• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ VII. ІУДАЇЗМ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 

Іудаїзм - одна з монотеїстичних національно-державних релігій стародавнього світу, поширена головним чином серед євреїв. Вона не стала світовою релігією з ряду причин, про які ми скажемо далі, але здобула світове поширення, повторивши долю свого розсіяного по всьому світу народу. Це перша релі­гія Одкровення, тобто релігія, яка безпосередньо продиктова­на Богом людям через свого пророка і викладена в Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв є одночасно історією вини­кнення і розвитку іудаїзму та його священної книги - іудейсь­кої Біблії. Ми будемо розглядати всі ці три сюжети одночасно, весь час пам'ятаючи, що історія народу його релігії та його Свя­того Письма - це різні, але невід'ємні одна від одної речі.

Насамперед - декілька слів про Біблію, в якій викладено історію єврейського народу.

Коли стародавні євреї творили своє Святе Письмо, вони ще не знали, що його називатимуть Біблією. Ця назва закріпи­лася за ним лише в IV ст. Вперше воно зустрічається в працях Іоана Золотоустого (347-407), а остаточно цей термін утвер­джується в богослов'ї лише в ХІІІ ст. Слово "Біблія" грецького походження - від назви папірусу, який виготовлявся з очере­ту - біблусу, а звідси - і грецька назва книги, складеної з лист­ків папірусу - "біблос", "бібліон". Отже, буквально слово "Біб­лія" означає "книги", давньоєврейською мовою - "Соферім".

Почавши з кількох книг, це зібрання розрослося в оста­точному вигляді до зібрання багатьох книг. Це вже ціла бібліо­тека в одній книзі. Сучасний протестантський богослов Джон Макдауелл так характеризує унікальність Біблії: вона писалася 1600 років протягом життя 60 поколінь, її писали понад 40 ав­торів з різних суспільних прошарків, у різних місцях, за різ­них обставин і настроїв, на трьох континентах трьома мовами.

Створена стародавніми євреями священна книга була ус­падкована християнами, вони доповнили її своїми творами, назвали Біблією. Вони визначили і дві основні частини Біблії: першу, іудейську - Старий Завіт, другу, християнську, яку, ясна річ, іудеї не визнають, Новий Завіт. Саме християнство і дало Святому Письму іудеїв друге життя. Його переклали на латину - світову мову середньовіччя, а потім майже всіма мо­вами світу.

До 1966 р. Біблія була перекладена на 240 мов і діалектів, а її окремий текст - ще на 739 мов.

Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:

біблійний іудаїзм (XX- IV ст. до н.е.);

еллінський іудаїзм (IV ст. до н.е. - II ст. н.е.);

рабіністичний іудаїзм (II - XVIII ст.);

сучасний іудаїзм (з 1750 р.).

Смисл назв цих періодів розглянемо далі.

Біблійний іудаїзм

Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізо-вана і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро-вави-лонських, давньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародав­ніх євреїв у біблійний період, що тривав з початку ІІ тис. до н.е. до IV ст. до н.е. - майже 2000 років!

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з'яви­лися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабать­ківщиною кельтів, скіфів (германців та слов'ян) і пелазгів (гре­ків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш

вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврей­ську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтве­рджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в ІІ тис. до н.е. оселяються кочові семі-ти-номади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. І.І. Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною ор­ганізацією раннього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім'я - Ягве.

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євре­їв був Авраам - праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль. Цей процес історично точ­но не датований - десь у першій половині ІІ тис. до н.е.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про пе­ребування ізраїльтян у єгипетській землі.

Увага! Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біб­лію цитують не за сторінками, а вказують назву книги, главу і вірш. Наприклад: "А Йосип був відведений до Єгипту" (Буття 31,1). Іноді вказані лише глави, бо не цитується якийсь вірш, а мається на увазі зміст усієї чи кількох глав.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандру­вання з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підт­вердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Се­редземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгип­тяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для сво­

го бога в ковчезі - невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі - Скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одер­жав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Пись­ма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Н.Нікольський у своїй книзі "Стародавній Ізраїль" ви­ходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з ро­зумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за істо­ричність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань вислов­лює неприховану ворожість до єврейського народу.

З другої половини ІІ тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час - теж глибока давнина -три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало на­родів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародав­ніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єги­пту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїль­тяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йор­дан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір хана-анців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна - тепер вона зветь­ся Палестиною. їх успіх пояснюється просто - вони були доб­

ре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога - вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не мож­на розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони повер­талися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий зго­дом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збага­чувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиб­лення і вдосконалення культу єдиного Бога - Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але на­ціональної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на колі­на. Потреба в єдності тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбу­тньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких зва­ли суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4,4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли тве­рдити, розглядаючи ставлення іудаїзму до жінки. Коли ізраї­льтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги (Суд 5,1-31). Ця пісня разом з розповіддю про Іфтаха (Суд 11,1-39) є найстародавнішим текстом Біблії, що відноситься до ХІІІ ст. до н.е.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хронологія подій стає ще точнішою, з'явилися записи.

В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі чіткі­ше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національ­ним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Зго­

дом фіксується релігійний центр -місто Сілом, куди люди пе­ренесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письмена­ми ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Свя­того Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, "хто веде пером писаря" (Суд 4,14).

З ХІ ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудей-ського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вож­дем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг вій­ськової слави Давид (1004-965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовни­ком Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, пое­том і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возве­личив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні пе­реможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іуда­їзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесен­ня супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965­926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував но­вий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виник­ли дві нові держави. На півночі - Ізраїльське царство зі столи­цею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р.

було завойоване ассирійцями. На півдні - Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з "вавилонського полону" і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворив­ся постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, проро­куючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації - зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаря­ддям божества не через належність до певної соціальної гру­пи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За до­помогою різних засобів, а більше - молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі і досвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концеп­цію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюдисущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиблення ідеї договору ("Завіту") між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорсто­кість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського ку­льту Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому

належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку: "І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої - на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні" (Іс. 2,4).

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. їх твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась неща­сливо. Тривалі війни між собою та іншими державами ви­снажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціа­льне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 - близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон ІІ руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльсь­ких племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонсь­кий цар Навуходоносор ІІ переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час "вави­лонського полону" іудейська релігія зазнала впливу ірансько­го маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він про­пагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити ме­сія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увій­шов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змо­гли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Від­роджена єврейська держава дістала назву Іудеї. її очолював правитель, якого призначив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єру­салимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Дру­гого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Езри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Ар­таксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись не­прийняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у "ва­вилонському полоні". Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже нази­валися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.

З початку "вавилонського полону" почалося розселення євреїв за межі Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим пок­лали початок діаспорі - розселенню в інших країнах. Частина євреїв оселилися під час цих подій в Елефантині в Єгипті.

У часи існування Ахемінідської держави поневолені кра­їни перетворювались на підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували володарювати місцеві династії, але вже без будь-якої самостійності, під суворим наглядом метрополії. Тоді ж у західних сатрапіях Ахемінідської держави утворилась осо­блива форма релігійного і місцевого політичного об'єднання, яка дістала назву "храмової громади". Такою храмовою грома­дою була громада Єрусалимського храму. Вона складалася з 32 об'єднань, які звалися бетабат ("батьківський дім"). Кожну громаду очолював глава, який контролював життя родин, що входили до цієї громади. Земля належала бетабатові і була у спадкоємному володінні родин. Останні користувалися най­маною землею. Бетабат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.

За таким зразком, правда, вже без громадської власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрисдикцією виникли згодом в іудеїстів синаго­гальні громади.

Майже 100 років тому історик релігії А.Мензис, підсумо­вуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, за­значав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального додержання обрядів. Євреї різко відмежу­валися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не для всього людства. Історик слушно зауважує, що можли­вість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поста­вило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панци­рем, який захистив їх від асиміляції іншими народами. Від на-родів-сусідів стародавніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і невеликий, але впливовий народ сучас­ності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіс­нувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.

Іудейська Біблія

У період біблійного іудаїзму відбувається активний про­цес складання (не написання) Тори: відбирають потрібні, най­більш вірогідні тексти (і було, мабуть, з чого вибирати), упоряд­ковується сакральна і національна історія стародавніх євреїв.

Перші записи окремих частин Тори було зроблено у VIII ст. до н.е.; на початок VII ст. до н.е. вже були відомі чотири книги Тори.

У 640 р. іудейський престол у 8-річному віці посів Іосія. Коли він виріс, то вирішив дещо відновити в храмі Ягве. Під час ремонтних робіт у храмі в 622 р. до н.е. верховний жрець Хелкія знайшов книгу від самого Ягве - Второзаконня, яке увійшло п'ятою книгою в Тору. Так склалося П'ятикнижжя Мойсеєве, чи Тора (Хумаш). Після повернення з "вавилонсь­кого полону" всі релігійні тексти Тори були об'єднані. Каноні­чний текст Тори складається з п'яти книг.

Книга перша - Буття розповідає про створення світу і лю­дини, про життя перших людей у раю, їх гріхопадіння і вигнан­ня з раю, про потомків Адама, їхніх учинках, про всесвітній по­топ, Ноя та його потомків. Тут уже з'являються патріархи - за­сновники єврейського народу: Авраам, Ісаак і Яков, що мав ще ім'я Ізраїль. Його діти продали свого брата Йосипа до Єгипту, де останній зробив блискучу кар'єру і забрав євреїв до себе.

Книга написана за кращими зразками драматичного тво­ру, події розгортаються стрімко і напружено, образи учасників подій окреслені чітко, виразно.

Книга друга - Вихід продовжує цю драматичну лінію. Вона розповідає про Мойсея, його життя і діяльність у Єгипті, про нелюбов, що виникла у фараона до євреїв; Мойсей прий­має рішення повернутися на батьківщину. Бог веде їх Синай-ською пустелею, дає Мойсеєві Закони і укладає угоду з єврея­ми на вірність - Завіт, повідомляє через Мойсея десять запо­відей. Мойсей споруджує ковчег - скінію Завіту, в якій і роз­міщується Бог. Віднині він завжди з Ізраїлем.

Книга третя - Левіт уже не має драматичної насиченості. Це - релігійне законодавство.

Такий же характер має і книга четверта - Числа. Але, по­чинаючи з 9-ої глави (з 36-ти), у ній продовжується історія ізра­їльського народу, його мандрування по пустелі і завоювання Палестини.

Книга п'ята - Повторення закону має зміст, який цілком відповідає назві. Виклад основних положень релігії в п'яти книгах став традиційним для багатьох релігій стародавнього світу. Можна цілком припустити, що видатна пам'ятка індій­ської культури "Панчататра", написана в жанрі "шаста" (на­вчання, порада), назва якої буквально перекладається "п'ять книг", є відгуком на П'ятикнижжя Мойсея. У Конфуція теж є "П'ятикнижжя".

До Тори прилягають також книга Ісуса Навина, помічни­ка і наступника Мойсея, який по дорозі з єгипетського полону перевів євреїв через річку Йордан, завоював місто Єрихон, а

потім царство Ханаан, поділивши завойовану територію як спадщину Мойсея.

У 1753 р. французький дослідник Біблії Жан Астрик (1684-1766) висловив думку про те, що книгу Буття складено з текстів двох авторів, один з яких звав Бога Ягве, а другий -Елогімом. Так і назвали цих авторів: Ягвіст і Елогіст. Так звуть і відповідні тексти П'ятикнижжя. Подальше дослідження під­твердило це і висунуло ще нових авторів. Тепер вважають, що Ягвіст (J) складений у ІХ ст. до н.е. в Іудеї, Елогіст (E) - у VIII ст. до н.е. в Ефраїмі (північ Палестини). Ці обидва джере­ла називають Еговіст (JE). Повторення Закону (Д) було скла­дено в 621 р. до н.е., доопрацьовано близько в 560 р. до н.е. Книга Суддів (Р) з'явилась у 500 чи 444 рр. до н.е. (є різні дум­ки). Отже, П'ятикнижжя має чотири джерела: J, E, (чи JE), Д і Р. їх знаходять у різних місцях канонічного тексту. Це важли­во для наукового розуміння історії тексту Біблії. Але це не має ніякого значення для його релігійного сприйняття - текст Біблії абсолютно логічний і послідовний, він упевнено прово­дить свою релігійну ідею.

У VIII-VI ст. до н.е. іудейське Святе Письмо було допов­нене книгами Пророків ("Небіїм"), що містили продовження історії стародавніх євреїв, і Писаннями (Ктувім). Усі ці доку­менти разом становили книгу Танах. Це - абревіатура слів єврейською мовою Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Ктувім (Писання), це сукупність головних книг єврейської традиції. "Тана" пізніше була названа християнами Старим Завітом, або Біблією. В іудейському і християнському кано­нах розміщення окремих частин Біблії дещо відрізняється.

Окремо слід зупинитись на тих релігійних творах, які мали поширення в часи написання Біблії, але з причин ідеологічно­го характеру не потрапили до канонічного тексту. Ці твори християнський богослов Ієронім у IV ст. назвав апокрифічни­ми (несправжніми, фальшивими).

Серед апокрифічних авторів привертає увагу Перша кни­га Ездри, написана близько 150 р. до н.е. Вона розповідає про

повернення євреїв до Палестини з "вавилонського полону". У ній є цікавий сюжет про трьох вартових, які дискутували, що є найсильніше в світі. Один назвав вино, другий - царя, третій -жінку та істину. Свої відповіді вони поклали під подушку ца­реві. Ранком той прочитав, прослухав дискусію і спільно було вирішено: "Істина несе в собі вищу, недосяжну силу". Варто­вий Зоровавель, який так відповів, одержав право на відбудо­ву Єрусалимського храму.

Друга книга Ездри, датована 100 р. до н.е., розповідає про сім видінь. Коли протестантський реформатор Мартін Лютер прочитав цю книгу, то він викинув її в Ельбу.

Книга Товита, початку ІІ ст. до н.е., суто фарисейська. В ній ідеться про необхідність суворого дотримання талмудич­них правил. Є там також думка про те, що милостиня повністю спокутує гріх.

Книга Юдиф (середина ІІ ст. до н.е.) розповідає про те, як чарівна єврейка під час облоги міста пішла в намет до військо­вого керівника ворожої армії, зачарувала його, впоїла вином, а коли він сп'янів, відрубала йому голову і принесла в місто. Вивішена голова на стіні міста так вплинула на психіку воро­га, що він не міг воювати і був розбитий.

Перша книга Маккавеїв (І ст. до н.е.) описує військові под­виги братів Іуди, Іонофана і Симона. Має певну історичну цін­ність. Друга книга Маккавеїв присвячена лише подвигам Іуди.

Крім того, були ще такі апокрифи: Доповнення до книги Есфір (бл. 100 р. до н.е.), Книга Премудрості Соломонової (40 р.). Книга Премудрості Ісуса, сина Сірахова (бл. 180 р. до н.е.), Книга Баруха (бл. 100 р. до н.е.) та ін.

Єврейська традиція не визнає апокрифи Біблії, але не за­перечує їхнє історичне значення. Сучасний іудейський бого­слов, головний рабин Тель-Авіва І.-М.Лау вважає, що Танах містить п'ять видів літератури: законодавство (Галаха), про­роцтво, поезію, етику і прозу.

Один з авторитетів індуїзму Свамі Вівекананда підкрес­лює східну особливість Біблії, вважаючи, що всі символи, кар­

тини, сцени, пейзажі, притчі -це голос Сходу. Яскраве Сонце, пустеля, люди і тварини, що страждають від спраги, чоловіки і жінки з голови до ніг - усе це Схід, його проза і поезія. Справді, книжники відібрали до Біблії найкраще, що було в іудейській літературі того часу.

Із завершенням складання Біблії, власне, й починається існування іудаїзму. Можна вважати, що іудаїзм, як особлива релігійна система, народився у VIII-VII ст. до н.е.

Нагадаємо, що приблизно в цей же час поширилося вчен­ня Заратуштри, а через століття - Будди. Це був час великих духовних пошуків. Історія іудейського народу стає історією, яка протягом багатьох століть лишається замкненою в самій собі, а потім, завдяки перемозі християнства, виходить у потік загальнолюдського руху, - пише Е.Ренан про дальшу долю іудейства.

Біблія має величезну історико-культурну цінність. Вона збереглася як жива спадщина живого народу, який творив її і вивчав десятки століть. Через християнство Біблія стала над­банням людства, джерелом натхнення для найвидатніших тво­рів літератури і музики, живопису і скульптури, народної тво­рчості. Біблія щедро увібрала в себе фольклор, ставши неоці­ненним джерелом приказок, притч, яскравих образів і харак­терів.

Безумовно, при написанні Біблії не обійшлося без впли­ву вже існуючих релігійних і літературних джерел. Ці запози­чення проаналізовані в сучасній релігієзнавчій літературі, на­приклад, у праці А.Рановича "Очерк истории древнееврейс­кой религии" і в багатьох інших. Але вони не можуть бути за­переченням оригінальності Біблії в цілому, тим більше її ідей­ної первозданності.

Іудейське віровчення

Основні принципи іудейського віровчення викладені в "13 засадах іудаїзму", які ще в ХІІ ст. сформулював Маймонід. Перші чотири засади містять іудейське розуміння Бога:

"1. Я вірую неподільною вірою в те, що Творець, благосло­венне ім'я Його, творить усі творіння і керує ними, і що Він один створював, створює і буде створювати все, що є в світі. 2.... Що Творець... єдиний і немає іншої єдності, подібної Йому в жодному відношенні, і що Він лише один - Бог наш у мину­лому, теперішньому і майбутньому. 3. що Творець. не має тіла, і що Він недосяжний для тих, хто осягає матеріальні фор­ми, і що у Нього взагалі нема нікого схожого. 4. що Творець. є перший і Він же - останній".

Ми бачимо, що, як і всяка інша релігія, іудаїзм в ос­нові своєї системи містить анімістичні уявлення з вірою в надприродну, персоніфіковану істоту - Бога. Бога Ягве, якого називають також Елохаїм, Єгова, Адонай та інши­ми іменами.

Наступним важливим положенням віровчення іудаїзму є твердження про вічність і непорушність Тори, абсолютність її змісту, її позачасовість і позаісторичність.

Ми читаємо у Маймоніда: " 6. Я вірую неподільною вірою в те, що всі слова пророків - істина. 7. що пророкування Мой-сея - істина, і що він духовний батько всіх пророків, як тих, що передавали йому, так і тих, що прийшли після нього. 8. що вся Тора, що перебуває в наших руках тепер, є та сама Тора, яка була дана на Сінаї Мойсею. 9. що ця Тора не буде замінена і що від Творця. не буде ніякої іншої Тори".

