• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

2.4. Критерії відбору інвестиційних проектів фінансово-кредитними установами

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 

Порядок роботи фінансово-кредитної установи над пропози-
цією інвестиційних проектів включає два взаємозв’язаних етапи. На першому етапі здійснюється якісна оцінка проекту за економічними критеріями, що включає оцінку фінансового стану засновників проекту (партнерів у спільному підприємстві), оцінку сфери діяльності, в якій реалізується інвестиційний проект, ринкову життєздатність, обґрунтованість попереднього плану проекту, та здійснюється підготовка остаточного техніко-економічного обґрунтування.

На другому етапі проект оцінюється за фінансовими критеріями, тобто проводиться його якісна оцінка: реальність вартості про­екту та графіка його фінансування, обґрунтованість прогнозу експ­луатаційних витрат та доходів за проектом, економічна ефективність. На базі отриманих критеріїв робиться висновок про прий-
нятність проекту і ризиків, пов’язаних з його реалізацією, та прий-
мається фінансове рішення, яке на відміну від інвестиційного включає спектр питань щодо організації фінансування. Результати таких рішень виступають базою для фінансового аналізу інвес-
тиційного проекту та прийняття інвестиційного рішення.

Оцінювання проекту за економічними критеріями розпочинається з оцінки партнерів. Вивчаються фінансовий стан кожного з партнерів, їх досвід, положення на ринку товарів та послуг, репутація тощо. На стадії попереднього аналізу основними завданнями є виявлення зацікавленості партнерів у реалізації проекту та визначення їх здатності виконати комерційні та фінансові зобов’язання.

Під час аналізу надійності партнерів досліджується загальний фінансовий стан, досвід зовнішньоекономічної діяльності, наявність експорту, обсяг ресурсів.

На цій стадії вивчаються також основні звітні документи парт­нерів, а саме: баланси, рахунки прибутків та збитків, звіти про зміни фінансового стану за ряд років. Аналіз фінансового стану фірми будується на розгляді потоків грошової готівки, що дозволяє точно визначити вид діяльності, що приносить їй найбільший дохід, витрати коштів, а також дозволяє складати прогнози на найближчу перспективу.

Аналіз фінансових даних проводиться на базі звітних докумен­тів, які завірені незалежними аудиторами. Для точного визначення фінансового стану фірми розраховуються такі співвідношення:

оборотний капітал та короткострокові зобов’язання;

оборотність дебіторської заборгованості та запаси товарно-матеріальних цінностей;

доходи та поточні активи;

оборотний капітал та чистий прибуток;

оборотний капітал та загальна заборгованість;

готівка плюс цінні папери, що легко реалізуються, та короткострокова заборгованість (дозволяє визначити кількість грошей, які можна швидко отримати для погашення короткострокової заборгованості);

вартість реалізації продукції, податки, операційні витрати та середні поточні активи (показує, чи достатньо поточних активів для покриття можливого збільшення витрат);

високоліквідні активи (готівка плюс дебіторська заборгованість плюс цінні папери, що легко реалізуються) та річні витрати готівки (відбиває можливість фінансувати витрати за рахунок високоліквідних активів);

чистий прибуток та обсяг продажу;

сума основного капіталу та короткострокова заборгованість (вказує, наскільки ризикована фінансова діяльність фірми);

кредиторська заборгованість та середній розмір щоденного продажу;

індекс ліквідності (кількість днів для перетворення поточних активів у готівку);

довгострокова заборгованість та акціонерний капітал;

чистий прибуток до виплати податків і відсотків за отриманими кредитами та сплачені відсотки за кредитами;

чистий дохід та величина реальних активів (дохідність ак-
тивів).

Основою кредитоспроможності позичальника є надійний фінан-
совий стан. Такий загальний показник характеризується струк­турою, розміщенням та використанням власних та позичкових коштів, а також отриманням, розподілом та ефективним використанням прибутку.

У свою чергу фінансовий стан підприємства виражається його плато- та кредитоспроможністю, тобто здатністю своєчасно задовольняти платіжні вимоги згідно з договорами, повертати кредит та відсотки, сплачувати заробітну плату, вносити платежі та податки до бюджету. Визначення фінансового стану підприємства на основі низки показників плато- та кредитоспроможності також виступає об’єктом економічного аналізу.

Слід зазначити, що аналіз фінансового стану повинен охоплювати інформацію про діяльність компанії в динаміці. Отримані результати порівнюються з середніми для такої галузі, а також з результатами основних конкурентів.

Аналіз кредитних відносин підтверджує, що кредитоспромож­ність позичальника тісно пов’язана з фінансовою стійкістю. Ґрун­товна перевірка платоспроможності позичальника та надійності проекту передує визначенню можливостей участі фінансово-кре­дитної установи в його фінансуванні.

Поряд з аналізом різних фінансових показників розглядається ціла низка аспектів майбутньої діяльності в рамках реалізації про-
екту: сфера діяльності, потреба та ринки збуту тощо.

Так, під час аналізу ринкової життєздатності досліджується пропозиція на споживчому ринку на продукцію, що планується до випуску згідно з проектом. Специфічність продукції (послуг) конкретного підприємства слід визначити на певному регіональному ринку конкретного виду продукції (послуг) для чітко окресленого контингенту споживачів. При цьому унікальність продукту (послуг) може бути забезпечена будь-якою з його споживчих властивостей або їх комплексом порівняно з продукцією (послугами), що реалізуються іншими підприємствами в межах регіону, а також за рахунок надання додаткових послуг і застосування різних форм обслуговування.

Разом з тим слід передбачити і слабкі сторони запропонованого продукту та тривалість його життєвого циклу.

Тривалість життєвого циклу будь-якого товару (послуги) залежить від багатьох чинників, що діють на макро- та мікрорівні. Так, вона залежить від динаміки науково-технічного прогресу, рівня доходів населення, технології виробництва, умов зберігання, культури реалізації та споживання.

Загальна характеристика ринку продукції (послуг) передбачає визначення:

ступеня насиченості ринку;

місткості ринку;

загальної тенденції попиту на продукцію у поточному і прогнозованому періодах.

Залежно від ступеня насиченості ринку продукцією розрізняють ринок продавця та ринок покупця. Ступінь насиченості ринку можна визначити за рівнем забезпеченості населення продукцією та за загальною тенденцією привілеювання вимог продавців чи покупців на ринку, за кількістю та якістю товарів, їхніми ціновими характеристиками.

Місткість регіонального ринку продавця визначається сумою товарних ресурсів, що є у розпорядженні підприємств регіону, включаючи залишки товарів та сировини.

Місткість регіонального ринку покупця визначається як сума обсягів попиту місцевого населення і підприємств (установ та організацій).

Досліджувати попит населення на певну продукцію слід за трьома напрямами:

вивчення реалізованого, тобто задоволеного, попиту. Він характеризує фактичний рівень задоволення попиту на окремі товари;

вивчення незадоволеного попиту у зв’язку з відсутністю у продажу необхідних населенню товарів або у разі недостатньої
інформації про нові види продукції;

вивчення попиту, що формується, тобто попиту на певні види продукції, які ще не чітко визначені.

Під час вивчення попиту на певну продукцію необхідно враховувати її специфічні особливості, які визначаються характером самої продукції, а також умовами її реалізації і споживання.

Аналіз і прогнозування обсягу попиту населення на певну про­дукцію на регіональному ринку в цілому, в тому числі на про­дукцію конкретного підприємства, здійснюється на основі статистичних даних про доходи і витрати населення регіону на певну продукцію із застосуванням методів аналізу і прогнозування конкретних економічних показників.

Прогнозування попиту на конкретні види продукції на регіональному ринку (мікропопит) здійснюється із застосуванням таких інструментів економіко-математичного моделювання, як скла­дання однофакторинх моделей залежності обсягу попиту від факторів (цін, доходів, тощо), визначення одиничних коефіцієнтів еластичності та побудова багатофакторних моделей, а також перенесення середньорічних розмірів чи темпів продажу на прог­нозований період.

Особливо важливе значення для прогнозування загального обсягу попиту населення має дослідження причин виникнення незадовільного попиту, визначення обсягу попиту, що формується, і тенденцій його розвитку.

Для чіткого визначення своєї ніші у процесі бізнес-плану­вання провадиться сегментація ринку. Можливими критеріями сегментації можуть бути:

а) види продукції і послуг, що реалізуються;

б) контингент споживачів: вік, стать, національність чи етнічна група, освіта, соціальна належність, професія, рівень доходів, сімейний стан, інші показники.

У процесі сегментації ринку важливо визначити цільовий і найперспективніший сегмент ринку для підприємства, обґрунтувати цей вибір визначенням тих моментів, які привернуть увагу типового покупця до цільового ринку (новизна продукції, прогресивна продуктова ідея, ціна, якість продукції, культура обслуговування, додаткові послуги тощо), зумовлять розширення обсягів реалізації продукції за найвигідніших умов транспорту­вання і забезпечення товарно-сировинними ресурсами.

На стадії передінвестиційних досліджень складається поперед­ній план проекту, який включає в себе:

план проектно-дослідницьких робіт;

попередній план реалізації проекту в цілому, який дає можливість оцінити тривалість, структуру та склад необхідних виконавців проекту;

попередній план фінансування проекту;

попередній кошторис проекту.

