• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XIV. ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Час і місце виникнення християнства

Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було під­дане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлу­мачення і нині становить предмет наукових суперечок. Про­тестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком неві­домості. Але це - перебільшення. З історії раннього християн­ства ми знаємо чимало.

Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжу­валося активною релігійно-ідеологічною і політичною боро­тьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Нау­кові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.

Проблема виникнення християнства насамперед торкаєть­ся питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Се­редземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?

Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християн­ського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення запи­сане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно ви­знаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали

інформацію опосередковано. Очевидно, що становлення віро­вчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після рево­люційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середи­ни ІІ ст. Цього погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства. Але христи­янська традиція обмежує написання новозавітних творів пе­ріодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.

Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (1900­1950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Хрис­та. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (1908­1967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення хрис­тиянства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вжи­вають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії хрис­тиянства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Все­ленське християнство (IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й

формі християнства І-VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися пер­шої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і бага-тоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству не­оціненний соціальний досвід.

Виникнення християнства в Римській імперії слід розг­лядати як процес, що складається з двох стадій: власне виник­нення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширен­ня в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.

Історичні умови виникнення християнства

З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'яти­сотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Ав­густа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96­192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул вхо­дило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор ути­скував права та владу аристократії й виступав гарантом інте­ресів усього класу рабовласників.

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Серед­земномор'я. Залежними від неї були землі Парф'янського царс­тва, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що ви­

служилися перед імператором, вершники з великих землев­ласників, чиновників і військових (з них вербувалися чис­ленні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих ра­дах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торгов­ців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найма­них робітників, а також великої кількості рабів.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених наро­дів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жите­лів одержувала права римського громадянства, займала уря­дові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Со­ціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи при­гноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекто­рат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царю­вала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішува­лися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудей­ське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самари­тянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади.

Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Дер­жавну владу в Палестині успадкував його намісник, який при­значався імператором з числа римських вершників і був під­леглим імператорському легату Сирії.

Релігійні попередники

В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони рев­но вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відме­жовувалися від них під приводом дотримання релігійної чи­стоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне спо­живання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимсь­кий храм, надсилали до нього свої пожертвування, але запере­чували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевла­дність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та по­тойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язко­вим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедо­лені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близь­ко 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка па­нувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в ХІХ ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переко­нливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утво­рилося християнство.

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі ані­містичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десят­ків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумрансь-кими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників хрис­тиянства . Релігійно-філософські погляди кумранітів поляга­ли в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і при­речення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя [52,52].

Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламен­товане: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обо­в'язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламенту­валося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнст­ва, оскільки документи датуються ІІ-І ст. до н.е., тобто набага­то раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кум-ранські рукописи підтверджують, що вже у ІІ ст. до н.е. у ме­жах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місця­

ми Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедли­вості", який загинув від рук ворогів.

Релігійну підготовку християнства здійснили також чис­ленні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фі-нікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.

Філософська підготовка

Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників хрис­тиянства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїз­му. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, сві­ту, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Ро­зум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філо-на і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насо­лод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був най-заможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справед­ливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із за­сновників християнства - апостолом Павлом.

Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрун­товувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Заві­

ту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширені­шим в античному світі філософським поглядом. Християнст­во вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціона­лізм античної філософії, але християнське богослов'я не цура­лося і раціоналізму.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.

Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція

Проблема походження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа - центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко ви­значилися три концепції її вирішення.

Перша - це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає християнство наслідком надприродньо-го Об'явлення, Бог дарував християнство людству через сво­го Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істориків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні про­тестантські історики релігії О.В.Карєв (1854-1971) і К.В.Сомов (1920-1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супро­воджували, хоч називають багатьох старозавітних і (ще в біль­шій кількості) новозавітних персонажів як цілком реальних. Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння про­блеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмо­витися від головного в богословській концепції - визнання цього процесу надприроднім, тому в цілому перебувають у

межах ортодоксально-богословської концепції походження християнства.

Богословська ортодоксія детально розробила євангельсь­кий образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами христи­янської релігії й підданий численним богословським тлума­ченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка приве­ла до оформлення єресей. До цього образу зверталися мисли­телі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духов­ну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його над­бання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релі­гією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням.

Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етног­рафічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні істо­рики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечатися - це все справа віри: віра може суперечити здоро­вому глузду. Євангельська історія Христа утверджується ві­рою. Погоджуючись із віруючими у їх відданості вірі, лишимо осторонь цю критику і разом з тим визнаємо право на існуван­ня інших поглядів на походження християнства. Також ви­знаємо за необхідне використати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатисяна неї при викладі історії християнст­ва, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.

Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.

Міфологічна концепція

Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародав­

ніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним об­разом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уя­влень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичен­ня з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикри­лися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголоси­вши її засновником християнства, і сконструювали образ Хри­ста, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Істо­рія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної кон­цепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсон (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (1864­1920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов,

Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.

Англійський вчений Дж.Робертсон, наприклад, розгля­дає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. ХІХ ст., він розкладає євангельську опо­відь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи пов­чальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а та­кож апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древс.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марк­систських атеїстів. Вона широко використовувалася в колиш­ній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіс-нування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологіч­ної концепції лише зашкоджував аналізу християнства.

Історична концепція

Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специ­фічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії істо­ричного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії гро­мадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культу­ри людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історич­ного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в істори­чному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегель­янцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історич­но-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок нау­ковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, на­зва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слі­дом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авто­рів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню істо­ричну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія яко­го згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Істо­ричний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа ле­

жить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню місти­чного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.

Історичний напрям у 20-х роках ХХ ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти "історич­ного Ісуса" (про якого ми практично нічого не знаємо) від "Ісуса віри". Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітньо-го міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, "деміфо-логізуємо" її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто ві­рити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Но­вого Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, істо­рична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливос­тей. Праці Р.Бультмана "Теологія Нового Завіту" (1949), "Віра і розуміння" (1952) є значним кроком протестантського бого­слов'я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й істори­чного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про кон­кретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Хрис­та. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спа-сителів, провісників, чудес створювали сприятливий грунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповід­ницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення хри­стиянства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий при­хід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне

обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хрести­тель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачу­вав Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обстави­на, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, віро­гідніше), але прикрий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму яко­го дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. -бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилати­ся на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Юве-нала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які від­значалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічо­го не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.

Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який напи­сав "Іудейську війну", істориків Таціта (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62­114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі істо­рики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами поча­тку ІІ ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Ново­го Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної хри­стиянської традиції.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обме­женість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побу­

дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науко­вому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сум­ніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.

Ісус Христос, його біографія

Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходжен­ня перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після наро­дження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описа­них подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна I обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Ста­ре літочислення від заснування Рима було відкинуте і введе­но нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.

Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Ди­тинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ні­коли не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто циту­вав Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю му­дрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейсь­кої освіти, у нього не було вчителя.

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:4­11; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своє­му рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути про­роком [Лк. 4:24].

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і дові­рливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національ­них поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід ви­знати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'яв­илося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особис­тості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчан­ня висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко пропо­відь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні

та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історич­них, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестан­тський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде бо­ротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди оби­рав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва - його пропо­відь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:

"Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.

Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне"

[Мт. 5:3-10].

Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодок­сального іудаїзму - Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це міс­то на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, 30, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейсько­го храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галі­

лейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невели­чкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:17­18: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із сад­дукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. "Горе вам, книжники і фарисеї", - запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.

Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому - грішника) Закхея і цим підкреслює можли­вість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в'їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12-14; Мр. 1:1-15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.

Передпасхальний тиждень - останній у житті Ісуса. Іудей­ська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями - дванадця­тьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].

Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарешту­вати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синед­ріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, коли­шнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна

був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблен­ня Ісуса, був його фактичним суддею і катом.

Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаган­нях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.

Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихиль­ний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23-40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до на­роду і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засу­джений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат виму­шений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:1­4]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Піла-том не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу "царя іудейського", то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп'яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійни­ків, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.

Десь опівдні п'ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійни­ками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснаже­ний знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо уч­

нів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: "Цар іудейський". Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.

На прохання Йосифа, члена синедріону, людини замож­ної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсимансько-му саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п'ятниці починалася субота, та ще й пасхальна

[Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].

Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господньо­го, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зо­всім не так: Ісус воскрес для життя вічного.

Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового при­йшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона пок­ликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єруса­лима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:1­18]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя - істотно вдосконалила християнство.

За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з'являвся своїм учням [Ів. 20:19-23, 24-29; 21:1-14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з уч­нями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16-20; Мр. 16:19-20; Лк. 24:50-53], доручивши учням іти проповідувати його вчен­

ня. Але євангеліст Лука каже трохи інше - після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п'ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апо­столів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговори­ли різними мовами [Дії. 2:1-13] і, таким чином, одержали мож­ливість проповідувати нову релігію різним народам.

Апостол Павло

Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єруса­лим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поши­ренні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У "Діях святих апостолів" описана картина проповідництва двох апостолів - Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.

У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманіт­них численних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії - тро­хи більше, а в Палестині - лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4-4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20-х роках і ст. було всього 12-15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іудейством священною книгою - Біблією. Першими христия­нами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поши­ренням у Римі християнство стало світовою релігією.

Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для поширення християнства. З християнс­твом відбулися значні зміни, які виявили його позитив в об­слуговуванні суспільства. Ці зміни пов'язані з ім'ям значного діяча християнства - апостола Павла. Історики майже однос­тайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені

християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що "Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворюва­лась, - це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви". Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім'я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в еллініс­тичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністич­ного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров'ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на христи­ян [Дії. 7:58; 8:1-3].

На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з'яв­ився Ісус і обернув його в християнство [Дії. 9:3-6]. Згодом Савл змінює ім'я на Павла [Дії. 13:8], щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку дія­льність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії [Дії. 11:27-30; 14:21-23, 43, 50-51], яка вславилася міцним па­нуванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом христи­янство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд

до Рима [Дії. 26:24-32].

Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Петро. Е.Ренан вважає, що тісного співробіт­ництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апо­

стол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідо­мий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.

Еволюція християнства в процесі його формування

Головною ідеєю первісного християнства, яким воно ви­йшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних істо­ричних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: на­стане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожно­му доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свід­чать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царс­тво, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих пе­реслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з'являться лже­пророки тощо [Мт. 24:3-28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римсь­кої імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції поклада­лося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім'я Христа, що і означає грецькою мовою "месія". І вже тоді підкреслюва­лася приреченість, жертовний характер цієї месіанської осо­би. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт. 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месі­анське покликання [Мт. 26:62-64; Мр. 14:58-61; Лк. 22:67­69]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії пе­речили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси - непримирен­ність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.

Революційно-демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так

і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського сус­пільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони мо­гли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде. А якщо і траплялися серед них люди заможні, з осві­тою, то вони не завжди афішували свою причетність до руху або утворювали ближчий почет учителя.

Демократичний характер первісного християнства вияв­лявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був "християнський комунізм", це були далекі ознаки майбутньо­го вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно-месіанською революційно-демократич­ною ідеологією християнство і заявило про себе в другій поло­вині І ст. н.е. у Римській імперії "Об'явленням св. Івана Бого­слова", першим за часом документом Нового Завіту.

Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіан­ську концепцію вчителя. Насамперед вони пом'якшують його актуалізацію - це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Хрис­та, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно го­туватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої осо­би, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.

У зв'язку з цим змінюється соціальна орієнтація христи­янства. Від заперечення римської і всякої влади - до визнання їх, від бунтарства - до покори, від революціонізму - до прими­рення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять пред­ставники верхівки суспільства, ширшає соціальна база хри­стиянства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, на­дбати здобутки цього суспільства. У цьому і був головний вне­сок у розвиток християнства апостола Павла. Але римське сус­пільство не відразу оцінило цей внесок. Він був страчений бли­зько 65 р. н.е. під час гонінь Нерона на християн. Проте є сум­ніви в тому, що Павло був страчений під час неронівських го­нінь. Останні роки життя Павла не мають історичних свідчень.

Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві - дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Па­вла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагу­вання християнства мали вплинути такі значні події в римсь­кому суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригнобле­них народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66-73, 114­115, 132-135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пі­зніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було пода­льше вдосконалення християнства.

Сформульовані зміни у віровченні були в 1-му і 2-му пос­ланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, пос­ланні до римлян. Називають у зв'язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрун­товно перероблює його і фактично в тій частині ранньохрис­тиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно-демократичний дух Ісусового християнства, бе­

зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло роз­роблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3-18]. Посилено роз­роблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання -це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19-31; 2:18-23], не чвань­ся [4:6-13], остерігайся перелюбу [5:1-5], утікай від розпусти [6:12-20], будь слугою для всіх [19:16-23] і багато інших по­ложень.

З'являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто про­тивиться, самі візьмуть осуд на себе" [Рим. 13:1-2]. І далі: "Тож віддайте належне усім: кому податок - податок, кому мито -мито, кому страх - страх, кому честь - честь" [Рим. 13:7].

Новий Завіт

Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його голов­ний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та до­повнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він ста­новить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов'я, виходячи зі змісту і спря­мованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та про­рочі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста­

лений список творів, що його становлять ("канон"), формува­вся поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському со­борі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кіль­кість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифіч­ними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійш­ли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищували­ся), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби ав­тор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковно­го впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апок­рифів було написано у ІІ ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і проя­снюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел ново­завітного канону важливе значення мають нещодавно відк­риті кумранські рукописи.

Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі-ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародав­ніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у пе­черах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951­1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків роз­ширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Ви­явилося, що там жила община, члени якої відокремилися від

світу з релігійних міркувань (вони чекали "кінця світу") і ство­рили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумран-ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого За­віту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Се­ред них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть тво­ри нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву "Рукописів Мертвого моря".

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, до­сить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських до­кументів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них - папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Івана.

Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення хри­стиянства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існу­вали окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а та­кож документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спря­мування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані ара­мейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре­

цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль-на, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збе­реглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із "солідних" манускриптів найбільш дав­нім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового За­віту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювали­ся разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.

Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблема­тичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шука­ти в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія скла­дання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тек­сти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.

Євангелія

Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (ґрец. -"блага вість"), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Хрис­та, історія його мандрувань і страждань. Християнська тради­ція вважає авторами Євангелій учнів Христа - Матвія й Івана та його найближчих послідовників - Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа.

їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Єванге­лій, в Євангелії від Матвія - 50 %, від Луки - 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й христи­янських, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визнати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Єва­нгелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризи­ку в обвинуваченнях у тенденційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело - усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв'язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що Євангелія - продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Єва­нгелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою.

Починається Новий Завіт з Євангелія від Матвія. Воно має 28 розділів, його автор - митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій (Мт. 9:9]. Він постає добрим знавцем іудейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставить­ся до іудейського вчення. Головна ідея його твору - довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчен­ня Ісуса. Чітко простежується іудейське походження христи­янства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа. Більшість науковців - початком ІІ ст. Вони вважають, що в основі Єван­гелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейсь­кого Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Євангелія А.Робертсон називає "єврейським Матвієм".

Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біогра­фію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрести­

теля в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його жит­тя. Написано Євангеліє в 62-63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом - з апосто­лом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.

Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії - найбільш докладне, має 24 розділи, написане як до­бротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гума­ніст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Бо­гослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у ІІ ст.

Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четве­рте Євангеліє - від Івана, рибалки з Генісаретського озера, улю­бленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні - любов до ближнього. Проте перше - переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, пос­тають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, оче­видно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?

Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, си­рійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині ІІ ст. У них і фіксу­

ється остаточна паулінська редакція християнства, яка відріз­няється від християнства ісусових часів.

Дії апостолів

За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апо­столів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра (розділи 1-12) в іудейських християнських общинах і апостола Павла (розділи 13-28) в язичеських краї­нах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов'язані з християнськими проповідниками Варнавою, Сте­фаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.

Авторство Діянь належить апостолу Луці [34, 99]. Писа­лись вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що це колективний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.

Послання

Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх два­дцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Ав­тори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на хри­стиян збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбача­ють ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоре­тичні деталі цієї події.

Серед авторів соборних Послань з'являється одна з клю­чових осіб нової релігії - апостол Петро, який вважається бу­дівничим християнської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина - в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивно­го спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо­

бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і "Страшний суд" відкладені на невизна-чене майбутнє. Втім, з'являється нова ідея - спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється змі­ною політичної обстановки в Римі - імператорська влада змі­цнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, се­ред християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християн­ства як нової релігії. Як уже сказано, його пов'язують з діяльні­стю Павла, який "відредагував" християнство і остаточно ви­травив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато до­слідників у зв'язку з Посланнями говорять про "допауліансь-ке" і "пауліанське" християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту -Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 че­рвня 68 р. - 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.

Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У пос­ланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам "кінця світу", приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла-деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допус­кають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліп­сис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Ри­мом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади -"кінця світу", "страшного суду" і встановленого месією царст­

ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, прони­зує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негай­но, якщо не сьогодні, то завтра - обов'язково.

За християнською традицією автором Апокаліпсиса вва­жається апостол Іван, якому нібито належить також авторст­во четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Пос­лання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв'язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі "запозиченими" лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов'язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує до­сягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.