Високий авторитет Тори аргументується посиланням на те, що сам Бог під час творіння світу дивився в Тору.

Віровчення іудаїзму включає в себе рішення проблем лю­дини, її моралі і суспільства.

Іудаїзм високо цінує людську особу, адже людина - копія Бога, вона створена Богом за його подобою. Людина - єдиний носій творчої волі у світобудові, і це теж свідчить про її винят­ковість. І водночас людина в усьому підконтрольна Богові, пов'язана Божою волею.

Щосекунди в світобудові відбувається безліч змін, зміню­ється буття, переходячи з одного світу в інший, але сам Тво­рець лишається абсолютним і незмінним.

Іудейські міфи твердять, що Бог Ягве жорстокий і мсти­вий, від людей він вимагає беззастережного підкорення і бого-боязні. Іудей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед своїм Богом. Тора і Талмуд так до дрібниць регла­ментують життя віруючого тому, що він завжди є порушни­ком божих приписів і через це постійно винен перед Богом. З точки зору іудаїзму, всі нещастя та невдачі єврейського наро­ду в його драматичній історії є наслідком неповаги до Бога.

Безпосередньо з тезою про віру в єдиного, монотеїстич­ного Бога співвідноситься теза про союз Бога з іудеями.

За іудейськими віруваннями пророка Мойсея начебто покликав до себе на гору Синай Бог і уклав з ним союз ("за­віт"). У Біблії описується, як ". Мойсей увійшов до Бога. І гукнув на нього Господь з гори, сповістивши синам Ізраїлю. коли справді послухаєте Мого голосу і будете дотримуватись Завіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів. ви станете Мені царством священиків та народом святим"). Як неодмінну умову цього союзу, ніби платню за ці пільги та привілеї, Бог зажадав від давньоєврейського народу визнан­ня його виняткової влади: "Я - Господь, Бог твій. не буде тобі інших богів, крім Мене". Стародавні євреї погодилися на умо­ви цього союзу: ".усе, що Господь говорив, зробимо!".

Ідею богообраності та історичної винятковості іудеїв аж ніяк не можна розглядати, як проголошення права на світове панування над усіма народами, як це розуміли і деякі критики іудаїзму, і націоналістично настроєні його прибічники.

У сучасному іудаїзмі євреї вважаються "обраним" наро­дом лише в розумінні морального обов'язку їх удосконалити себе, а потім і весь світ. При цьому вважається, що ця "обра-ність" ніколи не була підставою привілеїв для євреїв, а лише накладала на них більш важкі обов'язки. І що ця готовність взяти на себе цю місію і такий тягар є великим національним досягненням євреїв.

Визначення іудаїзму єврейської обраності полягає в тому, що весь народ має бути народом священнослужителів, і життя

кожної общини, і дії всього народу в цілому має служити дося­гненням цієї мети - так вважає сучасний іудейський богослов А.Штайнзальц.

А Маймонід формулює п'яту тезу: "5. Я вірую неподіль­ною вірою в те, що одному тільки Творцю, благословенне ім'я Його, належить молитися і що нікому, крім Нього, не належить молитися".

Отже, монотеїстичний культ Ягве в іудаїзмі доповнюєть­ся вченням про союз Ягве з іудеями та історичну винятковість останніх. Ягве в обмін на релігійну відданість іудеїв проголо­сив їх своїми обранцями ще до "кінця світу".

За Маймонідом: "Я вірую неподільною вірою в те, що Тво­рець, благословенне ім'я його, знає всі справи людей і всі дум­ки їх."

Основні моральні посилання сформульовані в Декалозі -десяти заповідях, які Мойсей одержав від Бога під час бесіди з ним на Синайській горі.

Перші з них повертаються до вихідної ідеї іудаїзму - мо­нотеїзму Ягве: не май інших богів, крім Ягве; не поклоняйся іншим богам, не називай ім'я господнє надаремно, пам'ятай суботній день. Це - принципи релігійної поведінки, норми ставлення людини до Бога. Це - основа всієї моралі, бо без релігії мораль неможлива.

Далі йдуть норми ставлення людини до іншої людини, норми поведінки людини, яка живе серед собі подібних. Вони висловлені лаконічно, але піднесено: не вбивай, не чини пе­релюбу, не кради, не свідчи неправдиво на свого ближнього, не бажай чужого. Це все норми загальнолюдської моралі, без якої неможливе ніяке суспільство. Це ті норми, які забезпе­чують нормальне існування людей, без яких суспільство перетворилось би на хаос, натовп убивць, злодіїв, насильни­ків і грабіжників. У цих нормах ми бачимо гуманістичний кодекс суспільства. Саме на цих нормах і виріс потім прин­цип розумного егоїзму: "не роби нікому нічого, чого б ти не бажав, щоб тобі робили". Це - виявлення "почуття ліктя" в

суспільстві, почуття поваги до прав і власності іншої люди­ни, уваги до неї.

Маймонід, не повторюючи заповідей Тори, вважає: "ІІ. Я вірую, неподільно вірую в те, що Творець. віддасть добром тим, хто виконує Його повеління і спитає з тих, хто порушує їх."

Ідеї винятковості іудеїв підкреслені своєрідним іудейсь­ким месіанізмом: давньоєврейський народ, що постійно зазнає подвійної експлуатації (своїх поневолювачів та іноземних за­гарбників), сам визволитися від гніту не може, він мусить тер­піти, його визволить Месія, уповноважений на це Богом. Він прийде врятувати тільки іудеїв, інші народи, що не звернулись до Бога, загинуть у полум'ї світової пожежі. Дванадцята теза Маймоніда сповіщає: "Я вірую неподільною вірою в те, що Машіах (спаситель, месія) прийде - і, хоч він затримується, я щодня чекаю, що він прийде". Іудейський месіанізм виходить з визнання провіденціального божественного управління сві­том: людство врятує не його власна діяльність, а прихід Спаси­теля, саме з цього приходу й почнуться есхаталогічні події: воскресіння мертвих, "тисячолітнє торжество" праведників, Страшний суд, Царство Боже тощо.

Іудаїзм, пише один із сучасних іудейських богословів Йосиф Соловейчик, вимагає, щоб людина реагувала криком на будь-який біль, відповідаючи на будь-яку несправедливість. Більше того, іудаїзм вважає, що людина, байдужа до болю і не­щастя, яка змирилася з життєвим брудом і несправедливістю, не здатна цінувати красу і добро. Той, хто не наполягає на за­доволенні своїх законних потреб, ігнорує і турботи інших лю­дей. Людська мораль, яка грунтується на любові і братерстві, на співчутливому ставленні до чужих нещасть, неможлива при байдужості до власних потреб, до власного страждання. Ось тому іудаїзм відкидає спосіб життя, який не визнає законних людських потреб.

Нарешті, ще одне богословське положення. Залежність від бога Ягве і страх перед ним аргументується вченням про воск­ресіння з мертвих і наступний Страшний суд, на якому буде

визначена посмертна відплата кожній людині. Страх перед по­смертною відплатою має примусити кожного віруючого бути покірним іудейському віровченню. У Маймоніда це звучить так: "13. Я вірую неподільною вірою в те, що відбудеться воск­ресіння мертвих."

Ці основні положення, ця "троянда з тринадцятьма пелю­стками", як поетично назвав її один іудейський богослов, ста­новлять основу єврейського світогляду.

Елліністичний іудаїзм

Еллістичний період в історії іудаїзму охоплює час від за­воювання Іудеї Александром Македонським у 332 р. до н.е. і до виселення євреїв з Єрусалима римлянами в 135 р. н.е. Отже, назва цього періоду умовна, оскільки в той час було не тільки елліністичне панування в Іудеї, а й римське. Ця назва виправ­дана хіба що тим, що греки мали чим вплинути на стародавню релігію, а римляни - ні, вони самі живилися елліністичною релігійною спадщиною.

З 301 р. до н.е. Палестина перебувала під владою єгипет­ських Птоломеїв, а з 200 р. до н.е. - сирійських Селевкидів. У цей період Іудея була звичайною рабовласницькою державою. Населення займалося землеробством. Розвивалося ремісни­цтво і торгівля. В суспільстві існувала майнова і соціальна не­рівність. Основна маса населення - хлібороби і ремісники -відчували гніт як своєї національної верхівки, що складалася з великих землевласників, торговців і лихварів, чиновництва і жрецтва, так і іноземних загарбників. Соціальне гноблення доповнювалося національним.

Духовний розвиток суспільства відбувався, головним чином, у галузі релігії. А це досить консервативна галузь. Змі­ни тут відбувались незначні, панував догматизм. Як уже було сказано, складання основних документів Святого Письма було завершене, сувій Тори зберігався в Єрусалимському храмі. Але книги Святого Письма переписувались і нерідко дописувались, підправлялися. Ці книги були написані на івриті і арамейсь­кою мовою. Але згодом дедалі більше поширювалась грецька

мова, і євреї, які жили за межами Палестини, наприклад, у єги­петському місті Александрії, вже забули іврит і користували­ся грецькою мовою.

За ініціативою Птоломея ІІ Філадельфа (правив в 285­246 рр. до н.е.) Біблія була перекладена грецькою мовою. За ле­гендою, 72 єврейських мудреці, запрошених Птоломеєм, протя­гом 70 днів працювали над перекладом, кожен окремо, не спіл­куючись один з одним. Коли вони скінчили працю і порівняли зроблені переклади, то виявилося, що вони збігаються слово в слово. Це було чудо. Воно підтвердило божественність перек­ладеного твору. Так воно, чи не так, а Біблія, перекладена грець­кою мовою, стала здобутком цивілізованого світу того часу.

Зроблений переклад дістав назву Септуагінта, тобто Пе­реклад Семидесяти. В нього ввійшли твори, що й нині станов­лять канон іудейської Біблії.

Септуагінта була потрібна стародавньому світові тих ча­сів, вона розширювала його культурний обрій. Була вона пот­рібна і стародавньому єврейству. І це не тільки тому, що євреї діаспори втратили знання івриту. Справа в тому, що іудейсь­кий світогляд не відповідав світогляду елліністичному. Євреї піклувалися насамперед про велич і вдосконаленість духу, їх ідеалом було служіння Богу і достеменно виконувати вимоги Тори. Ідеалом греків була фізична краса і гармонія, вони біль­ше, ніж євреї, жили матеріальним світом. Духовний світ греків був у більшій владі розуму, ніж серця. Пред'явлення антично­му світові Септуагінти єврейський світогляд заявляв свої пре­тензії на участь у світовому прогресі цивілізації.

Сучасний поділ Біблії на розділи встановлений на почат­ку ХІІІ ст. кардиналом Ленгтоном (Англія), на вірші - у 60-ті роки XVI ст. видавцем Етьєном Робертом (Франція). Іудаїзм сприйняв це вдосконалення.

Птолемеї і Селевкиди в ІІІ-ІІ ст. до н.е. виселили значну частину євреїв до Єгипту, Сирії, Вірменії. Відбувалась мігра­ція євреїв і в інші країни. В І ст. до н.е. населення Іудеї станови­ло лише близько 400 тис. чоловік, тоді як за її межами прожи­вало вже понад 4 млн євреїв.

Підсилення соціального і національного гніту завжди жи­вило в Іудеї внутрішнє напруження. Особливо підсилилося пригнічення євреїв Іудеї за сирійського царя Антіоха VI (175­163 рр. до н.е.), який навіть заборонив іудейську релігію. Реакці­єю на таку політику було повстання Маккавеїв, назване так, бо очолив його священик Мататія з роду Хасмонеїв, що взяв собі ім'я Маккавей (маккавет - молот), яке перейшло до п'яти його синів, що брали участь у повстанні. Особливо відзначився тре­тій син Іуда Маккавей (пом. 161 р. до н.е.). Він очолив повстан­ня в 167 р. до н.е., розбив армію Селевкидів, що значно перева­жала силами повстанців, у 164 р. до н.е. взяв Єрусалим, наново освятив Єрусалимський храм і поновив його діяльність. У 142 р. до н.е., незалежність Іудеї була поновлена.

Але в середині іудейського суспільства напруженість не спадала. Спалахнули суперечки про Усну, чи Неписану Тору, вона склалася давно, як коментарії до Тори в зв'язку із змінами в умовах існування іудеїв. Саддукеї в особі жерців і священиків храму наполягали на визнанні єдиним авторитетом Тори і за­переченні Усної традиції. їм заперечували фарисеї, які вірили у святість Усної традиції, тобто намагалися розширити межі іудей­ського віровчення. Вони домоглися підтримки народу й одер­жали владу в синедріоні - органі управління храмом.

З'явилися в іудаїзмі й інші течії. Серед них дуже впливо­вою була секта есеїв, які засуджували фарисеїв, пропагували ідеї соціальної рівності, аскетизму тощо.

У І ст. до н.е., як повідомляють стародавні джерела, євреї проникли вже в усі міста Римської імперії і важко було знайти таке місце на землі, де не було б євреїв, зазначав єврейський історик Йосип Флавій (37 - бл. 100).

Близько 100 р. до н.е. остаточно складається канон свя­щенних книг іудаїзму, зафіксованих Септуагінтою, вилучають­ся і знищуються апокрифи, твори, які не увійшли до канону, але якими продовжували користуватися деякі общини вірую­чих. Більшість із них була написана грецькою і арамейською мовами.

Тим часом держава Селевкидів переживає не кращі часи і поступово розпадається. На зміну грецького панування при­ходить римське, з 63 р. до н.е. в Іудеї встановлено римський протекторат, а в 5 р. н.е. вона стає римською провінцією з про-кураторським управлінням.

Римське панування для Іудеї виявилось тяжким: тривало виселення євреїв з країни тепер уже в обширну Римську імперію.

Іудейська знать була втягнута в політичну боротьбу в Римі. Частина її на чолі з первосвящеником Гірканом і його радником Антіпатром підтримували Цезаря. Перемігши, Це­зар зробив Антіпатра прокуратором Іудеї. Згодом син Антіпа-тра Ірод стає царем Іудеї. Царювання Ірода було кривавим. Але він домігся економічного розквіту Іудеї і відбудував, уже в гре­цькому стилі, Єрусалимський храм.

Після смерті Ірода Іудея знову стає римською провінці­єю, якою управляв римський прокуратор. Ще більше погіршу­ється становище народу.

У народі поширюються месіаністські настрої і разом з тим досить радикальні, виразниками яких стали зелоти (від грец. - ревнителі). Зелоти закликали до боротьби, навіть збройної, із загарбниками, вони були противниками фарисейських по­шуків компромісу з ними.

Посилюється релігійні пошуки, з'являються нові секти і нові пророки. Серед них - секта есеїв, які чекали "кінця світу" і пропагували ідеї рівності й демократизму. З другої половини І ст. н.е. як секта іудаїзму починає функціювати християнство, започатковане Ісусом Христом. Згодом воно стає самостійною релігією.

У такій ситуації спалахують народні повстання: Іудейсь­ка війна 66-73 рр. і повстання Симона Бар-Кохби 132-135 рр.

Римляни жорстоко придушили повстання. Під час Іудей­ської війни син імператора Веспасіана Тіт у 70 р. взяв Єруса­лим штурмом і вщент зруйнував Єрусалимський храм. Сумну історію цієї боротьби євреїв за існування розповів римський історик Флавій у творі "Іудейська війна". Після розправи імпе­

ратор Адріана з повстанцями Бар-Кохби римська колонія Елія Капітоліна, побудована на місці Єрусалима, була цілком зруй­нована. згодом на його місці Андріаном було побудоване язи­чницьке місто з храмами на честь римських богів. Епоха еллі­ністичного іудаїзму була завершена. Євреям під страхом смерті було заборонено жити в цьому місті. Раз на рік вони могли збиратися для плачу біля стіни храму, що був залишений у руїнах. Ця Стіна плачу зберігається дотепер.

Розправа Риму з іудеями стимулювала настрої антисемі­тизму в античному світі.

Іудейські обряди

Стародавній ізраїльський культ був нескладним - різно­манітне поклоніння Ягве. Форми цього поклоніння могли бути запозичені в інших релігій, зокрема з культу Ваала. Головне в ньому - жертвоприношення. Це була своєрідна спільна тра­пеза з божеством. Вважалося, що Ягве живе на небі, тому його частка учти спалювалася, щоб у вигляді диму потрапити до споживача. Землероби і скотарі з радістю віддавали йому пер­шу і кращу частину продукту своєї праці, яка розглядалась на­самперед як дар Божий.

Суворий образ Бога Ізраїлю вимагав і більш вагомих да­рів. Авраам приносив Богові свого первістка (Буття, 22, 1-13), Ієвфай віддав на смерть свою дочку, Самуїл розрізує на шмат­ки перед Богом Агава (І Сам. 15, 32), можливо, були й інші людські жертви. Але все це - винятки, судячи з Біблії. А вза­галі культ жертвоприношення радісний, він відбувається в умовах піднесення і веселощів. Але згодом жертва, на якій ле­жить виразний відбиток первісного культу, поступається мо­литві і складній системі обрядів та приписів, через які релігій­ний культ глибоко проникає в побут, повсякденне життя.

Іудей через систему культових приписів і заборон стає пов'язаним з Богом весь час, кожної миті.

613 Заповідей Тори поділяються на дві категорії: 248 (це кількість частин тіла людини) мають позитивний характер, це

приписи щось робити, і 365 (це кількість жил у людському тілі) негативних заповідей, які забороняють певні дії. Виконання цих заповітів обов'язкове лише для євреїв. Для всіх інших до­сить 7 заповітів: не вклонятися ідолам; не проливати невин­ної крові; не вдаватися в розпусту; не їсти м'ясо, яке відрізане у живої тварини; не ганьбити Всевишнього; не грабувати; тво­рити правосуддя.

Іудейські обряди дуже численні, вони заповнюють весь день віруючого з ранку до вечора.

Щоранку іудей, прокинувшись, мусить проголосити три благословення, в яких висловлюється подяка Богові за те, що він не створив цього віруючого неєвреєм, рабом і жінкою. А жінка в третьому благословенні дякує Бога за те, що він ство­рив її за волею своєю.

Перед ранковою молитвою треба одягти таліт: малий -під одяг, щоб носити весь день, і великий, поверх одягу, на час молитви. Таліт - це чотирикутний плащ, по краях якого на­шиті китиці з вовняних ниток - циціт. Вони мають нагадува­ти віруючому про 613 заповідей Тори.