Організація виконання передінвестиційних досліджень проводиться спеціально створеною замовником групою, до якої входять:

спеціалісти з маркетингу. Їх завдання — відповісти на запитання: скільки та за якою ціною можна продати продукції проекту;

працівники, що оцінюють імовірну вартість продукції та ви­моги до сировини;

фінансисти, що оцінюють витрати на проект та визначають розміри фінансування;

спеціалісти, що збирають інформацію про оточення проекту, законодавчі та нормативні акти тощо.

До функцій такої групи входить збір інформації, на основі якої прийматимуться рішення про неприйнятність окремих окреслених ідей проекту та проводитиметься детальний аналіз пропозицій, що заслуговуватимуть подальшого розроблення. Метою роботи групи виступає підготовка рекомендацій з прийняття рішень замовником проекту про доцільність реалізації проекту. Як правило, на цій стадії залишають для подальшого розгляду 2—3 варіан­ти. Протягом усього періоду роботи групи замовник проекту про­водить обговорення ходу відпрацювання концепції проекту з членами групи, а також, у разі необхідності, із зовнішніми експер­тами-консультантами.

Результатом проведених передпроектних досліджень виступає завдання на розроблення техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) проекту. ТЕО є основним проектним документом на будів-
ництво об’єктів. На основі затвердженого в установленому по-
рядку ТЕО готується тендерна документація та проводяться торги підряду, укладається угода (контракт) підряду, відкривається фінансування будівництва та складається робоча документація.

ТЕО будівництва є обов’язковим документом у разі, якщо фінансування капіталовкладень в основні фонди відповідних підприємств здійснюється повністю або частково з державного бюджету та позабюджетних фондів, централізованих фондів міні­стерств та відомств, а також власних фінансових ресурсів держав­них підприємств.

У процесі розроблення ТЕО в обов’язковому порядку має здійснюватися оцінка впливу діяльності підприємства на довкілля. Метою такої оцінки є попередження погіршення стану навколишнього середовища, забезпечення збалансованої господарської діяльності, опрацювання заходів зменшення рівня екологічної небезпеки для майбутньої діяльності, опрацювання узгоджених дій з компенсації негативних наслідків у соціально-економічній сфері району розміщення підприємства (об’єкта). При цьому обсяг та глибина опрацювання відповідних питань у процесі проведення такої оцінки залежать від специфіки впливу майбутнього підприємства на довкілля та від екологічних обмежень території, на якій його планується розмістити.

Загальний аналіз техніко-економічного обґрунтування включає оцінку якості підготовки, повноти інформації, правильність фінансових розрахунків, обґрунтованості цін на машини, обладнання, ліцензії, ноу-хау, будівельні послуги, що здійснюються.

Таким чином, якісний техніко-економічний аналіз проекту дозволяє виявити його життєздатність. У разі негативного результату, отриманого на такому етапі аналізу, подальше опрацювання критеріїв проекту не здійснюють. Якщо проект схвалено, то фінансово-кредитні установи проводять його кількісний аналіз, в ході якого обирається варіант реалізації проекту та розраховуються основні економічні показники.

Під час оцінювання фінансових критеріїв проекту проводиться аналіз реальності вартості проекту та графіка його фінансування, обґрунтованості прогнозу експлуатаційних витрат та доходів за проектом та економічної прийнятності проекту.

Фінансова оцінка ґрунтується на інформації, отриманій та проаналізованій у процесі розгляду всіх інвестиційних аспектів проекту. Цінність результатів оцінки рівною мірою залежить як від повноти та достовірності вихідних даних, так і від коректності методів, що використовують у процесі аналізу. Фінансова оцін­ка втілює інтегрований підхід до аналізу проекту і, як наслідок, є ключовою для прийняття потенційним інвестором рішення про участь у проекті.

Для фінансової оцінки проекту в динаміці використовується концепція дисконтування очікуваних чистих потоків грошових коштів. Від’ємне значення чистого потоку грошових коштів має місце в початкові періоди реалізації проекту, коли починають здійснюватися інвестиції. Лише після початку експлуатації про-
екту настає період, коли виручка від реалізації продукції перевищуватиме експлуатаційні витрати та платежі за проектом, тобто матиме місце приплив коштів.

З розрахунком чистого потоку грошових коштів безпосередньо пов’язана загальна сума інвестицій, що складається з витрат на основні кошти (основні активи), передвиробничих потреб та оборотних коштів. Обґрунтованість загальної суми інвестицій виз­начає реальність вартості проекту та графіка його фінансування.

Головним завданням прогнозу експлуатаційних витрат та доходів за проектом є перевірка синхронності надходження та вит­рачання грошових засобів, тобто перевірка майбутньої ліквідності підприємства. В умовах ринку це найсерйозніша проблема, оскіль­ки велика прострочена заборгованість передвіщує банкрутство.

Після проведення фінансового аналізу, результатом якого буде позитивне рішення щодо реалізації проекту, складаються такі розрахунки, що дозволяють визначити можливість організації фінансування:

визначаються внески учасників проекту в статутний капітал (за періодами) та обґрунтовуються розміри статутного капіталу і оборотного капіталу;

обчислюється потреба у зовнішніх джерелах фінансування;

головний кредитор доопрацьовує інвестиційний проект та економічну частину техніко-економічного обґрунтування, розроб­ляє оптимальну організаційну та фінансову схему реалізації проекту і після узгодження з ініціатором проекту здійснює пошук інвесторів та забезпечує комплекс відповідних інвестиційних і стра­хових угод, якщо це обумовлено. За згодою з ініціатором проекту (замовником) участь кредитора може бути обмежена наданням будь-якої з наведених нижче послуг: оцінкою проекту, фінансовим консультуванням (наприклад у сфері покриття інвес­ти­ційних ризиків та оптимізації оподаткування), розробленням фі­нансової схеми реалізації проекту;

здійснюються розрахунки використання та погашення кредиту з урахуванням домовленостей з іншими фінансово-кредит­ними інституціями, умов кредитування тощо;

складається результуюча таблиця грошового потоку з урахуванням фінансування та фондів, які залишаються в розпорядженні засновників проекту та на які може покладатися стягнення заборгованості;

розраховуються показники покриття заборгованості надходження коштів від проекту;

розраховуються показники покриття заборгованості за різних несприятливих умов;

обчислюються показники економічної прийнятності проекту.

Економічна прийнятність проекту визначається фінансово-кредитними установами на основі коефіцієнтів-критеріїв мінімізації кредитного ризику.

Перший коефіцієнт K1 як відношення «борг/власний капітал» має відповідати щонайменше 70:30, тобто відношення заборгованості позичальника до свого власного капіталу не повинно перевищувати 2,33:

,           (2.2)

де L — зобов’язання позичальника; D — борг за кредитом; E — власний капітал.

Другий коефіцієнт K2 — коефіцієнт обслуговування боргу, який означає відношення чистого прибутку позичальника за кож­ний фінансовий рік під час періоду надання фінансування до сукупної суми виплат боргу. До чистого прибутку включаються прибуток після оподаткування, амортизація та витрати на сплату відсотків. Коефіцієнт обслуговування боргу має бути не нижчим ніж 1,3. Такий коефіцієнт розраховується як:

,           (2.3)

де Pat — прибуток після оподаткування; I — відсоткові платежі; D — частина боргу, що погашається; A — амортизаційні відрахування.

Зазначені критерії аналізуються на етапі затвердження схеми фінансування проекту, після чого підписуються всі заплановані угоди про надання коштів для фінансування проекту.

Таким чином, фінансова оцінка є складною процедурою, що визначає результат техніко-економічного обґрунтування проекту з метою організації його фінансування. Вона ґрунтується на обробленні та аналізі маси даних, підготовлених у процесі ТЕО, що, у свою чергу, підтверджує необхідність виділення в механізмі проектного фінансування інформаційної стадії, де проходитимуть оцінка та відбір проектів.

Такий підхід відбиває тенденції розвитку ринку проектного фінансування. Так, англійські банки зазвичай беруть участь у проектному фінансуванні виступаючи лише як консультанти на початковій фазі проекту, не інвестуючи кошти і тим самим змен­шуючи рівень їх проектних ризиків. Це стало однією з послуг, що надають банки, які спочатку проводять аналіз проекту, а потім доводять його до рівня, що дозволяє здійснювати кредитування. Розроблений першокласним банком такий проект розглядається кредиторами як додаткова гарантія життєздатності проекту.

Під час розгляду процесу відбору не розглядалася інша важлива аналітична робота, що проводиться паралельно з аналізом фінансових аспектів проекту, — ідентифікація та оцінка проектних ризиків. Це пов’язано з вивченням проектних ризиків в окремій темі.

2.5. Правове регулювання договірних
відносин щодо проектного фінансування

Усі організаційно-економічні та правові відносини між суб’єктами проектного фінансування, що виникають у процесі реалізації інвестиційного проекту, оформляються у вигляді договорів.

Договір — це угода між окремими особами або організаціями, в якій визначені права та обов’язки договірних сторін. Тобто він визначає відповідальність учасників угоди і юридично закріплює їх зобов’язання.

Будь-який договір можна умовно розділити на чотири частини: преамбулу (вступну частину); предмет договору; додаткові умови договору; інші умови договору (див. рис. 2.4).

Зміст кожного договору може бути різний, однак основною умовою під час укладання будь-якого договору є необхідність чітко зна­ти, які цілі потрібно досягти після його реалізації, і уточнити най­більш важливі моменти, пов’язані з його оформленням, підписанням і виконанням. Спочатку розглядається головний напрям наступ-
ної роботи, а потім її розбивають на окремі етапи з оцінкою ризиків.