Утворення християнської церкви

Створення й становлення нової релігії відбувалися в спе­цифічних релігійних організаціях - общинах первісних хрис­тиян, які пізніше злилися в християнську церкву. З християн­ського погляду християнська церква є божественним встано­вленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьо­му наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близь­ких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжу­ючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

Потреба в сталій організації виявилася в період поширен­ня християнства серед населення Іудеї та інших народів Рим­ської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідом­ляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жод­ного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спа­сителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кож­на община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідни­ками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період ста­новлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенс­тво, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "слу­жить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується профе­сійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:10­18]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Климента Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Хри­стову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церк­ви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки сус­пільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя об­щини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.

Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії -Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поши­рення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо­

мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява тала­новитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже гото­ву суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для похован­ня своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бід­няків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, ро­били разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі дава­ли вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допома­гали один одному, займалися благодійництвом. У колегії оби­ралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.

Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійши­на (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався го­сподарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - па­сивну. Розробляється вчення про особливу благодать духо­венства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її за­ймали багаті, освічені люди, що мали досвід управління госпо­дарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу­

вання християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встанов­ленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й ви­никає християнська організація, утворюються церкви, які ма­ють владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'я­зки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'є­днання общин - помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська цер­ква набуває всесвітнього значення.

Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі центра­лізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково пови­нен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.

Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохри­стиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'яз­кова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладаєть­ся на невизначений час - церква має думати про своє стано­вище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існу­вати для користі віруючих в існуючому суспільстві.

Перші віки християнства Християнство в Римі

Появу християнства в Римі пов'язують із проповідниць­кою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людської думки, тому

в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Христи­янство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдос­коналювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись хрис­тиянською термінологією, над язичництвом, тобто над релігі­єю інших народів, "язиків". Що цьому сприяло? Як же це від­булося?

Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах останньої сві­тової держави рабовласництва - Римської імперії. Криза ра­бовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та іде­ологію. У сфері економіки це було руйнування продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і про­дуктивності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жа­хливі умови життя вели до фізичної деградації головної про­дуктивної сили - людей. У політичному житті це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, правління Нерона. Повсякчас спалахували по­встання рабів, серед них і повстання в 74-71 рр. до н.е. під про­водом Спартака. У сфері ідеології це був цілковитий мораль­ний розклад римського суспільства, у панівних класів виник­ло почуття приреченості. Поразки рабів у класових битвах вели до поширення і серед них ідей безвихідності, безпер­спективності. Посилюються песимістичні настрої, маси впа­дають у містицизм. Характерними рисами римського суспіль­ства часів виникнення християнства К. Каутський називає розгубленість, легковірність, лицемірство, гуманність, інтерна­ціоналізм, релігійність, монотеїзм. Поступово в рабів склада­лось уявлення, ніби в усіх їхніх бідах винні вони самі, що при­чина тяжкого життя - власна "гріховність", за яку вони й від­

бувають покарання в земному житті. Поширюються ідеї, що позбутися життєвих негараздів допоможе Месія - "бо­жественний спаситель", який спокутуватиме "гріхи" людей.

Таким чином, криза римського рабовласницького сус­пільства поставила низку ідеологічних проблем. Вони могли бути розв'язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеоло­гічні форми масам були недоступні.

Кінець ІІ ст. для Римської імперії був часом певного спо­кою. За Марка Аврелія (161-180) був відбитий натиск варва­рів, і Рим переходить до оборони. Імператор Коммод (180­192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивст­ва доля імператорського трону опинилася в руках преторіан­ської гвардії. Відбувається процес ліквідації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові краї­ни, виростає державна бюрократія. З'являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть поз­бавлена етнічних обмежень.

Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на тери­торії Римської імперії сповідувалося чимало традиційних на­ціонально-державних релігій. Справа в тому, що існуючі ре­лігії не можна було використати для виразу ідей різних етніч­них верств. Потрібна була релігія, спільна для всіх рабів, неза­лежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператор­ський Рим не знав.

Робилися спроби створити єдину для всієї держави релі­гію у вигляді культу імператора. Так, Цезар, перший фактич­ний римський монарх, був ще за життя проголошений потом­ком богині Венери, на його честь споруджувалися храми, на його статуях вирізьблювали напис "Напівбог". Прийомний син Цезаря Август проголошувався сином Аполлона, його ім'ям назвали один з місяців року, день його народження вважався початком року. Введення культу імператора не завершилося успіхом, але багато в чому зумовило потяг майбутнього хрис­тиянства до монотеїзму.

Збіг цих обставин відкривав "зелену вулицю" тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було

християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етніч­них інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро роз­порошений серед інших народів. Це й було джерелом космопо-літичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократич­них ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне - воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною причиною перемоги християнства слід вважа­ти його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.

І ст. н.е. є початком історії християнської церкви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови брали іудейські синагоги. Але вони чітко протиставля­ли себе їм і були підкреслено демократичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоці­ації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патронати. У Римській імперії діяли різні асоці­ації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з вихо­дів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослідник історії Риму францу­зький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напи­су на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідня­ків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії - забезпечувати своїх членів у разі смерті при­стойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обо­в'язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похоро­ни і споруджувалась порожня гробниця з відповідним напи­

сом. Члени колегії утворювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складали­ся у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. Керівні особи -магістри, квестори - були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учасників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж займали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у май­бутньому послужив основою організаційної побудови хрис­тиянських громад. Саме з них черпалися демократичні прин­ципи їх структури.

Утворюючись як самостійна суспільна структура, хрис­тиянська церква насамперед мусила визначити своє ставлен­ня до держави та існуючого права. Ідеологія первісного хрис­тиянства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу - язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим хри­стияни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль дер­жави. Римська держава як світова, що об'єднала народи з різ­ними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудей­ством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шука­ти захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але від­чуваючи себе чимось особливим у державі, християни посту­пово будували свої громади. В основу життєдіяльності хрис­тиянських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов'язковим по­рядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і ро­

дини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх по­ложення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.

Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного органі­заційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було на­віть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зро­стали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв'я­зки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої ор­ганізації ще не було, тому для цього періоду історії християнс­тва користуємося терміном "церква" з певними застережен­нями. В ІІ ст. відбувається більш активне організаційне офор­млення. Близько середини ІІ ст. в Римі оформлюються єпис­копат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв'яз­ків і народження відчуття власної сили та впливовості хрис­тиянські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.

Гоніння

Імперський Рим поступово став ставитися до християнс­тва вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношен­ня між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і держа­вою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - бага-тотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалу­жень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна бороть­ба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ-ІІІ ст. у відносинах християн­ської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії

християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університе­ту св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існу­вання нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з міс­цевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензі­єю в журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приво­ду гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, пе­реповнена численними згадками про гоніння на християн збо­ку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнст­ва А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імперато­ра, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнст­ва, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.

Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із си­стематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Від­повідальність за пожежу було покладено на християн. За на­

казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Тро-яна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161­180), який висловлював велику схильність до античної, зокре­ма стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів прав­ління Максиміна-Фракійця (235-238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249­251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушу­вали у визначені дні в присутності спеціальної комісії прино­сити жертви язичеським богам і статуям імператора та одер­жувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одер­жання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього докумен­та відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270­275) - едикт 275 р.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо-клетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони три­вали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).

У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особ­ливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видають­ся відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансі­онів").

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змі­нювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенден­ція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування хри­стиянства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, від­биваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримсь­кого суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.

Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесно­му. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доціль­ним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185­254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і рим­лян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався хри­стиянством без будь-яких застережень. У перші віки христи­янства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імпе­ратор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно,

що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.

Апологетика

Внутрішнім ворогом християнства була його невпоряд­кованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвер­дженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ-ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.

Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулю­вання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов-становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими ре­лігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить антич­ній філософії. Створена ними література дістала назву аполо­гетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внут­рішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початків­ців патристики - певної сукупності теологічних, філософсь­ких і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на схі­дних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали лати­ною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"; Татіяна (пом. бл. 175), автора "Промови до еллінів"; Афіногора (пом. бл. 177), відомого сво­їм "Проханням на захист християн". Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він про­явив себе як талановитий богослов і викладач; написав близь­ко 2 тис. творів, серед них: "Проти Цельса" і "Про початки". Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: ті­лесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько-містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов'я потужний заряд опти­мізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілкови­те спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аске­тизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської дог­матики. Під впливом Орігена перебувала значна частина "от­ців церкви" після нікейського християнства.

Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнсь­ким богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утверджен­ня безумовного примату віри над знанням. За натурою фана­тичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґру­нтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. За­гальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: "Син Божий роз­п'ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогі­дно, тому що неможливо". "Апологетика" Тертулліана прис­вячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів

тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римсь­кого суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбули­ся в соціальній спрямованості нової релігії.

Апологетики практикували богословсько-політичні звер­нення до римських імператорів з метою довести, що християн­ство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захи­щав християнство. До імператора Антоніна Пія (138-161) з та­кою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імпе­ратору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою "Імпе­ратору, сенату і народу римському". У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське неро­зуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.

Апологетики зробили велику справу в історії християн­ської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її пере­ходу від гнаної до пануючої.

Впорядкування християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погля­ди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Но­вому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечли­вому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвива­ти їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне - віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди об­ґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкрит­тя, тобто таким, що має надприродне походження. Сформу­льоване воно в ряді християнських документів, які називають­

ся джерелами віровчення. Їх два. По-перше, Біблія - це джере­ло називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважа­ють Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вва­жати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою пер­шу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єги­петській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення сві­ту), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-ла-тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Пись­мом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує ве­лика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських по­ложень - "Символ віри". Цей символ був затверджений І Ні-кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським со­бором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орі­єнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величез­ній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод -диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі ста­новлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, централь­ною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседер­

жителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кож­ної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних ре­лігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релі­гійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдино­го Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізні­ше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської ані­містичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого бо­жества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.

Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богосло­в'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Вве­дення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступ­ка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дия­волу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою

ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підсту­пи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очо­лює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону за­повнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служи­ти Богу й допомагають йому управляти світом. До числа свя­тих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе христи­янство у період його поширення, мученики, подвижники, ас­кети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зроби­ли вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зара­хування до "лику святих" - канонізація відбувається за особ­ливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшану­вання святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежу­ються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий За­віт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення спра­вжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавіт­на міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і при­свячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту ві­дповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замі­нюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усува­ється її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим

месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віру­ючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, заво­йовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфо­логії з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

Ранні єресі

Початок історії християнства позначився активним роз­витком богословської думки. Розвиваючи загальні риси віро­вчення, накреслені Ісусом Христом, богослови мусили відпо­вісти на численні питання, які неодмінно виникали в зв'язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Ви­словлювалися різні думки, обумовлені історичними, економі­чними, політичними, філософськими і, мабуть, індивідуальни­ми факторами. Частина їх була достатньо доведена і визнана ортодоксальними, вони увійшли у вчення церкви та вислов­лені у творах отців церкви. Інші стали об'єктом запеклих супе­речок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті й оголошені єрессю. У богослов'ї єрессю вважається свідоме і навмисне відхилення від догматів віри.

Боротьба з єресями в перші віки існування християнства була впертою і часом драматичною. Це були ранні єресі. Ми їх так назвемо на відміну від єресей наступних етапів розвитку християнства, яких було чимало. Ранні єресі сприяли утвер­дженню в християнстві ірраціоналізму. Тут вони неабияк при­служилися, доповнюючи Філона Александрійського. Вони, можна сказати, довершили філософську підготовку христи­янства при його утворенні. Хоч як парадоксально це звучить, але єресі зробили велику справу в християнстві - вони допо­могли генеральному пауліністському напряму, який став ор­

тодоксальним, відшліфуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у христи­янстві звичайно відносять іудео-християнство, монтанізм і гностицизм.

Перший крок в ідеологічному становленні християнства -остаточний розрив з іудаїзмом. Християнство виникало як секта в іудаїзмі, що мав чітко окреслені етнічні риси. Але воно домоглося визнання лише як космополітична релігія колоса­льного конгломерату різних народів світової Римської імперії. Дуже швидко після початку нової релігії християни з язични­ків уже становили переважну більшість над християнами з іуде­їв. Це дало підставу для подальшого відходу від іудейського віровчення і особливо - культу. Для характеристики цього процесу звичайно посилаються на твір Юстина-філософа "Бе­сіда з Трифоном-іудеєм" (бл. 160 р.), де автор чітко протиста­вить себе, християнина, язичникам та іудеям.

Іудео-християнство в Палестині було релігійною кон­цепцією тих, хто вже відійшов від іудаїзму, але ще не пристав до християнства. Такими були ебіоніти (від грец. ебіон - зли­день). Ебіоніти здійснювали обрізання, святкували суботу, вживали лише кошерну їжу й не визнавали пророцьких книг Старого Завіту, а з новозавітних визнавали лише Євангеліє Матвія. Ісуса вважали месією, але заперечували його божест­венність і все, що пов'язано з нею, включаючи і надприрод­ність народження. Вважають, що способом життя (общиною, зі спільною власністю тощо) вони дуже подібні до есеїв. До іудео-християн також відносять назареїв і елкесаїтів (елксаї-тів). Християни вважають цю течію єретичною.

Монтанізм

Монтанізм (від імені засновника течії - Монтана) виник у Фрігії близько 156 р. Монтаністи виступали з позицій аске­тизму і колективізму, проти церковної верхівки з позицій за­перечення збагачування церкви і засудження примирення її з язичницькою державою. Общини монтаністів очолювали не

єпископи, а пророки. Чекали негайного приходу Ісуса у фрі­гійському місті Пепузі, де часто збиралися. Монтан пропові­дував у супроводі двох пророчиць Пріскілли і Максімілли, які мали видіння і доводили святість Монтана. Український істо­рик релігії П.К.Козик соціальні причини виникнення монта-нізму вбачає в тяжкому визиску і непомірних поборах з насе­лення Малої Азії, особливо у Фрігії. Це штовхало населення до радикалізму в релігійних пошуках. Звідси і фанатичність прихильників та керівників цієї течії.

Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), говоріння невідомими мовами, чека­ли негайного пришестя Ісуса Христа. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліп­сисі. Разом із тим вони заперечували створення єпископаль­ної церкви. До монтанізму свого часу приставав Тертулліан. В Африці різновидом монтанізму в IV ст. був ідейний рух агно­стиків, які заснували донатистську церкву . Повною поразкою монтанізму завершився ранній період становлення християн­ства, хоч залишки монтанізму на сході Римської імперії проіс­нували до VIII ст.

Гностицизм

У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. "пізнавальний", "той, хто пізнає"), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та антич­ної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства -це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуван­ням особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов'я­зали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.

Гностики вчили, що існують три начала: досконале бо­жество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество -трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосердя, лю­

бов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утво­рює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, сві­тлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пнев­матиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують За­кон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на заги­бель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:

протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Твор­ця, але в жодному разі не творчості Божої;

врятування мирського, тілесного, матеріального немо­жливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обран­цем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пнев-ми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;

це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми -Христос.

До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гности­цизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновни­ками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офі-тів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (пок­лонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (ви­ступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.

Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі

Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі прояви­лась його схильність до гностицизму.

Гностицизм настільки віддаляється від суто християнсь­ких ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрес­сю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь спла­вом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони -течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так ска­зати, але в маркіонівському виконанні гностицизму христи­янські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеть­ся від єретичної причетності до християнського вчення.

Соціальною платформою гностиків була соціальна па­сивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісу-сового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо ціну­вали Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.

Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближен­ня Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розхо­дження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейст­ва, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчен­ня, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвер­дити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіо-нізм. І це було зроблено.

Антитринітаризм

Антитринітаризм - течія в християнському богослов'ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.

Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка ви­никла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва ново-навернених язичників. Нам здається, що тут має місце нев­міння зрозуміти діалектичний характер християнського вчен­ня про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у триніта-ризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існуван­ня Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.

До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум'яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.

Маніхейство

У своєму становленні як релігії греко-римського світу хри­стиянству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством. Маніхейство ви­никло в ІІІ ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, персь­ких і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною - територію су­часного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа - породження світлого, доброго, а тіло - темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхей­ством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі міс­це в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою хри­

стиянської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Мак­симом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.

Новатіанство

Новатіанство -одна з християнських течій ІІ-ІІІ ст., пе­ріоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов'язують із внутрішньоцерковною боро­тьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до христи­янства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпи­скопської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто провинився" (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаю­чи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів прав­ління Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на хри­стиян. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати "тих, хто провинився" мають ті, хто самі постраждали за віру (мучени­ки і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.

Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин замож­них осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новагіан-ських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації хрис­тиянства, яке здійснювала церковна верхівка в І-ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розви­тку християнської ідеології.

Аріанство

Вже в новозавітних текстах висловлено основні положен­ня христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголю­диною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього хрис-тологічного уявлення включено вчення про троїстість божес­тва, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Свя­того.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висло­вив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і"). Але і в цю різницю було закладено дуже вели­ке смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дия­конів були його першими послідовниками. Не можна не помі­тити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - супе­речливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Констан­тин (306-337), який на той час уже достатньо визначився від­носно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли полі­тичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Констан­тин, стало масовим рухом. Константинові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади -собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було за­суджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засу­джене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало ве­ликою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церк­вою, і державою.

Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодокса­льним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361-363) взагалі від­мовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія I Великого (379­395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословсь­ке положення "одна-єдина божественна субстанція в трьох особах". Так завершилися "христологічні дискусії" IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.

