• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

ДЕВІАЦІЯ І СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 

Поняття і типи девіантної поведінки.

Теорії причин девіантної поведінки.

Сутність і форми соціального контролю

Девіантна поведінка, тобто порушення соціальних норм, набуло в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стало насущною задачею. Її розгляд передбачає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясна. Соціальна норма - це необхідний і відносно стійкий

101

елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, -визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимої (дозволеної чи обов'язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Соціалізація націлена на розвиток конформної людини, тобто такої, яка б виконувала суспільні стандарти, відповідала соціальним стандартам. Відхилення від них називається девіацією.

Девіантна поведінка не завжди носить негативний характер, вона може бути пов'язана з прагненням особи до нового, прогресивного. Тому соціологія вивчає не будь-які відхилення від норми, а ті, які викликають суспільний неспокій. Під девіантною поведінкою розуміють відхилення від групової норми, яке викликає ізоляцію, лікування, тюремний вирок або інше покарання порушника. До неї традиційно відносять злочинність, алкоголізм, наркоманію, проституцію, суїцид тощо. Це форми прояву девіантної поведінки.

Девіантна (та, що відхиляється від норм) поведінка охоплює величезний спектр людських вчинків. Залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру порушуваних норм можна виділити три її ступеня.

Незначні відступи від норм моралі і етикету називають власне девіантною поведінкою.

Делінквентна поведінка - це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Вважається, що делінквентна поведінка пов'язана із порушеннями правових норм, але не настільки значними, щоб за них нести кримінальну відповідальність, а серйозні порушення норм кримінального права, тобто злочини, пропонують називати кримінальною поведінкою.

А в кримінології делінквентна поведінка визначається як суто молодіжне правопорушення, тобто таке, яке здійснюється молодими людьми віком від 12 до 20 років.

Серйозні порушення норм кримінального права, що іменуються злочинами, можна було б назвати кримінальною поведінкою.

А.І. Кравченко проводить таке розмежування між власне девіантною і делінквентною поведінкою: «Перше відносно, а друге абсолютно. Те, що для однієї людини або групи - відхилення, то для іншого або інших може бути звичкою... Девіантна поведінка відносна, бо має відношення тільки до

культурних норм даної групи. Але делінквентна поведінка абсолютна по відношенню до законів даної країни».

Об'єктами досліджень соціологів виступають різні види відхилень:

культурне і психічне відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв' язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв' язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поведінки, що відхиляється. Зазвичай психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про те, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів;

індивідуальне і групове. Індивідуальне відхилення - окремий індивід відкидає норми своєї субкультури; групове розглянуто як конформна поведінка членів девіантної групи стосовно їх субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. «Підвальне життя» здається їм нормальним, у них існує свій «підвальний» моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури);

первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі девіантна поведінка особистості, що в цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення такі незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою чи ексцентричністю, на худий кінець помилкою. Вторинним називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне;

4)         культурно схвалюване відхилення та культурно засуджувані
відхилення.

Девіантна поведінка завжди оцінюється як така з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поведінки, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:

• зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поведінки, що призводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальна посередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, спортсмена, політичного лідера;

особливі схильності дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності;

зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за переживання, перенесені в дитинстві чи юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мав високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваної ним у дитинстві. Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатків і глузувань однолітків;

особистісні якості - особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;

щасливий випадок. Великі досягнення - це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час.

Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.

Хоча це може видатися дивним, але девіантна поведінка як така також сприяє ефективнішому функціонуванню суспільства.

По-перше, вона посилює підпорядкування нормам. Викликаючи вороже ставлення до нонконформістів, соціальна більшість (або владна верхівка) зміцнює ідеї про те, що є правильним, згуртовуючи таким чином соціальну групу навколо певної системи цінностей, норм і переконань.

По-друге, засуджуючи певні акти відступу від соціальних норм, члени групи чіткіше окреслюють для себе самих, що є нормою.

По-третє, привертаючи увагу до порушників норм, група визначає ворогів чи опонентів, а боротьба з такими сприяє консолідації групи.

По-четверте, зростання певного виду девіацій привертає загальну увагу до тих проблем, які існують у цьому суспільстві чи соціальній групі. Так, скажімо, різке підвищення рівня алкоголізму та наркоманії у суспільстві свідчить, що у ньому щось негаразд.

По-п'яте, девіація ставить під сумнів існуючий порядок, тобто виступає каталізатором соціальних змін. Можна сказати, що девіація є закликом до перегляду старих норм і одночасно новою моделлю. Як приклад можна навести поведінку дисидентів за часів Радянського Союзу, яка тоді вважалася девіантною, а згодом цінності, відстоювані дисидентами, перетворилися на норми життя суспільства.

2. Звідки девіантна поведінка, у чому її джерело й причини? Існує декілька теорій.

У давні часи девіантну поведінку пояснювали втручанням надприродних сил. Люди порушували заведені правила, бо їх «лихий попутав». Згодом така концепція перестала відповідати вимогам часу і з'явилися наукові теорії. Проте, на рівні соціальних уявлень, «побутових знань» злочинці ще й сьогодні часто трактуються як просто «погані люді», а відтак - єдиний спосіб ставлення до них полягає у тому, щоб їх суворо карати.

Такий підхід залишався домінуючим протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Однак, справа в тому, що він реально ніколи не спрацьовував. У Європі протягом XVII - XVIII ст. покарання були дуже жорстокими: людей вішали за крадіжку шматка хліба; випалювали тавро і відправляли до в' язниці лише тому, що ті були безробітними (щоб переконатися в цьому достатньо прочитати, скажімо, твори Чарлза Діккенса).

Проте, жорстокі покарання не давали очікуваного ефекту: рівень злочинності продовжував утримуватися на високому рівні протягом сотень років. Люди, які виступають за те, щоб покарання злочинців були максимально жорстокими, вважають свою позицію раціональною, але ця раціональність ґрунтується на нераціональній основі. Вони не намагаються ретельно вивчати дані про те, до яких реальних наслідків призводять жорстокі стримуючі заходи тому, що вже заздалегідь є переконаними в тому, що їхня позиція абсолютно правильна. Таке ірраціональне відчуття власної правоти можна вважати швидше ознакою політичного консерватизму, а не наукового підходу до розв'язання проблеми.