Порядок укладання угоди полягає в тому, що одна сторона направляє іншій свою пропозицію про укладання угоди (оферту), а інша сторона, отримавши оферту, приймає пропозицію укласти угоду (акцепт). Відповідно особа, від якої вийшла пропозиція, є оферентом, а особа, що прийняла пропозицію — акцептантом (адресатом).

Під офертою розуміють пропозицію про укладання угоди, що відповідає низці обов’язкових вимог.

По-перше, пропозиція має бути конкретною, тобто в ній мають вказуватися суттєві умови угоди.

По-друге, пропозиція повинна виходити від однієї особи чи кількох осіб.

По-третє, наміром пропозиції є укладання угоди з адресатом, яким буде прийнята пропозиція.

Договори можуть бути як короткими, тобто з мінімумом умов (предмет договору, що включає найменування і кількість товару; його ціну; вимоги до якості; строк поставки; умови платежу), так і дуже змістовні з великою кількістю додаткових умов.

Недолік укладання коротких договорів у тому, що організація повинна мати чітке уявлення про те, чим компенсуватимуться прогалини договору. На жаль, про це часто забувають, і це призводить до нанесення збитків. Інколи й аналіз змістовних (багатосторінкових) договорів не завжди дає позитивні результати.

Таким чином, договір є актом не універсальної форми, а виключно індивідуальної, спроможної надійно захистити бізнес, тож складати його потрібно для кожного випадку окремо.

Основними видами договорів, які укладаються в процесі реалізації інвестиційного проекту, є:

угода про банківський кредит — угода, що містить умови, права та обов’язки стосовно надання банківського кредиту банком і повернення банківського кредиту позичальником, а також умови сплати винагороди за надання банківського кредиту;

договір купівлі-продажу — договір, за яким одна сторона (продавець) зобов’язується передати товари у власність іншої сторони (покупця) за певну грошову суму (ціну);

договір поставки — договір, за яким одна сторона (постачаль­ник-продавець) зобов’язується передати в обумовлений період та строки товари, що ним виготовляються або купуються, замовнику (покупцю) для використання у підприємницькій діяль­ності;

договір продажу підприємства — договір, за яким одна сторона — власник підприємства (продавець) — зобов’язується передати в обумовлений період, за певною ціною у власність покупцю підприємства в цілому як майнового комплексу, включаючи права на фірмову назву, товарний знак, права на використання ліцензій патентів тощо, якщо інше не передбачено умовами договору;

договір оренди — договір, за яким одна сторона — орендодавець — зобов’язується надати орендатору майно за певну плату та на певний термін;

договір фінансової оренди (лізингу) — договір, що передбачає сплату протягом чітко встановленого строку лізингових плате-
жів, величина яких є достатньою для повного відшкодування витрат лізингодавця, пов’язаних з придбанням майна та реалізацією прав власника, а також для забезпечення йому певного прибутку;

договір концесії (концесійний договір) — договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та стро­ковій основі суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліп­шити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) з метою задоволення громадських потреб;

угода про розподіл продукції регулює відносини, що виникають у процесі виконання пошукових робіт, розвідки та видобування корисних копалин, розподілу виробленої продукції, а також її транспортування, обробки, зберігання, переробки, вико­ристання, реалізації чи розпорядження нею іншим чином. Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона — Україна — доручає іншій стороні — інвестору — на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції;

консорціумний договір є основою правових взаємовідносин членів консорціуму. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представ­ництво та керівництво консорціуму, обов’язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У договорі обов’язково передбачається умова припинення дії консорціумної угоди;

договір підряду — угода, в якій одна сторона (підрядник) зобов’язується виконати на замовлення іншої сторони (замовника) певну роботу та здати її результат замовнику; у свою чергу, замовник зобов’язується прийняти ці результати, попередньо оплативши їх.

Найпоширенішою формою правового регулювання договірних відносин у інвестиційній сфері є договір підряду. Він, як правило, включає загальні умови, додаткові та особливі умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним законодавством, державними стандартами, державними будівельними нормами. Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини конкретних замовника і підрядника. Особливі умови — це спеціальні, конкретні вимоги до учасників контракту щодо роз­поділу інвестиційних ризиків та розв’язання конфліктних ситуацій.

Розрізняють кілька видів договорів підряду: генеральний, річний субпідрядний і прямий.

Укладаються такі договори шляхом проведення конкурсів (тен­дерів) або за результатом переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений замовником конкурс дозволяє йому ви-
брати з багатьох запропонованих договорів найбільш вигідний. При
цьому замовник керується двома критеріями: вартістю будівницт­ва і його тривалістю (за умов забезпечення якості). Конкурс оголо­шується за умови фінансового забезпечення і затвердженого кошто-
рису. Кошторисом передбачено прибуток підрядника, що спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно-монтажні роботи.

У разі укладення договору на підставі переговорів замовника
з підрядником узгоджується договірна ціна будівництва і на бажання замовника підрядник надає список субпідрядників, які будуть залучені до будівництва. Договір підряду визначає: реквізити сторін, предмет договору, місцезнаходження об’єкта, обов’яз­ки сторін, кошторисну вартість, вартість за договірними цінами, строки введення об’єкта в експлуатацію (календарний план вироб­ництва робіт), конкретні зобов’язання щодо підготовки вибраного майданчика для будівництва, енергопостачання, організація будівельно-монтажних робіт, умови розгортання договору, відповідальність за невиконання зобов’язань.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником або інвестором та підрядником. Ці сторони можуть бути як юридичними, так і фізичними особами, тобто замовником можуть бути держава в особі виконавчих або муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа або приватна особа, а виконавцем робіт — підрядник або фірма-посередник, яка за його дорученням формує портфель замовлень. У разі невеликих обсягів інвестування інвестор не в змозі утримувати керуючого проектом або інших посередників, тому він одночасно є і замовником проекту. У разі реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма — управляючий проектом, або фірма-девелопер, які діють на контрактних засадах. У цьому разі договір підряду набуває ви-
гляду договору фінансування проекту. Керуючий проектом або фір-
ма-девелопер у свою чергу укладає підрядний договір з підрядником або сама здійснює виробництво будівельно-монтажних робіт.

У разі придбання об’єкта на ринку нерухомості інвестор укладає договір з однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук об’єкта, який його цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних об’єктах роботи з їх ремонту та облаштування. Підрядниками можуть бути фірми, які виконують всі види робіт на об’єкті — від нульового циклу до благоустрою і здачі в експлуатацію. На жаль, така форма взаємодії суб’єктів інвестування використовується тільки під час будівництва житла, невеликих промислових та комунальних об’єктів. Великі промислові об’єкти найближчим часом будуть споруджуватись традиційним підрядним способом, учасниками якого є замовник, генеральний підрядник, проектувальник, певна кількість субпідрядних організацій та постачальників обладнання та матеріалів. Взаємовідносини всіх цих суб’єктів інвестування оформлюються підрядними договорами.

Розрізняють кілька видів договорів: генеральний, річний субпідрядний і прямий. Генеральний договір укладається між інвестором (замовником) і генеральним підрядником, можливо з генеральним проектувальником (стосовно великих об’єктів). Він укла­дається на виконання будівельних та інженерних робіт, постачання й монтаж устаткування, благоустрій території (іноді й пусконалагоджувальних робіт).

Підрядник виконує основну масу загальнобудівельних робіт (кам’яних, бетонних та столярних, монтаж залізобетонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину поставок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на себе зобов’язання здійснити частину поставок і робіт як самостійно, так і за окремими прямими договорами. В цих умовах підрядник зветься генеральним і бере на себе координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, які укладені ним особисто.

В окремих випадках у разі тривалих термінів будівництва крім генерального договору можуть укладатися річні договори, де деталізуються й уточнюються обов’язки сторін. Вони можуть укладатися в рамках генеральних, якщо строки будівництва (проектування) перевищують два роки.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», відповідно до якого підрядник бере на себе зобов’язання виконати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об’єкта й замінює замовника щодо інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати об’єкт повністю підготовленим до екс­плуатації, відповідно умовам договору й гарантійним обов’язкам.

Генеральний договір «під ключ» може мати дві модифікації: «проектування — будівництво» (рис. 2.6) і «проектування — управ­ління» (рис. 2.7).

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов’язується перед інвестором не тільки здати об’єкт до експлуатації, а й забезпечити випуск та реалізацію готової продукції. У разі створення консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кошторисом вартості робіт, а також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Субпідрядні договори укладаються між генеральним підрядником (генпроектувальником) та субпідрядними фірмами на виконання окремих спеціалізованих видів робіт. Прямий договір укладається між замовником і заводом-виготовлювачем технологічного обладнання. У прямому договорі може бути передбачено шеф-монтаж обладнання, якщо воно того потребує. Такі договори звичайно укладаються замовником (інвестором) у разі, коли він є автором (власником) технології виробництва, передбаченого в інвестиційному проекті. Окремо замовник укладає договір з банком, який здійснює фінансування будівництва та виконує розрахунки між суб’єктами інвестування.

Для генерального підрядника, з точки зору правової організації взаємовідносин учасників, різниці між прямим (окремим) і субпідрядним договором немає. Взаємозв’язки суб’єктів інвестиційного процесу показано на рис. 2.8.

