Розділ XIV. ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА
Час і місце виникнення християнства
Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було піддане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлумачення і нині становить предмет наукових суперечок. Протестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком невідомості. Але це - перебільшення. З історії раннього християнства ми знаємо чимало.
Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Наукові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.
Проблема виникнення християнства насамперед торкається питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Середземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?
Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християнського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення записане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали
інформацію опосередковано. Очевидно, що становлення віровчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після революційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середини ІІ ст. Цього погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства. Але християнська традиція обмежує написання новозавітних творів періодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.
Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (19001950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Христа. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (19081967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.
Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вживають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії християнства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Вселенське християнство (IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й
формі християнства І-VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися першої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і бага-тоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству неоціненний соціальний досвід.
Виникнення християнства в Римській імперії слід розглядати як процес, що складається з двох стадій: власне виникнення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширення в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.
Історичні умови виникнення християнства
З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'ятисотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Августа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.
У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор'я. Залежними від неї були землі Парф'янського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.
Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що ви
служилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торговців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.
Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.
Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.
У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади.
Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Палестині успадкував його намісник, який призначався імператором з числа римських вершників і був підлеглим імператорському легату Сирії.
Релігійні попередники
В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.
Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.
Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в ХІХ ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переконливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утворилося християнство.
Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.
Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десятків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумрансь-кими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства . Релігійно-філософські погляди кумранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя [52,52].
Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обов'язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.
Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи датуються ІІ-І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кум-ранські рукописи підтверджують, що вже у ІІ ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місця
ми Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедливості", який загинув від рук ворогів.
Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фі-нікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.
Філософська підготовка
Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філо-на і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насолод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був най-заможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом.
Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Заві
ту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширенішим в античному світі філософським поглядом. Християнство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богослов'я не цуралося і раціоналізму.
Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.
Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція
Проблема походження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа - центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко визначилися три концепції її вирішення.
Перша - це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає християнство наслідком надприродньо-го Об'явлення, Бог дарував християнство людству через свого Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істориків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні протестантські історики релігії О.В.Карєв (1854-1971) і К.В.Сомов (1920-1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супроводжували, хоч називають багатьох старозавітних і (ще в більшій кількості) новозавітних персонажів як цілком реальних. Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння проблеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмовитися від головного в богословській концепції - визнання цього процесу надприроднім, тому в цілому перебувають у
межах ортодоксально-богословської концепції походження християнства.
Богословська ортодоксія детально розробила євангельський образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами християнської релігії й підданий численним богословським тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка привела до оформлення єресей. До цього образу зверталися мислителі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духовну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його надбання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням.
Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етнографічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні історики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечатися - це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою. Погоджуючись із віруючими у їх відданості вірі, лишимо осторонь цю критику і разом з тим визнаємо право на існування інших поглядів на походження християнства. Також визнаємо за необхідне використати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатисяна неї при викладі історії християнства, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.
Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.
Міфологічна концепція
Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародав
ніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.
Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уявлень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.
Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її засновником християнства, і сконструювали образ Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсон (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (18641920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов,
Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.
Англійський вчений Дж.Робертсон, наприклад, розглядає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. ХІХ ст., він розкладає євангельську оповідь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древс.
Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистських атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіс-нування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологічної концепції лише зашкоджував аналізу християнства.
Історична концепція
Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історичного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історичного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історично-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок науковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, назва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слідом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авторів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню історичну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія якого згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Історичний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа ле
жить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню містичного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.
Історичний напрям у 20-х роках ХХ ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти "історичного Ісуса" (про якого ми практично нічого не знаємо) від "Ісуса віри". Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітньо-го міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, "деміфо-логізуємо" її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто вірити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Нового Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, історична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливостей. Праці Р.Бультмана "Теологія Нового Завіту" (1949), "Віра і розуміння" (1952) є значним кроком протестантського богослов'я у науковому розумінні християнства.
Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про конкретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Христа. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спа-сителів, провісників, чудес створювали сприятливий грунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповідницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.
Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне
обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хреститель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.
Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але прикрий факт є фактом.
Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. -бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Юве-нала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які відзначалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.
Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який написав "Іудейську війну", істориків Таціта (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі історики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами початку ІІ ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Нового Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної християнської традиції.
Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побу
дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сумніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.
Ісус Христос, його біографія
Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходження перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].
Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після народження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описаних подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна I обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Старе літочислення від заснування Рима було відкинуте і введено нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.
Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Дитинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ніколи не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто цитував Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю мудрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейської освіти, у нього не було вчителя.
Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:411; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своєму рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути пророком [Лк. 4:24].
Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і довірливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національних поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід визнати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'явилося чимало послідовників.
Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особистості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчання висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.
Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко проповідь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні
та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історичних, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.
Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестантський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде боротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.
Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди обирав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.
Яскравий взірець ораторського мистецтва - його проповідь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:
"Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.
Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.
Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.
Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.
Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне"
[Мт. 5:3-10].
Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодоксального іудаїзму - Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це місто на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, 30, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейського храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галі
лейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невеличкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:1718: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із саддукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. "Горе вам, книжники і фарисеї", - запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.
Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому - грішника) Закхея і цим підкреслює можливість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в'їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12-14; Мр. 1:1-15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.
Передпасхальний тиждень - останній у житті Ісуса. Іудейська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями - дванадцятьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].
Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарештувати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синедріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, колишнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна
був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблення Ісуса, був його фактичним суддею і катом.
Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаганнях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.
Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихильний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23-40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до народу і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засуджений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат вимушений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:14]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Піла-том не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу "царя іудейського", то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп'яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійників, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.
Десь опівдні п'ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійниками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснажений знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо уч
нів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: "Цар іудейський". Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.
На прохання Йосифа, члена синедріону, людини заможної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсимансько-му саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п'ятниці починалася субота, та ще й пасхальна
[Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].
Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господнього, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зовсім не так: Ісус воскрес для життя вічного.
Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового прийшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона покликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єрусалима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:118]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя - істотно вдосконалила християнство.
За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з'являвся своїм учням [Ів. 20:19-23, 24-29; 21:1-14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з учнями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16-20; Мр. 16:19-20; Лк. 24:50-53], доручивши учням іти проповідувати його вчен
ня. Але євангеліст Лука каже трохи інше - після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п'ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апостолів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговорили різними мовами [Дії. 2:1-13] і, таким чином, одержали можливість проповідувати нову релігію різним народам.
Апостол Павло
Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єрусалим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поширенні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У "Діях святих апостолів" описана картина проповідництва двох апостолів - Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.
У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманітних численних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії - трохи більше, а в Палестині - лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4-4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20-х роках і ст. було всього 12-15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іудейством священною книгою - Біблією. Першими християнами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поширенням у Римі християнство стало світовою релігією.
Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для поширення християнства. З християнством відбулися значні зміни, які виявили його позитив в обслуговуванні суспільства. Ці зміни пов'язані з ім'ям значного діяча християнства - апостола Павла. Історики майже одностайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені
християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що "Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворювалась, - це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви". Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім'я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в елліністичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністичного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров'ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на християн [Дії. 7:58; 8:1-3].
На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з'явився Ісус і обернув його в християнство [Дії. 9:3-6]. Згодом Савл змінює ім'я на Павла [Дії. 13:8], щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку діяльність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії [Дії. 11:27-30; 14:21-23, 43, 50-51], яка вславилася міцним пануванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом християнство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд
до Рима [Дії. 26:24-32].
Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Петро. Е.Ренан вважає, що тісного співробітництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апо
стол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідомий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.
Еволюція християнства в процесі його формування
Головною ідеєю первісного християнства, яким воно вийшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних історичних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: настане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожному доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свідчать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царство, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих переслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з'являться лжепророки тощо [Мт. 24:3-28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римської імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції покладалося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім'я Христа, що і означає грецькою мовою "месія". І вже тоді підкреслювалася приреченість, жертовний характер цієї месіанської особи. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт. 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месіанське покликання [Мт. 26:62-64; Мр. 14:58-61; Лк. 22:6769]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії перечили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси - непримиренність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.
Революційно-демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так
і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського суспільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони могли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде. А якщо і траплялися серед них люди заможні, з освітою, то вони не завжди афішували свою причетність до руху або утворювали ближчий почет учителя.
Демократичний характер первісного християнства виявлявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був "християнський комунізм", це були далекі ознаки майбутнього вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно-месіанською революційно-демократичною ідеологією християнство і заявило про себе в другій половині І ст. н.е. у Римській імперії "Об'явленням св. Івана Богослова", першим за часом документом Нового Завіту.
Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіанську концепцію вчителя. Насамперед вони пом'якшують його актуалізацію - це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Христа, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно готуватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої особи, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.
У зв'язку з цим змінюється соціальна орієнтація християнства. Від заперечення римської і всякої влади - до визнання їх, від бунтарства - до покори, від революціонізму - до примирення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять представники верхівки суспільства, ширшає соціальна база християнства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, надбати здобутки цього суспільства. У цьому і був головний внесок у розвиток християнства апостола Павла. Але римське суспільство не відразу оцінило цей внесок. Він був страчений близько 65 р. н.е. під час гонінь Нерона на християн. Проте є сумніви в тому, що Павло був страчений під час неронівських гонінь. Останні роки життя Павла не мають історичних свідчень.
Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві - дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Павла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагування християнства мали вплинути такі значні події в римському суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригноблених народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66-73, 114115, 132-135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пізніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було подальше вдосконалення християнства.
Сформульовані зміни у віровченні були в 1-му і 2-му посланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, посланні до римлян. Називають у зв'язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрунтовно перероблює його і фактично в тій частині ранньохристиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно-демократичний дух Ісусового християнства, бе
зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло розроблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3-18]. Посилено розроблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання -це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19-31; 2:18-23], не чванься [4:6-13], остерігайся перелюбу [5:1-5], утікай від розпусти [6:12-20], будь слугою для всіх [19:16-23] і багато інших положень.
З'являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе" [Рим. 13:1-2]. І далі: "Тож віддайте належне усім: кому податок - податок, кому мито -мито, кому страх - страх, кому честь - честь" [Рим. 13:7].
Новий Завіт
Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його головний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та доповнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він становить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.
До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов'я, виходячи зі змісту і спрямованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста
лений список творів, що його становлять ("канон"), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кількість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифічними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійшли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищувалися), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби автор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковного впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апокрифів було написано у ІІ ст.
У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і прояснюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.
Для висвітлення складу найстародавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті кумранські рукописи.
Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі-ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у печерах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 19511957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків розширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Виявилося, що там жила община, члени якої відокремилися від
світу з релігійних міркувань (вони чекали "кінця світу") і створили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумран-ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого Завіту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть твори нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву "Рукописів Мертвого моря".
Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, досить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них - папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Івана.
Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення християнства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спрямування первісного християнства.
Вважають, що всі новозавітні твори були написані арамейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре
цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль-на, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збереглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із "солідних" манускриптів найбільш давнім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового Завіту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювалися разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.
Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблематичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шукати в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія складання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тексти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.
Євангелія
Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (ґрец. -"блага вість"), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Христа, історія його мандрувань і страждань. Християнська традиція вважає авторами Євангелій учнів Христа - Матвія й Івана та його найближчих послідовників - Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа.
їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Євангелій, в Євангелії від Матвія - 50 %, від Луки - 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й християнських, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визнати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Євангелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризику в обвинуваченнях у тенденційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело - усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв'язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що Євангелія - продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Євангелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою.
Починається Новий Завіт з Євангелія від Матвія. Воно має 28 розділів, його автор - митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій (Мт. 9:9]. Він постає добрим знавцем іудейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставиться до іудейського вчення. Головна ідея його твору - довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчення Ісуса. Чітко простежується іудейське походження християнства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа. Більшість науковців - початком ІІ ст. Вони вважають, що в основі Євангелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейського Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Євангелія А.Робертсон називає "єврейським Матвієм".
Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біографію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрести
теля в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його життя. Написано Євангеліє в 62-63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом - з апостолом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.
Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії - найбільш докладне, має 24 розділи, написане як добротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гуманіст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Богослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у ІІ ст.
Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четверте Євангеліє - від Івана, рибалки з Генісаретського озера, улюбленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні - любов до ближнього. Проте перше - переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, постають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, очевидно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?
Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, сирійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині ІІ ст. У них і фіксу
ється остаточна паулінська редакція християнства, яка відрізняється від християнства ісусових часів.
Дії апостолів
За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апостолів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра (розділи 1-12) в іудейських християнських общинах і апостола Павла (розділи 13-28) в язичеських країнах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов'язані з християнськими проповідниками Варнавою, Стефаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.
Авторство Діянь належить апостолу Луці [34, 99]. Писались вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що це колективний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.
Послання
Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх двадцять одне.
Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Автори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на християн збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбачають ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоретичні деталі цієї події.
Серед авторів соборних Послань з'являється одна з ключових осіб нової релігії - апостол Петро, який вважається будівничим християнської церкви.
Послання апостолів написані на початку, а частина - в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивного спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо
бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і "Страшний суд" відкладені на невизна-чене майбутнє. Втім, з'являється нова ідея - спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється зміною політичної обстановки в Римі - імператорська влада зміцнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, серед християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християнства як нової релігії. Як уже сказано, його пов'язують з діяльністю Павла, який "відредагував" християнство і остаточно витравив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато дослідників у зв'язку з Посланнями говорять про "допауліансь-ке" і "пауліанське" християнство.
Найдавніший документ Нового Завіту -Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 червня 68 р. - 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.
Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У посланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.
Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам "кінця світу", приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла-деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допускають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліпсис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Римом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади -"кінця світу", "страшного суду" і встановленого месією царст
ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, пронизує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негайно, якщо не сьогодні, то завтра - обов'язково.
За християнською традицією автором Апокаліпсиса вважається апостол Іван, якому нібито належить також авторство четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Послання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.
Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв'язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі "запозиченими" лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов'язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує досягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.
Утворення християнської церкви
Створення й становлення нової релігії відбувалися в специфічних релігійних організаціях - общинах первісних християн, які пізніше злилися в християнську церкву. З християнського погляду християнська церква є божественним встановленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому наступному духовенству.
Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.
Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близьких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжуючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.
Потреба в сталій організації виявилася в період поширення християнства серед населення Іудеї та інших народів Римської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідомляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жодного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спасителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кожна община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідниками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.
Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період становлення пауліанських ідей у християнстві.
У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенство, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "служить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується професійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:1018]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Климента Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Христову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церкви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки суспільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя общини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.
Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії -Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поширення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо
мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява талановитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.
Очевидно, спочатку християнство знайшло майже готову суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для поховання своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бідняків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, робили разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі давали вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. У колегії обиралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.
У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.
Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійшина (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався господарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - пасивну. Розробляється вчення про особливу благодать духовенства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її займали багаті, освічені люди, що мали досвід управління господарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу
вання християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.
Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християнська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'єднання общин - помісні церкви.
Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська церква набуває всесвітнього значення.
Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі централізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково повинен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.
Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохристиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'язкова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладається на невизначений час - церква має думати про своє становище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існувати для користі віруючих в існуючому суспільстві.
Перші віки християнства Християнство в Римі
Появу християнства в Римі пов'язують із проповідницькою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людської думки, тому
в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Християнство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдосконалювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись християнською термінологією, над язичництвом, тобто над релігією інших народів, "язиків". Що цьому сприяло? Як же це відбулося?
Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах останньої світової держави рабовласництва - Римської імперії. Криза рабовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та ідеологію. У сфері економіки це було руйнування продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і продуктивності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жахливі умови життя вели до фізичної деградації головної продуктивної сили - людей. У політичному житті це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, правління Нерона. Повсякчас спалахували повстання рабів, серед них і повстання в 74-71 рр. до н.е. під проводом Спартака. У сфері ідеології це був цілковитий моральний розклад римського суспільства, у панівних класів виникло почуття приреченості. Поразки рабів у класових битвах вели до поширення і серед них ідей безвихідності, безперспективності. Посилюються песимістичні настрої, маси впадають у містицизм. Характерними рисами римського суспільства часів виникнення християнства К. Каутський називає розгубленість, легковірність, лицемірство, гуманність, інтернаціоналізм, релігійність, монотеїзм. Поступово в рабів складалось уявлення, ніби в усіх їхніх бідах винні вони самі, що причина тяжкого життя - власна "гріховність", за яку вони й від
бувають покарання в земному житті. Поширюються ідеї, що позбутися життєвих негараздів допоможе Месія - "божественний спаситель", який спокутуватиме "гріхи" людей.
Таким чином, криза римського рабовласницького суспільства поставила низку ідеологічних проблем. Вони могли бути розв'язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеологічні форми масам були недоступні.
Кінець ІІ ст. для Римської імперії був часом певного спокою. За Марка Аврелія (161-180) був відбитий натиск варварів, і Рим переходить до оборони. Імператор Коммод (180192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивства доля імператорського трону опинилася в руках преторіанської гвардії. Відбувається процес ліквідації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові країни, виростає державна бюрократія. З'являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть позбавлена етнічних обмежень.
Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на території Римської імперії сповідувалося чимало традиційних національно-державних релігій. Справа в тому, що існуючі релігії не можна було використати для виразу ідей різних етнічних верств. Потрібна була релігія, спільна для всіх рабів, незалежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператорський Рим не знав.
Робилися спроби створити єдину для всієї держави релігію у вигляді культу імператора. Так, Цезар, перший фактичний римський монарх, був ще за життя проголошений потомком богині Венери, на його честь споруджувалися храми, на його статуях вирізьблювали напис "Напівбог". Прийомний син Цезаря Август проголошувався сином Аполлона, його ім'ям назвали один з місяців року, день його народження вважався початком року. Введення культу імператора не завершилося успіхом, але багато в чому зумовило потяг майбутнього християнства до монотеїзму.
Збіг цих обставин відкривав "зелену вулицю" тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було
християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етнічних інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро розпорошений серед інших народів. Це й було джерелом космопо-літичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократичних ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне - воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною причиною перемоги християнства слід вважати його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.
І ст. н.е. є початком історії християнської церкви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови брали іудейські синагоги. Але вони чітко протиставляли себе їм і були підкреслено демократичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоціації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патронати. У Римській імперії діяли різні асоціації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з виходів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослідник історії Риму французький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напису на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідняків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії - забезпечувати своїх членів у разі смерті пристойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обов'язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похорони і споруджувалась порожня гробниця з відповідним напи
сом. Члени колегії утворювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складалися у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. Керівні особи -магістри, квестори - були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учасників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж займали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у майбутньому послужив основою організаційної побудови християнських громад. Саме з них черпалися демократичні принципи їх структури.
Утворюючись як самостійна суспільна структура, християнська церква насамперед мусила визначити своє ставлення до держави та існуючого права. Ідеологія первісного християнства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу - язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим християни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль держави. Римська держава як світова, що об'єднала народи з різними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудейством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шукати захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але відчуваючи себе чимось особливим у державі, християни поступово будували свої громади. В основу життєдіяльності християнських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов'язковим порядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і ро
дини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх положення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.
Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного організаційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було навіть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зростали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв'язки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої організації ще не було, тому для цього періоду історії християнства користуємося терміном "церква" з певними застереженнями. В ІІ ст. відбувається більш активне організаційне оформлення. Близько середини ІІ ст. в Римі оформлюються єпископат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв'язків і народження відчуття власної сили та впливовості християнські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.
Гоніння
Імперський Рим поступово став ставитися до християнства вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношення між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і державою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - бага-тотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалужень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ-ІІІ ст. у відносинах християнської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії
християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.
У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університету св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існування нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з місцевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензією в журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приводу гонінь висловлюються і в сучасній літературі.
Християнська література, присвячена цьому періоду, переповнена численними згадками про гоніння на християн збоку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнства А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імператора, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнства, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.
Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із систематичних поглиблень кризи імперії.
Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За на
казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Тро-яна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.
Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161180), який висловлював велику схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238).
Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям імператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270275) - едикт 275 р.
Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо-клетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).
У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видаються відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансіонів").
Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенденція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування християнства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримського суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.
Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесному. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доцільним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і римлян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався християнством без будь-яких застережень. У перші віки християнства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імператор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно,
що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.
Апологетика
Внутрішнім ворогом християнства була його невпорядкованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвердженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ-ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.
Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулювання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов-становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими релігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить античній філософії. Створена ними література дістала назву апологетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внутрішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початківців патристики - певної сукупності теологічних, філософських і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на східних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали латиною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"; Татіяна (пом. бл. 175), автора "Промови до еллінів"; Афіногора (пом. бл. 177), відомого своїм "Проханням на захист християн". Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).
Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він проявив себе як талановитий богослов і викладач; написав близько 2 тис. творів, серед них: "Проти Цельса" і "Про початки". Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: тілесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько-містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов'я потужний заряд оптимізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілковите спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аскетизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської догматики. Під впливом Орігена перебувала значна частина "отців церкви" після нікейського християнства.
Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнським богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Загальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: "Син Божий розп'ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогідно, тому що неможливо". "Апологетика" Тертулліана присвячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів
тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римського суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбулися в соціальній спрямованості нової релігії.
Апологетики практикували богословсько-політичні звернення до римських імператорів з метою довести, що християнство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захищав християнство. До імператора Антоніна Пія (138-161) з такою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імператору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою "Імператору, сенату і народу римському". У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське нерозуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.
Апологетики зробили велику справу в історії християнської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її переходу від гнаної до пануючої.
Впорядкування християнського віровчення
Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечливому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвивати їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне - віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди обґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.
Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді християнських документів, які називають
ся джерелами віровчення. Їх два. По-перше, Біблія - це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.
Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою першу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єгипетській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення світу), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-ла-тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.
Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських положень - "Символ віри". Цей символ був затверджений І Ні-кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським собором (787).
Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод -диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі становлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседер
жителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.
Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних релігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.
Наступним за значенням персонажем християнської анімістичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого божества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.
Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богослов'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Введення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступка політеїзмові.
Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою
ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підступи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.
І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служити Богу й допомагають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поширення, мученики, подвижники, аскети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зарахування до "лику святих" - канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшанування святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.
У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежуються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий Завіт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення справжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і присвячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту відповідно до нових історичних умов.
Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим
месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.
Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфології з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.
Ранні єресі
Початок історії християнства позначився активним розвитком богословської думки. Розвиваючи загальні риси віровчення, накреслені Ісусом Христом, богослови мусили відповісти на численні питання, які неодмінно виникали в зв'язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Висловлювалися різні думки, обумовлені історичними, економічними, політичними, філософськими і, мабуть, індивідуальними факторами. Частина їх була достатньо доведена і визнана ортодоксальними, вони увійшли у вчення церкви та висловлені у творах отців церкви. Інші стали об'єктом запеклих суперечок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті й оголошені єрессю. У богослов'ї єрессю вважається свідоме і навмисне відхилення від догматів віри.
Боротьба з єресями в перші віки існування християнства була впертою і часом драматичною. Це були ранні єресі. Ми їх так назвемо на відміну від єресей наступних етапів розвитку християнства, яких було чимало. Ранні єресі сприяли утвердженню в християнстві ірраціоналізму. Тут вони неабияк прислужилися, доповнюючи Філона Александрійського. Вони, можна сказати, довершили філософську підготовку християнства при його утворенні. Хоч як парадоксально це звучить, але єресі зробили велику справу в християнстві - вони допомогли генеральному пауліністському напряму, який став ор
тодоксальним, відшліфуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у християнстві звичайно відносять іудео-християнство, монтанізм і гностицизм.
Перший крок в ідеологічному становленні християнства -остаточний розрив з іудаїзмом. Християнство виникало як секта в іудаїзмі, що мав чітко окреслені етнічні риси. Але воно домоглося визнання лише як космополітична релігія колосального конгломерату різних народів світової Римської імперії. Дуже швидко після початку нової релігії християни з язичників уже становили переважну більшість над християнами з іудеїв. Це дало підставу для подальшого відходу від іудейського віровчення і особливо - культу. Для характеристики цього процесу звичайно посилаються на твір Юстина-філософа "Бесіда з Трифоном-іудеєм" (бл. 160 р.), де автор чітко протиставить себе, християнина, язичникам та іудеям.
Іудео-християнство в Палестині було релігійною концепцією тих, хто вже відійшов від іудаїзму, але ще не пристав до християнства. Такими були ебіоніти (від грец. ебіон - злидень). Ебіоніти здійснювали обрізання, святкували суботу, вживали лише кошерну їжу й не визнавали пророцьких книг Старого Завіту, а з новозавітних визнавали лише Євангеліє Матвія. Ісуса вважали месією, але заперечували його божественність і все, що пов'язано з нею, включаючи і надприродність народження. Вважають, що способом життя (общиною, зі спільною власністю тощо) вони дуже подібні до есеїв. До іудео-християн також відносять назареїв і елкесаїтів (елксаї-тів). Християни вважають цю течію єретичною.
Монтанізм
Монтанізм (від імені засновника течії - Монтана) виник у Фрігії близько 156 р. Монтаністи виступали з позицій аскетизму і колективізму, проти церковної верхівки з позицій заперечення збагачування церкви і засудження примирення її з язичницькою державою. Общини монтаністів очолювали не
єпископи, а пророки. Чекали негайного приходу Ісуса у фрігійському місті Пепузі, де часто збиралися. Монтан проповідував у супроводі двох пророчиць Пріскілли і Максімілли, які мали видіння і доводили святість Монтана. Український історик релігії П.К.Козик соціальні причини виникнення монта-нізму вбачає в тяжкому визиску і непомірних поборах з населення Малої Азії, особливо у Фрігії. Це штовхало населення до радикалізму в релігійних пошуках. Звідси і фанатичність прихильників та керівників цієї течії.
Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), говоріння невідомими мовами, чекали негайного пришестя Ісуса Христа. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліпсисі. Разом із тим вони заперечували створення єпископальної церкви. До монтанізму свого часу приставав Тертулліан. В Африці різновидом монтанізму в IV ст. був ідейний рух агностиків, які заснували донатистську церкву . Повною поразкою монтанізму завершився ранній період становлення християнства, хоч залишки монтанізму на сході Римської імперії проіснували до VIII ст.
Гностицизм
У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. "пізнавальний", "той, хто пізнає"), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та античної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства -це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуванням особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов'язали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.
Гностики вчили, що існують три начала: досконале божество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество -трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосердя, лю
бов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утворює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, світлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пневматиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують Закон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на загибель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:
протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Творця, але в жодному разі не творчості Божої;
врятування мирського, тілесного, матеріального неможливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обранцем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пнев-ми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;
це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми -Христос.
До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гностицизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновниками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офі-тів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (поклонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (виступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.
Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі
Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі проявилась його схильність до гностицизму.
Гностицизм настільки віддаляється від суто християнських ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрессю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь сплавом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони -течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так сказати, але в маркіонівському виконанні гностицизму християнські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеться від єретичної причетності до християнського вчення.
Соціальною платформою гностиків була соціальна пасивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісу-сового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо цінували Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.
Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближення Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розходження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейства, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчення, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвердити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіо-нізм. І це було зроблено.
Антитринітаризм
Антитринітаризм - течія в християнському богослов'ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.
Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка виникла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва ново-навернених язичників. Нам здається, що тут має місце невміння зрозуміти діалектичний характер християнського вчення про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у триніта-ризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існування Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.
До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум'яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.
Маніхейство
У своєму становленні як релігії греко-римського світу християнству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством. Маніхейство виникло в ІІІ ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, перських і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною - територію сучасного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа - породження світлого, доброго, а тіло - темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхейством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі місце в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою хри
стиянської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Максимом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.
Новатіанство
Новатіанство -одна з християнських течій ІІ-ІІІ ст., періоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов'язують із внутрішньоцерковною боротьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до християнства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпископської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто провинився" (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаючи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів правління Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на християн. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати "тих, хто провинився" мають ті, хто самі постраждали за віру (мученики і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.
Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин заможних осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новагіан-ських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації християнства, яке здійснювала церковна верхівка в І-ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розвитку християнської ідеології.
Аріанство
Вже в новозавітних текстах висловлено основні положення христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголюдиною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього хрис-тологічного уявлення включено вчення про троїстість божества, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.
Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і"). Але і в цю різницю було закладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - суперечливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли політичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Константин, стало масовим рухом. Константинові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади -собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було засуджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засуджене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало великою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церквою, і державою.
Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодоксальним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361-363) взагалі відмовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія I Великого (379395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословське положення "одна-єдина божественна субстанція в трьох особах". Так завершилися "христологічні дискусії" IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.
Отці церкви
"Христологічні дискусії" IV ст. спричинили посилену теоретичну діяльність християнських богословів. У церкві склалася група видатних богословів, що вели плідну і активну богословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, листи, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною християнську літературу. Це було продовження патристики ІІ-ІІІ ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідомі-ших богословів цього часу згодом були оголошені церквою святими і віднесені до числа отців церкви.
На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнство. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа-докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.
Вони теоретично підготували скликання II Вселенського собору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.
Плеяду східних отців церкви прикрасив Константинопольський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промовець, полум'яний викривач пороків сучасного йому суспільства. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.
Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в богослов'ї.
На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.
Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв-росій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інтереси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).
Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блаженному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богослов'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Августин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виводить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у християнстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес становлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають безумовному підкоренню теїстичного визначення.
У творі "Про Град Божий" Августин викладає християнську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під
впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закінчив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської держави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утворюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуговує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спільноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій -добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній державі, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, виходячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває пороки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологічний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передбачає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питання. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божественне визначення. Вчення про благодать і визначення в суспільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьому не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бандою розбійників.
Августин був вищим богословським авторитетом на Заході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орієнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.
Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважається канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами церковних співів.
Розбудова християнського культу
У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, святкували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів. Але вже відразу була заперечена іудейська жертва. Ісус навчав своїх послідовників новим молитвам, таким як молитва "Отче наш", що наведена в Євангеліях [Матф. 6:9-13]. Поступово іудейський культ став істотно перероблятися і вже до початку вдосконалення віровчення Павлом мав цілком християнський специфічний характер.
Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується "служіння ідолам" [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо "всякому чоловіку голова - Христос, а жінці голова - чоловік" [1 Кор. 11:3; 14:3435], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впорядковується розуміння "сходження духовних дарів" [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваючи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запозичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система християнського культу, яка дожила до наших днів.
Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов'язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а також богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молитви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час богослужінь. Богослужіння у свята називається літургією.
Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших
подій із життя Христа або окремих святих. Крім цього, існує седмичний цикл богослужіння, в якому неділя асоціюється з воскресінням Христа, у понеділок згадують ангелів, у вівторок - пророків, у середу - зраду Христа Іудою, у четвер - святителів християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа, у суботу - всіх святих. І, нарешті, існує добовий цикл богослужіння, що складається з вечерні, всеношної, утрені та чотирьох денних служб. Християнський культ оперує величезною кількістю молитов, що відповідають певним службам і подіям людського життя, обрядам і святам.
У первісному християнстві богослужебною мовою спочатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення християнства серед народів Римської імперії молитви стали застосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо "Вірую" і проголошення закликів віруючими.
У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння святим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом поклоніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схрещених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у ІІ ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Гелена здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає християнське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в християнський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'явилося лише у VIII ст.
Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виникло воно у християнстві наприкінці ІІ ст. (чи трохи пізніше
на поч. ІІІ ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма общинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. "Бога ніхто ніколи не бачив" [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він є єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Вселенським собором 787 р., а потім ще раз для православних підтверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними художниками і мають неабияку культурно-історичну цінність.
Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у святу воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.
Таїнства і обряди
Християнське віровчення вважає спілкування з Богом і святими надприродним процесом, таїнством, недоступним раціональному розумінню.
Первісні християни знали лише два таїнства: хрещення і причастя, вони вже існували в кінці І - у ІІ ст. і згадуються в Посланнях і Діях апостолів. Але потім кількість таїнств швидко зросла, бо встановився християнський культ, хоч остаточно система таїнств прийнята лише в XV ст.
Таїнств, чи "боговстановлених" священних дій, у яких у видимому вигляді віруючим посилається невидима Божа благодать, сім: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя (євхаристія), священство, шлюб і маслосвяття (соборування). Кожному з них відповідають певні обряди.
Обряд хрещення означає залучення людини до церкви й передбачає очищення від "первородного гріха". У перші віки християнства хрещення вважали "другим народженням", протиставленням належності до громадянської общини, громадянського і політичного стану віруючого в країні, де його
віра якщо не переслідується, то все ж перебуває під підозрою. Оскільки йшлося про вибір, до кого приєднатися, то, природ-ньо, хрещення здійснювалося у свідомому дорослому віці. До хрещення була потрібна відповідна підготовка: вивчення положень християнського віровчення, піст, промовляння магічних заклинань. Хрестили у спеціальних водоймах - баптистеріях, які будували неподалік від храму. Хрещення новонароджених бере початок з IV ст., коли Августин поширив ідею гріховності першої людини, яка переходить на її потомків, а хрещення виступає вже і як обряд очищення від цього гріха. Сучасні тлумачення та виконання обряду хрещення в різних християнських течіях неоднозначні.
Після хрещення відбувається миропомазання - частину тіла дитини змащують спеціально освяченою ароматичною олією (миром), яке "єднає дитину із Святим Духом". Миропомазання проводять і під час здійснення деяких інших таїнств.
Сповідь (каяття) - найважливіше християнське таїнство, під час якого віруючий зізнається священику у своїх гріхах, за що дістає офіційне прощення церкви. На початку християнства сповідь була прилюдною і гласною, але були й винятки: можна було написати в записці свої гріхи та подати її єпископу. Однак з часом сповідь остаточно перестала бути гласною, поступившись місцем індивідуальній. Прощення гріхів відбувалось обов'язково, жодних викупних актів збоку віруючого не вимагали. Пізніше з'явився викуп за гріхи. Сповідь має певне виховне значення. Той, хто сповідувався, і чогось очікував, на щось сподівався, водночас чогось боявся. І отримував душевне полегшення. Між іншим - як і можливість грішити ще раз.
