно викриває со­ціальні пороки. На свої кошти вона утримує школи, виробничі компанії, їдальні, лікарні, різні благодійні установи тощо. "Ар­мія спасіння" налічує понад 30 тис. членів і має свої організації майже в 100 країнах, в т.ч. в Україні. Керує організацією Міжна­родний штаб, Верховна і Консультативна Ради.

У релігієзнавчій літературі до протестантів також зарахо­вують старокатоликів - течію, що відкололася від католициз­му в 1871 р. на ґрунті невизнання непогрішності Папи, його верховної влади в церкві, догмату про непорочне зачаття діви Марії та "філіокве". Однак старокатолицтво правильніше було б вважати однією з католицьких сект.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які історичні передумови Реформації?

У чому полягають релігійно-догматичні особливості протестантизму?

3. 4. 5.

Схарактеризуйте ранній протестантизм. Виникнення й поширення баптизму. Що являє собою адвентизм?

Теми для рефератів

Вчення М. Лютера.

Соціально-політичні орієнтації в сучасному протестан­тизмі.

М. Вебер. "Протестантська етика і дух капіталізму".

Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку.

Зародження Реформації.

Історія протестантизму в Україні.

Основні течії, деномінації і конфесії в протестантизмі.

Література

Адвентисти сьомого дня в Україні. - К., 1996.

Вебер М. Протестантсткая этика и дух капитализма / Из-бра. произведения. - М.: Прогресс, 1990.

Гараджа В.И. Протестантизм. - М.: Политиздат, 1971.

Еленский В. Современный протестантизм: динамика, про­цессы, тенденции. - К.: Знание.

История баптизма. - Одесса, 1996.

Каретникова М. Протестантизм. - СПб., 1995.

Книга Мормона. - М., 1988.

Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. - К., 1996. Лютер М. Избр. произведения. - СПб., 1993. Митрохин П.Н. Баптизм: история и современность. -

СПб., 1997.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Л.М. Гуманістичні і реформаторські ідеї на Україні. - К., 1999.

Очерки истории западного протестантизма. - М., 1995. Протестантизм: Словарь. - М.: Политиздат, 1990.

Реформація в Європі. Розклад феодального способу ви­робництва й поступове визрівання капіталізму в надрах фео­дального ладу спричинило в Європі ідеологічний рух у формі боротьби проти католицизму. Феодальні відносини освячу­валися католицизмом і, цілком природно, "для того щоб мож­ливо було нападати на існуючі суспільні відносини, треба було зірвати з них ореол святості". Однак релігія була звичною фо­рмою ідеології і для буржуазії, і для трудящих. Так виникла потреба в реформації християнства, внаслідок якої виникла нова течія - протестантизм.

У русі Реформації релігійні мотиви тісно перепліталися з політичними, дуже швидко визначилися два табори: плебей­сько-революційний, представлений Томасом Мюнцером (бл. 1490-1525), ідеали якого були близькі соціалістичним і фактично вели до заперечення не тільки католицизму, а й ре­лігії в цілому, та бюргерсько-поміркованим на чолі з Мартіном Лютером (1483-1546), який далі реформаторства в галузі ре­лігії не пішов; з останнього й розпочався протестантизм.

Він увібрав цілий ряд течій. їх поріднюють такі релігійно-дог­матичні особливості: заперечення верховної влади Папи, а звідси - заперечення авторитету "Священного переказу", акцентування на внутрішній релігійності як основі особистого спасіння ("випра­вдання вірою"), позбавлення духовенства привілейованого ста­тусу "посередника між людиною й богом", спрощення обрядів і культу (відмова від поклоніння іконам і мощам, заперечення куль­ту богоматері і святих, зменшення кількості свят та ін.), ліквідація чернецтва, здешевлення церкви, надання їй національного харак­теру (богослужіння національною мовою).

У XVI-XVII ст. склалися релігійні напрями, умовно на­звані раннім протестантизмом: лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство, квакерство, унітаризм, соцініанство, анабаптизм і менонітство.

Ранній протестантизм. У 1517 р. німецький теолог М.Лютер на дверях Замкової церкви в м.Віттенберзі вивісив тези проти торгівлі індульгенціями. У цих тезах він виклав основний зміст нового релігійного вчення, що заперечувало багато догматів католицизму й пристосовувало християнство до умов життя буржуазного суспільства. Лютер висунув прин­цип "виправдання вірою", за яким духовенство не є посеред­ником між людьми та Богом, не може давати "відпущення грі­хів". "Спасіння" людини залежить не від виконання обрядів, дотримання свят і пожертвувань на церкву, а лише від віри у "спокутну жертву" Христа. Були відкинуті християнські таїн­ства, за винятком хрещення та причащання. Заперечення вер­ховної влади Папи тягло за собою визнання як авторитетного джерела віри тільки Святого Письма, особливо Євангелій (звід­си назва лютеранської церкви - євангелічна).

Під наглядом М.Лютера богословом Ф.Меланхтоном був складений документ "Аугсбурзьке віросповідання", яке Ф.Ен­гельс назвав "конституцією реформованої бюргерської церкви", оскільки він скасовував пишну обрядність, спрощував церковну ієрархію, запроваджував богослужіння національною мовою. Захищаючи основні положення цього документа, Меланхтон написав "Апологію" - теологічне обгрунтування сповідання. Потім були складені Великий і Малий катехізиси. Усе це разом з деякими іншими творами увійшло до "Книги згоди" (1580), яка й досі є головним джерелом лютеранського віровчення.