Така складна структура взаємодії суб’єктів інвестування не сприяє нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли укладаються десятки договорів і їх суб’єкти одночасно є і замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх укладання, зумовлює залежність один від одного кошторисом, обмеженим інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на узгодження і врешті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного циклу.

Так, скажімо, генеральний підрядник або генеральний проектувальник, які узгоджують умови виконання робіт і кошторисні ціни з замовником, водночас самі стають замовниками стосовно субпідрядних фірм, які, у свою чергу, прагнуть одержати пільгові умови виробництва і якомога суттєвіше збільшити кошторисні (договірні) ціни на свою користь.

За цих умов на замовника покладається багато обов’язків щодо організації інвестиційного процесу. Він повинен відкрити фінансування проекту, тобто знайти кошти: вивільнити власні інвестиційні ресурси, залучити кошти інших акціонерів і компань­йонів, укласти угоду про кредит з комерційним банком, забезпечити свої ліцензійні права на будівництво у контрольних організаціях та місцевих органах влади, крім того, на вимоги підрядника замовник повинен забезпечити комплектне постачання техно­логічного обладнання та деяких видів матеріалів (металевих виробів, кабельної продукції, ливарних виробів, засобів оргтехніки, меблів тощо). Крім того, замовник повинен забезпечити підрядника на будівельному майданчику підведенням інженерних комунікацій — під’їзними шляхами, електроенергією, засобами зв’язку, водопостачанням і каналізацією, в окремих випадках — житлом і харчуванням будівельників.

У свою чергу, вимоги, які обумовлюються в договорах для підрядника,— це необхідність неухильно слідувати проектному завданню замовника, виконувати всі вказівки дирекції замовника, що створюються в апараті його управління і передбачені зведеним кошторисом (додаткові витрати інвестора). Згідно з договором підрядник виконує майже всі загальнобудівельні роботи, забезпечує значну частку поставок матеріальних ресурсів для будівництва, крім тих, що замовник здійснює як самостійно, так і за окремими прямими договорами.

Замовник здійснює координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, укладеними ним особисто; він не може впливати на хід робіт, що виконують субпідрядники, які пов’язані договірними зо­бов’язаннями з генеральним підрядником. Згідно з цими договорами, як правило, на генпідрядника покладаються обов’язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він, відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників мате­ріалів, конструкцій і деталей або посередників, що здійснюють матеріальне забезпечення.

За умов командно-адміністративної системи у багатоланковій схемі управління (міністерство — главк — трест — будівельна організація) підрядний спосіб потребував дуже великих витрат на утримання апарату управління і контролю за виконанням підрядних договорів. Передбачені в договорах економічні санкції стосовно великої кількості учасників інвестиційного процесу, як пра­вило, не спрацьовували.

Водночас у країнах з розвинутою ринковою економікою вже десятки років запроваджені і успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три такі організаційні форми підряду.

Перша — виконання робіт і здача підрядником замовнику об’єкта «під ключ». Підрядний договір «під ключ» передбачає зобов’язання підрядником виконати весь комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт. Підрядник повністю несе відповідальність за спорудження об’єкта, бере на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного процесу. Згідно з умовами договору в цьому разі замовник може брати на себе деякі зобов’язання стосовно проекту (впровадження найновітнішої технології, облаштування та оздоблення об’єкта тощо), але відповідальність за введення об’єкта в дію, повністю підготовленого до експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, перебирає на себе підрядник. У колишньому Радянському Союзі та останнім часом в Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на впровадження способу виконання робіт «під ключ», але цей метод дав деякі позитивні результати лише під час спорудження невеликих об’єк­тів, переважно житла.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання будівельно-монтажних робіт — це створення великих підрядних угруповань: проектно-промислово-будівельних об’єднань. Такі об’єднан-
ня (комбінати) успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах. Особливість цієї форми в тому, що велика будівельна фірма, яка взяла підряд на реалізацію інвестиційного проекту, виготовляє і узгоджує щодо цього проекту проектно-кош­торисну документацію, виготовляє або постачає необхідні для нього матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс необхідних будівельно-монтажних робіт. Колись у системі Мінпромбуду СРСР спроба створення таких об’єднань виявилась марною через амбіції керівників окремих ланок виробництва, що мали увій­ти в ці об’єднання.

І, нарешті, третя форма — це створення інвестиційних консор­ціумів упровадження проектів, де учасники інвестиційного проек­ту на паритетних засадах беруть участь у фінансуванні, будівництві та експлуатації об’єкта, тобто стають власниками. Найчастіше в західних країнах такими співвласниками проекту стають інвестор (замовник), будівельна фірма і фінансуючий банк.

В останні роки у зв’язку зі спадом виробництва в інвестиційній сфері інвестор для реалізації своїх проектів дедалі частіше запроваджує господарчий спосіб. У свій час цей спосіб виконання будівельно-монтажних робіт давав непогані результати, особливо під час реконструкції та технічного переозброєння діючих підприємств. Сьогодні інвестор за браком власних коштів та через високі монопольні ціни, що пропонують будівельні фірми на підрядному ринку, змушений самостійно виконувати будівельно-монтажні роботи. В умовах господарського способу інвестиційні проекти реалізуються безпосередньо інвестором без залучення підрядника, тобто функції інвестора, замовника і підрядника виконуються однією юридичною особою, що іменується забудовником. Забудовник є одночасно розпорядником коштів, оператив­ним керівником і виконувачем будівельно-монтажних робіт.

Звичайно у складі апарату забудовника створюються управління або відділ капітального будівництва і своя будівельна організація (дільниця), які забезпечують проект необхідною проектно-кошторисною документацією, матеріальними ресурсами та відповідними кадрами працівників. Розрахунки за виконані роботи ведуться з поточного або розрахункового рахунку забудовника.

У разі значних обсягів робіт для виконання складних, матеріаломістких видів будівельно-монтажних робіт залучається підрядна фірма, а нескладні, але трудомісткі роботи виконуються самостійно. Такий спосіб заведено називати змішаним.

Звичайно в договорах передбачаються умови припинення відносин між учасниками. Умови розірвання договору визначають обов’язки сторін щодо відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт та порушення строків будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність з боку
замовника.

Чим представлена система організації проектного фінансування?

Як здійснюється регулювання проектного фінансування в Україні?

Назвіть та охарактеризуйте схеми організації фінансування інвестиційних проектів.

Як можна класифікувати учасників проектного фінансування?

Що включає в себе проектна документація?

Що таке кошторисна вартість будівництва?

Яка є підстава для визначення кошторисної вартості будівництва?

Розкрийте особливості локальних, об’єктних та зведених кошторисів.

Що визначається за результатами зведеного кошторисного розрахунку?

Визначте функції та особливості участі кожного суб’єкта проектного фінансування.

За якими економічними критеріями оцінюється інвестиційний проект?

За якими фінансовими критеріями оцінюється інвестиційний проект?

Охарактеризуйте фінансові критерії оцінювання інвестиційних проектів.

У чому полягає організація фінансування інвестиційного проекту?

Що таке договір?

Охарактеризуйте види договорів, які укладаються в процесі реалізації проектів.

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.

Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

Про банки та банківську діяльність: Закон України // Вісник НБУ. — 2001. — № 1 (додаток ) від 30.01.01.

Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг: Закон України // Українська інвестиційна газета. — 2000. — № 35. — 21 січ.

Про концесії: Закон України // Українська інвестиційна газета
№ 35. — 2000. — 5 верес.

Про ціни і ціноутворення: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 52. — Ст. 377.

Про основи містобудування: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 52. — Ст. 683.

Про планування і забудову територій: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 31. — Ст. 250.

Про архітектурну діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 31. — Ст. 246.

Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні: Указ Президента України // Бюлетень про приватизацію. — 1997. — № 6.

Беренс В., Хавранек П. Руководство по оценке эффективности инвестиций. — М.: Инфра-М, 1995.

Воронцовский А. В. Инвестиции и финансирование: Методы оцен­ки и обоснования. — СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1998.

Вяткин В., Хемптон Дж., Казак А. Принятие финансовых решений в управлении бизнесом: Учебник. — Екатеринбург: Изд. дом «Ява»,
1998.

Инвестиции на развивающихся рынках / М. А. Лимитовский. — М.: Изд.-консалтинг. компания «ДеКА», 2002.

Инвестиционный бизнес: Учеб пособие / Под ред. Ю. В. Яковец. — М.: Изд-во РАГС, 2002.

Катасонов В. Ю., Морозов Д. С. Проектное финансирование. — М.: Анкил, 2001.

Ковалев В. В. Финансовый анализ: методы и процедуры. — М., 2001.

Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Лібра, 1998.

Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом. — К.: Лібра, 2002.

Смирнов А. Л., Красавина Л. Н. Международный кредит: формы и условия. — М.: Консалтбанкир, 1995.

Смирнов. А. Л. Организация финансирования инвестиционных проектов. — М.: Консалтбанкир, 1993.

Стешин А. И. Оценка коммерческой состоятельности инвестиционных проектов. — М., 2001.

Фінанси підприємств / За ред. А. Н. Поддєрьогіна. — К.: КНЕУ, 2000.

Четыркин Е. Н. Финансовый анализ производственных инвестиций. — М.: Дело, 2001.

Шенаев В. Н., Ирниязов Б. С. Проектное кредитование. — М.: Консалтбанкир, 1996.