Сповідь може завершуватися причастям (євхаристією) -вкушанням хліба та вина, які символізують тіло і кров Христа. У християнстві цей обряд мотивується подіями Тайної Вечері перед судом і стратою Ісуса. Історичні корені його сягають первісної епохи.
Таїнство священства (ординації) ґрунтується на уявленні, згідно з яким людина після певної церемонії набуває властивості бути посередником між Богом і людьми. Обряд супрово
диться покладанням рук архієрея на голову людини, яку висвячують ("рукопокладення"), унаслідок чого їй передається святість. Вона йде через усі покоління вищих ієрархів церкви від Ісуса Христа, котрий здійснив висвячення першого Римського єпископа апостола Петра. Це таїнство має обґрунтувати і підкреслити виняткове становище духовенства щодо віруючих.
Таїнство шлюбу полягає в релігійному освяченні шлюбного союзу за допомогою церемоній, що мають зробити цей союз міцним, плідним. Шлюбний обряд виник ще в глибокій давнині у процесі становлення самої родини. Християнський обряд вступу до шлюбу успадкував багато народних звичаїв і церемоній такого роду, тому в різних країнах існують специфічні особливості його проведення, однак усюди він дуже урочистий.
Таїнство маслосвяття (останнє помазання, соборування) здійснюється над умираючою людиною. Воно полягає у змащуванні певних частин її тіла спеціально освяченою маслиновою олією - єлеєм і супроводиться читанням спеціальних молитов.
До цього обряду дуже близьке й релігійне поховання, що супроводиться певними церемоніями для забезпечення успішної мандрівки душі померлого до раю. Для цього разом з покійником у труну кладуть "дозвільну грамоту", могила освячується, читаються відповідні молитви.
Свята і пости
У пауліністський період формування християнства активно розробляється християнська святковість. Насамперед встановлюється святкування неділі, що необхідно для протиставлення іудейській суботі. Неділя оголошена святом як початок днів Божого творіння. Кожний день у християнському календарі присвячений певним подіям або пам'яті якогось святого. Кожний день є по своєму святковим чи жалобним. Порядок днів тижня християни запозичили у зороастрів, у яких день бога Сонця припадав на перший день іудейського тижня і став Неділею (Воскресінням).
Особливо шануються річні свята. Основні християнські свята пов'язані з біографією Ісуса Христа. Центральні серед них - Пасха (для православ'я) і Різдво (для католицизму).
Пасха (Великдень) присвячена воскресінню страченого на розп'ятті Ісуса Христа. Вона має єдині генетичні корені з численними землеробськими культами вмираючих і воскресаючих богів давнини та пов'язаними з ними уявленнями про спокутну жертву і торжество всепереможного життя. Спорідненістю з язичницькими весняними святами пояснюються специфічні пасхальні обряди та звичаї: випікання пасок, фарбування яєць тощо. Нікейський собор у 325 р. встановив дату Пасхи: перша неділя після весняного рівнодення. Обов'язкова умова - має минути повний тиждень після іудейської Пасхи. Розрахунки святкових днів християнської Пасхи ведуться за спеціальними пасхаліями, що складаються на багато років наперед і публікуються в церковних календарях. Святкуванню Пасхи передує Великій Піст, що триває сім тижнів.
Після цього (першого за значенням) свята християнський канон називає такі дванадцять найважливіших свят (два-надесяті свята): Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрі-тення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим ("вербна неділя"), Вознесіння, Трійця, Преображення чи Спас, Успін-ня Богородиці ("перша пречиста"), Різдво Богородиці, Возд-виження Хреста, Введення в храм Богородиці. Великими церковними святами є також Обрізання Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Усікання голови Іоанна Предтечі та Покрова Пресвятої Богородиці. За 40 днів до Різдва починається різдвяний, або Пилипів, піст. Крім того, влітку проходять Петрівка, або Апостольський піст, і Успенський (Богородичний) піст.
Дуже поширені, особливо в сільській місцевості, свята, встановлені на вшанування християнських святих, ім'ям яких названо місцевий храм. Це місцеві храмові свята.
Храми
Розповімо про історію християнських храмів (не свят, а будівель), культових споруд. Стале місце для проведення зборів віруючих і виконання культових дій завжди було першою умовою існування християнської общини. Перші християни таким місцем обирали гаї, сади, пагорби. Христос дуже любив природу і всі проповіді проголошував у природних умовах. Потім християни стали будувати невеличкі храми і базиліки. У періоди гонінь широко влаштовували храми в підземних галереях і печерах, відомих як катакомби. Але невдовзі християнство перейшло до спорудження фундаментальних храмів, які були базою адміністративних і господарських справ єпископа. Споруджувались вони за греко-католицьким язичницьким храмовим зразком - базилікою. Це прямокутна будівля, поділена всередині колонами чи стовпами на окремі нефи чи кораблі (3 чи 5), з них середній є більшим і головним. У головному нефі з орієнтацією на схід влаштовується вівтар. Храми прикрашаються розписами, іконами, скульптурами, мозаїкою, вітражами.
Архітектура храмів має змістовну історію. Крім культових вимог, вона зумовлена рівнем розвитку будівельної техніки, національними рисами, соціальними факторами. Архітектурна символіка, внутрішній декорум храму мають ідеологічне навантаження, яке виходить далеко за межі релігійних уявлень, і матеріалізують естетичні та інші уявлення людей часу будівництва храму. При цьому виключного значення набувають ідеї неперехідні, загальнолюдські, загальнонародні. Зразками і пам'ятниками церковної архітектури є Софійський і Володимирсь-кий собори у Києві, храми Києво-Печерської лаври, Андріївська церква, чудові собори Чернігова та ряд інших.
Виникнення чернецтва
В останні десятиріччя ІІІ ст. виникає і починає активно розвиватись інститут чернецтва. Раннє християнство утримувалось від активного аскетизму. Євангелія змальовують Ісуса життєлюбною людиною, яка аж ніяк не уникала товариства. У
подальшому в християнстві складається уявлення про особливий стиль життя тих, хто прагне до вищого релігійного доб-рочинства: цнотливість, безшлюбність, відмова від життєвих благ, бідність, аскетизм. Хто ж не хоче і не може вийти на цей рівень, хай живе звичайним життям. Про це пише Евсевій Ке-сарійський у 323 р. Серед християн з'являються перші анахорети, тобто ті, які живуть самітністю: св. Антоній, Павло із Фів, Іларіон, Аммоній. З'являються терміни "монах" (від слова "мо-нос" - один, ізольований), "інок" (від "ін" - один), "пустельник" - той, хто живе в пустелі, "монастир" (пустинь).
Ініціатива організації першого монастиря належить св. Пахомію, який уперше створив таку установу у Фіванді на березі річки Ніл у 322 р.
Особливо високу оцінку аскетизм і чернецтво одержали в працях отців церкви римо-католиків: св. Амвросія (340-397), св. Єроніма (347-420) і св. Августина (354-430) .
Християнська церква - державна
З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в ІІ ст. досягла найбільшого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Атлантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чорного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір'я, Месопотамія, східне узбережжя Середземного моря, на півдні -Єгипет, уся північ Африки - все це було територією Римської імперії. На той час це була світова держава.
Усе ІІ ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тотожний метрополії. Римське право і римська культура поширювались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чином із числа воїнів-завойовників, ветеранів. Розпочався про
цес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдос-ко-налювалося виробництво. Мали місце й соціальні заворушення, час від часу спалахували повстання рабів.
Але в ІІІ ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сільське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була "криза ІІІ століття", яка істотно похитнула політичні підвалини імперії.
На цьому історичному тлі й відбувався розвиток християнської церкви як єпископальної.
У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша - зона найбільш ефективного впливу на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірменія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де переможна хода християн ще тільки почалася, - це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреної-ка, Лівія і Мавританія.
Завдання для учасників наукового гуртка
Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.
Складена карта може бути зарахована як курсова робота.
А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700. При цьому він зауважує, що більшість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх парафій. Єпископи столиць провінцій одержували титул митрополитів. У ІІІ ст. існування християнства (тобто в 230311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископська церква. Як зауважує Кіпріан, "церква - в єпископі, а не тільки єпископ у церкві".
У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан-тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єгипет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Італія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.
У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У лютому 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Міланський едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з іншими релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський собор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засіданнях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав видіння хреста з написом "сим переможеш" і переміг з ім'ям Христовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин
бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.
У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - представників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палестини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Константин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.
Після Константина соборна практика набула сталого характеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боротьбу між окремими напрямами первісного християнства. Церковні собори поділяються на вселенські, де присутні представники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входили представники вищого духовенства місцевої церкви або церковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.
Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Християнські історики вважають ці собори виявленням розуму і "голосу Вселенської Церкви". Собори підтвердили істину церковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкували культ, засудили всі відхилення від віровченських і культових положень, впорядкували управління церквою.
Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь-кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на
прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйозною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного християнства на початку його існування, було те, що воно складалось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпископства та їх об'єднання відповідали територіальним утворенням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська влада часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному християнстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.
Остаточне утвердження християнства
Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для нього напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язичництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забороняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, твори язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спалювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язичництво карався смертною карою. Лише в роки правління імператора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспільного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнському дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Константина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичництва. Йому належить авторство низки творів проти християнства. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підтримували християнство.
Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов'язано з ім'ям імператора Феодосія І (379-395), якого назвали Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск на залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного суперництва переходи з одного культу у другий були досить поширені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жертвоприношення і культові обряди язичництва, храми дозволялося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руйнування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку - один із центрів еллінської культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики-ченці жорстоко вбили вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розділилося на два протилежні напрями.
Несторіанство
Саме в цей заключний етап історії християнства в Стародавньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.
Продовжувалися суперечки про божественне походження Ісуса, тільки вже не безпосередньо його, а його матері - Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір'ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шаленого опору збоку монахів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпископи, несторіанство було засуджене.
Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпископів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по-новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі
є лише одна божественна природа. Це й поклало початок мо-нофізитству. Тепер уже засуджували Євтихія. Знову скликали собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євтихій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.
У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450-457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторі-анство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: "Дві різні й неподільні природи в одній іпостасі". Несторіанці і монофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники не-сторіанства є й тепер в Ірані, Іраку та Сирії.
Монофізитство
У IV ст. виникла нова єресь - несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий церковний діяч, Константинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус - це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові-Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину.
Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в розгляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV-V ст. народилася концепція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу - божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов'язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Вселенським Халкідонським собором у 451 р.
Християнство в часи розпаду імперії'
Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепадала, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поді
лено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.
У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав східному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади одного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реальну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імперія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхе-рія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій ІІ зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чи католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІІ". Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).
Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдоволення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здійснив кодифікацію римського права. У його підвалини він заклав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.
"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право
на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості. Це був кінець античності й початок середньовіччя.
Утворення сучасних напрямів християнства
Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями -західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.
Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних держав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.
У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.
Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.
На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок
свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенського" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").
Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнулася конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.
У 1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його "розділенням церков". Західна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Римською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни-ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).
Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.
У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.
У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ'я, католицизм і протестантизм.
Християнство, яке виникло на історичному зламі поступового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародавнього світу і відкрило інший історичний етап нової християнської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія християнства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно-правових засад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро-вченських положень.
У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлення і вдосконалення віровчення та культу переважають процеси організаційного оформлення вчення, тобто процес утворення християнської церкви начебто є другорядним щододо утворення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принципах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно уповільнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і навіть ворожих один одному напрямів християнства: православ'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбувається активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.
Розкол у християнстві
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно збе
рігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом "вселенський" як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.
Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най-святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі ІІІ-IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон
стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.
У середині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.
Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos - загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).
Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо
кремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.
Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку ХХ ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Павло ІІ. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.
Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській православній церкві.
Особливості календаря християнських свят
Календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого (приблизно 525 р.) обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від "створення світу".
Християнське літочислення тривалий час велося за юліанським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби. Для зручності люди лічать у році 365 днів рівно. Тому із зайвих 0,25 год набігає ціла доба. Ця доба додається до кожного четвертого (високосного) року - в лютому додають 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо осі за 365,25 доби, на 11 хв 14 с швидше. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кож
них 100 років юліанський календар відстає від григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.
Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики - за григоріанським. Донині дискутується проблема єдиного календаря.
Християнське віровчення
Основні догмати - положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.
Символ віри - стислий виклад головних догматів релігійного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.
Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа і людина) та невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі - і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.
Найважливіше положення християнства - догмат богов-тілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".
Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує
християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо - до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.
Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них - віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.
Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.
Десять заповідей Божих
Я Господь, Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.
Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.
Не взивай даремно імені Господа Бога твого.
Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.
Шануй отця свого і матір свою, - добре тобі буде і довго житимеш на землі.
Не вбивай.
Не чини прелюбу.
Не кради.
Не свідчи ложно на свого ближнього.
10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані
осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.
Дві головні заповіді Божі
Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.
Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).
Обов'язки християнина
Неділі і свята святкувати.
У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.
Установлених святою Церквою постів додержувати.
Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.
Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.
Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої
Хрещення.
Миропомазання.
Сповідь.
Євхаристія.
Священство.
Шлюб.
Єлеосвячення.
Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати
Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.
Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.
Бог - Один у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.
Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.
Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.
Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.
Є вічне життя і воскресіння мертвих.
Плоди Духа Святого
Любов.
Радість.
Мир.
Довготерпіння.
Благодать.
Милосердя.
Віра.
Смиренність.
Стриманість.
Три головні християнські чесноти
Віра.
Надія.
Любов.
Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христова
Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).
Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).
Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).
Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).
Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).
Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).
Дух Господній (дар благочестя й праведності).
Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.
Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами
Гордість - Смиренність.
Жадібність - Щедрість.
Нечистота - Чистота.
Заздрість - Доброзичливість.
Нестриманість - Поміркованість.
Гнів - Лагідність.
Лінивство - Працелюбність.
Блаженства Євангельські
Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.
Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.
Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.
Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.
Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.
Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.
Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.
Усі вони загалом формують систему принципів богоугодного життя віруючої людини, будучи водночас і важливими соціальними, моральними регуляторами.
Християнський культ
Одночасно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу - сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію - зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релігійного культу.
Християнські таїнства
Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.
Таїнства - обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.
Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.
Таїнства можуть бути одноразовими - прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими - прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлео-помазання); обов'язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).
У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.
Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплен-ня водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.
Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти -окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "перво-родний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людства", і відкриває перед нею шлях до спасіння.
Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.
Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.
Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.
Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.
Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.
Таїнство миропомазання у православних і старообряд-ців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (конфірмація).
Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних віруваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.
У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці ІХ ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.
Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.
Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.
Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.
У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.
Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі - обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.
Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священнов-ладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.
У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ -священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.
Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособо-рування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.
Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, чита
ли сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.
Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.
Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.
Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.
Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.
Християнські свята
Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає події в житті церкви. Християнські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов'язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річним астрономічним або календарним циклом. Умовно їх поділяють на всехристиянські (визнані православною, католицькою, більшістю протестантських церков) та конфесійні (відзначаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванадесятих свят - дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які церква відзначає урочистими богослужіннями.
Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов'язане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначається 25 грудня, у православ'ї (належить до дванаде-сятих свят) - 7 січня. Утверджуючись у різних країнах, це свято вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.
Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культові дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу - Осіріса. У Стародавній Греції того ж дня святкували народження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди - Мітри.
До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло разом з християнством у Х ст. і злилося із зимовим давньосло-в'янським святом - святками [тривали упродовж 12 днів - з 25 грудня (7 січня) до 6 (19) січня]. Православна церква всіляко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки глибоко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельською оповіддю про віфлеємську зірку, що сповіщала про народження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння хри-стославів із зіркою по домівках. До прославляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками.
З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.
Хрещення Господнє (Водохрища, Водосвяття, Богояв-лення). Воно є одним з найголовніших свят у християнстві. У православ'ї належить до дванадесятих свят. Католики відзначають 6-го, православні - 19 січня. Запроваджене воно в пам'ять про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан Іоанном Хрестителем. Його ще називають Богоявленням, оскільки, згідно
з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.
У християнстві воно було запроваджене у 2-ій половині ІІ ст., і спочатку відзначалося разом з Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як "свято просвіти" народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещення Ісус почав просвіщати їх світлом євангельської істини.
Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його обряд - освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.
Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, люди одухотворяли й воду - важливе джерело життя. Християнство на ранніх стадіях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його запозичило дещо пізніше з давніх культів, які обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями вода очищувала людей від "нечистої сили", "злих духів". Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новонароджених.
Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Саме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від Луки. Запроваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про "надання правди фактам" біографії Христа, підкреслення обов'язку віруючих приносити до храму немовлят протягом 40 днів після народження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої
сили" жертвопринесеннями духам і богам. Головний очищувальний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолоскипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.
Прихильники православ'я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони надали йому значення свята очищення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, в основному, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весняних господарських турбот, про що свідчить і народне повір'я: "на Стрітення зима з літом зустрічається".
Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято відзначають в останню неділю перед Пасхою. Побутова його назва - Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приуроченого "згадкам про страждання Христа".
За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. Запроваджене воно в IV ст. як важливий етап підготовки до Пасхи. В основі його - біблейська легенда про в'їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжуваний творінням див. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими гілками. За день перед тим Ісус здійснив одне з найбільших див - оживив Лазаря.