Біологічні і психологічні теорії.

Найвідомішою теорією цього типу є вчення італійського лікаря-кримінолога Чезаре Ломброзо, який плідно працював над цією проблемою у 70-х рр. XIX ст. Ломброзо піддав антропоморфним вимірам багатьох в'язнів і дійшов висновку, що всі вони наділені характерними фізичними ознаками: низьке чоло, важке підборіддя, широке обличчя, великі вуха і густий волосяний покрив усього тіла. Загалом, він дійшов висновку, що злочинці є представниками певного атавістичного людського типу, або дефективними людьми. Роботи Ломброзо містили багато дуже серйозних помилок і на сьогодні не сприймаються у науковому світі, однак його ідея про те, що злочинці є представниками окремого фізичного типу людей, ще зберегла певну популярність.

У 1949 р. Вільям Шелдон опублікував роботу, у якій стверджував, що схильність до скоєння злочинів залежить від типу тілесної будови. На його думку, мезоморфи - м' язисті, активні типи - мають більшу схильність до злочинної поведінки, ніж ектоморфи (тендітний, високий тип людей) чи ендоморфи (низький, схильний до повноти тип людей).

Останнім часом деякі дослідники вважають, що схильність до скоєння злочинів може задаватися певним набором хромосом, який містить додаткові чоловічі хромосоми (XYY), у той час, як стандартний набір -XY. Але на сьогодні хромосомними дослідженнями охоплено ще недостатньо людей, щоб можна було із певністю стверджувати, що саме серед злочинців є більше осіб із таким чи іншим набором хромосом.

Сьогодні біологічні теорії стали досить непопулярними, а домінуючою точкою зору є та, що головним фактором відтворення злочинності у суспільстві є недосконалість суспільних відносин. Проте однозначно негативна оцінка біологічних підходів також є неправильною. Дослідження, проведені російськими  соціологами і  кримінологами,  зокрема М.  Лупандіним і

В.Кудрявцевим, доводять, що розумове відставання, у тому числі й спадково зумовлене, характерне майже для третини осіб, які здійснили різні злочини, особливо ті, які пов'язані з насильством над особою.

Як і біологічні, психологічні теорії девіації пов'язують з певними типами особистості. У цих теоріях головний акцент робиться на особистісних факторах, особливо на неправильній соціалізації особистості у дитинстві.

Психоаналітична концепція Зиґмунда Фрейда і його послідовників розглядає агресивність як вроджену, притаманну людині властивість, яка не знята у процесі соціалізації і виявляється у вигляді спонук Id («Воно»), тобто несвідомого, в той час як Ego («Я») має реалізовувати раціональні прагнення. Своїми висновками психоаналітики підводять ґрунтовну наукову базу під значення процесу соціалізації для зняття природної агресивності людини, оскільки, за певних несприятливих умов, вроджена агресивність може стати причиною злочинної поведінки.

Деякі вчені трактують психічні розлади не як хворобу, аналогічну фізичній хворобі, а як соціальні відхилення, як форми прориву норми. Як і у випадках із людьми, що хворіють на алкоголізм, злодіями чи проститутками, психічні розлади також характеризуються відходом від норми: агресивністю, некоректністю висловлювань, розривом міжособистісних контактів, фобіями, депресивними станами.

Соціологічні теорії девіантної поведінки

Усі соціологічні теорії наголошують на відсутності чітко визначеної межі між злочинною і респектабельною поведінкою, а також на тому, що у формуванні злочинної поведінки дуже важливу роль відіграє контекст -соціальне навчання та соціальне оточення.

Теорії мікрорівня. Едвін Сазерланд пояснює девіантність за допомогою теорії, яка отримала назву теорія диференційної асоціації. Ця теорія відштовхується від ідеї про те, що у суспільстві існує багато субкультур. Деякі з субкультур заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерландом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних соціальних груп, до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення; виходячи із культури, індивід входить у субкультуру. Звичайно, стати злочинцем, засвоївши норми злочинних соціальних груп, може кожен, однак стають злочинцями зазвичай ті індивіди, які вступають у контакт із цими групами найчастіше. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є імовірність того, що такий індивід також стане правопорушником. Ось чому діти із так званих неблагополучних сімей частіше за інших стають на шлях порушення законів.

Ральф Клоуворд виділяє три різновиди злочинної субкультури:

кримінальна - крадіжки;

конфліктна - застосування насильства для досягнення своєї мети;

відступаюча - вживання наркотиків.

Теорія контролю. Уолтер Реклесс, відштовхнувшись від теорії диференційованої асоціації, зацікавився питанням: чому ж у районах із високим рівнем злочинності зустрічаємо молодих людей, які все-таки не стали на хибний шлях? На його думку, це стається через те, що вони виробили в собі власний позитивний образ, який допомагав їм відрізнитися від кримінального оточення. Справжньою ж причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Дослідження, проведені російським соціологом А. Рубановим, показують, що, згідно оцінки молодих людей, домінуючими факторами девіантної поведінки молоді у сучасних умовах є: заздрість; агресивність; прагнення гострих відчуттів; конфлікти з батьками; надлишок вільного часу і його погана організація; насильство у підлітковому середовищі.

Теорії макрорівня.

Теорії соціальної солідарності. Соціологи, які спираються на теорію про соціальну солідарність, розроблену Е. Дюркгеймом, стверджують, що девіація взагалі і злочинність зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне навантаження, оскільки об'єктивно сприяють посиленій соціальній інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого або меншого ступеня одностайності, з яким «нормальна» частина суспільства засуджує девіантні вчинки тих своїх членів, які порушують загальноприйняті норми. Відчуття єднання посилюється за допомогою загальноприйнятих ритуалів засудження.

Ще одна ідея Е. Дюркгейма послужила відправним пунктом для створення впливової соціологічної теорії девіації. Це ідея аномії. Цим поняттям описується соціальна ситуація, що характеризується занепадом норм, соціальної взаємодії. Дюркгейм стверджує, що досить часто девіації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються внаслідок відсутності чітких соціальних норм. У цьому випадку загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменше згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це найпотрібніше.