Порядок роботи фінансово-кредитної установи над пропози-
цією інвестиційних проектів включає два взаємозв’язаних етапи. На першому етапі здійснюється якісна оцінка проекту за економічними критеріями, що включає оцінку фінансового стану засновників проекту (партнерів у спільному підприємстві), оцінку сфери діяльності, в якій реалізується інвестиційний проект, ринкову життєздатність, обґрунтованість попереднього плану проекту, та здійснюється підготовка остаточного техніко-економічного обґрунтування.

На другому етапі проект оцінюється за фінансовими критеріями, тобто проводиться його якісна оцінка: реальність вартості про­екту та графіка його фінансування, обґрунтованість прогнозу експ­луатаційних витрат та доходів за проектом, економічна ефективність. На базі отриманих критеріїв робиться висновок про прий-
нятність проекту і ризиків, пов’язаних з його реалізацією, та прий-
мається фінансове рішення, яке на відміну від інвестиційного включає спектр питань щодо організації фінансування. Результати таких рішень виступають базою для фінансового аналізу інвес-
тиційного проекту та прийняття інвестиційного рішення.

Оцінювання проекту за економічними критеріями розпочинається з оцінки партнерів. Вивчаються фінансовий стан кожного з партнерів, їх досвід, положення на ринку товарів та послуг, репутація тощо. На стадії попереднього аналізу основними завданнями є виявлення зацікавленості партнерів у реалізації проекту та визначення їх здатності виконати комерційні та фінансові зобов’язання.

Під час аналізу надійності партнерів досліджується загальний фінансовий стан, досвід зовнішньоекономічної діяльності, наявність експорту, обсяг ресурсів.

На цій стадії вивчаються також основні звітні документи парт­нерів, а саме: баланси, рахунки прибутків та збитків, звіти про зміни фінансового стану за ряд років. Аналіз фінансового стану фірми будується на розгляді потоків грошової готівки, що дозволяє точно визначити вид діяльності, що приносить їй найбільший дохід, витрати коштів, а також дозволяє складати прогнози на найближчу перспективу.

Аналіз фінансових даних проводиться на базі звітних докумен­тів, які завірені незалежними аудиторами. Для точного визначення фінансового стану фірми розраховуються такі співвідношення:

оборотний капітал та короткострокові зобов’язання;

оборотність дебіторської заборгованості та запаси товарно-матеріальних цінностей;

доходи та поточні активи;

оборотний капітал та чистий прибуток;

оборотний капітал та загальна заборгованість;

готівка плюс цінні папери, що легко реалізуються, та короткострокова заборгованість (дозволяє визначити кількість грошей, які можна швидко отримати для погашення короткострокової заборгованості);

вартість реалізації продукції, податки, операційні витрати та середні поточні активи (показує, чи достатньо поточних активів для покриття можливого збільшення витрат);

високоліквідні активи (готівка плюс дебіторська заборгованість плюс цінні папери, що легко реалізуються) та річні витрати готівки (відбиває можливість фінансувати витрати за рахунок високоліквідних активів);

чистий прибуток та обсяг продажу;

сума основного капіталу та короткострокова заборгованість (вказує, наскільки ризикована фінансова діяльність фірми);

кредиторська заборгованість та середній розмір щоденного продажу;

індекс ліквідності (кількість днів для перетворення поточних активів у готівку);

довгострокова заборгованість та акціонерний капітал;

чистий прибуток до виплати податків і відсотків за отриманими кредитами та сплачені відсотки за кредитами;

чистий дохід та величина реальних активів (дохідність ак-
тивів).

Основою кредитоспроможності позичальника є надійний фінан-
совий стан. Такий загальний показник характеризується струк­турою, розміщенням та використанням власних та позичкових коштів, а також отриманням, розподілом та ефективним використанням прибутку.

У свою чергу фінансовий стан підприємства виражається його плато- та кредитоспроможністю, тобто здатністю своєчасно задовольняти платіжні вимоги згідно з договорами, повертати кредит та відсотки, сплачувати заробітну плату, вносити платежі та податки до бюджету. Визначення фінансового стану підприємства на основі низки показників плато- та кредитоспроможності також виступає об’єктом економічного аналізу.

Слід зазначити, що аналіз фінансового стану повинен охоплювати інформацію про діяльність компанії в динаміці. Отримані результати порівнюються з середніми для такої галузі, а також з результатами основних конкурентів.

Аналіз кредитних відносин підтверджує, що кредитоспромож­ність позичальника тісно пов’язана з фінансовою стійкістю. Ґрун­товна перевірка платоспроможності позичальника та надійності проекту передує визначенню можливостей участі фінансово-кре­дитної установи в його фінансуванні.

Поряд з аналізом різних фінансових показників розглядається ціла низка аспектів майбутньої діяльності в рамках реалізації про-
екту: сфера діяльності, потреба та ринки збуту тощо.

Так, під час аналізу ринкової життєздатності досліджується пропозиція на споживчому ринку на продукцію, що планується до випуску згідно з проектом. Специфічність продукції (послуг) конкретного підприємства слід визначити на певному регіональному ринку конкретного виду продукції (послуг) для чітко окресленого контингенту споживачів. При цьому унікальність продукту (послуг) може бути забезпечена будь-якою з його споживчих властивостей або їх комплексом порівняно з продукцією (послугами), що реалізуються іншими підприємствами в межах регіону, а також за рахунок надання додаткових послуг і застосування різних форм обслуговування.

Разом з тим слід передбачити і слабкі сторони запропонованого продукту та тривалість його життєвого циклу.

Тривалість життєвого циклу будь-якого товару (послуги) залежить від багатьох чинників, що діють на макро- та мікрорівні. Так, вона залежить від динаміки науково-технічного прогресу, рівня доходів населення, технології виробництва, умов зберігання, культури реалізації та споживання.

Загальна характеристика ринку продукції (послуг) передбачає визначення:

ступеня насиченості ринку;

місткості ринку;

загальної тенденції попиту на продукцію у поточному і прогнозованому періодах.

Залежно від ступеня насиченості ринку продукцією розрізняють ринок продавця та ринок покупця. Ступінь насиченості ринку можна визначити за рівнем забезпеченості населення продукцією та за загальною тенденцією привілеювання вимог продавців чи покупців на ринку, за кількістю та якістю товарів, їхніми ціновими характеристиками.

Місткість регіонального ринку продавця визначається сумою товарних ресурсів, що є у розпорядженні підприємств регіону, включаючи залишки товарів та сировини.

Місткість регіонального ринку покупця визначається як сума обсягів попиту місцевого населення і підприємств (установ та організацій).

Досліджувати попит населення на певну продукцію слід за трьома напрямами:

вивчення реалізованого, тобто задоволеного, попиту. Він характеризує фактичний рівень задоволення попиту на окремі товари;

вивчення незадоволеного попиту у зв’язку з відсутністю у продажу необхідних населенню товарів або у разі недостатньої
інформації про нові види продукції;

вивчення попиту, що формується, тобто попиту на певні види продукції, які ще не чітко визначені.

Під час вивчення попиту на певну продукцію необхідно враховувати її специфічні особливості, які визначаються характером самої продукції, а також умовами її реалізації і споживання.

Аналіз і прогнозування обсягу попиту населення на певну про­дукцію на регіональному ринку в цілому, в тому числі на про­дукцію конкретного підприємства, здійснюється на основі статистичних даних про доходи і витрати населення регіону на певну продукцію із застосуванням методів аналізу і прогнозування конкретних економічних показників.

Прогнозування попиту на конкретні види продукції на регіональному ринку (мікропопит) здійснюється із застосуванням таких інструментів економіко-математичного моделювання, як скла­дання однофакторинх моделей залежності обсягу попиту від факторів (цін, доходів, тощо), визначення одиничних коефіцієнтів еластичності та побудова багатофакторних моделей, а також перенесення середньорічних розмірів чи темпів продажу на прог­нозований період.

Особливо важливе значення для прогнозування загального обсягу попиту населення має дослідження причин виникнення незадовільного попиту, визначення обсягу попиту, що формується, і тенденцій його розвитку.

Для чіткого визначення своєї ніші у процесі бізнес-плану­вання провадиться сегментація ринку. Можливими критеріями сегментації можуть бути:

а) види продукції і послуг, що реалізуються;

б) контингент споживачів: вік, стать, національність чи етнічна група, освіта, соціальна належність, професія, рівень доходів, сімейний стан, інші показники.

У процесі сегментації ринку важливо визначити цільовий і найперспективніший сегмент ринку для підприємства, обґрунтувати цей вибір визначенням тих моментів, які привернуть увагу типового покупця до цільового ринку (новизна продукції, прогресивна продуктова ідея, ціна, якість продукції, культура обслуговування, додаткові послуги тощо), зумовлять розширення обсягів реалізації продукції за найвигідніших умов транспорту­вання і забезпечення товарно-сировинними ресурсами.

На стадії передінвестиційних досліджень складається поперед­ній план проекту, який включає в себе:

план проектно-дослідницьких робіт;

попередній план реалізації проекту в цілому, який дає можливість оцінити тривалість, структуру та склад необхідних виконавців проекту;

попередній план фінансування проекту;

попередній кошторис проекту.