Отці церкви

"Христологічні дискусії" IV ст. спричинили посилену те­оретичну діяльність християнських богословів. У церкві скла­лася група видатних богословів, що вели плідну і активну бо­гословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, ли­сти, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною христи­янську літературу. Це було продовження патристики ІІ-ІІІ ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідомі-ших богословів цього часу згодом були оголошені церквою свя­тими і віднесені до числа отців церкви.

На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнс­тво. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330­379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа-докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.

Вони теоретично підготували скликання II Вселенського со­бору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.

Плеяду східних отців церкви прикрасив Константино­польський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промо­вець, полум'яний викривач пороків сучасного йому суспільс­тва. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.

Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в бого­слов'ї.

На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.

Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв-росій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інте­реси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).

Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блажен­ному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богосло­в'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Авгус­тин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виво­дить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у христи­янстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес ста­новлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають бе­зумовному підкоренню теїстичного визначення.

У творі "Про Град Божий" Августин викладає християн­ську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під

впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закін­чив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської дер­жави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утво­рюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуго­вує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спіль­ноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій -добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній дер­жаві, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, вихо­дячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває по­роки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологі­чний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передба­чає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питан­ня. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божест­венне визначення. Вчення про благодать і визначення в сус­пільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьо­му не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бан­дою розбійників.

Августин був вищим богословським авторитетом на За­ході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орі­єнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.

Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважаєть­ся канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами цер­ковних співів.

Розбудова християнського культу

У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, свя­ткували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів. Але вже відразу була заперечена іудейська жертва. Ісус навчав своїх послідовників новим молитвам, таким як молитва "Отче наш", що наведена в Євангеліях [Матф. 6:9-13]. Поступово іудейсь­кий культ став істотно перероблятися і вже до початку вдос­коналення віровчення Павлом мав цілком християнський спе­цифічний характер.

Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується "служіння ідолам" [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо "всякому чолові­ку голова - Христос, а жінці голова - чоловік" [1 Кор. 11:3; 14:34­35], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впо­рядковується розуміння "сходження духовних дарів" [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваю­чи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запо­зичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система христи­янського культу, яка дожила до наших днів.

Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов'язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а та­кож богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молит­ви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час бого­служінь. Богослужіння у свята називається літургією.

Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших

подій із життя Христа або окремих святих. Крім цього, існує седмичний цикл богослужіння, в якому неділя асоціюється з воскресінням Христа, у понеділок згадують ангелів, у вівто­рок - пророків, у середу - зраду Христа Іудою, у четвер - свя­тителів християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа, у субо­ту - всіх святих. І, нарешті, існує добовий цикл богослужіння, що складається з вечерні, всеношної, утрені та чотирьох ден­них служб. Християнський культ оперує величезною кількіс­тю молитов, що відповідають певним службам і подіям людсь­кого життя, обрядам і святам.

У первісному християнстві богослужебною мовою спо­чатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення хри­стиянства серед народів Римської імперії молитви стали за­стосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо "Вірую" і проголошення за­кликів віруючими.

У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння свя­тим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом покло­ніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схре­щених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у ІІ ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Геле­на здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає христи­янське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в хрис­тиянський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'яви­лося лише у VIII ст.

Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виник­ло воно у християнстві наприкінці ІІ ст. (чи трохи пізніше ­

на поч. ІІІ ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма об­щинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. "Бога ніхто ніколи не бачив" [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він є єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Все­ленським собором 787 р., а потім ще раз для православних під­тверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними худож­никами і мають неабияку культурно-історичну цінність.

Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у свя­ту воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.

Таїнства і обряди

Християнське віровчення вважає спілкування з Богом і святими надприродним процесом, таїнством, недоступним раціональному розумінню.

Первісні християни знали лише два таїнства: хрещення і причастя, вони вже існували в кінці І - у ІІ ст. і згадуються в Посланнях і Діях апостолів. Але потім кількість таїнств швид­ко зросла, бо встановився християнський культ, хоч остаточ­но система таїнств прийнята лише в XV ст.

Таїнств, чи "боговстановлених" священних дій, у яких у видимому вигляді віруючим посилається невидима Божа бла­годать, сім: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя (євха­ристія), священство, шлюб і маслосвяття (соборування). Кож­ному з них відповідають певні обряди.

Обряд хрещення означає залучення людини до церкви й передбачає очищення від "первородного гріха". У перші віки християнства хрещення вважали "другим народженням", протиставленням належності до громадянської общини, гро­мадянського і політичного стану віруючого в країні, де його

віра якщо не переслідується, то все ж перебуває під підозрою. Оскільки йшлося про вибір, до кого приєднатися, то, природ-ньо, хрещення здійснювалося у свідомому дорослому віці. До хрещення була потрібна відповідна підготовка: вивчення по­ложень християнського віровчення, піст, промовляння магіч­них заклинань. Хрестили у спеціальних водоймах - баптисте­ріях, які будували неподалік від храму. Хрещення новонаро­джених бере початок з IV ст., коли Августин поширив ідею гріховності першої людини, яка переходить на її потомків, а хрещення виступає вже і як обряд очищення від цього гріха. Сучасні тлумачення та виконання обряду хрещення в різних християнських течіях неоднозначні.

Після хрещення відбувається миропомазання - частину тіла дитини змащують спеціально освяченою ароматичною олією (миром), яке "єднає дитину із Святим Духом". Миропо­мазання проводять і під час здійснення деяких інших таїнств.

Сповідь (каяття) - найважливіше християнське таїнство, під час якого віруючий зізнається священику у своїх гріхах, за що дістає офіційне прощення церкви. На початку християнст­ва сповідь була прилюдною і гласною, але були й винятки: мож­на було написати в записці свої гріхи та подати її єпископу. Однак з часом сповідь остаточно перестала бути гласною, пос­тупившись місцем індивідуальній. Прощення гріхів відбувалось обов'язково, жодних викупних актів збоку віруючого не вима­гали. Пізніше з'явився викуп за гріхи. Сповідь має певне вихов­не значення. Той, хто сповідувався, і чогось очікував, на щось сподівався, водночас чогось боявся. І отримував душевне поле­гшення. Між іншим - як і можливість грішити ще раз.

Сповідь може завершуватися причастям (євхаристією) -вкушанням хліба та вина, які символізують тіло і кров Христа. У християнстві цей обряд мотивується подіями Тайної Вечері перед судом і стратою Ісуса. Історичні корені його сягають пе­рвісної епохи.

Таїнство священства (ординації) ґрунтується на уявленні, згідно з яким людина після певної церемонії набуває власти­вості бути посередником між Богом і людьми. Обряд супрово­

диться покладанням рук архієрея на голову людини, яку висвя­чують ("рукопокладення"), унаслідок чого їй передається свя­тість. Вона йде через усі покоління вищих ієрархів церкви від Ісуса Христа, котрий здійснив висвячення першого Римського єпископа апостола Петра. Це таїнство має обґрунтувати і підк­реслити виняткове становище духовенства щодо віруючих.

Таїнство шлюбу полягає в релігійному освяченні шлюбно­го союзу за допомогою церемоній, що мають зробити цей союз міцним, плідним. Шлюбний обряд виник ще в глибокій давнині у процесі становлення самої родини. Християнський обряд вступу до шлюбу успадкував багато народних звичаїв і церемо­ній такого роду, тому в різних країнах існують специфічні особ­ливості його проведення, однак усюди він дуже урочистий.

Таїнство маслосвяття (останнє помазання, соборування) здійснюється над умираючою людиною. Воно полягає у зма­щуванні певних частин її тіла спеціально освяченою маслино­вою олією - єлеєм і супроводиться читанням спеціальних мо­литов.

До цього обряду дуже близьке й релігійне поховання, що супроводиться певними церемоніями для забезпечення успі­шної мандрівки душі померлого до раю. Для цього разом з по­кійником у труну кладуть "дозвільну грамоту", могила освя­чується, читаються відповідні молитви.

Свята і пости

У пауліністський період формування християнства акти­вно розробляється християнська святковість. Насамперед встановлюється святкування неділі, що необхідно для проти­ставлення іудейській суботі. Неділя оголошена святом як по­чаток днів Божого творіння. Кожний день у християнському календарі присвячений певним подіям або пам'яті якогось свя­того. Кожний день є по своєму святковим чи жалобним. Поря­док днів тижня християни запозичили у зороастрів, у яких день бога Сонця припадав на перший день іудейського тижня і став Неділею (Воскресінням).

Особливо шануються річні свята. Основні християнські свята пов'язані з біографією Ісуса Христа. Центральні серед них - Пасха (для православ'я) і Різдво (для католицизму).

Пасха (Великдень) присвячена воскресінню страченого на розп'ятті Ісуса Христа. Вона має єдині генетичні корені з численними землеробськими культами вмираючих і воскре­саючих богів давнини та пов'язаними з ними уявленнями про спокутну жертву і торжество всепереможного життя. Спорід­неністю з язичницькими весняними святами пояснюються специфічні пасхальні обряди та звичаї: випікання пасок, фар­бування яєць тощо. Нікейський собор у 325 р. встановив дату Пасхи: перша неділя після весняного рівнодення. Обов'язко­ва умова - має минути повний тиждень після іудейської Пас­хи. Розрахунки святкових днів християнської Пасхи ведуть­ся за спеціальними пасхаліями, що складаються на багато ро­ків наперед і публікуються в церковних календарях. Святку­ванню Пасхи передує Великій Піст, що триває сім тижнів.

Після цього (першого за значенням) свята християнсь­кий канон називає такі дванадцять найважливіших свят (два-надесяті свята): Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрі-тення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим ("вербна неділя"), Вознесіння, Трійця, Преображення чи Спас, Успін-ня Богородиці ("перша пречиста"), Різдво Богородиці, Возд-виження Хреста, Введення в храм Богородиці. Великими цер­ковними святами є також Обрізання Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Усікання голови Іоанна Предтечі та Покрова Пресвятої Богородиці. За 40 днів до Різ­два починається різдвяний, або Пилипів, піст. Крім того, вліт­ку проходять Петрівка, або Апостольський піст, і Успенський (Богородичний) піст.

Дуже поширені, особливо в сільській місцевості, свята, встановлені на вшанування християнських святих, ім'ям яких названо місцевий храм. Це місцеві храмові свята.

Храми

Розповімо про історію християнських храмів (не свят, а будівель), культових споруд. Стале місце для проведення збо­рів віруючих і виконання культових дій завжди було першою умовою існування християнської общини. Перші християни таким місцем обирали гаї, сади, пагорби. Христос дуже любив природу і всі проповіді проголошував у природних умовах. Потім християни стали будувати невеличкі храми і базиліки. У періоди гонінь широко влаштовували храми в підземних галереях і печерах, відомих як катакомби. Але невдовзі хрис­тиянство перейшло до спорудження фундаментальних хра­мів, які були базою адміністративних і господарських справ єпископа. Споруджувались вони за греко-католицьким язи­чницьким храмовим зразком - базилікою. Це прямокутна бу­дівля, поділена всередині колонами чи стовпами на окремі нефи чи кораблі (3 чи 5), з них середній є більшим і головним. У головному нефі з орієнтацією на схід влаштовується вівтар. Храми прикрашаються розписами, іконами, скульптурами, мозаїкою, вітражами.

Архітектура храмів має змістовну історію. Крім культових вимог, вона зумовлена рівнем розвитку будівельної техніки, національними рисами, соціальними факторами. Архітектурна символіка, внутрішній декорум храму мають ідеологічне наван­таження, яке виходить далеко за межі релігійних уявлень, і ма­теріалізують естетичні та інші уявлення людей часу будівницт­ва храму. При цьому виключного значення набувають ідеї не­перехідні, загальнолюдські, загальнонародні. Зразками і пам'я­тниками церковної архітектури є Софійський і Володимирсь-кий собори у Києві, храми Києво-Печерської лаври, Андріївсь­ка церква, чудові собори Чернігова та ряд інших.

Виникнення чернецтва

В останні десятиріччя ІІІ ст. виникає і починає активно розвиватись інститут чернецтва. Раннє християнство утриму­валось від активного аскетизму. Євангелія змальовують Ісуса життєлюбною людиною, яка аж ніяк не уникала товариства. У

подальшому в християнстві складається уявлення про особ­ливий стиль життя тих, хто прагне до вищого релігійного доб-рочинства: цнотливість, безшлюбність, відмова від життєвих благ, бідність, аскетизм. Хто ж не хоче і не може вийти на цей рівень, хай живе звичайним життям. Про це пише Евсевій Ке-сарійський у 323 р. Серед християн з'являються перші анахо­рети, тобто ті, які живуть самітністю: св. Антоній, Павло із Фів, Іларіон, Аммоній. З'являються терміни "монах" (від слова "мо-нос" - один, ізольований), "інок" (від "ін" - один), "пустель­ник" - той, хто живе в пустелі, "монастир" (пустинь).

Ініціатива організації першого монастиря належить св. Пахомію, який уперше створив таку установу у Фіванді на бе­резі річки Ніл у 322 р.

Особливо високу оцінку аскетизм і чернецтво одержали в працях отців церкви римо-католиків: св. Амвросія (340-397), св. Єроніма (347-420) і св. Августина (354-430) .

Християнська церква - державна

З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в ІІ ст. досягла найбіль­шого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Атлантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чорного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір'я, Ме­сопотамія, східне узбережжя Середземного моря, на півдні -Єгипет, уся північ Африки - все це було територією Римської імперії. На той час це була світова держава.

Усе ІІ ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тото­жний метрополії. Римське право і римська культура поширю­вались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чи­ном із числа воїнів-завойовників, ветеранів. Розпочався про­

цес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдос-ко-налювалося виробництво. Мали місце й соціальні завору­шення, час від часу спалахували повстання рабів.

Але в ІІІ ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сіль­ське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продук­тивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була "криза ІІІ століття", яка істотно похитнула політичні підвали­ни імперії.

На цьому історичному тлі й відбувався розвиток христи­янської церкви як єпископальної.

У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша - зона найбільш ефективного впли­ву на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірме­нія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Па­лестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де пе­реможна хода християн ще тільки почалася, - це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Пі­внічна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреної-ка, Лівія і Мавританія.

Завдання для учасників наукового гуртка

Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.

Складена карта може бути зарахована як курсова ро­бота.

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700. При цьому він зауважує, що біль­шість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх пара­фій. Єпископи столиць провінцій одержували титул ми­трополитів. У ІІІ ст. існування християнства (тобто в 230­311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископ­ська церква. Як зауважує Кіпріан, "церква - в єпископі, а не тільки єпископ у церкві".

У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан-тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єги­пет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Іта­лія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У люто­му 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Мілансь­кий едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з інши­ми релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський со­бор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засідан­нях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав ви­діння хреста з написом "сим переможеш" і переміг з ім'ям Хри­стовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин

бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - пред­ставників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палес­тини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Конста­нтин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого хара­ктеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боро­тьбу між окремими напрямами первісного християнства. Цер­ковні собори поділяються на вселенські, де присутні представ­ники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входи­ли представники вищого духовенства місцевої церкви або цер­ковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Хри­стиянські історики вважають ці собори виявленням розуму і "голосу Вселенської Церкви". Собори підтвердили істину це­рковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкува­ли культ, засудили всі відхилення від віровченських і культо­вих положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь-кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на­

прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйоз­ною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного хрис­тиянства на початку його існування, було те, що воно склада­лось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпис­копства та їх об'єднання відповідали територіальним утворен­ням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська вла­да часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному хри­стиянстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.

Остаточне утвердження християнства

Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для ньо­го напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язич­ництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забо­роняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, тво­ри язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спа­лювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язи­чництво карався смертною карою. Лише в роки правління імпе­ратора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспіль­ного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнсько­му дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Кон­стантина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичниц­тва. Йому належить авторство низки творів проти християнс­тва. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підт­римували християнство.

Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов'язано з ім'ям імператора Феодосія І (379-395), якого назва­ли Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск на залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного супе­рництва переходи з одного культу у другий були досить поши­рені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жер­твоприношення і культові обряди язичництва, храми дозволя­лося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руй­нування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку - один із центрів еллінсь­кої культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики-ченці жорстоко вбили вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розді­лилося на два протилежні напрями.

Несторіанство

Саме в цей заключний етап історії християнства в Старода­вньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.

Продовжувалися суперечки про божественне походжен­ня Ісуса, тільки вже не безпосередньо його, а його матері - Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір'ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шаленого опору збоку мона­хів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпи­скопи, несторіанство було засуджене.

Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпис­копів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по-новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі

є лише одна божественна природа. Це й поклало початок мо-нофізитству. Тепер уже засуджували Євтихія. Знову склика­ли собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євтихій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.

У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450-457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторі-анство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: "Дві різні й непо­дільні природи в одній іпостасі". Несторіанці і монофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники не-сторіанства є й тепер в Ірані, Іраку та Сирії.

Монофізитство

У IV ст. виникла нова єресь - несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий церковний діяч, Конс­тантинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус - це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові-Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину.

Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в ро­згляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV-V ст. народилася концеп­ція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу - божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов'язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Все­ленським Халкідонським собором у 451 р.

Християнство в часи розпаду імперії'

Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепада­ла, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поді­

лено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.

У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав схід­ному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади од­ного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реаль­ну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імпе­рія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхе-рія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій ІІ зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чи католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІІ". Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).

Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдо­волення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здій­снив кодифікацію римського права. У його підвалини він за­клав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.

"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право

на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості. Це був кінець античності й початок середньовіччя.

Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровчен­ням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями -західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римсь­кої імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З пі­вночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних дер­жав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри хри­стиянства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Рим­ський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпис­копи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Конс­тантинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорсь­кого двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправ­ними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок

свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенсько­го" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").

Східні церкви відразу стали частиною державного апара­ту Візантійської імперії; на світську владу вони не претенду­вали. Між цими християнськими центрами розгорнулася кон­курентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокре­ма з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константино­поля Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Хрис­тиянські історики називають його "розділенням церков". За­хідна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Рим­ською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні це­ркви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни-ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Ві­рменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авто­ритету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник про­тестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течі­ями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільши­ми є православ'я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі посту­пового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародав­нього світу і відкрило інший історичний етап нової християн­ської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія христи­янства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно-правових за­сад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро-вченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлен­ня і вдосконалення віровчення та культу переважають проце­си організаційного оформлення вчення, тобто процес утворен­ня християнської церкви начебто є другорядним щододо утво­рення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принци­пах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно упові­льнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і на­віть ворожих один одному напрямів християнства: правосла­в'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбуваєть­ся активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дох­ристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно збе­

рігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римсь­ку імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква роз­кололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існу­вання, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повс­тань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на за­ході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, піс­ля перенесення столиці до Константинополя різко почав зрос­тати його авторитет як політичного та релігійного центру. Кон­стантинопольський патріарх був наділений титулом "вселен­ський" як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імпе­ратором. Усе це живило намагання константинопольських па­тріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най-святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкри­то стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Схі­дної церков. На межі ІІІ-IV ст. серед єпископів Західної церк­ви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титу­лом почали наділяти їхнього главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон­

стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполя­гаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Захід­на церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Свя­тий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлі­бом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) свя­щеннослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіа­льної сфери впливу обох церков.

У середині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кар­динал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинува­тив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийн­яв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церк­ву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos - за­гальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що ста­ла іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).

Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був поро­джений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Захі­дній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і гла­вою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і фун­кціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо­

кремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку ХХ ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, правос­лавних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Пав­ло ІІ. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Русь­кій православній церкві.

Особливості календаря християнських свят

Календар християнських свят пов'язаний з християнсь­ким літочисленням, яке бере свій початок від народження Хри­ста, дату якого (приблизно 525 р.) обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від "створення світу".

Християнське літочислення тривалий час велося за юлі­анським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В ос­нову його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби. Для зручності люди лічать у році 365 днів рівно. Тому із зай­вих 0,25 год набігає ціла доба. Ця доба додається до кожного четвертого (високосного) року - в лютому додають 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обе­ртається навколо осі за 365,25 доби, на 11 хв 14 с швидше. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі стано­вила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, на­віть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кож­

них 100 років юліанський календар відстає від григоріансько­го на 1 день. Натепер їх набігло 13.

Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики - за григоріанським. Донині дискутується проблема єдиного календаря.

Християнське віровчення

Основні догмати - положення християнського віро­вчення, які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських со­борів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, при­йнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри - стислий виклад головних догматів релігій­ного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єди­ного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є твор­цем світу видимого (природа і людина) та невидимого (анге­ли). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі - і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства - догмат богов-тілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став люди­ною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний на­дати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади грі­ха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загаль­ного воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує

християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос ті­лесно вознісся на небо - до Бога-Отця, підкресливши цим ні­кчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них - віра в безсмертя душі, уяв­лення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшануван­ня та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запо­зичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.

Десять заповідей Божих

Я Господь, Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вкло­няйся їм, і не служи їм.

Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.

Шануй отця свого і матір свою, - добре тобі буде і довго житимеш на землі.

Не вбивай.

Не чини прелюбу.

Не кради.

Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому бли­жнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані

осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в бли­жнього твого.

Дві головні заповіді Божі

Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).

Обов'язки християнина

Неділі і свята святкувати.

У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

Установлених святою Церквою постів додержувати.

Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, спо­відатися і причащатися св. Тайн.

Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої

Хрещення.

Миропомазання.

Сповідь.

Євхаристія.

Священство.

Шлюб.

Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати

Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.

Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

Бог - Один у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.

Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апо­стольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого

Любов.

Радість.

Мир.

Довготерпіння.

Благодать.

Милосердя.

Віра.

Смиренність.

Стриманість.

Три головні християнські чесноти

Віра.

Надія.

Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христова

Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

Дух поради (дар духовного водительства, настав­ництва).

Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й свя­того).

Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

Дух Господній (дар благочестя й праведності).

Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами

Гордість - Смиренність.

Жадібність - Щедрість.

Нечистота - Чистота.

Заздрість - Доброзичливість.

Нестриманість - Поміркованість.

Гнів - Лагідність.

Лінивство - Працелюбність.

Блаженства Євангельські

Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.

Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царс­тво Небесне.

Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і на­говорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Усі вони загалом формують систему принципів бого­угодного життя віруючої людини, будучи водночас і важ­ливими соціальними, моральними регуляторами.

Християнський культ

Одночасно із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу - сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди похо­дять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед мо­гутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію - зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важли­вим елементом релігійного культу.

Християнські таїнства

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами.

Таїнства - обрядові дії в християнстві, через які, за вчен­ням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що вста­новлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими - прийматися лю­диною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими - прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлео-помазання); обов'язковими для кожного християнина (хре­щення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не ві­дразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Біль­шість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хре­щення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здій­снюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплен-ня водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вва­жали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплю­вати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різно­манітна: католики обливають свяченою водою, протестанти -окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві об­ряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні пі­сля народження приносять до церкви, де священик тричі за­нурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "перво-родний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людст­ва", і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть ві­руючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його ви­явом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлі­бом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаю­чись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огля­ду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причас­тився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфіч­ною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Хрис­тового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а об­рядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні віруван­ня та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважа­ти кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "прича­щалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснюва­ли, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, хри­стиянство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообряд-ців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (кон­фірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах пе­ред священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства спо­віді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних ві­руваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим лю­дям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці ІХ ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючо­го тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнс­твом, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в наро­дженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли лю­ди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення та­їнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан дияко­на, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі - обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголо­шення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священнов-ладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські ре­лігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоло­віками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпис­коп. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно про­водити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ -священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім та­їнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособо-рування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням правос­лавної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старши­ми 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (від­чай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів пере­ходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, чита­

ли сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворо­го. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього під­тримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступа­ють у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесен­ня. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живо­пис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та по­тойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює пана­хиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.

Християнські свята

Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає події в житті церкви. Хрис­тиянські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов'язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річ­ним астрономічним або календарним циклом. Умовно їх поді­ляють на всехристиянські (визнані православною, католиць­кою, більшістю протестантських церков) та конфесійні (від­значаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванадесятих свят - дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які церква відзначає урочистими богослу­жіннями.

Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов'язане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначається 25 грудня, у православ'ї (належить до дванаде-сятих свят) - 7 січня. Утверджуючись у різних країнах, це свя­то вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.

Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культові дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явив­ся, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святку­вали день народження бога води, рослинності, володаря по­тойбічного світу - Осіріса. У Стародавній Греції того ж дня святкували народження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди - Мітри.

До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло ра­зом з християнством у Х ст. і злилося із зимовим давньосло-в'янським святом - святками [тривали упродовж 12 днів - з 25 грудня (7 січня) до 6 (19) січня]. Православна церква всіля­ко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існу­ючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки гли­боко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з на­родними. Так, колядки церква поєднала з євангельською опо­віддю про віфлеємську зірку, що сповіщала про народження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння хри-стославів із зіркою по домівках. До прославляння Христа ши­роко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками.

З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.

Хрещення Господнє (Водохрища, Водосвяття, Богояв-лення). Воно є одним з найголовніших свят у християнстві. У православ'ї належить до дванадесятих свят. Католики відзна­чають 6-го, православні - 19 січня. Запроваджене воно в па­м'ять про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан Іоанном Хре­стителем. Його ще називають Богоявленням, оскільки, згідно

з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.

У християнстві воно було запроваджене у 2-ій половині ІІ ст., і спочатку відзначалося разом з Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як "свято просвіти" народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещення Ісус почав просвіщати їх світлом євангельсь­кої істини.

Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його обряд - освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.

Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, люди одухотворяли й воду - важливе джерело життя. Християнство на ранніх ста­діях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його за­позичило дещо пізніше з давніх культів, які обряду "очищен­ня" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями вода очищувала людей від "нечистої сили", "злих духів". Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новона­роджених.

Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Саме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від Луки. Запро­ваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про "надання правди фактам" біографії Хрис­та, підкреслення обов'язку віруючих приносити до храму немо­влят протягом 40 днів після народження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували "очищення", покаяння, до­тримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої

сили" жертвопринесеннями духам і богам. Головний очи­щувальний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолос­кипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ'я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони надали йому значення свята очи­щення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, в ос­новному, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весняних господарських турбот, про що свідчить і народне повір'я: "на Стрітення зима з літом зустрічається".

Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято від­значають в останню неділю перед Пасхою. Побутова його на­зва - Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приу­роченого "згадкам про страждання Христа".

За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. Запроваджене воно в IV ст. як важливий етап підготовки до Пасхи. В основі його - біблейська легенда про в'їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжу­ваний творінням див. Народ радісно вітав Сина Божого паль­мовими гілками. За день перед тим Ісус здійснив одне з найбі­льших див - оживив Лазаря.

На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народ­ним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих від­крити свої серця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам момент вознесіння на небо воскреслого пі­сля страти Христа завершує його земну біографію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і на­цілює їх на християнське подвижництво заради досягнення "життя вічного".

Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після

смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення християн­ства. Вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів.

Трійця (П'ятдесятниця). Свято, встановлене на честь схо­дження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день піс­ля його воскресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залучити їх до проповідування християнства іншими "мовами", тобто іншим народам. Відзначається на п'ятдесятий день після Пас­хи. У православ'ї належить до дванадесятих свят.

Уявлення про божественну трійцю існували задовго до християнства. У процесі становлення християнської релігії виникла необхідність пов'язати її з оповідями Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах Христа представлено як сина да­вньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засві­дчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відпо­відно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому числі свято П'ятдесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов'язане із завершен­ням жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів, супро­водилося жертвоприношенням хліба з нового урожаю місце­вим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обґрунтування.

У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з міс­цевим святом - семиком (інша назва - "зелені свята"), запо­зичивши його побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язу­вали із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елеме­нтом православного свята Трійці є поминання духів помер­лих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.

Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Христу. В його основі - євангельська оповідь про перетворен­ня Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілкови­

то змінився: обличчя його засяяло, одяг його став білим, блис­кучим, а голос із неба підтвердив його божественне походжен­ня. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Саме з цією подією пов'язане свято Преображення ("яб­лучний" спас), яке відзначають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, інші фрукти (за народним звичаєм відтоді їх можна споживати).

Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, по­лягає в поєднанні християнського пафосу з календарною об­рядовістю і звичаями очищення від злих духів. Наприклад, під час святкування "медового" спасу ("маковія"), яке відбуваєть­ся 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановле­но в 1164 р. на честь перемоги візантійців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ'ї, оскільки вважається, що саме 14 серпня хрестився великий київський князь Володимир. Третій - "хлібний" спас відзна­чають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і по­чатку озимої сівби. Християнство пов'язує його із вшануван­ням нерукотворного образу Христа, відбитого на рушнику і переданого ним Авгарю - царю Едесси.

У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (хра­мовими).

Воздвиження Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імператор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом "Цим перемагай!". Тієї ж ночі імператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в битву прапор із зображенням хрес­та. Константин так і зробив, крім того, наказав своїм легіоне­рам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хрес­та, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування пере­моги Константин звелів викарбувати монети із зображенням

язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.

Церква встановила це свято в пам'ять про здобуття маті­р'ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був розіп'ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення яко­го відбулося 13 вересня 335 р.

Воздвиження Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супроводиться пишними ритуалами. Під час богослужіння виносять прикрашений квітами хрест і вста­новлюють його посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, церковними піснями.

Віруючі вшановують хрест як символ християнства - си­мвол спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що ко­жна людина, як і Христос, повинна здолати свій "хресний шлях".

Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Марії - матері Ісуса Христа (Богородиці). Це - Різдво Богоро­диці, Введення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих) і багато свят на честь "чудотвор­них" ікон Богородиці.

У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, бо­жого сина - бога рослинності. На створення образу християн­ської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про бо­гиню Ізіду. Християнство зображує Богородицю "царицею небесною", крилатою небожителькою, "оповитою в сонце". На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську боги­ню Ізіду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина - спасителя Гора. Христи­янська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фіні­кіян - Астартою. Давні народи поклонялися цим богиням, вва­жаючи їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.

З дохристиянських релігій запозичила церква й ідею не­порочного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу від непорочних матерів народилися Мітра, Будда, Заратушт-ра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про "непорочне зачаття" Діви Марії.

Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов'язує його з давніми землеробськими осінніми святами, приуроче­ними до завершення збирання врожаю. У цей день підкреслю­ється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарст­ва, яка "народженням Христа" зробила перший крок до їх "віч­ного спасіння". Святкують 21 вересня.

Введення в Храм Богородиці. Пов'язане з відданням три­річної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Вста­новлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дити­ну в ранньому віці. Святкують 4 грудня.

Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона народить дитину від Святого Духа. На Русі це свято цер­ква пов'язувала з початком весняно-польових робіт ("освячен­ня" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Свят­кують 7 квітня.

Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібели - бо­гині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.

Покрова Богородиці. Це свято пов'язане з видінням Бо­городиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і

святі, з'явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.

На Русь свято прийшло разом із православ'ям, церква використовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт. Від­значають його 14 жовтня.

В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало традиційне вшанування жінки, матері, жіночого начала зага­лом, уособленого в образі землі-матері. Особливим було став­лення до цього свята в українського козацтва, вояків УПА.

Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих христи­янських релігійних свят. Встановлене воно першими хри­стиянами в пам'ять про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.

Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят з першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрю­ють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до землеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися зі скотарською Пас­хою і перейняли її назву. їх об'єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмирають і воскресають.

Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея - самопоже­ртва Бога заради людей - збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне по­ширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає терпіти земні страждання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Па­схи, і з ІІ ст. це свято стало одним з найголовніших.

Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страсним, оскільки його дні пов'язані зі Страстями Гос­подніми. Особливо важливі дні настають із четверга, який на­зивають "чистим". Він пов'язаний з Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.

Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Україні - крашанки, писанки) - символ життя, весни, сон­ця, у християнстві - символ спокути гріха людини.

У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в Х ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими вес­няними святами. Давні слов'яни навесні перед початком сіль­ськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що "вос­кресає". У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з давньослов'янсь-ких релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.

Оскільки в ранньому християнстві святкування воскре­сіння Христа збігалося з іудейською Пасхою, на Нікейсько-му (325 р.) та Антіохійському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов'язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за соняч­ним - на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Велик­день не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.

Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені відповідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ'ї вони залишилися незмінними до­тепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.

Храмові свята

Значного поширення у православ'ї свого часу набули міс­цеві свята - храми, встановлені на честь Богородиці, святих, іменами яких названі місцеві парафіяльні церкви чи приділи в них.

Ця традиція зародилася на Русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угод­ників і святих, яких вважали "небесними покровителями" сво­їх князівств і вотчин. Згодом їх почали вважати "небесними покровителями" віруючих парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки бічних вівта­рів мала місцева церква.

У храмові дні в церквах відбуваються особливо врочисті богослужіння на честь конкретного святого, Богородиці, чу­дотворної ікони. Працювати в цей день - великий гріх. Віру­ючі вважають, що місцеві "святі", "чудотворці" є особливими покровителями саме їхньої парафії і що від них особливо зале­жать їхні справи, сімейне щастя.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники сприяли виникненню християнства?

Схарактеризуйте основні критерії, за якими відбувала­ся канонізація Біблії.

Обгрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християн­ства.

У чому полягає значення Вселенських соборів?

Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.

У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?

Проаналізуйте спільні й відмінні особливості христи­янства та інших релігій.

У чому виявляється історична обумовленість і релігій­на особливість християнських свят?

Теми рефератів

Філософські основи ранньохристиянської догматики.

Біблія як культурно-історичний феномен.

Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.

Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.

Вселенські собори та їх значення в історії християнства.

Розкол церков 1054 року.

Становлення християнської церкви.

Проблема екуменізму в християнстві.

Література

Апокрифы древних христиан. - М., 1989. Библейская энциклопедия. - М., 1991. Біблія.

Болотов М. Лекции по истории древней церкви. - М., 1995. Єленський В. Християнство: ХХ століття // Людина і світ. -К., 2000. - №1-2.

Донини А. У истоков христианства. - М.: Политиздат,

1979.

Крывелев И. История релегий. - Т.1. - М., 1988.

Мень А. Сын человеческий. - М.: Протестант, 1991.

Ранович А. Античные критики христианство. - М.: По­литиздат, 1990.

Ренан Э. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. - М., 1991.

Савельева М.Ю. Біблія: спроба прочитання. - К., 1998.

Свенцицкая И. Раннее христианство - страницы истории. -М.: Политиздат, 1987.

Тальберг Н. История христианской церкви. - М., 1991.

Христианство. Энциклопедический словарь. В 3-х томах. -

М.: 1993-1995.

Христианство. Словарь. - М., 1994.