На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.
Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам момент вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує його земну біографію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досягнення "життя вічного".
Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після
смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення християнства. Вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів.
Трійця (П'ятдесятниця). Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його воскресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залучити їх до проповідування християнства іншими "мовами", тобто іншим народам. Відзначається на п'ятдесятий день після Пасхи. У православ'ї належить до дванадесятих свят.
Уявлення про божественну трійцю існували задовго до християнства. У процесі становлення християнської релігії виникла необхідність пов'язати її з оповідями Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах Христа представлено як сина давньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засвідчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відповідно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому числі свято П'ятдесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов'язане із завершенням жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів, супроводилося жертвоприношенням хліба з нового урожаю місцевим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обґрунтування.
У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом - семиком (інша назва - "зелені свята"), запозичивши його побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елементом православного свята Трійці є поминання духів померлих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.
Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Христу. В його основі - євангельська оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілкови
то змінився: обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос із неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.
Саме з цією подією пов'язане свято Преображення ("яблучний" спас), яке відзначають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, інші фрукти (за народним звичаєм відтоді їх можна споживати).
Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, полягає в поєднанні християнського пафосу з календарною обрядовістю і звичаями очищення від злих духів. Наприклад, під час святкування "медового" спасу ("маковія"), яке відбувається 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановлено в 1164 р. на честь перемоги візантійців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ'ї, оскільки вважається, що саме 14 серпня хрестився великий київський князь Володимир. Третій - "хлібний" спас відзначають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і початку озимої сівби. Християнство пов'язує його із вшануванням нерукотворного образу Христа, відбитого на рушнику і переданого ним Авгарю - царю Едесси.
У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (храмовими).
Воздвиження Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імператор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом "Цим перемагай!". Тієї ж ночі імператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в битву прапор із зображенням хреста. Константин так і зробив, крім того, наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хреста, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги Константин звелів викарбувати монети із зображенням
язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.
Церква встановила це свято в пам'ять про здобуття матір'ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був розіп'ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 р.
Воздвиження Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супроводиться пишними ритуалами. Під час богослужіння виносять прикрашений квітами хрест і встановлюють його посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, церковними піснями.
Віруючі вшановують хрест як символ християнства - символ спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що кожна людина, як і Христос, повинна здолати свій "хресний шлях".
Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Марії - матері Ісуса Христа (Богородиці). Це - Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих) і багато свят на честь "чудотворних" ікон Богородиці.
У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина - бога рослинності. На створення образу християнської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про богиню Ізіду. Християнство зображує Богородицю "царицею небесною", крилатою небожителькою, "оповитою в сонце". На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську богиню Ізіду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина - спасителя Гора. Християнська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фінікіян - Астартою. Давні народи поклонялися цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.
З дохристиянських релігій запозичила церква й ідею непорочного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу від непорочних матерів народилися Мітра, Будда, Заратушт-ра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про "непорочне зачаття" Діви Марії.
Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов'язує його з давніми землеробськими осінніми святами, приуроченими до завершення збирання врожаю. У цей день підкреслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка "народженням Христа" зробила перший крок до їх "вічного спасіння". Святкують 21 вересня.
Введення в Храм Богородиці. Пов'язане з відданням трирічної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Встановлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дитину в ранньому віці. Святкують 4 грудня.
Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона народить дитину від Святого Духа. На Русі це свято церква пов'язувала з початком весняно-польових робіт ("освячення" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Святкують 7 квітня.
Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібели - богині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.
Покрова Богородиці. Це свято пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і
святі, з'явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.
На Русь свято прийшло разом із православ'ям, церква використовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт. Відзначають його 14 жовтня.
В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало традиційне вшанування жінки, матері, жіночого начала загалом, уособленого в образі землі-матері. Особливим було ставлення до цього свята в українського козацтва, вояків УПА.
Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих християнських релігійних свят. Встановлене воно першими християнами в пам'ять про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят з першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрюють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до землеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися зі скотарською Пасхою і перейняли її назву. їх об'єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмирають і воскресають.
Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея - самопожертва Бога заради людей - збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.
Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне поширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає терпіти земні страждання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи, і з ІІ ст. це свято стало одним з найголовніших.
Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страсним, оскільки його дні пов'язані зі Страстями Господніми. Особливо важливі дні настають із четверга, який називають "чистим". Він пов'язаний з Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.
Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Україні - крашанки, писанки) - символ життя, весни, сонця, у християнстві - символ спокути гріха людини.
У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в Х ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни навесні перед початком сільськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що "воскресає". У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з давньослов'янсь-ких релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.
Оскільки в ранньому християнстві святкування воскресіння Христа збігалося з іудейською Пасхою, на Нікейсько-му (325 р.) та Антіохійському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов'язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за сонячним - на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Великдень не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.
Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені відповідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ'ї вони залишилися незмінними дотепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.
Храмові свята
Значного поширення у православ'ї свого часу набули місцеві свята - храми, встановлені на честь Богородиці, святих, іменами яких названі місцеві парафіяльні церкви чи приділи в них.
Ця традиція зародилася на Русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали "небесними покровителями" своїх князівств і вотчин. Згодом їх почали вважати "небесними покровителями" віруючих парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки бічних вівтарів мала місцева церква.
У храмові дні в церквах відбуваються особливо врочисті богослужіння на честь конкретного святого, Богородиці, чудотворної ікони. Працювати в цей день - великий гріх. Віруючі вважають, що місцеві "святі", "чудотворці" є особливими покровителями саме їхньої парафії і що від них особливо залежать їхні справи, сімейне щастя.
Запитання і завдання для закріплення знань
Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники сприяли виникненню християнства?
Схарактеризуйте основні критерії, за якими відбувалася канонізація Біблії.
Обгрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християнства.
У чому полягає значення Вселенських соборів?
Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.
У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?
Проаналізуйте спільні й відмінні особливості християнства та інших релігій.
У чому виявляється історична обумовленість і релігійна особливість християнських свят?
Теми рефератів
Філософські основи ранньохристиянської догматики.
Біблія як культурно-історичний феномен.
Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.
Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.
Вселенські собори та їх значення в історії християнства.
Розкол церков 1054 року.
Становлення християнської церкви.
Проблема екуменізму в християнстві.
Література
Апокрифы древних христиан. - М., 1989. Библейская энциклопедия. - М., 1991. Біблія.
Болотов М. Лекции по истории древней церкви. - М., 1995. Єленський В. Християнство: ХХ століття // Людина і світ. -К., 2000. - №1-2.
Донини А. У истоков христианства. - М.: Политиздат,
1979.
Крывелев И. История релегий. - Т.1. - М., 1988.
Мень А. Сын человеческий. - М.: Протестант, 1991.
Ранович А. Античные критики христианство. - М.: Политиздат, 1990.
Ренан Э. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. - М., 1991.
Савельева М.Ю. Біблія: спроба прочитання. - К., 1998.
Свенцицкая И. Раннее христианство - страницы истории. -М.: Политиздат, 1987.
Тальберг Н. История христианской церкви. - М., 1991.
Христианство. Энциклопедический словарь. В 3-х томах. -
М.: 1993-1995.
Христианство. Словарь. - М., 1994.
Час і місце виникнення християнства
Почнемо вивчення християнства з розгляду проблеми його походження. Проблеми - тому що це питання було піддане значній фальсифікації збоку різних ідеологів; його тлумачення і нині становить предмет наукових суперечок. Протестантський історик християнства А.Юліхер взагалі вважає, що період виникнення християнства вкритий мороком невідомості. Але це - перебільшення. З історії раннього християнства ми знаємо чимало.
Християнство виникло на початку нашої ери в Римській імперії. На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення було вибухоподібним, супроводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою, у ході якої значно постраждала історична істина. Наукові та ідеологічні суперечки навколо цієї проблеми тривають до нашого часу.
Проблема виникнення християнства насамперед торкається питання часу і місця цієї події чи цілого ланцюга подій. Факт незаперечний - християнство виникло на межі нашої епохи в імператорському Римі. Але коли саме, в якому десятиріччі, році? І в якому саме місці грандіозної імперії, яка охоплювала все Середземномор'я, значну частину Європи, Малу Азію?
Християнська традиція точно вказує дату: 28-33 рр. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі ядро, основу християнського віровчення, але враховуючи те, що це віровчення записане вже після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Завіту лише два були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом учення. Усі інші вже одержали
інформацію опосередковано. Очевидно, що становлення віровчення розтяглось у часі. І це цілком природньо. Після революційного вибуху ідей у Христа тривав еволюційний процес освоєння та розвитку його ідей учнями, які й надали цьому вченню завершеного вигляду. Це ми побачимо, аналізуючи Новий Завіт, написання якого тривало принаймні до середини ІІ ст. Цього погляду (різні датування творів Нового Завіту) дотримуються більшість істориків християнства. Але християнська традиція обмежує написання новозавітних творів періодом у два-три десятиріччя по смерті Ісуса.
Відносно конкретного місця в Римській імперії, де було започатковано християнство, теж існують різні погляди. Такі дослідники, як А.Б.Ранович (1885-1945), М.О.Машкін (19001950), М.В.Румянцев (1812-1956) та інші, вважають, що воно виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси у них і цілковите заперечення історичності Ісуса Христа. У працях С.І.Ковальова (1886-1960), Я.А.Ленцмана (19081967), А.П.Каждана, І.Д.Амусіна, С.С.Аверинцева доводиться палестинське походження християнства. Немає сумніву, що цей погляд лежить в основі традиційного розуміння своєї історії самим християнством. Отже, є рація погодитися з ним і нам.
Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він, звичайно, як і всякий історичний процес, має свої етапи розвитку. Існують і різні погляди на тривалість та зміст цих періодів. Деякі дослідники історії християнства вважають, що було допауліанське і пауліанське християнство. Відомий історик С.О.Токарев і філософ О.Левада навіть вживають такий термін - "іудейське християнство", визначаючи той період, коли християнство тільки-но виникло й існувало майже в межах іудейства. Український дослідник історії християнства П.З.Козик викладає ґрунтовну концепцію, згідно з якою в процесі формування цієї релігії слід розрізняти етапи початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.), потім - раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) і як завершення формування християнства - церковне, Нікоцареградське, Вселенське християнство (IV-VII ст.). Логічні ознаки у змісті й
формі християнства І-VII ст., які можуть становити основу такої періодизації, справді є. Ми будемо дотримуватися першої концепції, маючи на увазі, що перехід від християнства Ісуса до християнства Павла сам по собі був складним і бага-тоетапним. І головне - цей перехід приніс християнству неоціненний соціальний досвід.
Виникнення християнства в Римській імперії слід розглядати як процес, що складається з двох стадій: власне виникнення його як релігійної школи, течії в Палестині й поширення в Римі, а потім і в усій імперії як нової релігії.
Історичні умови виникнення християнства
З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'ятисотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Августа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.
У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор'я. Залежними від неї були землі Парф'янського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.
Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що ви
служилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торговців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.
Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.
Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.
У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади.
Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Палестині успадкував його намісник, який призначався імператором з числа римських вершників і був підлеглим імператорському легату Сирії.
Релігійні попередники
В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.
Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.
Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в ХІХ ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переконливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утворилося християнство.
Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.
Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десятків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумрансь-кими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства . Релігійно-філософські погляди кумранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя [52,52].
Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обов'язкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.
Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи датуються ІІ-І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кум-ранські рукописи підтверджують, що вже у ІІ ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місця
ми Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедливості", який загинув від рук ворогів.
Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фі-нікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.
Філософська підготовка
Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філо-на і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насолод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був най-заможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом.
Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Заві
ту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширенішим в античному світі філософським поглядом. Християнство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богослов'я не цуралося і раціоналізму.
Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.
Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція
Проблема походження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа - центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко визначилися три концепції її вирішення.
Перша - це євангельська ортодоксально-богословська концепція, яка вважає християнство наслідком надприродньо-го Об'явлення, Бог дарував християнство людству через свого Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істориків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні протестантські історики релігії О.В.Карєв (1854-1971) і К.В.Сомов (1920-1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супроводжували, хоч називають багатьох старозавітних і (ще в більшій кількості) новозавітних персонажів як цілком реальних. Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння проблеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмовитися від головного в богословській концепції - визнання цього процесу надприроднім, тому в цілому перебувають у
межах ортодоксально-богословської концепції походження християнства.
Богословська ортодоксія детально розробила євангельський образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами християнської релігії й підданий численним богословським тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка привела до оформлення єресей. До цього образу зверталися мислителі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духовну культуру людства і є її величним здобутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його надбання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням.
Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етнографічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні історики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечатися - це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою. Погоджуючись із віруючими у їх відданості вірі, лишимо осторонь цю критику і разом з тим визнаємо право на існування інших поглядів на походження християнства. Також визнаємо за необхідне використати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатисяна неї при викладі історії християнства, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.
Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричинив ще дві концепції: міфологічну та історичну.
Міфологічна концепція
Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародав
ніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.
Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уявлень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.
Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її засновником християнства, і сконструювали образ Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсон (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (18641920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов,
Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.
Англійський вчений Дж.Робертсон, наприклад, розглядає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. ХІХ ст., він розкладає євангельську оповідь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древс.
Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистських атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіс-нування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологічної концепції лише зашкоджував аналізу християнства.
Історична концепція
Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історичного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історичного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історично-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок науковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, назва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слідом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авторів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню історичну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія якого згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Історичний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа ле
жить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню містичного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.
Історичний напрям у 20-х роках ХХ ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти "історичного Ісуса" (про якого ми практично нічого не знаємо) від "Ісуса віри". Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітньо-го міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, "деміфо-логізуємо" її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто вірити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Нового Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, історична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливостей. Праці Р.Бультмана "Теологія Нового Завіту" (1949), "Віра і розуміння" (1952) є значним кроком протестантського богослов'я у науковому розумінні християнства.
Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про конкретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Христа. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спа-сителів, провісників, чудес створювали сприятливий грунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповідницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.
Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне
обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хреститель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.
Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але прикрий факт є фактом.
Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. -бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Юве-нала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які відзначалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.
Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який написав "Іудейську війну", істориків Таціта (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі історики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами початку ІІ ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Нового Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної християнської традиції.
Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побу
дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сумніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.
Ісус Христос, його біографія
Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходження перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].
Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після народження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описаних подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна I обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Старе літочислення від заснування Рима було відкинуте і введено нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.
Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Дитинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ніколи не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто цитував Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю мудрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейської освіти, у нього не було вчителя.
Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:411; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своєму рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути пророком [Лк. 4:24].
Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і довірливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національних поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід визнати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'явилося чимало послідовників.
Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особистості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчання висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.
Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко проповідь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні
та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історичних, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.
Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестантський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде боротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.
Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди обирав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.
Яскравий взірець ораторського мистецтва - його проповідь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:
"Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.
Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.
Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.
Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.
Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне"
[Мт. 5:3-10].
Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодоксального іудаїзму - Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це місто на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, 30, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейського храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галі
лейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невеличкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:1718: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із саддукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. "Горе вам, книжники і фарисеї", - запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.
Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому - грішника) Закхея і цим підкреслює можливість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в'їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12-14; Мр. 1:1-15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.
Передпасхальний тиждень - останній у житті Ісуса. Іудейська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями - дванадцятьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].
Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарештувати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синедріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, колишнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна
був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблення Ісуса, був його фактичним суддею і катом.
Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаганнях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.
Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихильний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23-40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до народу і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засуджений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат вимушений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:14]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Піла-том не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу "царя іудейського", то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп'яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійників, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.
Десь опівдні п'ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійниками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснажений знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо уч
нів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: "Цар іудейський". Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.
На прохання Йосифа, члена синедріону, людини заможної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсимансько-му саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п'ятниці починалася субота, та ще й пасхальна
[Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].
Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господнього, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зовсім не так: Ісус воскрес для життя вічного.
Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового прийшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона покликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єрусалима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:118]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя - істотно вдосконалила християнство.
За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з'являвся своїм учням [Ів. 20:19-23, 24-29; 21:1-14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з учнями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16-20; Мр. 16:19-20; Лк. 24:50-53], доручивши учням іти проповідувати його вчен
ня. Але євангеліст Лука каже трохи інше - після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п'ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апостолів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговорили різними мовами [Дії. 2:1-13] і, таким чином, одержали можливість проповідувати нову релігію різним народам.
Апостол Павло
Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єрусалим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поширенні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У "Діях святих апостолів" описана картина проповідництва двох апостолів - Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.
У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманітних численних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії - трохи більше, а в Палестині - лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4-4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20-х роках і ст. було всього 12-15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іудейством священною книгою - Біблією. Першими християнами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поширенням у Римі християнство стало світовою релігією.
Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для поширення християнства. З християнством відбулися значні зміни, які виявили його позитив в обслуговуванні суспільства. Ці зміни пов'язані з ім'ям значного діяча християнства - апостола Павла. Історики майже одностайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені
християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що "Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворювалась, - це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви". Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім'я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в елліністичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністичного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров'ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на християн [Дії. 7:58; 8:1-3].
На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з'явився Ісус і обернув його в християнство [Дії. 9:3-6]. Згодом Савл змінює ім'я на Павла [Дії. 13:8], щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку діяльність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії [Дії. 11:27-30; 14:21-23, 43, 50-51], яка вславилася міцним пануванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом християнство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд
до Рима [Дії. 26:24-32].
Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Петро. Е.Ренан вважає, що тісного співробітництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апо
стол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідомий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.
Еволюція християнства в процесі його формування
Головною ідеєю первісного християнства, яким воно вийшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних історичних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: настане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожному доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свідчать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царство, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих переслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з'являться лжепророки тощо [Мт. 24:3-28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римської імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції покладалося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім'я Христа, що і означає грецькою мовою "месія". І вже тоді підкреслювалася приреченість, жертовний характер цієї месіанської особи. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт. 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месіанське покликання [Мт. 26:62-64; Мр. 14:58-61; Лк. 22:6769]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії перечили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси - непримиренність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.
Революційно-демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так
і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського суспільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони могли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде. А якщо і траплялися серед них люди заможні, з освітою, то вони не завжди афішували свою причетність до руху або утворювали ближчий почет учителя.
Демократичний характер первісного християнства виявлявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був "християнський комунізм", це були далекі ознаки майбутнього вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно-месіанською революційно-демократичною ідеологією християнство і заявило про себе в другій половині І ст. н.е. у Римській імперії "Об'явленням св. Івана Богослова", першим за часом документом Нового Завіту.
Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіанську концепцію вчителя. Насамперед вони пом'якшують його актуалізацію - це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Христа, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно готуватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої особи, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.
У зв'язку з цим змінюється соціальна орієнтація християнства. Від заперечення римської і всякої влади - до визнання їх, від бунтарства - до покори, від революціонізму - до примирення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять представники верхівки суспільства, ширшає соціальна база християнства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, надбати здобутки цього суспільства. У цьому і був головний внесок у розвиток християнства апостола Павла. Але римське суспільство не відразу оцінило цей внесок. Він був страчений близько 65 р. н.е. під час гонінь Нерона на християн. Проте є сумніви в тому, що Павло був страчений під час неронівських гонінь. Останні роки життя Павла не мають історичних свідчень.
Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві - дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Павла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагування християнства мали вплинути такі значні події в римському суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригноблених народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66-73, 114115, 132-135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пізніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було подальше вдосконалення християнства.
Сформульовані зміни у віровченні були в 1-му і 2-му посланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, посланні до римлян. Називають у зв'язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрунтовно перероблює його і фактично в тій частині ранньохристиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно-демократичний дух Ісусового християнства, бе
зумовно, вдосконалюється моральне вчення Христа, починає панувати теософське вчення про Христа. Апостол Павло розроблює вчення про боголюдину Христа як про дух і образ Бога. Він підтверджує версію воскресіння Ісуса і твердить, що віра в це воскресіння дає вічне життя [Кор. 15:3-18]. Посилено розроблюється моральний бік вчення Ісуса. Павлові послання -це цілий моральний компендіум: не хвалися перед Богом і не хвалися людською мудрістю [ Кор. 1:19-31; 2:18-23], не чванься [4:6-13], остерігайся перелюбу [5:1-5], утікай від розпусти [6:12-20], будь слугою для всіх [19:16-23] і багато інших положень.
З'являються рішучі акценти в соціальному вченні Ісуса. "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе" [Рим. 13:1-2]. І далі: "Тож віддайте належне усім: кому податок - податок, кому мито -мито, кому страх - страх, кому честь - честь" [Рим. 13:7].
Новий Завіт
Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його головний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та доповнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він становить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.
До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов'я, виходячи зі змісту і спрямованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста
лений список творів, що його становлять ("канон"), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кількість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифічними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійшли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищувалися), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби автор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковного впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апокрифів було написано у ІІ ст.
У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і прояснюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.
Для висвітлення складу найстародавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті кумранські рукописи.
Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі-ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у печерах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 19511957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків розширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Виявилося, що там жила община, члени якої відокремилися від
світу з релігійних міркувань (вони чекали "кінця світу") і створили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумран-ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого Завіту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть твори нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву "Рукописів Мертвого моря".
Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, досить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них - папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Івана.
Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення християнства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спрямування первісного християнства.
Вважають, що всі новозавітні твори були написані арамейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре
цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль-на, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збереглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із "солідних" манускриптів найбільш давнім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового Завіту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювалися разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.
Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблематичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шукати в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія складання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тексти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.
Євангелія
Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (ґрец. -"блага вість"), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Христа, історія його мандрувань і страждань. Християнська традиція вважає авторами Євангелій учнів Христа - Матвія й Івана та його найближчих послідовників - Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа.
їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Євангелій, в Євангелії від Матвія - 50 %, від Луки - 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й християнських, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визнати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Євангелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризику в обвинуваченнях у тенденційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело - усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв'язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що Євангелія - продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Євангелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою.
Починається Новий Завіт з Євангелія від Матвія. Воно має 28 розділів, його автор - митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій (Мт. 9:9]. Він постає добрим знавцем іудейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставиться до іудейського вчення. Головна ідея його твору - довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчення Ісуса. Чітко простежується іудейське походження християнства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа. Більшість науковців - початком ІІ ст. Вони вважають, що в основі Євангелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейського Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Євангелія А.Робертсон називає "єврейським Матвієм".
Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біографію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрести
теля в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його життя. Написано Євангеліє в 62-63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом - з апостолом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.
Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії - найбільш докладне, має 24 розділи, написане як добротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гуманіст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Богослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у ІІ ст.
Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четверте Євангеліє - від Івана, рибалки з Генісаретського озера, улюбленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні - любов до ближнього. Проте перше - переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, постають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, очевидно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?
Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, сирійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині ІІ ст. У них і фіксу
ється остаточна паулінська редакція християнства, яка відрізняється від християнства ісусових часів.
Дії апостолів
За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апостолів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра (розділи 1-12) в іудейських християнських общинах і апостола Павла (розділи 13-28) в язичеських країнах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов'язані з християнськими проповідниками Варнавою, Стефаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.
Авторство Діянь належить апостолу Луці [34, 99]. Писались вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що це колективний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.
Послання
Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх двадцять одне.
Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Автори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на християн збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбачають ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоретичні деталі цієї події.
Серед авторів соборних Послань з'являється одна з ключових осіб нової релігії - апостол Петро, який вважається будівничим християнської церкви.
Послання апостолів написані на початку, а частина - в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивного спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо
бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і "Страшний суд" відкладені на невизна-чене майбутнє. Втім, з'являється нова ідея - спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється зміною політичної обстановки в Римі - імператорська влада зміцнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, серед християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християнства як нової релігії. Як уже сказано, його пов'язують з діяльністю Павла, який "відредагував" християнство і остаточно витравив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато дослідників у зв'язку з Посланнями говорять про "допауліансь-ке" і "пауліанське" християнство.
Найдавніший документ Нового Завіту -Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 червня 68 р. - 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.
Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У посланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.
Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам "кінця світу", приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла-деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допускають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліпсис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Римом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади -"кінця світу", "страшного суду" і встановленого месією царст
ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, пронизує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негайно, якщо не сьогодні, то завтра - обов'язково.
За християнською традицією автором Апокаліпсиса вважається апостол Іван, якому нібито належить також авторство четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Послання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.
Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв'язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі "запозиченими" лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов'язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує досягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.
Утворення християнської церкви
Створення й становлення нової релігії відбувалися в специфічних релігійних організаціях - общинах первісних християн, які пізніше злилися в християнську церкву. З християнського погляду християнська церква є божественним встановленням самого Ісуса Христа, який доручив владу над нею апостолові Петру, а той передав божественну благодать усьому наступному духовенству.
Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури.
Одні з послідовників Ісуса, залишивши свій дім та близьких, цілком присвячували себе служінню справі поширення нового вчення, інші - дотримували вірність йому, продовжуючи своє громадянське і родинне життя. Ні в тому, ні в іншому випадку ніякої сталої організації не було. Як не було жодних культових встановлень.
Потреба в сталій організації виявилася в період поширення християнства серед населення Іудеї та інших народів Римської імперії. Тоді поступово в різних містах з'явилися сталі християнські общини, різко зросла кількість проповідників (сталих і мандрівних). Про ці елементарні общини повідомляють нам Послання, Дії та Євангелія. Із них ми взнаємо, що діяльність цих общин зводилася в основному до релігійних зборів і спільних трапез. Під час релігійних зборів будь-який член общини мав право виступити як виконавець релігійного культу. Окремого духовного кліру ще не було. Сам Ісус жодного духовного звання чи чину не мав. Він був Учителем, Спасителем, Господом. Общини не мали постійного зв'язку, кожна община існувала окремо. Вони обмінювалися проповідниками, але цей обмін був спорадичним, а не систематичним.
Зміцнення церковної структури ми бачимо і в період становлення пауліанських ідей у християнстві.
У Посланнях апостола Павла зазначається, що духовенство, зокрема апостол, має переваги перед мирянами, він "служить вівтарю, з вівтаря має частку", тобто формується професійне духовенство, яке утримує общини [І Кор. 9:1-14; 16:1018]. Про єпископів і дияконів згадується вже в І ст. у посланні Климента Римського, стверджується, що вони були поставлені апостолами, і звідси виходило, що вони несуть благодать Христову. Влада єпископів постійно зростає, общини стають більш заможними, особливо коли зміна соціальної платформи церкви зробила можливим звернення до нової релігії верхівки суспільства. Єпископи беруть у свої руки матеріальне життя общини, а потім і керівництво проповідницькою діяльністю, діяльністю у сфері віровчення і культу.
Необхідність у сталій організації общин особливо гостро відчувалась при поширенні християнства в столиці імперії -Римі. Християнські історики звичайно пов'язують це поширення з ім'ям апостола Павла. Його роль у цьому незаперечна. Але про християнство в Римі знали ще до нього. Інформація про успіхи нової релігії в Малій Азії, Єгипті, в інших місцях імперії не могла бути непомітною в столиці. Бурхливе еконо
мічне і політичне життя столиці втягувало в себе і християн. Ось тому християни були в Римі й до Павла. Але поява талановитого проповідника і реформатора християнства, який проповідував саме таке християнство, яке було потрібне тому часу, одразу зробило християнство досить помітним явищем і в столиці, і в державі.
Очевидно, спочатку християнство знайшло майже готову суспільну організаційну форму, яка дала йому можливість охопити своїм впливом широкі народні маси, незалежно від їх етнічної належності. Такою формою були римські асоціації, колегії і братства, що створювалися здебільшого для поховання своїх членів. Ці колегії складалися з вільновідпущених, бідняків і рабів, їх метою було забезпечити своїх членів у разі смерті пристойною могилою. Люди, вступаючи до колегії, робили разовий внесок, а потім - періодичні внески. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Це об'єднувало членів колегії, вони організовували спільні обіди, вечері та свята; ці зустрічі давали вихід суспільним настроям тієї доби. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. У колегії обиралися керівні особи, які вели її справи та фінанси. Ці колегії й стали прообразом християнських общин.
У Римі швидко ростуть християнські общини. У 251 р. у місті вже нараховувалось кілька десятків тисяч християн.
Поступово християнські общини вдосконалювалися. У них виділялися люди, що обіймали постійні посади: старійшина (пресвітер), вчитель (апостол), єпископ, який займався господарчими справами і фінансами. Формується професійне духовенство - клір, решта членів общини дістає найменування мирян. Перші становлять активну частину общини, другі - пасивну. Розробляється вчення про особливу благодать духовенства, близькість його до Бога, а тому - і про особливі його привілеї. Дуже впливовою була посада єпископа, адже її займали багаті, освічені люди, що мали досвід управління господарством. Незабаром єпископ очолює общину. У ІІ ст. існу
вання християнства (тобто в 130-230 рр.), на думку А.Гарнака, клір відокремлюється в окрему соціальну групу.
Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християнська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'єднання общин - помісні церкви.
Помісну церкву очолює єпископ чи архієпископ, а то й митрополит, назва якого вказує, що він глава церкви вже цілої держави. Згодом з'являється такий титул, як патріарх - глава церковного світового на той час масштабу. Християнська церква набуває всесвітнього значення.
Організаційний розвиток церкви йшов у напрямі централізації. Якщо раніше проповідник, учитель обов'язково повинен був мати харизматичний дар, він навчав, лікував, рятував, пророкував, то тепер він мав поступитися місцем єпископу, який керував, господарював у церкві. Харизматична община мала поступитися єпископальній церкві. Це відбулося в кінці ІІ ст.
Єпископальна церква суттєво відрізнялася від ранньохристиянських общин. Запроваджуються обов'язкові внески до спільної каси, але відмова від власного майна вже не обов'язкова. Багатство не засуджується. Друге пришестя відкладається на невизначений час - церква має думати про своє становище у цьому світі. Вчення про рай і пекло має бути догматом для пастви. Аскетизм не в повазі. Це вже церква, яка може існувати для користі віруючих в існуючому суспільстві.
Перші віки християнства Християнство в Римі
Появу християнства в Римі пов'язують із проповідницькою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства. У той час до всесвітньої столиці збігалися всі струмки людської думки, тому
в ній були представлені всі релігійні та ідейні течії. Християнство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдосконалювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування. Заслуга апостола Павла і полягає саме в цьому пристосуванні. У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись християнською термінологією, над язичництвом, тобто над релігією інших народів, "язиків". Що цьому сприяло? Як же це відбулося?
Справа склалася так, що на початку нашої ери розвиток Римської імперії підійшов до етапу переходу до феодальних виробничих і суспільних відносин. Настав крах останньої світової держави рабовласництва - Римської імперії. Криза рабовласництва в цій імперії охопила економіку, політику та ідеологію. У сфері економіки це було руйнування продуктивних сил: зниження економічної ефективності виробництва і продуктивності праці. Рабська праця стала непродуктивною. Жахливі умови життя вели до фізичної деградації головної продуктивної сили - людей. У політичному житті це була криза державної влади, встановлення деспотичних режимів, таких як, наприклад, правління Нерона. Повсякчас спалахували повстання рабів, серед них і повстання в 74-71 рр. до н.е. під проводом Спартака. У сфері ідеології це був цілковитий моральний розклад римського суспільства, у панівних класів виникло почуття приреченості. Поразки рабів у класових битвах вели до поширення і серед них ідей безвихідності, безперспективності. Посилюються песимістичні настрої, маси впадають у містицизм. Характерними рисами римського суспільства часів виникнення християнства К. Каутський називає розгубленість, легковірність, лицемірство, гуманність, інтернаціоналізм, релігійність, монотеїзм. Поступово в рабів складалось уявлення, ніби в усіх їхніх бідах винні вони самі, що причина тяжкого життя - власна "гріховність", за яку вони й від
бувають покарання в земному житті. Поширюються ідеї, що позбутися життєвих негараздів допоможе Месія - "божественний спаситель", який спокутуватиме "гріхи" людей.
Таким чином, криза римського рабовласницького суспільства поставила низку ідеологічних проблем. Вони могли бути розв'язані лише в релігійній формі, оскільки інші ідеологічні форми масам були недоступні.
Кінець ІІ ст. для Римської імперії був часом певного спокою. За Марка Аврелія (161-180) був відбитий натиск варварів, і Рим переходить до оборони. Імператор Коммод (180192) теж пішов на ряд поступок варварам. Після його вбивства доля імператорського трону опинилася в руках преторіанської гвардії. Відбувається процес ліквідації республіки. Рим, Італія і провінції зрівнюються в правах, виникають нові країни, виростає державна бюрократія. З'являється зовсім нове суспільство, якому потрібна нова релігія, насамперед геть позбавлена етнічних обмежень.
Але чому знадобилася саме нова релігія? Адже на території Римської імперії сповідувалося чимало традиційних національно-державних релігій. Справа в тому, що існуючі релігії не можна було використати для виразу ідей різних етнічних верств. Потрібна була релігія, спільна для всіх рабів, незалежно від їхньої етнічної належності. Такої релігії імператорський Рим не знав.
Робилися спроби створити єдину для всієї держави релігію у вигляді культу імператора. Так, Цезар, перший фактичний римський монарх, був ще за життя проголошений потомком богині Венери, на його честь споруджувалися храми, на його статуях вирізьблювали напис "Напівбог". Прийомний син Цезаря Август проголошувався сином Аполлона, його ім'ям назвали один з місяців року, день його народження вважався початком року. Введення культу імператора не завершилося успіхом, але багато в чому зумовило потяг майбутнього християнства до монотеїзму.
Збіг цих обставин відкривав "зелену вулицю" тій релігії, яка відповідала б поставленим вимогам. Такою релігією було
християнство. Християнство народжувалось у зіткненні етнічних інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро розпорошений серед інших народів. Це й було джерелом космопо-літичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократичних ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне - воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва. Ось чому головною причиною перемоги християнства слід вважати його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.