Аномічна концепція девіації. Спираючись на ідею аномії, Роберт Мертон розробив аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституційними культурними цілями і доступністю соціально схвалюваних засобів для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р. Мертон виділив два особливо, на його думку, важливих. Перший - це визначені культурою даного суспільства наміри та інтереси, які виступають як «законні» цілі, прийнятні для всього суспільства або ж окремих його шарів, які соціально схвалюються. Дані наміри і інтереси називаються інституційними. Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи) досягнення цих цілей і контролює їх застосування. Поведінка, що відхиляється, може бути розглянута як симптом розузгодження між культурно вказаними прагненнями і соціально структурованими засобами їх реалізації.

Відповідно  до  цієї  гіпотези  Р.  Мертон  розглядає  п'ять типів пристосування людей до соціально і культурно заданих цілей і засобів.

Конформність є, по суті, єдиним типом поведінки, який не є девіантним. Від ступеню поширеності його в суспільстві залежить соціальний порядок -стабільність і стійкість соціального розвитку. Більш того, сама орієнтація маси людей на культурні загальноприйнятні цінності може говорити про масу людей як про єдине суспільство.

Інновація - форма пристосування, що виникає унаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані культурні цінності як життєві цілі, поділяє їх. Проте він не вважає ті засоби досягнення цих цілей, які для нього доступні, ефективними, такими, що дозволяють досягти успіху. Цей вид девіації досить широко поширений у суспільствах з економікою, що динамічно розвивається, де зміни соціальних норм просто не встигають за стрімкою зміною економічної кон'юнктури, тим більш що у сфері підприємництва межі між законним і незаконним, етичним і аморальним часом бувають вельми розмитими.

Ритуалізм припускає залишення або пониження дуже високих культурних цілей і швидку соціальну мобільність там, де ці устремління можуть бути задоволені. Іншими словами, у тих випадках, коли зміст мети і можливості її досягнення для даного соціального чинника приходять у суперечність, індивід віддає перевагу безумовному дотриманню інституційних норм і відмовляється від мети. Це позиція надмірно обережної людини, яка характеризується, по-перше, прагненням будь-що уникнути небезпеки негативних соціальних санкцій, по-друге, бажанням уникнути небезпек, розчарувань і невдач, а по-третє, сильною прихильністю до рутинному розпорядку й інституційних норм, що склалися. Таким чином, цей тип девіації у чомусь протилежний інновації з її схильністю до ризику і готовністю обійти соціальні норми в тих випадках, коли вони стають перешкодою на шляху до бажаної мети.

Ретритізм - тип девіації, який можна охарактеризувати як прагнення до відходу від дійсності, неприйняття соціального світу. Члени суспільства, що мають таку орієнтацію, не сприймають ні пануючих в свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Це люди не від миру сього - відлюдники, мрійники, поети. Чисто статистично число таких індивідів не може бути великим в будь-якому суспільстві: воно просто не в змозі вміщати в собі багато таких «дивних» людей.

Бунт як тип девіації найбільш поширений у суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на межі соціальних переломів. Такі відхилення навряд можна віднести до форм «індивідуального пристосування до суспільства» у повному розумінні цього слова, оскільки бунт являє собою швидше активну відмову від пристосування до норм соціального життя, що діють. Бунт, за визначенням Р. Мертона, є перехідною реакцією, що виражається в прагненні інституціалізувати у всьому суспільстві, включаючи і тих його членів, які не поділяють бунтівну орієнтацію, нові цілі й нові способи поведінки. Бунт прагне знищити існуючі культурну і соціальну структури, а не пристосуватися до них.

Теорія навішування ярликів девіантну поведінку трактує не як продукт індивідуальної психології або генетичної спадковості, а як наслідки дії соціальної структури і соціального контролю.

Цю теорію розробляли такі вчені, як Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. Її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства й різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) - девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Ця теорія заснована, по суті, на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просто порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, яка з успіхом визначається як така, якщо на неї можна навісити ярлик, що відносить до категорії девіантних. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує або поширює девіацію. Усі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні - так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину «навішують ярлик», людину ніби «призначають» девіантом. Тоді ми маємо справу із «вторинною девіацією», коли індивід «приймає ярлик» і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука в чужому саду; можна трактувати це як дитячі пустощі, а можна «навісити» на цих дітей «ярлик» неповнолітніх злочинців.

Відповідь девіанта на соціальну реакцію веде до повторної девіації, завдяки якій девіант приходить до ухвалення само іміджу, або визначення як людини, яка перманентно поміщена в рамки девіантності своєї ролі. Особливість підходу полягає в тому, що він привертає увагу до девіації як до результату соціальних звинувачень і прояву контролю з боку суспільства за вчинками своїх членів.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922­1982) розробив теорію стигматів (стигма - тавро, штамп). Стигма - це соціальна ознака, що дискредитує індивіда або навіть цілу групу. При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат - те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

фізичні недоліки;

недоліки характеру - слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;

- расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

Іншими словами, девіація - це свого роду клеймо, яке соціальні групи, що володіють владою, ставлять на поведінку інших, менш захищених груп.

3. Зусилля суспільства, направлені на запобігання девіантній поведінці, покарання і виправлення девіантів описуються поняттям «соціальний контроль». Це сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкції, вживані в цілях їх здійснення.

Сам термін «соціальний контроль» був введений у науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом, який розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство. Надалі Г. Тард розширив розуміння соціального контролю до одного з найважливіших чинників соціалізації. Слід зазначити, що і в роботах цілого ряду західних соціологів проблема соціального контролю розроблялася в тісному зв'язку з рішенням задачі забезпечення контролю над девіантною поведінкою і, особливо, над агресивними формами її прояву.

Найбільш розгорнену теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е. Росс і Р. Парк. Е. Росс намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, та індивідуальної свободи - з іншого. Він вважав необхідним перш за все внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних цінностей. Проте одночасно він визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, громадську думку, соціальні й правові санкції.

Роберт Парк, один із засновників Чикагської школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство - це, передусім, контроль і згода. Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Р. Парк виділяв три форми соціального контролю:

елементарні, в основному примусові санкції;

громадська думка;

діяльність соціальних інститутів.