Лютеранство відразу ж виявило свій соціальний зміст, зайнявши праве крило буржуазної опозиції феодальному уст­рою. К.Маркс писав про Лютера, що той "переміг рабство з набожності тільки тим, що поставив на його місце рабство з переконання. Він розбив віру в авторитет, відновивши авто­ритет віри; обернув попів у мирян, обернувши мирян у попів; звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релі­гійність внутрішнім світом людини; емансипував плоть від кайданів, надівши кайдани на серце людини".

Лютеранство поширене у ФРН та НДР, Швеції, Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії та США, число його прихильни­

ків становить близько 70 млн чоловік. Лютеранські церкви ді­ють в Естонії, Латвії й Литві. З 1947 р. існує Всесвітня люте­ранська федерація.

У Швейцарії боротьбу з католицькою церквою спершу очо­лив Ульріх Цвінглі (1484-1531), який проголосив ще в 1522 р. основою християнства тільки Святе Письмо. Цвінгліани заперечували всі християнські таїнства і всі обряди католици­зму, визнавали цілковиту самостійність кожної общини і вве­ли виборність духовенства. Цвінглі загинув в одній із битв у релігійній війні. Його справу продовжив Жан Кальвін (1509­1564), який у 1536 р. опублікував "Настанову в християнсь­кій вірі". Він висунув фаталістичне вчення про "абсолютне приречення" та мирський аскетизм, заклав теоретичні підва­лини ще однієї течії раннього протестантизму - кальвінізму.

За кальвіністичним ученням, Бог ще при створенні світу наперед визначив долю кожної людини у справі спасіння, і воля його незмінна. Та це не означає, що треба пасивно сприй­мати свою долю - людина ділами повинна довести, що вона є "божою обраницею". Успішна професійна діяльність, добро­порядність, набожність, працелюбність, покірливість владі -все це вияви обраності. Тут маємо релігійне обгрунтування буржуазної підприємливості, корисливості й гендлярства -таким є кальвіністське "мирське покликання". Підкорення на­живі, скнарості в поєднанні з обмеженням потреб і відмовою від багатьох свят для збільшення числа робочих днів станови­ли "мирський аскетизм".

Кальвіністи кардинально спростили релігійну організа­цію: общину очолює обраний віруючими пресвітер, а професіо­нальні проповідники (пастори) - це не більше і не менше, як службовці общини. Пресвітер і пастор входять до консисторії -органу управління общинами на певній території. В общині панують сувора дисципліна, релігійна нетерпимість. Община контролює громадське та особисте життя віруючих.

Сучасний кальвінізм представлений трьома напрямами: реформаторством (кальвіністи Європи: у Франції, Голландії, ФРН, Угорщині, скандинавських країнах, частково в країнах

Балтії та на Закарпатті), пресвітеріанством (англо-шотландські кальвіністи "Вестмінстерського віросповідання", пуритани) й конгрегаціоналізмом (кальвіністи, які визнають цілковиту неза­лежність общин, відсутність спільного для них керівництва). Пресвітеріанство й конгрегаціоналізм дуже поширені у США.

Реформатори й пресвітеріани об'єднані у "Всесвітній аль­янс реформаторських церков", діє також "Інформаційний кон-грегаціоналістський собор". Число кальвіністів у всьому світі становить 45 млн чоловік.

В Англії історичні обставини боротьби з католицизмом зумовили створення ще одиного специфічного напряму про­тестантизму - англіканства.

Реформація в Англії проходила з ініціативи дворянства та буржуазії. Конфлікт англійського абсолютизму з папством завершився актом 1534 р. про суперматію (верховенство), згід­но з яким церква Англії оголошена незалежною від Рима; її гла­вою став король, а сама вона - державною. Пізніше, в 1671 р., парламент прийняв "39 статей", які формулюють англікансь­кий символ віри, що містить принципи протестантизму. Од­нак зберігалося повне значення таїнства хрещення й прича­щання, багато католицьких обрядів, єпископська ієрархія, звід­си ще одна назва цієї церкви - єпископальна.

Єдиної церковної організації немає, усі церкви поділяють­ся на три групи: висока, близька до католицизму, низька - пу-ритансько-пієтичного спрямування, і широка - панівна, яка прагне до об'єднання з усіма християнськими течіями.

Консультативний орган сучасного англіканства - Лам-бетські конференції, які скликаються раз на 10 років його при­масом - архієпископом Кентерберійським. У 1968 р. створено Англіканську консультативну раду з 50 членів, яка виконує функції синоду. Англіканство, крім Англії, поширене в Шот­ландії, Ірландії, Канаді, Індії, Австрії, США. В усьому світі на­лічується близько 30 млн англіканців.