Після одягнення таліту, накладають на себе, на ліву руку і голову, тфілін - футлярчики зі шкіри з вкладеним у них текс­том молитви на пергаменті.

Найважливішою культовою дією є триразова молитва -тфіла. Текстів молитов є чимало, читання їх суворо регламен­товане. Найважливіша серед молитов - молитва Кадіш, яка в чомусь схожа з християнською молитвою "Отче наш" - у ній прославляється Єдиний Всевишній. Кадіш має свої різнови­ди з додаванням ще двох-трьох речень і згадувань про мудре­ців Тори. Також особливе значення має молитва Шма (Слу­хай Ізраїль!), яка проголошує віру в єдність Творця Всесвіту і готовність іудеїв виконувати Його волю. По понеділках і чет­вергах після молитов читають Тору. Таким чином, за тиждень не проходить і трьох днів, щоб віруючий не звертався до Тори.

Крім триразової молитви, іудей мусить з приводу різних фактів свого життя проголошувати благословення твердо вста­

новленої форми: почувши і добру, і лиху звістку, надягаючи нове вбрання чи придбавши якусь річ тощо. Не кажучи вже про надзвичайні ситуації: врятування від загибелі, закінчення тяжкої мандрівки, одужання тощо. Змінилась погода, пішов дощ чи сніг, пройшла буря, настала весна, зустрів родича чи друга - усюди і за все благословляй Бога.

Численними обрядами супроводиться вживання їжі.

Іудаїзм засуджує аскетизм, дуже обережний у постах - їх небагато. Але й задоволення тілесних потреб не вважає за само­ціль. Тіло потрібне лише для зберігання душі, для цього і вжива­ється їжа. Тому стіл - це "жертовник", а споживання їжі - хра­мове служіння. Звідси велика кількість настанов: що, коли, скі­льки і як саме їсти, де і які благословення промовляти.

Закони про заборонену їжу у своїй сукупності звуться кашрут, їм треба підкорятись не роздумуючи, бо їхній смисл недоступний нашому розумові. Найменше порушення розг­лядається як гріх тяжкий.

Уся їжа поділяється на чисту і нечисту. Цілком зрозуміло, що можна вживати першу і забороняється вживати другу. Про­дукти підлягають певним правилам оброблення. М'ясо, напри­клад, кашерують - чи просолюють його, чи просмажують на вогні. Так воно позбавляється крові, а в крові ж душа тварини і віруючий позбавляється небезпеки з'їсти її.

Коментуючи харчові дозволи і заборони, деякі іудейські богослови посилаються на їх раціональний зміст, мовляв, це корисно для здоров'я. Але, скажімо, заборона їсти свинину чи зайчатину - в чому тут раціональність? Мільйони людей вжи­вають свинину, і багатовіковий досвід не знайшов у цьому шкоди. Але харчові заборони - це хукім, тобто закони, які ви­конуються без всяких роздумів.

Інші богослови вважають, що кашрут корисний для душі. Уникаючи вживати в їжу кров, ми звільняємося від жорсто­кості. Але погляньмо на історію стародавніх євреїв: і вони тер­піли від жорстокості ворогів своїх, та й до ворогів не були дуже милостивими і добрими.

Більш слушним, на нашу думку, буде твердження, що ка-шрут був одним з дійових засобів проти асиміляції єврейсько­го народу іншими народами, це один із факторів, які допомог­ли йому зберегти себе як націю під час нескінченних історич­них випробувань.

Існує ряд приписів Тори, які пов'язані з сільськогоспо­дарською продукцією і виконуються лише в країні Ізраїль. Цим підкреслюється святість цієї країни.

Це дари, які віддають бідняки на полі: пеа - край поля, який не зжинають, лекет - колоски, які впали на поле при жни­вах. Залишають олелот на виноградному кущі і поаруна олив­ковому дереві. Це - ндака - заборона давати гроші в борг за відсотки, маасер ани - виділення десятої частини урожаю бід­ним раз за три роки, шміта - прощення боргів у суботній (сьо­мий) рік. У цей же рік забороняється обробляти землю, вона повинна відпочивати. А все, що виросте на ній, - є безгоспода­рне, належить усім, хто візьме.

Щодо боргів, то тут є важливе зауваження. Загроза втра­тити позичені гроші в рік шміта природно підштовхувала ба­гатих до відмовлення в кредит бідним. Та й багатого слід було пожаліти. Отут і виник прозболь -документ, з яким кредитор передає право стягнення боргів суду, що називався "бейтдін", і тоді рік шміта не скасовував їх.

Тора називає "законом", тобто ознакою належності до іудаїзму, виконання трьох обрядів: святкування суботи, носіння під час молитви тфіліну і головний з них - брітмі-ла (обрізання). Брітміла друга за рахунком з 613 заповідей Тори. Це обрізання - на знак союзу народу Ізраїлю з Бо­гом.

Але чому Бог не змінив фізичної природи євреїв з цією "поправкою"? Адже для нього немає неможливого. Іудейські богослови кажуть на це, що сам Бог побажав, щоб людина сама засвідчила факт своєї належності до союзу з Богом, бо в устре­млінні кожного єврея зберегти свою єврейську сутність лежить ключ до розуміння того факту, що народ Ізраїлю вічний. Зали­

шається при цьому зауважити, що не сам єврей себе обрізає, а його обрізають.

Брітмілу роблять на восьмий день від народження, здійс­нює цю церемонію спеціаліст своєї справи - могель. При обрі­занні новонародженій дитині, хлопцеві, дають ім'я. Дівчинці -коли її батька в перший раз після її народження викликають читати Тору. Якщо новонароджений первісток, то через 30 днів після його народження відбувається обряд його викупу - пі-дьон габен - у синагогу сплачується 5 срібних монет вагою не менше як 117 г. Державний банк Ізраїлю з цією метою випус­тив спеціальну монету.

Наступним обрядом, який відзначає певні віхи життя, є від­значення вступу в свідоме життя, коли єврей стає повноправ­ним і відповідальним членом Дому Ізраїлю. У цей час хлопчику виповнюється 13 років, і він стає "барміцва" (син, який виконує заповіді), а дівчинці - 12 років, вона - "батміцва" (дочка, яка ви­конує заповіді). Хлопчик одягає таліт, його викликають читати Тору, після чого його обсипають дощем цукерок і горіхів. Відбу­вається урочиста трапеза, на якій новий чин громади має виголо­сити промову на честь батьків і виявити знання Тори. Дівчинці теж влаштовують свято, але у вузькому колі рідних і подруг.

Урочисто відбувається обряд весілля. Шлюб укладається обрядом кідушин - придбання жінки за гроші, з передачею жінці золотої обручки без прикрас. Для цього відбувається хупа - сам процес вінчання, під час якого наречений передає нареченій кту- бу - шлюбну угоду, де обумовлені зобов'язання чоловіка і права жінки. Колись, в умовах багатоженства у євреїв було право чоловіка оголошувати розірвання шлюбу без згоди жін­ки, що мало певний юридичний смисл. Тепер це має символіч­не значення.

І нарешті - поховання. За єврейським світоглядом -смерть це перехід від життя в матеріальному світі до життя в духовному світі. Але для тих, хто лишився живим, - це тяжка втрата близьких. Поховання (краще в день смерті) супрово­диться читанням сином, батьком, братом чи кимось із роди­

чів-чоловіків молитви Кадіш і здійсненням обряду кріа - роз­ривання скорботними одягу. Після поховання проходить се­миденна жалоба в хаті покійного - шива. На тридцятий день по смерті влаштовується поминання. Це кінець жалоби. По батькові і матері жалоба триває рік.

Єврейські свята

Згідно з іудейською традицією, субота як святковий день була встановлена ще в єгипетському полоні за ініціативою Мойсея. В Десяти Заповідях сказано: "Пам'ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий - субота для Господа". Субота - це універсальна національна цінність євреїв, вона проголошує рівність усіх, закликає до піднесення духу, до зміцнення родинних зв'язків.

Святкування суботи в іудействі - це цілий процес. Зви­чайний віруючий без духовного кваліфікованого керівника мало що в цьому зрозуміє.

Субота починається із заходу сонця в п'ятницю. Тоді хтось із жінок запалює суботні свічки: дві чи за числом членів роди­ни. Після цього чоловіки йдуть до синагоги на молитву, а по­вернувшись додому, всі сідають за суботню трапезу, бо субота вже почалася. На стіл кладуть дві хали на згадку про два омара (це міра ваги) манни, що їх Бог давав євреям у пустелі Сінаю, читають молитву і з'їдають найкращу їжу, що є в домі. А потім знову читають молитви і Тору.

Уесь суботній день віруючий не може нічого робити, що привело б до створення чогось нового, запалювати вогонь, го­тувати їжу, користуватися транспортом і т. ін. Весь день має бути присвячений читанню молитов і Тори. А увечері відбу­ваються проводи суботи - читання особливих молитов і Тори.

На початку кожного місяця євреї відзначають свято Рош-ходеш - день новомісяччя. У цей день влаштовують пишну трапезу, читають відповідні місця Тори. Це день прохання про­щення за всі вчинки, зроблені в минулому місяці, врахування висновків і прийняття рішень напередодні нового місяця.

Головне свято річного кола - Песах (Пасха). У давнині це було свято скотарів, відзначалося воно в період приплоду ху­доби, потім стало святом початку збирання хліба, тепер воно присвячене виходу стародавніх євреїв з Єгипту. Свято триває 7 днів, з них перший і останній - неробочі; за межами Палес­тини святкують 8 днів. Пасха святкується після першого пов­ного місяця, що настає після весняного рівнодення.

На п'ятдесятий день після другого дня Пасхи відзнача­ється Шавуот. У давнину це було свято урожаю - "День пер­ших плодів". У діаспорі євреї втратили зв'язок із землеробст­вом. Тоді Шавуот став святом на честь знаходження Мойсеєм Тори на горі Сінай. Песах і Шавуот символізують початок і кінець шляху - від виходу євреїв з Єгипту до дарування їм Тори. У ці свята працювати не можна.

У вересні іудеї святкують Рошрашана (Новий рік), він триває 2 дні. Під час цього свята сурмлять у баранячий рік, шафар, звідки ще одна назва свята - "свято сурм". Звучання сурм проголошує владу Бога, дарування людям Тори, суд над людством, свідчить про майбутнього Месію і є символом му­чеництва. Це накладає на свято характер смутку. У другій по­ловині першого дня свята віруючі йдуть до якогось водойми­ща і здійснюють обряд "Ташлих" - струшують над водою поли одягу і цим скидають гріхи у воду. Під час Рош Гашана Бог оцінює життя кожного віруючого за минулий рік, а Судного Дня (Йом Кіпур) - "прикладає печать", виносить рішення про долю кожної людини на майбутній рік: чи вона помре в цьому році, чи буде ще жити. У ці дні віруюча людина обов'язково має покаятися, помиритися з усіма, кого вона, можливо, скри­вдила, офірують гроші на бідних. У день Йом Кіпура триває піст. Завершується Йом Кіпур сурмлінням у шофар. Оскільки Йом Кіпур дуже відповідальний день у році, в цей день вірую­ча людина обов'язково має бути в синагозі - на очах у Бога.

Суккот (кущі, кучки) раніше був святом збирання плодів наприкінці року. Нині він знаменує мандри стародавніх євре­їв у пустелі після виходу з Єгипту.

Святкується Суккот у кінці вересня - на початку жовтня, триває сім днів. Для святкування будується "куща" - халабу­да, яку вкривають хвойними гілками, через які видно зірки. У цій кущі і треба прожити все свято на згадку про життя старо­давніх євреїв у пустелі після виходу з Єгипту. І, безумовно, відвідувати синагогу. Працювати в Суккот не можна.

Ханука ("Оновлення") святкується в листопаді-грудні і триває 8 днів. Це свято встановлено вже після утвердження Тори і в ній немає про нього згадки. А святкується воно на честь перемоги євреїв над царем Антіохом IV Єпіфаном з Се-левкидів, який заборонив іудаїзм. Євреї під керівництвом Ієгуди Маккавея (Маккабі) повстали, звільнили Єрусалим, відновили діяльність храму, спорудили новий жертовник. На свято Ханука запалюють свічки чи лампади від особливої сві­чки "шамаш". Від неї запалюють щоденно одну свічку чи лам­паду в дев'ятисвічному (разом із шамаш) світильнику, на во­сьмий день горять усі дев'ять свічок. Існують особливі прави­ла запалювання ханукальних вогнів.

Пурім святкується у лютому-березні, це найвеселіше свя­то на честь перемоги євреїв над їх гнобителем Аманом.

Про це розповідається в біблійній книзі "Естер". Могут­ній перський цар Ахашвероша, відомий в історії під ім'ям Ксе­ркса (пом. 465 р. до н.е.), що перетворив Вавилонське царство у свою сатрапію, вів дуже невдалі для нього війни з греками і навіть у розпачі наказав відшмагати море. З ним відбулася істо­рія, про яку розповідає біблійна книга Естер.

Цариця Вашті, дружина Ахашвероша, проявила неповагу до нього, і за це він вигнав її, а собі обрав нову дружину, якою стала єврейка Естер. Вона була настільки розумна і красива, що швидко домоглася любові і поваги царя. Естер була сиро­тою, її виховував дядько Мордехай. Через Естер він доніс ца­реві про замах, що готувався на нього, і цар був врятований, за що наблизив Мордехая до двору. Але Мордехай, бувши на­ближеним до царського трону, не бажав коритися першому міністру Гаману, і той зненавидів Мордехая.

Гаман звернув увагу царя на те, що серед його народів є один, який не бажає коритись царським законам, а живе за сво­їми законами - іудейськими, і умовив царя дати розпоряджен­ня про скасування їх.

Мордехай звернувся до Естер по допомогу. Естер кину­лася до царя, порушуючи дворові порядки, за що загрожувала кара на горло, і запросила царя і Амана до себе на бенкет. Пове­ртаючись з бенкету додому, Аман побачив Мордехея і знову запалився злістю на нього, наказав приготувати шибеницю, щоб наступним ранком повісити його на ній.

Але цар, страждаючи безсонням, наказав читати книгу пам'яток Хроніки, і там було записано про донос Мордехая, що врятував цареві життя. Цар згадав, що не нагородив його. Коли ж уранці прийшов Аман просити царя повісити Морде-хая, започаткувавши цим страту іудеїв, цар спитав його, що треба зробити з чоловіком, якому цар хоче честі? Гаман, дума­ючи, що йому хочуть честі, докладно описав церемонію ша­нування. Цар погодився з ним і наказав зробити це іудеєві Мордехаю. Так і було зроблено.

На другий день Аман знову прийшов на бенкет до Естер і царя Ахашвероша. Цар спитав, яке бажання має Естер. Він го­товий виконати його. Естер почала просити царя врятувати іудеїв від їх ненависника і ворога - злого Гамана. Царя це збе­нтежило, треба було обирати між Естер і Гаманом, він навіть вийшов до палацового саду подумати. Гаман у цей час кинув­ся до Естер з благанням за життя своє. Цар, повертаючись, по­бачив це і звинуватив Гамана у намірі збезчестити царицю.

Гаман був повішений на шибениці, що готувалася для Мо-рдехая. Накази Гамана про знищення іудеїв були скасовані, усі іудейські вороги покарані, на згадку про ці події встановлено свято Пурім - свято гостини і радості в пам'ять про те, як сум обернувся їм на радість, жалоба - на свято, (Див. Естер, 1-10).

Свята і пам'ятні дні потребують від віруючого цілого ряду дій, які дуже важко виконати, не порушивши їх. Якщо в Песах, Шавуот і Сукот особливо заборонено геть усе робити, то лю­

дина, стоячи під сонцем, все ж робить тінь і вже цим грішить. Але, каже іудейський богослов, якщо людина цілком зосере­диться на ідеях і символах свята, тоді вимоги Тори переста­нуть бути для нього тяжкими. Єврейські свята дуже складні за своїм ритуалом, потребують знання цього ритуалу і чимало зусиль для його виконання. Вони приносять віруючим радості і задоволення тим більше, чим ретельніше виконуються.

Рабиністичний іудаїзм. Талмуд

У феодальну епоху іудаїзм увійшов як релігія народу у ви­гнанні, яке тривало майже 1800 років, аж до середини ХХ ст. н.е.

Весь цей час іудейське віровчення і культ зазнавали змін. Правда, не докорінних, не принципових, а таких, що уточню­ють, удосконалюють іудаїзм.

Єдиний релігійний центр - Єрусалимський храм був зруй­нований. Та й з далекої діаспори вже неможливо було прийти до нього і принести жертву. Жертва як така зникає з іудейсь­кого культу. Залишається її імітація (приміром, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою - молитвою. Як мінірелі-гійні центри виникають синагоги (в перекладі з грец. - збори, місце зборів), окремі общини зі своїм молитовним будинком. Перші синагоги виникли в Палестині в IV ст. до н.е., в Єгипті -в ІІІ ст. до н.е. З поширенням діаспори вони з'явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем богослужінь, ви­конання обрядів, проведення свят, читанн Біблії. Молитовні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних учи­телів - рабинів. Єврейські общини жили відокремлено, раби-ни керували не тільки відправленням обрядів, а й громадянсь­ко-правовим життям общини. Звідси й інші назви цього пері­оду: рабиністичний, синагоїдальний.

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виклю­чало намагань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні богослови, в них відбувався процес роз­витку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай з дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі - суд (бетдін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим Насі -головою Синедріону. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися танаї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іудеї, її авторитет був беззастереж­но визнаний євреями всієї діаспори.

У Явні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у синагогах щосуботи і в свята, а уривки з них - у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

У тій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений но­вий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку то­дішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпо­ширенішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифі­кація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її про­довжували протягом ХІ-ХІІ ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. "масора" - переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117-138) після поразки повстання Бар-Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні. Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом - у місті Бет-Шеа-рім, а потім - у місті Ціппорі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву -Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи - коментарів до Тори у ви­гляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкре­тних випадках, і Аггади (переказ, розповідь) - це проповіді та­

наїв, оповідання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної тра­диції, що не потрапило в Мішну, було оформлено в збірник, який дістав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна шко­ла і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями ("ті, що пояс­нюють, тлумачі"). Амореї зібрали нові матеріали, що нагрома­дились після написання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестинський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Ге-мара - різна. Палестинський Талмуд був написаний трохи ра­ніше, Вавилонський - пізніше.