Толкотт Парсонс у своїй роботі «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладання санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основні методи здійснення соціального контролю:

ізоляція, суть якої полягає в тому, щоб поставити непрохідні перегородки між девіантом і рештою всього суспільства без яких-небудь спроб виправлення або перевиховання його;

відособлення - обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повна ізоляція від суспільства; такий підхід допускає виправлення девіантів і повернення їх до суспільства, коли вони будуть готові знов виконувати загальноприйняті норми;

3) реабілітація, що розглядається як процес, у ході якого девіанти можуть підготуватися до повернення в нормальне життя і правильного виконання своїх ролей у суспільстві.

Можна також виділити два види соціального контролю:

неформальний - такий, що передбачає соціальні винагороду, моральне покарання, переконання, переоцінку норм;

формальний - такий, що включає кримінальне і цивільне право, органи внутрішніх справ, суди, т. ін.

Неформальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.

У традиційному суспільстві існувало дуже мало усталених норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов'язаних із традиційними святами й обрядами, виховувало повагу до соціальних норм, розуміння їх необхідності.

Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, сусіди, знайомі.

Формальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації. У складному сучасному суспільстві, яке налічує багато тисяч чи навіть мільйонів людей, підтримувати порядок засобами неформального контролю неможливо, тому контроль за порядком здійснюють спеціальні соціальні інститути, такі як суди, освітні заклади, армія, церква, засоби масової інформації, підприємства та ін. Відповідно, агентами формального контролю виступають працівники цих установ.

Таким чином, суть соціального контролю полягає в прагненні суспільства та різних спільнот укріплювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкоджати девіантній поведінці, а також повертати девіанта в русло дотримання соціальних норм.

Якщо індивід виходить за межі суспільних норм, а його поведінка не відповідає соціальним очікуванням, він неодмінно стикається з санкціями, тобто з емоційною реакцією людей на нормативно врегульовану поведінку.

Санкції - це покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, то виділяють чотири головних типи санкцій: формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні.

Формальні позитивні санкції - це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов'язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені винагороди за дотримання ним нормативних приписів.

Формальні негативні санкції - це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув'язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана та ін. Вони пов'язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують, яка кара призначена за недотримання цих норм.

Неформальні позитивні санкції - це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, комплімент, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.

Неформальні негативні санкції - це покарання, не передбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, висміювання, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.

Типологія санкцій залежить від вибраної нами системоутворючої ознаки.

З огляду на спосіб застосування санкцій виділяють актуальні та перспективні санкції.

Актуальні санкції - ті, які фактично застосовуються у певній спільноті. Кожен може бути певен, що якщо він вийде за межі існуючих суспільних норм, то буде покараний або нагороджений відповідно до наявних приписів.

Перспективні санкції пов'язані з обіцянками застосування до індивіда покарання чи нагороди у випадку виходу за межі нормативних приписів. Дуже часто сама тільки погроза карою (обіцянка нагороди) є достатньою для того, щоб утримати індивіда в нормативних рамках.

Ще один критерій поділу санкцій пов'язаний із часом їх застосування.

Репресивні санкції застосовуються після виконання індивідом певної дії. Величина кари чи винагороди визначається суспільним переконанням стосовно шкідливості чи корисності його дії.

Превентивні санкції застосовуються ще перед скоєнням індивідом певної дії. Превентивні санкції застосовуються з метою схиляння індивіда до такого типу поведінки, який потрібен суспільству.

Сьогодні у більшості цивілізованих країн переважає переконання про «кризу покарання», кризу державного й поліційного контролю. Усе більше поширюється рух за скасування не тільки смертної кари, але й тюремного ув' язнення та за перехід до альтернативних заходів покарання і відновлення прав потерпілих.

Прогресивнішою і перспективнішою у світовій кримінології і соціології девіації вважається ідея превентивності.

Теоретично про можливість попередження злочинності відомо давно. Шарль Монтеск'є у праці «Про дух законів» зазначав, що «добрий законодавець не так турбується про покарання за злочин, як про попередження злочину: він намагатиметься не стільки карати, скільки покращувати мораль». Превентивні санкції покращують соціальні умови, створюють більш сприятливу атмосферу і зменшують антигуманні дії. Вони здатні захистити конкретну людину, потенційну жертву від можливих посягань.

Проте існує й інша точка зору. Погоджуючись із тим, що попередження злочинності (а також інших форм девіантної поведінки) є демократичнішим, ліберальнішим і прогресивнішим, аніж репресії, деякі соціологи (Т. Матіссен, Б. Андерсен та ін.) ставлять під сумнів реалістичність і ефективність превентивних заходів. Їхні аргументи такі.

Оскільки девіантність є певним умовним конструктом, продуктом суспільних домовленостей (чому, наприклад, в одному суспільстві алкоголь дозволений, а в іншому його вживання вважається девіацією?), то вирішує, що є правопорушенням, законодавець. Чи не перетвориться профілактика у спосіб зміцнення становища можновладців?

Превентивність передбачає вплив на причини девіантної поведінки. А хто з певністю може сказати, що він знає ці причини? Відомо десятки теорій, які пояснюють причини девіацій. Які ж із них можна взяти за основу і застосовувати на практиці?

Превентивність - це завжди втручання в особисте життя людини. Тому існує небезпека порушення прав людини через впровадження превентивних заходів (наприклад, порушення прав гомосексуалістів у СРСР).

Жорсткість санкцій залежить від:

міри формалізованості ролі. Військові, міліціонери, медики контролюються вельми жорстко як формально, так і з боку громадськості, а, скажімо, дружба реалізується через неформалізовані соціальні ролі, тому санкції тут є досить умовними;

престижності статусу: ролі, пов'язані із престижними статусами, піддаються суворішому зовнішньому контролю і самоконтролю;

згуртованості групи, у межах якої відбувається рольова поведінка, а отже, і сили групового контролю;

авторитетності групи для носія певної суспільної ролі.

Питання для самоконтролю

Яку поведінку називають девіантною?

У чому полягає відносність девіації?

Яку поведінку називають делінквентною?

Чим відрізняються делінквентна та девіантна поведінка?

Назвіть види і форми девіантної поведінки.

Охарактеризуйте біологічні та психологічні теорії девіантної оведінки.

Охарактеризуйте соціологічні теорії девіантної поведінки .

Які функції виконує система соціального контролю?

Що таке санкції? Які є типи санкцій?

Яка різниця існує між формальними та неформальними санкціями?

Назвіть відмінності між репресивними та превентивними санкціями.