В Англії в XVII ст. виникає секта квакерів (від англ. quake -трястися), які заявили, що істинна віра полягає не в церковно­му вченні, а у "внутрішньому осяянні", яке свідчить про те, що в

кожному віруючому присутній Христос і він виявляє себе цим осяянням. Квакери відмовилися від обрядових атрибутів і духо­венства, проповідь читає той, хто в даний момент "осяяний", вони вимагають дотримання високих норм моралі, схильні до аскетизму, проповідують пацифізм. Квакерські общини діють нині в Англії, США, Канаді, країнах Східної Африки, чисель­ність їхніх послідовників становить близько 200 тис. чоловік.

Водночас з основними напрямами протестантизму в XVII ст. з'явився анабаптизм - система релігійних переконань "селянсь­ко-плебейської єресі" лівого крила Реформації, представленого Т.Мюнцером. Анабаптисти вимагали повторного хрещення з ме­тою свідомого прийняття віри, підкреслювали пророцтва близь­кого другого пришестя Христа (есхатологія) і встановлення його тисячолітнього царства (хіліазм). Під час селянської війни в Ні­меччині в 1524-1525 рр. анабаптисти підтримували Мюнцера, навіть намагалися на принципах зрівняльності створити "Царство Боже" в Мюнстерській комуні, але зазнали поразки.

На основі анабаптизму після поразки Мюнцера з'явився ряд дрібних сект: мельхіоритів, гуттерських братів, меннонітів та ін. Менноніти (за ім'ям засновника Менно Сімонса, що виступив у 1632 р. з "Декларацією головних статей нашої спі­льної християнської віри") проповідували примирення з дій­сністю, відмову від насильства і моральне самовдосконален­ня. Секта збереглася до нашого часу з чисельністю близько 300 тис. чоловік; існує Всесвітня конференція менонітів. У ко­лишньому СРСР об'єдналися з баптистами.

У XVI ст. відродилася секта унітаріїв, які заперечують догмат про троїстість Бога, вважають, що Бог єдиний, Христос не є Богом. Бог - щось на зразок "світового розуму", тотожний природі. Тут унітаризм близький до пантеїзму та деїзму. Крім трійці, унітарії заперечували вчення про гріхопадіння люди­ни, проголошували невтручання релігії у справи науки, віротерпимість, заперечували зв'язок моралі з релігією. До уні-таріїв приєднувався М.Сервет (1511-1553), спалений згодом кальвіністами, які вважали унітаріїв єретиками.

Ранній протестантизм відобразив буржуазне прагнення реформувати релігію феодального суспільства для пристосу­вання її до виконання охоронної соціальної ролі в нових умо­вах. Утвердившись, він набув консерватизму.

Пізній протестантизм. Баптизм. Євангелізм. Розвиток капіталізму висував перед релігією дедалі нові завдання, це й спричинило появу нових протестантських напрямів, які умо­вно можна назвати пізнім протестантизмом. До нього нале­жать баптизм з євангелізмом, адвентизм, єговізм, п'ятидесят-ництво та інші дрібніші течії.

З переходом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазна ідеологія звертається до відкритої реакції, посилюється її увага до релігії. Усі релігійні трансформації всередині традиційних напрямів християнства в ХІХ-ХХ ст. визначені ідеологічним розвитком буржуазного суспільства. У післяжовтневий період на релігію покладалося особливе завдання - протистояти мар-ксизмові-ленінізмові й прямим осудом, і перекрученням, і на­віть релігійною фальсификацією. Звідси - поява нових релігій­них течій і напрямів у християнстві, зокрема в протестантизмі.

Серед цих напрямів найзначнішим є баптизм. Баптисти цілком поділяють основні принципи протестантизму, але осо­бливого значення надають таїнству хрещення: вважають, що включення в релігійну общину має здійснюватися за свідомо­го ставлення до віри, тому хрещення здійснюють над доросли­ми; того, хто переходить у баптисти з інших християнських церков, перехрещують. Право тлумачення Біблії, на їхню дум­ку, належить усім членам общини.

Частина баптистів вважає, що головним джерелом віро­вчення є євангелія, вони називають себе євангелістами, або євангельськими християнами (в межах баптизму). До сучас­них баптистів дуже близькі квакери.

До баптистського напряму примикають і методисти. Ме­тодизм відокремився від англіканства ще у XVIII ст. Його за­сновниками були брати Веслей, Джон і Чарльз. Назва цієї течії пішла від головного принципу: методично виконувати релі­гійні вимоги. Особливістю методизму є широка пропаганда

терпіння й покори. Організація будується на основі суворого централізму: громада складається з класів по 12 чоловік, гро­мади об'єднані в округи, на чолі яких стоїть суперінтендант або єпископ. Систематично відбуваються окружні конфе­ренції. Існує Всесвітня методистська рада, яка включає 55 на­ціональних церков, найбільша - методистська церква США. Численні громади в англомовних країнах, колишніх британ­ських колоніях. В Україні методисти мають 8 громад.

У Росії баптизм був першим протестантським напрямом, що поширився серед місцевого населення. В 1867 р. німець­кий баптист Кельвейт заснував громаду в Тбілісі. Тоді ж про­повідник Унгер організував громаду в с.Карпівка на Херсон­щині. Незалежно від них у 1888 р. проповідник Мюллер з Англії заснував громаду в Петербурзі. Російська буржуазія, що народжувалася, купецтво та заможне селянство охоче сприй­мали баптистські ідеї як форму опозиції самодержавству.