Талмуд у складі Мішни і Тосерти перекладений російсь­кою мовою орієнталістом Н.Я.Переферковичем у 6-ти томах у кінці ХІХ ст. Він викладений також у численних практичних керівництвах з іудейського культу.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питан­ня, пов'язані із землеробством, проведенням релігійних свят родинно-шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кри­мінального права, здійснення пожертв, дотриманням ритуа­льної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно-Римську імперію і Східно-Візантійську імперію. Іудея отри­мала нового господаря - візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VL Імператор Феодосій ІІ лікві­дував інститут насі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась на християнську країну.

Після того як Палестина перестала бути центром єврей­ської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку ХІІ ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утво­рилася секта караїмів, її засновником вважають Анана бен Да­вида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, аб­солютизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселен­ню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існу­вання євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в IV ст. вже склалась велика єврейська колонія, та коли на початку V ст. туди вторглися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З'явилися єврейські ака­демії - ієшиви, вчені-талмудисти, поети, філософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти - до інших країн Європи. Але їх і там приг­нічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спа­лення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 - з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

В епоху Відродження настало полегшення в житті євреїв у Європі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій розроблялись проблеми каббалістичної течії в іудейсько­му богослов'ї. За Каббалою світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомо­гою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтри­мує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втруча­тися в божественно-космічний процес історії, бо кожному "збу­дженню знизу" відповідає "збудження зверху".

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250-1305), який написав книгу "Зохар" ("Сяйво") -алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Цфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534­1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка

потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488). Він працював над створенням енцикло­педичного зводу талмудичного права. Скорочена версія цього зводу зветься "Шулхан Арух" (Накритий стіл). Вона у стислій формі розкриває особливості єврейського життя, обряди і ри­туали іудаїзму. Нею і тепер послугуються рабини.

У Східній Європі євреї з'явилися ще в римську епоху як купці. У ІХ ст. тюркський народ хазари прийняв іудаїзм і на­віть намагався передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули караїми з Вавилонії. Вони й тепер живуть у Причорномор'ї України і в Литві. Але основна маса східноєвропейських євре­їв - це переселенці з Німеччини в часи середньовіччя. Засе­лення почалося з Польщі. Тут на основі івриту та німецької мови виникла мова ідиш. Рабі Моше Іссерлес (1520-1572) до Шулхан Аруха додав специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав Маппа ("Скатертина").

Оскільки в XVII ст. у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття бурхливих соціа­льних і національних подій. Боротьба українських селян проти польського гноблення зачіпала і євреїв, які розглядалися як спі­льники поляків. Звідси - акт знищення євреїв: зруйновано бли­зько 700 громад, вбито понад 100 тисяч євреїв. Ці соціальні пот­рясіння привели до поширення каббали і відродження месіоні-зму. У 1648 р. оголосив себе месією в синагозі Смірни в Туреч­чині Саббатай цзі (1626-1676); рух на його підтримку пошири­вся по всій Європі. Але він кінчив переходом у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, значна частина євреїв опинилась в її юрисдикції. Катерина ІІ дозволила їм проживати лише в Україні і Білорусі, відокреми­вши дозволені для проживання території межею осілості.

Хасидизм

В умовах самодержавної Росії життя єврейських громад було дуже обмежене - і матеріальними нестатками, і релігій­

но-політичними заборонами. Проте ідейний розвиток про­довжувався.

Саме в Україні склалася одна із сучасних впливових те­чій в іудаїзмі - хасидизм (від давньоєвр. Хасид - благочести­вий). Його засновником був Ісраель бен Еліезер (бл. 1700­1760). Він почав духовну кар'єру помічником учителя, потім 7 років жив з дружиною в Карпатах, де віддався релігійному спогляданню і дійшов пантеїстичного висновку - Бог існує в природі, в усьому живому, йому треба служити не тільки риту­алом, але й серцем. Книг проповідник не писав, його вчення передавалися усно. У нього з'явилося чимало учнів, які про­звали його Ваал-Шен-Тов (Володар благого імені), чи Бешт, себе - хасидами (благочестивими), а своїх керівників - цади­ками (праведниками).

Хасиди додержувались законів Тори і Талмуда, визнава­ли Шулхан-Арух і доповнення Іссерлеса до нього. Вчення Бешта пізніше виклав його учень А.Шохет у книзі Шивхе-Хабешт (Молитва Бешта).

Хасиди розробили певні особливості іудейського релігій­ного культу, надавши йому екстатичного характеру. Під час обрядів вони застосовують співи і танці.

Проти хасидів спочатку виступив видатний богослов Елі-яху бен Шлома (1720-1797). Боротьба була напружена, але згодом суперечності між ворогуючими сторонами втратили свою гостроту і тепер хасидизм мирно співіснує з іншими те­чіями іудейської релігійної думки.

Ще одним засновником хасидизму в Україні є раббі На-хман з Брацлава (1772-1810). Нахман народився в містечку Меджи-божі, вчився у Брацлаві, помер і похований в м. Умані. Він був правнуком раббі Ісраеля Баал Шем Това (того, хто носить добре ім'я) - засновника хасидизму. Суть його вчення полягає в тому, що Бог передбачає найдрібніші деталі життя і духовного розвитку кожного іудея, бо абсолютно все відбува­ється за Божою волею. Волю Божу ми взнаємо через одкро­вення, яке відбувається і в наш час. Наше прагнення до матері­ального добробуту - наслідок відвернення Бога від нас. Ми не

повинні впадати в злобу, основа тешуви - повернення до Бога. Треба весь час усвідомлювати, що ти духовно зростаєш і тешу-ва виникне в тобі. Хоч усе у волі Божій, але людина мусить свідомо діяти відповідно до вчення Бога. Все це можливе, якщо віруючий буде прихильником Цадина. Це і є Сім стовпів віри хасидів. Із цих Семи стовпів віри виходять практичні наста­нови для віруючого, які Нахман виклав у творі "День життя брацлавського хасида".

Сучасний іудаїзм

З XVIII ст. починається новий, четвертий етап розвитку іудаїзму, етап його існування в сучасному суспільстві.

Його відкриває діяльність Моше Мендельсона (1729­1786). Він був сином переписувача Тори, в німецькому місті Десау самотужки добився високих знань. Він жив у гетто, але все життя прагнув вивести євреїв з гетто не тільки буквально, а й у розумінні виходу єврейства в світову культуру, починаючи з німецької. Він вважав, що до єврейської вченості слід додати європейську. Мендельсон переклав Тору німецькою мовою і видав її алфавітом івриту, щоб кожний єврей зміг читати її і вчи­ти німецьку мову. Цей переклад був розповсюджений і в Росії. Так було започатковано гаскалу - рух Просвіти. До Росії, де жило чимало євреїв, цей рух дійшов лише в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Його представляла творчість Іцхака Бер-Левінзона (1788-1860), Аврахама Ману (1808-1867), Ісху-да-Лейб Гордона (1830-1892), пізніше Шолом-Алейхема (1859-1916) та Іцхака Лейбуша Переца (1852-1915).

Розвиток капіталізму в Європі і Північній Америці, поси­лення демократизму і громадянських свобод висунули перед іудаїзмом ряд нових проблем. Сам процес історичного розви­тку руйнував єврейську замкненість, піднесену іудаїзмом на висоту принципів. Посилилися асиміляційні процеси - і від них нікуди було дітися, - ХІХ ст. ставило вимогу змін.

Ці зміни насамперед проявилися в культі. Талмудичні обмеження ускладнювали не тільки побут, а й продуктивну діяльність, участь у виробництві, комерції, культурі. Так, іудею

в суботу заборонялось користуватися транспортом. А як бути купцеві, який поспішав за кілька десятків кілометрів на ярма­рок, що мав відбутися в неділю? Він мав виїхати в суботу. І мудрий рабе згадує, що в Талмуді є пояснення, що коли субота застає єврея мандруючим, тобто на кораблі, то "на воді" можна користуватися транспортом. І на пораду рабе єврей клав у свою бричку сулію з водою, сідав на неї і їхав "на воді", куди йому треба. Але на таких хитруваннях не проживеш, потрібні були певні культові зміни.

Потреба радикальних змін у культі спричинила появу ре­формованого іудаїзму.

Реформований іудаїзм насамперед вніс зміни до культо­вої та релігійно-побутової практики: богослужіння правиться національною мовою, для жінок і чоловіків одночасно, голов­ний убір став не обов'язковим, до богослужіння включалася органна музика, спрощувалися молитви, змінився порядок святкування суботи. Цю роботу з реформування богослужін­ня очолив рабин Аврахам Гейгер (1810-1874). Було також під­дано сумніву авторитет Талмуду і Шулхан Аруху. Скасовано чимало безглуздих приписів і забобонів. Пізніше було здійс­нено спробу зробити догматику більш сучасною, зокрема ви­сунуто іншу інтерпретацію месіанізму, що містила відмову від ідеї відродження Сіону.

Вперше ці реформи на початку ХХ ст. було проведено у Німеччині І. Якобсоном, потім їх підтримали євреї США. Пер­ша синагога в реформатському стилі ("Темпль") була освячена в 1818 р. в Гамбурзі. Пізніше реформи торкнулись усього світу.

Не лишалася байдужою до цих процесів та частина єврей­ства, яка такі зміни вважала зайвими і шкідливими, утворив­ши течію традиційного, або ортодоксального, іудаїзму. Він ґру­нтується на буквальному розумінні Біблії, суворому виконанні усіх приписів Талмуда і Шулхан Аруху, категорично форму­лює культові, побутові, юридичні та інші норми. Ця історична форма іудаїзму залишається домінуючою в іудаїзмі і в наш час. Серед діячів ортодоксального іудаїзму ХІХ ст. слід виділити німецького рабина Шимона Рафаеля Гірша (1808-1888).

З'явилась група поміркованих релігійних діячів іудаїзму, які були за деякі зміни в іудаїзмі, але більше прагнули підкрес­лити важливість спадковості в розвитку єврейської релігійної і національної думки. Така концепція одержала назву історич­ної школи, її яскравим представником був голова Рачинської семінарії в Бреслау Захарія Франкель (1801-1875). На основі історичної школи, як реакція на суперечності між реформова­ним і ортодоксальним іудаїзмом, виникає консервативна те­чія. Консервативний іудаїзм відкидав і омертвілу ортодоксію, і занадто сміливі наміри реформістів, які підтримували асимі­ляторські тенденції в єврействі. Ідеологи консервативного напряму поєднали культ ортодоксального і реформованого напрямів в еклектичну суміш, яка задовольняла найрізніші смаки. Так, богослужіння проводиться без поділу на чоловіків і жінок, але чоловіки повинні надягати головні убори. Іврит залишається мовою богослужіння, проте для проповіді можна використовувати національну мову. Цілком збережено орто­доксальне тлумачення догматики, проте допускалася її "інди­відуальна інтерпретація".

На початок ХХ ст. іудаїзм являв собою строкату суміш ортодоксальних, реформованих і консервативних общин, єди­ного релігійного центру не було, територіальні органи, що ви­никали, були консультативними.

Історія нового часу для єврейства знаменна його поши­ренням у Сполучених Штатах Америки. Перші євреїпере-се-ленці прибули до США в 1654 р. За час до американської рево­люції 1776-1783 рр. євреї оселилися в більшості британських колоній. Масова еміграція євреїв до США почалася в ХІХ ст., в 1880 р. їх там проживало 260 тисяч.

Після 1880 р. посилилися еміграція євреїв зі Східної Євро­пи. За період 1881-1924 рр. у США з Росії і Польщі виїхало 2,3 млн євреїв. У США єврейські общини дістали всі можли­вості для вільного розвитку, тут вони надбали цілковиту релі­гійну свободу.

Нині в США проживає близько 6 млн євреїв, діють усі напрями сучасного іудаїзму.

Якщо в Західній Європі і США відбувався хоч повільний, але постійний процес емансипації євреїв, зникали гетто, роз­ширювалися можливості їх громадянської діяльності, то в Росії збереглася "межа осілості" як у географічному, так і в суспіль­ному розумінні. У 1844 р. були ліквідовані єврейські органи самоврядування - кагали. У 1827 р. була введена рекрутська повинність для євреїв і влаштовані школи кантоністів. Прав­да, в 1856 р. вони були скасовані. А в 1874 р. євреї були урів-няні у ставленні до військової служби з іншими громадянами. Олександр ІІ, який провів ці реформи, також послабив вимо­ги "межі осілості".

Але вже при його спадкоємцеві, царі Олександрі ІІІ, в 1881-1882 рр., по Росії пройшла хвиля єврейських погромів, антисемітизм посилився. А 1911 р. відзначився сумнозвісною справою Бейліса. За весь цей час синагоги діяли незаконно.

На початку ХХ ст. в царській Росії проживало близько 6,5 млн євреїв, 4/5 з них жило в маленьких містах і містечках. На території Росії діяли 6 тис. синагог. Допускаючи офіційне існу­вання іудейської релігії, царський уряд піддавав євреїв не тільки національному, а й релігійному гнобленню, що не заважало ра­зом з тим використовувати іудаїзм у політичних інтересах само­державства. Уряд надавав релігійним іудейським общинам ряд прав, рабини навіть мали права і привілеї купця першої гільдії.

В утвореному після Жовтневої революції 1917 р. Радянсь­кому Союзі становище євреїв, порівняно зі становищем у цар­ській Росії, стало набагато кращим. Але здійснення проголоше­ної політики національної рівноправності було вкрай непослі­довним. Під приводом боротьби із сіонізмом (для цього теж не було ніяких розумних підстав) надавали підтримку розвитку єврейської культури лише на ідиші, спрямовували її розвиток лише в секуляризованому дусі, нав'язували їй комуністичний ідеологічний зміст, витравляючи зміст національний.

Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у сферу землеробської праці, зазнав невдачі.

При кількості єврейського населення в Радянському Союзі близько 3 млн чоловік, причому переважна більшість їх

жила в Україні, кількість релігійних іудейських громад не пе­ребільшувала 100 на всю колосальну країну. Налічувалось та­кож близько 60 млн релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних громад.

Друга світова війна привела до знищення значної части­ни єврейського населення і в Радянському Союзі, і Східній Європі в цілому. У гітлерівських таборах смерті знищили мі­льйони євреїв. І, незважаючи на це, як у воєнні, так і післяво­єнні роки відбувались антисемітичні акції.

У кінці ХІХ ст. формується єврейський національний рух, який ставив своєю метою повернення на землю предків.

У Росії знаменними були вихід у 1882 р. брошури "Автое-мансіпація" одеського лікаря Л.Пінскера (1821-1891) і утво­рення руху Ховевей Ціон ("Ті, хто любить Сіон").

У Європі вийшла брошура Т. Герцля (1860-1904) під на­звою "Європейська держава - досвід сучасного вирішення європейського питання" (1896). У 1897 р. в Базелі зібрався Перший сіоністський конгрес. Сіонізм не був і не є релігійним рухом. Це чисто політична організація, яка ставить метою утво­рення і розвиток єврейської національної держави в Палес­тині. Але її основоположні принципи беруть свій початок у Торі.

Уся перша половина ХХ ст. була тяжким випробуванням для єврейського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження і утиски, гено­цид, який чинили німецькі фашисти, - усе це тільки підсилю­вало бажання євреїв знову мати свою історичну батьківщину. Складний перебіг історичних подій завершився утворенням у 1948 р. держави Ізраїль.

ХХ ст. не принесло особливих змін у догматичних побу­довах іудаїзму, хоч розвиток дійсності, прогрес цивілізації не могли не впливати як на будь-яку релігію, зокрема і на іудаїзм.

У 30-х роках ХХ ст. виник модерністський напрям - ре-конструкціонізм, ідеологом якого виступив М. Каплан. Він проголосив, що іудаїзм - не релігія, а специфічна цивілізація,

яка століттями прокладає собі шлях у майбутнє. Історія, куль­тура, побут, релігія євреїв - елементи цієї цивілізації. Ця нова форма іудаїзму покликана увібрати модернізм реформовано­го, фундаменталізм ортодоксального і двоїстість консервати­вного іудаїзму. Теологічні уявлення повинні бути реконстру­йовані так, щоб вони стали внутрішнім моральним переконан­ням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксальній формі: це зв'я­зок з традицією, віровченням у будь-якій іудейській формі -зв'язок з головною ідеєю іудаїзму. Належність до іудаїзму ви­значається не обрядами і догмами, а практичною участю в дія­льності іудаїстських організацій, поняття "єврей", "іудаїст", "сіоніст" проголошуються тотожними.

У 70-х роках у США виник релігійний рух "Євреї за Ісуса", філіали якого діють тепер в багатьох країнах. Цей рух ставить за мету довести, що Ісус якраз і є той Месія, що був передбаче­ний єврейськими пророками. На цій основі має бути поєдна­но іудаїзм з християнством.

Але у християн на першому місці - віра, а в іудеїв - спра­ви. Різне у них і розуміння Бога. Богословські розбіжності на­стільки глибокі, що подолання їх найближчим часом навряд чи можливе.

Можна вважати, що весь цей час іудейська релігія в прин­ципі лишалася незмінною.

Іудейські релігійні общини існують по всьому світу там, де проживають євреї. Функціонування ортодоксальних, ре­формованих, консервативних і хасидських общин давало мо­жливість віруючим євреям задовольняти свої релігійні потре­би згідно зі своїми уявленнями і релігійними переконаннями. Ніякої боротьби між цими течіями немає, вони співіснують взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один од­ного.

Організаційного духовного центру іудеїв, як в окремих країнах, так і в світовому масштабі, немає. Але синагоги столи­чних міст відіграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетом користуються духовні школи і навчальні центри як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.

Запитання і завдання для закріплення знань

Що вас вразило в біблійній історії стародавніх євреїв?

Що ви знаєте про Біблію?

У чому полягають основні принципи іудейського віро­вчення?

Які сучасні напрями існують в іудаїзмі?

Теми для рефератів, курсових, дипломних і конкурсних робіт

Археологія і Біблія.

Тора як компендіум мислення стародавнього єврейства.

Тора і сучасність.

Талмуд як логіка культового розвитку.

Каббала: історія і сучасність.

Хасидизм як особливе в іудаїзмі.

Сучасний іудаїзм в Україні.

Література

Еврейские праздники. - М.: Корона, 1990.

Пфейфер Д., Телушкин Д. Восемь вопросов об иудаизме. -

СПб: Марина, 1988.

Ранович А. Очерки истории древнееврейской религии. -М.: ОГИЗ, 1937.

Самюэлс Р. По тропам еврейской истории. - Тель-Авив: Библиотека Алия, 1991.

Штрайнзальц А. Роза о тринадцати лепестках. - М.: Тер-

ра, 1990.