Поняття і типи девіантної поведінки.

Теорії причин девіантної поведінки.

Сутність і форми соціального контролю

Девіантна поведінка, тобто порушення соціальних норм, набуло в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стало насущною задачею. Її розгляд передбачає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясна. Соціальна норма - це необхідний і відносно стійкий

101

елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, -визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимої (дозволеної чи обов'язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Соціалізація націлена на розвиток конформної людини, тобто такої, яка б виконувала суспільні стандарти, відповідала соціальним стандартам. Відхилення від них називається девіацією.

Девіантна поведінка не завжди носить негативний характер, вона може бути пов'язана з прагненням особи до нового, прогресивного. Тому соціологія вивчає не будь-які відхилення від норми, а ті, які викликають суспільний неспокій. Під девіантною поведінкою розуміють відхилення від групової норми, яке викликає ізоляцію, лікування, тюремний вирок або інше покарання порушника. До неї традиційно відносять злочинність, алкоголізм, наркоманію, проституцію, суїцид тощо. Це форми прояву девіантної поведінки.

Девіантна (та, що відхиляється від норм) поведінка охоплює величезний спектр людських вчинків. Залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру порушуваних норм можна виділити три її ступеня.

Незначні відступи від норм моралі і етикету називають власне девіантною поведінкою.

Делінквентна поведінка - це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Вважається, що делінквентна поведінка пов'язана із порушеннями правових норм, але не настільки значними, щоб за них нести кримінальну відповідальність, а серйозні порушення норм кримінального права, тобто злочини, пропонують називати кримінальною поведінкою.

А в кримінології делінквентна поведінка визначається як суто молодіжне правопорушення, тобто таке, яке здійснюється молодими людьми віком від 12 до 20 років.

Серйозні порушення норм кримінального права, що іменуються злочинами, можна було б назвати кримінальною поведінкою.

А.І. Кравченко проводить таке розмежування між власне девіантною і делінквентною поведінкою: «Перше відносно, а друге абсолютно. Те, що для однієї людини або групи - відхилення, то для іншого або інших може бути звичкою... Девіантна поведінка відносна, бо має відношення тільки до

культурних норм даної групи. Але делінквентна поведінка абсолютна по відношенню до законів даної країни».

Об'єктами досліджень соціологів виступають різні види відхилень:

культурне і психічне відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв' язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв' язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поведінки, що відхиляється. Зазвичай психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про те, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів;

індивідуальне і групове. Індивідуальне відхилення - окремий індивід відкидає норми своєї субкультури; групове розглянуто як конформна поведінка членів девіантної групи стосовно їх субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. «Підвальне життя» здається їм нормальним, у них існує свій «підвальний» моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури);

первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі девіантна поведінка особистості, що в цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення такі незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою чи ексцентричністю, на худий кінець помилкою. Вторинним називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне;

4)         культурно схвалюване відхилення та культурно засуджувані
відхилення.

Девіантна поведінка завжди оцінюється як така з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поведінки, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:

• зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поведінки, що призводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальна посередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, спортсмена, політичного лідера;

особливі схильності дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності;

зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за переживання, перенесені в дитинстві чи юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мав високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваної ним у дитинстві. Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатків і глузувань однолітків;

особистісні якості - особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;

щасливий випадок. Великі досягнення - це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час.

Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.

Хоча це може видатися дивним, але девіантна поведінка як така також сприяє ефективнішому функціонуванню суспільства.

По-перше, вона посилює підпорядкування нормам. Викликаючи вороже ставлення до нонконформістів, соціальна більшість (або владна верхівка) зміцнює ідеї про те, що є правильним, згуртовуючи таким чином соціальну групу навколо певної системи цінностей, норм і переконань.

По-друге, засуджуючи певні акти відступу від соціальних норм, члени групи чіткіше окреслюють для себе самих, що є нормою.

По-третє, привертаючи увагу до порушників норм, група визначає ворогів чи опонентів, а боротьба з такими сприяє консолідації групи.

По-четверте, зростання певного виду девіацій привертає загальну увагу до тих проблем, які існують у цьому суспільстві чи соціальній групі. Так, скажімо, різке підвищення рівня алкоголізму та наркоманії у суспільстві свідчить, що у ньому щось негаразд.

По-п'яте, девіація ставить під сумнів існуючий порядок, тобто виступає каталізатором соціальних змін. Можна сказати, що девіація є закликом до перегляду старих норм і одночасно новою моделлю. Як приклад можна навести поведінку дисидентів за часів Радянського Союзу, яка тоді вважалася девіантною, а згодом цінності, відстоювані дисидентами, перетворилися на норми життя суспільства.

2. Звідки девіантна поведінка, у чому її джерело й причини? Існує декілька теорій.

У давні часи девіантну поведінку пояснювали втручанням надприродних сил. Люди порушували заведені правила, бо їх «лихий попутав». Згодом така концепція перестала відповідати вимогам часу і з'явилися наукові теорії. Проте, на рівні соціальних уявлень, «побутових знань» злочинці ще й сьогодні часто трактуються як просто «погані люді», а відтак - єдиний спосіб ставлення до них полягає у тому, щоб їх суворо карати.

Такий підхід залишався домінуючим протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Однак, справа в тому, що він реально ніколи не спрацьовував. У Європі протягом XVII - XVIII ст. покарання були дуже жорстокими: людей вішали за крадіжку шматка хліба; випалювали тавро і відправляли до в' язниці лише тому, що ті були безробітними (щоб переконатися в цьому достатньо прочитати, скажімо, твори Чарлза Діккенса).

Проте, жорстокі покарання не давали очікуваного ефекту: рівень злочинності продовжував утримуватися на високому рівні протягом сотень років. Люди, які виступають за те, щоб покарання злочинців були максимально жорстокими, вважають свою позицію раціональною, але ця раціональність ґрунтується на нераціональній основі. Вони не намагаються ретельно вивчати дані про те, до яких реальних наслідків призводять жорстокі стримуючі заходи тому, що вже заздалегідь є переконаними в тому, що їхня позиція абсолютно правильна. Таке ірраціональне відчуття власної правоти можна вважати швидше ознакою політичного консерватизму, а не наукового підходу до розв'язання проблеми.