Час і місце виникнення християнства

Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було під­дане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлу­мачення і нині становить предмет наукових суперечок. Про­тестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком неві­домості. Але це - перебільшення. З історії раннього християн­ства ми знаємо чимало.

Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжу­валося активною релігійно-ідеологічною і політичною боро­тьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Нау­кові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.

Проблема виникнення християнства насамперед торкаєть­ся питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Се­редземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?

Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християн­ського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення запи­сане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно ви­знаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали

інформацію опосередковано. Очевидно, що становлення віро­вчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після рево­люційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середи­ни ІІ ст. Цього погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства. Але христи­янська традиція обмежує написання новозавітних творів пе­ріодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.

Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (1900­1950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Хрис­та. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (1908­1967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення хрис­тиянства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вжи­вають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії хрис­тиянства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Все­ленське християнство (IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й

формі християнства І-VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися пер­шої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і бага-тоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству не­оціненний соціальний досвід.

Виникнення християнства в Римській імперії слід розг­лядати як процес, що складається з двох стадій: власне виник­нення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширен­ня в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.

Історичні умови виникнення християнства

З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'яти­сотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Ав­густа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96­192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул вхо­дило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор ути­скував права та владу аристократії й виступав гарантом інте­ресів усього класу рабовласників.

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Серед­земномор'я. Залежними від неї були землі Парф'янського царс­тва, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що ви­

служилися перед імператором, вершники з великих землев­ласників, чиновників і військових (з них вербувалися чис­ленні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих ра­дах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торгов­ців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найма­них робітників, а також великої кількості рабів.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених наро­дів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жите­лів одержувала права римського громадянства, займала уря­дові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Со­ціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи при­гноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекто­рат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царю­вала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішува­лися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудей­ське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самари­тянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади.

Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Дер­жавну владу в Палестині успадкував його намісник, який при­значався імператором з числа римських вершників і був під­леглим імператорському легату Сирії.

Релігійні попередники

В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони рев­но вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відме­жовувалися від них під приводом дотримання релігійної чи­стоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне спо­живання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимсь­кий храм, надсилали до нього свої пожертвування, але запере­чували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевла­дність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та по­тойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язко­вим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедо­лені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близь­ко 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка па­нувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в ХІХ ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переко­нливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утво­рилося християнство.

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі ані­містичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десят­ків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумрансь-кими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників хрис­тиянства . Релігійно-філософські погляди кумранітів поляга­ли в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і при­речення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя [52,52].

Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламен­товане: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обо­в'язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламенту­валося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнст­ва, оскільки документи датуються ІІ-І ст. до н.е., тобто набага­то раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кум-ранські рукописи підтверджують, що вже у ІІ ст. до н.е. у ме­жах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місця­

ми Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедли­вості", який загинув від рук ворогів.

Релігійну підготовку християнства здійснили також чис­ленні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фі-нікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.

Філософська підготовка

Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників хрис­тиянства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїз­му. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, сві­ту, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Ро­зум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філо-на і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насо­лод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був най-заможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справед­ливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із за­сновників християнства - апостолом Павлом.

Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрун­товувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Заві­

ту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширені­шим в античному світі філософським поглядом. Християнст­во вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціона­лізм античної філософії, але християнське богослов'я не цура­лося і раціоналізму.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.

Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція

Проблема походження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа - центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко ви­значилися три концепції її вирішення.

Перша - це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає християнство наслідком надприродньо-го Об'явлення, Бог дарував християнство людству через сво­го Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істориків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні про­тестантські історики релігії О.В.Карєв (1854-1971) і К.В.Сомов (1920-1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супро­воджували, хоч називають багатьох старозавітних і (ще в біль­шій кількості) новозавітних персонажів як цілком реальних. Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння про­блеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмо­витися від головного в богословській концепції - визнання цього процесу надприроднім, тому в цілому перебувають у

межах ортодоксально-богословської концепції походження християнства.

Богословська ортодоксія детально розробила євангельсь­кий образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами христи­янської релігії й підданий численним богословським тлума­ченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка приве­ла до оформлення єресей. До цього образу зверталися мисли­телі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духов­ну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його над­бання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релі­гією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням.

Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етног­рафічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні істо­рики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечатися - це все справа віри: віра може суперечити здоро­вому глузду. Євангельська історія Христа утверджується ві­рою. Погоджуючись із віруючими у їх відданості вірі, лишимо осторонь цю критику і разом з тим визнаємо право на існуван­ня інших поглядів на походження християнства. Також ви­знаємо за необхідне використати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатисяна неї при викладі історії християнст­ва, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.

Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.

Міфологічна концепція

Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародав­

ніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним об­разом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уя­влень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичен­ня з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикри­лися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголоси­вши її засновником християнства, і сконструювали образ Хри­ста, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Істо­рія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної кон­цепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсон (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (1864­1920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов,

Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.

Англійський вчений Дж.Робертсон, наприклад, розгля­дає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. ХІХ ст., він розкладає євангельську опо­відь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи пов­чальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а та­кож апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древс.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марк­систських атеїстів. Вона широко використовувалася в колиш­ній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіс-нування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологіч­ної концепції лише зашкоджував аналізу християнства.

Історична концепція

Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специ­фічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії істо­ричного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії гро­мадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культу­ри людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історич­ного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в істори­чному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегель­янцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історич­но-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок нау­ковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, на­зва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слі­дом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авто­рів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню істо­ричну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія яко­го згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Істо­ричний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа ле­

жить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню місти­чного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.

Історичний напрям у 20-х роках ХХ ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти "історич­ного Ісуса" (про якого ми практично нічого не знаємо) від "Ісуса віри". Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітньо-го міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, "деміфо-логізуємо" її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто ві­рити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Но­вого Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, істо­рична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливос­тей. Праці Р.Бультмана "Теологія Нового Завіту" (1949), "Віра і розуміння" (1952) є значним кроком протестантського бого­слов'я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й істори­чного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про кон­кретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Хрис­та. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спа-сителів, провісників, чудес створювали сприятливий грунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповід­ницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення хри­стиянства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий при­хід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне

обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хрести­тель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачу­вав Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обстави­на, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, віро­гідніше), але прикрий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму яко­го дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. -бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилати­ся на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Юве-нала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які від­значалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічо­го не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.

Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який напи­сав "Іудейську війну", істориків Таціта (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62­114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі істо­рики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами поча­тку ІІ ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Ново­го Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної хри­стиянської традиції.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обме­женість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побу­

дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науко­вому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сум­ніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.

Ісус Христос, його біографія

Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходжен­ня перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після наро­дження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описа­них подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна I обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Ста­ре літочислення від заснування Рима було відкинуте і введе­но нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.

Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Ди­тинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ні­коли не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто циту­вав Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю му­дрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейсь­кої освіти, у нього не було вчителя.

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:4­11; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своє­му рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути про­роком [Лк. 4:24].

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і дові­рливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національ­них поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід ви­знати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'яв­илося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особис­тості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчан­ня висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко пропо­відь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні

та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історич­них, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестан­тський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде бо­ротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди оби­рав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва - його пропо­відь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:

"Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.

Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне"

[Мт. 5:3-10].

Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодок­сального іудаїзму - Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це міс­то на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, 30, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейсько­го храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галі­

лейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невели­чкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:17­18: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із сад­дукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. "Горе вам, книжники і фарисеї", - запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.

Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому - грішника) Закхея і цим підкреслює можли­вість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в'їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12-14; Мр. 1:1-15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.

Передпасхальний тиждень - останній у житті Ісуса. Іудей­ська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями - дванадця­тьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].

Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарешту­вати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синед­ріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, коли­шнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна

був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблен­ня Ісуса, був його фактичним суддею і катом.

Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаган­нях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.

Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихиль­ний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23-40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до на­роду і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засу­джений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат виму­шений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:1­4]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Піла-том не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу "царя іудейського", то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп'яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійни­ків, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.

Десь опівдні п'ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійни­ками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснаже­ний знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо уч­

нів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: "Цар іудейський". Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.

На прохання Йосифа, члена синедріону, людини замож­ної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсимансько-му саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п'ятниці починалася субота, та ще й пасхальна

[Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].

Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господньо­го, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зо­всім не так: Ісус воскрес для життя вічного.

Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового при­йшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона пок­ликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єруса­лима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:1­18]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя - істотно вдосконалила християнство.

За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з'являвся своїм учням [Ів. 20:19-23, 24-29; 21:1-14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з уч­нями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16-20; Мр. 16:19-20; Лк. 24:50-53], доручивши учням іти проповідувати його вчен­

ня. Але євангеліст Лука каже трохи інше - після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п'ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апо­столів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговори­ли різними мовами [Дії. 2:1-13] і, таким чином, одержали мож­ливість проповідувати нову релігію різним народам.

Апостол Павло

Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єруса­лим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поши­ренні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У "Діях святих апостолів" описана картина проповідництва двох апостолів - Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.

У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманіт­них численних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії - тро­хи більше, а в Палестині - лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4-4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20-х роках і ст. було всього 12-15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іудейством священною книгою - Біблією. Першими христия­нами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поши­ренням у Римі християнство стало світовою релігією.

Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для поширення християнства. З християнс­твом відбулися значні зміни, які виявили його позитив в об­слуговуванні суспільства. Ці зміни пов'язані з ім'ям значного діяча християнства - апостола Павла. Історики майже однос­тайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені

християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що "Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворюва­лась, - це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви". Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім'я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в еллініс­тичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністич­ного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров'ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на христи­ян [Дії. 7:58; 8:1-3].

На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з'яв­ився Ісус і обернув його в християнство [Дії. 9:3-6]. Згодом Савл змінює ім'я на Павла [Дії. 13:8], щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку дія­льність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії [Дії. 11:27-30; 14:21-23, 43, 50-51], яка вславилася міцним па­нуванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом христи­янство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд

до Рима [Дії. 26:24-32].

Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Петро. Е.Ренан вважає, що тісного співробіт­ництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апо­

стол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідо­мий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.

Еволюція християнства в процесі його формування

Головною ідеєю первісного християнства, яким воно ви­йшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних істо­ричних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: на­стане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожно­му доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свід­чать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царс­тво, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих пе­реслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з'являться лже­пророки тощо [Мт. 24:3-28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римсь­кої імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції поклада­лося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім'я Христа, що і означає грецькою мовою "месія". І вже тоді підкреслюва­лася приреченість, жертовний характер цієї месіанської осо­би. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт. 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месі­анське покликання [Мт. 26:62-64; Мр. 14:58-61; Лк. 22:67­69]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії пе­речили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси - непримирен­ність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.

Революційно-демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так

і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського сус­пільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони мо­гли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде. А якщо і траплялися серед них люди заможні, з осві­тою, то вони не завжди афішували свою причетність до руху або утворювали ближчий почет учителя.

Демократичний характер первісного християнства вияв­лявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був "християнський комунізм", це були далекі ознаки майбутньо­го вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно-месіанською революційно-демократич­ною ідеологією християнство і заявило про себе в другій поло­вині І ст. н.е. у Римській імперії "Об'явленням св. Івана Бого­слова", першим за часом документом Нового Завіту.

Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіан­ську концепцію вчителя. Насамперед вони пом'якшують його актуалізацію - це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Хрис­та, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно го­туватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої осо­би, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.

У зв'язку з цим змінюється соціальна орієнтація христи­янства. Від заперечення римської і всякої влади - до визнання їх, від бунтарства - до покори, від революціонізму - до прими­рення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять пред­ставники верхівки суспільства, ширшає соціальна база хри­стиянства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, на­дбати здобутки цього суспільства. У цьому і був головний вне­сок у розвиток християнства апостола Павла. Але римське сус­пільство не відразу оцінило цей внесок. Він був страчений бли­зько 65 р. н.е. під час гонінь Нерона на християн. Проте є сум­ніви в тому, що Павло був страчений під час неронівських го­нінь. Останні роки життя Павла не мають історичних свідчень.

Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві - дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Па­вла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагу­вання християнства мали вплинути такі значні події в римсь­кому суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригнобле­них народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66-73, 114­115, 132-135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пі­зніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було пода­льше вдосконалення християнства.

Сформульовані зміни у віровченні були в 1-му і 2-му пос­ланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, пос­ланні до римлян. Називають у зв'язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрун­товно перероблює його і фактично в тій частині ранньохрис­тиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно-демократичний дух Ісусового християнства, бе­

зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло роз­роблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3-18]. Посилено роз­роблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання -це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19-31; 2:18-23], не чвань­ся [4:6-13], остерігайся перелюбу [5:1-5], утікай від розпусти [6:12-20], будь слугою для всіх [19:16-23] і багато інших по­ложень.

З'являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто про­тивиться, самі візьмуть осуд на себе" [Рим. 13:1-2]. І далі: "Тож віддайте належне усім: кому податок - податок, кому мито -мито, кому страх - страх, кому честь - честь" [Рим. 13:7].

Новий Завіт

Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його голов­ний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та до­повнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він ста­новить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов'я, виходячи зі змісту і спря­мованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та про­рочі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста­

лений список творів, що його становлять ("канон"), формува­вся поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському со­борі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кіль­кість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифіч­ними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійш­ли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищували­ся), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби ав­тор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковно­го впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апок­рифів було написано у ІІ ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і проя­снюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел ново­завітного канону важливе значення мають нещодавно відк­риті кумранські рукописи.

Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі-ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародав­ніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у пе­черах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951­1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків роз­ширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Ви­явилося, що там жила община, члени якої відокремилися від

світу з релігійних міркувань (вони чекали "кінця світу") і ство­рили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумран-ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого За­віту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Се­ред них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть тво­ри нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву "Рукописів Мертвого моря".

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, до­сить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських до­кументів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них - папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Івана.

Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення хри­стиянства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існу­вали окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а та­кож документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спря­мування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані ара­мейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре­

цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль-на, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збе­реглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із "солідних" манускриптів найбільш дав­нім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового За­віту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювали­ся разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.

Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблема­тичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шука­ти в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія скла­дання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тек­сти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.

Євангелія

Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (ґрец. -"блага вість"), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Хрис­та, історія його мандрувань і страждань. Християнська тради­ція вважає авторами Євангелій учнів Христа - Матвія й Івана та його найближчих послідовників - Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа.

їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Єванге­лій, в Євангелії від Матвія - 50 %, від Луки - 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й христи­янських, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визнати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Єва­нгелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризи­ку в обвинуваченнях у тенденційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело - усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв'язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що Євангелія - продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Єва­нгелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою.

Починається Новий Завіт з Євангелія від Матвія. Воно має 28 розділів, його автор - митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій (Мт. 9:9]. Він постає добрим знавцем іудейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставить­ся до іудейського вчення. Головна ідея його твору - довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчен­ня Ісуса. Чітко простежується іудейське походження христи­янства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа. Більшість науковців - початком ІІ ст. Вони вважають, що в основі Єван­гелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейсь­кого Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Євангелія А.Робертсон називає "єврейським Матвієм".

Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біогра­фію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрести­

теля в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його жит­тя. Написано Євангеліє в 62-63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом - з апосто­лом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.

Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії - найбільш докладне, має 24 розділи, написане як до­бротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гума­ніст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Бо­гослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у ІІ ст.

Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четве­рте Євангеліє - від Івана, рибалки з Генісаретського озера, улю­бленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні - любов до ближнього. Проте перше - переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, пос­тають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, оче­видно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?

Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, си­рійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині ІІ ст. У них і фіксу­

ється остаточна паулінська редакція християнства, яка відріз­няється від християнства ісусових часів.

Дії апостолів

За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апо­столів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра (розділи 1-12) в іудейських християнських общинах і апостола Павла (розділи 13-28) в язичеських краї­нах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов'язані з християнськими проповідниками Варнавою, Сте­фаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.

Авторство Діянь належить апостолу Луці [34, 99]. Писа­лись вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що це колективний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.

Послання

Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх два­дцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Ав­тори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на хри­стиян збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбача­ють ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоре­тичні деталі цієї події.

Серед авторів соборних Послань з'являється одна з клю­чових осіб нової релігії - апостол Петро, який вважається бу­дівничим християнської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина - в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивно­го спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо­

бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і "Страшний суд" відкладені на невизна-чене майбутнє. Втім, з'являється нова ідея - спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється змі­ною політичної обстановки в Римі - імператорська влада змі­цнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, се­ред християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християн­ства як нової релігії. Як уже сказано, його пов'язують з діяльні­стю Павла, який "відредагував" християнство і остаточно ви­травив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато до­слідників у зв'язку з Посланнями говорять про "допауліансь-ке" і "пауліанське" християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту -Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 че­рвня 68 р. - 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.

Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У пос­ланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам "кінця світу", приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла-деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допус­кають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліп­сис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Ри­мом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади -"кінця світу", "страшного суду" і встановленого месією царст­

ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, прони­зує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негай­но, якщо не сьогодні, то завтра - обов'язково.

За християнською традицією автором Апокаліпсиса вва­жається апостол Іван, якому нібито належить також авторст­во четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Пос­лання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв'язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі "запозиченими" лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов'язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує до­сягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.

Утворення християнської церкви

Створення й становлення нової релігії відбувалися в спе­цифічних релігійних організаціях - общинах первісних хрис­тиян, які пізніше злилися в християнську церкву. З християн­ського погляду християнська церква є божественним встано­вленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьо­му наступному духовенству.

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.

Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близь­ких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжу­ючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.

Потреба в сталій організації виявилася в період поширен­ня християнства серед населення Іудеї та інших народів Рим­ської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідом­ляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жод­ного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спа­сителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кож­на община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідни­ками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.

Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період ста­новлення пауліанських ідей у християнстві.

У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенс­тво, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "слу­жить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується профе­сійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:10­18]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Климента Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Хри­стову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церк­ви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки сус­пільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя об­щини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.

Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії -Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поши­рення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо­

мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява тала­новитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.

Очевидно, спочатку християнство знайшло майже гото­ву суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для похован­ня своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бід­няків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, ро­били разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі дава­ли вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допома­гали один одному, займалися благодійництвом. У колегії оби­ралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.

У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.

Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійши­на (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався го­сподарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - па­сивну. Розробляється вчення про особливу благодать духо­венства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її за­ймали багаті, освічені люди, що мали досвід управління госпо­дарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу­

вання християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встанов­ленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й ви­никає християнська організація, утворюються церкви, які ма­ють владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'я­зки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'є­днання общин - помісні церкви.

Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська цер­ква набуває всесвітнього значення.

Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі центра­лізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково пови­нен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.

Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохри­стиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'яз­кова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладаєть­ся на невизначений час - церква має думати про своє стано­вище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існу­вати для користі віруючих в існуючому суспільстві.

Перші віки християнства Християнство в Римі

Появу християнства в Римі пов'язують із проповідниць­кою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людської думки, тому

в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Христи­янство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдос­коналювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись хрис­тиянською термінологією, над язичництвом, тобто над релігі­єю інших народів, "язиків". Що цьому сприяло? Як же це від­булося?

Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах останньої сві­тової держави рабовласництва - Римської імперії. Криза ра­бовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та іде­ологію. У сфері економіки це було руйнування продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і про­дуктивності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жа­хливі умови життя вели до фізичної деградації головної про­дуктивної сили - людей. У політичному житті це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, правління Нерона. Повсякчас спалахували по­встання рабів, серед них і повстання в 74-71 рр. до н.е. під про­водом Спартака. У сфері ідеології це був цілковитий мораль­ний розклад римського суспільства, у панівних класів виник­ло почуття приреченості. Поразки рабів у класових битвах вели до поширення і серед них ідей безвихідності, безпер­спективності. Посилюються песимістичні настрої, маси впа­дають у містицизм. Характерними рисами римського суспіль­ства часів виникнення християнства К. Каутський називає розгубленість, легковірність, лицемірство, гуманність, інтерна­ціоналізм, релігійність, монотеїзм. Поступово в рабів склада­лось уявлення, ніби в усіх їхніх бідах винні вони самі, що при­чина тяжкого життя - власна "гріховність", за яку вони й від­

бувають покарання в земному житті. Поширюються ідеї, що позбутися життєвих негараздів допоможе Месія - "бо­жественний спаситель", який спокутуватиме "гріхи" людей.

Таким чином, криза римського рабовласницького сус­пільства поставила низку ідеологічних проблем. Вони могли бути розв'язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеоло­гічні форми масам були недоступні.

Кінець ІІ ст. для Римської імперії був часом певного спо­кою. За Марка Аврелія (161-180) був відбитий натиск варва­рів, і Рим переходить до оборони. Імператор Коммод (180­192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивст­ва доля імператорського трону опинилася в руках преторіан­ської гвардії. Відбувається процес ліквідації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові краї­ни, виростає державна бюрократія. З'являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть поз­бавлена етнічних обмежень.

Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на тери­торії Римської імперії сповідувалося чимало традиційних на­ціонально-державних релігій. Справа в тому, що існуючі ре­лігії не можна було використати для виразу ідей різних етніч­них верств. Потрібна була релігія, спільна для всіх рабів, неза­лежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператор­ський Рим не знав.

Робилися спроби створити єдину для всієї держави релі­гію у вигляді культу імператора. Так, Цезар, перший фактич­ний римський монарх, був ще за життя проголошений потом­ком богині Венери, на його честь споруджувалися храми, на його статуях вирізьблювали напис "Напівбог". Прийомний син Цезаря Август проголошувався сином Аполлона, його ім'ям назвали один з місяців року, день його народження вважався початком року. Введення культу імператора не завершилося успіхом, але багато в чому зумовило потяг майбутнього хрис­тиянства до монотеїзму.

Збіг цих обставин відкривав "зелену вулицю" тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було

християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етніч­них інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро роз­порошений серед інших народів. Це й було джерелом космопо-літичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократич­них ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне - воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною причиною перемоги християнства слід вважа­ти його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.

І ст. н.е. є початком історії християнської церкви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови брали іудейські синагоги. Але вони чітко протиставля­ли себе їм і були підкреслено демократичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоці­ації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патронати. У Римській імперії діяли різні асоці­ації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з вихо­дів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослідник історії Риму францу­зький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напи­су на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідня­ків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії - забезпечувати своїх членів у разі смерті при­стойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обо­в'язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похоро­ни і споруджувалась порожня гробниця з відповідним напи­

сом. Члени колегії утворювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складали­ся у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. Керівні особи -магістри, квестори - були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учасників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж займали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у май­бутньому послужив основою організаційної побудови хрис­тиянських громад. Саме з них черпалися демократичні прин­ципи їх структури.

Утворюючись як самостійна суспільна структура, хрис­тиянська церква насамперед мусила визначити своє ставлен­ня до держави та існуючого права. Ідеологія первісного хрис­тиянства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу - язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим хри­стияни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль дер­жави. Римська держава як світова, що об'єднала народи з різ­ними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудей­ством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шука­ти захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але від­чуваючи себе чимось особливим у державі, християни посту­пово будували свої громади. В основу життєдіяльності хрис­тиянських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов'язковим по­рядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і ро­

дини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх по­ложення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.

Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного органі­заційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було на­віть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зро­стали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв'я­зки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої ор­ганізації ще не було, тому для цього періоду історії християнс­тва користуємося терміном "церква" з певними застережен­нями. В ІІ ст. відбувається більш активне організаційне офор­млення. Близько середини ІІ ст. в Римі оформлюються єпис­копат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв'яз­ків і народження відчуття власної сили та впливовості хрис­тиянські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.

Гоніння

Імперський Рим поступово став ставитися до християнс­тва вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношен­ня між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і держа­вою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - бага-тотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалу­жень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна бороть­ба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ-ІІІ ст. у відносинах християн­ської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії

християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університе­ту св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існу­вання нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з міс­цевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензі­єю в журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приво­ду гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, пе­реповнена численними згадками про гоніння на християн збо­ку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнст­ва А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імперато­ра, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнст­ва, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.

Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із си­стематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Від­повідальність за пожежу було покладено на християн. За на­

казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Тро-яна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161­180), який висловлював велику схильність до античної, зокре­ма стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів прав­ління Максиміна-Фракійця (235-238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249­251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушу­вали у визначені дні в присутності спеціальної комісії прино­сити жертви язичеським богам і статуям імператора та одер­жувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одер­жання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього докумен­та відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270­275) - едикт 275 р.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо-клетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони три­вали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).

У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особ­ливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видають­ся відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансі­онів").

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змі­нювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенден­ція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування хри­стиянства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, від­биваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримсь­кого суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.

Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесно­му. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доціль­ним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185­254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і рим­лян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався хри­стиянством без будь-яких застережень. У перші віки христи­янства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імпе­ратор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно,

що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.

Апологетика

Внутрішнім ворогом християнства була його невпоряд­кованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвер­дженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ-ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.

Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулю­вання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов-становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими ре­лігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить антич­ній філософії. Створена ними література дістала назву аполо­гетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внут­рішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початків­ців патристики - певної сукупності теологічних, філософсь­ких і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на схі­дних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали лати­ною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"; Татіяна (пом. бл. 175), автора "Промови до еллінів"; Афіногора (пом. бл. 177), відомого сво­їм "Проханням на захист християн". Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він про­явив себе як талановитий богослов і викладач; написав близь­ко 2 тис. творів, серед них: "Проти Цельса" і "Про початки". Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: ті­лесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько-містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов'я потужний заряд опти­мізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілкови­те спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аске­тизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської дог­матики. Під впливом Орігена перебувала значна частина "от­ців церкви" після нікейського християнства.

Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнсь­ким богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утверджен­ня безумовного примату віри над знанням. За натурою фана­тичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґру­нтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. За­гальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: "Син Божий роз­п'ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогі­дно, тому що неможливо". "Апологетика" Тертулліана прис­вячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів

тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римсь­кого суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбули­ся в соціальній спрямованості нової релігії.

Апологетики практикували богословсько-політичні звер­нення до римських імператорів з метою довести, що християн­ство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захи­щав християнство. До імператора Антоніна Пія (138-161) з та­кою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імпе­ратору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою "Імпе­ратору, сенату і народу римському". У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське неро­зуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.

Апологетики зробили велику справу в історії християн­ської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її пере­ходу від гнаної до пануючої.

Впорядкування християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погля­ди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Но­вому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечли­вому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвива­ти їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне - віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди об­ґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкрит­тя, тобто таким, що має надприродне походження. Сформу­льоване воно в ряді християнських документів, які називають­

ся джерелами віровчення. Їх два. По-перше, Біблія - це джере­ло називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважа­ють Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вва­жати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою пер­шу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єги­петській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення сві­ту), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-ла-тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Пись­мом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує ве­лика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських по­ложень - "Символ віри". Цей символ був затверджений І Ні-кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським со­бором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орі­єнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величез­ній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод -диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі ста­новлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, централь­ною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседер­

жителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кож­ної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних ре­лігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релі­гійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдино­го Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізні­ше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської ані­містичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого бо­жества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.

Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богосло­в'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Вве­дення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступ­ка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дия­волу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою

ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підсту­пи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очо­лює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону за­повнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служи­ти Богу й допомагають йому управляти світом. До числа свя­тих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе христи­янство у період його поширення, мученики, подвижники, ас­кети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зроби­ли вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зара­хування до "лику святих" - канонізація відбувається за особ­ливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшану­вання святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежу­ються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий За­віт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення спра­вжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавіт­на міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і при­свячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту ві­дповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замі­нюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усува­ється її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим

месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віру­ючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, заво­йовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфо­логії з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

Ранні єресі

Початок історії християнства позначився активним роз­витком богословської думки. Розвиваючи загальні риси віро­вчення, накреслені Ісусом Христом, богослови мусили відпо­вісти на численні питання, які неодмінно виникали в зв'язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Ви­словлювалися різні думки, обумовлені історичними, економі­чними, політичними, філософськими і, мабуть, індивідуальни­ми факторами. Частина їх була достатньо доведена і визнана ортодоксальними, вони увійшли у вчення церкви та вислов­лені у творах отців церкви. Інші стали об'єктом запеклих супе­речок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті й оголошені єрессю. У богослов'ї єрессю вважається свідоме і навмисне відхилення від догматів віри.

Боротьба з єресями в перші віки існування християнства була впертою і часом драматичною. Це були ранні єресі. Ми їх так назвемо на відміну від єресей наступних етапів розвитку християнства, яких було чимало. Ранні єресі сприяли утвер­дженню в християнстві ірраціоналізму. Тут вони неабияк при­служилися, доповнюючи Філона Александрійського. Вони, можна сказати, довершили філософську підготовку христи­янства при його утворенні. Хоч як парадоксально це звучить, але єресі зробили велику справу в християнстві - вони допо­могли генеральному пауліністському напряму, який став ор­

тодоксальним, відшліфуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у христи­янстві звичайно відносять іудео-християнство, монтанізм і гностицизм.

Перший крок в ідеологічному становленні християнства -остаточний розрив з іудаїзмом. Християнство виникало як секта в іудаїзмі, що мав чітко окреслені етнічні риси. Але воно домоглося визнання лише як космополітична релігія колоса­льного конгломерату різних народів світової Римської імперії. Дуже швидко після початку нової релігії християни з язични­ків уже становили переважну більшість над християнами з іуде­їв. Це дало підставу для подальшого відходу від іудейського віровчення і особливо - культу. Для характеристики цього процесу звичайно посилаються на твір Юстина-філософа "Бе­сіда з Трифоном-іудеєм" (бл. 160 р.), де автор чітко протиста­вить себе, християнина, язичникам та іудеям.

Іудео-християнство в Палестині було релігійною кон­цепцією тих, хто вже відійшов від іудаїзму, але ще не пристав до християнства. Такими були ебіоніти (від грец. ебіон - зли­день). Ебіоніти здійснювали обрізання, святкували суботу, вживали лише кошерну їжу й не визнавали пророцьких книг Старого Завіту, а з новозавітних визнавали лише Євангеліє Матвія. Ісуса вважали месією, але заперечували його божест­венність і все, що пов'язано з нею, включаючи і надприрод­ність народження. Вважають, що способом життя (общиною, зі спільною власністю тощо) вони дуже подібні до есеїв. До іудео-християн також відносять назареїв і елкесаїтів (елксаї-тів). Християни вважають цю течію єретичною.

Монтанізм

Монтанізм (від імені засновника течії - Монтана) виник у Фрігії близько 156 р. Монтаністи виступали з позицій аске­тизму і колективізму, проти церковної верхівки з позицій за­перечення збагачування церкви і засудження примирення її з язичницькою державою. Общини монтаністів очолювали не

єпископи, а пророки. Чекали негайного приходу Ісуса у фрі­гійському місті Пепузі, де часто збиралися. Монтан пропові­дував у супроводі двох пророчиць Пріскілли і Максімілли, які мали видіння і доводили святість Монтана. Український істо­рик релігії П.К.Козик соціальні причини виникнення монта-нізму вбачає в тяжкому визиску і непомірних поборах з насе­лення Малої Азії, особливо у Фрігії. Це штовхало населення до радикалізму в релігійних пошуках. Звідси і фанатичність прихильників та керівників цієї течії.

Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), говоріння невідомими мовами, чека­ли негайного пришестя Ісуса Христа. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліп­сисі. Разом із тим вони заперечували створення єпископаль­ної церкви. До монтанізму свого часу приставав Тертулліан. В Африці різновидом монтанізму в IV ст. був ідейний рух агно­стиків, які заснували донатистську церкву . Повною поразкою монтанізму завершився ранній період становлення християн­ства, хоч залишки монтанізму на сході Римської імперії проіс­нували до VIII ст.

Гностицизм

У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. "пізнавальний", "той, хто пізнає"), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та антич­ної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства -це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуван­ням особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов'я­зали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.

Гностики вчили, що існують три начала: досконале бо­жество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество -трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосердя, лю­

бов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утво­рює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, сві­тлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пнев­матиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують За­кон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на заги­бель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:

протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Твор­ця, але в жодному разі не творчості Божої;

врятування мирського, тілесного, матеріального немо­жливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обран­цем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пнев-ми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;

це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми -Христос.

До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гности­цизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновни­ками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офі-тів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (пок­лонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (ви­ступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.

Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі

Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі прояви­лась його схильність до гностицизму.

Гностицизм настільки віддаляється від суто християнсь­ких ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрес­сю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь спла­вом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони -течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так ска­зати, але в маркіонівському виконанні гностицизму христи­янські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеть­ся від єретичної причетності до християнського вчення.

Соціальною платформою гностиків була соціальна па­сивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісу-сового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо ціну­вали Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.

Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближен­ня Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розхо­дження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейст­ва, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчен­ня, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвер­дити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіо-нізм. І це було зроблено.

Антитринітаризм

Антитринітаризм - течія в християнському богослов'ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.

Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка ви­никла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва ново-навернених язичників. Нам здається, що тут має місце нев­міння зрозуміти діалектичний характер християнського вчен­ня про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у триніта-ризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існуван­ня Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.

До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум'яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.

Маніхейство

У своєму становленні як релігії греко-римського світу хри­стиянству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством. Маніхейство ви­никло в ІІІ ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, персь­ких і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною - територію су­часного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа - породження світлого, доброго, а тіло - темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхей­ством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі міс­це в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою хри­

стиянської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Мак­симом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.

Новатіанство

Новатіанство -одна з християнських течій ІІ-ІІІ ст., пе­ріоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов'язують із внутрішньоцерковною боро­тьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до христи­янства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпи­скопської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто провинився" (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаю­чи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів прав­ління Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на хри­стиян. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати "тих, хто провинився" мають ті, хто самі постраждали за віру (мучени­ки і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.

Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин замож­них осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новагіан-ських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації хрис­тиянства, яке здійснювала церковна верхівка в І-ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розви­тку християнської ідеології.

Аріанство

Вже в новозавітних текстах висловлено основні положен­ня христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголю­диною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього хрис-тологічного уявлення включено вчення про троїстість божес­тва, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Свя­того.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висло­вив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і"). Але і в цю різницю було закладено дуже вели­ке смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дия­конів були його першими послідовниками. Не можна не помі­тити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - супе­речливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Констан­тин (306-337), який на той час уже достатньо визначився від­носно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли полі­тичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Констан­тин, стало масовим рухом. Константинові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади -собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було за­суджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засу­джене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало ве­ликою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церк­вою, і державою.

Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодокса­льним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361-363) взагалі від­мовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія I Великого (379­395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословсь­ке положення "одна-єдина божественна субстанція в трьох особах". Так завершилися "христологічні дискусії" IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.