Іудаїзм - одна з монотеїстичних національно-державних релігій стародавнього світу, поширена головним чином серед євреїв. Вона не стала світовою релігією з ряду причин, про які ми скажемо далі, але здобула світове поширення, повторивши долю свого розсіяного по всьому світу народу. Це перша релі­гія Одкровення, тобто релігія, яка безпосередньо продиктова­на Богом людям через свого пророка і викладена в Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв є одночасно історією вини­кнення і розвитку іудаїзму та його священної книги - іудейсь­кої Біблії. Ми будемо розглядати всі ці три сюжети одночасно, весь час пам'ятаючи, що історія народу його релігії та його Свя­того Письма - це різні, але невід'ємні одна від одної речі.

Насамперед - декілька слів про Біблію, в якій викладено історію єврейського народу.

Коли стародавні євреї творили своє Святе Письмо, вони ще не знали, що його називатимуть Біблією. Ця назва закріпи­лася за ним лише в IV ст. Вперше воно зустрічається в працях Іоана Золотоустого (347-407), а остаточно цей термін утвер­джується в богослов'ї лише в ХІІІ ст. Слово "Біблія" грецького походження - від назви папірусу, який виготовлявся з очере­ту - біблусу, а звідси - і грецька назва книги, складеної з лист­ків папірусу - "біблос", "бібліон". Отже, буквально слово "Біб­лія" означає "книги", давньоєврейською мовою - "Соферім".

Почавши з кількох книг, це зібрання розрослося в оста­точному вигляді до зібрання багатьох книг. Це вже ціла бібліо­тека в одній книзі. Сучасний протестантський богослов Джон Макдауелл так характеризує унікальність Біблії: вона писалася 1600 років протягом життя 60 поколінь, її писали понад 40 ав­торів з різних суспільних прошарків, у різних місцях, за різ­них обставин і настроїв, на трьох континентах трьома мовами.

Створена стародавніми євреями священна книга була ус­падкована християнами, вони доповнили її своїми творами, назвали Біблією. Вони визначили і дві основні частини Біблії: першу, іудейську - Старий Завіт, другу, християнську, яку, ясна річ, іудеї не визнають, Новий Завіт. Саме християнство і дало Святому Письму іудеїв друге життя. Його переклали на латину - світову мову середньовіччя, а потім майже всіма мо­вами світу.

До 1966 р. Біблія була перекладена на 240 мов і діалектів, а її окремий текст - ще на 739 мов.

Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:

біблійний іудаїзм (XX- IV ст. до н.е.);

еллінський іудаїзм (IV ст. до н.е. - II ст. н.е.);

рабіністичний іудаїзм (II - XVIII ст.);

сучасний іудаїзм (з 1750 р.).

Смисл назв цих періодів розглянемо далі.

Біблійний іудаїзм

Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізо-вана і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро-вави-лонських, давньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародав­ніх євреїв у біблійний період, що тривав з початку ІІ тис. до н.е. до IV ст. до н.е. - майже 2000 років!

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з'яви­лися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабать­ківщиною кельтів, скіфів (германців та слов'ян) і пелазгів (гре­ків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш

вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврей­ську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтве­рджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в ІІ тис. до н.е. оселяються кочові семі-ти-номади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. І.І. Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною ор­ганізацією раннього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім'я - Ягве.

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євре­їв був Авраам - праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль. Цей процес історично точ­но не датований - десь у першій половині ІІ тис. до н.е.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про пе­ребування ізраїльтян у єгипетській землі.

Увага! Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біб­лію цитують не за сторінками, а вказують назву книги, главу і вірш. Наприклад: "А Йосип був відведений до Єгипту" (Буття 31,1). Іноді вказані лише глави, бо не цитується якийсь вірш, а мається на увазі зміст усієї чи кількох глав.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандру­вання з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підт­вердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Се­редземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгип­тяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для сво­

го бога в ковчезі - невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі - Скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одер­жав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Пись­ма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Н.Нікольський у своїй книзі "Стародавній Ізраїль" ви­ходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з ро­зумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за істо­ричність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань вислов­лює неприховану ворожість до єврейського народу.

З другої половини ІІ тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час - теж глибока давнина -три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало на­родів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародав­ніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єги­пту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїль­тяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йор­дан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір хана-анців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна - тепер вона зветь­ся Палестиною. їх успіх пояснюється просто - вони були доб­

ре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога - вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не мож­на розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони повер­талися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий зго­дом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збага­чувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиб­лення і вдосконалення культу єдиного Бога - Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але на­ціональної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на колі­на. Потреба в єдності тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбу­тньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких зва­ли суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4,4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли тве­рдити, розглядаючи ставлення іудаїзму до жінки. Коли ізраї­льтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги (Суд 5,1-31). Ця пісня разом з розповіддю про Іфтаха (Суд 11,1-39) є найстародавнішим текстом Біблії, що відноситься до ХІІІ ст. до н.е.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хронологія подій стає ще точнішою, з'явилися записи.

В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі чіткі­ше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національ­ним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Зго­

дом фіксується релігійний центр -місто Сілом, куди люди пе­ренесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письмена­ми ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Свя­того Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, "хто веде пером писаря" (Суд 4,14).

З ХІ ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудей-ського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вож­дем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг вій­ськової слави Давид (1004-965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовни­ком Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, пое­том і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возве­личив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні пе­реможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іуда­їзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесен­ня супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965­926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував но­вий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виник­ли дві нові держави. На півночі - Ізраїльське царство зі столи­цею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р.

було завойоване ассирійцями. На півдні - Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з "вавилонського полону" і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворив­ся постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, проро­куючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації - зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаря­ддям божества не через належність до певної соціальної гру­пи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За до­помогою різних засобів, а більше - молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі і досвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концеп­цію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюдисущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиблення ідеї договору ("Завіту") між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорсто­кість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського ку­льту Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому

належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку: "І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої - на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні" (Іс. 2,4).

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. їх твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась неща­сливо. Тривалі війни між собою та іншими державами ви­снажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціа­льне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 - близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон ІІ руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльсь­ких племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонсь­кий цар Навуходоносор ІІ переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час "вави­лонського полону" іудейська релігія зазнала впливу ірансько­го маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він про­пагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити ме­сія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увій­шов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змо­гли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Від­роджена єврейська держава дістала назву Іудеї. її очолював правитель, якого призначив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єру­салимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Дру­гого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Езри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Ар­таксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись не­прийняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у "ва­вилонському полоні". Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже нази­валися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.

З початку "вавилонського полону" почалося розселення євреїв за межі Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим пок­лали початок діаспорі - розселенню в інших країнах. Частина євреїв оселилися під час цих подій в Елефантині в Єгипті.

У часи існування Ахемінідської держави поневолені кра­їни перетворювались на підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували володарювати місцеві династії, але вже без будь-якої самостійності, під суворим наглядом метрополії. Тоді ж у західних сатрапіях Ахемінідської держави утворилась осо­блива форма релігійного і місцевого політичного об'єднання, яка дістала назву "храмової громади". Такою храмовою грома­дою була громада Єрусалимського храму. Вона складалася з 32 об'єднань, які звалися бетабат ("батьківський дім"). Кожну громаду очолював глава, який контролював життя родин, що входили до цієї громади. Земля належала бетабатові і була у спадкоємному володінні родин. Останні користувалися най­маною землею. Бетабат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.

За таким зразком, правда, вже без громадської власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрисдикцією виникли згодом в іудеїстів синаго­гальні громади.

Майже 100 років тому історик релігії А.Мензис, підсумо­вуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, за­значав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального додержання обрядів. Євреї різко відмежу­валися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не для всього людства. Історик слушно зауважує, що можли­вість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поста­вило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панци­рем, який захистив їх від асиміляції іншими народами. Від на-родів-сусідів стародавніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і невеликий, але впливовий народ сучас­ності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіс­нувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.

Іудейська Біблія

У період біблійного іудаїзму відбувається активний про­цес складання (не написання) Тори: відбирають потрібні, най­більш вірогідні тексти (і було, мабуть, з чого вибирати), упоряд­ковується сакральна і національна історія стародавніх євреїв.

Перші записи окремих частин Тори було зроблено у VIII ст. до н.е.; на початок VII ст. до н.е. вже були відомі чотири книги Тори.

У 640 р. іудейський престол у 8-річному віці посів Іосія. Коли він виріс, то вирішив дещо відновити в храмі Ягве. Під час ремонтних робіт у храмі в 622 р. до н.е. верховний жрець Хелкія знайшов книгу від самого Ягве - Второзаконня, яке увійшло п'ятою книгою в Тору. Так склалося П'ятикнижжя Мойсеєве, чи Тора (Хумаш). Після повернення з "вавилонсь­кого полону" всі релігійні тексти Тори були об'єднані. Каноні­чний текст Тори складається з п'яти книг.

Книга перша - Буття розповідає про створення світу і лю­дини, про життя перших людей у раю, їх гріхопадіння і вигнан­ня з раю, про потомків Адама, їхніх учинках, про всесвітній по­топ, Ноя та його потомків. Тут уже з'являються патріархи - за­сновники єврейського народу: Авраам, Ісаак і Яков, що мав ще ім'я Ізраїль. Його діти продали свого брата Йосипа до Єгипту, де останній зробив блискучу кар'єру і забрав євреїв до себе.

Книга написана за кращими зразками драматичного тво­ру, події розгортаються стрімко і напружено, образи учасників подій окреслені чітко, виразно.

Книга друга - Вихід продовжує цю драматичну лінію. Вона розповідає про Мойсея, його життя і діяльність у Єгипті, про нелюбов, що виникла у фараона до євреїв; Мойсей прий­має рішення повернутися на батьківщину. Бог веде їх Синай-ською пустелею, дає Мойсеєві Закони і укладає угоду з єврея­ми на вірність - Завіт, повідомляє через Мойсея десять запо­відей. Мойсей споруджує ковчег - скінію Завіту, в якій і роз­міщується Бог. Віднині він завжди з Ізраїлем.

Книга третя - Левіт уже не має драматичної насиченості. Це - релігійне законодавство.

Такий же характер має і книга четверта - Числа. Але, по­чинаючи з 9-ої глави (з 36-ти), у ній продовжується історія ізра­їльського народу, його мандрування по пустелі і завоювання Палестини.

Книга п'ята - Повторення закону має зміст, який цілком відповідає назві. Виклад основних положень релігії в п'яти книгах став традиційним для багатьох релігій стародавнього світу. Можна цілком припустити, що видатна пам'ятка індій­ської культури "Панчататра", написана в жанрі "шаста" (на­вчання, порада), назва якої буквально перекладається "п'ять книг", є відгуком на П'ятикнижжя Мойсея. У Конфуція теж є "П'ятикнижжя".

До Тори прилягають також книга Ісуса Навина, помічни­ка і наступника Мойсея, який по дорозі з єгипетського полону перевів євреїв через річку Йордан, завоював місто Єрихон, а

потім царство Ханаан, поділивши завойовану територію як спадщину Мойсея.

У 1753 р. французький дослідник Біблії Жан Астрик (1684-1766) висловив думку про те, що книгу Буття складено з текстів двох авторів, один з яких звав Бога Ягве, а другий -Елогімом. Так і назвали цих авторів: Ягвіст і Елогіст. Так звуть і відповідні тексти П'ятикнижжя. Подальше дослідження під­твердило це і висунуло ще нових авторів. Тепер вважають, що Ягвіст (J) складений у ІХ ст. до н.е. в Іудеї, Елогіст (E) - у VIII ст. до н.е. в Ефраїмі (північ Палестини). Ці обидва джере­ла називають Еговіст (JE). Повторення Закону (Д) було скла­дено в 621 р. до н.е., доопрацьовано близько в 560 р. до н.е. Книга Суддів (Р) з'явилась у 500 чи 444 рр. до н.е. (є різні дум­ки). Отже, П'ятикнижжя має чотири джерела: J, E, (чи JE), Д і Р. їх знаходять у різних місцях канонічного тексту. Це важли­во для наукового розуміння історії тексту Біблії. Але це не має ніякого значення для його релігійного сприйняття - текст Біблії абсолютно логічний і послідовний, він упевнено прово­дить свою релігійну ідею.

У VIII-VI ст. до н.е. іудейське Святе Письмо було допов­нене книгами Пророків ("Небіїм"), що містили продовження історії стародавніх євреїв, і Писаннями (Ктувім). Усі ці доку­менти разом становили книгу Танах. Це - абревіатура слів єврейською мовою Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Ктувім (Писання), це сукупність головних книг єврейської традиції. "Тана" пізніше була названа християнами Старим Завітом, або Біблією. В іудейському і християнському кано­нах розміщення окремих частин Біблії дещо відрізняється.

Окремо слід зупинитись на тих релігійних творах, які мали поширення в часи написання Біблії, але з причин ідеологічно­го характеру не потрапили до канонічного тексту. Ці твори християнський богослов Ієронім у IV ст. назвав апокрифічни­ми (несправжніми, фальшивими).

Серед апокрифічних авторів привертає увагу Перша кни­га Ездри, написана близько 150 р. до н.е. Вона розповідає про

повернення євреїв до Палестини з "вавилонського полону". У ній є цікавий сюжет про трьох вартових, які дискутували, що є найсильніше в світі. Один назвав вино, другий - царя, третій -жінку та істину. Свої відповіді вони поклали під подушку ца­реві. Ранком той прочитав, прослухав дискусію і спільно було вирішено: "Істина несе в собі вищу, недосяжну силу". Варто­вий Зоровавель, який так відповів, одержав право на відбудо­ву Єрусалимського храму.

Друга книга Ездри, датована 100 р. до н.е., розповідає про сім видінь. Коли протестантський реформатор Мартін Лютер прочитав цю книгу, то він викинув її в Ельбу.

Книга Товита, початку ІІ ст. до н.е., суто фарисейська. В ній ідеться про необхідність суворого дотримання талмудич­них правил. Є там також думка про те, що милостиня повністю спокутує гріх.

Книга Юдиф (середина ІІ ст. до н.е.) розповідає про те, як чарівна єврейка під час облоги міста пішла в намет до військо­вого керівника ворожої армії, зачарувала його, впоїла вином, а коли він сп'янів, відрубала йому голову і принесла в місто. Вивішена голова на стіні міста так вплинула на психіку воро­га, що він не міг воювати і був розбитий.

Перша книга Маккавеїв (І ст. до н.е.) описує військові под­виги братів Іуди, Іонофана і Симона. Має певну історичну цін­ність. Друга книга Маккавеїв присвячена лише подвигам Іуди.

Крім того, були ще такі апокрифи: Доповнення до книги Есфір (бл. 100 р. до н.е.), Книга Премудрості Соломонової (40 р.). Книга Премудрості Ісуса, сина Сірахова (бл. 180 р. до н.е.), Книга Баруха (бл. 100 р. до н.е.) та ін.

Єврейська традиція не визнає апокрифи Біблії, але не за­перечує їхнє історичне значення. Сучасний іудейський бого­слов, головний рабин Тель-Авіва І.-М.Лау вважає, що Танах містить п'ять видів літератури: законодавство (Галаха), про­роцтво, поезію, етику і прозу.

Один з авторитетів індуїзму Свамі Вівекананда підкрес­лює східну особливість Біблії, вважаючи, що всі символи, кар­

тини, сцени, пейзажі, притчі -це голос Сходу. Яскраве Сонце, пустеля, люди і тварини, що страждають від спраги, чоловіки і жінки з голови до ніг - усе це Схід, його проза і поезія. Справді, книжники відібрали до Біблії найкраще, що було в іудейській літературі того часу.

Із завершенням складання Біблії, власне, й починається існування іудаїзму. Можна вважати, що іудаїзм, як особлива релігійна система, народився у VIII-VII ст. до н.е.

Нагадаємо, що приблизно в цей же час поширилося вчен­ня Заратуштри, а через століття - Будди. Це був час великих духовних пошуків. Історія іудейського народу стає історією, яка протягом багатьох століть лишається замкненою в самій собі, а потім, завдяки перемозі християнства, виходить у потік загальнолюдського руху, - пише Е.Ренан про дальшу долю іудейства.

Біблія має величезну історико-культурну цінність. Вона збереглася як жива спадщина живого народу, який творив її і вивчав десятки століть. Через християнство Біблія стала над­банням людства, джерелом натхнення для найвидатніших тво­рів літератури і музики, живопису і скульптури, народної тво­рчості. Біблія щедро увібрала в себе фольклор, ставши неоці­ненним джерелом приказок, притч, яскравих образів і харак­терів.

Безумовно, при написанні Біблії не обійшлося без впли­ву вже існуючих релігійних і літературних джерел. Ці запози­чення проаналізовані в сучасній релігієзнавчій літературі, на­приклад, у праці А.Рановича "Очерк истории древнееврейс­кой религии" і в багатьох інших. Але вони не можуть бути за­переченням оригінальності Біблії в цілому, тим більше її ідей­ної первозданності.

Іудейське віровчення

Основні принципи іудейського віровчення викладені в "13 засадах іудаїзму", які ще в ХІІ ст. сформулював Маймонід. Перші чотири засади містять іудейське розуміння Бога:

"1. Я вірую неподільною вірою в те, що Творець, благосло­венне ім'я Його, творить усі творіння і керує ними, і що Він один створював, створює і буде створювати все, що є в світі. 2.... Що Творець... єдиний і немає іншої єдності, подібної Йому в жодному відношенні, і що Він лише один - Бог наш у мину­лому, теперішньому і майбутньому. 3. що Творець. не має тіла, і що Він недосяжний для тих, хто осягає матеріальні фор­ми, і що у Нього взагалі нема нікого схожого. 4. що Творець. є перший і Він же - останній".

Ми бачимо, що, як і всяка інша релігія, іудаїзм в ос­нові своєї системи містить анімістичні уявлення з вірою в надприродну, персоніфіковану істоту - Бога. Бога Ягве, якого називають також Елохаїм, Єгова, Адонай та інши­ми іменами.

Наступним важливим положенням віровчення іудаїзму є твердження про вічність і непорушність Тори, абсолютність її змісту, її позачасовість і позаісторичність.

Ми читаємо у Маймоніда: " 6. Я вірую неподільною вірою в те, що всі слова пророків - істина. 7. що пророкування Мой-сея - істина, і що він духовний батько всіх пророків, як тих, що передавали йому, так і тих, що прийшли після нього. 8. що вся Тора, що перебуває в наших руках тепер, є та сама Тора, яка була дана на Сінаї Мойсею. 9. що ця Тора не буде замінена і що від Творця. не буде ніякої іншої Тори".