Організація виконання передінвестиційних досліджень проводиться спеціально створеною замовником групою, до якої входять:

спеціалісти з маркетингу. Їх завдання — відповісти на запитання: скільки та за якою ціною можна продати продукції проекту;

працівники, що оцінюють імовірну вартість продукції та ви­моги до сировини;

фінансисти, що оцінюють витрати на проект та визначають розміри фінансування;

спеціалісти, що збирають інформацію про оточення проекту, законодавчі та нормативні акти тощо.

До функцій такої групи входить збір інформації, на основі якої прийматимуться рішення про неприйнятність окремих окреслених ідей проекту та проводитиметься детальний аналіз пропозицій, що заслуговуватимуть подальшого розроблення. Метою роботи групи виступає підготовка рекомендацій з прийняття рішень замовником проекту про доцільність реалізації проекту. Як правило, на цій стадії залишають для подальшого розгляду 2—3 варіан­ти. Протягом усього періоду роботи групи замовник проекту про­водить обговорення ходу відпрацювання концепції проекту з членами групи, а також, у разі необхідності, із зовнішніми експер­тами-консультантами.

Результатом проведених передпроектних досліджень виступає завдання на розроблення техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) проекту. ТЕО є основним проектним документом на будів-
ництво об’єктів. На основі затвердженого в установленому по-
рядку ТЕО готується тендерна документація та проводяться торги підряду, укладається угода (контракт) підряду, відкривається фінансування будівництва та складається робоча документація.

ТЕО будівництва є обов’язковим документом у разі, якщо фінансування капіталовкладень в основні фонди відповідних підприємств здійснюється повністю або частково з державного бюджету та позабюджетних фондів, централізованих фондів міні­стерств та відомств, а також власних фінансових ресурсів держав­них підприємств.

У процесі розроблення ТЕО в обов’язковому порядку має здійснюватися оцінка впливу діяльності підприємства на довкілля. Метою такої оцінки є попередження погіршення стану навколишнього середовища, забезпечення збалансованої господарської діяльності, опрацювання заходів зменшення рівня екологічної небезпеки для майбутньої діяльності, опрацювання узгоджених дій з компенсації негативних наслідків у соціально-економічній сфері району розміщення підприємства (об’єкта). При цьому обсяг та глибина опрацювання відповідних питань у процесі проведення такої оцінки залежать від специфіки впливу майбутнього підприємства на довкілля та від екологічних обмежень території, на якій його планується розмістити.

Загальний аналіз техніко-економічного обґрунтування включає оцінку якості підготовки, повноти інформації, правильність фінансових розрахунків, обґрунтованості цін на машини, обладнання, ліцензії, ноу-хау, будівельні послуги, що здійснюються.

Таким чином, якісний техніко-економічний аналіз проекту дозволяє виявити його життєздатність. У разі негативного результату, отриманого на такому етапі аналізу, подальше опрацювання критеріїв проекту не здійснюють. Якщо проект схвалено, то фінансово-кредитні установи проводять його кількісний аналіз, в ході якого обирається варіант реалізації проекту та розраховуються основні економічні показники.

Під час оцінювання фінансових критеріїв проекту проводиться аналіз реальності вартості проекту та графіка його фінансування, обґрунтованості прогнозу експлуатаційних витрат та доходів за проектом та економічної прийнятності проекту.

Фінансова оцінка ґрунтується на інформації, отриманій та проаналізованій у процесі розгляду всіх інвестиційних аспектів проекту. Цінність результатів оцінки рівною мірою залежить як від повноти та достовірності вихідних даних, так і від коректності методів, що використовують у процесі аналізу. Фінансова оцін­ка втілює інтегрований підхід до аналізу проекту і, як наслідок, є ключовою для прийняття потенційним інвестором рішення про участь у проекті.

Для фінансової оцінки проекту в динаміці використовується концепція дисконтування очікуваних чистих потоків грошових коштів. Від’ємне значення чистого потоку грошових коштів має місце в початкові періоди реалізації проекту, коли починають здійснюватися інвестиції. Лише після початку експлуатації про-
екту настає період, коли виручка від реалізації продукції перевищуватиме експлуатаційні витрати та платежі за проектом, тобто матиме місце приплив коштів.

З розрахунком чистого потоку грошових коштів безпосередньо пов’язана загальна сума інвестицій, що складається з витрат на основні кошти (основні активи), передвиробничих потреб та оборотних коштів. Обґрунтованість загальної суми інвестицій виз­начає реальність вартості проекту та графіка його фінансування.

Головним завданням прогнозу експлуатаційних витрат та доходів за проектом є перевірка синхронності надходження та вит­рачання грошових засобів, тобто перевірка майбутньої ліквідності підприємства. В умовах ринку це найсерйозніша проблема, оскіль­ки велика прострочена заборгованість передвіщує банкрутство.

Після проведення фінансового аналізу, результатом якого буде позитивне рішення щодо реалізації проекту, складаються такі розрахунки, що дозволяють визначити можливість організації фінансування:

визначаються внески учасників проекту в статутний капітал (за періодами) та обґрунтовуються розміри статутного капіталу і оборотного капіталу;

обчислюється потреба у зовнішніх джерелах фінансування;

головний кредитор доопрацьовує інвестиційний проект та економічну частину техніко-економічного обґрунтування, розроб­ляє оптимальну організаційну та фінансову схему реалізації проекту і після узгодження з ініціатором проекту здійснює пошук інвесторів та забезпечує комплекс відповідних інвестиційних і стра­хових угод, якщо це обумовлено. За згодою з ініціатором проекту (замовником) участь кредитора може бути обмежена наданням будь-якої з наведених нижче послуг: оцінкою проекту, фінансовим консультуванням (наприклад у сфері покриття інвес­ти­ційних ризиків та оптимізації оподаткування), розробленням фі­нансової схеми реалізації проекту;

здійснюються розрахунки використання та погашення кредиту з урахуванням домовленостей з іншими фінансово-кредит­ними інституціями, умов кредитування тощо;

складається результуюча таблиця грошового потоку з урахуванням фінансування та фондів, які залишаються в розпорядженні засновників проекту та на які може покладатися стягнення заборгованості;

розраховуються показники покриття заборгованості надходження коштів від проекту;

розраховуються показники покриття заборгованості за різних несприятливих умов;

обчислюються показники економічної прийнятності проекту.

Економічна прийнятність проекту визначається фінансово-кредитними установами на основі коефіцієнтів-критеріїв мінімізації кредитного ризику.

Перший коефіцієнт K1 як відношення «борг/власний капітал» має відповідати щонайменше 70:30, тобто відношення заборгованості позичальника до свого власного капіталу не повинно перевищувати 2,33:

,           (2.2)

де L — зобов’язання позичальника; D — борг за кредитом; E — власний капітал.

Другий коефіцієнт K2 — коефіцієнт обслуговування боргу, який означає відношення чистого прибутку позичальника за кож­ний фінансовий рік під час періоду надання фінансування до сукупної суми виплат боргу. До чистого прибутку включаються прибуток після оподаткування, амортизація та витрати на сплату відсотків. Коефіцієнт обслуговування боргу має бути не нижчим ніж 1,3. Такий коефіцієнт розраховується як:

,           (2.3)

де Pat — прибуток після оподаткування; I — відсоткові платежі; D — частина боргу, що погашається; A — амортизаційні відрахування.

Зазначені критерії аналізуються на етапі затвердження схеми фінансування проекту, після чого підписуються всі заплановані угоди про надання коштів для фінансування проекту.

Таким чином, фінансова оцінка є складною процедурою, що визначає результат техніко-економічного обґрунтування проекту з метою організації його фінансування. Вона ґрунтується на обробленні та аналізі маси даних, підготовлених у процесі ТЕО, що, у свою чергу, підтверджує необхідність виділення в механізмі проектного фінансування інформаційної стадії, де проходитимуть оцінка та відбір проектів.

Такий підхід відбиває тенденції розвитку ринку проектного фінансування. Так, англійські банки зазвичай беруть участь у проектному фінансуванні виступаючи лише як консультанти на початковій фазі проекту, не інвестуючи кошти і тим самим змен­шуючи рівень їх проектних ризиків. Це стало однією з послуг, що надають банки, які спочатку проводять аналіз проекту, а потім доводять його до рівня, що дозволяє здійснювати кредитування. Розроблений першокласним банком такий проект розглядається кредиторами як додаткова гарантія життєздатності проекту.

Під час розгляду процесу відбору не розглядалася інша важлива аналітична робота, що проводиться паралельно з аналізом фінансових аспектів проекту, — ідентифікація та оцінка проектних ризиків. Це пов’язано з вивченням проектних ризиків в окремій темі.

2.5. Правове регулювання договірних
відносин щодо проектного фінансування

Усі організаційно-економічні та правові відносини між суб’єктами проектного фінансування, що виникають у процесі реалізації інвестиційного проекту, оформляються у вигляді договорів.

Договір — це угода між окремими особами або організаціями, в якій визначені права та обов’язки договірних сторін. Тобто він визначає відповідальність учасників угоди і юридично закріплює їх зобов’язання.

Будь-який договір можна умовно розділити на чотири частини: преамбулу (вступну частину); предмет договору; додаткові умови договору; інші умови договору (див. рис. 2.4).

Зміст кожного договору може бути різний, однак основною умовою під час укладання будь-якого договору є необхідність чітко зна­ти, які цілі потрібно досягти після його реалізації, і уточнити най­більш важливі моменти, пов’язані з його оформленням, підписанням і виконанням. Спочатку розглядається головний напрям наступ-
ної роботи, а потім її розбивають на окремі етапи з оцінкою ризиків.