І ст. н.е. є початком історії християнської церкви. Цілком природно, що християнські церковні осередки за взірець своєї будови брали іудейські синагоги. Але вони чітко протиставляли себе їм і були підкреслено демократичними. Вважають, що взірцем для християнських общин були також римські асоціації та колегії, інші орієнтувалися на вільні релігійні союзи чи на своєрідні патронати. У Римській імперії діяли різні асоціації, колегії, товариства, братства, спілки. Це був один з виходів із приватного життя в суспільне. Вони мали здебільшого релігійний характер, переважна більшість їх створювалась для поховання її членів. Відомий дослідник історії Риму французький вчений Г.Буасьє описує одну з колегій на підставі напису на храмі. Ця колегія складалася з вільновідпущених, бідняків, а також рабів, які мали дозвіл на це від своїх власників. Мета колегії - забезпечувати своїх членів у разі смерті пристойною могилою. При вступі до колегії для кожного був обов'язковий разовий грошовий внесок і пляшка доброго вина. Потім гроші вносилися щомісяця. Коли хтось із членів колегії помирав, йому купували місце для поховання і ховали всією колегією. Якщо це був раб і його власник відмовлявся видати тіло для поховання (за законами рабовласництва і труп раба належав рабовласнику), тоді відбувалися символічні похорони і споруджувалась порожня гробниця з відповідним напи
сом. Члени колегії утворювали тісне коло спільників, часто зустрічалися, організовували спільні обіди, вечері, свята. Саме під час цих зустрічей знаходили вихід ті настрої, які складалися у них під впливом умов життя. Члени колегії допомагали один одному, займалися благодійництвом. Керівні особи -магістри, квестори - були виборними. Вони відали справами і фінансами колегії. Релігійне спрямування колегії, дуже часто етнічна спільність її учасників робили можливим вступ до них представників заможних верств, які відразу ж займали там керівні посади. Організаційний лад римських колегій у майбутньому послужив основою організаційної побудови християнських громад. Саме з них черпалися демократичні принципи їх структури.
Утворюючись як самостійна суспільна структура, християнська церква насамперед мусила визначити своє ставлення до держави та існуючого права. Ідеологія первісного християнства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу - язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим християни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль держави. Римська держава як світова, що об'єднала народи з різними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудейством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шукати захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але відчуваючи себе чимось особливим у державі, християни поступово будували свої громади. В основу життєдіяльності християнських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов'язковим порядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і ро
дини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх положення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі.
Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного організаційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було навіть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зростали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв'язки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої організації ще не було, тому для цього періоду історії християнства користуємося терміном "церква" з певними застереженнями. В ІІ ст. відбувається більш активне організаційне оформлення. Близько середини ІІ ст. в Римі оформлюються єпископат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв'язків і народження відчуття власної сили та впливовості християнські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.
Гоніння
Імперський Рим поступово став ставитися до християнства вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношення між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і державою дещо гальмувалося через ряд обставин. Серед них - бага-тотечійність нової релігії; наявність організаційних розгалужень, ворогуючих одна з іншою; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Це часто надавало невизначеності всьому рухові в цілому. І, безумовно, турбував чітко окреслений гуманізм християнства, оскільки новому суспільному ладу, який змінював рабовласницький, гуманізм не був потрібний. Ось тому в ІІ-ІІІ ст. у відносинах християнської церкви і Римської держави виник ряд колізій, які в історії
християнства дістали назву гоніння на християнство. Питання про гоніння в історії християнства спірне.
У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університету св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть", у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існування нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з місцевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензією в журналі "Труды Киевской духовной Академии" (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приводу гонінь висловлюються і в сучасній літературі.
Християнська література, присвячена цьому періоду, переповнена численними згадками про гоніння на християн збоку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнства А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує. Завойовані народи та території несли в імперію свою віру, і якщо вона не суперечила культу імператора, то жодних проблем не виникало. Але в християнському русі був вагомий соціальний елемент, адже це був рух рабів, поневолених, які виступили проти зла та насильства, готові до боротьби з ними, і це перетворювало християн на головну політичну силу, небезпечну для імператорської влади. Отже, в останньої були підстави для ворожості супроти християнства, і Рим не втрачав нагоди для переслідування християн.
Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із систематичних поглиблень кризи імперії.
Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Відповідальність за пожежу було покладено на християн. За на
казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Тро-яна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.
Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161180), який висловлював велику схильність до античної, зокрема стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів правління Максиміна-Фракійця (235-238).
Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушували у визначені дні в присутності спеціальної комісії приносити жертви язичеським богам і статуям імператора та одержувати про це спеціальне посвідчення. Зловживань і одержання фіктивних посвідчень було безліч. Дух цього документа відчувався при гоніннях, які були відновлені за Валеріана (253-260) - едикти 257-го і 258 років [5,420] та Авреліана (270275) - едикт 275 р.
Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо-клетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони тривали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).
У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видаються відповідні збірники "Діянь" ("Актів") і "Страстей" ("Пансіонів").
Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змінювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенденція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування християнства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, відбиваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримського суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.
Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесному. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доцільним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і римлян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався християнством без будь-яких застережень. У перші віки християнства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет "Про смерть Переграна", Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) - "Правдиве слово", Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір "Проти християн" у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імператор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно,
що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.
Апологетика
Внутрішнім ворогом християнства була його невпорядкованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвердженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ-ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.
Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулювання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов-становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими релігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить античній філософії. Створена ними література дістала назву апологетики, а ця група авторів - апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І-ІІ ст. і яка перейшла потім у внутрішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початківців патристики - певної сукупності теологічних, філософських і соціально-політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на східних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали латиною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"; Татіяна (пом. бл. 175), автора "Промови до еллінів"; Афіногора (пом. бл. 177), відомого своїм "Проханням на захист християн". Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 - після 220).
Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185-253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він проявив себе як талановитий богослов і викладач; написав близько 2 тис. творів, серед них: "Проти Цельса" і "Про початки". Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: тілесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько-містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов'я потужний заряд оптимізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілковите спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аскетизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської догматики. Під впливом Орігена перебувала значна частина "отців церкви" після нікейського християнства.
Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнським богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Загальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: "Син Божий розп'ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогідно, тому що неможливо". "Апологетика" Тертулліана присвячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів
тощо. Автор твердить, що християни - гідні громадяни римського суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбулися в соціальній спрямованості нової релігії.
Апологетики практикували богословсько-політичні звернення до римських імператорів з метою довести, що християнство може піти на користь Римській державі. Так, у 124-125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117-138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захищав християнство. До імператора Антоніна Пія (138-161) з такою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імператору вручив апологію Юстин у 138-139 рр. під назвою "Імператору, сенату і народу римському". У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське нерозуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.
Апологетики зробили велику справу в історії християнської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її переходу від гнаної до пануючої.
Впорядкування християнського віровчення
Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді - і в суперечливому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвивати їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне - віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди обґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.
Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді християнських документів, які називають
ся джерелами віровчення. Їх два. По-перше, Біблія - це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.
Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою першу підвалину - монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро-астризмі, єгипетській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення світу), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно-ла-тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей - платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.
Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом - справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських положень - "Символ віри". Цей символ був затверджений І Ні-кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським собором (787).
Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтуючись на "Символ віри". Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод -диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі становлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседер
жителя, керівника всього "видимого й невидимого", "Творця неба і землі". Бог - могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.
Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних релігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають вірити "в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Духа Святого". Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю "іпостась" верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.
Наступним за значенням персонажем християнської анімістичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого божества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.
Перелік небожителів доповнюють ангели - надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богослов'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Введення до християнського пантеону ангелів - ще одна поступка політеїзмові.
Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою
ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підступи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів християнства - чортів, усілякої "нечистої" сили тощо.
І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповнюють святі - люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали "вічне блаженство", продовжують служити Богу й допомагають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поширення, мученики, подвижники, аскети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зарахування до "лику святих" - канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та православ'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшанування святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.
У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежуються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий Завіт містить релігійні уявлення про "створення" світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення справжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і присвячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту відповідно до нових історичних умов.
Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим
месією, що відвідав землю, терпів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за "первородний гріх" людства, і такі ж самі покора, смиренність і жертовність вимагаються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страждання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.
Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у примиренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфології з особливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.
Ранні єресі
Початок історії християнства позначився активним розвитком богословської думки. Розвиваючи загальні риси віровчення, накреслені Ісусом Христом, богослови мусили відповісти на численні питання, які неодмінно виникали в зв'язку з поглибленням розуміння догматів, уточнення їх змісту. Висловлювалися різні думки, обумовлені історичними, економічними, політичними, філософськими і, мабуть, індивідуальними факторами. Частина їх була достатньо доведена і визнана ортодоксальними, вони увійшли у вчення церкви та висловлені у творах отців церкви. Інші стали об'єктом запеклих суперечок, богословських дискусій, багато з них були відкинуті й оголошені єрессю. У богослов'ї єрессю вважається свідоме і навмисне відхилення від догматів віри.
Боротьба з єресями в перші віки існування християнства була впертою і часом драматичною. Це були ранні єресі. Ми їх так назвемо на відміну від єресей наступних етапів розвитку християнства, яких було чимало. Ранні єресі сприяли утвердженню в християнстві ірраціоналізму. Тут вони неабияк прислужилися, доповнюючи Філона Александрійського. Вони, можна сказати, довершили філософську підготовку християнства при його утворенні. Хоч як парадоксально це звучить, але єресі зробили велику справу в християнстві - вони допомогли генеральному пауліністському напряму, який став ор
тодоксальним, відшліфуватися в логічну, сталу, всебічно зорієнтовану релігійну систему. До ранніх єресей у християнстві звичайно відносять іудео-християнство, монтанізм і гностицизм.
Перший крок в ідеологічному становленні християнства -остаточний розрив з іудаїзмом. Християнство виникало як секта в іудаїзмі, що мав чітко окреслені етнічні риси. Але воно домоглося визнання лише як космополітична релігія колосального конгломерату різних народів світової Римської імперії. Дуже швидко після початку нової релігії християни з язичників уже становили переважну більшість над християнами з іудеїв. Це дало підставу для подальшого відходу від іудейського віровчення і особливо - культу. Для характеристики цього процесу звичайно посилаються на твір Юстина-філософа "Бесіда з Трифоном-іудеєм" (бл. 160 р.), де автор чітко протиставить себе, християнина, язичникам та іудеям.
Іудео-християнство в Палестині було релігійною концепцією тих, хто вже відійшов від іудаїзму, але ще не пристав до християнства. Такими були ебіоніти (від грец. ебіон - злидень). Ебіоніти здійснювали обрізання, святкували суботу, вживали лише кошерну їжу й не визнавали пророцьких книг Старого Завіту, а з новозавітних визнавали лише Євангеліє Матвія. Ісуса вважали месією, але заперечували його божественність і все, що пов'язано з нею, включаючи і надприродність народження. Вважають, що способом життя (общиною, зі спільною власністю тощо) вони дуже подібні до есеїв. До іудео-християн також відносять назареїв і елкесаїтів (елксаї-тів). Християни вважають цю течію єретичною.
Монтанізм
Монтанізм (від імені засновника течії - Монтана) виник у Фрігії близько 156 р. Монтаністи виступали з позицій аскетизму і колективізму, проти церковної верхівки з позицій заперечення збагачування церкви і засудження примирення її з язичницькою державою. Общини монтаністів очолювали не
єпископи, а пророки. Чекали негайного приходу Ісуса у фрігійському місті Пепузі, де часто збиралися. Монтан проповідував у супроводі двох пророчиць Пріскілли і Максімілли, які мали видіння і доводили святість Монтана. Український історик релігії П.К.Козик соціальні причини виникнення монта-нізму вбачає в тяжкому визиску і непомірних поборах з населення Малої Азії, особливо у Фрігії. Це штовхало населення до радикалізму в релігійних пошуках. Звідси і фанатичність прихильників та керівників цієї течії.
Монтаністи широко практикували екстатичні моління, профетизм (пророцтва), говоріння невідомими мовами, чекали негайного пришестя Ісуса Христа. Можна сказати, що вони були прибічниками християнства, викладеного в Апокаліпсисі. Разом із тим вони заперечували створення єпископальної церкви. До монтанізму свого часу приставав Тертулліан. В Африці різновидом монтанізму в IV ст. був ідейний рух агностиків, які заснували донатистську церкву . Повною поразкою монтанізму завершився ранній період становлення християнства, хоч залишки монтанізму на сході Римської імперії проіснували до VIII ст.
Гностицизм
У стійкій і впертій опозиції в християнстві в часи його становлення перебував гностицизм (від грец. "пізнавальний", "той, хто пізнає"), який намагався поєднувати ідеї раннього християнства з ідеями релігій Стародавнього Сходу та античної філософії. Гностичні ідеї були відомі й до християнства -це ідеї містичного пізнання шляхом відкриття, із застосуванням особливих магічних обрядів. Гностики-християни пов'язали це пізнання із спасінням, з моральним удосконаленням, що властиве лише обраним. Гностицизм тривалий час існував поряд з християнством як його незримий конкурент.
Гностики вчили, що існують три начала: досконале божество, Бог-Творець і початкова матерія. Досконале божество -трансцендентна істота, абсолют, що виявляє милосердя, лю
бов, добро. Бог-Творець - це старозавітній Ягве. Матерія утворює наш матеріальний світ. Між нею і Богом діють проміжні сили - еони, що уособлюють Логос. До еонів належить й Ісус. Світ має дуальну (подвійну) будову: добру відповідає зло, світлу - темрява, духу - матерія, душі - тіло, життю - смерть. Ці сторони ведуть боротьбу. Слід розумно обрати істину в цій боротьбі. Людство, за вченням гностиків, складається з пневматиків (вибрані люди, які володіють гносисом), психіків (люди, які перебувають під владою Деміурга, виконують Закон, але не розуміють його) і хоїків (людей, які перебувають у владі плоті, матеріальних інстинктів і вони приречені на загибель разом із Сатаною). Отже, для гностиків характерними є:
протиставлення матеріального світу духу, визнання матеріального світу наслідком дій злих сил або помилки Творця, але в жодному разі не творчості Божої;
врятування мирського, тілесного, матеріального неможливе ні за яких умов; буде врятований лише той, хто є обранцем Божим, в душі кого є часточка божественного духу, пнев-ми, світла; розкриття цього духу має відбутися не розумом, а інтуїтивним пізнанням, осяянням;
це осяяння здійснить посередник між Богом і людьми -Христос.
До числа гностиків відносять Симона із Самарії (його вважають засновником християнського тлумачення гностицизму), його учня Менандра і учня Менандра - Сатурнина. Протестантський історик християнства А.Юліхер засновниками гностицизму називає Симона Волхва, самаритянина Менандру. Гностицизм розпався на велику кількість сект: офі-тів (які поклонялися змію), каїнітів (поклонялися Каїну, що звільнив людей від підлеглості Старого Закону), сетіан (поклонялися Сифу-Сету, третьому сину Ноя як прообразу Ісуса), послідовників Василіда (виступив у 125 р.), Валентина (виступив у 140 р.), Карпократа і, нарешті, Маркіона, який був яскравим представником цього руху.
Маркіон (85 - бл. 180) почав свою релігійну діяльність у себе на батьківщині, в м. Сіноп на Чорноморському узбережжі
Малої Азії. Багата людина, судновласник, син синопського єпископа добре розумів релігійні потреби свого часу. Коли він у 139 р. прибув до Рима, то зробив великий вклад (200 тис. сестерцій) у римську християнську общину. У Римі проявилась його схильність до гностицизму.
Гностицизм настільки віддаляється від суто християнських ідей, що дехто навіть не вважає його християнською єрессю, а окремим релігійно-філософським напрямом, якимсь сплавом піфагорійства і східної релігійної мудрості. Богослов К.В.Сомов (1920-1968) вважав, що гностики настільки далекі від християнства, що про них не можна говорити, ніби вони -течія в християнстві. У цілому про гностицизм можна так сказати, але в маркіонівському виконанні гностицизму християнські ідеї настільки виразні, що маркіонізм нікуди не дінеться від єретичної причетності до християнського вчення.
Соціальною платформою гностиків була соціальна пасивність, консерватизм, примирення з існуючою соціально-політичною дійсністю. Зло - довічне, це властивість матерії. Перебудова світу неможлива, революційний демократизм Ісу-сового християнства - зайвий. Але дотримуючись вчення про Логос як посередника між Богом і людьми, вони високо цінували Ісусову діяльність, особливо діяльність антиіудейської спрямованості.
Маркіон перший намагався встановити канон Нового Завіту у складі Євангелія Луки і 10 послань Павла. Наближення Маркіона до Павла видно з того, що його вважають першим публікатором Павлових послань. Про це пишуть Р.Ю. Вінер, А. Древи, А.Б. Ранович. Але у Маркіона були й глибокі розходження з Павлом: він був занадто радикальним щодо іудейства, Старого Завіту, піддавав сумніву тілесне існування Ісуса. Для пауліністів це було послаблення авторитету нового вчення, яке спиралося все ж на старозавітну традицію. Щоб утвердити нове вчення, нову церкву, треба було знищити маркіо-нізм. І це було зроблено.
Антитринітаризм
Антитринітаризм - течія в християнському богослов'ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.
Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка виникла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва ново-навернених язичників. Нам здається, що тут має місце невміння зрозуміти діалектичний характер християнського вчення про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у триніта-ризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існування Ісуса (Бог-Отець і Ісус Христос - це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.
До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170-180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум'яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.