Отці церкви

"Христологічні дискусії" IV ст. спричинили посилену те­оретичну діяльність християнських богословів. У церкві скла­лася група видатних богословів, що вели плідну і активну бо­гословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, ли­сти, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною христи­янську літературу. Це було продовження патристики ІІ-ІІІ ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідомі-ших богословів цього часу згодом були оголошені церквою свя­тими і віднесені до числа отців церкви.

На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнс­тво. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330­379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа-докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.

Вони теоретично підготували скликання II Вселенського со­бору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.

Плеяду східних отців церкви прикрасив Константино­польський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промо­вець, полум'яний викривач пороків сучасного йому суспільс­тва. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.

Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в бого­слов'ї.

На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.

Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв-росій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інте­реси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).

Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блажен­ному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богосло­в'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Авгус­тин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виво­дить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у христи­янстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес ста­новлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають бе­зумовному підкоренню теїстичного визначення.

У творі "Про Град Божий" Августин викладає християн­ську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під

впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закін­чив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської дер­жави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утво­рюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуго­вує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спіль­ноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій -добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній дер­жаві, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, вихо­дячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває по­роки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологі­чний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передба­чає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питан­ня. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божест­венне визначення. Вчення про благодать і визначення в сус­пільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьо­му не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бан­дою розбійників.

Августин був вищим богословським авторитетом на За­ході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орі­єнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.

Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважаєть­ся канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами цер­ковних співів.

Розбудова християнського культу

У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, свя­ткували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів. Але вже відразу була заперечена іудейська жертва. Ісус навчав своїх послідовників новим молитвам, таким як молитва "Отче наш", що наведена в Євангеліях [Матф. 6:9-13]. Поступово іудейсь­кий культ став істотно перероблятися і вже до початку вдос­коналення віровчення Павлом мав цілком християнський спе­цифічний характер.

Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується "служіння ідолам" [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо "всякому чолові­ку голова - Христос, а жінці голова - чоловік" [1 Кор. 11:3; 14:34­35], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впо­рядковується розуміння "сходження духовних дарів" [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваю­чи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запо­зичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система христи­янського культу, яка дожила до наших днів.

Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов'язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а та­кож богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молит­ви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час бого­служінь. Богослужіння у свята називається літургією.

Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших

подій із життя Христа або окремих святих. Крім цього, існує седмичний цикл богослужіння, в якому неділя асоціюється з воскресінням Христа, у понеділок згадують ангелів, у вівто­рок - пророків, у середу - зраду Христа Іудою, у четвер - свя­тителів християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа, у субо­ту - всіх святих. І, нарешті, існує добовий цикл богослужіння, що складається з вечерні, всеношної, утрені та чотирьох ден­них служб. Християнський культ оперує величезною кількіс­тю молитов, що відповідають певним службам і подіям людсь­кого життя, обрядам і святам.

У первісному християнстві богослужебною мовою спо­чатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення хри­стиянства серед народів Римської імперії молитви стали за­стосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо "Вірую" і проголошення за­кликів віруючими.

У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння свя­тим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом покло­ніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схре­щених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у ІІ ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Геле­на здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає христи­янське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в хрис­тиянський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'яви­лося лише у VIII ст.

Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виник­ло воно у християнстві наприкінці ІІ ст. (чи трохи пізніше ­

на поч. ІІІ ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма об­щинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. "Бога ніхто ніколи не бачив" [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він є єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Все­ленським собором 787 р., а потім ще раз для православних під­тверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними худож­никами і мають неабияку культурно-історичну цінність.

Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у свя­ту воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.

Таїнства і обряди

Християнське віровчення вважає спілкування з Богом і святими надприродним процесом, таїнством, недоступним раціональному розумінню.

Первісні християни знали лише два таїнства: хрещення і причастя, вони вже існували в кінці І - у ІІ ст. і згадуються в Посланнях і Діях апостолів. Але потім кількість таїнств швид­ко зросла, бо встановився християнський культ, хоч остаточ­но система таїнств прийнята лише в XV ст.

Таїнств, чи "боговстановлених" священних дій, у яких у видимому вигляді віруючим посилається невидима Божа бла­годать, сім: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя (євха­ристія), священство, шлюб і маслосвяття (соборування). Кож­ному з них відповідають певні обряди.

Обряд хрещення означає залучення людини до церкви й передбачає очищення від "первородного гріха". У перші віки християнства хрещення вважали "другим народженням", протиставленням належності до громадянської общини, гро­мадянського і політичного стану віруючого в країні, де його

віра якщо не переслідується, то все ж перебуває під підозрою. Оскільки йшлося про вибір, до кого приєднатися, то, природ-ньо, хрещення здійснювалося у свідомому дорослому віці. До хрещення була потрібна відповідна підготовка: вивчення по­ложень християнського віровчення, піст, промовляння магіч­них заклинань. Хрестили у спеціальних водоймах - баптисте­ріях, які будували неподалік від храму. Хрещення новонаро­джених бере початок з IV ст., коли Августин поширив ідею гріховності першої людини, яка переходить на її потомків, а хрещення виступає вже і як обряд очищення від цього гріха. Сучасні тлумачення та виконання обряду хрещення в різних християнських течіях неоднозначні.

Після хрещення відбувається миропомазання - частину тіла дитини змащують спеціально освяченою ароматичною олією (миром), яке "єднає дитину із Святим Духом". Миропо­мазання проводять і під час здійснення деяких інших таїнств.

Сповідь (каяття) - найважливіше християнське таїнство, під час якого віруючий зізнається священику у своїх гріхах, за що дістає офіційне прощення церкви. На початку християнст­ва сповідь була прилюдною і гласною, але були й винятки: мож­на було написати в записці свої гріхи та подати її єпископу. Однак з часом сповідь остаточно перестала бути гласною, пос­тупившись місцем індивідуальній. Прощення гріхів відбувалось обов'язково, жодних викупних актів збоку віруючого не вима­гали. Пізніше з'явився викуп за гріхи. Сповідь має певне вихов­не значення. Той, хто сповідувався, і чогось очікував, на щось сподівався, водночас чогось боявся. І отримував душевне поле­гшення. Між іншим - як і можливість грішити ще раз.

Сповідь може завершуватися причастям (євхаристією) -вкушанням хліба та вина, які символізують тіло і кров Христа. У християнстві цей обряд мотивується подіями Тайної Вечері перед судом і стратою Ісуса. Історичні корені його сягають пе­рвісної епохи.

Таїнство священства (ординації) ґрунтується на уявленні, згідно з яким людина після певної церемонії набуває власти­вості бути посередником між Богом і людьми. Обряд супрово­

диться покладанням рук архієрея на голову людини, яку висвя­чують ("рукопокладення"), унаслідок чого їй передається свя­тість. Вона йде через усі покоління вищих ієрархів церкви від Ісуса Христа, котрий здійснив висвячення першого Римського єпископа апостола Петра. Це таїнство має обґрунтувати і підк­реслити виняткове становище духовенства щодо віруючих.

Таїнство шлюбу полягає в релігійному освяченні шлюбно­го союзу за допомогою церемоній, що мають зробити цей союз міцним, плідним. Шлюбний обряд виник ще в глибокій давнині у процесі становлення самої родини. Християнський обряд вступу до шлюбу успадкував багато народних звичаїв і церемо­ній такого роду, тому в різних країнах існують специфічні особ­ливості його проведення, однак усюди він дуже урочистий.

Таїнство маслосвяття (останнє помазання, соборування) здійснюється над умираючою людиною. Воно полягає у зма­щуванні певних частин її тіла спеціально освяченою маслино­вою олією - єлеєм і супроводиться читанням спеціальних мо­литов.

До цього обряду дуже близьке й релігійне поховання, що супроводиться певними церемоніями для забезпечення успі­шної мандрівки душі померлого до раю. Для цього разом з по­кійником у труну кладуть "дозвільну грамоту", могила освя­чується, читаються відповідні молитви.

Свята і пости

У пауліністський період формування християнства акти­вно розробляється християнська святковість. Насамперед встановлюється святкування неділі, що необхідно для проти­ставлення іудейській суботі. Неділя оголошена святом як по­чаток днів Божого творіння. Кожний день у християнському календарі присвячений певним подіям або пам'яті якогось свя­того. Кожний день є по своєму святковим чи жалобним. Поря­док днів тижня християни запозичили у зороастрів, у яких день бога Сонця припадав на перший день іудейського тижня і став Неділею (Воскресінням).

Особливо шануються річні свята. Основні християнські свята пов'язані з біографією Ісуса Христа. Центральні серед них - Пасха (для православ'я) і Різдво (для католицизму).

Пасха (Великдень) присвячена воскресінню страченого на розп'ятті Ісуса Христа. Вона має єдині генетичні корені з численними землеробськими культами вмираючих і воскре­саючих богів давнини та пов'язаними з ними уявленнями про спокутну жертву і торжество всепереможного життя. Спорід­неністю з язичницькими весняними святами пояснюються специфічні пасхальні обряди та звичаї: випікання пасок, фар­бування яєць тощо. Нікейський собор у 325 р. встановив дату Пасхи: перша неділя після весняного рівнодення. Обов'язко­ва умова - має минути повний тиждень після іудейської Пас­хи. Розрахунки святкових днів християнської Пасхи ведуть­ся за спеціальними пасхаліями, що складаються на багато ро­ків наперед і публікуються в церковних календарях. Святку­ванню Пасхи передує Великій Піст, що триває сім тижнів.

Після цього (першого за значенням) свята християнсь­кий канон називає такі дванадцять найважливіших свят (два-надесяті свята): Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрі-тення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим ("вербна неділя"), Вознесіння, Трійця, Преображення чи Спас, Успін-ня Богородиці ("перша пречиста"), Різдво Богородиці, Возд-виження Хреста, Введення в храм Богородиці. Великими цер­ковними святами є також Обрізання Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Усікання голови Іоанна Предтечі та Покрова Пресвятої Богородиці. За 40 днів до Різ­два починається різдвяний, або Пилипів, піст. Крім того, вліт­ку проходять Петрівка, або Апостольський піст, і Успенський (Богородичний) піст.

Дуже поширені, особливо в сільській місцевості, свята, встановлені на вшанування християнських святих, ім'ям яких названо місцевий храм. Це місцеві храмові свята.

Храми

Розповімо про історію християнських храмів (не свят, а будівель), культових споруд. Стале місце для проведення збо­рів віруючих і виконання культових дій завжди було першою умовою існування християнської общини. Перші християни таким місцем обирали гаї, сади, пагорби. Христос дуже любив природу і всі проповіді проголошував у природних умовах. Потім християни стали будувати невеличкі храми і базиліки. У періоди гонінь широко влаштовували храми в підземних галереях і печерах, відомих як катакомби. Але невдовзі хрис­тиянство перейшло до спорудження фундаментальних хра­мів, які були базою адміністративних і господарських справ єпископа. Споруджувались вони за греко-католицьким язи­чницьким храмовим зразком - базилікою. Це прямокутна бу­дівля, поділена всередині колонами чи стовпами на окремі нефи чи кораблі (3 чи 5), з них середній є більшим і головним. У головному нефі з орієнтацією на схід влаштовується вівтар. Храми прикрашаються розписами, іконами, скульптурами, мозаїкою, вітражами.

Архітектура храмів має змістовну історію. Крім культових вимог, вона зумовлена рівнем розвитку будівельної техніки, національними рисами, соціальними факторами. Архітектурна символіка, внутрішній декорум храму мають ідеологічне наван­таження, яке виходить далеко за межі релігійних уявлень, і ма­теріалізують естетичні та інші уявлення людей часу будівницт­ва храму. При цьому виключного значення набувають ідеї не­перехідні, загальнолюдські, загальнонародні. Зразками і пам'я­тниками церковної архітектури є Софійський і Володимирсь-кий собори у Києві, храми Києво-Печерської лаври, Андріївсь­ка церква, чудові собори Чернігова та ряд інших.

Виникнення чернецтва

В останні десятиріччя ІІІ ст. виникає і починає активно розвиватись інститут чернецтва. Раннє християнство утриму­валось від активного аскетизму. Євангелія змальовують Ісуса життєлюбною людиною, яка аж ніяк не уникала товариства. У

подальшому в християнстві складається уявлення про особ­ливий стиль життя тих, хто прагне до вищого релігійного доб-рочинства: цнотливість, безшлюбність, відмова від життєвих благ, бідність, аскетизм. Хто ж не хоче і не може вийти на цей рівень, хай живе звичайним життям. Про це пише Евсевій Ке-сарійський у 323 р. Серед християн з'являються перші анахо­рети, тобто ті, які живуть самітністю: св. Антоній, Павло із Фів, Іларіон, Аммоній. З'являються терміни "монах" (від слова "мо-нос" - один, ізольований), "інок" (від "ін" - один), "пустель­ник" - той, хто живе в пустелі, "монастир" (пустинь).

Ініціатива організації першого монастиря належить св. Пахомію, який уперше створив таку установу у Фіванді на бе­резі річки Ніл у 322 р.

Особливо високу оцінку аскетизм і чернецтво одержали в працях отців церкви римо-католиків: св. Амвросія (340-397), св. Єроніма (347-420) і св. Августина (354-430) .

Християнська церква - державна

З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в ІІ ст. досягла найбіль­шого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Атлантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чорного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір'я, Ме­сопотамія, східне узбережжя Середземного моря, на півдні -Єгипет, уся північ Африки - все це було територією Римської імперії. На той час це була світова держава.

Усе ІІ ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тото­жний метрополії. Римське право і римська культура поширю­вались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чи­ном із числа воїнів-завойовників, ветеранів. Розпочався про­

цес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдос-ко-налювалося виробництво. Мали місце й соціальні завору­шення, час від часу спалахували повстання рабів.

Але в ІІІ ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сіль­ське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продук­тивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була "криза ІІІ століття", яка істотно похитнула політичні підвали­ни імперії.

На цьому історичному тлі й відбувався розвиток христи­янської церкви як єпископальної.

У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша - зона найбільш ефективного впли­ву на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірме­нія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Па­лестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де пе­реможна хода християн ще тільки почалася, - це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Пі­внічна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреної-ка, Лівія і Мавританія.

Завдання для учасників наукового гуртка

Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.

Складена карта може бути зарахована як курсова ро­бота.

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700. При цьому він зауважує, що біль­шість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх пара­фій. Єпископи столиць провінцій одержували титул ми­трополитів. У ІІІ ст. існування християнства (тобто в 230­311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископ­ська церква. Як зауважує Кіпріан, "церква - в єпископі, а не тільки єпископ у церкві".

У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан-тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єги­пет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Іта­лія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У люто­му 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Мілансь­кий едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з інши­ми релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський со­бор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засідан­нях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав ви­діння хреста з написом "сим переможеш" і переміг з ім'ям Хри­стовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин

бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - пред­ставників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палес­тини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Конста­нтин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого хара­ктеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боро­тьбу між окремими напрямами первісного християнства. Цер­ковні собори поділяються на вселенські, де присутні представ­ники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входи­ли представники вищого духовенства місцевої церкви або цер­ковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Хри­стиянські історики вважають ці собори виявленням розуму і "голосу Вселенської Церкви". Собори підтвердили істину це­рковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкува­ли культ, засудили всі відхилення від віровченських і культо­вих положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь-кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на­

прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйоз­ною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного хрис­тиянства на початку його існування, було те, що воно склада­лось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпис­копства та їх об'єднання відповідали територіальним утворен­ням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська вла­да часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному хри­стиянстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.

Остаточне утвердження християнства

Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для ньо­го напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язич­ництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забо­роняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, тво­ри язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спа­лювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язи­чництво карався смертною карою. Лише в роки правління імпе­ратора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспіль­ного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнсько­му дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Кон­стантина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичниц­тва. Йому належить авторство низки творів проти християнс­тва. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підт­римували християнство.

Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов'язано з ім'ям імператора Феодосія І (379-395), якого назва­ли Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск на залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного супе­рництва переходи з одного культу у другий були досить поши­рені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жер­твоприношення і культові обряди язичництва, храми дозволя­лося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руй­нування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку - один із центрів еллінсь­кої культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики-ченці жорстоко вбили вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розді­лилося на два протилежні напрями.

Несторіанство

Саме в цей заключний етап історії християнства в Старода­вньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.

Продовжувалися суперечки про божественне походжен­ня Ісуса, тільки вже не безпосередньо його, а його матері - Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір'ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шаленого опору збоку мона­хів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпи­скопи, несторіанство було засуджене.

Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпис­копів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по-новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі

є лише одна божественна природа. Це й поклало початок мо-нофізитству. Тепер уже засуджували Євтихія. Знову склика­ли собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євтихій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.

У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450-457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторі-анство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: "Дві різні й непо­дільні природи в одній іпостасі". Несторіанці і монофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники не-сторіанства є й тепер в Ірані, Іраку та Сирії.

Монофізитство

У IV ст. виникла нова єресь - несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий церковний діяч, Конс­тантинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус - це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові-Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину.

Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в ро­згляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV-V ст. народилася концеп­ція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу - божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов'язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Все­ленським Халкідонським собором у 451 р.

Християнство в часи розпаду імперії'

Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепада­ла, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поді­

лено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.

У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав схід­ному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади од­ного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реаль­ну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імпе­рія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхе-рія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій ІІ зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чи католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІІ". Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).

Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдо­волення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здій­снив кодифікацію римського права. У його підвалини він за­клав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.