Наприкінці ХІХ ст. в Росії пустив коріння і євангелізм. Він знайшов собі притулок у колах аристократії. Засновниками єван­гелічних груп були лорд Редсток, поміщик Пашков, граф Бобрин-ський, графиня Шувалова та ін. Пізніше в російському євангелізмі з'явився інженер із купецтва Проханов, який разом з Пашковим виявив велику організаторську активність. Ось чому євангелістів у Росії часто називали пашковцями або прохановцями.

Баптистський рух у Росії тривалий час був роз'єднаним. Оскільки баптизм був критичним стосовно руського правос­лав'я, церква й самодержавна влада ставилися до нього вороже, баптистів утискували, а церква вела серед них "місіонерську" діяльність, часто супроводжувану насильством. Але для бага­тьох віруючих - трудящих баптизм був релігійною формою вираження опозиційності самодержавству, і це сприяло його зростанню. Баптистські громади з'явилися в Україні, на Ку­бані, Дону, в Закавказзі та Поволжі, в північних і центральних губерніях Росії поширювався євангелізм.

У 1884 р. в с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з'їзд російських баптистів, що утворив "Всеросійський бапти­

стський союз", який з 1905 р. увійшов до "Всесвітнього союзу баптистів" при його заснуванні. У 1908 р. перший з'їзд єванге­лістів утворив "Всеросійський союз євангельських християн". Між двома союзами розгорілася жорстока боротьба на грунті віронетерпимості. Ці організації створили мережу общин, ви­давали релігійну літературу, в тому числі журнали й газети, готували свої кадри проповідників. До 1910 р. в Росії налічу­валося близько 37 тис. баптистів.

З поширенням баптистського руху в Росії відбувалися серйозні еволюційні процеси, в ході яких відживали опози­ційні настрої щодо самодержавства, посилювалася реакцій­ність політичної платформи баптизму. В результаті він став цілком терпимою для царизму релігією й використовувався в боротьбі з революційним рухом.

Керівництво баптистів вороже сприйняло Жовтневу ре­волюцію 1917 р. Користуючись встановленою радянською дер­жавою свободою совісті, а також кризовим станом православ'я в 20-х роках, баптизм помітно розширив свій вплив серед ві­руючих. У 1926 р. баптистське керівництво заявило про лоя­льне ставлення до радянської влади й зобов'язало баптистсь­ку молодь служити в Червоній армії, однак на ділі баптистські керівники чинили опір соціалістичному будівництву.

У роки Великої Вітчизняної війни баптизм перейшов на позиції лояльного ставлення до радянської влади. У 1944 р. баптисти і євангелісти об'єдналися в Союз євангельських хрис-тиян-баптистів (ЄХБ). При цьому ніяких складних проблем розв'язувати не довелося: йшли суперечки про те, необхідно при хрещенні покладати руки на голову, чи ні? При хлібопе-реломленні освячений хліб відразу ділити на дрібні частини, чи спершу на дві-три частини? Вирішили, що можна й так, і так. Боротьба йшла за керівне становище в релігійній органі­зації. Це питання погодили компромісом, що було закріплено створенням Всесоюзної ради євангельських християн-бапти-стів (ВРЄХБ). У 1945 р. до ВРЄХБ на підставі "серпневої уго­ди" приєдналася частина общин п'ятидесятників ("християн віри євангельської"), в 1963 р. до союзу вступили меноніти.

У 1986 р. в складі церкви ЄХБ було близько 3 тис. громад. Од­нак наприкінці 80-х років явно визначилася тенденція вихо­ду п'ятидесятників з баптистських громад і створення влас­них незалежних. ВРЄХБ має управлінський апарат, здійснює зв'язки з іншими релігійними організаціями, видає журнал "Братский вестник" та іншу релігійну літературу, молодіжна редакція ВРЄХБ видає "Информационный бюллетень", зок­рема в Україні видається газета "Християнське життя", скли­кає наради і з'їзди, здійснює контакти з міжнародними та наці­ональними організаціями баптистів, готує необхідні кадри на дворічних Біблійних курсах.

Баптистська церква побудована нібито на відновлених демократичних принципах первісного християнства. На від­міну від католицьких і православних громад, баптистські ма­ють фіксоване членство. До громад, створених за територіаль­ним принципом, входять лише повнолітні, що пройшли хре­щення за баптистським обрядом; вони вважаються "братами" й "сестрами". Ті, хто готується до вступу в громаду й прохо­дить відповідну підготовку та перевірку, називаються "набли­женими", по завершенню підготовки їх хрестять.

Більше половини членів баптистських громад - це люди старшого віку; усі вони пережили труднощі війни й післявоєн­ного часу. До громади прийшли з різних причин: під впливом релігійних ідей, не витримали психологічної напруженості тяжкого часу й т.ін. Але їхні політичні позиції залишилися та­кими самим, як у всіх радянських людей. Осіб середнього віку (30-40 років) в громадах мало. Останнім часом дещо збільши­вся приплив молоді. Вона має вищий освітній рівень, веде ак­тивну соціальну діяльність поза громадою.