Біологічні і психологічні теорії.

Найвідомішою теорією цього типу є вчення італійського лікаря-кримінолога Чезаре Ломброзо, який плідно працював над цією проблемою у 70-х рр. XIX ст. Ломброзо піддав антропоморфним вимірам багатьох в'язнів і дійшов висновку, що всі вони наділені характерними фізичними ознаками: низьке чоло, важке підборіддя, широке обличчя, великі вуха і густий волосяний покрив усього тіла. Загалом, він дійшов висновку, що злочинці є представниками певного атавістичного людського типу, або дефективними людьми. Роботи Ломброзо містили багато дуже серйозних помилок і на сьогодні не сприймаються у науковому світі, однак його ідея про те, що злочинці є представниками окремого фізичного типу людей, ще зберегла певну популярність.

У 1949 р. Вільям Шелдон опублікував роботу, у якій стверджував, що схильність до скоєння злочинів залежить від типу тілесної будови. На його думку, мезоморфи - м' язисті, активні типи - мають більшу схильність до злочинної поведінки, ніж ектоморфи (тендітний, високий тип людей) чи ендоморфи (низький, схильний до повноти тип людей).

Останнім часом деякі дослідники вважають, що схильність до скоєння злочинів може задаватися певним набором хромосом, який містить додаткові чоловічі хромосоми (XYY), у той час, як стандартний набір -XY. Але на сьогодні хромосомними дослідженнями охоплено ще недостатньо людей, щоб можна було із певністю стверджувати, що саме серед злочинців є більше осіб із таким чи іншим набором хромосом.

Сьогодні біологічні теорії стали досить непопулярними, а домінуючою точкою зору є та, що головним фактором відтворення злочинності у суспільстві є недосконалість суспільних відносин. Проте однозначно негативна оцінка біологічних підходів також є неправильною. Дослідження, проведені російськими  соціологами і  кримінологами,  зокрема М.  Лупандіним і

В.Кудрявцевим, доводять, що розумове відставання, у тому числі й спадково зумовлене, характерне майже для третини осіб, які здійснили різні злочини, особливо ті, які пов'язані з насильством над особою.

Як і біологічні, психологічні теорії девіації пов'язують з певними типами особистості. У цих теоріях головний акцент робиться на особистісних факторах, особливо на неправильній соціалізації особистості у дитинстві.

Психоаналітична концепція Зиґмунда Фрейда і його послідовників розглядає агресивність як вроджену, притаманну людині властивість, яка не знята у процесі соціалізації і виявляється у вигляді спонук Id («Воно»), тобто несвідомого, в той час як Ego («Я») має реалізовувати раціональні прагнення. Своїми висновками психоаналітики підводять ґрунтовну наукову базу під значення процесу соціалізації для зняття природної агресивності людини, оскільки, за певних несприятливих умов, вроджена агресивність може стати причиною злочинної поведінки.

Деякі вчені трактують психічні розлади не як хворобу, аналогічну фізичній хворобі, а як соціальні відхилення, як форми прориву норми. Як і у випадках із людьми, що хворіють на алкоголізм, злодіями чи проститутками, психічні розлади також характеризуються відходом від норми: агресивністю, некоректністю висловлювань, розривом міжособистісних контактів, фобіями, депресивними станами.

Соціологічні теорії девіантної поведінки

Усі соціологічні теорії наголошують на відсутності чітко визначеної межі між злочинною і респектабельною поведінкою, а також на тому, що у формуванні злочинної поведінки дуже важливу роль відіграє контекст -соціальне навчання та соціальне оточення.

Теорії мікрорівня. Едвін Сазерланд пояснює девіантність за допомогою теорії, яка отримала назву теорія диференційної асоціації. Ця теорія відштовхується від ідеї про те, що у суспільстві існує багато субкультур. Деякі з субкультур заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерландом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних соціальних груп, до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення; виходячи із культури, індивід входить у субкультуру. Звичайно, стати злочинцем, засвоївши норми злочинних соціальних груп, може кожен, однак стають злочинцями зазвичай ті індивіди, які вступають у контакт із цими групами найчастіше. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є імовірність того, що такий індивід також стане правопорушником. Ось чому діти із так званих неблагополучних сімей частіше за інших стають на шлях порушення законів.

Ральф Клоуворд виділяє три різновиди злочинної субкультури:

кримінальна - крадіжки;

конфліктна - застосування насильства для досягнення своєї мети;

відступаюча - вживання наркотиків.

Теорія контролю. Уолтер Реклесс, відштовхнувшись від теорії диференційованої асоціації, зацікавився питанням: чому ж у районах із високим рівнем злочинності зустрічаємо молодих людей, які все-таки не стали на хибний шлях? На його думку, це стається через те, що вони виробили в собі власний позитивний образ, який допомагав їм відрізнитися від кримінального оточення. Справжньою ж причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Дослідження, проведені російським соціологом А. Рубановим, показують, що, згідно оцінки молодих людей, домінуючими факторами девіантної поведінки молоді у сучасних умовах є: заздрість; агресивність; прагнення гострих відчуттів; конфлікти з батьками; надлишок вільного часу і його погана організація; насильство у підлітковому середовищі.

Теорії макрорівня.

Теорії соціальної солідарності. Соціологи, які спираються на теорію про соціальну солідарність, розроблену Е. Дюркгеймом, стверджують, що девіація взагалі і злочинність зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне навантаження, оскільки об'єктивно сприяють посиленій соціальній інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого або меншого ступеня одностайності, з яким «нормальна» частина суспільства засуджує девіантні вчинки тих своїх членів, які порушують загальноприйняті норми. Відчуття єднання посилюється за допомогою загальноприйнятих ритуалів засудження.

Ще одна ідея Е. Дюркгейма послужила відправним пунктом для створення впливової соціологічної теорії девіації. Це ідея аномії. Цим поняттям описується соціальна ситуація, що характеризується занепадом норм, соціальної взаємодії. Дюркгейм стверджує, що досить часто девіації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються внаслідок відсутності чітких соціальних норм. У цьому випадку загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменше згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це найпотрібніше.