"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право

на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості. Це був кінець античності й початок середньовіччя.

Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровчен­ням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями -західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римсь­кої імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З пі­вночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних дер­жав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри хри­стиянства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Рим­ський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпис­копи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Конс­тантинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорсь­кого двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправ­ними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок

свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенсько­го" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").

Східні церкви відразу стали частиною державного апара­ту Візантійської імперії; на світську владу вони не претенду­вали. Між цими християнськими центрами розгорнулася кон­курентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокре­ма з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константино­поля Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Хрис­тиянські історики називають його "розділенням церков". За­хідна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Рим­ською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні це­ркви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни-ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Ві­рменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авто­ритету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник про­тестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течі­ями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільши­ми є православ'я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі посту­пового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародав­нього світу і відкрило інший історичний етап нової християн­ської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія христи­янства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно-правових за­сад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро-вченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлен­ня і вдосконалення віровчення та культу переважають проце­си організаційного оформлення вчення, тобто процес утворен­ня християнської церкви начебто є другорядним щододо утво­рення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принци­пах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно упові­льнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і на­віть ворожих один одному напрямів християнства: правосла­в'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбуваєть­ся активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дох­ристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно збе­

рігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римсь­ку імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква роз­кололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існу­вання, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повс­тань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на за­ході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, піс­ля перенесення столиці до Константинополя різко почав зрос­тати його авторитет як політичного та релігійного центру. Кон­стантинопольський патріарх був наділений титулом "вселен­ський" як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імпе­ратором. Усе це живило намагання константинопольських па­тріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най-святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкри­то стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Схі­дної церков. На межі ІІІ-IV ст. серед єпископів Західної церк­ви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титу­лом почали наділяти їхнього главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон­

стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполя­гаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Захід­на церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Свя­тий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлі­бом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) свя­щеннослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіа­льної сфери впливу обох церков.

У середині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кар­динал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинува­тив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийн­яв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церк­ву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos - за­гальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що ста­ла іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).

Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був поро­джений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Захі­дній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і гла­вою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і фун­кціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо­

кремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку ХХ ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, правос­лавних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Пав­ло ІІ. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Русь­кій православній церкві.

Особливості календаря християнських свят

Календар християнських свят пов'язаний з християнсь­ким літочисленням, яке бере свій початок від народження Хри­ста, дату якого (приблизно 525 р.) обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від "створення світу".

Християнське літочислення тривалий час велося за юлі­анським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В ос­нову його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби. Для зручності люди лічать у році 365 днів рівно. Тому із зай­вих 0,25 год набігає ціла доба. Ця доба додається до кожного четвертого (високосного) року - в лютому додають 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обе­ртається навколо осі за 365,25 доби, на 11 хв 14 с швидше. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі стано­вила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, на­віть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кож­

них 100 років юліанський календар відстає від григоріансько­го на 1 день. Натепер їх набігло 13.

Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики - за григоріанським. Донині дискутується проблема єдиного календаря.

Християнське віровчення

Основні догмати - положення християнського віро­вчення, які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських со­борів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, при­йнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри - стислий виклад головних догматів релігій­ного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єди­ного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є твор­цем світу видимого (природа і людина) та невидимого (анге­ли). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі - і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства - догмат богов-тілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став люди­ною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний на­дати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади грі­ха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загаль­ного воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує

християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос ті­лесно вознісся на небо - до Бога-Отця, підкресливши цим ні­кчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них - віра в безсмертя душі, уяв­лення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшануван­ня та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запо­зичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.

Десять заповідей Божих

Я Господь, Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вкло­няйся їм, і не служи їм.

Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.

Шануй отця свого і матір свою, - добре тобі буде і довго житимеш на землі.

Не вбивай.

Не чини прелюбу.

Не кради.

Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому бли­жнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані

осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в бли­жнього твого.

Дві головні заповіді Божі

Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).

Обов'язки християнина

Неділі і свята святкувати.

У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

Установлених святою Церквою постів додержувати.

Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, спо­відатися і причащатися св. Тайн.

Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої

Хрещення.

Миропомазання.

Сповідь.

Євхаристія.

Священство.

Шлюб.

Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати

Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.

Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

Бог - Один у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.

Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апо­стольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого

Любов.

Радість.

Мир.

Довготерпіння.

Благодать.

Милосердя.

Віра.

Смиренність.

Стриманість.

Три головні християнські чесноти

Віра.

Надія.

Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христова

Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

Дух поради (дар духовного водительства, настав­ництва).

Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й свя­того).

Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

Дух Господній (дар благочестя й праведності).

Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами

Гордість - Смиренність.

Жадібність - Щедрість.

Нечистота - Чистота.

Заздрість - Доброзичливість.

Нестриманість - Поміркованість.

Гнів - Лагідність.

Лінивство - Працелюбність.

Блаженства Євангельські

Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.

Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царс­тво Небесне.

Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і на­говорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Усі вони загалом формують систему принципів бого­угодного життя віруючої людини, будучи водночас і важ­ливими соціальними, моральними регуляторами.

Християнський культ

Одночасно із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу - сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди похо­дять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед мо­гутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію - зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важли­вим елементом релігійного культу.

Християнські таїнства

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами.

Таїнства - обрядові дії в християнстві, через які, за вчен­ням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що вста­новлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими - прийматися лю­диною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими - прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлео-помазання); обов'язковими для кожного християнина (хре­щення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не ві­дразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Біль­шість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хре­щення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здій­снюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплен-ня водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вва­жали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплю­вати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різно­манітна: католики обливають свяченою водою, протестанти -окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві об­ряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні пі­сля народження приносять до церкви, де священик тричі за­нурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "перво-родний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людст­ва", і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть ві­руючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його ви­явом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлі­бом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаю­чись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огля­ду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причас­тився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфіч­ною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Хрис­тового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а об­рядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні віруван­ня та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважа­ти кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "прича­щалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснюва­ли, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, хри­стиянство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообряд-ців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (кон­фірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах пе­ред священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства спо­віді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних ві­руваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим лю­дям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці ІХ ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючо­го тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнс­твом, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в наро­дженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли лю­ди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення та­їнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан дияко­на, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі - обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголо­шення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священнов-ладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські ре­лігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоло­віками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпис­коп. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно про­водити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ -священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім та­їнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособо-рування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням правос­лавної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старши­ми 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (від­чай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів пере­ходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, чита­

ли сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворо­го. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього під­тримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступа­ють у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесен­ня. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живо­пис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та по­тойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює пана­хиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.

Християнські свята

Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає події в житті церкви. Хрис­тиянські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов'язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річ­ним астрономічним або календарним циклом. Умовно їх поді­ляють на всехристиянські (визнані православною, католиць­кою, більшістю протестантських церков) та конфесійні (від­значаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванадесятих свят - дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які церква відзначає урочистими богослу­жіннями.

Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов'язане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначається 25 грудня, у православ'ї (належить до дванаде-сятих свят) - 7 січня. Утверджуючись у різних країнах, це свя­то вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.

Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культові дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явив­ся, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святку­вали день народження бога води, рослинності, володаря по­тойбічного світу - Осіріса. У Стародавній Греції того ж дня святкували народження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди - Мітри.

До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло ра­зом з християнством у Х ст. і злилося із зимовим давньосло-в'янським святом - святками [тривали упродовж 12 днів - з 25 грудня (7 січня) до 6 (19) січня]. Православна церква всіля­ко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існу­ючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки гли­боко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з на­родними. Так, колядки церква поєднала з євангельською опо­віддю про віфлеємську зірку, що сповіщала про народження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння хри-стославів із зіркою по домівках. До прославляння Христа ши­роко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками.

З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.

Хрещення Господнє (Водохрища, Водосвяття, Богояв-лення). Воно є одним з найголовніших свят у християнстві. У православ'ї належить до дванадесятих свят. Католики відзна­чають 6-го, православні - 19 січня. Запроваджене воно в па­м'ять про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан Іоанном Хре­стителем. Його ще називають Богоявленням, оскільки, згідно

з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.

У християнстві воно було запроваджене у 2-ій половині ІІ ст., і спочатку відзначалося разом з Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як "свято просвіти" народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещення Ісус почав просвіщати їх світлом євангельсь­кої істини.

Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його обряд - освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.

Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, люди одухотворяли й воду - важливе джерело життя. Християнство на ранніх ста­діях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його за­позичило дещо пізніше з давніх культів, які обряду "очищен­ня" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями вода очищувала людей від "нечистої сили", "злих духів". Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новона­роджених.

Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Саме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від Луки. Запро­ваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про "надання правди фактам" біографії Хрис­та, підкреслення обов'язку віруючих приносити до храму немо­влят протягом 40 днів після народження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували "очищення", покаяння, до­тримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої

сили" жертвопринесеннями духам і богам. Головний очи­щувальний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолос­кипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ'я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони надали йому значення свята очи­щення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, в ос­новному, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весняних господарських турбот, про що свідчить і народне повір'я: "на Стрітення зима з літом зустрічається".

Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято від­значають в останню неділю перед Пасхою. Побутова його на­зва - Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приу­роченого "згадкам про страждання Христа".

За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. Запроваджене воно в IV ст. як важливий етап підготовки до Пасхи. В основі його - біблейська легенда про в'їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжу­ваний творінням див. Народ радісно вітав Сина Божого паль­мовими гілками. За день перед тим Ісус здійснив одне з найбі­льших див - оживив Лазаря.

На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народ­ним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих від­крити свої серця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам момент вознесіння на небо воскреслого пі­сля страти Христа завершує його земну біографію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і на­цілює їх на християнське подвижництво заради досягнення "життя вічного".

Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після

смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення християн­ства. Вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів.

Трійця (П'ятдесятниця). Свято, встановлене на честь схо­дження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день піс­ля його воскресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залучити їх до проповідування християнства іншими "мовами", тобто іншим народам. Відзначається на п'ятдесятий день після Пас­хи. У православ'ї належить до дванадесятих свят.

Уявлення про божественну трійцю існували задовго до християнства. У процесі становлення християнської релігії виникла необхідність пов'язати її з оповідями Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах Христа представлено як сина да­вньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засві­дчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відпо­відно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому числі свято П'ятдесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов'язане із завершен­ням жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів, супро­водилося жертвоприношенням хліба з нового урожаю місце­вим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обґрунтування.

У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з міс­цевим святом - семиком (інша назва - "зелені свята"), запо­зичивши його побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язу­вали із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елеме­нтом православного свята Трійці є поминання духів помер­лих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.

Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Христу. В його основі - євангельська оповідь про перетворен­ня Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілкови­

то змінився: обличчя його засяяло, одяг його став білим, блис­кучим, а голос із неба підтвердив його божественне походжен­ня. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Саме з цією подією пов'язане свято Преображення ("яб­лучний" спас), яке відзначають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, інші фрукти (за народним звичаєм відтоді їх можна споживати).

Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, по­лягає в поєднанні християнського пафосу з календарною об­рядовістю і звичаями очищення від злих духів. Наприклад, під час святкування "медового" спасу ("маковія"), яке відбуваєть­ся 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановле­но в 1164 р. на честь перемоги візантійців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ'ї, оскільки вважається, що саме 14 серпня хрестився великий київський князь Володимир. Третій - "хлібний" спас відзна­чають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і по­чатку озимої сівби. Християнство пов'язує його із вшануван­ням нерукотворного образу Христа, відбитого на рушнику і переданого ним Авгарю - царю Едесси.

У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (хра­мовими).

Воздвиження Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імператор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом "Цим перемагай!". Тієї ж ночі імператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в битву прапор із зображенням хрес­та. Константин так і зробив, крім того, наказав своїм легіоне­рам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хрес­та, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування пере­моги Константин звелів викарбувати монети із зображенням

язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.

Церква встановила це свято в пам'ять про здобуття маті­р'ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був розіп'ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення яко­го відбулося 13 вересня 335 р.

Воздвиження Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супроводиться пишними ритуалами. Під час богослужіння виносять прикрашений квітами хрест і вста­новлюють його посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, церковними піснями.

Віруючі вшановують хрест як символ християнства - си­мвол спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що ко­жна людина, як і Христос, повинна здолати свій "хресний шлях".

Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Марії - матері Ісуса Христа (Богородиці). Це - Різдво Богоро­диці, Введення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих) і багато свят на честь "чудотвор­них" ікон Богородиці.

У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, бо­жого сина - бога рослинності. На створення образу християн­ської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про бо­гиню Ізіду. Християнство зображує Богородицю "царицею небесною", крилатою небожителькою, "оповитою в сонце". На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську боги­ню Ізіду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина - спасителя Гора. Христи­янська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фіні­кіян - Астартою. Давні народи поклонялися цим богиням, вва­жаючи їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.

З дохристиянських релігій запозичила церква й ідею не­порочного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу від непорочних матерів народилися Мітра, Будда, Заратушт-ра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про "непорочне зачаття" Діви Марії.

Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов'язує його з давніми землеробськими осінніми святами, приуроче­ними до завершення збирання врожаю. У цей день підкреслю­ється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарст­ва, яка "народженням Христа" зробила перший крок до їх "віч­ного спасіння". Святкують 21 вересня.

Введення в Храм Богородиці. Пов'язане з відданням три­річної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Вста­новлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дити­ну в ранньому віці. Святкують 4 грудня.

Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона народить дитину від Святого Духа. На Русі це свято цер­ква пов'язувала з початком весняно-польових робіт ("освячен­ня" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Свят­кують 7 квітня.

Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібели - бо­гині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.

Покрова Богородиці. Це свято пов'язане з видінням Бо­городиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і

святі, з'явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.

На Русь свято прийшло разом із православ'ям, церква використовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт. Від­значають його 14 жовтня.

В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало традиційне вшанування жінки, матері, жіночого начала зага­лом, уособленого в образі землі-матері. Особливим було став­лення до цього свята в українського козацтва, вояків УПА.

Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих христи­янських релігійних свят. Встановлене воно першими хри­стиянами в пам'ять про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.

Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят з першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрю­ють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до землеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися зі скотарською Пас­хою і перейняли її назву. їх об'єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмирають і воскресають.

Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея - самопоже­ртва Бога заради людей - збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне по­ширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає терпіти земні страждання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Па­схи, і з ІІ ст. це свято стало одним з найголовніших.

Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страсним, оскільки його дні пов'язані зі Страстями Гос­подніми. Особливо важливі дні настають із четверга, який на­зивають "чистим". Він пов'язаний з Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.

Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Україні - крашанки, писанки) - символ життя, весни, сон­ця, у християнстві - символ спокути гріха людини.

У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в Х ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими вес­няними святами. Давні слов'яни навесні перед початком сіль­ськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що "вос­кресає". У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з давньослов'янсь-ких релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.

Оскільки в ранньому християнстві святкування воскре­сіння Христа збігалося з іудейською Пасхою, на Нікейсько-му (325 р.) та Антіохійському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов'язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за соняч­ним - на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Велик­день не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.

Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені відповідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ'ї вони залишилися незмінними до­тепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.

Храмові свята

Значного поширення у православ'ї свого часу набули міс­цеві свята - храми, встановлені на честь Богородиці, святих, іменами яких названі місцеві парафіяльні церкви чи приділи в них.

Ця традиція зародилася на Русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угод­ників і святих, яких вважали "небесними покровителями" сво­їх князівств і вотчин. Згодом їх почали вважати "небесними покровителями" віруючих парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки бічних вівта­рів мала місцева церква.

У храмові дні в церквах відбуваються особливо врочисті богослужіння на честь конкретного святого, Богородиці, чу­дотворної ікони. Працювати в цей день - великий гріх. Віру­ючі вважають, що місцеві "святі", "чудотворці" є особливими покровителями саме їхньої парафії і що від них особливо зале­жать їхні справи, сімейне щастя.

Запитання і завдання для закріплення знань

Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники сприяли виникненню християнства?

Схарактеризуйте основні критерії, за якими відбувала­ся канонізація Біблії.

Обгрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християн­ства.

У чому полягає значення Вселенських соборів?

Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.

У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?

Проаналізуйте спільні й відмінні особливості христи­янства та інших релігій.

У чому виявляється історична обумовленість і релігій­на особливість християнських свят?

Теми рефератів

Філософські основи ранньохристиянської догматики.

Біблія як культурно-історичний феномен.

Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.

Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.

Вселенські собори та їх значення в історії християнства.

Розкол церков 1054 року.

Становлення християнської церкви.

Проблема екуменізму в християнстві.

Література

Апокрифы древних христиан. - М., 1989. Библейская энциклопедия. - М., 1991. Біблія.

Болотов М. Лекции по истории древней церкви. - М., 1995. Єленський В. Християнство: ХХ століття // Людина і світ. -К., 2000. - №1-2.

Донини А. У истоков христианства. - М.: Политиздат,

1979.

Крывелев И. История релегий. - Т.1. - М., 1988.

Мень А. Сын человеческий. - М.: Протестант, 1991.

Ранович А. Античные критики христианство. - М.: По­литиздат, 1990.

Ренан Э. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. - М., 1991.

Савельева М.Ю. Біблія: спроба прочитання. - К., 1998.

Свенцицкая И. Раннее христианство - страницы истории. -М.: Политиздат, 1987.

Тальберг Н. История христианской церкви. - М., 1991.

Христианство. Энциклопедический словарь. В 3-х томах. -

М.: 1993-1995.

Христианство. Словарь. - М., 1994.