У зв'язку з міграційними процесами прискорилося зрос­тання міських баптистських громад, які ведуть повсюдну релі­гійну пропагандистську діяльність. Особливу увагу баптисти приділяють зміцненню релігійної сім'ї та релігійному вихован­ню дітей. З'їзд ЄХБ (1985, Москва) йшов під девізом: "Хай сві­тить світло ваше перед дітьми". У 1989 р. відбулася Всесоюзна молодіжна конференція ЄХБ, яка розглядала проблеми етич­

ного виховання молоді, християнської сім'ї, милосердя, музи­чно-хорового служіння і баптистської літературно-поетичної творчості. У лютому 1990 р. був скликаний ХГ^ з'їзд ЄХБ, цього разу під девізом "Наслідуйте Бога як улюблені діти". У 1988 р. до громади ЄХБ вступило понад 10 тис. чоловік.

Громада має сильні соціально-психологічні засоби закріп­лення релігійного впливу, виробленого в сім'ї. Духовенство воло­діє відпрацьованими прийомами психологічного впливу на віруючих, воно навчилося управляти їхніми почуттями й по­мислами. Богослужіння та зібрання в громадах, обряди й цере­монії з участю віруючих включають механізми навіювання, на­слідування, конформізму. Збудження страху, погрози чергують­ся з утішанням та заспокоєнням, психологічна напруженість знімається радісним почуттям надії, створюється ілюзія спілку­вання з Богом, негативні емоції витісняються позитивними.

У баптистських громадах широко практикуються заходи взаємного контролю, до порушників релігійних норм застосову­ються різні форми покарання (викриття, умовляння, зауважен­ня, відлучення від церкви), які змінюють статус віруючого в гро­маді (відсторонення від проповідей, від спільного співу тощо).

Особлива роль у баптистській громаді належить пресвіте­рові, посвяченому в духовний сан пожиттєво, його влада ана­логічна владі єпископа в православ'ї чи католицизмі. Він веде богослужіння, проповідує, здійснює обряди, керує життям об­щини. Його опора - вчитель церкви, диякони й диякониси. Перші двоє висвячуються в духовний сан, але не пожиттєво, а на певний час. Диякониси права на сан не мають. Учитель цер­кви - це помічник пресвітера, він веде пропаганду і роз'яснен­ня віри, допомагає вивчати Біблію, здійснювати активну вихо­вну діяльність. У разі необхідності може заступати пресвітера.

Диякони переважно виконують господарські функції, вони - обов'язкові члени церковної ради. Диякониси ведуть роботу серед віруючих жінок, займаються матеріальним забез­печенням громади. Крім матеріальних проблем, на дияконів і дияконис покладається контроль над життям віруючих, відві­дування їхніх домівок, поради й т.д.

У кожній баптистській громаді обираються проповідни­ки, які під керівництвом пресвітера або вчителя церкви готу­ють і проголошують проповіді. За наявності хору й оркестру в громаді обирають регента й диригента, після обрання вони пі­длягають пресвітерському посвяченню. Дуже важливим у ба­птистській громаді є посада керівника молоді, що обирається нею за представленням пресвітера. Він зобов'язаний доводи­ти до пресвітера необхідну інформацію про духовні настрої молоді. Є також посада церковного касира, який зберігає та веде облік грошових коштів, підлягає пресвітерові та дияко­нам. Охоронець порядку регулює процес богослужіння, роз­саджує віруючих і всіх відвідувачів, стежить за освітленням, вентиляцією, дисципліною.

З усіх посадових та інших осіб складається церковна рада общини, цілком підпорядкована пресвітерові, який має право скасувати її рішення навіть розпустити раду з тих чи інших міркувань. Часто ці ради узурпують функції виконавчого ор­гану, зареєстрованого владою.

Богослужіння у баптистів складається з трьох частин. Пер­ша - підготовча: спільні співи, читання літератури, привітан­ня, розсаджування присутніх. Пресвітер або проповідник вирі­шують питання про послідовність богослужіння та його учас­ників. Друга частина - основне богослужіння: спільна молит­ва, кілька проповідей (3-5), індивідуальні молитви з місць, співи, декламація віршів, театралізовані виступи, напучуван­ня пресвітера, привітання від інших громад, оголошення. У заключній частині богослужіння пресвітер бесідує з окреми­ми членами громади, гостей влаштовують на ночівлю в сім'ї членів громади, віруючі спілкуються, гуртом прибирають при­міщення. Святкові богослужіння особливо урочисті. Моли­товні зібрання включають проповіді, спільні молитви, співи, читання літератури. їх можуть проводити групи віруючих. Практикуються спеціалізовані зібрання: членські (тільки чле­нів громади для вирішення особливо важливих питань), мо­лодіжні, жіночі, дитячі, батьківські і т.д.

Одним із способів посилення релігійного впливу на віру­ючих у баптистів є активізація міжгромадських зв'язків. Об­

мін делегаціями, спільні богослужіння, вечори-зустрічі молоді з метою міжгромадських шлюбів, гастролі виїзних півчих груп, хорів та оркестрів - усе це об'єднує віруючих, активізує релігій­ний конформізм.

Для сучасного баптизму характерний новий підхід до нерелігійного світу: не ізоляція, не протиставлення себе сві­тові, а прийняття його на основі нібито наявності своєї духов­но-моральної переваги.