Маніхейство
У своєму становленні як релігії греко-римського світу християнству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням - маніхейством. Маніхейство виникло в ІІІ ст. н.е. як суміш халдейсько-вавилонських, перських і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216-277), батьківщиною - територію сучасного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа - породження світлого, доброго, а тіло - темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхейством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі місце в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою хри
стиянської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Максимом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.
Новатіанство
Новатіанство -одна з християнських течій ІІ-ІІІ ст., періоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов'язують із внутрішньоцерковною боротьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім - Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до християнства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпископської влади і права лише єпископа виявляти "милість до тих, хто провинився" (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаючи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів правління Деція (249-251), який вчиняв жорстокі гоніння на християн. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати "тих, хто провинився" мають ті, хто самі постраждали за віру (мученики і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.
Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно-демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин заможних осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новагіан-ських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації християнства, яке здійснювала церковна верхівка в І-ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розвитку християнської ідеології.
Аріанство
Вже в новозавітних текстах висловлено основні положення христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголюдиною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з'єднує людей з Богом. До цього хрис-тологічного уявлення включено вчення про троїстість божества, яка складається з Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.
Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і"). Але і в цю різницю було закладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - суперечливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли політичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Константин, стало масовим рухом. Константинові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади -собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було засуджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засуджене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало великою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церквою, і державою.
Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337-361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодоксальним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361-363) взагалі відмовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія I Великого (379395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословське положення "одна-єдина божественна субстанція в трьох особах". Так завершилися "христологічні дискусії" IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.
Отці церкви
"Христологічні дискусії" IV ст. спричинили посилену теоретичну діяльність християнських богословів. У церкві склалася група видатних богословів, що вели плідну і активну богословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, листи, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною християнську літературу. Це було продовження патристики ІІ-ІІІ ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідомі-ших богословів цього часу згодом були оголошені церквою святими і віднесені до числа отців церкви.
На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296-373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П'ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнство. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335-394) і Григорій Назіанзін (бл. 330-390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа-докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.
Вони теоретично підготували скликання II Вселенського собору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.
Плеяду східних отців церкви прикрасив Константинопольський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350-407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промовець, полум'яний викривач пороків сучасного йому суспільства. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.
Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675-753), який разом з тим заклав основи схоластики в богослов'ї.
На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.
Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв-росій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інтереси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).
Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блаженному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богослов'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Августин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виводить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у християнстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес становлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають безумовному підкоренню теїстичного визначення.
У творі "Про Град Божий" Августин викладає християнську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під
впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закінчив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської держави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утворюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуговує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спільноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій -добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній державі, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, виходячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває пороки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологічний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передбачає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питання. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божественне визначення. Вчення про благодать і визначення в суспільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьому не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бандою розбійників.
Августин був вищим богословським авторитетом на Заході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орієнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.
Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважається канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами церковних співів.
Розбудова християнського культу
У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, святкували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів. Але вже відразу була заперечена іудейська жертва. Ісус навчав своїх послідовників новим молитвам, таким як молитва "Отче наш", що наведена в Євангеліях [Матф. 6:9-13]. Поступово іудейський культ став істотно перероблятися і вже до початку вдосконалення віровчення Павлом мав цілком християнський специфічний характер.
Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується "служіння ідолам" [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо "всякому чоловіку голова - Христос, а жінці голова - чоловік" [1 Кор. 11:3; 14:3435], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впорядковується розуміння "сходження духовних дарів" [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваючи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запозичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система християнського культу, яка дожила до наших днів.
Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов'язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а також богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молитви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час богослужінь. Богослужіння у свята називається літургією.
Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших
подій із життя Христа або окремих святих. Крім цього, існує седмичний цикл богослужіння, в якому неділя асоціюється з воскресінням Христа, у понеділок згадують ангелів, у вівторок - пророків, у середу - зраду Христа Іудою, у четвер - святителів християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа, у суботу - всіх святих. І, нарешті, існує добовий цикл богослужіння, що складається з вечерні, всеношної, утрені та чотирьох денних служб. Християнський культ оперує величезною кількістю молитов, що відповідають певним службам і подіям людського життя, обрядам і святам.
У первісному християнстві богослужебною мовою спочатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення християнства серед народів Римської імперії молитви стали застосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо "Вірую" і проголошення закликів віруючими.
У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння святим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом поклоніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схрещених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у ІІ ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Гелена здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає християнське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в християнський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'явилося лише у VIII ст.
Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виникло воно у християнстві наприкінці ІІ ст. (чи трохи пізніше
на поч. ІІІ ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма общинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. "Бога ніхто ніколи не бачив" [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він є єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Вселенським собором 787 р., а потім ще раз для православних підтверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними художниками і мають неабияку культурно-історичну цінність.
Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у святу воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.
Таїнства і обряди
Християнське віровчення вважає спілкування з Богом і святими надприродним процесом, таїнством, недоступним раціональному розумінню.
Первісні християни знали лише два таїнства: хрещення і причастя, вони вже існували в кінці І - у ІІ ст. і згадуються в Посланнях і Діях апостолів. Але потім кількість таїнств швидко зросла, бо встановився християнський культ, хоч остаточно система таїнств прийнята лише в XV ст.
Таїнств, чи "боговстановлених" священних дій, у яких у видимому вигляді віруючим посилається невидима Божа благодать, сім: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя (євхаристія), священство, шлюб і маслосвяття (соборування). Кожному з них відповідають певні обряди.
Обряд хрещення означає залучення людини до церкви й передбачає очищення від "первородного гріха". У перші віки християнства хрещення вважали "другим народженням", протиставленням належності до громадянської общини, громадянського і політичного стану віруючого в країні, де його
віра якщо не переслідується, то все ж перебуває під підозрою. Оскільки йшлося про вибір, до кого приєднатися, то, природ-ньо, хрещення здійснювалося у свідомому дорослому віці. До хрещення була потрібна відповідна підготовка: вивчення положень християнського віровчення, піст, промовляння магічних заклинань. Хрестили у спеціальних водоймах - баптистеріях, які будували неподалік від храму. Хрещення новонароджених бере початок з IV ст., коли Августин поширив ідею гріховності першої людини, яка переходить на її потомків, а хрещення виступає вже і як обряд очищення від цього гріха. Сучасні тлумачення та виконання обряду хрещення в різних християнських течіях неоднозначні.
Після хрещення відбувається миропомазання - частину тіла дитини змащують спеціально освяченою ароматичною олією (миром), яке "єднає дитину із Святим Духом". Миропомазання проводять і під час здійснення деяких інших таїнств.
Сповідь (каяття) - найважливіше християнське таїнство, під час якого віруючий зізнається священику у своїх гріхах, за що дістає офіційне прощення церкви. На початку християнства сповідь була прилюдною і гласною, але були й винятки: можна було написати в записці свої гріхи та подати її єпископу. Однак з часом сповідь остаточно перестала бути гласною, поступившись місцем індивідуальній. Прощення гріхів відбувалось обов'язково, жодних викупних актів збоку віруючого не вимагали. Пізніше з'явився викуп за гріхи. Сповідь має певне виховне значення. Той, хто сповідувався, і чогось очікував, на щось сподівався, водночас чогось боявся. І отримував душевне полегшення. Між іншим - як і можливість грішити ще раз.
Сповідь може завершуватися причастям (євхаристією) -вкушанням хліба та вина, які символізують тіло і кров Христа. У християнстві цей обряд мотивується подіями Тайної Вечері перед судом і стратою Ісуса. Історичні корені його сягають первісної епохи.
Таїнство священства (ординації) ґрунтується на уявленні, згідно з яким людина після певної церемонії набуває властивості бути посередником між Богом і людьми. Обряд супрово
диться покладанням рук архієрея на голову людини, яку висвячують ("рукопокладення"), унаслідок чого їй передається святість. Вона йде через усі покоління вищих ієрархів церкви від Ісуса Христа, котрий здійснив висвячення першого Римського єпископа апостола Петра. Це таїнство має обґрунтувати і підкреслити виняткове становище духовенства щодо віруючих.
Таїнство шлюбу полягає в релігійному освяченні шлюбного союзу за допомогою церемоній, що мають зробити цей союз міцним, плідним. Шлюбний обряд виник ще в глибокій давнині у процесі становлення самої родини. Християнський обряд вступу до шлюбу успадкував багато народних звичаїв і церемоній такого роду, тому в різних країнах існують специфічні особливості його проведення, однак усюди він дуже урочистий.
Таїнство маслосвяття (останнє помазання, соборування) здійснюється над умираючою людиною. Воно полягає у змащуванні певних частин її тіла спеціально освяченою маслиновою олією - єлеєм і супроводиться читанням спеціальних молитов.
До цього обряду дуже близьке й релігійне поховання, що супроводиться певними церемоніями для забезпечення успішної мандрівки душі померлого до раю. Для цього разом з покійником у труну кладуть "дозвільну грамоту", могила освячується, читаються відповідні молитви.
Свята і пости
У пауліністський період формування християнства активно розробляється християнська святковість. Насамперед встановлюється святкування неділі, що необхідно для протиставлення іудейській суботі. Неділя оголошена святом як початок днів Божого творіння. Кожний день у християнському календарі присвячений певним подіям або пам'яті якогось святого. Кожний день є по своєму святковим чи жалобним. Порядок днів тижня християни запозичили у зороастрів, у яких день бога Сонця припадав на перший день іудейського тижня і став Неділею (Воскресінням).
Особливо шануються річні свята. Основні християнські свята пов'язані з біографією Ісуса Христа. Центральні серед них - Пасха (для православ'я) і Різдво (для католицизму).
Пасха (Великдень) присвячена воскресінню страченого на розп'ятті Ісуса Христа. Вона має єдині генетичні корені з численними землеробськими культами вмираючих і воскресаючих богів давнини та пов'язаними з ними уявленнями про спокутну жертву і торжество всепереможного життя. Спорідненістю з язичницькими весняними святами пояснюються специфічні пасхальні обряди та звичаї: випікання пасок, фарбування яєць тощо. Нікейський собор у 325 р. встановив дату Пасхи: перша неділя після весняного рівнодення. Обов'язкова умова - має минути повний тиждень після іудейської Пасхи. Розрахунки святкових днів християнської Пасхи ведуться за спеціальними пасхаліями, що складаються на багато років наперед і публікуються в церковних календарях. Святкуванню Пасхи передує Великій Піст, що триває сім тижнів.
Після цього (першого за значенням) свята християнський канон називає такі дванадцять найважливіших свят (два-надесяті свята): Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрі-тення, Благовіщення, Вхід Господній в Єрусалим ("вербна неділя"), Вознесіння, Трійця, Преображення чи Спас, Успін-ня Богородиці ("перша пречиста"), Різдво Богородиці, Возд-виження Хреста, Введення в храм Богородиці. Великими церковними святами є також Обрізання Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Усікання голови Іоанна Предтечі та Покрова Пресвятої Богородиці. За 40 днів до Різдва починається різдвяний, або Пилипів, піст. Крім того, влітку проходять Петрівка, або Апостольський піст, і Успенський (Богородичний) піст.
Дуже поширені, особливо в сільській місцевості, свята, встановлені на вшанування християнських святих, ім'ям яких названо місцевий храм. Це місцеві храмові свята.
Храми
Розповімо про історію християнських храмів (не свят, а будівель), культових споруд. Стале місце для проведення зборів віруючих і виконання культових дій завжди було першою умовою існування християнської общини. Перші християни таким місцем обирали гаї, сади, пагорби. Христос дуже любив природу і всі проповіді проголошував у природних умовах. Потім християни стали будувати невеличкі храми і базиліки. У періоди гонінь широко влаштовували храми в підземних галереях і печерах, відомих як катакомби. Але невдовзі християнство перейшло до спорудження фундаментальних храмів, які були базою адміністративних і господарських справ єпископа. Споруджувались вони за греко-католицьким язичницьким храмовим зразком - базилікою. Це прямокутна будівля, поділена всередині колонами чи стовпами на окремі нефи чи кораблі (3 чи 5), з них середній є більшим і головним. У головному нефі з орієнтацією на схід влаштовується вівтар. Храми прикрашаються розписами, іконами, скульптурами, мозаїкою, вітражами.
Архітектура храмів має змістовну історію. Крім культових вимог, вона зумовлена рівнем розвитку будівельної техніки, національними рисами, соціальними факторами. Архітектурна символіка, внутрішній декорум храму мають ідеологічне навантаження, яке виходить далеко за межі релігійних уявлень, і матеріалізують естетичні та інші уявлення людей часу будівництва храму. При цьому виключного значення набувають ідеї неперехідні, загальнолюдські, загальнонародні. Зразками і пам'ятниками церковної архітектури є Софійський і Володимирсь-кий собори у Києві, храми Києво-Печерської лаври, Андріївська церква, чудові собори Чернігова та ряд інших.
Виникнення чернецтва
В останні десятиріччя ІІІ ст. виникає і починає активно розвиватись інститут чернецтва. Раннє християнство утримувалось від активного аскетизму. Євангелія змальовують Ісуса життєлюбною людиною, яка аж ніяк не уникала товариства. У
подальшому в християнстві складається уявлення про особливий стиль життя тих, хто прагне до вищого релігійного доб-рочинства: цнотливість, безшлюбність, відмова від життєвих благ, бідність, аскетизм. Хто ж не хоче і не може вийти на цей рівень, хай живе звичайним життям. Про це пише Евсевій Ке-сарійський у 323 р. Серед християн з'являються перші анахорети, тобто ті, які живуть самітністю: св. Антоній, Павло із Фів, Іларіон, Аммоній. З'являються терміни "монах" (від слова "мо-нос" - один, ізольований), "інок" (від "ін" - один), "пустельник" - той, хто живе в пустелі, "монастир" (пустинь).
Ініціатива організації першого монастиря належить св. Пахомію, який уперше створив таку установу у Фіванді на березі річки Ніл у 322 р.
Особливо високу оцінку аскетизм і чернецтво одержали в працях отців церкви римо-католиків: св. Амвросія (340-397), св. Єроніма (347-420) і св. Августина (354-430) .
Християнська церква - державна
З 96 р. імператорський престол у Римі посідає династія Антонінів. У її часи Римська імперія в ІІ ст. досягла найбільшого розширення своїх територій. На заході її кордони йшли європейським узбережжям Атлантичного океану; на півночі до території імперії входили Британія і землі сучасної Франції, уся Центральна Європа, на сході кордони вийшли за західне узбережжя Чорного моря. Уся Мала Азія, Іранське нагір'я, Месопотамія, східне узбережжя Середземного моря, на півдні -Єгипет, уся північ Африки - все це було територією Римської імперії. На той час це була світова держава.
Усе ІІ ст. йшов інтенсивний економічний розвиток імперії. Загарбані країни, які перетворилися на провінції імперії, були включені в політичну систему розвиненої рабовласницької держави, їхнє населення одержувало суспільний поділ, тотожний метрополії. Римське право і римська культура поширювались у провінціях заселенням їх римлянами, головним чином із числа воїнів-завойовників, ветеранів. Розпочався про
цес перетворення рабів на кріпаків-колонів. Зростало і вдос-ко-налювалося виробництво. Мали місце й соціальні заворушення, час від часу спалахували повстання рабів.
Але в ІІІ ст. почалася тяжка і затяжна криза імперії. Сільське господарство, ремісництво і торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється відчуження їх від Риму. Активізуються зовнішні напади. Племена германців, сарматів, арабів з різних боків демонструють свою агресію до імперії. У війні з Персією римляни зазнали тяжкої поразки. Народне невдоволення час від часу веде до гострого соціального напруження. Це була "криза ІІІ століття", яка істотно похитнула політичні підвалини імперії.
На цьому історичному тлі й відбувався розвиток християнської церкви як єпископальної.
У перші десятиріччя IV ст. християнство вже мало значне поширення в Римській імперії. А. Доніні визначає три зони його поширення. Перша - зона найбільш ефективного впливу на населення. Це Мала Азія до кордону з Кавказом, Вірменія, острови Егейського моря, деякі зони Едесси. Друга - зона, де християнство ще не набуло повної переваги над іншими релігіями. Це Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки і Нумідії. Сюди ж входив Рим і наближені до нього області, узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія і значною частиною Галія. Третя зона, де переможна хода християн ще тільки почалася, - це Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна і Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіреної-ка, Лівія і Мавританія.
Завдання для учасників наукового гуртка
Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.
Складена карта може бути зарахована як курсова робота.
А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700. При цьому він зауважує, що більшість їх за своїми розмірами були подібні до теперішніх парафій. Єпископи столиць провінцій одержували титул митрополитів. У ІІІ ст. існування християнства (тобто в 230311 рр.), на думку А.Гарнака, остаточно складається єпископська церква. Як зауважує Кіпріан, "церква - в єпископі, а не тільки єпископ у церкві".
У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан-тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єгипет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Італія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.
У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У лютому 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Міланський едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з іншими релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський собор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засіданнях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р. перед смертю. Правда, існує легенда про те, що перед вирішальним боєм у жовтні 312 р. з Максенцієм, який теж претендував на імператорську владу, Константин мав видіння хреста з написом "сим переможеш" і переміг з ім'ям Христовим. А язичницькі автори повідомляють, що Константин
бачив уві сні бога Аполлона з богинею Перемоги. Так це було, чи ні, але він переміг. Підтримку ж християнства він здійснив свідомо, бо імператорська влада вже була готова спертися на християнство як загальну релігію імперії, а християнство теж готове було стати опорою імператорської влади.