Високий авторитет Тори аргументується посиланням на те, що сам Бог під час творіння світу дивився в Тору.

Віровчення іудаїзму включає в себе рішення проблем лю­дини, її моралі і суспільства.

Іудаїзм високо цінує людську особу, адже людина - копія Бога, вона створена Богом за його подобою. Людина - єдиний носій творчої волі у світобудові, і це теж свідчить про її винят­ковість. І водночас людина в усьому підконтрольна Богові, пов'язана Божою волею.

Щосекунди в світобудові відбувається безліч змін, зміню­ється буття, переходячи з одного світу в інший, але сам Тво­рець лишається абсолютним і незмінним.

Іудейські міфи твердять, що Бог Ягве жорстокий і мсти­вий, від людей він вимагає беззастережного підкорення і бого-боязні. Іудей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед своїм Богом. Тора і Талмуд так до дрібниць регла­ментують життя віруючого тому, що він завжди є порушни­ком божих приписів і через це постійно винен перед Богом. З точки зору іудаїзму, всі нещастя та невдачі єврейського наро­ду в його драматичній історії є наслідком неповаги до Бога.

Безпосередньо з тезою про віру в єдиного, монотеїстич­ного Бога співвідноситься теза про союз Бога з іудеями.

За іудейськими віруваннями пророка Мойсея начебто покликав до себе на гору Синай Бог і уклав з ним союз ("за­віт"). У Біблії описується, як ". Мойсей увійшов до Бога. І гукнув на нього Господь з гори, сповістивши синам Ізраїлю. коли справді послухаєте Мого голосу і будете дотримуватись Завіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів. ви станете Мені царством священиків та народом святим"). Як неодмінну умову цього союзу, ніби платню за ці пільги та привілеї, Бог зажадав від давньоєврейського народу визнан­ня його виняткової влади: "Я - Господь, Бог твій. не буде тобі інших богів, крім Мене". Стародавні євреї погодилися на умо­ви цього союзу: ".усе, що Господь говорив, зробимо!".

Ідею богообраності та історичної винятковості іудеїв аж ніяк не можна розглядати, як проголошення права на світове панування над усіма народами, як це розуміли і деякі критики іудаїзму, і націоналістично настроєні його прибічники.

У сучасному іудаїзмі євреї вважаються "обраним" наро­дом лише в розумінні морального обов'язку їх удосконалити себе, а потім і весь світ. При цьому вважається, що ця "обра-ність" ніколи не була підставою привілеїв для євреїв, а лише накладала на них більш важкі обов'язки. І що ця готовність взяти на себе цю місію і такий тягар є великим національним досягненням євреїв.

Визначення іудаїзму єврейської обраності полягає в тому, що весь народ має бути народом священнослужителів, і життя

кожної общини, і дії всього народу в цілому має служити дося­гненням цієї мети - так вважає сучасний іудейський богослов А.Штайнзальц.

А Маймонід формулює п'яту тезу: "5. Я вірую неподіль­ною вірою в те, що одному тільки Творцю, благословенне ім'я Його, належить молитися і що нікому, крім Нього, не належить молитися".

Отже, монотеїстичний культ Ягве в іудаїзмі доповнюєть­ся вченням про союз Ягве з іудеями та історичну винятковість останніх. Ягве в обмін на релігійну відданість іудеїв проголо­сив їх своїми обранцями ще до "кінця світу".

За Маймонідом: "Я вірую неподільною вірою в те, що Тво­рець, благословенне ім'я його, знає всі справи людей і всі дум­ки їх."

Основні моральні посилання сформульовані в Декалозі -десяти заповідях, які Мойсей одержав від Бога під час бесіди з ним на Синайській горі.

Перші з них повертаються до вихідної ідеї іудаїзму - мо­нотеїзму Ягве: не май інших богів, крім Ягве; не поклоняйся іншим богам, не називай ім'я господнє надаремно, пам'ятай суботній день. Це - принципи релігійної поведінки, норми ставлення людини до Бога. Це - основа всієї моралі, бо без релігії мораль неможлива.

Далі йдуть норми ставлення людини до іншої людини, норми поведінки людини, яка живе серед собі подібних. Вони висловлені лаконічно, але піднесено: не вбивай, не чини пе­релюбу, не кради, не свідчи неправдиво на свого ближнього, не бажай чужого. Це все норми загальнолюдської моралі, без якої неможливе ніяке суспільство. Це ті норми, які забезпе­чують нормальне існування людей, без яких суспільство перетворилось би на хаос, натовп убивць, злодіїв, насильни­ків і грабіжників. У цих нормах ми бачимо гуманістичний кодекс суспільства. Саме на цих нормах і виріс потім прин­цип розумного егоїзму: "не роби нікому нічого, чого б ти не бажав, щоб тобі робили". Це - виявлення "почуття ліктя" в

суспільстві, почуття поваги до прав і власності іншої люди­ни, уваги до неї.

Маймонід, не повторюючи заповідей Тори, вважає: "ІІ. Я вірую, неподільно вірую в те, що Творець. віддасть добром тим, хто виконує Його повеління і спитає з тих, хто порушує їх."

Ідеї винятковості іудеїв підкреслені своєрідним іудейсь­ким месіанізмом: давньоєврейський народ, що постійно зазнає подвійної експлуатації (своїх поневолювачів та іноземних за­гарбників), сам визволитися від гніту не може, він мусить тер­піти, його визволить Месія, уповноважений на це Богом. Він прийде врятувати тільки іудеїв, інші народи, що не звернулись до Бога, загинуть у полум'ї світової пожежі. Дванадцята теза Маймоніда сповіщає: "Я вірую неподільною вірою в те, що Машіах (спаситель, месія) прийде - і, хоч він затримується, я щодня чекаю, що він прийде". Іудейський месіанізм виходить з визнання провіденціального божественного управління сві­том: людство врятує не його власна діяльність, а прихід Спаси­теля, саме з цього приходу й почнуться есхаталогічні події: воскресіння мертвих, "тисячолітнє торжество" праведників, Страшний суд, Царство Боже тощо.

Іудаїзм, пише один із сучасних іудейських богословів Йосиф Соловейчик, вимагає, щоб людина реагувала криком на будь-який біль, відповідаючи на будь-яку несправедливість. Більше того, іудаїзм вважає, що людина, байдужа до болю і не­щастя, яка змирилася з життєвим брудом і несправедливістю, не здатна цінувати красу і добро. Той, хто не наполягає на за­доволенні своїх законних потреб, ігнорує і турботи інших лю­дей. Людська мораль, яка грунтується на любові і братерстві, на співчутливому ставленні до чужих нещасть, неможлива при байдужості до власних потреб, до власного страждання. Ось тому іудаїзм відкидає спосіб життя, який не визнає законних людських потреб.

Нарешті, ще одне богословське положення. Залежність від бога Ягве і страх перед ним аргументується вченням про воск­ресіння з мертвих і наступний Страшний суд, на якому буде

визначена посмертна відплата кожній людині. Страх перед по­смертною відплатою має примусити кожного віруючого бути покірним іудейському віровченню. У Маймоніда це звучить так: "13. Я вірую неподільною вірою в те, що відбудеться воск­ресіння мертвих."

Ці основні положення, ця "троянда з тринадцятьма пелю­стками", як поетично назвав її один іудейський богослов, ста­новлять основу єврейського світогляду.

Елліністичний іудаїзм

Еллістичний період в історії іудаїзму охоплює час від за­воювання Іудеї Александром Македонським у 332 р. до н.е. і до виселення євреїв з Єрусалима римлянами в 135 р. н.е. Отже, назва цього періоду умовна, оскільки в той час було не тільки елліністичне панування в Іудеї, а й римське. Ця назва виправ­дана хіба що тим, що греки мали чим вплинути на стародавню релігію, а римляни - ні, вони самі живилися елліністичною релігійною спадщиною.

З 301 р. до н.е. Палестина перебувала під владою єгипет­ських Птоломеїв, а з 200 р. до н.е. - сирійських Селевкидів. У цей період Іудея була звичайною рабовласницькою державою. Населення займалося землеробством. Розвивалося ремісни­цтво і торгівля. В суспільстві існувала майнова і соціальна не­рівність. Основна маса населення - хлібороби і ремісники -відчували гніт як своєї національної верхівки, що складалася з великих землевласників, торговців і лихварів, чиновництва і жрецтва, так і іноземних загарбників. Соціальне гноблення доповнювалося національним.

Духовний розвиток суспільства відбувався, головним чином, у галузі релігії. А це досить консервативна галузь. Змі­ни тут відбувались незначні, панував догматизм. Як уже було сказано, складання основних документів Святого Письма було завершене, сувій Тори зберігався в Єрусалимському храмі. Але книги Святого Письма переписувались і нерідко дописувались, підправлялися. Ці книги були написані на івриті і арамейсь­кою мовою. Але згодом дедалі більше поширювалась грецька

мова, і євреї, які жили за межами Палестини, наприклад, у єги­петському місті Александрії, вже забули іврит і користували­ся грецькою мовою.

За ініціативою Птоломея ІІ Філадельфа (правив в 285­246 рр. до н.е.) Біблія була перекладена грецькою мовою. За ле­гендою, 72 єврейських мудреці, запрошених Птоломеєм, протя­гом 70 днів працювали над перекладом, кожен окремо, не спіл­куючись один з одним. Коли вони скінчили працю і порівняли зроблені переклади, то виявилося, що вони збігаються слово в слово. Це було чудо. Воно підтвердило божественність перек­ладеного твору. Так воно, чи не так, а Біблія, перекладена грець­кою мовою, стала здобутком цивілізованого світу того часу.

Зроблений переклад дістав назву Септуагінта, тобто Пе­реклад Семидесяти. В нього ввійшли твори, що й нині станов­лять канон іудейської Біблії.

Септуагінта була потрібна стародавньому світові тих ча­сів, вона розширювала його культурний обрій. Була вона пот­рібна і стародавньому єврейству. І це не тільки тому, що євреї діаспори втратили знання івриту. Справа в тому, що іудейсь­кий світогляд не відповідав світогляду елліністичному. Євреї піклувалися насамперед про велич і вдосконаленість духу, їх ідеалом було служіння Богу і достеменно виконувати вимоги Тори. Ідеалом греків була фізична краса і гармонія, вони біль­ше, ніж євреї, жили матеріальним світом. Духовний світ греків був у більшій владі розуму, ніж серця. Пред'явлення антично­му світові Септуагінти єврейський світогляд заявляв свої пре­тензії на участь у світовому прогресі цивілізації.

Сучасний поділ Біблії на розділи встановлений на почат­ку ХІІІ ст. кардиналом Ленгтоном (Англія), на вірші - у 60-ті роки XVI ст. видавцем Етьєном Робертом (Франція). Іудаїзм сприйняв це вдосконалення.

Птолемеї і Селевкиди в ІІІ-ІІ ст. до н.е. виселили значну частину євреїв до Єгипту, Сирії, Вірменії. Відбувалась мігра­ція євреїв і в інші країни. В І ст. до н.е. населення Іудеї станови­ло лише близько 400 тис. чоловік, тоді як за її межами прожи­вало вже понад 4 млн євреїв.

Підсилення соціального і національного гніту завжди жи­вило в Іудеї внутрішнє напруження. Особливо підсилилося пригнічення євреїв Іудеї за сирійського царя Антіоха VI (175­163 рр. до н.е.), який навіть заборонив іудейську релігію. Реакці­єю на таку політику було повстання Маккавеїв, назване так, бо очолив його священик Мататія з роду Хасмонеїв, що взяв собі ім'я Маккавей (маккавет - молот), яке перейшло до п'яти його синів, що брали участь у повстанні. Особливо відзначився тре­тій син Іуда Маккавей (пом. 161 р. до н.е.). Він очолив повстан­ня в 167 р. до н.е., розбив армію Селевкидів, що значно перева­жала силами повстанців, у 164 р. до н.е. взяв Єрусалим, наново освятив Єрусалимський храм і поновив його діяльність. У 142 р. до н.е., незалежність Іудеї була поновлена.

Але в середині іудейського суспільства напруженість не спадала. Спалахнули суперечки про Усну, чи Неписану Тору, вона склалася давно, як коментарії до Тори в зв'язку із змінами в умовах існування іудеїв. Саддукеї в особі жерців і священиків храму наполягали на визнанні єдиним авторитетом Тори і за­переченні Усної традиції. їм заперечували фарисеї, які вірили у святість Усної традиції, тобто намагалися розширити межі іудей­ського віровчення. Вони домоглися підтримки народу й одер­жали владу в синедріоні - органі управління храмом.

З'явилися в іудаїзмі й інші течії. Серед них дуже впливо­вою була секта есеїв, які засуджували фарисеїв, пропагували ідеї соціальної рівності, аскетизму тощо.

У І ст. до н.е., як повідомляють стародавні джерела, євреї проникли вже в усі міста Римської імперії і важко було знайти таке місце на землі, де не було б євреїв, зазначав єврейський історик Йосип Флавій (37 - бл. 100).

Близько 100 р. до н.е. остаточно складається канон свя­щенних книг іудаїзму, зафіксованих Септуагінтою, вилучають­ся і знищуються апокрифи, твори, які не увійшли до канону, але якими продовжували користуватися деякі общини вірую­чих. Більшість із них була написана грецькою і арамейською мовами.

Тим часом держава Селевкидів переживає не кращі часи і поступово розпадається. На зміну грецького панування при­ходить римське, з 63 р. до н.е. в Іудеї встановлено римський протекторат, а в 5 р. н.е. вона стає римською провінцією з про-кураторським управлінням.

Римське панування для Іудеї виявилось тяжким: тривало виселення євреїв з країни тепер уже в обширну Римську імперію.

Іудейська знать була втягнута в політичну боротьбу в Римі. Частина її на чолі з первосвящеником Гірканом і його радником Антіпатром підтримували Цезаря. Перемігши, Це­зар зробив Антіпатра прокуратором Іудеї. Згодом син Антіпа-тра Ірод стає царем Іудеї. Царювання Ірода було кривавим. Але він домігся економічного розквіту Іудеї і відбудував, уже в гре­цькому стилі, Єрусалимський храм.

Після смерті Ірода Іудея знову стає римською провінці­єю, якою управляв римський прокуратор. Ще більше погіршу­ється становище народу.

У народі поширюються месіаністські настрої і разом з тим досить радикальні, виразниками яких стали зелоти (від грец. - ревнителі). Зелоти закликали до боротьби, навіть збройної, із загарбниками, вони були противниками фарисейських по­шуків компромісу з ними.

Посилюється релігійні пошуки, з'являються нові секти і нові пророки. Серед них - секта есеїв, які чекали "кінця світу" і пропагували ідеї рівності й демократизму. З другої половини І ст. н.е. як секта іудаїзму починає функціювати християнство, започатковане Ісусом Христом. Згодом воно стає самостійною релігією.

У такій ситуації спалахують народні повстання: Іудейсь­ка війна 66-73 рр. і повстання Симона Бар-Кохби 132-135 рр.

Римляни жорстоко придушили повстання. Під час Іудей­ської війни син імператора Веспасіана Тіт у 70 р. взяв Єруса­лим штурмом і вщент зруйнував Єрусалимський храм. Сумну історію цієї боротьби євреїв за існування розповів римський історик Флавій у творі "Іудейська війна". Після розправи імпе­

ратор Адріана з повстанцями Бар-Кохби римська колонія Елія Капітоліна, побудована на місці Єрусалима, була цілком зруй­нована. згодом на його місці Андріаном було побудоване язи­чницьке місто з храмами на честь римських богів. Епоха еллі­ністичного іудаїзму була завершена. Євреям під страхом смерті було заборонено жити в цьому місті. Раз на рік вони могли збиратися для плачу біля стіни храму, що був залишений у руїнах. Ця Стіна плачу зберігається дотепер.

Розправа Риму з іудеями стимулювала настрої антисемі­тизму в античному світі.

Іудейські обряди

Стародавній ізраїльський культ був нескладним - різно­манітне поклоніння Ягве. Форми цього поклоніння могли бути запозичені в інших релігій, зокрема з культу Ваала. Головне в ньому - жертвоприношення. Це була своєрідна спільна тра­пеза з божеством. Вважалося, що Ягве живе на небі, тому його частка учти спалювалася, щоб у вигляді диму потрапити до споживача. Землероби і скотарі з радістю віддавали йому пер­шу і кращу частину продукту своєї праці, яка розглядалась на­самперед як дар Божий.

Суворий образ Бога Ізраїлю вимагав і більш вагомих да­рів. Авраам приносив Богові свого первістка (Буття, 22, 1-13), Ієвфай віддав на смерть свою дочку, Самуїл розрізує на шмат­ки перед Богом Агава (І Сам. 15, 32), можливо, були й інші людські жертви. Але все це - винятки, судячи з Біблії. А вза­галі культ жертвоприношення радісний, він відбувається в умовах піднесення і веселощів. Але згодом жертва, на якій ле­жить виразний відбиток первісного культу, поступається мо­литві і складній системі обрядів та приписів, через які релігій­ний культ глибоко проникає в побут, повсякденне життя.

Іудей через систему культових приписів і заборон стає пов'язаним з Богом весь час, кожної миті.

613 Заповідей Тори поділяються на дві категорії: 248 (це кількість частин тіла людини) мають позитивний характер, це

приписи щось робити, і 365 (це кількість жил у людському тілі) негативних заповідей, які забороняють певні дії. Виконання цих заповітів обов'язкове лише для євреїв. Для всіх інших до­сить 7 заповітів: не вклонятися ідолам; не проливати невин­ної крові; не вдаватися в розпусту; не їсти м'ясо, яке відрізане у живої тварини; не ганьбити Всевишнього; не грабувати; тво­рити правосуддя.

Іудейські обряди дуже численні, вони заповнюють весь день віруючого з ранку до вечора.

Щоранку іудей, прокинувшись, мусить проголосити три благословення, в яких висловлюється подяка Богові за те, що він не створив цього віруючого неєвреєм, рабом і жінкою. А жінка в третьому благословенні дякує Бога за те, що він ство­рив її за волею своєю.

Перед ранковою молитвою треба одягти таліт: малий -під одяг, щоб носити весь день, і великий, поверх одягу, на час молитви. Таліт - це чотирикутний плащ, по краях якого на­шиті китиці з вовняних ниток - циціт. Вони мають нагадува­ти віруючому про 613 заповідей Тори.

Після одягнення таліту, накладають на себе, на ліву руку і голову, тфілін - футлярчики зі шкіри з вкладеним у них текс­том молитви на пергаменті.