Починаючи з 1961 р., Союз ЄХБ переживає серйозну кри­зу, спричинену появою екстремістської течії "ініціативників". Останні утворили Раду церков ЄХБ, яка проводить обструк­ціоністську діяльність серед місцевих громад. У ініціативни-ків важливу роль відіграють "благовісники", обрані з'їздом пресвітерів. Це - роз'їзні наглядачі за громадами певного регі­ону. Вони дбають про посилення найреакційніших сторін ба­птистського вчення, підігрівають містико-есхатологічні на­строї, закликають віруючих до відмови від участі в громадсь­ко-політичному й культурному житті, провокують порушен­ня законодавства про релігію, збуджують релігійну ворожне­чу й нетерпимість, їх заохочує частина зарубіжних реакцій­них баптистських діячів. Ця кризова ситуація в баптизмі пос­тупово долається. Громади ЄХБ в Україні утворюють Всеук­раїнський союз об'єднань євангельських християн-бабтистів, який має свої друковані органи, навчальні заклади.

Адвентизм. Адвентизм в основі свого віровчення має тве­рдження про близькість "другого пришестя" Христа, який вста­новить своє "тисячолітнє царство" і здійснить "Страшний суд", при цьому душі грішників загинуть, а душі праведників знай­дуть вічне блаженство. Це вчення з'явилося в 1833 р.: баптист Вільям Міллер (1782-1849) у США опублікував свої "дослі­дження", в яких через тлумачення пророцтв Старого Завіту визначив, що "друге пришестя" Христа відбудеться в 1843 р. Соціальні умови життя дрібної буржуазії у США стимулюва­ли песимістичні настрої, очікування "кінця світу", прирече­ності. Тому у Міллера знайшлося чимало послідовників. Нев­довзі стала очевидною абсолютна неспроможність цього про­

роцтва, довелося призначати нові строки "кінця світу". Однак адвентистський (від лат. adventus - пришестя) рух вижив, бо в містичній формі відображав реальний страх дрібної буржуазії і трудящих перед стихійною дією економічних законів антаго­ністичного суспільства. Найбільша течія адвентизму виникла в 1863 р. - це адвентисти сьомого дня, які вважають святко­вим днем тижня суботу. Вони надають особливого значення творам американської пророчиці Г. Уайт (1827-1916), яка об­стоює положення "санітарної реформи" (досягнення віруючи­ми фізичної досконалості до "другого пришестя" Христа), це­рковної десятини й активної місіонерської діяльності.

Адвентисти об'єднуються в громади, які утворюють "сою­зи", що входять до 10 дивізіонів, розподілених по європейсь­кому, азіатському та американському відділеннях. На чолі всієї структури - Генеральна конференція, яка обирає Виконавчий комітет, розташований у Вашингтоні (США). Вважають, що число адвентистів становить близько 4,5 млн чоловік. Ця ор­ганізація швидко зростає, в 1978-1982 рр. вона збільшилася на 800 тис. чоловік. На 54-й сесії Генеральної конференції (1985) прийнято програму "Жнива-90", за якою за п'ять років організація має збільшитися на 2 млн чолові.

У нашу країну адвентизм проник із США ще в ХІХ ст., але тривалий час він був релігією тільки для німецьких колоністів, по­тім поширився серед місцевого населення. У 1908 р. створено само­стійний союз російських адвентистів. Жовтневу революцію 1917 р. й соціалістичне будівництво в СРСР адвентисти зустріли воро­же, але в 20-х роках сталася їхня політична переорієнтація.

В Україні нині діє Уніонна конференція Церкви АСД (близько 500 громад, понад 40 тис. членів) - складова Євро-Азійського дивізіону. Адвентистські громади дуже активні. Проповідник - довірена особа для управління громадою -призначається старшим проповідником області без об­меження строків і наділяється якнайширшими повноважен­нями. Для керівництва проповідниками проводяться консу­льтативні наради. Пресвітер та інші служителі культу в гро­маді висвячуються проповідником.

Єговізм. Єговізм відокремився від адвентизму в 1872 р. Проповідник Ч.Руссель почав твердити, що пришестя Христа відбудеться невдовзі, що до його приходу необхідно готувати­ся вже тепер. У 1884 р. Верховний суд штату Пенсільванія (США) зареєстрував релігійне "Товариство Сторожової вежі, Біблії та брошур". Це поклало початок рухові єговістів. Зго­дом їм було дозволено вербувати послідовників, проводити зібрання, мітинги, створювати навчальні заклади, засоби інфо­рмації й т. ін.

Назва єговістської організації кілька разів видозмінюва­лася й уточнювалася. Один час вона називалася "Міжнарод­ним товариством дослідників Біблії". Його послідовники вва­жають метою й змістом свого життя проповідь Біблії, вони "сві­дчать істинність" слова Єгови й тому називають себе "свідка­ми Єгови".

Єговістське богослов'я полягає в модерністському, соціа­льно-політичному коментуванні Біблії, в тлумаченні її сюже­тів і міфів відповідно до мислення сучасної людини. Таке тлу­мачення втілене у "Перекладі Біблії Нового світу" (1963).