У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - представників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палестини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Константин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. "Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва", - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.
Після Константина соборна практика набула сталого характеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боротьбу між окремими напрямами первісного християнства. Церковні собори поділяються на вселенські, де присутні представники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входили представники вищого духовенства місцевої церкви або церковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.
Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Християнські історики вважають ці собори виявленням розуму і "голосу Вселенської Церкви". Собори підтвердили істину церковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкували культ, засудили всі відхилення від віровченських і культових положень, впорядкували управління церквою.
Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь-кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на
прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйозною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного християнства на початку його існування, було те, що воно складалось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпископства та їх об'єднання відповідали територіальним утворенням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська влада часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному християнстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.
Остаточне утвердження християнства
Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для нього напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язичництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забороняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, твори язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спалювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язичництво карався смертною карою. Лише в роки правління імператора Юліана Відступника (361-363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспільного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнському дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Константина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичництва. Йому належить авторство низки творів проти християнства. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підтримували християнство.
Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов'язано з ім'ям імператора Феодосія І (379-395), якого назвали Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск на залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного суперництва переходи з одного культу у другий були досить поширені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жертвоприношення і культові обряди язичництва, храми дозволялося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руйнування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку - один із центрів еллінської культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики-ченці жорстоко вбили вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розділилося на два протилежні напрями.
Несторіанство
Саме в цей заключний етап історії християнства в Стародавньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.
Продовжувалися суперечки про божественне походження Ісуса, тільки вже не безпосередньо його, а його матері - Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір'ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шаленого опору збоку монахів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпископи, несторіанство було засуджене.
Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпископів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по-новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі
є лише одна божественна природа. Це й поклало початок мо-нофізитству. Тепер уже засуджували Євтихія. Знову скликали собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євтихій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.
У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450-457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторі-анство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: "Дві різні й неподільні природи в одній іпостасі". Несторіанці і монофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники не-сторіанства є й тепер в Ірані, Іраку та Сирії.
Монофізитство
У IV ст. виникла нова єресь - несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий церковний діяч, Константинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус - це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові-Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину.
Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в розгляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV-V ст. народилася концепція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу - божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов'язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Вселенським Халкідонським собором у 451 р.
Християнство в часи розпаду імперії'
Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали - в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепадала, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поді
лено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.
У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431-493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав східному імператору Зенону (474-491), вирішивши, що влади одного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реальну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імперія ще трималась. У період 408-450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхе-рія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій ІІ зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26-та книга, що мала назву "Про універсальну, чи католицьку віру", зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був "Кодекс Феодосія ІІ". Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425-455).
Імператор Юстиніан І (527-565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдоволення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п'ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здійснив кодифікацію римського права. У його підвалини він заклав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.
"Сповідування віри", яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право
на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості. Це був кінець античності й початок середньовіччя.
Утворення сучасних напрямів християнства
Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями -західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.
Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході - Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних держав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.
У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний - у Римі та Східний - у Візантії.
Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.
На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе "православними" і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок
свого столичного становища присвоїв собі титул "вселенського" і "найсвятішого" (решта є "блаженними").
Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнулася конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор'я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина ("філіокве"), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних - квасне. Були й інші дрібні суперечки.
У 1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його "розділенням церков". Західна церква назвала себе "римсько-католицькою", тобто Римською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни-ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).
Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви - так звані стародавні східні церкви.
У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.
У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ'я, католицизм і протестантизм.
Християнство, яке виникло на історичному зламі поступового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародавнього світу і відкрило інший історичний етап нової християнської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія християнства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви - історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно-правових засад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро-вченських положень.
У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлення і вдосконалення віровчення та культу переважають процеси організаційного оформлення вчення, тобто процес утворення християнської церкви начебто є другорядним щододо утворення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принципах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно уповільнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і навіть ворожих один одному напрямів християнства: православ'я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбувається активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв'язку з історією етносів і держав.
Розкол у християнстві
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно збе
рігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом "вселенський" як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.
Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най-святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі ІІІ-IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон
стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.
У середині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.
Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos - загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).
Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо
кремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.
Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку ХХ ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Павло ІІ. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.
Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській православній церкві.
Особливості календаря християнських свят
Календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого (приблизно 525 р.) обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене більшістю європейських країн у XVI ст. замість літочислення від "створення світу".
Християнське літочислення тривалий час велося за юліанським календарем (старий стиль). Він був запроваджений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби. Для зручності люди лічать у році 365 днів рівно. Тому із зайвих 0,25 год набігає ціла доба. Ця доба додається до кожного четвертого (високосного) року - в лютому додають 29-й день. Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо осі за 365,25 доби, на 11 хв 14 с швидше. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кож
них 100 років юліанський календар відстає від григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.
Більшість православних церков календарі свят складає за юліанським календарем, католики - за григоріанським. Донині дискутується проблема єдиного календаря.
Християнське віровчення
Основні догмати - положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.
Символ віри - стислий виклад головних догматів релігійного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.
Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа і людина) та невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі - і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.
Найважливіше положення християнства - догмат богов-тілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".
Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує
християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо - до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.
Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них - віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.
Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.
Десять заповідей Божих
Я Господь, Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.
Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.
Не взивай даремно імені Господа Бога твого.
Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.
Шануй отця свого і матір свою, - добре тобі буде і довго житимеш на землі.
Не вбивай.
Не чини прелюбу.
Не кради.
Не свідчи ложно на свого ближнього.
10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані
осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.
Дві головні заповіді Божі
Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.
Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).
Обов'язки християнина
Неділі і свята святкувати.
У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.
Установлених святою Церквою постів додержувати.
Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.
Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.
Сім святих таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої
Хрещення.
Миропомазання.
Сповідь.
Євхаристія.
Священство.
Шлюб.
Єлеосвячення.
Основи віри, які кожний християнин повинен знати і в них вірувати
Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.
Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.
Бог - Один у трьох Особах: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий, або Пресвята Трійця.
Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.
Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.
Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.
Є вічне життя і воскресіння мертвих.
Плоди Духа Святого
Любов.
Радість.
Мир.
Довготерпіння.
Благодать.
Милосердя.
Віра.
Смиренність.
Стриманість.
Три головні християнські чесноти
Віра.
Надія.
Любов.
Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христова
Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).
Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).
Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).
Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).
Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).
Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).
Дух Господній (дар благочестя й праведності).
Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.
Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами
Гордість - Смиренність.
Жадібність - Щедрість.
Нечистота - Чистота.
Заздрість - Доброзичливість.
Нестриманість - Поміркованість.
Гнів - Лагідність.
Лінивство - Працелюбність.
Блаженства Євангельські
Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.
Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться.
Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.
Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.
Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.
Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.
Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.
Усі вони загалом формують систему принципів богоугодного життя віруючої людини, будучи водночас і важливими соціальними, моральними регуляторами.
Християнський культ
Одночасно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу - сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію - зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релігійного культу.
Християнські таїнства
Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.
Таїнства - обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.
Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.
Таїнства можуть бути одноразовими - прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими - прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлео-помазання); обов'язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).
У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.
Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплен-ня водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.
Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти -окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "перво-родний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людства", і відкриває перед нею шлях до спасіння.
Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.
Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.
Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.
Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.
Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.
Таїнство миропомазання у православних і старообряд-ців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (конфірмація).
Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних віруваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.
У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці ІХ ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.
Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.
Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.
Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.
У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.
Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі - обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.
Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священнов-ладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.
У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ -священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.
Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособо-рування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.
Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, чита
ли сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.
Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.
Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.
Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.
Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.
Християнські свята
Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає події в житті церкви. Християнські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов'язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річним астрономічним або календарним циклом. Умовно їх поділяють на всехристиянські (визнані православною, католицькою, більшістю протестантських церков) та конфесійні (відзначаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванадесятих свят - дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які церква відзначає урочистими богослужіннями.
Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов'язане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначається 25 грудня, у православ'ї (належить до дванаде-сятих свят) - 7 січня. Утверджуючись у різних країнах, це свято вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.
Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культові дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу - Осіріса. У Стародавній Греції того ж дня святкували народження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди - Мітри.
До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло разом з християнством у Х ст. і злилося із зимовим давньосло-в'янським святом - святками [тривали упродовж 12 днів - з 25 грудня (7 січня) до 6 (19) січня]. Православна церква всіляко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки глибоко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельською оповіддю про віфлеємську зірку, що сповіщала про народження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння хри-стославів із зіркою по домівках. До прославляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками.
З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.
Хрещення Господнє (Водохрища, Водосвяття, Богояв-лення). Воно є одним з найголовніших свят у християнстві. У православ'ї належить до дванадесятих свят. Католики відзначають 6-го, православні - 19 січня. Запроваджене воно в пам'ять про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан Іоанном Хрестителем. Його ще називають Богоявленням, оскільки, згідно
з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов з небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.
У християнстві воно було запроваджене у 2-ій половині ІІ ст., і спочатку відзначалося разом з Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як "свято просвіти" народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещення Ісус почав просвіщати їх світлом євангельської істини.
Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його обряд - освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.
Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, люди одухотворяли й воду - важливе джерело життя. Християнство на ранніх стадіях свого розвитку обряду хрещення не знало, воно його запозичило дещо пізніше з давніх культів, які обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями вода очищувала людей від "нечистої сили", "злих духів". Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новонароджених.
Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Саме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від Луки. Запроваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про "надання правди фактам" біографії Христа, підкреслення обов'язку віруючих приносити до храму немовлят протягом 40 днів після народження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої
сили" жертвопринесеннями духам і богам. Головний очищувальний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолоскипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.
Прихильники православ'я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони надали йому значення свята очищення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, в основному, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весняних господарських турбот, про що свідчить і народне повір'я: "на Стрітення зима з літом зустрічається".
Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято відзначають в останню неділю перед Пасхою. Побутова його назва - Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приуроченого "згадкам про страждання Христа".
За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. Запроваджене воно в IV ст. як важливий етап підготовки до Пасхи. В основі його - біблейська легенда про в'їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжуваний творінням див. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими гілками. За день перед тим Ісус здійснив одне з найбільших див - оживив Лазаря.
На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.
Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам момент вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує його земну біографію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досягнення "життя вічного".
Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після
смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення християнства. Вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів.
Трійця (П'ятдесятниця). Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його воскресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залучити їх до проповідування християнства іншими "мовами", тобто іншим народам. Відзначається на п'ятдесятий день після Пасхи. У православ'ї належить до дванадесятих свят.
Уявлення про божественну трійцю існували задовго до християнства. У процесі становлення християнської релігії виникла необхідність пов'язати її з оповідями Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах Христа представлено як сина давньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засвідчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відповідно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому числі свято П'ятдесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов'язане із завершенням жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів, супроводилося жертвоприношенням хліба з нового урожаю місцевим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обґрунтування.
У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом - семиком (інша назва - "зелені свята"), запозичивши його побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елементом православного свята Трійці є поминання духів померлих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.
Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Христу. В його основі - євангельська оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілкови
то змінився: обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос із неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.
Саме з цією подією пов'язане свято Преображення ("яблучний" спас), яке відзначають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, інші фрукти (за народним звичаєм відтоді їх можна споживати).
Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, полягає в поєднанні християнського пафосу з календарною обрядовістю і звичаями очищення від злих духів. Наприклад, під час святкування "медового" спасу ("маковія"), яке відбувається 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановлено в 1164 р. на честь перемоги візантійців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ'ї, оскільки вважається, що саме 14 серпня хрестився великий київський князь Володимир. Третій - "хлібний" спас відзначають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і початку озимої сівби. Християнство пов'язує його із вшануванням нерукотворного образу Христа, відбитого на рушнику і переданого ним Авгарю - царю Едесси.
У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (храмовими).
Воздвиження Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імператор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом "Цим перемагай!". Тієї ж ночі імператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в битву прапор із зображенням хреста. Константин так і зробив, крім того, наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хреста, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги Константин звелів викарбувати монети із зображенням
язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.
Церква встановила це свято в пам'ять про здобуття матір'ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був розіп'ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (воздвигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 р.
Воздвиження Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супроводиться пишними ритуалами. Під час богослужіння виносять прикрашений квітами хрест і встановлюють його посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, церковними піснями.
Віруючі вшановують хрест як символ християнства - символ спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що кожна людина, як і Христос, повинна здолати свій "хресний шлях".
Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Марії - матері Ісуса Христа (Богородиці). Це - Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих) і багато свят на честь "чудотворних" ікон Богородиці.
У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина - бога рослинності. На створення образу християнської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про богиню Ізіду. Християнство зображує Богородицю "царицею небесною", крилатою небожителькою, "оповитою в сонце". На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську богиню Ізіду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина - спасителя Гора. Християнська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фінікіян - Астартою. Давні народи поклонялися цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.
З дохристиянських релігій запозичила церква й ідею непорочного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу від непорочних матерів народилися Мітра, Будда, Заратушт-ра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про "непорочне зачаття" Діви Марії.
Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов'язує його з давніми землеробськими осінніми святами, приуроченими до завершення збирання врожаю. У цей день підкреслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка "народженням Христа" зробила перший крок до їх "вічного спасіння". Святкують 21 вересня.
Введення в Храм Богородиці. Пов'язане з відданням трирічної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Встановлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дитину в ранньому віці. Святкують 4 грудня.
Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона народить дитину від Святого Духа. На Русі це свято церква пов'язувала з початком весняно-польових робіт ("освячення" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Святкують 7 квітня.
Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібели - богині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.
Покрова Богородиці. Це свято пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і
святі, з'явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.
На Русь свято прийшло разом із православ'ям, церква використовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт. Відзначають його 14 жовтня.
В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало традиційне вшанування жінки, матері, жіночого начала загалом, уособленого в образі землі-матері. Особливим було ставлення до цього свята в українського козацтва, вояків УПА.
Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих християнських релігійних свят. Встановлене воно першими християнами в пам'ять про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят з першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрюють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до землеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися зі скотарською Пасхою і перейняли її назву. їх об'єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмирають і воскресають.
Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея - самопожертва Бога заради людей - збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.
Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне поширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає терпіти земні страждання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи, і з ІІ ст. це свято стало одним з найголовніших.
Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страсним, оскільки його дні пов'язані зі Страстями Господніми. Особливо важливі дні настають із четверга, який називають "чистим". Він пов'язаний з Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.
Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Україні - крашанки, писанки) - символ життя, весни, сонця, у християнстві - символ спокути гріха людини.
У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в Х ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни навесні перед початком сільськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що "воскресає". У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з давньослов'янсь-ких релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.
Оскільки в ранньому християнстві святкування воскресіння Христа збігалося з іудейською Пасхою, на Нікейсько-му (325 р.) та Антіохійському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов'язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за сонячним - на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Великдень не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.
Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені відповідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ'ї вони залишилися незмінними дотепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.
Храмові свята
Значного поширення у православ'ї свого часу набули місцеві свята - храми, встановлені на честь Богородиці, святих, іменами яких названі місцеві парафіяльні церкви чи приділи в них.
Ця традиція зародилася на Русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали "небесними покровителями" своїх князівств і вотчин. Згодом їх почали вважати "небесними покровителями" віруючих парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки бічних вівтарів мала місцева церква.
У храмові дні в церквах відбуваються особливо врочисті богослужіння на честь конкретного святого, Богородиці, чудотворної ікони. Працювати в цей день - великий гріх. Віруючі вважають, що місцеві "святі", "чудотворці" є особливими покровителями саме їхньої парафії і що від них особливо залежать їхні справи, сімейне щастя.
Запитання і завдання для закріплення знань
Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники сприяли виникненню християнства?
Схарактеризуйте основні критерії, за якими відбувалася канонізація Біблії.
Обгрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християнства.
У чому полягає значення Вселенських соборів?
Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.
У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?
Проаналізуйте спільні й відмінні особливості християнства та інших релігій.
У чому виявляється історична обумовленість і релігійна особливість християнських свят?
Теми рефератів
Філософські основи ранньохристиянської догматики.
Біблія як культурно-історичний феномен.
Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.
Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.
Вселенські собори та їх значення в історії християнства.
Розкол церков 1054 року.
Становлення християнської церкви.
Проблема екуменізму в християнстві.
Література
Апокрифы древних христиан. - М., 1989. Библейская энциклопедия. - М., 1991. Біблія.
Болотов М. Лекции по истории древней церкви. - М., 1995. Єленський В. Християнство: ХХ століття // Людина і світ. -К., 2000. - №1-2.
Донини А. У истоков христианства. - М.: Политиздат,
1979.
Крывелев И. История релегий. - Т.1. - М., 1988.
Мень А. Сын человеческий. - М.: Протестант, 1991.
Ранович А. Античные критики христианство. - М.: Политиздат, 1990.
Ренан Э. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. - М., 1991.
Савельева М.Ю. Біблія: спроба прочитання. - К., 1998.
Свенцицкая И. Раннее христианство - страницы истории. -М.: Политиздат, 1987.
Тальберг Н. История христианской церкви. - М., 1991.
Христианство. Энциклопедический словарь. В 3-х томах. -
М.: 1993-1995.
Христианство. Словарь. - М., 1994.