Найважливішою культовою дією є триразова молитва -тфіла. Текстів молитов є чимало, читання їх суворо регламен­товане. Найважливіша серед молитов - молитва Кадіш, яка в чомусь схожа з християнською молитвою "Отче наш" - у ній прославляється Єдиний Всевишній. Кадіш має свої різнови­ди з додаванням ще двох-трьох речень і згадувань про мудре­ців Тори. Також особливе значення має молитва Шма (Слу­хай Ізраїль!), яка проголошує віру в єдність Творця Всесвіту і готовність іудеїв виконувати Його волю. По понеділках і чет­вергах після молитов читають Тору. Таким чином, за тиждень не проходить і трьох днів, щоб віруючий не звертався до Тори.

Крім триразової молитви, іудей мусить з приводу різних фактів свого життя проголошувати благословення твердо вста­

новленої форми: почувши і добру, і лиху звістку, надягаючи нове вбрання чи придбавши якусь річ тощо. Не кажучи вже про надзвичайні ситуації: врятування від загибелі, закінчення тяжкої мандрівки, одужання тощо. Змінилась погода, пішов дощ чи сніг, пройшла буря, настала весна, зустрів родича чи друга - усюди і за все благословляй Бога.

Численними обрядами супроводиться вживання їжі.

Іудаїзм засуджує аскетизм, дуже обережний у постах - їх небагато. Але й задоволення тілесних потреб не вважає за само­ціль. Тіло потрібне лише для зберігання душі, для цього і вжива­ється їжа. Тому стіл - це "жертовник", а споживання їжі - хра­мове служіння. Звідси велика кількість настанов: що, коли, скі­льки і як саме їсти, де і які благословення промовляти.

Закони про заборонену їжу у своїй сукупності звуться кашрут, їм треба підкорятись не роздумуючи, бо їхній смисл недоступний нашому розумові. Найменше порушення розг­лядається як гріх тяжкий.

Уся їжа поділяється на чисту і нечисту. Цілком зрозуміло, що можна вживати першу і забороняється вживати другу. Про­дукти підлягають певним правилам оброблення. М'ясо, напри­клад, кашерують - чи просолюють його, чи просмажують на вогні. Так воно позбавляється крові, а в крові ж душа тварини і віруючий позбавляється небезпеки з'їсти її.

Коментуючи харчові дозволи і заборони, деякі іудейські богослови посилаються на їх раціональний зміст, мовляв, це корисно для здоров'я. Але, скажімо, заборона їсти свинину чи зайчатину - в чому тут раціональність? Мільйони людей вжи­вають свинину, і багатовіковий досвід не знайшов у цьому шкоди. Але харчові заборони - це хукім, тобто закони, які ви­конуються без всяких роздумів.

Інші богослови вважають, що кашрут корисний для душі. Уникаючи вживати в їжу кров, ми звільняємося від жорсто­кості. Але погляньмо на історію стародавніх євреїв: і вони тер­піли від жорстокості ворогів своїх, та й до ворогів не були дуже милостивими і добрими.

Більш слушним, на нашу думку, буде твердження, що ка-шрут був одним з дійових засобів проти асиміляції єврейсько­го народу іншими народами, це один із факторів, які допомог­ли йому зберегти себе як націю під час нескінченних історич­них випробувань.

Існує ряд приписів Тори, які пов'язані з сільськогоспо­дарською продукцією і виконуються лише в країні Ізраїль. Цим підкреслюється святість цієї країни.

Це дари, які віддають бідняки на полі: пеа - край поля, який не зжинають, лекет - колоски, які впали на поле при жни­вах. Залишають олелот на виноградному кущі і поаруна олив­ковому дереві. Це - ндака - заборона давати гроші в борг за відсотки, маасер ани - виділення десятої частини урожаю бід­ним раз за три роки, шміта - прощення боргів у суботній (сьо­мий) рік. У цей же рік забороняється обробляти землю, вона повинна відпочивати. А все, що виросте на ній, - є безгоспода­рне, належить усім, хто візьме.

Щодо боргів, то тут є важливе зауваження. Загроза втра­тити позичені гроші в рік шміта природно підштовхувала ба­гатих до відмовлення в кредит бідним. Та й багатого слід було пожаліти. Отут і виник прозболь -документ, з яким кредитор передає право стягнення боргів суду, що називався "бейтдін", і тоді рік шміта не скасовував їх.

Тора називає "законом", тобто ознакою належності до іудаїзму, виконання трьох обрядів: святкування суботи, носіння під час молитви тфіліну і головний з них - брітмі-ла (обрізання). Брітміла друга за рахунком з 613 заповідей Тори. Це обрізання - на знак союзу народу Ізраїлю з Бо­гом.

Але чому Бог не змінив фізичної природи євреїв з цією "поправкою"? Адже для нього немає неможливого. Іудейські богослови кажуть на це, що сам Бог побажав, щоб людина сама засвідчила факт своєї належності до союзу з Богом, бо в устре­млінні кожного єврея зберегти свою єврейську сутність лежить ключ до розуміння того факту, що народ Ізраїлю вічний. Зали­

шається при цьому зауважити, що не сам єврей себе обрізає, а його обрізають.

Брітмілу роблять на восьмий день від народження, здійс­нює цю церемонію спеціаліст своєї справи - могель. При обрі­занні новонародженій дитині, хлопцеві, дають ім'я. Дівчинці -коли її батька в перший раз після її народження викликають читати Тору. Якщо новонароджений первісток, то через 30 днів після його народження відбувається обряд його викупу - пі-дьон габен - у синагогу сплачується 5 срібних монет вагою не менше як 117 г. Державний банк Ізраїлю з цією метою випус­тив спеціальну монету.

Наступним обрядом, який відзначає певні віхи життя, є від­значення вступу в свідоме життя, коли єврей стає повноправ­ним і відповідальним членом Дому Ізраїлю. У цей час хлопчику виповнюється 13 років, і він стає "барміцва" (син, який виконує заповіді), а дівчинці - 12 років, вона - "батміцва" (дочка, яка ви­конує заповіді). Хлопчик одягає таліт, його викликають читати Тору, після чого його обсипають дощем цукерок і горіхів. Відбу­вається урочиста трапеза, на якій новий чин громади має виголо­сити промову на честь батьків і виявити знання Тори. Дівчинці теж влаштовують свято, але у вузькому колі рідних і подруг.

Урочисто відбувається обряд весілля. Шлюб укладається обрядом кідушин - придбання жінки за гроші, з передачею жінці золотої обручки без прикрас. Для цього відбувається хупа - сам процес вінчання, під час якого наречений передає нареченій кту- бу - шлюбну угоду, де обумовлені зобов'язання чоловіка і права жінки. Колись, в умовах багатоженства у євреїв було право чоловіка оголошувати розірвання шлюбу без згоди жін­ки, що мало певний юридичний смисл. Тепер це має символіч­не значення.

І нарешті - поховання. За єврейським світоглядом -смерть це перехід від життя в матеріальному світі до життя в духовному світі. Але для тих, хто лишився живим, - це тяжка втрата близьких. Поховання (краще в день смерті) супрово­диться читанням сином, батьком, братом чи кимось із роди­

чів-чоловіків молитви Кадіш і здійсненням обряду кріа - роз­ривання скорботними одягу. Після поховання проходить се­миденна жалоба в хаті покійного - шива. На тридцятий день по смерті влаштовується поминання. Це кінець жалоби. По батькові і матері жалоба триває рік.

Єврейські свята

Згідно з іудейською традицією, субота як святковий день була встановлена ще в єгипетському полоні за ініціативою Мойсея. В Десяти Заповідях сказано: "Пам'ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий - субота для Господа". Субота - це універсальна національна цінність євреїв, вона проголошує рівність усіх, закликає до піднесення духу, до зміцнення родинних зв'язків.

Святкування суботи в іудействі - це цілий процес. Зви­чайний віруючий без духовного кваліфікованого керівника мало що в цьому зрозуміє.

Субота починається із заходу сонця в п'ятницю. Тоді хтось із жінок запалює суботні свічки: дві чи за числом членів роди­ни. Після цього чоловіки йдуть до синагоги на молитву, а по­вернувшись додому, всі сідають за суботню трапезу, бо субота вже почалася. На стіл кладуть дві хали на згадку про два омара (це міра ваги) манни, що їх Бог давав євреям у пустелі Сінаю, читають молитву і з'їдають найкращу їжу, що є в домі. А потім знову читають молитви і Тору.

Уесь суботній день віруючий не може нічого робити, що привело б до створення чогось нового, запалювати вогонь, го­тувати їжу, користуватися транспортом і т. ін. Весь день має бути присвячений читанню молитов і Тори. А увечері відбу­ваються проводи суботи - читання особливих молитов і Тори.

На початку кожного місяця євреї відзначають свято Рош-ходеш - день новомісяччя. У цей день влаштовують пишну трапезу, читають відповідні місця Тори. Це день прохання про­щення за всі вчинки, зроблені в минулому місяці, врахування висновків і прийняття рішень напередодні нового місяця.

Головне свято річного кола - Песах (Пасха). У давнині це було свято скотарів, відзначалося воно в період приплоду ху­доби, потім стало святом початку збирання хліба, тепер воно присвячене виходу стародавніх євреїв з Єгипту. Свято триває 7 днів, з них перший і останній - неробочі; за межами Палес­тини святкують 8 днів. Пасха святкується після першого пов­ного місяця, що настає після весняного рівнодення.

На п'ятдесятий день після другого дня Пасхи відзнача­ється Шавуот. У давнину це було свято урожаю - "День пер­ших плодів". У діаспорі євреї втратили зв'язок із землеробст­вом. Тоді Шавуот став святом на честь знаходження Мойсеєм Тори на горі Сінай. Песах і Шавуот символізують початок і кінець шляху - від виходу євреїв з Єгипту до дарування їм Тори. У ці свята працювати не можна.

У вересні іудеї святкують Рошрашана (Новий рік), він триває 2 дні. Під час цього свята сурмлять у баранячий рік, шафар, звідки ще одна назва свята - "свято сурм". Звучання сурм проголошує владу Бога, дарування людям Тори, суд над людством, свідчить про майбутнього Месію і є символом му­чеництва. Це накладає на свято характер смутку. У другій по­ловині першого дня свята віруючі йдуть до якогось водойми­ща і здійснюють обряд "Ташлих" - струшують над водою поли одягу і цим скидають гріхи у воду. Під час Рош Гашана Бог оцінює життя кожного віруючого за минулий рік, а Судного Дня (Йом Кіпур) - "прикладає печать", виносить рішення про долю кожної людини на майбутній рік: чи вона помре в цьому році, чи буде ще жити. У ці дні віруюча людина обов'язково має покаятися, помиритися з усіма, кого вона, можливо, скри­вдила, офірують гроші на бідних. У день Йом Кіпура триває піст. Завершується Йом Кіпур сурмлінням у шофар. Оскільки Йом Кіпур дуже відповідальний день у році, в цей день вірую­ча людина обов'язково має бути в синагозі - на очах у Бога.

Суккот (кущі, кучки) раніше був святом збирання плодів наприкінці року. Нині він знаменує мандри стародавніх євре­їв у пустелі після виходу з Єгипту.

Святкується Суккот у кінці вересня - на початку жовтня, триває сім днів. Для святкування будується "куща" - халабу­да, яку вкривають хвойними гілками, через які видно зірки. У цій кущі і треба прожити все свято на згадку про життя старо­давніх євреїв у пустелі після виходу з Єгипту. І, безумовно, відвідувати синагогу. Працювати в Суккот не можна.

Ханука ("Оновлення") святкується в листопаді-грудні і триває 8 днів. Це свято встановлено вже після утвердження Тори і в ній немає про нього згадки. А святкується воно на честь перемоги євреїв над царем Антіохом IV Єпіфаном з Се-левкидів, який заборонив іудаїзм. Євреї під керівництвом Ієгуди Маккавея (Маккабі) повстали, звільнили Єрусалим, відновили діяльність храму, спорудили новий жертовник. На свято Ханука запалюють свічки чи лампади від особливої сві­чки "шамаш". Від неї запалюють щоденно одну свічку чи лам­паду в дев'ятисвічному (разом із шамаш) світильнику, на во­сьмий день горять усі дев'ять свічок. Існують особливі прави­ла запалювання ханукальних вогнів.

Пурім святкується у лютому-березні, це найвеселіше свя­то на честь перемоги євреїв над їх гнобителем Аманом.

Про це розповідається в біблійній книзі "Естер". Могут­ній перський цар Ахашвероша, відомий в історії під ім'ям Ксе­ркса (пом. 465 р. до н.е.), що перетворив Вавилонське царство у свою сатрапію, вів дуже невдалі для нього війни з греками і навіть у розпачі наказав відшмагати море. З ним відбулася істо­рія, про яку розповідає біблійна книга Естер.

Цариця Вашті, дружина Ахашвероша, проявила неповагу до нього, і за це він вигнав її, а собі обрав нову дружину, якою стала єврейка Естер. Вона була настільки розумна і красива, що швидко домоглася любові і поваги царя. Естер була сиро­тою, її виховував дядько Мордехай. Через Естер він доніс ца­реві про замах, що готувався на нього, і цар був врятований, за що наблизив Мордехая до двору. Але Мордехай, бувши на­ближеним до царського трону, не бажав коритися першому міністру Гаману, і той зненавидів Мордехая.

Гаман звернув увагу царя на те, що серед його народів є один, який не бажає коритись царським законам, а живе за сво­їми законами - іудейськими, і умовив царя дати розпоряджен­ня про скасування їх.

Мордехай звернувся до Естер по допомогу. Естер кину­лася до царя, порушуючи дворові порядки, за що загрожувала кара на горло, і запросила царя і Амана до себе на бенкет. Пове­ртаючись з бенкету додому, Аман побачив Мордехея і знову запалився злістю на нього, наказав приготувати шибеницю, щоб наступним ранком повісити його на ній.

Але цар, страждаючи безсонням, наказав читати книгу пам'яток Хроніки, і там було записано про донос Мордехая, що врятував цареві життя. Цар згадав, що не нагородив його. Коли ж уранці прийшов Аман просити царя повісити Морде-хая, започаткувавши цим страту іудеїв, цар спитав його, що треба зробити з чоловіком, якому цар хоче честі? Гаман, дума­ючи, що йому хочуть честі, докладно описав церемонію ша­нування. Цар погодився з ним і наказав зробити це іудеєві Мордехаю. Так і було зроблено.

На другий день Аман знову прийшов на бенкет до Естер і царя Ахашвероша. Цар спитав, яке бажання має Естер. Він го­товий виконати його. Естер почала просити царя врятувати іудеїв від їх ненависника і ворога - злого Гамана. Царя це збе­нтежило, треба було обирати між Естер і Гаманом, він навіть вийшов до палацового саду подумати. Гаман у цей час кинув­ся до Естер з благанням за життя своє. Цар, повертаючись, по­бачив це і звинуватив Гамана у намірі збезчестити царицю.

Гаман був повішений на шибениці, що готувалася для Мо-рдехая. Накази Гамана про знищення іудеїв були скасовані, усі іудейські вороги покарані, на згадку про ці події встановлено свято Пурім - свято гостини і радості в пам'ять про те, як сум обернувся їм на радість, жалоба - на свято, (Див. Естер, 1-10).

Свята і пам'ятні дні потребують від віруючого цілого ряду дій, які дуже важко виконати, не порушивши їх. Якщо в Песах, Шавуот і Сукот особливо заборонено геть усе робити, то лю­

дина, стоячи під сонцем, все ж робить тінь і вже цим грішить. Але, каже іудейський богослов, якщо людина цілком зосере­диться на ідеях і символах свята, тоді вимоги Тори переста­нуть бути для нього тяжкими. Єврейські свята дуже складні за своїм ритуалом, потребують знання цього ритуалу і чимало зусиль для його виконання. Вони приносять віруючим радості і задоволення тим більше, чим ретельніше виконуються.

Рабиністичний іудаїзм. Талмуд

У феодальну епоху іудаїзм увійшов як релігія народу у ви­гнанні, яке тривало майже 1800 років, аж до середини ХХ ст. н.е.

Весь цей час іудейське віровчення і культ зазнавали змін. Правда, не докорінних, не принципових, а таких, що уточню­ють, удосконалюють іудаїзм.

Єдиний релігійний центр - Єрусалимський храм був зруй­нований. Та й з далекої діаспори вже неможливо було прийти до нього і принести жертву. Жертва як така зникає з іудейсь­кого культу. Залишається її імітація (приміром, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою - молитвою. Як мінірелі-гійні центри виникають синагоги (в перекладі з грец. - збори, місце зборів), окремі общини зі своїм молитовним будинком. Перші синагоги виникли в Палестині в IV ст. до н.е., в Єгипті -в ІІІ ст. до н.е. З поширенням діаспори вони з'явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем богослужінь, ви­конання обрядів, проведення свят, читанн Біблії. Молитовні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних учи­телів - рабинів. Єврейські общини жили відокремлено, раби-ни керували не тільки відправленням обрядів, а й громадянсь­ко-правовим життям общини. Звідси й інші назви цього пері­оду: рабиністичний, синагоїдальний.

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виклю­чало намагань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні богослови, в них відбувався процес роз­витку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай з дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі - суд (бетдін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим Насі -головою Синедріону. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися танаї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іудеї, її авторитет був беззастереж­но визнаний євреями всієї діаспори.

У Явні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у синагогах щосуботи і в свята, а уривки з них - у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

У тій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений но­вий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку то­дішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпо­ширенішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифі­кація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її про­довжували протягом ХІ-ХІІ ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. "масора" - переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117-138) після поразки повстання Бар-Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні. Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом - у місті Бет-Шеа-рім, а потім - у місті Ціппорі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну традицію. Цей запис одержав назву -Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи - коментарів до Тори у ви­гляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкре­тних випадках, і Аггади (переказ, розповідь) - це проповіді та­

наїв, оповідання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної тра­диції, що не потрапило в Мішну, було оформлено в збірник, який дістав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна шко­ла і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями ("ті, що пояс­нюють, тлумачі"). Амореї зібрали нові матеріали, що нагрома­дились після написання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Писали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестинський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Ге-мара - різна. Палестинський Талмуд був написаний трохи ра­ніше, Вавилонський - пізніше.