Єговізм заперечує християнське вчення про Трійцю, безсмертну душу, пекло й чистилище, всі християнські таїнст­ва та обряди. На думку єговістів, Христос і дух святий - поро­дження Єгови, але Христос виконував лише покутну місію. Єгова - центр Всесвіту, від нього походить увесь світ, що роз­вивається за законами еволюції. Сучасний світ - арена боро­тьби Єгови й Христа із Сатаною, вона виявляється у війнах, політичних, економічних та екологічних кризах, катастрофах, міжнародній напруженості, злочинності, занепаді моральності і т.д. Ця боротьба завершиться всесвітньою битвою - "армаге­ддоном", після чого настане Царство Боже - для праведників і єговістів, решта -"сатаністи" загинуть.

Усі труднощі суспільного розвитку й пороки суспільства єговісти пояснюють гріховністю людей і підступами Сатани. Вони виключають наукові шляхи вдосконалення суспільства, його революційне перетворення і, що дуже важливо, боротьбу за мир. Зразком державності вони визнають США.

Центр єговістської організації міститься в Брукліні (США). На чолі її стоїть "керівна корпорація" з її членів і комі­тет директорів на чолі з президентом та секретарем. Йому під­порядковані численні окружні бюро та філіали в багатьох кра­їнах світу. Видаються журнал "Сторожова вежа" тиражем кі­лька мільйонів примірників, інша література 163 мовами сві­ту. Місцеві організації здебільшого нелегальні, добре налаго­джені конспіративні зв'язки з керівництвом, використо­вується величезна інформація від низових ланок.

Общинами свідків Єгови керує "корпорація старійшин" у складі затвердженого Бруклінським центром голови громади, служителя території (контролює місіонерську діяльність чле­нів общини), керівника піонерського служіння (пошуки й за­лучення до еговізму неофітів), керівника повторних відвіду­вань (завершення вербувальної роботи), служителя теократи­чного навчання (контроль за вивченням і правильним тракту­ванням віруючими єговістської літератури), служителя літе­ратури (бібліотекаря). Кожен член єговістської громади має конкретні завдання у тих чи інших галузях діяльності, щороку всі, у тому числі й старійшини, звітують про свою роботу, оде­ржують оцінку, потім нове призначення чи завдання.

Є припущення, що кількість свідків Єгови в усьому світі становить близько 6 млн чоловік.

В Україні перші громади свідків Єгови з'явилися в 20-ті роки ХХ ст. У західних областях українські емігранти, що пове­рнулись із США й Канади, започаткували поширення цього ві­ровчення. З 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною організацію. Кількість громад - понад 500, членів - до 60 тис.

П'ятидесятники. Дуже близькі до баптизму християни євангельської віри, які утворили релігійний напрям, названий п'ятидесятництвом. Він виник у США в 1901 р. Його догмати­чною особливістю є віра в те, що, подібно до того, як на 50-ий день після "воскресіння Христа" на його учнів-апостолів "зій­шов Святий Дух", вони заговорили різними мовами й пішли в усі країни проповідувати християнство, так і тепер невпин­ною й ревною молитвою можна добитися сходження на віру­

ючого Духа Святого й "говоріння іншими мовами", а це озна­чає, що Святий Дух дарує людині одкровення. Це - друге, піс­ля водного хрещення в дорослому віці, "духовне хрещення". Досягається воно груповими багатогодинними моліннями, нестямним вигукуванням, що призводить до істерії, яка й ви­дається за осяяння Святим Духом.

Крім сходження Святого Духа, п'ятидесятники вважають свою обраність підтвердженою наявністю у них дев'яти "духо­вних дарів": слова мудрості (знання Біблії), слова знання (ми­стецтво проповідувати), віри (яка дається Святим Духом), зцілення (лікування хворих), чудотворення (в буквальному розумінні слова), пророцтва, розрізнення духів (уміння роз­пізнавати в людині нечисті духи й виганяти їх), говоріння "іншими мовами" (глосолалія), витлумачення "інших мов" (як найвищий дар).

Серед п'ятидесятників значне поширення мають ідеї швидкого "другого пришестя" та хіліазму, практикується про-роцький культ, у громадах є пророки і зцілителі.

П'ятидесятники проповідують релігійну і громадську ізольованість, вимагають відмови від активного суспільного життя, визнання вічної й неокупної провини перед Богом, аб­солютної покірності пресвітерам.

У сучасному п'ятидесятництві немає ідейної та органі­заційної єдності. Існує багато різних напрямів: воронаївці, смородинці, мурашківці, трясуни, сіоністи, асамблеї Бога, Це­ркви Бога та ін.

Общину п'ятидесятників очолює пресвітер, якого висвя­чують ієрархи вищого рангу - єпископи, котрі за своєю "святі­стю" є апостолами, вони володіють усіма "дев'ятьма дарами". Пресвітери підлягають єпископам, котрі висвятили їх, незале­жно від територіальної належності общини.

В общині є також диякони й диякониси, проповідники, пророки, зцілителі (останні дві посади виконуються анонім­но). Існують адміністративні посади: секретарі, касир, поміч­ник касира, керівник і секретар місіонерського відділу, керів­ники секції сім'ї, відділу молоді. У кожній общині функціону­ють жіночі відділи, або сестринські ради, які контролюють при­

ватне життя віруючих, подають допомогу їхнім сім'ям, займа­ються благодійництвом (відділ Тавіфи).

У сучасних великих общинах діють хори й оркестри, є регенти, диригенти, органісти.