Аномічна концепція девіації. Спираючись на ідею аномії, Роберт Мертон розробив аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституційними культурними цілями і доступністю соціально схвалюваних засобів для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р. Мертон виділив два особливо, на його думку, важливих. Перший - це визначені культурою даного суспільства наміри та інтереси, які виступають як «законні» цілі, прийнятні для всього суспільства або ж окремих його шарів, які соціально схвалюються. Дані наміри і інтереси називаються інституційними. Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи) досягнення цих цілей і контролює їх застосування. Поведінка, що відхиляється, може бути розглянута як симптом розузгодження між культурно вказаними прагненнями і соціально структурованими засобами їх реалізації.

Відповідно  до  цієї  гіпотези  Р.  Мертон  розглядає  п'ять типів пристосування людей до соціально і культурно заданих цілей і засобів.

Конформність є, по суті, єдиним типом поведінки, який не є девіантним. Від ступеню поширеності його в суспільстві залежить соціальний порядок -стабільність і стійкість соціального розвитку. Більш того, сама орієнтація маси людей на культурні загальноприйнятні цінності може говорити про масу людей як про єдине суспільство.

Інновація - форма пристосування, що виникає унаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані культурні цінності як життєві цілі, поділяє їх. Проте він не вважає ті засоби досягнення цих цілей, які для нього доступні, ефективними, такими, що дозволяють досягти успіху. Цей вид девіації досить широко поширений у суспільствах з економікою, що динамічно розвивається, де зміни соціальних норм просто не встигають за стрімкою зміною економічної кон'юнктури, тим більш що у сфері підприємництва межі між законним і незаконним, етичним і аморальним часом бувають вельми розмитими.

Ритуалізм припускає залишення або пониження дуже високих культурних цілей і швидку соціальну мобільність там, де ці устремління можуть бути задоволені. Іншими словами, у тих випадках, коли зміст мети і можливості її досягнення для даного соціального чинника приходять у суперечність, індивід віддає перевагу безумовному дотриманню інституційних норм і відмовляється від мети. Це позиція надмірно обережної людини, яка характеризується, по-перше, прагненням будь-що уникнути небезпеки негативних соціальних санкцій, по-друге, бажанням уникнути небезпек, розчарувань і невдач, а по-третє, сильною прихильністю до рутинному розпорядку й інституційних норм, що склалися. Таким чином, цей тип девіації у чомусь протилежний інновації з її схильністю до ризику і готовністю обійти соціальні норми в тих випадках, коли вони стають перешкодою на шляху до бажаної мети.

Ретритізм - тип девіації, який можна охарактеризувати як прагнення до відходу від дійсності, неприйняття соціального світу. Члени суспільства, що мають таку орієнтацію, не сприймають ні пануючих в свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Це люди не від миру сього - відлюдники, мрійники, поети. Чисто статистично число таких індивідів не може бути великим в будь-якому суспільстві: воно просто не в змозі вміщати в собі багато таких «дивних» людей.

Бунт як тип девіації найбільш поширений у суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на межі соціальних переломів. Такі відхилення навряд можна віднести до форм «індивідуального пристосування до суспільства» у повному розумінні цього слова, оскільки бунт являє собою швидше активну відмову від пристосування до норм соціального життя, що діють. Бунт, за визначенням Р. Мертона, є перехідною реакцією, що виражається в прагненні інституціалізувати у всьому суспільстві, включаючи і тих його членів, які не поділяють бунтівну орієнтацію, нові цілі й нові способи поведінки. Бунт прагне знищити існуючі культурну і соціальну структури, а не пристосуватися до них.

Теорія навішування ярликів девіантну поведінку трактує не як продукт індивідуальної психології або генетичної спадковості, а як наслідки дії соціальної структури і соціального контролю.

Цю теорію розробляли такі вчені, як Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. Її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства й різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) - девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Ця теорія заснована, по суті, на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просто порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, яка з успіхом визначається як така, якщо на неї можна навісити ярлик, що відносить до категорії девіантних. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує або поширює девіацію. Усі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні - так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину «навішують ярлик», людину ніби «призначають» девіантом. Тоді ми маємо справу із «вторинною девіацією», коли індивід «приймає ярлик» і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука в чужому саду; можна трактувати це як дитячі пустощі, а можна «навісити» на цих дітей «ярлик» неповнолітніх злочинців.

Відповідь девіанта на соціальну реакцію веде до повторної девіації, завдяки якій девіант приходить до ухвалення само іміджу, або визначення як людини, яка перманентно поміщена в рамки девіантності своєї ролі. Особливість підходу полягає в тому, що він привертає увагу до девіації як до результату соціальних звинувачень і прояву контролю з боку суспільства за вчинками своїх членів.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922­1982) розробив теорію стигматів (стигма - тавро, штамп). Стигма - це соціальна ознака, що дискредитує індивіда або навіть цілу групу. При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат - те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

фізичні недоліки;

недоліки характеру - слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;

- расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

Іншими словами, девіація - це свого роду клеймо, яке соціальні групи, що володіють владою, ставлять на поведінку інших, менш захищених груп.

3. Зусилля суспільства, направлені на запобігання девіантній поведінці, покарання і виправлення девіантів описуються поняттям «соціальний контроль». Це сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкції, вживані в цілях їх здійснення.

Сам термін «соціальний контроль» був введений у науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом, який розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство. Надалі Г. Тард розширив розуміння соціального контролю до одного з найважливіших чинників соціалізації. Слід зазначити, що і в роботах цілого ряду західних соціологів проблема соціального контролю розроблялася в тісному зв'язку з рішенням задачі забезпечення контролю над девіантною поведінкою і, особливо, над агресивними формами її прояву.

Найбільш розгорнену теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е. Росс і Р. Парк. Е. Росс намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, та індивідуальної свободи - з іншого. Він вважав необхідним перш за все внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних цінностей. Проте одночасно він визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, громадську думку, соціальні й правові санкції.

Роберт Парк, один із засновників Чикагської школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство - це, передусім, контроль і згода. Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Р. Парк виділяв три форми соціального контролю:

елементарні, в основному примусові санкції;

громадська думка;

діяльність соціальних інститутів.