Талмуд у складі Мішни і Тосерти перекладений російсь­кою мовою орієнталістом Н.Я.Переферковичем у 6-ти томах у кінці ХІХ ст. Він викладений також у численних практичних керівництвах з іудейського культу.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питан­ня, пов'язані із землеробством, проведенням релігійних свят родинно-шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кри­мінального права, здійснення пожертв, дотриманням ритуа­льної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно-Римську імперію і Східно-Візантійську імперію. Іудея отри­мала нового господаря - візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VL Імператор Феодосій ІІ лікві­дував інститут насі. Посилився виїзд євреїв з Палестини, вона перетворилась на християнську країну.

Після того як Палестина перестала бути центром єврей­ської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку ХІІ ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утво­рилася секта караїмів, її засновником вважають Анана бен Да­вида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, аб­солютизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселен­ню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існу­вання євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в IV ст. вже склалась велика єврейська колонія, та коли на початку V ст. туди вторглися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище євреїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще. З'явилися єврейські ака­демії - ієшиви, вчені-талмудисти, поети, філософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти - до інших країн Європи. Але їх і там приг­нічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий клапоть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спа­лення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 - з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують з країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

В епоху Відродження настало полегшення в житті євреїв у Європі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій розроблялись проблеми каббалістичної течії в іудейсько­му богослов'ї. За Каббалою світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомо­гою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтри­мує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втруча­тися в божественно-космічний процес історії, бо кожному "збу­дженню знизу" відповідає "збудження зверху".

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250-1305), який написав книгу "Зохар" ("Сяйво") -алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Цфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534­1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка

потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488). Він працював над створенням енцикло­педичного зводу талмудичного права. Скорочена версія цього зводу зветься "Шулхан Арух" (Накритий стіл). Вона у стислій формі розкриває особливості єврейського життя, обряди і ри­туали іудаїзму. Нею і тепер послугуються рабини.

У Східній Європі євреї з'явилися ще в римську епоху як купці. У ІХ ст. тюркський народ хазари прийняв іудаїзм і на­віть намагався передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули караїми з Вавилонії. Вони й тепер живуть у Причорномор'ї України і в Литві. Але основна маса східноєвропейських євре­їв - це переселенці з Німеччини в часи середньовіччя. Засе­лення почалося з Польщі. Тут на основі івриту та німецької мови виникла мова ідиш. Рабі Моше Іссерлес (1520-1572) до Шулхан Аруха додав специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав Маппа ("Скатертина").

Оскільки в XVII ст. у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття бурхливих соціа­льних і національних подій. Боротьба українських селян проти польського гноблення зачіпала і євреїв, які розглядалися як спі­льники поляків. Звідси - акт знищення євреїв: зруйновано бли­зько 700 громад, вбито понад 100 тисяч євреїв. Ці соціальні пот­рясіння привели до поширення каббали і відродження месіоні-зму. У 1648 р. оголосив себе месією в синагозі Смірни в Туреч­чині Саббатай цзі (1626-1676); рух на його підтримку пошири­вся по всій Європі. Але він кінчив переходом у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, значна частина євреїв опинилась в її юрисдикції. Катерина ІІ дозволила їм проживати лише в Україні і Білорусі, відокреми­вши дозволені для проживання території межею осілості.

Хасидизм

В умовах самодержавної Росії життя єврейських громад було дуже обмежене - і матеріальними нестатками, і релігій­

но-політичними заборонами. Проте ідейний розвиток про­довжувався.

Саме в Україні склалася одна із сучасних впливових те­чій в іудаїзмі - хасидизм (від давньоєвр. Хасид - благочести­вий). Його засновником був Ісраель бен Еліезер (бл. 1700­1760). Він почав духовну кар'єру помічником учителя, потім 7 років жив з дружиною в Карпатах, де віддався релігійному спогляданню і дійшов пантеїстичного висновку - Бог існує в природі, в усьому живому, йому треба служити не тільки риту­алом, але й серцем. Книг проповідник не писав, його вчення передавалися усно. У нього з'явилося чимало учнів, які про­звали його Ваал-Шен-Тов (Володар благого імені), чи Бешт, себе - хасидами (благочестивими), а своїх керівників - цади­ками (праведниками).

Хасиди додержувались законів Тори і Талмуда, визнава­ли Шулхан-Арух і доповнення Іссерлеса до нього. Вчення Бешта пізніше виклав його учень А.Шохет у книзі Шивхе-Хабешт (Молитва Бешта).

Хасиди розробили певні особливості іудейського релігій­ного культу, надавши йому екстатичного характеру. Під час обрядів вони застосовують співи і танці.

Проти хасидів спочатку виступив видатний богослов Елі-яху бен Шлома (1720-1797). Боротьба була напружена, але згодом суперечності між ворогуючими сторонами втратили свою гостроту і тепер хасидизм мирно співіснує з іншими те­чіями іудейської релігійної думки.

Ще одним засновником хасидизму в Україні є раббі На-хман з Брацлава (1772-1810). Нахман народився в містечку Меджи-божі, вчився у Брацлаві, помер і похований в м. Умані. Він був правнуком раббі Ісраеля Баал Шем Това (того, хто носить добре ім'я) - засновника хасидизму. Суть його вчення полягає в тому, що Бог передбачає найдрібніші деталі життя і духовного розвитку кожного іудея, бо абсолютно все відбува­ється за Божою волею. Волю Божу ми взнаємо через одкро­вення, яке відбувається і в наш час. Наше прагнення до матері­ального добробуту - наслідок відвернення Бога від нас. Ми не

повинні впадати в злобу, основа тешуви - повернення до Бога. Треба весь час усвідомлювати, що ти духовно зростаєш і тешу-ва виникне в тобі. Хоч усе у волі Божій, але людина мусить свідомо діяти відповідно до вчення Бога. Все це можливе, якщо віруючий буде прихильником Цадина. Це і є Сім стовпів віри хасидів. Із цих Семи стовпів віри виходять практичні наста­нови для віруючого, які Нахман виклав у творі "День життя брацлавського хасида".

Сучасний іудаїзм

З XVIII ст. починається новий, четвертий етап розвитку іудаїзму, етап його існування в сучасному суспільстві.

Його відкриває діяльність Моше Мендельсона (1729­1786). Він був сином переписувача Тори, в німецькому місті Десау самотужки добився високих знань. Він жив у гетто, але все життя прагнув вивести євреїв з гетто не тільки буквально, а й у розумінні виходу єврейства в світову культуру, починаючи з німецької. Він вважав, що до єврейської вченості слід додати європейську. Мендельсон переклав Тору німецькою мовою і видав її алфавітом івриту, щоб кожний єврей зміг читати її і вчи­ти німецьку мову. Цей переклад був розповсюджений і в Росії. Так було започатковано гаскалу - рух Просвіти. До Росії, де жило чимало євреїв, цей рух дійшов лише в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Його представляла творчість Іцхака Бер-Левінзона (1788-1860), Аврахама Ману (1808-1867), Ісху-да-Лейб Гордона (1830-1892), пізніше Шолом-Алейхема (1859-1916) та Іцхака Лейбуша Переца (1852-1915).

Розвиток капіталізму в Європі і Північній Америці, поси­лення демократизму і громадянських свобод висунули перед іудаїзмом ряд нових проблем. Сам процес історичного розви­тку руйнував єврейську замкненість, піднесену іудаїзмом на висоту принципів. Посилилися асиміляційні процеси - і від них нікуди було дітися, - ХІХ ст. ставило вимогу змін.

Ці зміни насамперед проявилися в культі. Талмудичні обмеження ускладнювали не тільки побут, а й продуктивну діяльність, участь у виробництві, комерції, культурі. Так, іудею

в суботу заборонялось користуватися транспортом. А як бути купцеві, який поспішав за кілька десятків кілометрів на ярма­рок, що мав відбутися в неділю? Він мав виїхати в суботу. І мудрий рабе згадує, що в Талмуді є пояснення, що коли субота застає єврея мандруючим, тобто на кораблі, то "на воді" можна користуватися транспортом. І на пораду рабе єврей клав у свою бричку сулію з водою, сідав на неї і їхав "на воді", куди йому треба. Але на таких хитруваннях не проживеш, потрібні були певні культові зміни.

Потреба радикальних змін у культі спричинила появу ре­формованого іудаїзму.

Реформований іудаїзм насамперед вніс зміни до культо­вої та релігійно-побутової практики: богослужіння правиться національною мовою, для жінок і чоловіків одночасно, голов­ний убір став не обов'язковим, до богослужіння включалася органна музика, спрощувалися молитви, змінився порядок святкування суботи. Цю роботу з реформування богослужін­ня очолив рабин Аврахам Гейгер (1810-1874). Було також під­дано сумніву авторитет Талмуду і Шулхан Аруху. Скасовано чимало безглуздих приписів і забобонів. Пізніше було здійс­нено спробу зробити догматику більш сучасною, зокрема ви­сунуто іншу інтерпретацію месіанізму, що містила відмову від ідеї відродження Сіону.

Вперше ці реформи на початку ХХ ст. було проведено у Німеччині І. Якобсоном, потім їх підтримали євреї США. Пер­ша синагога в реформатському стилі ("Темпль") була освячена в 1818 р. в Гамбурзі. Пізніше реформи торкнулись усього світу.

Не лишалася байдужою до цих процесів та частина єврей­ства, яка такі зміни вважала зайвими і шкідливими, утворив­ши течію традиційного, або ортодоксального, іудаїзму. Він ґру­нтується на буквальному розумінні Біблії, суворому виконанні усіх приписів Талмуда і Шулхан Аруху, категорично форму­лює культові, побутові, юридичні та інші норми. Ця історична форма іудаїзму залишається домінуючою в іудаїзмі і в наш час. Серед діячів ортодоксального іудаїзму ХІХ ст. слід виділити німецького рабина Шимона Рафаеля Гірша (1808-1888).

З'явилась група поміркованих релігійних діячів іудаїзму, які були за деякі зміни в іудаїзмі, але більше прагнули підкрес­лити важливість спадковості в розвитку єврейської релігійної і національної думки. Така концепція одержала назву історич­ної школи, її яскравим представником був голова Рачинської семінарії в Бреслау Захарія Франкель (1801-1875). На основі історичної школи, як реакція на суперечності між реформова­ним і ортодоксальним іудаїзмом, виникає консервативна те­чія. Консервативний іудаїзм відкидав і омертвілу ортодоксію, і занадто сміливі наміри реформістів, які підтримували асимі­ляторські тенденції в єврействі. Ідеологи консервативного напряму поєднали культ ортодоксального і реформованого напрямів в еклектичну суміш, яка задовольняла найрізніші смаки. Так, богослужіння проводиться без поділу на чоловіків і жінок, але чоловіки повинні надягати головні убори. Іврит залишається мовою богослужіння, проте для проповіді можна використовувати національну мову. Цілком збережено орто­доксальне тлумачення догматики, проте допускалася її "інди­відуальна інтерпретація".

На початок ХХ ст. іудаїзм являв собою строкату суміш ортодоксальних, реформованих і консервативних общин, єди­ного релігійного центру не було, територіальні органи, що ви­никали, були консультативними.

Історія нового часу для єврейства знаменна його поши­ренням у Сполучених Штатах Америки. Перші євреїпере-се-ленці прибули до США в 1654 р. За час до американської рево­люції 1776-1783 рр. євреї оселилися в більшості британських колоній. Масова еміграція євреїв до США почалася в ХІХ ст., в 1880 р. їх там проживало 260 тисяч.

Після 1880 р. посилилися еміграція євреїв зі Східної Євро­пи. За період 1881-1924 рр. у США з Росії і Польщі виїхало 2,3 млн євреїв. У США єврейські общини дістали всі можли­вості для вільного розвитку, тут вони надбали цілковиту релі­гійну свободу.

Нині в США проживає близько 6 млн євреїв, діють усі напрями сучасного іудаїзму.

Якщо в Західній Європі і США відбувався хоч повільний, але постійний процес емансипації євреїв, зникали гетто, роз­ширювалися можливості їх громадянської діяльності, то в Росії збереглася "межа осілості" як у географічному, так і в суспіль­ному розумінні. У 1844 р. були ліквідовані єврейські органи самоврядування - кагали. У 1827 р. була введена рекрутська повинність для євреїв і влаштовані школи кантоністів. Прав­да, в 1856 р. вони були скасовані. А в 1874 р. євреї були урів-няні у ставленні до військової служби з іншими громадянами. Олександр ІІ, який провів ці реформи, також послабив вимо­ги "межі осілості".

Але вже при його спадкоємцеві, царі Олександрі ІІІ, в 1881-1882 рр., по Росії пройшла хвиля єврейських погромів, антисемітизм посилився. А 1911 р. відзначився сумнозвісною справою Бейліса. За весь цей час синагоги діяли незаконно.

На початку ХХ ст. в царській Росії проживало близько 6,5 млн євреїв, 4/5 з них жило в маленьких містах і містечках. На території Росії діяли 6 тис. синагог. Допускаючи офіційне існу­вання іудейської релігії, царський уряд піддавав євреїв не тільки національному, а й релігійному гнобленню, що не заважало ра­зом з тим використовувати іудаїзм у політичних інтересах само­державства. Уряд надавав релігійним іудейським общинам ряд прав, рабини навіть мали права і привілеї купця першої гільдії.

В утвореному після Жовтневої революції 1917 р. Радянсь­кому Союзі становище євреїв, порівняно зі становищем у цар­ській Росії, стало набагато кращим. Але здійснення проголоше­ної політики національної рівноправності було вкрай непослі­довним. Під приводом боротьби із сіонізмом (для цього теж не було ніяких розумних підстав) надавали підтримку розвитку єврейської культури лише на ідиші, спрямовували її розвиток лише в секуляризованому дусі, нав'язували їй комуністичний ідеологічний зміст, витравляючи зміст національний.

Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у сферу землеробської праці, зазнав невдачі.

При кількості єврейського населення в Радянському Союзі близько 3 млн чоловік, причому переважна більшість їх

жила в Україні, кількість релігійних іудейських громад не пе­ребільшувала 100 на всю колосальну країну. Налічувалось та­кож близько 60 млн релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних громад.

Друга світова війна привела до знищення значної части­ни єврейського населення і в Радянському Союзі, і Східній Європі в цілому. У гітлерівських таборах смерті знищили мі­льйони євреїв. І, незважаючи на це, як у воєнні, так і післяво­єнні роки відбувались антисемітичні акції.

У кінці ХІХ ст. формується єврейський національний рух, який ставив своєю метою повернення на землю предків.

У Росії знаменними були вихід у 1882 р. брошури "Автое-мансіпація" одеського лікаря Л.Пінскера (1821-1891) і утво­рення руху Ховевей Ціон ("Ті, хто любить Сіон").

У Європі вийшла брошура Т. Герцля (1860-1904) під на­звою "Європейська держава - досвід сучасного вирішення європейського питання" (1896). У 1897 р. в Базелі зібрався Перший сіоністський конгрес. Сіонізм не був і не є релігійним рухом. Це чисто політична організація, яка ставить метою утво­рення і розвиток єврейської національної держави в Палес­тині. Але її основоположні принципи беруть свій початок у Торі.

Уся перша половина ХХ ст. була тяжким випробуванням для єврейського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження і утиски, гено­цид, який чинили німецькі фашисти, - усе це тільки підсилю­вало бажання євреїв знову мати свою історичну батьківщину. Складний перебіг історичних подій завершився утворенням у 1948 р. держави Ізраїль.

ХХ ст. не принесло особливих змін у догматичних побу­довах іудаїзму, хоч розвиток дійсності, прогрес цивілізації не могли не впливати як на будь-яку релігію, зокрема і на іудаїзм.

У 30-х роках ХХ ст. виник модерністський напрям - ре-конструкціонізм, ідеологом якого виступив М. Каплан. Він проголосив, що іудаїзм - не релігія, а специфічна цивілізація,

яка століттями прокладає собі шлях у майбутнє. Історія, куль­тура, побут, релігія євреїв - елементи цієї цивілізації. Ця нова форма іудаїзму покликана увібрати модернізм реформовано­го, фундаменталізм ортодоксального і двоїстість консервати­вного іудаїзму. Теологічні уявлення повинні бути реконстру­йовані так, щоб вони стали внутрішнім моральним переконан­ням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксальній формі: це зв'я­зок з традицією, віровченням у будь-якій іудейській формі -зв'язок з головною ідеєю іудаїзму. Належність до іудаїзму ви­значається не обрядами і догмами, а практичною участю в дія­льності іудаїстських організацій, поняття "єврей", "іудаїст", "сіоніст" проголошуються тотожними.

У 70-х роках у США виник релігійний рух "Євреї за Ісуса", філіали якого діють тепер в багатьох країнах. Цей рух ставить за мету довести, що Ісус якраз і є той Месія, що був передбаче­ний єврейськими пророками. На цій основі має бути поєдна­но іудаїзм з християнством.

Але у християн на першому місці - віра, а в іудеїв - спра­ви. Різне у них і розуміння Бога. Богословські розбіжності на­стільки глибокі, що подолання їх найближчим часом навряд чи можливе.

Можна вважати, що весь цей час іудейська релігія в прин­ципі лишалася незмінною.

Іудейські релігійні общини існують по всьому світу там, де проживають євреї. Функціонування ортодоксальних, ре­формованих, консервативних і хасидських общин давало мо­жливість віруючим євреям задовольняти свої релігійні потре­би згідно зі своїми уявленнями і релігійними переконаннями. Ніякої боротьби між цими течіями немає, вони співіснують взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один од­ного.

Організаційного духовного центру іудеїв, як в окремих країнах, так і в світовому масштабі, немає. Але синагоги столи­чних міст відіграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетом користуються духовні школи і навчальні центри як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.

Запитання і завдання для закріплення знань

Що вас вразило в біблійній історії стародавніх євреїв?

Що ви знаєте про Біблію?

У чому полягають основні принципи іудейського віро­вчення?

Які сучасні напрями існують в іудаїзмі?

Теми для рефератів, курсових, дипломних і конкурсних робіт

Археологія і Біблія.

Тора як компендіум мислення стародавнього єврейства.

Тора і сучасність.

Талмуд як логіка культового розвитку.

Каббала: історія і сучасність.

Хасидизм як особливе в іудаїзмі.

Сучасний іудаїзм в Україні.

Література

Еврейские праздники. - М.: Корона, 1990.

Пфейфер Д., Телушкин Д. Восемь вопросов об иудаизме. -

СПб: Марина, 1988.

Ранович А. Очерки истории древнееврейской религии. -М.: ОГИЗ, 1937.

Самюэлс Р. По тропам еврейской истории. - Тель-Авив: Библиотека Алия, 1991.

Штрайнзальц А. Роза о тринадцати лепестках. - М.: Тер-

ра, 1990.