В Україні більшість п'ятидесятників (близько 900 громад) об'єднано в Союз християн віри євангельської України, що має церковну будову. Загальна кількість віруючих п'ятидесятни­ків у світі - понад 50 млн.

Інші протестантські напрями. В ХІХ ст. триває поява но­вих протестантських течій і церков у результаті деталізації, уточнень, різних тлумачень окремих положень віровчення.

У 1830 р. у США виникла Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, заснована Джозефом Смітом (1805-1884). її представники - мормони оселилися й досі живуть у м.Солт Лейк-Сіті (штат Юта).

Віровчення мормонів полягає в тому, що Смітові начебто явився ангел Мороні і вказав, де знайти золоті платівки з пись­менами Мормона, останнього ізраїльського пророка, якому Христос, нібито побувавши після воскресіння в Америці, запо­вів заснувати общину й виклав особливе вчення. Було складе­но "Книгу Мормонів" - книгу ізраїльтян, що перебралися ко­лись до Америки. Вона містила витяги з Біблії, в яких нібито викладається історія першожителів Америки. У книзі стверджу­ється, що світ прагне досконалості за "законом прогресу" (най­вищий його вияв - капіталізм), заперечення цього прогресу є непокорою Богові. Скоро грядуть кінець світу і битва Бога з са­таною, спасенними будуть тільки мормони. Ці мотиви успадку­вало багато інших сучасних протестантських течій. Згідно з ученням мормонів релігія повинна нести людям радість, вчити працелюбства, бути розвагою. Тому в їхньому культі поєдну­ються і молитва, й пісні, і навіть танці у церкві. Насправді ж учен­ня мормонів, як і всяка інша релігія, несе людям жорстку життє­ву регламентацію. Мормонську церкву очолює президент, він же пророк, при ньому діє президентська рада й апарат управ­ління церквою. Активно використовуються засоби масової

інформації, мистецтво. В останні десятиріччя мормони поши­рюють своє вчення в багатьох країнах світу.

У 70-х роках ХІХ ст. у США виникла релігійна течія - хри­стиянська наука. її основоположниця Мері Бекер-Едді (1821­1910) опублікувала книгу "Наука і здоров'я" (1875), що містить концепцію "божественного зцілення хвороб" без медицини, за допомогою віри, як це робив Христос. Ця течія рішуче запере­чує матеріалізм, вважає все матеріальне ілюзорним. Справж­ньою реальністю, основою й причиною всього є дух. М.Бекер-Едді заснувала "Першу церкву Христа-вчителя" (1879), тепер рух очолює правління директорів. Зібрання його послідовни­ків включають вивчення праць Бекер-Едді, співи гімнів та ви­слухування звітів про зцілення від хвороби молитвою.

Своєрідним відгалуженням методизму, яке набуло харак­теру загальнопротестантського руху, є "Армія спасіння". Про­повідник У.Бутс у Лондоні в 1865 р. організував рух за мораль­не відродження суспільства, який набрав специфічних форм: у ньому є свої генерали, офіцери й солдати, вони об'єднані в ди­візії, корпуси, форпости, носять уніформу. "Армія спасіння" діє як релігійно-філантропічна організація, активно викриває со­ціальні пороки. На свої кошти вона утримує школи, виробничі компанії, їдальні, лікарні, різні благодійні установи тощо. "Ар­мія спасіння" налічує понад 30 тис. членів і має свої організації майже в 100 країнах, в т.ч. в Україні. Керує організацією Міжна­родний штаб, Верховна і Консультативна Ради.

У релігієзнавчій літературі до протестантів також зарахо­вують старокатоликів - течію, що відкололася від католициз­му в 1871 р. на ґрунті невизнання непогрішності Папи, його верховної влади в церкві, догмату про непорочне зачаття діви Марії та "філіокве". Однак старокатолицтво правильніше було б вважати однією з католицьких сект.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які історичні передумови Реформації?

У чому полягають релігійно-догматичні особливості протестантизму?

3. 4. 5.

Схарактеризуйте ранній протестантизм. Виникнення й поширення баптизму. Що являє собою адвентизм?

Теми для рефератів

Вчення М. Лютера.

Соціально-політичні орієнтації в сучасному протестан­тизмі.

М. Вебер. "Протестантська етика і дух капіталізму".

Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку.

Зародження Реформації.

Історія протестантизму в Україні.

Основні течії, деномінації і конфесії в протестантизмі.

Література

Адвентисти сьомого дня в Україні. - К., 1996.

Вебер М. Протестантсткая этика и дух капитализма / Из-бра. произведения. - М.: Прогресс, 1990.

Гараджа В.И. Протестантизм. - М.: Политиздат, 1971.

Еленский В. Современный протестантизм: динамика, про­цессы, тенденции. - К.: Знание.

История баптизма. - Одесса, 1996.

Каретникова М. Протестантизм. - СПб., 1995.

Книга Мормона. - М., 1988.

Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. - К., 1996. Лютер М. Избр. произведения. - СПб., 1993. Митрохин П.Н. Баптизм: история и современность. -

СПб., 1997.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Л.М. Гуманістичні і реформаторські ідеї на Україні. - К., 1999.

Очерки истории западного протестантизма. - М., 1995. Протестантизм: Словарь. - М.: Политиздат, 1990.