Толкотт Парсонс у своїй роботі «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладання санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основні методи здійснення соціального контролю:

ізоляція, суть якої полягає в тому, щоб поставити непрохідні перегородки між девіантом і рештою всього суспільства без яких-небудь спроб виправлення або перевиховання його;

відособлення - обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повна ізоляція від суспільства; такий підхід допускає виправлення девіантів і повернення їх до суспільства, коли вони будуть готові знов виконувати загальноприйняті норми;

3) реабілітація, що розглядається як процес, у ході якого девіанти можуть підготуватися до повернення в нормальне життя і правильного виконання своїх ролей у суспільстві.

Можна також виділити два види соціального контролю:

неформальний - такий, що передбачає соціальні винагороду, моральне покарання, переконання, переоцінку норм;

формальний - такий, що включає кримінальне і цивільне право, органи внутрішніх справ, суди, т. ін.

Неформальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.

У традиційному суспільстві існувало дуже мало усталених норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов'язаних із традиційними святами й обрядами, виховувало повагу до соціальних норм, розуміння їх необхідності.

Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, сусіди, знайомі.

Формальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації. У складному сучасному суспільстві, яке налічує багато тисяч чи навіть мільйонів людей, підтримувати порядок засобами неформального контролю неможливо, тому контроль за порядком здійснюють спеціальні соціальні інститути, такі як суди, освітні заклади, армія, церква, засоби масової інформації, підприємства та ін. Відповідно, агентами формального контролю виступають працівники цих установ.

Таким чином, суть соціального контролю полягає в прагненні суспільства та різних спільнот укріплювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкоджати девіантній поведінці, а також повертати девіанта в русло дотримання соціальних норм.

Якщо індивід виходить за межі суспільних норм, а його поведінка не відповідає соціальним очікуванням, він неодмінно стикається з санкціями, тобто з емоційною реакцією людей на нормативно врегульовану поведінку.

Санкції - це покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, то виділяють чотири головних типи санкцій: формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні.

Формальні позитивні санкції - це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов'язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені винагороди за дотримання ним нормативних приписів.

Формальні негативні санкції - це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув'язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана та ін. Вони пов'язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують, яка кара призначена за недотримання цих норм.

Неформальні позитивні санкції - це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, комплімент, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.

Неформальні негативні санкції - це покарання, не передбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, висміювання, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.

Типологія санкцій залежить від вибраної нами системоутворючої ознаки.

З огляду на спосіб застосування санкцій виділяють актуальні та перспективні санкції.

Актуальні санкції - ті, які фактично застосовуються у певній спільноті. Кожен може бути певен, що якщо він вийде за межі існуючих суспільних норм, то буде покараний або нагороджений відповідно до наявних приписів.

Перспективні санкції пов'язані з обіцянками застосування до індивіда покарання чи нагороди у випадку виходу за межі нормативних приписів. Дуже часто сама тільки погроза карою (обіцянка нагороди) є достатньою для того, щоб утримати індивіда в нормативних рамках.

Ще один критерій поділу санкцій пов'язаний із часом їх застосування.

Репресивні санкції застосовуються після виконання індивідом певної дії. Величина кари чи винагороди визначається суспільним переконанням стосовно шкідливості чи корисності його дії.

Превентивні санкції застосовуються ще перед скоєнням індивідом певної дії. Превентивні санкції застосовуються з метою схиляння індивіда до такого типу поведінки, який потрібен суспільству.

Сьогодні у більшості цивілізованих країн переважає переконання про «кризу покарання», кризу державного й поліційного контролю. Усе більше поширюється рух за скасування не тільки смертної кари, але й тюремного ув' язнення та за перехід до альтернативних заходів покарання і відновлення прав потерпілих.

Прогресивнішою і перспективнішою у світовій кримінології і соціології девіації вважається ідея превентивності.

Теоретично про можливість попередження злочинності відомо давно. Шарль Монтеск'є у праці «Про дух законів» зазначав, що «добрий законодавець не так турбується про покарання за злочин, як про попередження злочину: він намагатиметься не стільки карати, скільки покращувати мораль». Превентивні санкції покращують соціальні умови, створюють більш сприятливу атмосферу і зменшують антигуманні дії. Вони здатні захистити конкретну людину, потенційну жертву від можливих посягань.

Проте існує й інша точка зору. Погоджуючись із тим, що попередження злочинності (а також інших форм девіантної поведінки) є демократичнішим, ліберальнішим і прогресивнішим, аніж репресії, деякі соціологи (Т. Матіссен, Б. Андерсен та ін.) ставлять під сумнів реалістичність і ефективність превентивних заходів. Їхні аргументи такі.

Оскільки девіантність є певним умовним конструктом, продуктом суспільних домовленостей (чому, наприклад, в одному суспільстві алкоголь дозволений, а в іншому його вживання вважається девіацією?), то вирішує, що є правопорушенням, законодавець. Чи не перетвориться профілактика у спосіб зміцнення становища можновладців?

Превентивність передбачає вплив на причини девіантної поведінки. А хто з певністю може сказати, що він знає ці причини? Відомо десятки теорій, які пояснюють причини девіацій. Які ж із них можна взяти за основу і застосовувати на практиці?

Превентивність - це завжди втручання в особисте життя людини. Тому існує небезпека порушення прав людини через впровадження превентивних заходів (наприклад, порушення прав гомосексуалістів у СРСР).

Жорсткість санкцій залежить від:

міри формалізованості ролі. Військові, міліціонери, медики контролюються вельми жорстко як формально, так і з боку громадськості, а, скажімо, дружба реалізується через неформалізовані соціальні ролі, тому санкції тут є досить умовними;

престижності статусу: ролі, пов'язані із престижними статусами, піддаються суворішому зовнішньому контролю і самоконтролю;

згуртованості групи, у межах якої відбувається рольова поведінка, а отже, і сили групового контролю;

авторитетності групи для носія певної суспільної ролі.

Питання для самоконтролю

Яку поведінку називають девіантною?

У чому полягає відносність девіації?

Яку поведінку називають делінквентною?

Чим відрізняються делінквентна та девіантна поведінка?

Назвіть види і форми девіантної поведінки.

Охарактеризуйте біологічні та психологічні теорії девіантної оведінки.

Охарактеризуйте соціологічні теорії девіантної поведінки .

Які функції виконує система соціального контролю?

Що таке санкції? Які є типи санкцій?

Яка різниця існує між формальними та неформальними санкціями?

Назвіть відмінності між репресивними та превентивними санкціями.