Порядок укладання угоди полягає в тому, що одна сторона направляє іншій свою пропозицію про укладання угоди (оферту), а інша сторона, отримавши оферту, приймає пропозицію укласти угоду (акцепт). Відповідно особа, від якої вийшла пропозиція, є оферентом, а особа, що прийняла пропозицію — акцептантом (адресатом).

Під офертою розуміють пропозицію про укладання угоди, що відповідає низці обов’язкових вимог.

По-перше, пропозиція має бути конкретною, тобто в ній мають вказуватися суттєві умови угоди.

По-друге, пропозиція повинна виходити від однієї особи чи кількох осіб.

По-третє, наміром пропозиції є укладання угоди з адресатом, яким буде прийнята пропозиція.

Договори можуть бути як короткими, тобто з мінімумом умов (предмет договору, що включає найменування і кількість товару; його ціну; вимоги до якості; строк поставки; умови платежу), так і дуже змістовні з великою кількістю додаткових умов.

Недолік укладання коротких договорів у тому, що організація повинна мати чітке уявлення про те, чим компенсуватимуться прогалини договору. На жаль, про це часто забувають, і це призводить до нанесення збитків. Інколи й аналіз змістовних (багатосторінкових) договорів не завжди дає позитивні результати.

Таким чином, договір є актом не універсальної форми, а виключно індивідуальної, спроможної надійно захистити бізнес, тож складати його потрібно для кожного випадку окремо.

Основними видами договорів, які укладаються в процесі реалізації інвестиційного проекту, є:

угода про банківський кредит — угода, що містить умови, права та обов’язки стосовно надання банківського кредиту банком і повернення банківського кредиту позичальником, а також умови сплати винагороди за надання банківського кредиту;

договір купівлі-продажу — договір, за яким одна сторона (продавець) зобов’язується передати товари у власність іншої сторони (покупця) за певну грошову суму (ціну);

договір поставки — договір, за яким одна сторона (постачаль­ник-продавець) зобов’язується передати в обумовлений період та строки товари, що ним виготовляються або купуються, замовнику (покупцю) для використання у підприємницькій діяль­ності;

договір продажу підприємства — договір, за яким одна сторона — власник підприємства (продавець) — зобов’язується передати в обумовлений період, за певною ціною у власність покупцю підприємства в цілому як майнового комплексу, включаючи права на фірмову назву, товарний знак, права на використання ліцензій патентів тощо, якщо інше не передбачено умовами договору;

договір оренди — договір, за яким одна сторона — орендодавець — зобов’язується надати орендатору майно за певну плату та на певний термін;

договір фінансової оренди (лізингу) — договір, що передбачає сплату протягом чітко встановленого строку лізингових плате-
жів, величина яких є достатньою для повного відшкодування витрат лізингодавця, пов’язаних з придбанням майна та реалізацією прав власника, а також для забезпечення йому певного прибутку;

договір концесії (концесійний договір) — договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та стро­ковій основі суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліп­шити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) з метою задоволення громадських потреб;

угода про розподіл продукції регулює відносини, що виникають у процесі виконання пошукових робіт, розвідки та видобування корисних копалин, розподілу виробленої продукції, а також її транспортування, обробки, зберігання, переробки, вико­ристання, реалізації чи розпорядження нею іншим чином. Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона — Україна — доручає іншій стороні — інвестору — на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції;

консорціумний договір є основою правових взаємовідносин членів консорціуму. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представ­ництво та керівництво консорціуму, обов’язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У договорі обов’язково передбачається умова припинення дії консорціумної угоди;

договір підряду — угода, в якій одна сторона (підрядник) зобов’язується виконати на замовлення іншої сторони (замовника) певну роботу та здати її результат замовнику; у свою чергу, замовник зобов’язується прийняти ці результати, попередньо оплативши їх.

Найпоширенішою формою правового регулювання договірних відносин у інвестиційній сфері є договір підряду. Він, як правило, включає загальні умови, додаткові та особливі умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним законодавством, державними стандартами, державними будівельними нормами. Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини конкретних замовника і підрядника. Особливі умови — це спеціальні, конкретні вимоги до учасників контракту щодо роз­поділу інвестиційних ризиків та розв’язання конфліктних ситуацій.

Розрізняють кілька видів договорів підряду: генеральний, річний субпідрядний і прямий.

Укладаються такі договори шляхом проведення конкурсів (тен­дерів) або за результатом переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений замовником конкурс дозволяє йому ви-
брати з багатьох запропонованих договорів найбільш вигідний. При
цьому замовник керується двома критеріями: вартістю будівницт­ва і його тривалістю (за умов забезпечення якості). Конкурс оголо­шується за умови фінансового забезпечення і затвердженого кошто-
рису. Кошторисом передбачено прибуток підрядника, що спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно-монтажні роботи.

У разі укладення договору на підставі переговорів замовника
з підрядником узгоджується договірна ціна будівництва і на бажання замовника підрядник надає список субпідрядників, які будуть залучені до будівництва. Договір підряду визначає: реквізити сторін, предмет договору, місцезнаходження об’єкта, обов’яз­ки сторін, кошторисну вартість, вартість за договірними цінами, строки введення об’єкта в експлуатацію (календарний план вироб­ництва робіт), конкретні зобов’язання щодо підготовки вибраного майданчика для будівництва, енергопостачання, організація будівельно-монтажних робіт, умови розгортання договору, відповідальність за невиконання зобов’язань.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником або інвестором та підрядником. Ці сторони можуть бути як юридичними, так і фізичними особами, тобто замовником можуть бути держава в особі виконавчих або муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа або приватна особа, а виконавцем робіт — підрядник або фірма-посередник, яка за його дорученням формує портфель замовлень. У разі невеликих обсягів інвестування інвестор не в змозі утримувати керуючого проектом або інших посередників, тому він одночасно є і замовником проекту. У разі реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма — управляючий проектом, або фірма-девелопер, які діють на контрактних засадах. У цьому разі договір підряду набуває ви-
гляду договору фінансування проекту. Керуючий проектом або фір-
ма-девелопер у свою чергу укладає підрядний договір з підрядником або сама здійснює виробництво будівельно-монтажних робіт.

У разі придбання об’єкта на ринку нерухомості інвестор укладає договір з однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук об’єкта, який його цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних об’єктах роботи з їх ремонту та облаштування. Підрядниками можуть бути фірми, які виконують всі види робіт на об’єкті — від нульового циклу до благоустрою і здачі в експлуатацію. На жаль, така форма взаємодії суб’єктів інвестування використовується тільки під час будівництва житла, невеликих промислових та комунальних об’єктів. Великі промислові об’єкти найближчим часом будуть споруджуватись традиційним підрядним способом, учасниками якого є замовник, генеральний підрядник, проектувальник, певна кількість субпідрядних організацій та постачальників обладнання та матеріалів. Взаємовідносини всіх цих суб’єктів інвестування оформлюються підрядними договорами.

Розрізняють кілька видів договорів: генеральний, річний субпідрядний і прямий. Генеральний договір укладається між інвестором (замовником) і генеральним підрядником, можливо з генеральним проектувальником (стосовно великих об’єктів). Він укла­дається на виконання будівельних та інженерних робіт, постачання й монтаж устаткування, благоустрій території (іноді й пусконалагоджувальних робіт).

Підрядник виконує основну масу загальнобудівельних робіт (кам’яних, бетонних та столярних, монтаж залізобетонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину поставок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на себе зобов’язання здійснити частину поставок і робіт як самостійно, так і за окремими прямими договорами. В цих умовах підрядник зветься генеральним і бере на себе координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, які укладені ним особисто.

В окремих випадках у разі тривалих термінів будівництва крім генерального договору можуть укладатися річні договори, де деталізуються й уточнюються обов’язки сторін. Вони можуть укладатися в рамках генеральних, якщо строки будівництва (проектування) перевищують два роки.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», відповідно до якого підрядник бере на себе зобов’язання виконати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об’єкта й замінює замовника щодо інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати об’єкт повністю підготовленим до екс­плуатації, відповідно умовам договору й гарантійним обов’язкам.

Генеральний договір «під ключ» може мати дві модифікації: «проектування — будівництво» (рис. 2.6) і «проектування — управ­ління» (рис. 2.7).

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов’язується перед інвестором не тільки здати об’єкт до експлуатації, а й забезпечити випуск та реалізацію готової продукції. У разі створення консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кошторисом вартості робіт, а також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Субпідрядні договори укладаються між генеральним підрядником (генпроектувальником) та субпідрядними фірмами на виконання окремих спеціалізованих видів робіт. Прямий договір укладається між замовником і заводом-виготовлювачем технологічного обладнання. У прямому договорі може бути передбачено шеф-монтаж обладнання, якщо воно того потребує. Такі договори звичайно укладаються замовником (інвестором) у разі, коли він є автором (власником) технології виробництва, передбаченого в інвестиційному проекті. Окремо замовник укладає договір з банком, який здійснює фінансування будівництва та виконує розрахунки між суб’єктами інвестування.

Для генерального підрядника, з точки зору правової організації взаємовідносин учасників, різниці між прямим (окремим) і субпідрядним договором немає. Взаємозв’язки суб’єктів інвестиційного процесу показано на рис. 2.8.

Така складна структура взаємодії суб’єктів інвестування не сприяє нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли укладаються десятки договорів і їх суб’єкти одночасно є і замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх укладання, зумовлює залежність один від одного кошторисом, обмеженим інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на узгодження і врешті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного циклу.

Так, скажімо, генеральний підрядник або генеральний проектувальник, які узгоджують умови виконання робіт і кошторисні ціни з замовником, водночас самі стають замовниками стосовно субпідрядних фірм, які, у свою чергу, прагнуть одержати пільгові умови виробництва і якомога суттєвіше збільшити кошторисні (договірні) ціни на свою користь.

За цих умов на замовника покладається багато обов’язків щодо організації інвестиційного процесу. Він повинен відкрити фінансування проекту, тобто знайти кошти: вивільнити власні інвестиційні ресурси, залучити кошти інших акціонерів і компань­йонів, укласти угоду про кредит з комерційним банком, забезпечити свої ліцензійні права на будівництво у контрольних організаціях та місцевих органах влади, крім того, на вимоги підрядника замовник повинен забезпечити комплектне постачання техно­логічного обладнання та деяких видів матеріалів (металевих виробів, кабельної продукції, ливарних виробів, засобів оргтехніки, меблів тощо). Крім того, замовник повинен забезпечити підрядника на будівельному майданчику підведенням інженерних комунікацій — під’їзними шляхами, електроенергією, засобами зв’язку, водопостачанням і каналізацією, в окремих випадках — житлом і харчуванням будівельників.

У свою чергу, вимоги, які обумовлюються в договорах для підрядника,— це необхідність неухильно слідувати проектному завданню замовника, виконувати всі вказівки дирекції замовника, що створюються в апараті його управління і передбачені зведеним кошторисом (додаткові витрати інвестора). Згідно з договором підрядник виконує майже всі загальнобудівельні роботи, забезпечує значну частку поставок матеріальних ресурсів для будівництва, крім тих, що замовник здійснює як самостійно, так і за окремими прямими договорами.

Замовник здійснює координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, укладеними ним особисто; він не може впливати на хід робіт, що виконують субпідрядники, які пов’язані договірними зо­бов’язаннями з генеральним підрядником. Згідно з цими договорами, як правило, на генпідрядника покладаються обов’язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він, відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників мате­ріалів, конструкцій і деталей або посередників, що здійснюють матеріальне забезпечення.

За умов командно-адміністративної системи у багатоланковій схемі управління (міністерство — главк — трест — будівельна організація) підрядний спосіб потребував дуже великих витрат на утримання апарату управління і контролю за виконанням підрядних договорів. Передбачені в договорах економічні санкції стосовно великої кількості учасників інвестиційного процесу, як пра­вило, не спрацьовували.

Водночас у країнах з розвинутою ринковою економікою вже десятки років запроваджені і успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три такі організаційні форми підряду.

Перша — виконання робіт і здача підрядником замовнику об’єкта «під ключ». Підрядний договір «під ключ» передбачає зобов’язання підрядником виконати весь комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт. Підрядник повністю несе відповідальність за спорудження об’єкта, бере на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного процесу. Згідно з умовами договору в цьому разі замовник може брати на себе деякі зобов’язання стосовно проекту (впровадження найновітнішої технології, облаштування та оздоблення об’єкта тощо), але відповідальність за введення об’єкта в дію, повністю підготовленого до експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, перебирає на себе підрядник. У колишньому Радянському Союзі та останнім часом в Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на впровадження способу виконання робіт «під ключ», але цей метод дав деякі позитивні результати лише під час спорудження невеликих об’єк­тів, переважно житла.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання будівельно-монтажних робіт — це створення великих підрядних угруповань: проектно-промислово-будівельних об’єднань. Такі об’єднан-
ня (комбінати) успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах. Особливість цієї форми в тому, що велика будівельна фірма, яка взяла підряд на реалізацію інвестиційного проекту, виготовляє і узгоджує щодо цього проекту проектно-кош­торисну документацію, виготовляє або постачає необхідні для нього матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс необхідних будівельно-монтажних робіт. Колись у системі Мінпромбуду СРСР спроба створення таких об’єднань виявилась марною через амбіції керівників окремих ланок виробництва, що мали увій­ти в ці об’єднання.

І, нарешті, третя форма — це створення інвестиційних консор­ціумів упровадження проектів, де учасники інвестиційного проек­ту на паритетних засадах беруть участь у фінансуванні, будівництві та експлуатації об’єкта, тобто стають власниками. Найчастіше в західних країнах такими співвласниками проекту стають інвестор (замовник), будівельна фірма і фінансуючий банк.

В останні роки у зв’язку зі спадом виробництва в інвестиційній сфері інвестор для реалізації своїх проектів дедалі частіше запроваджує господарчий спосіб. У свій час цей спосіб виконання будівельно-монтажних робіт давав непогані результати, особливо під час реконструкції та технічного переозброєння діючих підприємств. Сьогодні інвестор за браком власних коштів та через високі монопольні ціни, що пропонують будівельні фірми на підрядному ринку, змушений самостійно виконувати будівельно-монтажні роботи. В умовах господарського способу інвестиційні проекти реалізуються безпосередньо інвестором без залучення підрядника, тобто функції інвестора, замовника і підрядника виконуються однією юридичною особою, що іменується забудовником. Забудовник є одночасно розпорядником коштів, оператив­ним керівником і виконувачем будівельно-монтажних робіт.

Звичайно у складі апарату забудовника створюються управління або відділ капітального будівництва і своя будівельна організація (дільниця), які забезпечують проект необхідною проектно-кошторисною документацією, матеріальними ресурсами та відповідними кадрами працівників. Розрахунки за виконані роботи ведуться з поточного або розрахункового рахунку забудовника.

У разі значних обсягів робіт для виконання складних, матеріаломістких видів будівельно-монтажних робіт залучається підрядна фірма, а нескладні, але трудомісткі роботи виконуються самостійно. Такий спосіб заведено називати змішаним.

Звичайно в договорах передбачаються умови припинення відносин між учасниками. Умови розірвання договору визначають обов’язки сторін щодо відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт та порушення строків будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність з боку
замовника.

Чим представлена система організації проектного фінансування?

Як здійснюється регулювання проектного фінансування в Україні?

Назвіть та охарактеризуйте схеми організації фінансування інвестиційних проектів.

Як можна класифікувати учасників проектного фінансування?

Що включає в себе проектна документація?

Що таке кошторисна вартість будівництва?

Яка є підстава для визначення кошторисної вартості будівництва?

Розкрийте особливості локальних, об’єктних та зведених кошторисів.

Що визначається за результатами зведеного кошторисного розрахунку?

Визначте функції та особливості участі кожного суб’єкта проектного фінансування.

За якими економічними критеріями оцінюється інвестиційний проект?

За якими фінансовими критеріями оцінюється інвестиційний проект?

Охарактеризуйте фінансові критерії оцінювання інвестиційних проектів.

У чому полягає організація фінансування інвестиційного проекту?

Що таке договір?

Охарактеризуйте види договорів, які укладаються в процесі реалізації проектів.

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.

Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, № 19—20, № 21—22. — Ст. 144.

Про банки та банківську діяльність: Закон України // Вісник НБУ. — 2001. — № 1 (додаток ) від 30.01.01.

Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг: Закон України // Українська інвестиційна газета. — 2000. — № 35. — 21 січ.

Про концесії: Закон України // Українська інвестиційна газета
№ 35. — 2000. — 5 верес.

Про ціни і ціноутворення: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 52. — Ст. 377.

Про основи містобудування: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 52. — Ст. 683.

Про планування і забудову територій: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 31. — Ст. 250.

Про архітектурну діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 31. — Ст. 246.

Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні: Указ Президента України // Бюлетень про приватизацію. — 1997. — № 6.

Беренс В., Хавранек П. Руководство по оценке эффективности инвестиций. — М.: Инфра-М, 1995.

Воронцовский А. В. Инвестиции и финансирование: Методы оцен­ки и обоснования. — СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1998.

Вяткин В., Хемптон Дж., Казак А. Принятие финансовых решений в управлении бизнесом: Учебник. — Екатеринбург: Изд. дом «Ява»,
1998.

Инвестиции на развивающихся рынках / М. А. Лимитовский. — М.: Изд.-консалтинг. компания «ДеКА», 2002.

Инвестиционный бизнес: Учеб пособие / Под ред. Ю. В. Яковец. — М.: Изд-во РАГС, 2002.

Катасонов В. Ю., Морозов Д. С. Проектное финансирование. — М.: Анкил, 2001.

Ковалев В. В. Финансовый анализ: методы и процедуры. — М., 2001.

Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Лібра, 1998.

Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом. — К.: Лібра, 2002.

Смирнов А. Л., Красавина Л. Н. Международный кредит: формы и условия. — М.: Консалтбанкир, 1995.

Смирнов. А. Л. Организация финансирования инвестиционных проектов. — М.: Консалтбанкир, 1993.

Стешин А. И. Оценка коммерческой состоятельности инвестиционных проектов. — М., 2001.

Фінанси підприємств / За ред. А. Н. Поддєрьогіна. — К.: КНЕУ, 2000.

Четыркин Е. Н. Финансовый анализ производственных инвестиций. — М.: Дело, 2001.

Шенаев В. Н., Ирниязов Б. С. Проектное кредитование. — М.: Консалтбанкир, 1996.